на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




XVI


То що тут такого, що відбігає від природи? Ми ж не заперечуємо, що зазнавати побоїв, хльостів, позбутися якоїсь частини тіла — не вельми приємно, заперечуємо лише те, що це кривдно. Відкидаємо не біль, що супроводить усі ці речі, а саму лише назву — «кривда», бо раз ми скривджені, тож і в чесноті своїй ущерблені. Ми ще приглянемося, хто з нас правдивіше розмірковує про все інше, а от щодо кривди, то у нас з Епікуром немає розбіжностей: нею треба знехтувати. Запитаєш, яка все-таки різниця між ним і нами? А така, якою вона буває між двома найхоробрішими гладіаторами: один затискує рану рукою, але твердо стоїть на ногах, а другий, повернувшись обличчям до розгуканого люду, дає знак, що нічого, мовляв, не сталося, що не треба втручатися{245}. Тож не думай, що між нами — значна різниця. Того, про що тут мова, що є таким важливим для нас, пильнують і вони — закликають не зважати на кривди й на те, що я назвав би їхніми тінями чи подобами, — образами; нехтувати ними повинен не лише мудрець, а й загалом людина здорового глузду, що могла б собі сказати так: «То я заслужив на те, що трапилося, чи ні? Якщо заслужив, то це не образа, а справедлива думка про мене; якщо ж не заслужив, то хай червоніє той, хто вчинив цю несправедливість».

А й справді, що воно таке, те, що називаємо образою? Хтось, скажімо, посміявся з моєї лисини чи хвороби очей, з моїх тонких ніг чи низького зросту. То яка тут образа, почути те, що є очевидним? Сміємося з чогось у присутності якоїсь однієї людини, а коли більше люду, то обурюємося; іншим не дозволяємо й натякнути на те, що самі ж про себе звикли говорити; поміркований жарт звеселяє, а тільки-но перейде міру — скипаємо.



предыдущая глава | Діалоги | cледующая глава