на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


6.2

«Про Радянську владу на Україні»


У жовтні 1919 р. тритижневі бої під Кромами завершилися перемогою Червоної армії, після чого Добровольча армія почала відступати в напрямі Криму та Одеси. У Москві почалися дискусії щодо того, в якій формі відновлювати УСРР — як самостійну державу чи як автономну республіку.

Ініціативу виявили керівники Української комуністичної організації при Московському партійному комітеті. Коли А. Денікін окупував Україну, основна маса комуністів, виїхала в Росію. Ті, хто перебував у Москві, об’єдналися в позастатутну організацію — своєрідне земляцтво українських комуністів. У жовтні 1919 р. президія цієї організації звернулася в оргбюро ЦК РКП(б) з пропозицією утворити при ЦК РКП(б) українську секцію з очевидним прагненням підвищити свій статус. Оргбюро ЦК 10 жовтня прийняло соломонове рішення: «Затвердити при ЦК відділ пропаганди і агітації серед українців, які проживають у Росії, на підставі загального положення про роботу серед національних меншин»[616]. Керувати відділом доручалося не ініціаторам звернення, серед яких виділявся Павло Попов, а керівникам колишньої УСРР X. Раковському і Г. Петровському, а також кандидату в члени ЦК РКП(б) А. Йоффе. Група П. Попова, яка мала вплив на президію Української комуністичної організації при Московському парткомі, однаково вороже сприймалася як керівництвом колишньої УСРР, так і керівниками Московської організації більшовиків.

9 листопада 1919 р. в оргбюро ЦК звернувся X. Раковський. Зміст його звернення показав усю глибину розбіжностей, які існували між керівниками УСРР та групою Попова. «Керівники Української організації при Московському комітеті, — писав Раковський, — настроєні негативно щодо української політики ЦК КПУ і ЦК РКП, а тому необхідно якнайшвидше сконструювати Українське бюро при ЦК РКП, вводячи туди тт., позбавлених українського шовінізму»[617]. Секретар ЦК КП(б)У Рафаїл (Р. Фарбман) підтримав X. Раковського і передав в оргбюро ЦК програмну заяву П. Попова. Наслідком демаршу керівників колишньої УСРР стало таке рішення оргбюро ЦК: «Лист Рафаїла і прикладену до нього заяву тов. Попова розіслати всім членам Політбюро і поставити на об’єднаному засіданні Орг. і Політбюро в повному обсязі питання про нашу роботу на Україні»[618]. Дізнавшись про таке рішення, П. Попов, Ларик і В. Зорін 12 листопада написали в ЦК РКП(б) розгорнуту заяву з обґрунтуванням своєї позиції. Після підписів у заяві вказувалося, що президія Української комуністичної організації солідаризувалася з її змістом[619].

Група Попова починала заяву з того, що перелам на Південному фронті і широкий повстанський рух в Україні забезпечують відновлення радянської влади, а тому стає своєчасною постановка на обговорення ЦК РКП(б) українського питання в усій його широті і складності. Керівництво РКП(б) застерігалося від наміру підходити до українських подій з готовими шаблонами, запозиченими з Великоросії.

У першій половині 1919 р. ці люди в КП(б)У перебували в меншості. Вони даремно протестували проти політики, нав’язуваної з Кремля і здійснюваної відповідальними працівниками, надісланими з Росії. Тепер вони апелювали до керівників РКП(б), вказуючи на наслідки: «Такому недосить серйозному ставленню до специфічних особливостей України ми значною мірою зобов’язані провалом революції на Україні»[620]. Використовуючи провал як аргумент, вони писали: «Тепер постає питання про те, хто власне більшість, а хто меншість у середовищі українських комуністів. Не вирішуючи наперед цього питання, надаючи можливість розв’язати його найближчому партійному з’їзду, ми вважаємо тепер за необхідне виступити з цією заявою перед ЦК РКП, аби питання одержало більш всебічне освітлення і щоб попередити РКП від хибних кроків щодо України»[621].

Рішучий тон, до якого вдалися представники Української комуністичної організації при Московському парткомі у спілкуванні з керівництвом РКП(б), відповідав крутизні того повороту в національній політиці, якого вони домагалися. А домагалися вони злиття КП(б)У й УКП(б) на тій підставі, що боротьбисти, будучи ідеологічно тотожними більшовикам, мали міцну опору в селянських масах і відігравали велику роль у повстанському русі. Об’єднану партію боротьбистів і більшовиків вони розглядали як Український центр і заявляли: «У боротьбі за відновлення Радянської влади на Україні керівна роль неодмінно повинна належати не Московському центру, а центру Українському, тісно пов’язаному зі стихійним революційним рухом українських низів»[622].

П. Попов та його однодумці визначилися й у головному питанні: яку державу мають будувати більшовики? «Стоячи принципово за найбільш тісне об’єднання усіх Радянських Республік, у першу чергу України і Росії, — говорилося в заяві, — ми в той же час вважаємо, що шляхом до справді міцного єднання не є продовження і насильницьке підтримування старих відносин, створених ще самодержавною Російською Імперією. Ми обов’язково повинні до кінця зламати стару інерцію, старі зв’язки, й без того сильно надломлені подіями останніх двох років. На їхнє місце повинне бути поставлене щось нове, народжене революцією. Практично ми мислимо форми об’єднання, як федерацію, на засадах рівності, всіх Радянських Республік. А поки таких республік практично є тільки дві — як угоду двох революційних центрів»[623]. Колективний демарш супроводжувався чотирма знаменними фразами:

«На завершення ми вважаємо за необхідне довести до відома ЦК РКП про той тяжкий стан, який склався в КПУ завдяки великим розходженням всередині партії з наведених питань. З того порівняно невеликого числа українських комуністів, які є тепер у Москві, дуже великий відсоток знаходить для себе неможливою роботу за директивами Орг. Бюро Ц.К.К.П.У. За цілком точними відомостями, які маємо, такі ж настрої спостерігалися і в Києві, і в Полтаві, і в інших містах України. Бували випадки переходу окремих членів і цілих організацій до боротьбистів»[624].

На засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 14 листопада 1919 р. першим у порядок денний було поставлено «Питання про ставлення до України»[625]. За присутності В. Леніна, Л. Троцького, Л. Каменєва та М. Крестинського було прийнято резолюцію з «українського питання» такого змісту: «Провести на початку майбутнього тижня об’єднане засідання Політ. і оргбюро з доповідачами від трьох течій, доручивши тов. Крестинському запросити як таких тт. Попова, Раковського і Дробніса. Якщо останній не цілком стоїть на точці зору повного злиття з Росією, то після обговорення питання з Семеном Шварцом запросити більш визначеного представника цієї точки зору»[626].

Ісаак Шварц (партійне псевдо Семен, у вищенаведеній цитаті — Семен Шварц) з грудня 1918 р. очолював ВУЧК. Він відхилив кандидатуру члена ЦК КП(б)У і голови Полтавського губпарткому Я. Дробніса (мабуть, через те, що той був однією з ключових фігур в опозиційній групі «демократичного централізму»[627]) і порекомендував заслухати думку Д. Мануїльського. Професійний революціонер і випускник Сорбонни, Мануїльський народився в Україні і з 1918 р. перебував у ній, виконуючи відповідальні доручення ЦК РКП(б). Він завжди солідаризувався з працівниками центрального партійного апарату, які намагалися знищити українську державність навіть у гамівній сорочці радянської республіки.

19 листопада 1919 р. Раковський адресував В. Леніну «Тези з українського питання». У них ішлося про необхідність відтворення УСРР зі статусом незалежної держави, але за умови об’єднання в єдиному московському центрі управління обороною і «командними висотами» економіки на засадах декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р.

Пропозиції П. Попова і X. Раковського були подібні в головних пунктах. По-перше, визнавалася наявність «українського питання» і необхідність його вирішення. По-друге, вирішення питання передбачалося у формі реставрації УСРР. Далі, однак, виникали принципові розбіжності. Попов та його однодумці бачили себе в лавах політичної сили, створеної шляхом злиття на рівноправних засадах КП(б)У і УКП(б). Ця сила повинна була оволодіти Україною, спираючись на селянські загони, які вели партизанську війну в тилу денікінських військ. Армії Л. Троцького, як вони сподівалися, повинні були надавати лише військово-технічну допомогу місцевим борцям з денікінщиною.

X. Раковський, навпаки, робив наголос на декреті ВЦВК від 1 червня 1919 р. про воєнно-політичний союз, який фактично перетворював відновлювану УСРР у продовження РСФРР. На відміну від першої половини 1919 р., коли була створена Українська червона армія, тепер збройні сили обох республік зливалися в одну Червону армію, яка мала очистити Україну від білогвардійців. Л. Троцький мусив потурбуватися про те, щоб мобілізовані в Україні червоноармійці були розосереджені по різних регіонах РСФРР, а в українських гарнізонах залишилися прийшлі бійці. У Кремлі не могли допустити утворення зв’язку між армією та місцевим населенням.

Довідник про порядок денний засідань Політбюро ЦК РКП(б) повідомляє, що 20 листопада 1919 р. відбулося об’єднане засідання Політбюро й оргбюро ЦК, на якому стояло одне питання — про організацію влади в Україні. На засіданні були присутні: з членів Політбюро — четверо (за винятком Й. Сталіна), з кандидатів — двоє: М. Бухарін і М. Калінін (за винятком Г. Зінов’єва) і відповідальний секретар О. Стасова. М. Крестинський запросив також Ф. Дзержинського, заступника наркома юстиції П. Стучку, голову російських профспілок М. Томського і А. Мікояна — без визначеної посади, як «націонала». Українська частина учасників цього історичного засідання була представлена керівниками республіки X. Раковським і Г. Петровським, керівником апарату ЦК КП(б)У Рафаїлом (Р. Фарбманом), кандидатом у члени ЦК КП(б)У П. Жарком, Я. Дробнісом, П. Поповим та І. Шварцом[628].

На відміну від з’їздів і пленумів ЦК, робота яких стенографувалася, обговорювані в Політбюро ЦК питання залишали сліди тільки у вигляді прийнятих рішень. Рішення було таким: «Заслухавши доповіді тт. Раковського і Попова, висновки письмової доповіді тов. Мануїльського і дебати, рішення в теперішньому засіданні не приймати, а передати всі представлені до засідання матеріали і внесені в засіданні пропозиції тт. Леніна, Каменєва, Крестинського і Раковського в Політбюро для додаткового обговорення і прийняття остаточного рішення»[629].

21 листопада у вузькому колі членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК РКП(б) були розглянуті різні аспекти «українського питання». Порядок денний складався з пяти пунктів[630]:

1. Питання про політику на Україні.

2. Питання про Всеукраїнський центр.

3. Питання про склад Всеукраїнського ревкому.

4. Питання про можливе включення боротьбистів у III Інтернаціонал.

5. Питання про пленум ЦК РКП(б).

Перелік питань показує, що в центрі уваги знаходилися дві взаємопов’язані проблеми: реставрація УСРР і угода з тією частиною партії українських есерів (УПСР), яка в березні 1919 р. перейшла на комуністичні позиції, а в серпні прийняла нову назву — Українська комуністична партія (боротьбистів), УКП(б). Боротьбисти були незримо присутні і в тих пунктах порядку денного, де вони не називалися. Прийняте партійним керівництвом рішення про Україну повинне було затверджуватися пленумом ЦК РКП(б), і тому окремо ставилося питання про дату його скликання. Ми маємо достатнє уявлення про хід дебатів, оскільки збереглася унікальна чернетка написаного В. Леніним документа — з правками, які вносилися під час обговорення.

Коротка резолюція Політбюро ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» виявилася основоположною у справі трансформації Російської імперії в Радянський Союз. Оцінюючи резолюцію з висоти XXI ст., слід констатувати, що Леніну вдалося в епоху розкладу традиційних імперій на багато десятиліть подовжити існування централізованої імперії в радянській оболонці: спочатку як конгломерату формально незалежних держав, а потім — у вигляді федеративного союзу республік, наділених державними правами.

