3.1

Постановка проблеми

Російська революція почалася з повалення самодержавства. З ліквідацією способу правління, який залишився у спадщину від середньовіччя, були згодні майже всі соціальні верстви і політичні сили.

За відсутності царського адміністративно-поліцейського апарату відбулася швидка поляризація політичних сил, яка відбивала наявні в країні глибинні соціальні суперечності. Гострота соціально-класового протистояння, якої не спромігся пом’якшити за багато десятиліть царський режим, наклалася на згубний вплив війни, що проявився в революційних подіях у двох площинах: по-перше, в обуренні народних низів викликаним війною зубожінням та в їхньому небажанні віддавати життя на фронтах за імперіалістичні цілі верхів; по-друге, Світова війна вперше організувала розпорошені селянські маси у великі колективи і дала їм у руки зброю. Так з’явилися ради робітничих і солдатських депутатів — класові організації народних низів, які бачили кінцеву мету своєї діяльності в ліквідації великих власників — поміщиків та буржуазії. Безкомпромісність і екстремізм рад загрожували країні громадянською війною, втратою обороноздатності армії, анархією і хаосом.

У цій ситуації склався протиприродний союз ліберальної і соціалістичної демократії. Політичні сили, які боролися одна з одною в часи самодержавства, вимушені були діяти спільно, щоб протистояти екстремізму рад і закласти основи державності, побудованої на засадах парламентаризму. Скликання Установчих зборів стало єдиним спільним знаменником у програмах політичних партій, які в усьому іншому кардинально різнилися.

Виходячи із сказаного у попередньому розділі, вододіл між політичними силами на перших етапах революції проліг між партіями ліберальної та соціалістичної демократії, з одного боку, і радами — з другого. Специфіка ситуації полягала в тому, що соціалістичні партії впливали на поведінку рад, змушуючи їх дивитися в майбутнє, коли революція буде легітимізована Установчими зборами. Охоплені революційним нетерпінням радянські маси вимагали «все і негайно» попри ситуацію жахливої війни, в якій людство опинилося вперше в своїй історії. Більшовицькі агітатори підігрівали це нетерпіння мас. Власне, партія Леніна надала організаційний притулок багатьом десяткам тисяч таких нетерплячих, і вони почали висувати свої вимоги вже з середини більшовицьких лав, які зростали мов на дріжджах.

Незважаючи на те, що ліберали і соціалісти опинилися по один бік барикади, корінні суперечності між ними заважали їм ставати на спільні позиції. Це призводило до затягування в організації виборів до Установчих зборів і бездіяльності Тимчасового уряду, який постійно відкладав розв’язання нагальних проблем — виходу з війни, аграрно-селянської, національної.

Ради були стихійним породженням революції і самі по собі не могли діяти координовано. Координація їх дій забезпечувалася тільки політичними партіями. Поки партії меншовиків та есерів контролювали ради, революційний процес просувався вперед за демократичним сценарієм. Скликання Установчих зборів, як показував увесь попередній досвід людства, було нормальним виходом з революції.

З приїздом у Росію вождя більшовиків В. Леніна почав народжуватися інший варіант розвитку революції — в напрямі побудови не демократичної, а комуністичної держави. Цей варіант не був органічно властивий будь-якій політичній силі й тим більше — будь-якій суспільній верстві. Він заявив про себе вже у першому документі, який сформулював В. Ленін після приїзду до Петрограда — «Квітневих тезах». Навіть рядові члени партії більшовиків не могли собі уявити суспільства, заснованого на цілковитій ліквідації приватної власності на засоби виробництва і диктатурі однієї партії.

Поляризація політичних сил, задіяних у Російській революції, відбувалася під впливом визрівання екстремістських сил протилежної орієнтації. Вона знайшла свій вияв у спробах ленінського і корніловського переворотів. Це визрівання відбувалося також унаслідок об’єктивних причин на тлі наростання суперечностей між партіями ліберальної і соціалістичної демократії. Суперечності між обома демократіями теж мали об’єктивний характер і заважали їм досягати спільних позицій в державотворчому процесі.

