Упродовж нашого опису різних філософських шкіл ми зустрічали проблему стосунків філософа з іншими людьми, його ролі у громаді, його співжиття з іншими членами школи. Тут у філософській практиці також існують певні константи. Перш за все, всюди визнають основоположне значення духовного керівництва[665]. Останнє включає два аспекти: з одного боку, це загальна дія морального виховання, а з іншого — зв’язок, що індивідуально пов’язує учителя з його учнем. В обох цих аспектах антична філософія є духовним керівництвом. Наприкінці історії античної думки Симплікій казатиме про це так: Яким буде місце філософа у громаді? Місце скульптора людини, ремісника, що виробляє лояльних та гідних громадян. Відтак він не матиме жодного іншого ремесла окрім як очищувати себе самого та очищувати інших для того, щоб жити відповідним природі життям, як і належить людині; він буде спільним батьком та педагогом усіх громадян, їхнім реформатором, їхнім радником та захисником. Віддаючи себе усім, щоб співпрацювати у звершенні усіх благ, радіючи з тими, хто щасливий, співпереживаючи з тими, хто у скорботі, утішаючи їх[666]. Щодо загального морального виховання, то ми вже бачили, що воно покладається на філософію як громадська функція. Грецький поліс, як добре показала І. Адо[667], особливо переймався етичним вихованням громадян; поміж іншого, про це промовисто свідчить звичай споруджувати у містах стели, на яких були вигравірувані максими дельфійської мудрості. Кожна філософська школа по-своєму береться за виконання виховної місії: у випадку платоніків та аристотеліків — впливаючи на законодавців та урядовців, що розглядались ними як вихователі громади; у випадку стоїків, епікурейців та кініків — намагаючись навернути індивідів шляхом місіонерської пропаганди, що адресувалась усім людям без розрізнення статі чи соціального становища. А отже, духовне керівництво постає як метод індивідуального виховання. У цій якості воно має подвійне призначення. Передусім, духовне керівництво має на меті дати учневі змогу усвідомити самого себе, тобто свої недоліки та свій поступ. Таку роль, згідно з Марком Аврелієм, відіграв у його житті стоїк Юній Рустик, «що склав собі уявлення про потребу лікувати й виправляти свою вдачу»[668]. Зрештою, воно має на меті допомогти учневі робити окремі обґрунтовані вибори у щоденному житті. Обґрунтовані, тобто правдоподібно добрі, оскільки більшість шкіл погоджувалися визнати, що коли йдеться про рішення щодо дій, які не залежать повністю від нас — мореплавання, війна, одруження, народження дітей, ми не можемо досягнути певності до того, як діяти, і повинні робити вибір відповідно до ймовірності. А отже, людині часто потрібен радник. П. Рабов та І. Адо[669] добре проаналізували методи та форми індивідуального духовного керівництва, практика якого засвідчена майже в усіх філософських школах. Таким, яким він постає нам у діалогах Платона чи «Спогадах» Ксенофонта, Сократ може розглядатися як типовий духовний наставник, який за допомогою промов та способу життя провокує докори чи потрясіння в душі того, до кого він звертається, та зобов’язує його у такий спосіб зробити своє життя предметом запитування. Таким самим чином можна визначити і вплив, який Платон справляв на Діона з Сіракуз, і моральні та політичні поради, які він йому дає. Окрім того, традиція розповідає, що Платон був уважним до особливостей характеру кожного зі своїх учнів. З приводу Аристотеля він казав: «Для нього мені потрібна вузда»[670], з приводу Ксенократа: «Для цього мені потрібні шпори». І він постійно повторював Ксенократові, який завжди був суворим: «Роби пожертвування Граціям». Платон сам пропонує у Листі VII принципи, які повинні скеровувати як духовне керівництво, так і політичну дію:
Коли дають поради хворій людині, яка дотримується поганого режиму, перша річ, яку потрібно зробити, щоб повернути їй здоров’я — це змінити її спосіб життя.