Під час обговорення «українського питання» на засіданні Політбюро ЦК Ленін узяв ініціативу у свої руки і запропонував схвалити документ, підготовлений ним на розвиток тез X. Раковського. Вперше під назвою «Проект тез ЦК РКП(б) про політику на Україні» чернетка цього документа була опублікована тільки в 1999 р.[631] Документ іще не оцінений належним чином в історіографії.

Після завоювання влади більшовики почали створювати за настановою В. Леніна «робітничо-селянські» національні республіки на противагу «буржуазним». Можливість подальшого існування «робітничо-селянських» — тобто радянських — республік після громадянської війни не заперечувалася. Разом з тим, ключові особи в центральному апараті РКП(б) були переконані, що після перетворення заснованих у національних регіонах колишньої Російської імперії «буржуазних» республік на радянські клони РСФРР ці останні мусять стати автономними республіками, тобто недержавними утвореннями в кордонах єдиної централізованої держави. Ніхто з них не уявляв собі, що можливий інший варіант співжиття різних народів в одній країні. П. Попов цілком слушно звинувачував провід РКП(б) у бажанні «насильницького підтримування старих відносин, створених ще самодержавною Російською Імперією». Настроєність центрального апарату на таку автономізацію національних республік яскраво проявилася через три роки, коли за відсутності Леніна постало питання про утворення на території Країни рад єдиного державного організму. Але в листопаді 1919 р. Ленін не дав жодних шансів тим, хто відстоював автономізацію УСРР, тобто її формальне злиття з РСФРР.

У «Проекті тез ЦК РКП(б) про політику на Україні» В. Ленін враховував настроєність центрального апарату на автономізацію України, а тому допускав, як варіант державотворчого процесу, злиття її з Росією. Однак вождь був упевнений, що можна вибудувати державну конструкцію, яка задовольнить суперечливі вимоги і національно-визвольного руху, представленого партією боротьбистів та націонал-комуністами у більшовицькому середовищі, і керівництва централізованої РКП(б). Цілком зрозуміло, що суть конструкції, здатної задовольнити протилежні за змістом вимоги, повинна була фундаментально відрізнятися від її форми. Зрозуміло й те, що суть цієї конструкції повинна була відповідати будові централізованої РКП(б). Адже творцем її був родоначальник партії, заснованої на засадах «демократичного централізму».

Цитати з чернетки ленінського документа «Проект тез ЦК РКП(б) про політику на Україні» доцільно навести мовою оригіналу, беручи до уваги специфічні форми написання деяких термінів і незвичні скорочення. Починався документ з рішучої заяви про необхідність поважати мову і традиції місцевого населення, в даному разі — українського народу: «Величайшая осторожность в отношении к националистским традициям, строжайшее соблюдение равенства украинского языка и культуры, обязательство изучать украинский язык для всех долж[ностных] лиц и т. д. и т. п.»[632] Ця вимога була, на думку Леніна, неодмінною умовою творення радянської державності в її національній формі. Пізніше, після утворення Радянського Союзу вона стала офіційним курсом, який затвердив партійний з’їзд, і дістала термінологічну визначеність у варіантах, що відбивали форму і суть національно-державного будівництва радянського типу. Термін «українізація», як і всі подібні, залежно від етнічної території, стосувався форми, а поняття «коренізація» було спільним для всіх етнічних територій і відбивало суть: укорінення радянської влади.

Другий пункт тез визначав позицію вождя у справі реставрації УСРР спільними зусиллями боротьбистів і більшовиків:

«Временный блок с боротьбистами для образования центра и до съезда советов, при одновременном приступе к пропаганде полного слияния с Р[оссийской] С[оциалистической] Ф[едеративной] С[оветской] Р[еспубликой].

Пока — самост[оятельная] Укр[аинская] С[оветская] Р[еспублика], в тесной федерации с РСФСР, на осн[ове] 1/VI.1919»[633].

З одного боку, Ленін погоджувався на блок з боротьбистами, тобто на утворення політичного центру, який мав здійснювати реставрацію УСРР. З другого боку, він називав цей блок тимчасовим, маючи на увазі, що було цілком очевидно, використати військові загони боротьбистів для очищення України від денікінських військ.

Одночасно пропонувалося здійснювати пропаганду повного злиття УСРР з РСФРР. У поєднанні з першим пунктом тез фактично це означало, що мова йшла про майбутнє включення УСРР в РСФРР на правах автономної республіки. На полях проти слів про пропаганду повного злиття Ленін написав роз’яснювальне слово «флёром» (серпанком). Тобто повне злиття вимагалося пропагувати не в лоб, а обережно.

Другий абзац цього пункту Ленін закреслив, а на полях проти закресленого вписав таке речення: «сами укр[аинские] раб[очие] и кре[стьяне] решат свою судьбу».

Політбюро ЦК взяло ленінський проект за основу. По пункту другому була прийнята така постанова: «П. 2-й — принять с указанием, что до созыва украинского съезда советов Украина и Россия федерируются на основе резолюции ВЦИК и постановления Политбюро от 1.VI.-19 г. и что в то же время партийным путем ведется осторожная подготовка планов слияния Украины и России»[634].

Проти слів про тимчасовий блок з боротьбистами Ленін на полях сформулював запитання: «Включ[ить] боротьб[истов] в III И[нтернациона]л?» Боротьбисти подали таку заяву, наївно розраховуючи на те, що членство в Комінтерні поставить їх як партію на один рівень з РКП(б). Щоб не зашкодити переговорам про їхню участь у радянському уряді й підпорядкування партизанських загонів командуванню Червоної армії, Ленін готовий був задовольнити заявку. Перебування в Комінтерні не могло перешкодити плану ліквідації цієї партії шляхом її поглинення організаціями КП(б)У, який вже визрів у нього. Й. Сталін і Л. Каменєв поділяли пропозицію Леніна про включення боротьбистів у Комінтерн, але меншість членів Політбюро ЦК (Л. Троцький і М. Крестинський) висловилася проти. Тому було домовлено не виносити остаточного рішення до виявлення позиції голови виконкому Комінтерну Г. Зінов’єва, який не був присутнім на засіданні[635].

