22
Його рука лежала трішки вище її грудей. Скарлет зробила різкий вдих. Мертві Джуліанові пальці торкались її шкіри, а мармурова крига грудей холодила її спину з беззвучним серцем всередині. Вона здригнулась і ледь чутно зойкнула. Боялась пробудити його з мертвого сну.
Вона пригадала його образ зі сну: циліндр, байдужий вираз обличчя — саме такий вираз вона могла припасувати Легенді, а Джуліан був таким само вродливцем, яким вона завжди уявляла собі Легенду.
Скарлет пригадала нажахані очі власниці готелю, коли та вперше побачила Джуліана. Тоді Скарлет подумала, що це через те, що вони спеціальні гості Легенди. Але що як це через те, що Джуліан насправді був Легендою? Він стільки всього знав про Каравал. Знав, що робити, коли вона помирала. І Джуліан міг без жодних перешкод покласти троянди у кімнату.
Раптом спиною вона почула стукіт серця.
Джуліанового серця.
Чи ж то серце Легенди?
Ні.
Скарлет заплющила очі й вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Її не раз попереджали, що гра бавиться з нею. Однак це не могло бути правдою. Вона не знає напевне, коли саме це сталось, та якоїсь миті, у цьому світі, сповненому дивовиж, Джуліан став для неї особливою людиною. Вона стала йому довіряти. Якщо Джуліан справді був Легендою, усе, що мало значення для неї, для нього було лише грою.
Джуліанові міцні груди піднімались й опускалась за її спиною, поступово тіло сповнювало тепло. Скарлет відчувала жар скрізь, де торкались їхні тіла. Під колінами, в попереку. Дихання Джуліана пришвидшилось, коли він посунувся до неї ближче, а пальцями торкнувся ключиці.
Синій слід від проколу на кінчику одного з пальців змусив її щоки спалахнути й пригадати його кров на язиці і смак губ, коли він пив її кров. Найінтимніша річ в її житті. Вона хотіла, щоб усе, що тут відбувається, було справжнім. Скарлет хотіла, щоб Джуліан був справжнім.
Але...
Справа не лише в її бажаннях. Скарлет пам’ятала, як кожного разу Джуліан їй розповідав, що Легенда пречудово знав, як шанувати своїх гостей. Згідно її сну, він не лише шанував своїх гостей. Він змусив жінку так закохатись у себе, що вона вкоротила собі віку. «Легенда любить гратися з людьми, ігри його жорстокі. Одна з найулюбленіших — закохувати у себе дівчат». Ця думка стисла горло Скарлет аж до відчуття жовчі. Якщо Джуліан був Легендою, він спокусив Теллу ще до початку гри. Можливо, він звабив їх обох.
Від цієї страхітливої вірогідності їй боляче звело шлунок. З хвилюючою ясністю вона пригадала останні миті перед смертю. Варто було йому попросити — і вона віддала б йому не лишень свою кров.
Треба якомога швидше звільнитися з обіймів, перш ніж Джуліан прокинеться. Вона й досі сподівалась, що він не Легенда. Але якщо припустити, що це не так, вона однаково ризикувала. Скарлет ніколи б не викинулась у вікно через чоловіка, але сестра її імпульсивніша.
Скарлет навчилась приборкувати власні почуття, а от Теллу навпаки несло за її мінливими емоціями та бажаннями. Скарлет розуміла, що Легенда під час гри міг підштовхнути Теллу до будь-якого нерозважного вчинку, а це означає, що Скарлет мусить її врятувати.
Скарлет повинна розшукати Данте. Якщо Роза його наречена, то тоді він напевне знає, чи справді Джуліан — Легенда.
Скарлет затамувала подих і обережно прибрала Джуліанову руку зі своєї талії.
— Ягідко, — прошепотів Джуліан.
Скарлет зойкнула, коли пальцями він торкнувся її шиї, лишаючи жагуче відчуття льоду й полум’я. Він і досі спав.
Та невдовзі прокинеться.
Нехтуючи обережністю, Скарлет сповзла з ліжка й гупнулась на купу речей на долівці. Тепер її одяг більше скидався на щось між жалобною сукнею та нічною сорочкою: чорне мереживо, замало тканини. Та вона не мала часу перевдягатися, та й, по правді, їй було вже байдуже.
Скарлет підвелася й швиденько підрахувала, що минув рівно день од її смерті. Стояв світанок сімнадцятого, а отже, на пошуки Телли в неї є одна ніч, перш ніж вона покине острів аби встигнути на весіл...