Зміна життя потрібна для того, щоб уможливити одужання. Тому, хто приймає цю зміну життя, можна дати поради:
Ось якої настанови я дотримуюсь, коли хтось приходить запитати у мене поради про один з найважливіших моментів свого життя, наприклад, про здобуття багатств чи турботу про своє тіло або ж про душу; якщо мені здається, що його повсякденне життя набуло певного характеру, або що він погодиться виконати мої поради у тому, про що він мене запитує, я завжди застосовую усе моє старання, щоб порадити йому, і зупиняюся лише після того, як повністю виконаю свою місію.
Ми віднаходимо тут принцип етики діалогу: вступати в діалог можна лише з тим, хто щиро хоче діалогу. Відтак ніхто не намагатиметься примушувати того, хто відмовляється змінити спосіб життя. Не потрібно дратувати його, догоджати йому, робити даремні докори чи сприяти в задоволенні бажань, які всіма засуджуються. Це справедливо також для громади, яка відмовляється змінити спосіб життя. Філософ повинен сказати, що він засуджує розбещеність громади, якщо це може дати певну користь. Але він не повинен вдаватися до насильства! Коли не можна забезпечити встановлення кращого політичного режиму, не відправляючи у вигнання чи страчуючи людей, краще залишитись спокійніш та молитись за своє особисте благо та благо громади[671]. Щодо кініків, то ми знаємо декілька анекдотів, у яких учитель випробовує того чи іншого учня, принижуючи його чи дорікаючи йому[672]. Про школу Епікура ми маємо цінні свідчення з приводу практики духовного керівництва, зокрема в епістолярній формі. Практика духовного керівництва у школі Епікура була навіть предметом навчання, як засвідчує трактат Філодема «Про свободу слова»[673], написаний на основі уроків, які давав з цього предмету епікуреєць Зенон[674]. Свобода вчителя у розмовах постає тут як мистецтво, що визначається як принагідне (стохастичне) тією мірою, якою учитель повинен враховувати момент та обставини. Учитель повинен, таким чином, приготуватися до поразок, неодноразово намагатись виправити поведінку учня, прислухаючись до його труднощів. Але для цього потрібно, щоб учень не вагався визнавати свої труднощі і свої помилки, і щоб він також говорив абсолютно вільно. Як бачимо, епікурейська традиція визнавала терапевтичну цінність слова. Натомість, учитель повинен слухати з симпатією, не насміхаючись та без злорадства. У відповідь на «сповідь» учня учитель повинен також вільно говорити, щоб настановити учня, даючи йому зрозуміти справжню мету його докорів. Епікур, зауважує Філодем, не вагався досить дошкульно докоряти в листі, адресованому його учню Аполлоніду. Потрібно, щоб наставляння було спокійним і щоб йому не бракувало доброзичливості. Зазначимо, що Філодем додає також, що філософ не повинен боятися адресувати докори політикам. В епікурейській школі ми маємо приклад духовного керівництва у листі, який один з учнів Епікура, Метродор, пише молодому Піфоклу: Ти говориш мені, що потяг плоті штовхає тебе до зловживання задоволеннями кохання. Якщо ти не порушуєш законів та не відхиляєшся жодним чином від встановленої доброзвичайності, якщо ти не заважаєш жодному з твоїх сусідів, якщо ти не вичерпуєш свої сили і не відвертаєш свою удачу, віддавайся своїй схильності скільки хочеш. Однак неможливо, щоб тебе не зупинив щонайменше один з цих бар’єрів: задоволення кохання ніколи нікому не приносили користі, якщо вони не надоїдають — це вже багато[675]. Ми дуже мало знаємо про духовне керівництво в давньому стоїцизмі. В будь-якому разі ми можемо припустити, що трактати стоїків з казуїстики, написані Антипатром з Тарса та Діогеном з Вавилона, сліди яких ми віднаходимо у трактаті «Про обов’язки» Цицерона, підсумовували тривалий досвід духовного керівництва. Як би там не було, історія стоїцизму пропонує нам численні фігури духовних наставників: Сенека у своїх «Листах Луцилію», Музоній Руф у своїх творах, Епіктет у своїх «Бесідах», які збереглися в записі Аріана. Духовне керівництво Сенеки є дуже літературним. В кожному своєму