Проект резолюції В. Леніна про політику в Україні з усіма поправками в ході його обговорення було доручено доробити комісії у складі Л. Каменєва, Л. Троцького і X. Раковського. Комісія підготувала резолюцію Політбюро ЦК «Про Радянську владу на Україні». Документ складався з семи пунктів, які характеризували основні риси майбутньої політики Кремля в Україні. Йшлося, зокрема, про визначення форм державного союзу між Україною та Росією, політику в сфері української культури, освіти і мови, характер і завдання радянського будівництва, аграрно-селянську політику. Декларувалося бажання більшовицького керівництва забезпечити вільний розвиток української мови та культури, сприяти досягненню вирішального впливу представників селянської бідноти в органах влади, здійснювати вилучення хлібних надлишків у строго обмеженому розмірі, ліквідувати відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння, розподілити землю між селянами на зрівняльних засадах і, нарешті, не допускати будь-якого примусу в справі об’єднання селян у комуни та артілі[636]. Іншими словами, Кремль відмовлявся від тієї своєї політики в Україні, яка спричинила падіння радянської влади влітку 1919 р.

Принципи організації влади визначалися в трьох перших пунктах резолюції: «У питанні про ставлення до трудового народу України, який визволяється від тимчасового загарбання денікінськими бандами, ЦК РКП постановляє:

1. Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР.

2. Вважаючи безперечною для всякого комуніста і для всякого свідомого робітника необхідність якнайтіснішого союзу для всіх Радянських республік в їхній боротьбі з грізними силами всесвітнього імперіалізму, РКП стоїть на тій позиції, що визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами.

3. А в даний час відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв’язком на ґрунті рішень ВЦВК від 1 червня 1919 р. і ЦВКУ (пізніше стала звичною інша абревіатура: ВУЦВК. — С. К.) від 18 травня 1919 р.»[637]

Обраний VIII з’їздом РКП(б) Центральний комітет складався з 19 членів, у тому числі X. Раковського, і 8 кандидатів, серед яких були два українські представники — Артем (Ф. Сергєєв) і А. Бубнов[638]. Пленум ЦК РКП(б), який зібрався 29 листопада 1919 р., затвердив резолюцію Політбюро ЦК «Про Радянську владу на Україні». Одночасно пленум «запропонував» виконкому Комінтерну не приймати боротьбистів в Інтернаціонал на тій підставі, що там уже представлена Українська компартія (ішлося про КП(б)У як невід’ємну частину РКП(б)). Центральному комітету КП(б)У пленум ЦК «запропонував» покласти керівництво українською партроботою на тимчасове бюро у складі Раковського, Петровського, Мануїльського, Затонського і Косіора. Слід гадати, що порядок прізвищ у переліку відображав ієрархію всередині тимчасового бюро. Раковському доручалося скласти циркулярний лист до всіх партійних організацій України, який мав роз’яснити і конкретизувати положення резолюції «Про Радянську владу на Україні»[639]. Тим самим керівництво партії визнавало, що резолюція вже діє, тобто не вимагає затвердження конференцією, яка мала бути скликана через кілька днів. Доповнення порядку денного VIII партконференцїї у перший день її роботи пунктом щодо розгляду резолюції «Про Радянську владу на Україні» мало на меті «роз’яснити і конкретизувати» цю резолюцію серед працівників усієї РКП(б). Цю місію брав на себе В. Ленін.

Рішення пленуму ЦК РКП(б) з «українського питання» завершувалися дорученням X. Раковському уважно слідкувати за фронтовими й армійськими газетами Південфронту, «не допускаючи в них жодних відхилень від наміченої ЦК лінії щодо України та українців»[640]. Ця обережна й загадкова фраза роз’яснилася через кілька днів у виступі X. Раковського на VIII Всеросійській партконференцїї.

Те, що партійна номенклатура, і в першу чергу українська, вимагала «роз’яснення і конкретизації» резолюції «Про Радянську владу на Україні», стало зрозумілим уже наступного дня. 30 листопада 1919 р. в Москві була терміново скликана нарада українських відповідальних працівників. Не можна сказати, що керівна верхівка КП(б)У виступила єдиним фронтом проти резолюції ЦК. Рішення «вказати на занадто сильне випинання національного питання в декларації-резолюцїї ЦК РКП» було прийняте вісьмома голосами проти п’яти[641]. Багатьох керівників, які працювали до літа 1919 р. в Україні, обраний центром курс національної політики стривожив. Хоча в резолюції не було й натяку на УКП(б), вони сприйняли задекларовану Кремлем увагу до «українського питання» як зміцнення політичних позицій конкурентної партії.

VIII Всеросійська конференція РКП(б) відбулася в Москві 2–4 грудня 1919 р. Доповідачем додаткового питання про радянську владу в Україні, яке розглядалося 3 грудня, призначили Я. Яковлєва (Епштейна).

Я. Яковлєв потім прославився як один з організаторів сталінської колективізації, в 1929–1934 роках — на посаді першого наркома земельних справ СРСР. В Україні він опинився навесні 1917 року в 21-річному віці, коли став секретарем Катеринославського міськкому більшовицької партії. Згодом перебував на підпільній роботі в Києві й Харкові, а в кінці 1919 р. очолив Катеринославський губком КП(б)У.

Обґрунтовуючи постановку питання, Яковлєв почав доповідь із заяви, вельми відвертої за своєю лексикою. Процитуємо оригінал: «Два соображения говорят за постановку вопроса. Первое — это тот кацапский империализм и национализм, или, обратно, петлюровский национализм и шовинизм, который часто проявляют на Украине, если как следует поскрести какого-нибудь из наших работников. Другое — это отсутствие за все время нашей работы на Украине определенной выдержанной линии, которая давала бы каждому члену РКП определенные директивы»[642]. Можна зрозуміти це так, що партійні працівники в Україні повинні були отримати рекомендації, як домогтися витриманої лінії, долаючи самі в собі «петлюрівський націоналізм» і «кацапський імперіалізм». Сам Яковлєв, маючи трирічний досвід роботи в Україні, вважав основною небезпекою ігнорування центром «українського питання». Причину катастрофічної поразки більшовиків улітку 1919 р. він пояснював не успіхами білогвардійців на полі бою, бо А. Денікін, коли вийшов з України основною частиною своїх армій і рушив на Москву, то майже негайно зазнав поразки. Цю причину він вбачав у тому, що українці відвернулися від радянської влади. Чому відвернулися, він теж пояснював відверто і по-простому: «Громадная масса работников из России, не контролируемая, не процеживаемая на местах и в центре, хлынула, как саранча, заполняя все поры советского организма, и проводила великодержавническую политику на Украине»[643].

