на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


42

Каравал

Каравал
давалося, вона потрапила у світ, де ожили всі стародавні казки та мрії. У повітрі витали пахощі вічнозелених рослин, запорошених золотими цяточками світла ліхтарів.

Скарлет помітила, що від снігу не лишилося й натяку. Землю вкривала соковита трава. Ліс мінився відтінками зеленого, оливкового, нефритового з домішками кольору слонової кістки. Навіть стовбури дерев майже повністю вкривав смарагдовий мох, за винятком тих ділянок, які огортали золотаво-кремові стрічки. Гостей частували золотими напоями, насиченими та в’язкими, як мед, а також тістечками, що скидались на пухнасті хмаринки.

А далі стояв Джуліан. Її серце мало не вискочило з грудей, коли вона його побачила. По правді, Скарлет шукала його з першої ж миті, як потрапила сюди. І тепер не могла ані поворухнутись, ані дихнути.

Джуліан стояв навпроти під аркою з зеленого листя та золотих стрічок і попивав із довгастого келиха медовий напій. Живий-живісінький, він теревенив з брюнеткою з сяючим волоссям, занадто вродливою, аби Скарлет заспокоїлась. А потім брюнетка щось йому сказала й моряк залився дзвінким сміхом. Серце Скарлет мало не зупинилося.

Вона помилилась.

— Здається, ви знову потребуєте моєї допомоги, — поміж Теллою і Скарлет з’явилася Айко. Під час Каравалу вона вбиралася у все блискуче і барвисте, однак нині на ній була темна й стримана сукня з турнюром. Темно-синя чи чорна, Скарлет не могла напевне визначити, довга до п’ят з довгими рукавами та високим комірцем.

— Я змерзла, — пояснила вона. — Вам також, здається, не надто затишно. Але щось мені підказує, що температура тут ні до чого, — Айко не зводила очей з брюнетки, котра вхопилася за руку Джуліана.

— То Анжеліка. Може, пам’ятаєте, її з крамниці суконь? Вона обожнює фліртувати з зайнятими чоловіками, — Айко багатозначно поглянула на Скарлет.

— Тобто, ви намагаєтеся мене переконати підійти до нього і поговорити?

— Це ти сказала, не ми, — втрутилася Телла.

Айко згідливо закивала.

— Ой! — вигукнула Телла.

Скарлет й собі поглянула у бік, куди сестра спрямувала погляд й угледіла Данте. Він щойно завітав на вечірку. І досі у чорному, обидві руки на місці, і попід кожну він тримав дівчину.

— Данте, рада бачити тебе! Впевнена, Айко також, — Телла підбігла до Данте. Не мовивши ні слова, Айко побігла слідом, лишивши Скарлет на самоті.

Скарлет глибоко дихала, намагаючись заспокоїтися. Та з кожним кроком серце її калатало дедалі швидше. Тоненькі золотисті черевички намокли від роси. Джуліан і досі не помічав її. Їй було страшно подумати, що прочитає на його обличчі першої миті: усмішку — щиру чи вимушену? Чи ж він продовжить розмову з Анжелікою, щоб показати їй, що все пережите ними нічого для нього не означає.

Скарлет ступила ще кілька кроків і заклякла. Не здатна була рухатися. Чула, як оксамитовим голосом він мовив до Анжеліки:

— Гадаю, саме туди ми й вирушимо наступного разу.

— І вся гра знову закрутиться довкола тебе?

Джуліан по-вовчому вишкірився.

Анжеліка облизала губи.

Скарлет хотіла розчинитися в пітьмі, згаснути, як зірка.

А потім він її побачив.

Він урвав розмову, поставив келих і попрямував до неї. Листя над Скарлет тремтіло й осипалось згори зеленим і золотистим пилком. Він ішов, і в його кроках вона відчувала то вперту впевненість, то хлопчачу нерішучість.

То був її Джуліан. Хоча як він може бути її, коли вона нічого не знає про нього справжнього?

— Привіт, — промовила Скарлет самими губами. Якусь мить вони так собі і стояли під кронами деревами, які завмерли, як і її серце.

— Отже, в тебе інше ім’я? — нарешті запитала вона. — Не Каспар часом?

