на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Глухий кут

Монреаль, серпень 1902


Коли ілюзіоністка, вклонившись, зникає просто на очах у зали, глядачі вітають порожню сцену гучними оплесками. Вони залишають свої місця і, обговорюючи із супутниками той чи інший фокус, виходять крізь двері, що знову з’явилися в смугастій стіні намету.

Усі потихеньку виходять із шатра, і лише один чоловік, що сидить у внутрішньому колі стільців, залишається на своєму місці. Його очі, що їх майже неможливо роздивитися в затінку крисів капелюха-котелка, утупилися в порожнє місце в самому центрі кола, де ще мить тому стояла фокусниця.

Решта глядачів уже розійшлися.

Чоловік і далі сидить.

За кілька хвилин двері знову стають невидимими, зливаючись зі стіною.

Чоловік і оком не змигне. Двері, що зникають, його зовсім не цікавлять.

За мить на стільці навпроти нього з’являється Селія, убрана в ту саму сукню, що й на виступі: чорну з тонким білим мереживом.

— Зазвичай ти сидиш позаду, — зауважує вона.

— Хотів краще бачити, — відповідає Марко.

— Ти подолав чималий шлях, щоб опинитися тут.

— Узяв вихідні.

Селія переводить погляд на свої руки.

— Ти не сподівалася, що я вирушу аж сюди, чи не так? — цікавиться Марко.

— Ні, не сподівалася.

— Знаєш, непросто сховатися, якщо подорожуєш із цілим цирком.

— Я не ховалася, — заперечує дівчина.

— Ще й як, — уриває її Марко. — Я намагався поговорити з тобою на похороні repa Тіссена, але ти пішла раніше, ніж я встиг знайти тебе, а потім ти повезла цирк аж за океан. Ти уникала мене.

— Я не навмисно, — пояснює чарівниця. — Мені потрібен був час, щоб подумати. Дякую тобі за Озеро Сліз, — додає вона.

— Я хотів, аби ти мала місце, де могла б спокійно поплакати, якщо мене немає поруч.

Вона заплющує очі й киває.

— Ти вкрала мою книгу, — озивається Марко за мить.

— Вибач, — каже дівчина.

— Поки вона в безпечному місці, не має значення, у мене це чи в тебе. Але ти могла б запитати дозволу. Могла б попрощатися.

Селія киває.

— Я знаю, — каже вона.

Обидва якусь мить мовчать.

— Я намагаюся зробити цирк самостійнішим, — каже врешті чарівниця. — Звільнити його від пут, що зв’язують зі змаганням і з нами. Зі мною. Я мусила вивчити твої методи роботи, щоб усе спрацювало. Не могла дозволити місцю, яке важливе для такої кількості людей, безслідно зникнути. Тут вони знайдуть диво й затишок, і таємниці, котрих більше ніде немає. Якби в тебе було таке місце, хіба б ти не хотів зберегти його?

— Разом із тобою я почуваюся так у будь-якому місці, — відповідає Марко. — Дозволь допомогти.

— Мені не потрібна допомога.

— Ти не впораєшся сама.

— У мене є Ітан Барріс і Лейні Берджес, — зізнається Селія. — Вони погодилися взяти на себе основну роботу. Крихітка й Прибамбас ще трохи потренуються та зможуть впоратися з тим, що непідвладне Ітанові й Лейні. Ти... ти мені не потрібен.

Селія не в змозі подивитися хлопцеві в очі.

— Ти не віриш мені, — каже він.

— Ізобель вірила тобі, — озивається Селія, роздивляючись підлогу. — І Чандреш. Як я можу вірити, що ти чесний зі мною, а не з ними, якщо саме я маю найбільше приводів для сумнівів?

— Я ніколи не казав Ізобель, що кохаю її, — заперечує Марко. — Я був юний і до розпачу самотній і не мав би дозволити їй гадати, що мої почуття сильніші, ніж вони були насправді, але те, що я відчував до неї, — ніщо в порівнянні з моїм коханням до тебе. Я не намагаюся дурити тебе: невже ти й справді вважаєш мене таким підступним?

Селія підводиться зі стільця.

— На добраніч, містере Алісдер, — каже вона.