Доповідь Яковлєва вводила делегатів у саму суть проблеми. ЦК РКП(б) визнав, що його попередня соціально-економічна і національна політика в Україні була невдалою і резолюцією про радянську владу в Україні визначив контури нової політики. Резолюція була затверджена і дискусії не підлягала. Проблема полягала в тому, щоб забезпечити її виконання. Потрібно було роз’яснити відповідальним працівникам партії в центрі і безпосередньо в Україні, якою має бути «витримана лінія» у спілкуванні з місцевим населенням. Потрібно було переконати цих працівників, і передусім українських чекістів, що в самій побудові радянської влади вже закладена можливість нібито демократичної національної політики при одночасному встановленні тотального контролю над територією і населенням.

Одразу після Яковлєва з великою промовою виступив В. Ленін. Надалі всі, хто брав участь в обговоренні цього пункту порядку денного, погоджувалися чи полемізували не з доповідачем, а з Леніним. Матеріали партконференції оперативно друкувалися, як це було заведено, в «Известиях ЦК РКП(б)». Але промови Леніна з українського питання в цьому офіційному виданні нема[644]. Це означає, що рішення не друкувати її приймав особисто В. Ленін.

Ми знаємо, що вождь ретельно збирав і зберігав «для історії» навіть записочки, які роздавав під час засідань, а отже, вимагав їх повернення. Рішення не друкувати доповідь, яка відіграла визначальну роль в обґрунтуванні національної політики правлячої партії, мало під собою, слід гадати, серйозні причини. Коли Партвидав у 1934 р. опублікував окремою книгою матеріали конференції, упорядники пояснили відсутність доповіді просто: «Стенограма одного з основних виступів Леніна — його доповідь “Про Радянську владу на Україні” — в матеріалах конференції не збереглася. Відсутність цього документа виняткової за своїм значенням важливості становить вельми велику прогалину»[645].

Упорядники збірника «В. И. Ленин. Неизвестные документы. 1891–1922», який опублікувало в 1999 р. видавництво «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), зазначили в анотації, що «книгу склали всі змістовні ленінські документи, які не публікувалися в радянський період історії»[646]. У передмові вказано, що в 1990–1991 рр. у Центральному партійному архіві були розсекречені 600 ленінських документів, які знаходилися на особливому зберіганні через те, що вважалися державною таємницею або не публікувалися з ідеологічних міркувань[647]. Відсутність промови В. Леніна на VIII партконференції у виданні 1999 р. означала, що публікація її виявилася несумісною з державними інтересами Російської Федерації.

Однак не все так безнадійно. Знаючи контекст, тобто події, які передували VIII Всеросійській партконференції, виступи делегатів, які обговорювали промову Леніна (Я. Дробніс, А. Бубнов, В. Затонський, Д. Мануїльський і X. Раковський), а також заключне слово промовця, можна реконструювати тональність звернення вождя до партії. Тональність — це головне. Зміст відомий: це резолюція ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні».

Не може існувати двох думок відносно мотивів, якими керувався Ленін, забороняючи друкувати свою промову. Яковлєв сказав те, що вимагалося. Те ж саме мав сказати й Ленін з висоти свого становища в партії. Однак Яковлєв міг дозволити собі залишити в стенограмі вислови на кшталт «кацапський імперіалізм». Ленін мусив приховати стенограму своєї промови.

Першим в обговоренні виступив X. Раковський. Свій виступ він почав з такого відгуку на промову Леніна — цитуємо мовою оригіналу, щоб точніше передати нюанси російської політичної термінології, пов’язаної з українськими реаліями: «Владимир Ильич сегодня бросил крылатое слово — стать боротьбистами. Я понимаю это как реакцию против той неосторожной политики, которую мы вели на Украине»[648].

Отже, Ленін ставив перед вовками завдання одягти на себе овечу шкуру. В цей час він уже розробив підступний план знищення УКП(б), який згодом, у 1920 р. здійснять X. Раковський та Ф. Дзержинський: лідерів цієї партії нагородять високими посадами, а всіх незадоволених умовами індивідуального прийняття в КП(б)У репресують.

«Необережну політику» 1918–1919 рр. Раковський ілюстрував на прикладах, які варто зацитувати: «В наших газетах мы должны осторожно писать об Украине. Когда в прошлом году в “Известиях ВЦИК” было напечатано, что т. Петровский, назначенный председателем Украинского ЦИК, приезжает в Киев, это, товарищи, не создавало правильных условий для подхода к Украине. Председатель ЦИК Украины выбирается украинцами, а не назначается. Точно так же, когда в наших прифронтовых и других газетах говорят: Украина наша, Киев наш и т. д., это, товарищи, не создает условия для правильного подхода к Украине. Киев советский — да, но нужно избегать всего, что может напоминать империалистские стремления»[649].

Член Реввійськради 14-ї армії, у недавньому минулому голова Київського губ-виконкому А. Бубнов погодився з тактикою в національній політиці, яку сформулював Ленін у своїй промові. Тактика в інтерпретації Бубнова була такою: «Тов. Ленин говорил, что надо сыграть в поддавки, надо сделать максимальные уступки националистическим тенденциям. Это верно»[650]. Однак на вимогу вождя перевтілитися в боротьбистів Бубнов прореагував з солдатською прямотою, яка виказувала ненависть українських чекістів до конкурентної комуністичної партії: «Надо спросить Ленина, что, в сущности говоря, он говорит относительно боротьбистов. Кого они представляют? Являются ли они представителями украинской нации? Нет. Это мелкобуржуазная интеллигентская группа, которая большого веса в украинских массах не имеет»[651].