— На щастя, ні. Моє ім’я не Каспар, — Скарлет навіть не усміхнулась на його слова, тож він додав. — Якщо змінюватимемо імена, то виникне ще більше плутанини. Ім’я змінюють тільки ті артисти, котрі грають Легенду.

— Отже, тебе і справді звати Джуліаном?

— Джуліан Бернадро Марреро Сантос, — куточки його губ смикнулись в глумливій посмішці. Але це була інша посмішка, досі незнайома їй. Ще одне нагадування, що перед нею не той юнок, котрого вона знала. Барви глибокого яскраво-червоного кохання, котрі сповнювали Скарлет упродовж гри, змішувались з насиченим темно-синім, і все поволі набувало бузкової барви.

— Я почуваюсь так, наче переді мною стоїть незнайомець, — сказала Скарлет.

— Ти робиш мені боляче, Скарлет, — в його словах вже не вчувалося й натяку на жарт. Однак вона зауважила, що Джуліан називає її Скарлет, а не ягідкою. Це звертання, вочевидь, також було частиною гри. Та й значення воно не мало. Та не почувши його, вона знову собі нагадала ким він був, а точніше, ким не був.

— Не думаю, що я здатна на таке, — і вона розвернулася, щоби піти.

— Скарлет, зачекай, — Джуліан схопив її руку, повернувши обличчям до себе. Здаля можна було подумати, що вони одна з численних танцюючих пар, якби ж не розчарування на його обличчі та біль на її.

— Чому ти називаєш мене Скарлет?

— Хіба це не твоє ім’я?

— Так, але раніше ти мене так ніколи не називав.

— Раніше я багато чого не робив, — м’яз на його щоці смикнувся. — По завершенні гри я не веду бесід з її учасниками.

— Тобто я маю піти? — запитала Скарлет.

— Ні. Мені здається, це очевидно, — насилу вичавив Джуліан. — Понад усе я хочу, лиш щоби ти не дивилася на мене, як на незнайомця.

— Але ти і є незнайомець, вона бачила, що Джуліана прикро вражали її слова, однак не могла зупинитися: — Ти ж не можеш заперечувати, що знаєш чи не все про мене, а я ж про тебе справжнього нічого не знаю.

— Тобі це лише здається, — йому боляче давалося кожне слово. — Та не всі мої слова були неправдою.

— Ти майже завжди брехав мені. Ти...

Джуліан торкнувся пальцем уст Скарлет.

— Будь ласка, дозволь мені договорити. Не все було обманом. Актори Каравалу завжди відкривають частину себе. Данте й досі вважає себе найвродливішим з-поміж усіх. Айко непередбачувана, але завжди охоче допомагає. Ти можеш вважати, що не знаєш мене, та насправді знаєш. Усе, що я розповідав тобі про свою сім’ю, про її пристрасть до гри — це правда, — Джуліан обвів рукою всіх присутніх. — Це моя сім’я впродовж майже всього життя.

У ньому перепліталась гордість та інша емоція, котру Скарлет ніяк не могла розгадати. Раптом вона пригадала одне ім’я з бабусиних історій — Сантос.

— Ти родич Легенди?

Замість відповіді Джуліан поглянув спершу на присутніх артистів, а потім перевів погляд на неї і простягнув руку:

— Ходімо зі мною!

Скарлет і досі пам’ятала, як цілувала його пальці й досі пам’ятала, які вони на смак. Від цієї згадки її голі плечі охопив трепіт. Він попередив її остерігатись його таємниць, і тепер Скарлет розуміла чому.

Руки вона не подала, але таки пішла слідом. Черевички її потопали у рожевих пелюстках, поки вони прямували до верби. Джуліан відхилив убік довгі гілки, щоб вона могла пройти. Листочки виблискували ніжним зеленим сяйвом, затуляючи їх від сторонніх очей.

— Легенда був моїм кумиром, — почав Джуліан. — Мені було стільки ж років, коли ти почала надсилати йому листи. Він був моїм ідеалом. А коли підріс, то прагнув бути Легендою. Згодом я став артистом. Мені було байдуже, що обманом я завдаю людям болю. Усе, чого прагнув — вразити його. А потім з’явилась Роза, — від того, як він вимовив це ім’я, у Скарлет стиснулось у грудях. Знала, що Роза не вигадка, однак вона була певна, що її спокусив Легенда.

