home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




2. Теля-муу


Вельмишановні панове, напевне всі ви знаєте, що таке «Теля-муу»? Я сам утримаюсь від своєї думки про це, аби не порушувати порядок зізнання.

Мені здається, що в Кобленці всім відома історія Теляти-муу, позаяк у хроніках зазначено багато нещасть, пов'язаних з ним. Але в них сказано і те, що його поява передбачає щедрий урожай вина.

Теля-муу зазвичай з'являється в таких містах, де правлять та розмножуються євреї. Добре відомо, що теля — це найніжніша та безневинна тварина у світі, якій і в голову не прийде на когось нападати, тим паче тримати під страхом цілий народ. Тому я не дуже-то і вірю у всі ці страшні розповіді про Теля-муу. А ви, вельмишановні?

(Одна частина суддів кивали на знак згоди, інші казали, що його не існує. Тоді солтис сердито загорланив: «Ти тут не для того, аби з нас витягати зізнання, а щоби самому зізнатись. Тож, якщо ти не віриш у Теля-муу, то іди собі подалі!»)

Діставшись Гамбурга, власник судна організував усе так, аби ми прибули у порт тільки після заходу сонця. Я одразу закинув собі на плечі мішок та пішов за мінхером Руйссеном у передмістя святого Павла. Блукали ми крутими вуличками, шукаючи єврейський квартал на Гамбурзькій горі, де проживав його товариш, який мав позбавити мене від важкого тягаря.

Звільнившись від армії канатоходців, власників звіринців, жонглерів, маріонетників та, струсивши з шиї п'яних матросів, ми нарешті дісталися дому, котрий шукали.

До цих пір пам'ятаю його ім'я. Таке рідкісне, і в Німеччині трапляється дуже рідко. Його звали Маєр.

Він був лютеранином. В Гамбурзі кожен одинадцятий чи дванадцятий житель — лютеранин, і тільки вони мають право громадянства.

Мінхер Руйссен викликав свого товариша Маєра і розповів йому про мою справу. Той запросив нас на вечерю.

(— Сподіваюсь, ти не будеш красти у нас час, описуючи, що саме ви їли на вечерю? — вривався терпець у солтиса.)

Ну, з цим би я не вкрав багато часу, бо пригощав він нас тільки хлібом, сиром і чистою водою. Господар розхвалював хліб та сир, мовляв, які це скарби; а про воду казав, що вона з колодязя Іллі і має чудотворну силу. В цей час він діставав скарби із шкіряного мішка, оглядав їх, і клацав язиком від жаху: «Ц! Ц! Купіль! І як тільки в тебе рука за нею потягнулася? Ладан! Хіба ти не думав про пекельний вогонь, коли брав це? Ц! Ц! Чаші для причастя. Яким тягарем ляжуть вони на твою душу. Ц! Ц! Ще й дароносиця! Ех, яке глибоке пекло! Ох, ох! Який нещасний молодий чоловік. Ще й корону Богородиці притягнув! Біда на твою голову!»

Я не міг більше витримати.

— Та годі вже вам, пане Маєре. Адже я і сам лютеранин. Мене таким не злякаєш. Краще скажіть, скільки і що я отримаю за ці речі, якщо залишу їх тут. А по-друге, дайте щось поїсти нормальне, бо це мені у горлянку не лізе!

— То вже інша справа, — сказав пан Маєр і, змінивши про мене думку, пішов у комору, звідки приніс солону рибу і кисле яблучне вино. Потім він почав восхваляти покладені на стіл скарби, не забуваючи при цьому постійно згадувати, що я в боргу перед його добрим товаришем мінхером Руйссеном за те, що той привів мене саме до його будинку. А міг потрапити в руки папішів, котрі з радістю розкроїли б мені черепа за ці скарби. Чи сплутатись з євреями, котрі тікають від аутодафе з Іспанії сюди, у Гамбург, і знищують всі види чесної торгівлі. Вони скуповують за безцінь речі, котрі дістались людям за загадкових обставин, а ще обманюють їх тим, що платять фальшивими монетами. Але ж смачна ця риба! Але які безбожні ці євреї! За принесені скарби він дає мені всього шістсот талерів та весь ківш яблучного вина.