Один з організаторів КП(б)У В. Затонський теж солідаризувався з тим, що встановлення міцної влади в республіці залежить від того, чи зможуть більшовики бути дипломатами. «И я очень рад, — продовжив він, — что Владимир Ильич сегодня отчасти с педагогическими целями выступил для того, чтобы вколотить в сознание российских товарищей такой, казалось бы простой и ясный факт насчет правильного отношения к украинскому национальному движению»[652].

«Правильне ставлення», погоджувався з Леніним Затонський, являло собою систему поступок, які дозволяли встановити й укоренити радянську владу. Але нормальне ставлення до української мови, яке Ленін теж розглядав як поступку, Затонський такою не вважав: «Если вы едете во Францию или Польшу и говорите с французскими рабочими по-французски, а с польскими по-польски, — что же, это уступка? А когда говорят с украинским мужиком по-украински, то похоже, это уступка, чтоб тебя разорвало, сам определяйся — я тебе уступаю! Это старая привычка товарищей смотреть на Украину как на Малороссию, как на часть Российской империи, — привычка, которая вколочена вам тысячелетиями, сотнями лет существования российского империализма»[653].

Член ЦК КП(б)У Я. Дробніс заявив, що в резолюції ЦК РКП(б) «национальный вопрос неимоверно выпячен». Ленінську політику поступок у національному питанні він оцінював як Бубнов («гра в піддавки»), але не вважав її потрібною: «Наши столкновения с боротьбистами не прекратились до сих пор. Ленин думает, что если он поднесет им резолюцию, в которой будет выпячен национальный вопрос, в этой резолюции самостийность Украины звучит не раз, а 21 раз, то он эту мелкую буржуазию — боротьбистов надует»[654].

Позиція Раковського і Затонського визначалася їх високим місцем в українській компартійно-радянській ієрархії. Вони домагалися реальних поступок по радянській лінії з боку центру. Затонського шокував навіть сам термін «поступки». Позиція керівників другого ешелону Бубнова і Дробніса була відверто шовіністичною. Вона не відрізнялася від тактики примарних поступок, які відкритим текстом пропонував Ленін. Інша річ, що Бубнов розглядав таку позицію як доцільну, а Дробніс вважав національне питання другорядним.

Щоб поставити крапку в аналізі дебатів, розглянемо виступ Д. Мануїльського. Дробніс, який виступив у дебатах останнім, підтримав Мануїльського, коли той обурився звинуваченнями місцевих працівників у недооцінці національного питання, і вказав, що не Леніну слід було б звинувачувати їх, бо вони діють так само раціонально, як і центр: «Надо надеяться, что конференция снимет с украинских работников тот позор самостийности, который до сих пор тяготел над ними. Тов. Мануильский достаточно ярко это изобразил»[655].

Захист місцевих працівників від незаслужених звинувачень справді пройшов червоною ниткою крізь виступ Мануїльського: «Наши товарищи, украинские коммунисты слишком долго подвергались часто совершенно незаслуженной травле здесь, в Москве... Было сказано много слов о вредных самостийных тенденциях украинских товарищей... Нас обвиняют в самостийности...»[656] Ми, однак, не знаходимо у повторюваних заявах про несправедливість звинувачень тієї яскравості, за яку Дробніс хвалив Мануїльського. Бракує аргументації: чому цькування було незаслуженим?

В. Ленін у своєму заключному слові бурхливо відреагував саме на аргументацію Мануїльського. Тож упорядники збірника матеріалів конференції вилучили її. Через це стало незрозумілим і заключне слово вождя. Але в ньому міститься вказівка на документ особливої секретності, який самочинно оприлюднив Мануїльський, щоб показати, що звинувачував більшовиків України у «самостийности» саме Ленін, а не абстрактний центр. Коли ми знайдемо цей документ, то повний, нецензурований текст виступу Мануїльського справді проявиться яскраво. Вчитаймося в текст заключного слова Леніна:

«Все те, кто говорил о национальном вопросе, — это говорили и тт. Дробнис и Бубнов и многие другие, — они в своей критике нашей цекистской резолюции показали, что они проявляют ту самую самостийность, в которой мы упрекали киевлян. Тов. Мануильский находится в чрезвычайном заблуждении, когда думает, что мы упрекали в самостийности в смысле национальном, в смысле независимости Украины. Мы упрекали в самостийности в смысле нежелания считаться с московскими взглядами, взглядами Центрального Комитета, находящегося в Москве. Это слово, которое употреблялось в шутку, имело совершенно иное значение»[657].

Маемо два факти: Мануїльський доводив, що центр даремно звинувачував українських чекістів у прагненні до «самостийности»; Ленін говорив, що він не дорікав киянам (тобто українським чекістам) за «самостийность» у розумінні національного питання.

Отже, в листуванні між центром і Києвом у першій половині 1919 р. треба знайти документ з ключовим словом «самостийность» у російському тексті. Такий документ існує, і слово «самостийность» у ньому не можна розглядати як жартівливе. Це — офіційний документ, підписаний трьома з п’яти членів Політбюро ЦК РКП(б). Мається на увазі адресована керівникам ЦК КП(б)У телеграма В. Леніна, Й. Сталіна і М. Крестинського від 8 квітня 1919 р.: «Если в виде уступки самостийным тенденциям является политически неизбежным оставление на ближайшее время в дружественных советских республиках самостоятельных комиссариатов военных и морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива соответственным органам управления в том смысле, чтобы эти самостоятельные комиссариаты работали исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемыми из соответственных комиссариатов РСФСР, так как только таким путем может быть достигнуто необходимое единство, быстрота и точность исполнения всех распоряжений и действий»[658]. Услід за цією телеграмою, 23 квітня 1919 р. відбулося засідання Політбюро ЦК РКП(б), на якому перед українськими чекістами було поставлене завдання обговорити, за яких умов, коли і в якій формі могло б здійснитися злиття України з радянською Росією[659]. Під злиттям розуміли об’єднання найголовніших наркоматів, яке одержало пізніше назву воєнно-політичного союзу республік.

Однак Мануїльський даремно брав на озброєння директиви першої половини 1919 р. Коли відбувалася VIII партконференція, В. Ленін, на відміну від людей у його оточенні, переконався в політичній доцільності відродження УСРР. Небезпека декларативної незалежності тепер знешкоджувалася не тільки централізованою партійною вертикаллю, але й декретом ВЦВК про воєнно-політичний союз республік. І навпаки, поглинення України Росією давало б друге дихання тим силам в українському суспільстві, які народилися в революції і прагнули утвердити справжню українську незалежність.