— Ти виконував тоді роль Легенди?

— Ні, — швидко відповів Джуліан. — Я навіть ніколи й не бачив її. Та я казав тобі правду, що світ перевернувся мені, коли вона загинула. Я зрозумів, що Каравал вже не та гра, що раніше. Це не невинна пригода, що робить людей трішки мудрішими. Легенда з роками змінився, і не у кращий бік. З ним лишається частина ролі, котру він грає. А мерзотника він грав занадто довго, і врешті-решт став ним насправді. Зрештою, кілька місяців потому я вирішив залишити Каравал, проте Легенда переконав мене зостатись й дати йому ще один шанс.

— То ти його бачив? — поцікавилась Скарлет.

Джуліан відкрив рота, ніби хотів відповісти, але не зміг видобути й слова, тож підтвердив це лише очима.

— Пам’ятаєш, що ти питала мене про Легенду?

— Чи ти його родич?

Джуліан кивнув, проте нічого не додав. Сяюче листя верби тихенько шелестіло, поки він тихенько вів далі.

— Легенда надіслав мені листа з проханням зіграти в останню гру. Запевняв, що це його спроба спокутати провину. Мені хотілось йому вірити, — перш ніж продовжити, Джуліан зробив глибокий вдих. — Я мав лише переправити тебе з Теллою на острів. Проте щоразу, коли намагався від тебе піти, не міг цього зробити. Ти виявилась інакшою, ніж я гадав. Зазвичай більшість людей турбують лише їх власні втіхи. Але ти так побивалась за сестру. Ти була схожа на мене. Ти відчувала теж, що я завжди відчував до свого брата.

Джуліанові карі очі зустрілися з очима Скарлет, і її осяяло.

— Легенда твій брат?

— Я знав, що ти здогадаєшся, — вуста Джуліана вигнулись у іронічну посмішку.

— Але...— Скарлет затнулась, намагаючись швидко скласти все докупи.

Це пояснювало, чому йому важко було покинути гру. Скарлет знала, як важно відвернутися від рідної душі, навіть коли вона завдає тобі болю. Та й інші актори ставились до Джуліана з особливою увагою.

Після того, як Скарлет довідалась, що Каспар лише вдавав з себе Легенду, а Джуліан живий, їй знову спало на думку, що він і є магістр Каравалу. Та можливо, вона так подумала, бо магістр і Джуліан були тісно пов’язані один з одним.

— Але як це можливо? Ти ж такий молодий.

— Допоки я артист Легенди, я не старію, — пояснив Джуліан. — Але я був готовий старішати, коли вирішив піти.

— Тоді чому ти прийняв рішення залишитись і зіграти цю роль?

Джуліан боязко поглянув на Скарлет, так ніби тепер вона мала достатньо влади, щоб розбити йому серце.

— Я залишився, бо раптом виявив, що мені не байдуже до тебе. Легенда рідко грає чесно, тому я намагався тобі допомогти. Але я знав, що розіб’ю тобі серце, якщо ми зблизимось, адже ти зрештою знатимеш усю правду. Тому спочатку я робив усе, щоб ти мене ненавиділа. Але з кожним разом ставало дедалі важче тебе відштовхувати. Мені боліло щоразу, коли я брехав тобі. Гра зазвичай пробуджує найгірші риси у більшості людей, проте з тобою усе було інакше. Дивлячись на тебе, моя віра у те, що Каравал може знову стати колишнім, ожила. Так само, як і віра, що брат зміниться на краще.

Джуліанів голос тремтів від надміру емоцій:

— Знаю, що образив тебе, але дай мені ще один шанс, — він поривався простягнути до неї руку, торкнутися її. Скарлет і сама цього хотіла, та спершу вона мусила все обміркувати. Якби Джуліан був Легендою, його було б простіше ненавидіти через усі муки, які їй довелося пережити. Але Легенда був його братом, і серце Скарлет краялося.

Перш ніж він встиг простягнути до неї руку, вона відхилилась.