— Добре, пан Маєре, — кажу я йому. — Ця тріска така солона, що чоловік мусить її запивати, а це вино таке кисле, що я краще не їстиму тріски, бо буду змушений пити це вино. Краще я спакую свої пожитки і піду в єврейський квартал, там знайду доброго самаритянина, який не стане пхати мені нещасні шістсот талерів, коли все це коштує щонайменше в двадцять разів дорожче.

Господар перелякано зімкнув долоні.

— Ех, хлопчику мій! Куди так пізно хочеш іти? На Гамбурзьку гору, шукати єврейський квартал? Хіба ти не знаєш, що в такий час по вулиці ходить Теля-муу?

Я знизав плечима.

— Ти не знаєш, що таке Теля-муу? О, сину мій, це страшнючий звір! Він лютує тут з тих пір, як євреї з'явилися в Гамбурзі. Бо ж ти знаєш, що саме по собі теля — боязлива тварина, як і єврей. Та ці іспанські євреї додумались — якщо теля поїти не молоком, а людською кров'ю, то воно виросте таким страшним звіром, як лев. Одне таке випустили на Гамбурзькій горі і воно бродить ночами по вулицях, лякаючи до смерті перехожих. Вдень воно ховається в мишину нору. А вночі виходить і гарчить, наче бегемот. Воно відлякує сторожів і зриває з воріт дверні молотки. Має такі зуби, що легко перекусить списа. А кого язиком лизне по щоці, в того обличчя буде, наче після залізної щітки жнеця. Воно гарчить, наче лев, торохтить, як віз, форкає, мов дванадцять коней і кукуріче, мов дикий півень. Особливо любить воно ганятися за благородними мужами і татусями, котрі ховаються в засідках і стежать за своїми жінками і доньками. Пекельна тварюка дає їм такого прочухана, що ті все життя про це пам'ятають. А ще може заревіти на всю горлянку коло закоханих, що голубляться.

— То що ж воно таке, це Теля-муу?

— Ех, хлопче, цього тобі ніхто не пояснить. Бо хто зустрінеться з ним випадково на вулиці, тому він у вічі війне вогнем так, що людина два тижні нічого не бачить. А хто набереться відваги і, почувши його рик, насмілиться висунути голову через вікно, у того голова розростеться так, що не пролазитиме у кругле вікно церкви єзуїтів; а розгледіти його все одно не зможе, бо Теля-муу виростає завбільшки хату. Це страшна тварюка!

За цей час я спокійно поскладав свої скарби знов у мішок.

— Тож Теля-муу таки існує? — запитав я господаря.

Той почав клястись, що існує.

— Має пан бажання побитись зі мною об заклад?

— Про що?

— Про те, що я зможу з'їсти ціле теля. Сьогодні я винятково голодний. Принесіть мені сюди це Теля-муу і я його з'їм!

З цими словами я витяг римського меча, який був частиною мого обладунку ліктора, показавши: нехай тягнуть мені теля.

Поклавши шкіряного мішка собі на плече, був готовий рушати.

— Ти й справді його не боїшся? — запитав Маєр, побачивши, що я збираюся йти. — Бачу, ти міцний горішок. Залишайся. Зараз ми про все гарненько домовимось, а потім повечеряємо.

— Дякую. Але не пхай мені копчену рибу, бо ж великий піст уже закінчився. Я не священик, а якби навіть і був ним, все одно пив би вино.

— Все буде, хлопче, — сказав пан Маєр і з цими словами пішов на кухню давати розпорядження. Коли він повернувся, то вже був одягнений зовсім по-іншому, а також приніс із собою вбрання галантного поміщика, яке просив прийняти від нього у подарунок. В гаманці до костюма була плата за мої скарби, котра мала мене задовільнити.