У заключному слові В. Леніну нічого не залишалось, як надати іншого звучання російському слову «самостийность». Після загибелі УСРР влітку 1919 р., яке стало для вождя добрим уроком, він готовий був без усякої іронії пов’язати «самостийность» з українською державністю і незалежністю. Але тільки тоді і якщо державність та незалежність національних республік були б радянськими, тобто сумісними з будівництвом централізованої держави-комуни. Йому доводилося маневрувати між надто прямолінійною позицією керівників своєї партії і бажанням громадян національних республік зберегти здобутий у революції державний статус. Імовірно, що він перебрав міру відвертості, коли з «педагогічними цілями», як підкреслював В. Затонський, переконував делегатів конференції в нешкідливості переходу більшовиків на платформу українських боротьбистів. Можливо, що тільки максимальна міра відвертості могла переконати верхівку партії погодитися з підходом, при якому державотворчий процес виглядав як волевиявлення робітничо-селянських мас.

Можна встановити принаймні два «навздогінні» відгуки на промову В. Леніна. Вони свідчать, що вона сильно вплинула на тих, хто мав можливість вислухати її. 12 червня 1920 р. заступник голови РНК УСРР Артем (Ф. Сергєєв) написав Леніну лист, у якому зробив таке знаменне визнання: «Украинизация города, его приближение к деревне хотя бы по языку, раскацапывание города — очень полезно»[660]. Колишній творець Донецько-Криворізької республіки на території УНР радикально змінив за два роки свою позицію — від цілковитого заперечення українського питання на Сході і Півдні України до його визнання. Він навіть використав неологізм, яким бажав охарактеризувати ленінську лінію в національному питанні — «раскацапывание».

Другий відгук належить І. Лапідусу — революціонеру з 12-річним стажем роботи на Правобережній Україні. За змістом його недатований лист Леніну можна віднести до першої половини 1920 р. Інформація про засекречену промову міститься в одному абзаці: «На конференции перед 7-м съездом Советов (5–9 грудня 1919 р. — С. К.) Вы, разбирая причины нашего поражения на Украине, указали как на одну из главных причин нашего поражения на национальную вражду и засилье еврейского элемента в советских и партийных учреждениях Украины, что именно это засилье давало обильный материал для контрреволюционной агитации. Из Вашего заявления ЦК сделал соответствующие выводы и издал секретный циркуляр о том, чтобы учреждения удерживались от посылки евреев на Украину»[661].

І. Лапідус не заперечував того, що питома вага євреїв в українському компартійно-радянському апараті багатократно перевищувала частку українців. Він знайшов переконливі й не позбавлені дотепності аргументи, щоб показати, чому так відбувалося: «Еврейство в большинстве своем элемент торговый и посреднический. С приходом Советской власти он, конечно, лишается основных источников своего существования и для спасения своей жизни устремляется в единственно возможный для него выход: в Советские учреждения. Он заполняет все поры Советского организма еще и потому, что это элемент городской и наиболее грамотный и, конечно, торчит постоянно на глазах»[662].

Секретне розпорядження про «вилучення з обігу» відповідальних працівників єврейської національності Лапідус демагогічно порівнював з циркуляром царського режиму про межу осілості, після чого робив такий висновок: «Я не думаю, чтобы уступка желто-блакитному черносотенству могла укрепить революцию на Украине. Наоборот, национальный антагонизм (“главная беда Советской власти на Украине”) от этого только выиграет»[663]. Логічно припустити, що взяті в дужки й лапки слова були цитатою з промови В. Леніна.

І. Лапідус твердив, що великоросійський селянин має врожайність сам-3 (тобто збирає утричі більше, ніж посіяв), а український — сам-25–30 без добрив. Звичайно, він перебільшував різницю, але не в рази. Він бачив також відмінність між великоросійським пролетарем і українським робітником, який частіше за все ще зберігав живий зв’язок із селом, та й сам залишався власником хатинки і городу. Тому він вважав, що здійснюваний партією в 1919–1920 рр. перехід з радянських на комуністичні гасла в Україні не мав сприятливої перспективи: «Весь ход нашей Революции ясно доказал, что на окраинах Революция не была предметом завоевания местного пролетариата, а всегда почти была завоеванием пролетариата из центра, что Советская власть на кулацко-казачьих окраинах ничто иное, как военная оккупация, особенно это относится к Украине»[664].

Професійний революціонер, І. Лапідус не вважав справу свого життя утопічною, але все-таки розумів, що Україна малопридатна для комуністичного будівництва. Цілком раціональний, ланцюг його умовиводів давав збій, коли він формулював наступну ланку: «Единственным квазиреволюционным элементом на Украине является мелкоремесленный городской полупролетарий, а так как этот элемент в подавляющем большинстве своем еврейский, то естественно, что он является “творцом” украинской революции». Добиваючись від Леніна скасування секретного розпорядження, він знайшов тільки такий дивний аргумент: «Хохол верит больше своєму “жиду” чем пришлому “москалю” так как в большинстве москаль действительно ведет себя как завоеватель, и хохол вполне резонно рассуждает так: “хоть жид, алэ свий”»[665].

І. Лапідус не міг знати, що на VIII партконференції В. Ленін тільки роз’яснював і конкретизував уже затверджену резолюцію ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні». Секретний циркуляр насправді був наслідком цієї резолюції. В самій резолюції, що характерно, жодним словом не згадувався «національний антагонізм»: мовляв, прийшли кацапи і вчать нас, хохлів, жити. Але в розсекреченому в 1990–1991 рр. «Проекті тез ЦК РКП(б) про політику на Україні (21 листопада 1919 р.)» В. Ленін ставив тему компартійно-радянських управлінських кадрів у її класовому і національному вимірах на чільне місце. Прийнятий без змін усіма членами Політбюро ЦК пункт 3 звучав так: «В связи с продвижением войск Кр. Армии на Украину усиленная работа по расслоению деревни, выделение трех групп, привлечение бедноты (слова «и только ее», які стояли далі, Ленін зняв бо вони суперечили змінам в п. 4. — С. К.) к управлению. Полное обезвреживание кулаков»[666]. Поділ селянства на три різних класи був запорукою успіху комуністичного експерименту в дрібноселянській країні.

