Динамічний розвиток національного руху в Галичині
Починаючи з середини шістдесятих років, після спаду в період неоабсолютизму український національний рух почав заново оживати в Галичині. Передумови для цього були створені заснуванням австрійської конституційної держави, що гарантувала основні права й уможливлювала участь у політиці. Співпраця Відня з поляками Галичини після 1867 року знову погіршила становище українців, однак сприяла їхній мобілізації для національно-політичного та соціального протистояння з поляками.
Спочатку на передньому плані перебувала діяльність у галузі культури. 1869 року у Львові засновано перший україномовний літературний журнал «Правда», в якому також публікувалися твори з підросійської України. В середині сімдесятих років у Галичині вже було 62 україномовних періодичних видання. Формувалися національні організації, найважливішою серед них була «Просвіта», що через численні читацькі клуби сприяла народній освіті на селі та поширювала національні ідеї. До неї додалося Літературно-наукове товариство імені Шевченка (1873) і перші українські кооперативи (у вісімдесятих роках).
Найважливішими носіями українського національного руху в Галичині усе ще були греко-католицькі священики. Унійна церква надавала організаційну мережу для національних організацій, священики створювали інфраструктуру для руху на селі. У середині вісімдесятих років вони складали 60% голів читацьких товариств. Разом зі священиками важливу роль посередників виконували кантори — групи нижчого духовенства, які були соціально ближчими до селян. Тотожність віросповідання та етнічності, а також спільне вороже ставлення до католицького польського дворянства сприяли активній діяльності українських священнослужителів серед селян.
Греко-католицьке духовенство також впливало на політичну орієнтацію національного руху. Його консервативне крило, так звані старорусини, до вісімдесятих років контролювали численні друковані органи та національні інституції. Чимало з них після мирової «угоди» Відня з поляками Галичини почали покладати свої надії на Росію. Так звані русофіли чи москвофіли оголосили українську мову російським діалектом і прагнули до об’єднання русинів з великоросійською нацією. Дехто із світської інтелігенції набув проросійської орієнтації, наприклад, Яків Головацький, член Руської Трійці та перший професор української мови у Львівському університеті, котрий емігрував до Росії. Так само в Закарпатті очолюваний Адольфом Добрянським національний рух набув проросійської спрямованості, однак, національні сили русинів були послаблені мадяризацією, форсованою після 1867 року.
Надзвичайно велику привабливість русофільського руху, очолюваного, як не парадоксально, представниками забороненої в Росії унійної церкви, можна зрозуміти тільки взявши до уваги фундаментальний антагонізм щодо поляків і мадярів (у Закарпатті). Внаслідок «угоди» з поляками і мадярами імператор відмовився від своєї ролі захисника русинів, тому здійснювалися пошуки нового союзника в особі царя. Втім, орієнтація на Росію, яку дедалі більше охоплювали панславістські течії, провокувало недовіру австрійської офіційної влади. У 1882 році зміщено греко-католицького митрополита й відбулися перші процеси проти русофільської інтелігенції та священиків.
Консервативні старорусини порівняно з ліберальними угрупованнями, а русофіли (москвофіли) порівняно з українофільськими популістами (народовцями) поступово почали втрачати ґрунт під ногами. Крім нижчого духовенства, тепер дедалі більше світської інтелігенції, викладачів і студентів об’єднувалися в культурні організації та виступали на захист самостійної української культури. Під впливом поезій Шевченка та поглядів Костомарова вони розвивали політичні та соціальні ідеї. Коли спроба мирової угоди з поляками зазнала невдачі, радикальні тенденції посилилися. Деякі молоді інтелігенти заснували радикальний антиклерикальний і соціалістичний напрямок, що перебував під сильним впливом ідей Драгоманова. Його лідерами були етнограф і письменник Михайло Павлик та найвидатніший західноукраїнський письменник Іван Франко (1856–1916), який також був публіцистом, істориком літератури, етнографом і перекладачем. У 1890 році вони заснували першу українську політичну партію — Русько-Українську Радикальну партію, що мала на меті досягнення аграрно-соціалістичних антиклерикальних цілей. Але більше прихильників залучила на свій бік поміркованіша, заснована в 1899 році, Українська Національно-демократична партія, в якій зібралися ліво-ліберальні народовці та нижче греко-католицьке духовенство. Водночас у Галичині засновано Українську Соціал-демократичну партію.
Таким чином, наприкінці XIX сторіччя низка політичних течій українців Галичини і Буковини (дещо пізніше) організувалася в партії. Консервативні старорусини і русофіли теж зберегли свою присутність. Частково їх підтримувала Росія, а напередодні Першої світової війни відбулися нові процеси проти русинів-русофілів, що виступали за «єдність російського народу від Карпат до Камчатки». Водночас інтелігенція вперше заявила про вимогу незалежної України — це зробив у 1895–1896 роках Юліян Бачинський своїм твором «Ukraina irredenta», пізніше його підтримали радикали і частина націонал-демократів.
Однак, у практичній політиці українські депутати у Віденському парламенті — Державній раді — та у Галицькому Соймі, досягали скромніших цілей, наприклад, реформи виборчого законодавства, що відбулася в 1907 році та призвела до кращого представництва русинів у Соймі. Вимога адміністративного поділу коронної землі Галичини не мала успіху. В системі вищої освіти в 1894 році вдалося організувати кафедру східноєвропейської (фактично української) історії у Львівському університеті, на яку запросили з Києва молодого Михайла Грушевського (1866–1934). На початку XX століття на перший план вийшла потреба власного українського університету. Андрей Шептицький, який, починаючи з 1900 року, був унійним митрополитом Галицьким, теж підтримував ці культурні цілі. Напруженість у стосунках з польською верхівкою посилювалася й досягла кульмінації у 1908 році, коли український студент убив галицького намісника графа Потоцького. Заворушення на селі теж були спрямовані переважно проти польського дворянства. Упродовж 1902–1903 і 1906 років великі аграрні страйки охопили понад 100 000 українських селян і сільськогосподарських робітників.
На початку XX століття український національний рух у Галичині став масовим. За допомогою священнослужителів і вчителів вдалося розбудити національну самосвідомість частини українських селян, мобілізувати їх для національної справи та об’єднати у національні організації. Якщо в 1885 році «Просвіта» налічувала лише 2525 членів, то напередодні Першої світової війни їх було вже 36 500 на 77 ділянках. До цього слід додати 197 000 членів майже 3 000 читацьких клубів, що приєдналися до «Просвіти». Важливими були економічні організації українських селян, насамперед, щільна мережа приблизно 500 кредитних, споживчих і закупівельних спілок (у 1911 році). Масовими стали дозвіллєві організації, наприклад, створений за чеським зразком гімнастичний союз «Сокіл» та Стрілецька і спортивна спілка «Січ», названа на честь Запорозької Січі. Таку саму роль у Буковині відігравали національні організації на кшталт культурного товариства «Руська бесіда» та сільськогосподарські кооперативи. Починаючи з вісімдесятих років, українські жінки на чолі з Наталею Кобринською теж почали створювати свої організації. Розвивалася україномовна періодика, яка стала також місцем публікації для українців з Росії.