листі він використовує вражаючі формули, образи, змальовуючи щось, він навіть звертає увагу на звукові образи. Але психологічні спостереження та описи стоїчних вправ тут так само цінні. Все дає підстави вважати, що стоїчний учитель Марка Аврелія — Юній Рустик, був для нього духовним наставником, яким майбутній імператор часто обурювався, безперечно, через прямоту висловів цього філософа. Різноманітні практики духовного керівництва можна побачити завдяки численним історичним анекдотам, що містяться у «Житті Плотина», написаному Порфирієм, а також в інших життєписах філософів кінця Античності. Наприклад, тут можна знайти знамениту історію про Плотина, котрий радить подорожувати Порфирію[676], якого переслідують думки про самогубство. Ми знаємо також цікаву деталь про спосіб, яким Едесій — філософ, що навчав у Пергамі у IV столітті, вгамовував своїх зарозумілих учнів: Едесій зазвичай був привітним та близьким до народу. Після діалектичних занять він виходив прогулятися по Пергаму зі своїми найвидатнішими учнями. Він хотів, щоб ці учні зберігали в душі відчуття гармонії з усім родом людським та відповідальності перед ним; коли він бачив, що вони починали образливо та зверхньо поводити себе, загордившись своєю високодумністю, він опускав їх як Ікара, але не в море, а на землю чи у вир людського життя. Якщо він зустрічав продавчиню овочів, він дозволяв собі задоволення зупинитись і поговорити з нею про ціни, про гроші, які вона заробила, про вирощування овочів. Точно так само він розмовляв з ткачем, ковалем, теслею[677]. Текст Плутарха зручно підсумовує все те, що ми щойно змогли зрозуміти про феномен духовного керівництва у філософських школах та про свободу слова, яка там шанувалася. У випадку, каже він, коли той, хто приходить слухати філософа, схвильований чимось особливим, якщо його тривожить якась пристрасть, якої потрібно позбутися, страждання, яке потрібно послабити, то, щоб вилікуватися, потрібно зробити це на очах у всіх. Якщо спалах гніву, забобон, гостра незгода з нашим оточенням чи пристрасне бажання, спричинене коханням, змушує тремтіти фібри нашого серця, яке ще ніколи не тремтіло, спричинює плутанину в наших думках, не потрібно намагатися говорити про щось інше з учителем, щоб уникнути догани, потрібно слухати під час уроків саме ті промови, у яких йдеться про ці пристрасті і, як тільки урок закінчиться, потрібно йти шукати учителя, щоб додатково його запитати. Потрібно уникати того, щоб робити навпаки, подібно до більшості людей: вони цінують філософів і захоплюються ними, коли ті говорять про сторонні речі, але коли філософ, залишаючи все стороннє говорить з ними безпосередньо і вільно про те, що для них є важливим і нагадує їм про нього, вони погано переносять це і вважають таке нескромним[678]. Більшість людей, продовжує Плутарх, вважають філософів просто софістами, які з того моменту, як тільки зійшли з кафедри та відклали свої книги й підручники, стають гіршими за інших людей «в реальних діях життя», але зі справжніми філософами все якраз навпаки. Античні філософи розвинули, таким чином, усі види практик терапії душі, вправляючись у різних формах дискурсу, відповідно до потреби спонукати, зробити догану, втішити або ж настановити. Після Гомера та Гесіода греки знали, що, вміло добираючи слова, здатні переконати людей, можна було змінювати їхні рішення та внутрішні схильності[679]. Саме в межах цієї традиції в добу софістів конституюються правила риторичного мистецтва. Філософське духовне керівництво, так само як і духовні вправи, шляхом яких індивід намагається вплинути на себе та змінити самого себе, так чи інакше використовують риторичні процедури, щоб провокувати навернення та переконувати. Застосування духовного керівництва та терапії душ забезпечили античним філософам глибоке знання «людського серця», його мотивацій, свідомих чи несвідомих, його глибинних намірів, чистих чи нечистих. «Федр» Платона дає змогу побачити, не повідомляючи при цьому деталей, можливості риторики, здатної