Пункт 4 резолюції випливав з пункту 3: «Во все ревкомы и местные советы обязательно и тотчас проводить не менее половины местных крестьян беднейших в 1-ю голову и середняков во 2-ю. Строжайшее требование от всех неместных, от всех посланных из центра (в оригіналі стояло: «из России», але Ленін виправив текст. — С. К.) работников, от всех интеллигентов и т[ак] д[алее] отчета об исполнении указанного требования. Дальнейшая разработка правил этой отчетности и надзора за фактическим проведением в жизнь». Під час обговорення цього пункту було прийняте таке колективне рішення: «п. 4 — принять с тем добавлением, чтобы беднейшие крестьяне вводились в сельские и городские органы в большинстве, а середняки — в меньшинстве»[667].

Постановці звітності партпрацівників, відряджених в Україну, Ленін надавав особливе значення. Уже навздогін, у грудні 1919 р., він звернувся з пам’ятною запискою в Політбюро ЦК з вимогою розробити статистичну форму звіту: «5–10 вопросов выделить важнейших. Утвердить в Политбюро. За неприсылку отчетов арестовывать». Ця записка вперше була опублікована у восьмому томі видання «В. И. Ленин. Биографическая хроника». Характерно, що упорядники цього видання, яке створювалося в брежнєвську добу, вилучили з неї заключну фразу: «Иначе прозеваем Украину»[668].

Повернімося, однак, до аналізу «Проекту тез ЦК РКП(б) про політику на Україні» під кутом зору «національних антагонізмів». У світлі завдань, поставлених в пп. 3 і 4, формулювався пункт 7 резолюції, в якому проголошувалося: «Евреев и горожан на Украине взять в ежевые рукавицы, переводя на фронт, не пуская в органы власти (разве что в ничтожном % в особо исключительных случаях под классовый контроль»). Останні два слова цього тексту є виправленням, в оригіналі було: «особый надзор»[669]. Треба звернути увагу, як делікатно вождь обходився з городянами, не згадуючи їхньої очевидної національності. Мабуть, і в своїй засекреченій промові він віддавав перевагу терміну «українізація», а не тому неологізму, який в своїй простоті вжив Артем — «раскацапывание». Однак протиставлення «горожан», тобто росіян євреям, які теж були майже виключно жителями міст, не сподобалося оточенню вождя. Придивимося до національного складу синкліту, який опрацьовував резолюцію: один росіянин (В. Ленін), один грузин (Й. Сталін), один українець (М. Крестинський) і два євреї (Л. Троцький, Л. Каменєв). Тому проти абзацу з пунктом 7 Ленін зробив таке зауваження: «Выразиться прилично: еврейскую м(елкую) б(уржуазию)»[670].

Ми вже бачили, що на цьому засіданні Політбюро ЦК В. Ленін зняв формулу розв’язання українського питання, яка була його винаходом: «Самостоятельная УССР в тесной федерации с РСФРР, на основе 1.VI.1919». Замість неї він написав на полях: «Сами укр[аинские] раб[очие] и кр[естья]не решат свою судьбу». Це збігалося з «Декларацією прав народів Росії», проголошеною Леніним і Сталіним 15 (2) листопада 1917 р. У статті, написаній Леніним для журналу «Коммунистический Интернационал» 16 грудня 1919 р., процитована фраза була повторена в розгорнутому вигляді: «Нас анітрохи не може здивувати — і не повинна лякати — навіть така перспектива, що українські робітники й селяни перепробують різні системи і протягом, скажімо, кількох років випробують на практиці і злиття з РСФРР, і відділення від неї в окрему самостійну УСРР, і різні форми їх тісного союзу, і т. д.»[671]

Нарешті, 29 грудня 1919 р. В. Ленін написав «Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним», який поширювався серед населення у величезній кількості примірників. Готуючи українців до IV Всеукраїнського з’їзду рад, на якому мали бути сформовані державні органи республіки, він знову повторив цю ключову фразу: «Само собою є очевидним і цілком загальновизнаним, що тільки самі українські робітники і селяни на своєму Всеукраїнському з’їзді рад можуть вирішити і вирішать питання про те, чи зливати Україну з Росією, чи лишати Україну самостійною і незалежною республікою і в останньому разі який саме федеративний зв’язок установити між цією республікою і Росією»[672].

Висунута й настирливо повторювана Леніним теза «злиття або незалежність» не була реальною дилемою. Вождь одночасно адресував її як українській громадськості, так і центральному партійному апарату. Для українців не існувало дилеми, вони з ентузіазмом вітали запропоновану більшовиками незалежність. Керівники партії в оточенні Леніна теж не вбачали дилеми, тому що обстоювали злиття, не задумуючись над тим, наскільки реальною була б перспектива побудови держави-комуни при нерозв’язаному національному питанні. Висуваючи свою тезу у формі дилеми, Ленін паралізував як опір своїх недосвідчених соратників, так і національно-визвольний рух. Він не збирався гарантувати реальну самостійність національних республік, але розумів, що формальна незалежність мусить бути забезпечена.

Переслідуючи денікінські армії, в Україну йшла військова сила, яка цього разу не сприймалася населенням як окупаційна. На своїх багнетах вона несла резолюцію РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» і ленінський «Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним». Більшовицьким керманичам вистачило розуму відмовитися від політики, яку вони здійснювали в Україні у першій половині 1919 р., і прилюдно продемонструвати повагу до національних почуттів українського народу, його прагнення утвердити національну державність. Одночасно вони демонстрували лібералізм в аграрно-селянському питанні, який перебував у цілковитій суперечності з програмними вимогами РКП(б). Правда, програмні вимоги партії все ж реалізував той самий Я. Яковлєв, — але в інший історичний період, у 1929–1934 рр.




6.1 Постановка проблеми | Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Книга 1 | 6.3 Вибудовування радянської вертикалі влади