Джуліанові губи смикнулися. Йому було боляче і щоби приховати почуття, він підніс руку до обличчя і потер підборіддя. Він ретельно поголив обличчя й виглядав навіть молодшим, ніж під час гри, от тільки...

Скарлет завмерла.

Вона не помічала, що на його щоці й досі лишилася рана, що її завдав губернатор. Товстий і нерівний шрам, котрий простягався від щелепи до куточка ока. Скарлет гадала, що раз він ожив, шрам зникне. І від тієї жахливої ночі й гадки не лишиться.

Джуліан спіймав її уважний погляд і сказав:

— Я не можу померти під час гри, однак завдані рани чи пошкодження під час Каравалу лишають шрами.

— Я не знала, — пробурмотіла Скарлет.

— Вона боялась зустрічі з Джуліаном через страх, що гра для нього була лише розвагою. Та, мабуть, Телла мала рацію, коли казала, що у всьому є доля правди.

— Мені страшенно шкода, що батько таке зробив з тобою.

— Я знав, на що йду, — відповів Джуліан. — Не вибачайся. Тільки якщо не через це ти намагаєшся мене уникати.

Скарлет знову поглянула на шрам. Для неї Джуліан завжди був красивим, однак цей рубець лишень додавав йому вроди. Ця смуга від ножа нагадувала їй про його хоробрість і самопожертву, про досі незвідані почуття, що їх вона пізнала саме завдяки Джуліанові. Можливо, він був не тією людиною, яку вона знала під час гри, однак більше він не був для неї незнайомцем. Він усе це зробив, щоб допомогти братові. То хіба ж вона могла йому за щось дорікати?

— А знаєш, мені здається, що цей шрам — найкрасивіший на світі.

— Тобто ти мені пробачаєш? — округлив очі Джуліан.

Скарлет зволікала з відповіддю. Вона має шанс піти.

Телла ж казала, що після святкування вони можуть податися куди заманеться, і тоді вони забудуть Каравал, як страшний сон. Скарлет та Телла могли розпочати нове життя на іншому острові чи навіть на одному з континентів. Раніше Скарлет боялась, що не зможе про себе подбати, та тепер вона готова до життєвих випробувань. Вони з сестрою вільні.

Та коли Скарлет звела погляд на Джуліана, то зрозуміла, що він їй не байдужий. Згадала, чому закохалася в нього. І справа не лише у його неземній вроді чи усмішці, від якої по животу розливалось тепло. Суть у його підтримці та його готовності пожертвувати життям заради неї. Можливо, вона знала його не так добре, як їй того хотілось, проте не було жодних сумнівів, вона кохає його. І справді зараз найбільш підходяща мить піти й більше ніколи його не бачити, однак вона й так забагато часу витратила на страх ризикнути, цей страх поширювався на все, що любе було її серцю.

У відповідь на запитання Скарлет звела руку й повільно провела пальцями по його щоці. Вони тремтіли, торкаючись його шкіри, досліджуючи шрам від краєчка вуст до куточка повіки.

— Пробачаю, — прошепотіла Скарлет.

Джуліан на мить заплющив очі, торкнувши темними віями її пальці.

— Цього разу я справді обіцяю більше тебе не обманювати.

— Але хіба у вас нема правил щодо стосунків з учасниками гри? — запитала Скарлет.

— Начхати на правила, — Джуліан нахилився ближче і провів холодним пальцем по її ключиці, а вільною рукою оповив її шию. Серце Скарлет забилось затріпотіло від передчуття нового поцілунку: такого п’янкого і такого сміливого...

Скарлет не знала, хто кого поцілував першим. Їх губи ледь торкались, а потім м’які Джуліанові вуста злилися з її вустами. Смак нагадував мить, коли ніч народжує день, де кінець переростає у початок.

Джуліан цілував її так, ніби ніколи досі не торкався її вуст, скріплюючи печаткою обіцянку. Він пригортав її міцно до своїх грудей, занурюючи довгі пальці у стрічки на сукні.

Скарлет провела рукою по його шовковистому волоссю. У ньому було ще стільки загадкового та невідомого, як під час їхньої першої зустрічі, однак цієї миті це не мало значення. Вона була не проти, щоб її історія просто зараз і завершилась, сплетінням губ і кольорових стрічок.


предыдущая глава | Каравал | Епілог