На першому етапі революції ради робітничих і солдатських депутатів поступово відходили в тінь завдяки нейтралізації їхніх свавільних дій есеро-меншовицьким блоком. Проте в період липневої і серпневої криз вони знову, як при поваленні самодержавства, показали свою силу. Зростаюче значення рад у революції пов’язувалося зі зміною їхнього партійного складу. Неспроможність Тимчасового уряду реалізувати гасла народних низів у революції приводила до зменшення впливу на ради есеро-меншовицького блоку і відповідного зростання впливу більшовиків. У серпні, коли партія більшовиків узяла курс на збройне повстання, з ініціативи В. Леніна відбулося її програмне злиття з радами. Щоб захопити політичну владу за допомогою рад, більшовики тимчасово відмовилися від власних програмних гасел.

Жовтневий переворот був більшовицьким у тому розумінні, що дав політичну владу більшовикам. Однак за своєю суттю це був радянський переворот. Саме він і зробив неможливим розвиток Російської революції за демократичним сценарієм. У жовтні перемогли ради, а разом з ними і на їхніх плечах до влади прийшла партія більшовиків.

Ради робітничих і солдатських депутатів, які уособлювали в революції антидержавне начало, були оголошені більшовиками і справді стали органами державної влади. Чи маємо ми вважати парадоксальною таку еволюцію більшовицького державотворення? Ні, все пояснюється просто. Ті ради, які були заполонені більшовиками, за допомогою грубої сили знищили ще не більшовизовані ради, а точніше — партії меншовиків і правих есерів, які визначали їхню поведінку. Холоднокровно і точно В. Ленін здійснював свій стратегічний план, з яким він приїхав у революційну Росію: за рахунок радянських елементів наростити м’язи своїй нечисленній, але добре організованій партії підпільників і перетворити ради на другу форму її існування. Пропагувати за поповнення партії не було потреби, оскільки вона висунула на перший план радянські гасла. Діючи силою, більшовики залишили від колишніх рад саму оболонку. Робітничі й солдатські колективи позбулися можливості щоденно змінювати своїх депутатів у радах: меншовика — на есера, есера — на більшовика, більшовика — на меншовика. Дуже швидко слідом за кадетами зійшли в небуття всі партії, крім більшовицької. Тепер колективи повинні були дисципліновано голосувати за тих кандидатів, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми.

Поширення більшовицької диктатури зі столиці на периферію зайняло кілька місяців. У комуністичній історіографії цей процес назвали «тріумфальною ходою Радянської влади». Коли партія більшовиків цілком опанувала основну частину колишньої імперії, вона почала реалізацію власної програми соціально-економічних перетворень, яка не мала нічого спільного з інтересами будь-яких суспільних верств. Народна революція зійшла нанівець з розгоном Установчих зборів у січні 1918 р.

Ленін аніскільки не крився, визначаючи побудову комунізму як кінцеву мету соціально-економічних перетворень, розпочатих у перші місяці 1918 р., тобто відразу після захоплення влади на місцях. З його ініціативи на початку березня 1918 р. VII екстрений з’їзд назвав партію комуністичною — РКП(б), залишивши меншовикам стару назву — РСДРП. У написаній ним резолюції — дорученні з’їзду щодо розробки нової партійної програми — вказувалося цілком певно: «Центр ваги повинен полягати в точній характеристиці початих нашою радянською владою економічних та інших перетворень з конкретним викладом найближчих конкретних завдань»^[138]. Таким чином, соціально-економічні перетворення більшовиків мали комуністичну спрямованість від початку, а не з моменту прийняття комуністичної програми черговим VIII з’їздом РКП(б).

Такий самий висновок можна зробити порівнянням прийнятого цим з’їздом у березні 1919 р. тексту програми РКП(б) з опублікованою за рік до того популярною брошурою М. Бухаріна «Програма комуністів (більшовиків)»: ці документи різні за стилем, але тотожні за змістом. Урешті-решт, до весни 1918 р. відноситься і стаття Леніна «Чергові завдання Радянської влади». У ній комуністичні перетворення було названо черговими завданнями.

