Євген

З мамою їдемо на дачу. Підняла вона мене — ще й на світ не зазоріло, щоб устигнути на першу маршрутку. Коли зайняв вільне місце в старенькій «Газелі», подумки подякував матері. Місто лише прокидалося, і маршрутки не переповнені, тож можна спокійно, сидячи, не затиснутим мокрими спітнілими людськими тілами виїхати за місто. Терикони — вартові Первомайки, старезні велетні, піраміди Донбасу. Не можна без них уявити нашу місцевість. А ще труби заводів зі струмками диму, схожими на цівку води, або з клубчастим сивим димом, а то й самотні та покинуті. Якщо я чую слово «Донбас», одразу виникає асоціація: терикони, труби й обов’язково абрикоси. Не ті помаранчеві соковиті плоди, а весняно вбрані дерева, коли мій край стає схожим на дивовижну казкову країну ніжного рожевого кольору. А ще степи. Вони навесні густо вкриті різнотрав’ям і непримітними квітами, але подивися трохи здалеку — і тоді розлогі степи стануть схожими на різнокольоровий килим, у який сама природа вплела стільки кольорів, скільки має.

Люблю весну — найкомфортнішу пору року на Донбасі, коли степом ще не гуляють суховії, спалюючи разом із сонцем весняну зелень. Улітку спекотно всюди: на вулицях, у помешканнях, у шахтах. Під землею спека, вийдеш нагору — те саме. Коли живеш багато років на Донбасі, звикаєш до спеки. Узимку забуваєш, як обливався потом і літрами пив воду, і починаєш чекати літа, щоб знову ставити запитання: «Коли вже скінчиться це літо?»

Виходимо з маршрутки й прямуємо вузенькою вуличкою до своєї дачі. Колись її збудував батько. Матері вже важко обробляти город, і я пропонував кілька разів продати дачу, але вона нізащо.

— Ми можемо собі дозволити купити все на ринку, — казав я їй. — І непотрібно там горбатитися з ранку до вечора, поливати, копати й хвилюватися, щоб усі плоди нашої праці не були вкрадені за одну ніч.

— На ринку? Та ти знаєш, що вони там продають? Які хімікати підсипають, щоб швидше зріла городина?! — обурювалася мати.

— Хочеш, я перший буду куштувати куплене на ринку? — жартував я, намагаючись переконати, що іноді навіть дешевше купити, ніж самій виростити на грядці.

— Ось як помру, тоді роби що хочеш, — так завжди закінчувалися наші розмови щодо дачі.

Мати знає, що я не люблю длубатись у землі, тому вважає, що моя пропозиція позбутися дачі — це спроба уникнути роботи на ній. Справді, для мене що працювати тут, то краще дві зміни підряд відбути під землею, але мати ніяк не може зрозуміти, чому мені не цікаво, які сорти помідорів родять краще й чим труїти колорадів. Іноді ми з хлопцями приїжджаємо сюди на відпочинок. Це буває тоді, коли запланували зварити кашу чи насмажити м’яса, а погода не сприяє цьому. Тоді їдемо сюди, під навісом готуємо страву та залишаємось у будиночку на ніч. Ніде правди діти: частенько я давав друзям ключі для ночі кохання з дівчатами на дачі, та й сам таке робив. Гадаю, що мама про це здогадувалась, але мені не дорікала. Я також їй вдячний за те, що жодного разу не сказала мені щось на кшталт «Я тебе народила…», «Я тебе сама зростила, тепер ти мусиш…», хоча такі дорікання чи не щодня може чути від своїх батьків Юрко.

Мама вручає мені лопату й паличкою відмічає на землі грядки, які я маю скопати. Поки я ворушу лопатою вологу землю, вона чаклує над мішечками з насінням.

— Спочатку посію моркву, — говорить чи до мене, чи сама собі. — Потрібно зробити це, поки земля не висохла, бо такі маленькі зернятка в ній засохнуть, ледь припече сонце.

Мама скородить скопану землю, проводить паличкою рівненькі рядочки. Про політику зараз не говорять хіба що стовпи при дорозі, тож і ми починаємо розмови.

— Не розумію, чому нас ненавидять за те, що розмовляємо російською? — почала мама. — Чи ми винні в тому? Люди мали вибір, якою мовою навчати дітей у школах. Батьки розмовляють російською, їхні діти з пелюшок чують цю мову, тож закономірно, що віддавали дітей у школи з російською мовою навчання. Українська була певний час не обов’язкова до вивчення, тож батьки, щоб не перевантажувати мозок дітей, відмовлялися від неї. І це впродовж багатьох років!

— Тепер мова наша й наших батьків для бандерівців стала ворогом номер один. Ми ж не змушуємо їх розмовляти російською, нашою мовою, тож чому ми не маємо вибору?

— Бо ми з Донбасу. Доки Донбас мовчки гнув спину, доти було все добре, а як подав голос, одразу став поганий.

Мама дістає з кишені сарафана інший пакетик, щось відмічає на папірці олівцем і знову схиляється над грядкою.

— Так уже склалось історично, що російська мова стала нашою рідною, — каже вона. — Я добре знаю українську, але в такому віці змусити мене розмовляти українською просто абсурдно. Якщо навіть я почну нею говорити, то все одно мислити буду російською. Ось тобі й свобода!

— Мамо, яка свобода? Ми завжди були рабами олігархів і гарували мовчки в той час, як країну грабували ті, хто нагорі. Зміни були потрібні негайно, але не таким способом, як на Майдані.

— Знаєш, Женю, скільки людей розповідали про те, що бували на Західній Україні і, коли зверталися до людей у магазині чи деінде, їх не обслуговували лише за те, що зверталися російською. Це обурливо й принизливо. Хіба мало людей звідти приїздили на Донбас до знайомих чи родичів? Звичайно, що тут їх за мову називали бандерівцями, але це ж не зі зла, по-доброму, і ніхто ніколи не відвертався від них. Чому й звідки в них така ненависть до російськомовних?

— І одружувалися наші хлопці на їхніх дівчатах, привозили сюди, і ніхто їх не ображав, — сказав я й додав: — Напевно, у нас добріші люди, і нам не важливо, якою мовою людина розмовляє, аби лише не була гівном.

— І що з нами далі буде? — зітхає мама.

Вона випрямляє спину, поправляє на голові хустинку, яка збилася набік, і пильно дивиться на мене, ніби я знаю відповіді на всі запитання.

— Я не знаю, що з нами буде, — кажу їй, — але впевнений, що буде все добре.

— І степи дихатимуть вільно, — задумливо промовляє мама й дивиться кудись угору, де в небі зависла маленька хмаринка, схожа на молодого кучерявого баранчика.