— Селіє, зачекай, — просить Марко, підводячись, але не роблячи до неї жодного кроку. — Ти краєш мені серце. Якось ти казала, що я нагадую тобі твого батька. Що ти ніколи не хотіла страждати так, як страждала через нього мама, але поводишся зі мною точно, як він. Ти весь час залишаєш мене. Ти кидаєш мене напризволяще, і я мушу знову й знову побиватися за тобою на самоті, хоча міг би зробити все що завгодно, аби тільки ти лишилася. І це вбиває мене.

— Це мусить убити одного з нас, — тихо озивається Селія.

— Що? — не розуміє Марко.

— Переможе той, хто виживе, — пояснює дівчина. — Переможець живе, переможений помирає. На цьому й завершиться гра.

— Це... — Марко затинається, хитаючи головою, — це не може бути сенсом гри.

— Але є, — стоїть на своєму Селія. — Це перевірка стійкості, а не майстерності. Я намагаюся зробити цирк самостійним, перш ніж...

Вона не може промовити цих слів, як не може й подивитися на хлопця.

— Ти збираєшся вчинити те саме, що накоїв твій батько, — здогадується Марко. — Ти хочеш зійти з гральної дошки.

— Не зовсім, — каже чарівниця. — Гадаю, я завжди була маминою доцею.

— Ні, — благає Марко. — Ти не можеш цього зробити.

— Це єдиний спосіб припинити гру.

— Тоді ми й далі гратимемо.

— Не можу, — шепоче дівчина. — Я не можу грати далі. Щоночі стає важче. Тож я... я маю дозволити тобі перемогти.

— Мені не потрібна перемога, — вигукує хлопець. — Мені потрібна ти. Господи, Селіє, як ти цього не розумієш?

Дівчина не відповідає, але на її щоках з’являються сльози, яких вона не витирає.

— Як ти можеш думати, наче я не кохаю тебе? — питає Марко. — Селіє, ти єдине, що має для мене значення. Не знаю, хто намагається переконати тебе, що це не так, але ти мусиш вірити мені, прошу.

Дівчина лише зводить на нього повні сліз очі й уперше від початку розмови зустрічається з хлопцем поглядом.

— Саме тоді я зрозумів, що кохаю тебе, — тихо додає Марко.

За мить вони стоять по різні боки невеличкої круглої кімнати, стіни якої пофарбовані темно-синьою барвою й поцятковані зірками. Навколо підлоги, укритої подушками кольору дорогоцінного каміння, тягнеться підвищення. Зі стелі звисає мерехтлива люстра.

— Ти заворожила мене з першого погляду, — розповідає хлопець, — але саме тоді я зрозумів, що кохаю тебе.

Кімната навколо них знову змінюється й перетворюється на простору й порожню бальну залу. Крізь вікна всередину ллється місячне сяйво.

— А тоді зрозуміла я, — шепоче Селія, і слова луною ширяться навколо.

Марко підходить ближче і, висушивши поцілунками сльози, торкається вустами дівочих уст. Поки триває поцілунок, вогнище на площі спалахує яскравіше, акробати, закрутившись у повітрі, сяють у променях світла. Цирк сипле іскрами, засліплюючи глядачів. А потім Селія рвучко відхиляється, і невинний зв’язок уривається.

— Вибач, — каже вона.

— Благаю, — просить Марко, відмовляючись відпустити її та міцно вчепившись пальцями в мереживо сукні. — Благаю, не залишай мене.

— Занадто пізно, — каже Селія. — Занадто пізно було вже тоді, коли я приїхала до Лондона, щоб перетворити твій записник на голуба, занадто багато людей уже було втягнуто до гри. Кожен наш учинок впливає на всіх цих відвідувачів, на кожного, хто проходить крізь ворота. На сотні, якщо не тисячі людей. Усі вони — лише мухи в павутинні, котре натягнулося, коли мені було шість років. Я й кроку не можу ступити через страх знову втратити когось.

Дівчина підводить погляд і здіймає руку, щоб погладити Марко по щоці.

— Зробиш для мене дещо? — питає вона.

— Усе що завгодно, — запевняє хлопець.

— Не повертайся сюди, — просить Селія, і голос зривається.

Перш ніж Марко вдається заперечити, вона зникає, так само просто й вишукано, як наприкінці свого виступу. Мереживна сукня тане в його руках. Там, де секунду тому стояла Селія, залишається лише аромат її парфумів.

Марко залишається сам у порожньому наметі, де немає нічого, крім стільців, вишикуваних двома колами, і дверей, що просять його піти.

Виходячи, він виймає з кишені гральну карту й залишає її на стільці.


Утеча | Нічний цирк | Гості