Відродження вибухової радянської стихії, яка вперше проявила себе в Російській революції 1905–1907 рр., різні політичні діячі чекали з надією або панікою — залежно від своєї позиції — ще до спалаху революції в березні 1917 р. Коли вона почала проявляти свою руйнівну силу, немало людей сприйняли її як апокаліптичне явище — без кордонів і національних особливостей. Чудовою ілюстрацією таких очікувань може служити висловлювання противника більшовизму, датоване жовтнем або листопадом 1918 р.: «Наша революція виглядатиме певною забавкою перед тим, що повинно спалахнути на Заході й закінчитися тільки в Америці... Заслуг у вождів нашого більшовизму нема, як нема заслуг у бомби, яка вибухає. Робити те, що вони роблять, я по совісті не можу... Але я не йду і не піду проти них: вони виконавці волі Божої і правлять Росією якщо не Божою милістю, то Божиїм гнівом і потуранням»^[139]. Справді, вміння більшовиків підлаштовуватись під настрої й очікування найбільш екстремістських кіл суспільства в робітничих і солдатських радах робило їх виразниками не стільки народних інтересів, скільки народного гніву. Це дозволяло в ситуації силового тиску на суспільство втілювати в життя заходи, далекі від інтересів представників радянських верств, не кажучи вже про інші суспільні верстви.

Власне, вся революційна платформа В. Леніна базувалася на останньому реченні Марксового «Маніфесту»: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Концепція світової революції народилася одночасно зі спалахом революційних подій у Росії. Виступаючи в цюрихському Народному домі 27 березня 1917 р., Ленін закінчив промову двома здравицями: «Хай живе російська революція! Хай живе всесвітня робітнича революція, що почалася!»^[140]

Лютневу революцію в Росії Ленін розглядав як органічну частину світової революції, якою повинна була закінчитися імперіалістична війна, що охопила мало не весь світ. Концепція світової революції випливала з висунутого ним у 1914 р. гасла про перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську. Вождь більшовиків не сумнівався в тому що світова революція повинна бути пролетарською, тобто комуністичною. Він сподівався на те, що вона започаткує встановлення комунізму в європейському масштабі подібно до того, як спрямована проти абсолютизму революція 1848–1849 рр. у провідних країнах континенту утвердила капіталізм.

Наскільки глибокою була переконаність у тому, що слідом за Росією спалахнуть революції по всій Європі, показують дебати навколо Брестського миру. Так звані «ліві комуністи» на чолі з М. Бухаріним відмовлялися укласти мир з кайзерівським урядом, бо твердо вірили в німецьку революцію. На короткий час їхню точку зору підтримала більшість членів ЦК РКП(б), хоча через відсутність армії небезпека німецької окупації була стопроцентною. Більш прагматичному Леніну ціною величезних зусиль вдалося змусити партійне керівництво прийняти принизливі умови миру. Але й противники «лівих комуністів» поділяли переконаність у нетривалості кайзерівської влади. IV надзвичайний Всеросійський з’їзд рад, який у березні 1918 р. ратифікував Брестський мирний договір, висловив думку про те, що «міжнародна робітнича революція не за горами». Текст цієї заяви належав Леніну^[141].

А чого варта зарозуміла заява В. Леніна, виголошена на Першому Всеросійському з’їзді рад народного господарства у березні 1918 р.: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя сотень мільйонів людей»^[142]. Вождь російських більшовиків контролював територію колишньої імперії, звужену в цей час до кордонів початку XVII ст., але бажав розпоряджатися долею сотень мільйонів людей у суміжних країнах Європи.

