Первомайка порожніє. На вулицях усе більше козаків, техніки й менше людей. Найбільш помітно це тоді, коли я стою на блокпості. Люди виїжджають родинами й поодинці, автобусами та легковиками. В основному вирушають до Росії: там спокійно, їх гостинно зустрічають, надають житло, годують. Здебільшого їдуть матері з дітьми. Коли відбулися перші арешти проукраїнськи настроєних активістів, інші самі повтікали. Менша кількість людей виїжджає на територію України. Кожен із них робить свій вибір, але всіх об’єднує віра в те, що вони незабаром повернуться у своє місто. У кого більше коштів, ті відправляють на три-чотири тижні дітей із матерями на відпочинок до моря.

Сьогодні вдень ніс варту на блокпості. Багато приватних легкових автівок їхали з міста. Біженців помітно одразу: у них великі сумки з речами, вони дещо розгублені й стривожені. Їх можна зрозуміти, бо вже чути голос війни. Долинають звуки працюючої артилерії, і мирні мешканці злякано дослухаються до розривів снарядів. Люди бояться, бо укропи, ненавчені, криворукі, луплять із гармат куди прийдеться й нерідко гатять по будинках мирних мешканців. І що голосніші гепаючі звуки, то більше людей покидає місто. Я повністю розумію жінок, які виїжджають із дітьми. Почуття материнства змушує їх якнайдалі сховати дітей від небезпеки. Але зовсім не розумію тих, хто кричав на мітингах «Референдум!», «Росія, прийди!», «Новоросія!», а тепер, підібгавши хвости, біжить разом із жінками. Сьогодні бачив на блокпості одного такого знайомого. Здоровий, морда хоч цуценят бий, пузо від’їв таке, що ледь втиснувся за кермо свого «Опеля». Поруч із ним дружина, на задньому сидінні серед сумок бабця й дівчинка років трьох. Пам’ятаю, як він бігав із прапорами Росії на мітингах, з розчервонілою пикою, кричав ледь не голосніше від усіх. Не втримався, перевірив документи й кивнув, щоб вийшов.

— Тікаєш? — спитав його.

— Так. Як і всі!

— Ти ж сам ратував за створення нової республіки, а тепер що?

— А що я? Я нічого, — дурнувато кліпає очима.

— Чому ж тепер не захищаєш нашу молоду республіку?

— Так стріляють!

— А ти гадав, що все буде так легко?

— Та я ж не думав, що буде війна.

— Якщо небезпека, то одразу в нору?

Він мовчить, і це зрозуміло: у мене зброя, проти неї не попреш. Мені більше нічого сказати. Мовчки віддаю документи, бажаю щасливої дороги. Здоровило запхав своє тіло в машину, а я нахилився до його вуха й сказав:

— Повертайся, коли перестане гриміти.

Я розумію, що війна незабаром заговорить голосом вибухів і тут, але морально вже готовий. Мати часто плаче.

— Ніколи не думала, що почнеться війна, — увесь час повторює. — Чому нам не дадуть спокійно жити? І що тепер із нами буде?

Заспокоюю її, як можу, але реально розумію, що бойові зіткнення можуть бути й тут, у мирній Первомайці.

Юрко вже кілька днів намагається нас зібрати докупи й попити пива. Коли нарешті така змога з’являється, бачимо, що наша улюблена кав’ярня зачинена.

— Та й магазинів багато вже не працює, — каже Юрко. — Підприємці повтікали. Ось і показала війна справжні обличчя: одні стали на захист міста, а зрадники накивали п’ятами.

Ми йдемо до іншого закладу, знаходимо вільні місця за столиком, замовляємо пиво. Прохолодний напій смакує в таку спеку, тож помаленьку п’ємо й неквапливо розмовляємо. Хлопці підколюють мене, жартують наді мною та Любою.

— Яка вона в ліжку, Женько? — хитро всміхається Антон.

— Я ж не питаю про твою пасію, — відказую я.

— А що моя? Вона досвідчена, а ти Любу відхопив незайманою чи вже бе-у?

— Тобі нема про що поговорити?

— Є. — Антон стає серйозним. — Чули, що творять айдарівці? Віджимають машини, люди вже не знають, куди їх ховати. А що? Самі голі й босі, тож треба хоча б якусь техніку мати, от і лютують, прикриваючись тим, нібито в сєпарів забирають.

— Кажуть, що дівчат ґвалтують, — додає Юрко. — Не знаю, наскільки правдиві такі чутки, але від наших жінок чув, що й хлопчиків ловлять, ґвалтують по черзі, а потім кудись дівають трупи. Невже дійшли до такого?

— Диму без вогню не буває, — каже Антон.

— Ще чув від батьків, що айдарівцям їсти нема чого, тож і в цивільного населення харчі відбирають, і магазини «чистять» по повній.

Ми допиваємо пиво і йдемо по домівках. Проходимо повз будинок Антона, і він просить нас зачекати.

— Я швидко! — каже й біжить додому.

За мить повертається із сяючим обличчям. Він простягає мені сумку з довгим ремінцем.

— Женько, це тобі! Знаю, що ти давно хотів його мати.

— Що це? — Беру до рук сумку.

— Фотик! Тобі такий і не снився!

Я ошелешений стою в позі «замри». Антон не працює, козаки не отримують нічого за свою службу, тож звідки він у нього?

— Де ти його взяв? — питаю.

— Ну не купив же! — радісно всміхається.

— Украв?

— Та ні! Просто забрав у людини, якій він не потрібний.

— Та поясни йому вже! — втручається Юрко.

— Гаразд. Забрав в одного укра. Був тут один активіст-майданівець, а потім дременув так, що все своє добро полишив. Ми там із хлопцями трохи пошастали, я взяв додому настінний годинник: сподобався дуже, сестрі — ковдру синтепонову, майже нову, а тобі ось фотик у подарунок.

— Щойно говорили про айдарівців, — нагадав я йому. — Ми також такими стаємо?

— Ну ти порівняв! Я забрав у нашого ворога, а не в простого жителя.