Запхавши руку до гаманця, я знайшов там п'ятдесят дублонів і паперовий згорток.

— А це що таке?

— Це вексель на дві тисячі талерів з виплатою через три місяці.

Що таке вексель я знав і був задоволений угодою. От тільки кінцевий термін виплати мені не подобався.

— Це гамбурзька традиція, — сказав пан Маєр. — Гроші повинні дозріти.

Що ж, я не проти, адже п'ятдесят дублонів мені вистачить надовго.

Пан Маєр пригостив такою розкішною вечерею, про яку годі було мріяти, беручи до уваги його попередню скупість. Паштети, дичина, різні маринади і вишукані вина — все це здалось мені підозрілим, тож я не пив багато.

На вечерю з'явився його син та три доньки на виданні.

Про хлопця казали, що він студент. Хоча він був застарим. Про дівчат — що вони сестри. Хоча схожими вони не були зовсім.

Вони були вродливі, вміли грати на арфі та гітарі і співати. Русява, найгарніша, постійно дивилась на мене замріяними очима і мило всміхалась, коли я до неї звертався.

Кохання було мені відоме, адже я був молодим вдівцем і досвіду з жінками мені вистачало — слід бути обережним! Спершу я вирішив випробувати її характер.

Пан Маєр представив мене юнкером Германом, а дівчину — як юнгфер Агнесу.

Агнеса була дівчиною сентиментальною. Під час вечері ми сиділи поруч і все, про що я міг з нею говорити, це хіба що розповідати, що як у мене буде можливість, я так само придбаю такий будинок і такі ж самі срібні ложки, якими ми їмо шоколадний пудинг. На них виб'ю свій герб та монограму. А потім натякнув: яка б чудова вийшла монограма з перших літер імен Германа та Агнеси. Їй це здалося неможливим. Я ж відповів, що це дуже просто. Літеру А вплести в літеру Г і вийде ідеальна комбінація. Вона ж сказала, що тоді з цього вийде Б. Я зрозумів, що вона хилить до слова біль, і сказав, що «подвійний біль» — це ніщо інше, як кохання.

Мені сподобалась ця дівчина. Та і я не був якимось негідником чи пройдисвітом.

(— Відколи? — запитав солтис.

— Та з тих пір, як в моїй кишені з'явився вексель на дві тисячі талерів.

— Нічогенький такий здобуток.)

Я хотів довести, що я і справді благородний муж.

На пальці в старого Маєра була діамантова каблучка. Я сказав, що мені вона дуже сподобалась і я хотів би її придбати.

— Йой, юнкере Германе, це дуже дорога каблучка, — сказав господар. — Сам карбункул в ньому потягне на п'ятдесят талерів. До того ж це сімейна реліквія. Я не віддам її за жодну ціну. Навіть за сімдесят талерів не віддам.

— То віддай за вісімдесят.

— Ех, я б ніколи і нікому її не віддав, але тобі, юнкере Германе, так і бути, віддам за вісімдесят п'ять.

— Домовились! Запишіть на мій рахунок і розрахуюся з тих двох тисяч талерів, які у вас на збереженні.

На словах «дві тисячі талерів» прекрасна Агнеса поклала ще один шматок шоколадного пудингу мені на тарілку.

— Треба написати маленьку розписку, бо ж всі ми смертні, — сказав пан Маєр.

— Напиши сам, як треба. Я звик тільки ставити свій підпис під такими речами, — відповів я впевнено. Та сказав я це тому, що хотів, аби старий покинув кімнату на деякий час. Мінхер давно спав у кріслі. Руперт, старий студент, таке чудив з іншими двома дівчатами, наче він не був їхнім братом, а вони його сестрами. Тож у мене була можливість перешіптуватись з Агнесою.

— Мені так шкода, що батько продав діамантову каблучку. Це родинний талісман. Обручка моєї матері.

— А якщо я купив цю каблучку, може, вона залишиться в родині? — шепотів я їй на вухо.