Скарлет завмерла, побачивши себе у люстрі. На товстому темному волоссі з’явилась тонка сива пасма по всій довжині. Спочатку їй здалось, що це гра світла, але сиве пасмо і справді там було! Пальці затрусилися, коли Скарлет його торкалася — біля самісінької скроні. Навіть якщо заплести волосся, однаково буде видно. Вона ніколи не вважала себе самозакоханою, проте тієї миті хотілося дати волю сльозам.
Гра не мала б бути аж такою реальною, але її наслідки були більш ніж відчутними. Якщо днем життя вона заплатила за сукню, то що вона мусить заплатити, щоб повернути Теллу? Чи вистачить їй сил?
З червоними очима й досі почуваючись напівмертвою, Скарлет вагалася. Вона думала про те, як мало днів лишилося, а тим часом ланцюг страху міцно стискав їй горло. Якщо Найджел казав правду, то не існувало жодної всесильної руки, котра б окреслювала її життєвий шлях. Треба було покласти край тривогам й страху, що контролювали її долю. Можливо, вона й почувалася слабкою, однак її любов до сестри була потужна.
Сонце щойно зійшло, а отже, вона не могла покинути готель. Проте вона могла скористатись годинами дня, щоб знайти Данте у «Кришталевій Змії».
Полишивши кімнату, Скарлет помітила миготіння свічок у звивистому коридорі. Маслянисті й теплі, але щось тут не так — запах. До звичних ноток диму й поту додався важчий і різкіший букет анісу й лаванди, а також запах гнилих слив. Ні!
На паніку в Скарлет була лише мить, перш ніж вона побачила батька, котрий з’явився з закутка.
Дівчина стрілою влетіла назад до кімнати, зачинила двері на замок і звела очі догори. Якщо там і були боги чи святі, вони її ненавиділи. Як сюди потрапив батько? Якщо він зараз знайте її й Теллу, Скарлет навіть не сумнівалась, він вб’є сестру, щоб покарати її.
Хотілось думати, що обрис батька був жорстокою галюцинацією, проте більш логічним було припустити, батько розкусив удаване викрадення. А можливо, магістр Каравалу якимось чином йому натякнув. «Скажи, кого ти найбільше боїшся»? — запитувала жінка, а надто вже наївна Скарлет взяла й розкрила всі свої карти.
Що ж вона такого зробила, що змусило Легенду так її зненавидіти? Навіть якщо Джуліан не був Легендою, вона почувалась обманутою. Чому ж усе так сталося? Можливо, причина — в її листах? А може, Легенда просто мав своєрідне відчуття гумору, а Скарлет стала його легкою здобиччю? Чи, може... початок сну нахлинув жахливими відтінками бузкового, слідом за яким линуло ім’я Анналіза. У цьому сні вона ніяк не могла зв’язати все докупи, та раптом пригадала бабусину оповідку про походження Легенди. Як він кохав дівчину, котра розбила йому серце, побравшись з іншим. Її бабуся була Легендовою Анно...
— Ягідко? — Джуліан підвівся у ліжку. — Чого це ти так притулилась до дверей?
— Я... — завмерла Скарлет.
Темне волосся обрамляло стурбоване обличчя. Але Скарлет його не бачила, бо перед очима в неї все ще стояв бездушний погляд Джуліана під час похорону дівчини, котру він довів до самогубства.
Легенда.
Серце її виривалося з грудей. Вона намагалася переконати себе, що це неправда. Джуліан не був Легендою. Натомість, сильніше притиснулась до дверей, коли Джуліан зістрибнув з ліжка і попрямував до неї. Кроки були на диво впевненими й рівними як для людини, котра щойно очутилася після смерті.
Якщо він був Легендою, десь серед цього створеного ним чарівного світу була її сестра. Скарлет хотіла домогтись од нього відповіді. Хотіла ще раз дати йому ляпаса. Але зараз не час розмахувати руками. Якщо Джуліан справді був Легендою, і ця химерна гра була способом відплатити за розбите бабцею серце, єдиною перевагою Скарлет було його незнання, що його вивели на чисту воду.
— Ягідко, ти якось кепсько виглядаєш. Як довго ти не спиш? — Джуліан підвів руку й провів прохолодними суглобами пальців по її щоці. — Ти навіть не уявляєш, як сильно мене налякала. Я...
— Все гаразд, — перебила Скарлет й відступила. Вона не хотіла, щоб Джуліан її торкався.
Джуліан стиснув губи. Його занепокоєння зникло, натомість з’явився не гнів, як того очікувала Скарлет, а біль. Вона бачила, як жало її відмови вразило його серце й зафарбувало його в синій колір.