пристосувати різні види дискурсу до різних видів душі. Втім, у ньому міститься також ціла програма духовного керівництва. Друга книга «Риторики» Аристотеля частково реалізує цей проект, описуючи все те, що потрібно знати про схильності слухача, наприклад, про вплив, який мають на нього пристрасті, соціальний стан чи вік. Дуже важливими також були описи чеснот та хиб у різних «Етиках» Аристотеля, які були покликані просвітити законодавця щодо способів урядувати людей. Ми бачили, що Епікурів трактат «Про свободу слова» детально досліджує почуття, які породжують в індивідові докори, зізнання та провина. В епікурейця Лукреція та стоїка Сенеки можна знайти чудовий опис тортур, яким може піддавати себе людська душа: «Так ото кожен од себе тіка, так нікому, звичайно, ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою — тим, кого так не злюбив»[680], нудьги, яка доходить аж до «огиди» і яка змушує людину сказати: «Де ж бо межа тій одноманітності?»[681], чи ще вагань при наверненні до філософії, що їх Сенека описує у пролозі до свого трактату «Про спокій душі», змушуючи говорити свого друга Серена, який у певному сенсі зізнається Сенеці: Уважно спостерігаючи себе самого, я відкрив у собі певні настільки очевидні недоліки, що я міг ткнути їх пальцем, та інші, приховані в глибині, зрештою, ще інші, які не є постійними, але повертаються через певні інтервали […] Найбільше ж я дивуюсь тому (бо чому б не сповідатися тобі як лікарю!), що не позбавився повністю моїх колишніх побоювань і відраз, але й не перебуваю вже під їхньою владою[682]. Серен детально аналізує усі аспекти своєї нерішучості, свої вагання між простим життям і життям в розкоші, між активним життям на службі людям та дозвіллям, що принесе спокій душі, між потягом до увічнення себе у літературному творі та бажанням писати лише для своєї моральної користі. Ми знайдемо також дуже цікаві спостереження у детальному коментарі, який неоплатонік Симплікій написав на «Підручник» Епіктета. Традиційна практика духовного керівництва привела до кращого розуміння усього того, чого вимагає чистота моральної дії. Візьмемо за приклад «Роздуми» Марка Аврелія, де знаходимо ідеальний опис способу, у який потрібно здійснювати вплив на іншого. Можна лише захоплюватися крайньою делікатністю, з якою Марк Аврелій визначає настанову, необхідну для того, щоб діяти на свідомість іншого, доброзичливість, у якій потрібно запевнити того, хто вчинив помилку і те, як потрібно звертатись до нього: … без докору і без показної терплячости, а щиро й достойно […] не з іронією, не з докором, а з дружньою приязню і без каменя на душі; не як у школі — щоб інші обступили довкола й чудувалися, — а сам на сам, навіть якби й ще хтось стояв поруч[683]. Марк Аврелій, здається, помічає, що м’якість є настільки делікатною річчю, що навіть хотіти бути м’яким означає не бути м’яким насправді, оскільки будь-яка штучність і будь-яка афектація руйнують м’якість. Втім, на інших діють лише тоді, коли не намагаються діяти на них, лише тоді, коли уникають будь-якого насильства, навіть духовного, яке б застосовувалось до себе чи до інших. Саме така справжня м’якість, саме ця делікатність мають владу спонукання до зміни думки, до навернення і трансформації інших. А отже, коли хочуть зробити добро іншому, намір добре зробити буде справді чистим лише тоді, коли він сам є спонтанним та несвідомим. Досконалим доброзичливцем є той, хто не знає, що він робить, «мовби й не знав про свій вчинок»[684]. Тут ми доходимо до найбільшого парадоксу: бажання повинно бути настільки сильним, що воно знищує себе як бажання, це звичка, що стає природною і спонтанною. Водночас виявляється, що досконалість стосунків з іншим досягається у повазі та любові до інших. Втім, для всіх шкіл любов до людей є тим, що глибинно мотивує їхній життєвий вибір та їхній дискурс. Саме ця любов надихає Сократа в «Апології» чи «Евтіфроні»[685] Платона, а також епікурейську чи стоїчну пропаганду і навіть скептичний дискурс[686].Стосунки з іншими