Про тогочасний умонастрій компартійно-радянської верхівки можна дістати уявлення і з виступу заступника голови Вищої ради народного господарства В. Мілютіна на Другому Всеросійському з’їзді рад народного господарства у грудні 1918 р.: «Єдиний шлях до рятунку — це збройне повстання пролетаріату Західної Європи і створення єдності цього виступу, злиття в одне радянської Німеччини, Франції і Англії. Ось картина, з якої ми повинні виходити у побудові наших перспектив»^[143].

Сподівання використати ресурси радянізованих країн Європи не проявлялося в документах більшовиків у відкритій формі. Але за фразами про міжнародну пролетарську солідарність приховувався тверезий розрахунок на присвоєння нагромаджених європейською буржуазією багатств. Інакше не можна зрозуміти, наприклад, розрахунки наркома фінансів радянської Росії М. Крестинського на фінансову допомогу Заходу. Визнавши у травні 1919 р. на Всеросійському з ’їзді завідувачів фінвідділів украй важке становище Російської республіки, нарком відзначив, що його відомство вживає заходів, котрі, як він сподівався, «віддалять момент остаточного краху нашої грошової системи і допоможуть нам протриматися до соціалістичного перевороту на Заході»^[144].

Наївно думати, що більшовики ставили свої плани у залежність від того, чи зважиться світовий пролетаріат на комуністичну революцію. Ленін завжди заперечував можливість експорту революції — однак прискіпливе вивчення його висловлювань доводить протилежне. У день жовтневого перевороту він заявив: «У Росії ми зараз повинні зайнятися побудовою пролетарської соціалістичної держави. У нас є така сила масової організації, яка переможе все і доведе пролетаріат до світової революції»^[145]. Звідси ясно, що більшовики сподівалися не на допомогу західноєвропейського пролетаріату, а на «силу масової організації» безпосередньо в Росії, яку вони контролювали, тобто на свою здатність мобілізувати людські й матеріальні ресурси для «визвольного походу» до Європи. У радянських газетах Ленін і Троцький стали величатися «вождями світового пролетаріату».

Цей розділ має досить вузькі хронологічні рамки: від перших кроків на шляху реалізації задекларованої В. Леніним у «Квітневих тезах» політики комуністичного будівництва до затвердження програми РКП(б) у березні 1919 р. На доступній їм території Центральної Росії більшовики поставили сміливий експеримент і прийняттям партійної програми оголосили urbi et orbi про свій намір продовжити його, незважаючи на перешкоди. Прийняття програми РКП(б) збіглося з розширенням території, на якій розгортався комуністичний експеримент: під владу більшовиків підпала Україна.

Політика радянського уряду України почала визначатися за критеріями програми РКП(б). Тому так важливо простежити практичні результати першого року комуністичного будівництва, на підставі яких була вироблена ця програма.

В. Ленін вніс інтригу в розгляд цієї проблеми, коли відмовився від безпосереднього комуністичного будівництва навесні 1921 р. і оголосив нову економічну політику. Аби не плямувати комуністичну доктрину, він назвав попередню політику не те щоб помилковою, а викликаною форс-мажорними обставинами: громадянською війною та іноземною воєнною інтервенцією. Так виникло облудне поняття «воєнний комунізм», яке тримається силою звички навіть у пострадянській історіографії. Отже, ключовим завданням цього розділу мусить бути встановлення справжніх причинно-наслідкових зв’язків між подіями першого року радянської історії: чи комуністичні перетворення викликали руйнівну громадянську війну, чи, навпаки, війна стала причиною формування політики воєнного комунізму.

Похідним від концепту «воєнного комунізму» є поняття сталінізму, яке народилося на Заході й було з готовністю запроваджене в радянську історіографію «перебудовної» доби^[146]. Якщо ленінський курс 1918–1920 рр. розглядати як комуністичне будівництво, то повернення до нього з 1929 р. не дає підстав протиставляти політику наступних володарів Кремля ленінізму. Якщо ж цей курс 1918–1920 рр. розглядається як нав’язаний радянській владі зовнішніми обставинами, тобто як «воєннокомуністичний», а не комуністичний, то сталінську політику із загальновідомою характеристикою «революції згори» доведеться характеризувати як сталінізм.