Скарлет завжди бачила власні емоції кольоровими, проте ніколи не бачила кольорів почуттів інших людей. Не знала, що вразило її більше: те, що вона бачила колір Джуліанових почуттів, чи те, що вона скривдила його.
Намагалась уявити, як би почувався Джуліан, коли б він справді був Легендою. Перед смертю вони обмінялись чимось неймовірно особливим. Пригадала, як обережно він ніс її до кімнати. Як віддав день життя. Якими сильними й надійними були його руки, коли заколисували її у ліжку. Вона навіть бачила докази тієї жертви. Серед темної щетини на підборідді була сива смужка. Така ж, як і пасма її волосся. І Скарлет після цих подій навіть не дозволила йому торкнутися себе.
— Пробач, — мовила Скарлет. — Я лише... здається, досі не оговталась після всього, що трапилось. Якщо моя поведінка видається дивною, прошу вибачення. Думки геть сплутались, вибач, — вона ще раз це повторила, і, здається, з вибаченнями перестаралася.
М’язи посмикувалися на шиї Джуліана. Він і на мить їй не повірив.
— Можливо, тобі краще полежати.
— Ти ж знаєш, я не можу повернутися з тобою у те ліжко, — різко мовила Скарлет. Саме це вона вже йому говорила, проте слова прозвучали більш грубо, ніж вона хотіла.
Джуліан зовні опанував усі емоції, однак у серці його пронісся вихор почуттів, що підказував Скарлет: у цьому чоловікові немає й крихти байдужості. Біль барвився гаммою відтінків, досі їй невідомих. Вона не могла їх описати: не сірий і не сивий, але за ними напевне крилася сильна емоція. Можливо, це все через те, що вони обмінялися кров’ю?
Йому стисло легені так само, як і їй горло. Боляче було ступати кожен крок, поки Джуліан прямував до інших дверей.
— Я не планував лягати з тобою в ліжко.
Вона хотіла було щось відповісти, але спазм так і не відпустив горло, а в кутиках очей страшенно запекло. Лише після того, як Джуліан вийшов з кімнати, вона змогла знову вдихнути повітря, а потім зрозуміла: він пішов і зачинив перед нею двері.
Вона притулилася до стіни й намагалась перебороти палке бажання кинутися слідом за Джуліаном й вибачитись за таку дивну й жахливу поведінку.
Коли він вийшов за двері, Скарлет могла заприсягтись, він не був Легендою. Проте ризикувати, повіривши йому, і помилитись, вона не могла.
Ні, Скарлет виправила себе.
Вона могла ризикнути і помилитись.
Усе, що вона робила з моменту приїзду на Каравал, передбачало ризик. Десь вона таки помилилась, але загалом вона була приємно здивована. Наприклад, той інтимний момент, який вона розділила з Джуліаном. Він би ніколи не подарував їй такий дорогоцінний подарунок, якби вона не вчинила дурницю й не втратила два дні свого життя. Хтозна, а що як скористатись нагодою саме цієї миті і є тим, чого вона найбільше потребує? Якщо не заради себе, то заради Телли. З часу прибуття на острів він був її союзником. І понад усе вона потребувала його допомоги. А надто з батьком, котрий тепер перебував на острові.
Ой лишенько, батько! Скарлет навіть не сказала Джуліанові, що він був тут. Вона мусила знайти юнака і попередити.
Сповнена тривоги, Скарлет відчинила двері. Мерзенний запах батькових парфумів й досі висів у повітрі, проте у коридорі стояв лише підлий чоловік у котелку, який вкрав її сережки. Він не звернув уваги на Скарлет, коли та пролетіла повз нього до сходів. Вона не знала, куди пішов Джуліан, та сподівалась, що він не полишив приміщення.
Скарлет завмерла на наступній сходовій площадці.
Джуліан, впевнено, ніби й справді був магістром Каравалу, вийшов із кімнати Данте, а потім відчинив потрощені двері Теллиної кімнати й зайшов всередину.
Що він тут робить?
Джуліан же ненавидів Данте! І що він забув у розтрощеній Теллиній кімнаті? Що за?..
Вгорі заскрипіли мостини під вагою кроків. Людей було кілька, й вони спускалися донизу. Скарлет не вдалося почути всю розмову, але вона впізнала суворий батьків голос.
— Ти щойно бачив, як вона пробігала повз?
Скарлет затремтіла всім тілом.
— Й хвилини ще не минуло. А тепер прошу платню! — мабуть, говорив той жалюгідний чоловік у котелку.