— Як таке можливо? Я не розумію, — опустила вона очі.

— Я б вам все пояснив, якби ми могли залишитись наодинці.

— Це дуже просто, — сказала вона. — Коли всі заснуть, ми зможемо зустрітися у мансарді.Там буде можливість розповісти мені про все. Дуже цікавить мене відгадка.

За цей час старий підготував розписку і повернувся.

У ній йшлося про сто талерів, бо за три місяці передбачений відсоток. Я не став сперечатись і підписав зобов'язання, як справжній джентльмен. Каблучка перейшла до моїх рук, та налізла тільки на першу фалангу мізинця лівої руки, бо ж мої пальці не були такі тонкі, як у пана Маєра.

В цю хвилину Руперт мав сказати своїм сестрам щось дуже непристойне, бо вони почали його бити по обличчю і казати, що йому більше не наливатимуть.

— Якщо не ви, то наллє шинкар! — реготав Руперт і, звертаючись до мене, стверджував, що нема нічого кращого ніж напитися вина в хорошому товаристві, а потім піти в шинок, де напитися ще більше вина, але вже поганого у товаристві пройдисвітів. Я відмовився скласти йому компанію, мовляв, дуже втомився після морської поїздки і бажаю відпочити.

Чорти погнали Руперта на вулицю і ми ще довго чули, як він горланив і лупцював палицею по всіх воротах.

Ми ж усі побажали один одному доброї ночі і розійшлися по кімнатах.

Я ледве дочекався, поки в будинку стихне, і навшпиньках покрався у мансарду. Балкон її виходив на вулицю.

Місячне сяйво заливало кімнату через вікно. Чекати довелось недовго. Невдовзі я почув шурхіт коло дверей і переді мною, наче фея, вся у білому, з'явилася Агнеса.

(— Нахабна персона! — втрутився солтис.

— Хтозна, можливо, вона діяла з необачності, — заступився за неї великий князь.)

Я поспішив до неї і взяв її за руку.

(— Сподіваюся, ти зараз не розповідатимеш нам те, від чого наші лиця вкриє рум'янець? — заскреготів солтис.

— Та прошу вас, адже я знаю, що виступаю перед цнотливими дівчатами, — відповів обвинувачений, — тож будьте спокійні. Прекрасна Агнеса з найневиннішим поглядом запитала мене, як же можливо, що я куплю каблучку, а вона залишиться в родині?

— А так, моя мила, — відповів я, — що цю каблучку я вдягну тобі на пальця, як обручку.)

Це вона зрозуміла і дозволила вдягти собі на палець обручку за сто талерів, котрі я ще навіть не виплатив.

Після такого вчинку найприроднішим було попросити в неї поцілунок.

(— Ти подивись на нього! Вони вже цілуються! Хіба я тебе не попереджав не розповідати про таке в нашій присутності? — несамовито кричав солтис.

— Але ж один поцілунок — це ще не кінець світу, — заспокоював його великий князь.

— Ага, знаю я. Спершу іде перший поцілунок, потім другий, потім третій, а потім останній.)

— Прошу вас, не варто про це дискутувати, — втрутився реус, — і так з цього нічого не вийшло. Я попросив — вона відмовила. Тоді я хотів взяти його силою, а вона робила вигляд, наче нічого не може зробити, і її голова вже була в моїх руках, як раптом щось трапилось.

— Дай вгадаю, білий голуб дав дівчині ляпаса?)