Ленін створював свою державу-комуну з єдиною метою: щоб побудувати з її допомогою комуністичне суспільство випробуваними в російській історії методами «революції згори». Навесні 1918 р. він закликав свою партію не шкодувати для побудови соціалізму і комунізму диктаторських прийомів, посилаючись на першого російського імператора, який не спинявся перед варварськими засобами боротьби проти варварства^[147].

В одному місці своєї останньої (першовидання 1979 р.) книги «Російська революція від Леніна до Сталіна (1917–1929)» Едвард Карр назвав «воєнний комунізм» двозначним поняттям, а в другому зазначив, що керівники більшовиків вкладали в це поняття різний зміст. Схоже, що й сам Карр не зміг виробити однозначного погляду на суть цієї політики, оскільки стосовно осені 1920 р., тобто періоду, коли поняття «воєнний комунізм» ще не існувало, зробив такий висновок: «Ані теорія, ані практика воєнного комунізму не могли вказати, як запустити механізм виробництва та обміну, який зовсім не працював»^[148].

Якісно інший підхід до політики воєнного комунізму продемонстрував Мартін Маліа. Він чітко відділяв народну за своїм характером революцію 1917 р. від комуністичної революції, яка почалася тільки у 1918 р. Започатковану з 1929 р. генеральну лінію партії він назвав апогеєм радянського експерименту а ленінський воєнний комунізм цілком справедливо охарактеризував як перший начерк майбутнього порядку^[149].

Починаючи своє дослідження, Маліа поділив англо-американську історіографію на два етапи щодо ставлення до оцінки радянського комунізму. На першому, суто антикомуністичному етапі історіографія не припускала вірогідності того, що комуністична революція була лихом від самого свого початку. З другої половини 60-х років історію Радянського Союзу почали писати, виходячи з «оптимістичної» соціальної перспективи. Мовляв, Жовтнева революція була автентично пролетарською революцією, породженою класовою поляризацією робітничих мас і капіталістів, а вдавання Леніна до повсюдної націоналізації в роки воєнного комунізму визнавалося засобом тимчасовим, пов’язаним з умовами громадянської війни. Історики почали шукати відповідь на такі питання: в чому полягало збочення, як його можна виправити? Тут і з’явився «сталінізм». Витоки його слід було шукати, на думку ревізіоністів, не в ленінізмі. Ленінізм представлений мішаною економікою 20-х років із симпатичною й водночас трагічною постаттю Миколи Бухаріна як законного спадкоємця Леніна. Натомість витоки сталінізму і сталінської «революції зверху» треба шукати в епохах Івана IV і Петра І^[150].

Іронічна критика ревізіонізму в підсумковій праці Мартіна Маліа (першовидання 1994 р.) не завжди була об’єктивною. Однак щодо розглядуваної теми ця критика є цілком зваженою і переконливою. Власне, це нам, пострадянським ученим, належить насичувати таку критику переконливістю, відмовляючись, коли треба, від нашарувань і стереотипів у власній свідомості, що залишилися від радянської доби.

Англійський історик і політолог Річард Саква, який працює в Кентському університеті, у праці, опублікованій 2010 р., сформулював більш широкий погляд на феномен воєнного комунізму. На його думку, цей феномен розвинувся частково у відповідь на необхідність здобути ресурси й утвердити владу шляхом війни, частково відбивав більшовицьку утопію — таку, як спроба ліквідувати приватну власність на засоби виробництва^[151]. Отже, маємо відмінність від позиції М. Маліа (схоже, що Р. Саква взагалі не знайомий з його працею про характер радянського комунізму, яка стала класичною). Це зайвий раз засвідчує необхідність подивитися на комуністичну доктрину комплексно і в динаміці — від її виникнення у «Маніфесті Комуністичної партії» в 1848 р. і до її втілення в програмі РКП(б). Максимальний результат може дати аналіз першого року комуністичних перетворень — до прийняття VIII з’їздом РКП(б) нової партійної програми.