Раптово вона неначе знову опинилась на Трісді, коли ховалася в тінях сходових балок і боялася поворухнутися, щоб її ніхто не виявив. Але треба тікати, адже будь-якої миті батько міг спуститися сходами. Скарлет не могла дозволити собі боятись чи роздумувати над подальшими діями. Вона так швидко помчала, що ледь торкалася черевичками долівки. Звернула в коридор, яким Джуліан зайшов до кімнати Телли. Скарлет намагалась зачинити двері на засувку, але засувка була зламана.
У кімнаті порожньо.
Жодного сліду Джуліана.
Але він заходив сюди.
Скарлет панічно шукала цьому якесь логічне пояснення. А потім пригадала.
Мертвий сад, який вона знайшла біля Проклятого Замку. Занедбаний і покинутий, сад навмисно облаштували так, щоб туди не захотілося піти жодній живій душі, так само, як і кімната Телли. Скарлет уявила, як Джуліан зайшов усередину, розкидав у сторони уламки, знайшов дошку на підлозі з символом Каравалу і натиснув на неї. Потім відхилилась інша дошка, що вела до схованого тунелю.
Тунелю, який вона мусила знайти.
Кроки дедалі наближалися, акомпануючи її страхам. Впавши на коліна, Скарлет намагалась намацати вхід. Скабки впивались у пальці, а вона знай повзала по долівці. Це місце пахло Теллою — різкою патокою й шаленими мріями. Скарлет рухалась з надзвичайною швидкістю, мусила знайти сестру, перш ніж батько впіймає котрусь із них.
У каміні цеглинки були вкриті сажею, але погляд привернула пляма світлішого кольору. Здавалось, хтось щойно на неї натиснув великим пальцем. Під нею виднівся символ, вигравіруваний на стіні каміну. Брудний і майже невидимий, кінчик пальця заколов, коли Скарлет до нього доторкнулась. Якісь панічну секунду усе стояло нерухомо. Потім повільно, камін почав рухатись, заскрипіли цеглини, відкриваючи ряд сходів з червоного дерева. Їх обрамляли свічники з палаючими помаранчевими жаринками, які освітлювали потерте килимове покриття. А його добряче зачовгали! Скарлет уявила, як Джуліан щоразу зникав цим ходом. Однак це не означає, що він Легенда.
Але тепер Скарлет було важче у це повірити. Якщо він не Легенда, чому в нього стільки таємниць? Навіть коли він не ходив до Телли, щоразу, як полишав її, однак він щось приховував.
Волога прохолода окутала неприкриті литки Скарлет, щойно вона ступила перші кроки. І хоча дівчина вже давно прокинулась, сукня зосталась нічною сорочкою, яка ледь прикривала коліна. Два марші рівненьких сходів вели до трьох розгалужених доріжок. Та, що вела направо, була встелена піском кольору рожевих пелюсток. Середня — вимощена відполірованими блискучими камінчиками, що утворювали тьмяні калюжі світла. А та, що зліва — всуціль була цегляна.
Вхід до кожної стежки освітлювали ліхтарі. Повсюди виднілись сліди черевиків різних розмірів і візерунків. Скарлет здалось, що будь-який тунель сховає її від батька, проте лише один зможе привести її до Джуліана. І, ймовірно, до Телли. Якщо Джуліан і справді був Легендою.
«Будуть такі, що змусять вас сумніватися у власному здоровому глузді», — пригадала Скарлет. Одначе це краще, ніж зустріч із батьком.
Вона заплющила очі і прислухалась. Ліворуч вітер гуляв по стіні. Праворуч дзюрчала вода. А між ними линули вдалечині великі важки кроки. Джуліан!
Вона швидко побігла, покладаючись на впевнені сліди його черевиків, що вказували їй шлях. Здавалося, вони ставали гучнішими. Стало прохолодніше.
Кроки не зупинились.
А потім і зовсім зникли.
Струмінь прохолодного протягу лизнув її потилицю. Настрашена Скарлет рвучко обернулась — їй здалося, що хтось стояв позаду, але в тунелі було порожньо, лише цегла потьмяніла. Скарлет побігла швидше й раптом об щось перечепилась і мало не полетіла шкереберть. Вхопившись за вологу стіну, вона намагалася відновити рівновагу. Й побачила те, об що перечепилась.
Людська рука.
Жовч підступила до горла. Їдюча й різка.
П’ять татуйованих пальців витягнулись, ніби намагались дотягнутись до неї. Скарлет ледь погамувала крик. Поглянула вниз по коридору й побачила понівечене мертве тіло Данте і Джуліана, який стояв над ним.