Який там голуб! Раптово під вікном здійнявся такий галас, наче дев'ять слонів одночасно відкрили свої горлянки. Я ніколи не чув такого рику. Було в ньому іржання коней, і скрип воза, і звук труби. Прекрасна Агнеса запищала: «Господи милий! Теля-муу!» — і з цими словами вирвалась із моїх рук і втекла разом з каблучкою за сто талерів. А я від переляку, зі злості підскочив до вікна і випхав через нього свою голову, не переймаючись попередженням, що моя голова роздується, наче бочка. Цього не трапилось, однак в ту ж мить хтось або щось насипало мені в очі перцю, від чого я перестав бачити і небо, і землю. Тоді вже я почав кричати, і порівняно з моїм криком гарчання Теля-муу здавалось дитячим плачем. Але з мешканців будинку ніхто не прийшов на допомогу. З переляку, вони всі поховалися. Мені самотужки довелось навпомацки знайти свою кімнату, де я почав вимивати проклятий перець з очей, які пекло вогнем.

На додачу до всього повернувся Руперт, який гарчав не гірше за мене. Теля-муу перестріло його на вулиці, потопталось по ньому, подряпало обличчя, лижучи його, розірвало на ньому всю одежу, наче він боровся з орлами.

Руперту постелили в тій же кімнаті, що й мені; в ту ніч ніхто з нас не спав. У Руперта було страшне похмілля, і він весь час щось плів про Теля-муу. Мені ж всю ніч доводилось промивати очі, аби не осліпнути.

Бісове теля! Якщо вже так йому хотілося гарчати, не могло воно це зробити до того, як я натягнув стоталерову каблучку Агнесі на пальця?

Після цього мені ні разу не вдалося застати Агнесу наодинці.

Наступного дня пан Маєр довів до мого відома, що його гостинність не триває більше одного дня. Мені, як вельможі, потрібно знайти житло, що відповідає моєму рангу. Він і надалі буде радий моїм візитам, а якщо я хочу розважитись, то треба довіритись Руперту — він в цьому тямить.

З прекрасною Агнесою я міг бачитись тільки в присутності її батька, а якщо хотів розповісти про свої почуття, то мусив писати їй листа. Щодня я писав їй любовні послання, які Руперт відносив додому. Та хтозна, що саме робив з ними.

З цього дня не було мені спокою. Руперт був саме тим хлопцем, який швидко ознайомив мене з усіма гамбурзькими закладами, чия репутація бажає кращого, і з такими ж компаніями. Там я познайомився з дівками, одним іспанським ідальго та шотландським жевжиком, бразильським плантатором, волоським боярином, від котрих дізнався, що їхні дворянські грамоти виросли на тому ж дереві, що і моя. Всі вони відомі пияки, гравці, бійці, заколотники. В тому, що дістались вони своїх грошей нечесним шляхом, сумніву не було. Очевидним було і те, що вся ця зграя розглядає мене, як ягня на жертву. Ох і натерпілись вони від мене! Споїв їх я, а не вони мене! Серед тамплієрів я навчився, як можна багато випити, але не сп'яніти. Але з такою таємницею я так просто не розлучуся. Збережу на випадок мого засудження: така таємниця порадує всіх християн, отже дасть мені надію на пом'якшення вироку.

(— Не дочекаєшся!)

Споїти вони мене не могли, хоча дуже намагалися. У п'яного вони легко відібрали б від мене вексель на дві тисячі талерів, котрий я завжди носив при собі. Я знав, що всі ці посиденьки з Рупертом влаштовуються лише для того, аби забрати в мене вексель і звільнити пана Маєра від виплати двох тисяч талерів.

Але й до дублонів вони не могли добратися так легко, як вважали. При першій грі в кості я зрозумів таємницю кубика — у нього залили ртуть. А я краще від них знав, як треба його кидати, аби завжди випадала шістка. Тож гроші програвали вони, а не я. Коли ж справа дійшла до бійки, вони зрозуміли, що мають справу не з новачком. Серед гайдамак я навчився прийомам рукопашного бою, бою на палицях, з шаблями, тож я швидко поставив забіяк на місце; тільки переживав, аби не травмувати когось смертельно, за що б мене кинули до в'язниці. Зрештою, вони залишили мене у спокої.

Що ж стосується жінок, то тут я поводився найобережніше. Білий голуб завжди і всюди мене супроводжував, однак я не казав про це нікому. Натомість я постійно відповідав своїм новим товаришам, які так і намагались повісити мені на шию якусь німфу, тягаючи за собою з шинка в шинок, що в мене є наречена, котрій я поклявся у вірності, до того ж її брат Руперт всюди нас супроводжує. Він одразу розповість моїй милій Агнесі, якщо я зроблю щось нечестиве. Я був непохитним у своїй вірності Агнесі, знаючи, що такі брехливі дівки на раз-два відберуть у мене моє багатство. А я хотів його віднести додому, своїм бідним батькам. Цими двома тисячами талерів я зроблю їх панами. Вони приведуть до ладу своє господарство, придбають фруктовий сад. Старий купить собі хутряний сюртук, а матінка — шовкового плаща. І ходитимуть вони до церкви, гарно вбрані за гроші, котрі приніс їх син.

(— Викравши церковні скарби! — перебив солтис.

— «Finis sanctificat media»[52], — відповів злочинець.

Після цих слів великий князь залився сміхом.

А солтис став таким багряним, як смажена індичка.

— Не для того благочестиві єзуїти вигадали це, аби ти викрав золотий посуд, а за його вартість купив батькам одежу. Продовжуй!)

Так і жив я благочестиво три місяці, поки не зійшов строк мого векселю: вдень солодко спав, а вночі відвідував шинки, розганяв нічні патрулі, мастив клеєм вікна в кабінетах професорів, співав дівчатам серенади, ганяв євреїв і тримав у страху всю Гамбурзьку гору аж до Вербної неділі.

Добре пам'ятаю, що це було саме в цей день, бо я купив собі нового камзола та галіфе. Крім того, я пригадую, що у попередню суботу євреї святкували песах, і коли вони співали свої святкові пісні у синагозі, ми з товаришами запустили через вікно дванадцять кішок, яким прив'язали до хвостів тріскачки. Після цієї невинної забави йшли по вулиці, взявшись попід руки і горланячи пісні, аж поки дійшли до корчми «Три яблука». Там, на спір, ми випили усі настоянки, що мав при собі бродячий мольфар. Можливо вони трохи затуманили мені голову, хоча я вважаю їх абсолютно нешкідливими. А от мій приятель Руперт дуже скоро сп'янів. Шинкар вигнав нас, коли пробило дванадцяту, стверджуючи, що негоже пиячити у Вербну неділю.

Руперта ми залишили у шинкаря, бо той навіть рухатись не міг. А ми, ті, хто лишились, почали радитись, що б іще такого зробити, як пожартувати, бо додому йти було ранувато.

— Гей, друзяки! — обізвався шотландський жевжик. — У мене є одна ідея. Руперт спить. Давайте підемо до старого Маєра і влаштуємо Герману віконне побачення.

— Ви бовдури, — сказав я, сміючись, — як я можу влаштувати з Агнесою віконне побачення, якщо її кімната виходить на балкон, котрий під самим дахом. Я ж не Теля-муу, аби моя голова діставала даху.

— Ну, а ми ж тоді для чого? — сказав ідальго. — Зробимо піраміду. Троє стануть на землю, двоє їм на плечі, а ти на плечі тим двом — так і дотягнешся до балкона своєї красуні, постукаєш у віконце — і вона його відчинить. Про нас, можеш з нею хоч і цілуватись, тільки не дуже голосно.

Зілля, яке я випив у мольфара, таки вдарило мені в голову, бо я погодився на божевільну пропозицію і ми, голосно співаючи, поплентались у бік домівки Маєра.

Дійшовши до його будинку, ми вирішили потрощити усі підвішені ліхтарі, аби створити щонайзручніші умови для нашої небезпечної пригоди.

Акробатичний трюк був вдалою ідеєю; я дуже швидко опинився на вершині піраміди, з якої легко міг дотягнутись до вікна моєї прекрасної Агнеси.

Потрібно було тільки постукати, аби викликати мою кохану на ніжне побачення.

Як раптом земля наче розійшлась під ногами, і знову почулося вже знайоме гарчання. Симфонія з пекельних голосів. Друзяки знизу так і верещали: о Боже, Теля-муу! — і почали тікати в різні боки, штовхаючись, хто куди, залишивши мене висіти в повітрі, наче жабу, що вчепилася за перила балкона.

Кликати на допомогу було марно, бо як побачить мене старий Маєр, вирішить, що я грабіжник, і застрелить. На балкон залізти теж було неможливо, бо віконниці були зачинені. Так я і висів на перилах, відчайдушно шукаючи якийсь карниз, яким міг би злізти донизу.

Пекельна тварюка наближалася і я вже чув її сопіння десь під собою. Я завмер, наче повішений, в надії, що вона мене не помітить.

Ага, не помітить: та Теля-муу заради мене і прийшло. Як тільки я глянув униз, то побачив, що його дворога голова тягнеться до мене і раптом відчув, як його гострий язик починає лизати мої мешти. Я підігнув коліна та підтягнувся на руках, аби він не міг до мене дістатись. Однак його голова потягнулась ще вище, воно продовжило лизати мої мешти. Гидотний шершавий язик вже дотягнувся до моїх панчіх — ікри наче зачухували залізною щіткою.

Я вже подумав, що дідько мене забере, штурхав його ногами, та все було марно. Гострі роги погрожували мене проштрикнути, якщо я рухатимусь. Жахлива пащека мерзенно ревіла та реготала над моїми стражданнями.

Раптом його шершавий язик зірвав з мого пояса гаманець з векселем на дві тисячі талерів і той зник у його мерзкій горлянці.

— Це вже дзуськи! — сказав я у відчаї. — Свого векселя я не віддам навіть дідьку лисому! — і більше не переймаючись ані Телям-муу, ані висотою і поламаними ногами, я зіскочив з балкона. На щастя, мій плащ наповнився повітрям і я майже не забився.

Тепер я стояв віч-на-віч з казковим чудовиськом. Це і справді було чудовисько: чотири товсті лапи, наче у слона, шия довжиною в три метри, увінчана великою телячою головою з короткими рогами і висолопленим язиком. Коли воно трусилось, то з нього виходив такий звук, наче зі ста возів.

— Мені байдуже хто чи що ти, навіть, якщо сам диявол у плоті, але гаманця мого ти маєш віддати! — закричав я на нього, витягнувши меча і перекривши йому шлях. Чудовисько витягло шию і вдарило мене головою так, що я відлетів метрів на шість.

Слабка людина вже б накивала п'ятами, але мене розсердило, що ця тварюка зжерла мої дві тисячі талерів. Навіщо ж я тягнув тамплієрські скарби? Скарби залишаться Маєру, тварюці вексель на дві тисячі, а мені залишиться тягар провини! Дідька лисого! Або забирай мене до пекла разом з векселем, або я виріжу його з тебе!

Я скочив на ноги, бо пекельна тварюка була напоготові до нової атаки.

Пам'ятаючи про перець, я тримав плаща перед обличчям на випадок, якщо з його ніздрів знову піде перчений вогонь. І коли воно знову витягло шию, аби вдарити мене головою, я різко кинувся на землю; голова пролетіла повз, а я, тим часом, запхав меча йому у груди по саме руків'я.

Почувся відчайдушний крик, але не з голови чудовиська, а з грудей, справжній людський зойк.

— Ой, лишенько! Мене вбито!

Після цього Теля-муу розпалося, і з його шкури вивалилось тіло чоловіка, котрому я допоміг підвестись на ноги, і в якому впізнав свого товариша Руперта.

І спереду, і ззаду він стікав кров'ю, а мій меч проштрикнув його наскрізь.

— То ти і є Теля-муу?

— Щоб ти здох! — лаявся він, поки я прихиляв його до дверей батькового будинку. — То я мав тебе вбити. Нехай тепер старий сам вдягається Телям-муу і лякає нічних покупців у єврейському кварталі. Я вмираю! Гей, Агнесо, ти, проклята хвойдо, виходь на балкон! Клич охорону!

Я побачив, що на балконі з'явилась жінка — це була Агнеса. Коли вона впізнала голос Руперта, то почала голосити, викрикуючи: вбивця! пожежа! Поранений Руперт вчепився мені в ногу, аби я не втік. Навіть вмираючи, він все ще мріяв про помсту. Я з усієї сили вирвав ногу, а голова Руперта вдарилась об поріг. Він більше не рухався. Звичайно, що в мене не було можливості шукати в останках Теляти-муу свого векселя. Однак, дещо-таки наостанок я зробив: жбурнув жменю болота дівці в писок, аби відбити їй дяку репетувати. А потім, взявши ноги в руки, я залишив місце злочину. В моїй уяві мене переслідували і кричали: «Ловіть його, це вбивця!». Так я біг по незнайомих вулицях, провулках, через мости, перестрибуючи через перешкоди. Можливо, вони і насправді мене переслідували, проте я й разу не обернувся назад. Просто біг, доки дістався краю міста; там я помітив світло в пабі, почув волинку і тупіт ніг. Я ввірвався досередини і одразу потрапив у обійми чоловіка у формі мюнстерського військового. Він пригорнув мене і сказав:

— Кращого місця тобі годі й шукати! Добряче за тобою гнались? Не бійся нічого. Тут тебе ніхто не чіпатиме! Присядь і випий.

З цими словами він тикнув мені до рук кухля, ми випили на брудершафт, він зняв мого берета і вдягнув мені на голову свою ведмежу шапку.

— От так, хлопче! Тепер ти один із нас! Ти випив нашого вина — і цим записався на службу до нашого капітана!

Виявилось, я потрапив до рекрутів, що набирали новачків з різних відчайдухів. Іронія долі. Зранку я був кавалером, мене звали Германом, і в моєму гаманці був вексель на дві тисячі талерів. Зараз я навіть не знав, хто я такий. В мене була можливість назватись іншим ім'ям, і я вирішив назвати своє справжнє.

— Але тепер я хочу знати, як звуть капітана, під чиїм прапором я служитиму?

— Його звуть Маєр, хлопче.

— На світі сто тисяч Маєрів. Часом не Бергмаєр?

— Ти вгадав, хлопче, саме Бергмаєр. Його батько відомий купець на Гамбурзькій горі, брат Руперт — сутенер, а він сам — найманець.

Інша людина злякалася б такого відкриття, але я зрадів. Якщо мене переслідуватимуть, то тільки не брат убитого. Адже, якщо капітан дізнається, що я позбавив його того, з ким він мав ділити спадок, то навряд докорятиме мені за це.

Ось і вся історія мого «вбивства». Без жодних прикрас. Я розповів усе так, як воно було.

(— Qui bene distingvit, bene docet, — сказав великий князь. — Вбивством людини називають те, коли одна людина зустрічає іншу, знає, що то «людина» і вбиває її. Але якщо хтось зустрічається з чудовиськом, наприклад Телям-муу, вбиває теля, а потім розуміє, що то була людина, то це не можна назвати людиновбивством. Хто не шкодував запхати свою душу в шкуру теляти, нехай сам відповідає за свої вчинки перед Господом. Тож треба це обвинуваченому пробачити.

— Чи не бажає сереніссімус, — уїдливо посміхнувся солтис, — нагородити нашого героя за визволення міста Гамбург від страшного звіра Теля-муу?

Сереніссімус не зрозумів іронії і відповів, що обвинувачений засуджений до смертної кари, тому навряд зможе скористатися винагородою — вона чекатиме його на небесах.

— Цей негідник відбрешеться від усіх двадцяти двох звинувачень і вийде чистим, наче скатертина на столі Господнім! — невдоволено пробурмотів солтис.)

Подальше зізнання перенесли на наступний день.


1.  На кораблі мінхера | Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка | 1. Один нуль



Loading...