на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


51

Гумбольдт одразу ж припав вухом до дверей. Потім кивнув і обернувся до матросів.

— Ми маємо відчинити ці двері, і якнайшвидше. Пошукайте щось важке, чим би ми могли їх протаранити. Згодиться будь-яка велика залізяка.

— А як бути зі сторожею? — запитав Оскар.

— Вони пішли, всі до одного, — відповів учений. — Я встиг полічити їхні кроки. Слід поквапитися!

Океанія і Рембо перекладали матросам розпорядження Гумбольдта.

За кілька хвилин вони повернулися, тримаючи в руках важелезний диван із кутими ніжками. Він був таким великим, що шестеро чоловіків ледве могли впоратися з ним. Попереду крокував здоровань Серж Бутон. Раму дивана було виготовлено із з’єднаних попарно залізних труб, які додатково кріпилися з боків.

Оскар, однак, засумнівався, а чи вистачить навіть цієї ваги, щоб вибити двері, проте вирішив не нагадувати про це. Двері були завтовшки близько чотирьох сантиметрів, не враховуючи гідроізоляції, — на випадок, якщо вода прорветься під купол. Зараз вони перебували на глибині близько двохсот метрів, а це означало, що двері мають витримувати тиск у двадцять тонн на квадратний метр. Навряд чи удасться впоратися з таким панциром із допомогою якогось там дивана.

Гумбольдт скинув руку, долічив до трьох і опустив її різко, наче меч.

— Уперед!

Чоловіки щосили вдарили важкою рамою у двері. По всіх кімнатах розлігся оглушливий гуркіт. Потім моряки відступили, а Гумбольдт оглянув двері, на яких з’явилася невелика вм’ятина.

— Іще! — проричав дослідник. — Треба бити трохи вище — туди, де ззовні розташований засув. Нумо ще!

Матроси розігналися і знову зі страшною силою врізалися в перешкоду. Удар був такої сили, що їм не вдалося втримати сталеву раму, й вона зі страшним гуркотом упала на підлогу.

Важко відсапуючи й обливаючись потом, вони чекали на подальші команди Гумбольдта.

— Ну? Чи є хоча б якась надія? — запитала Еліза. Обличчя вченого, втім, залишалося похмурим.

— Ані найменшого пошкодження. Так ми нічого не зробимо.

— От дідько! — Оскар провів долонею по гладенькій поверхні металу. — А чи немає тут чогось важчого?

Матроси лише перезирнулися й похитали головами. Гумбольдт розлючено грюкнув у двері кулаком.

— Паровий молот, ось що нам би не завадило.

— І що ж нам тепер робити?

— Може, спробуємо якось відсунути засув? — запропонувала Шарлотта. — Що коли встромити між стулками лезо ножа?

— Яким чином? Адже тут навіть аркуш паперу не пройде. Вікна суцільні, а вентиляційні шахти занадто вузькі. Двері — єдиний спосіб вибратися звідси.

Він опустився на диван і обхопив голову руками. Вперше в житті Оскар бачив свого хазяїна таким безпорадним.

Цієї миті почувся якийсь дивний звук, що був схожим на потріскування або хрипіння. Звук долинав із кімнати, де було складено їхні речі. Оскар запитально поглянув на друзів.

— Схоже на лінгафон, — миттєво визначила Шарлотта.

— Ти забула його вимкнути?

— Вимкнути… вимкнути, — почулося з сусідньої кімнати.

Оскар, а за ним і вся компанія кинулися туди. Джерело звуку було миттю знайдено. Ним виявилася Вілма.

Пташка з винуватим виглядом сиділа біля обігрівача, раз ураз поглядаючи своїми очицями-намистинками на людей, які скупчилися навколо.

— Мене хтось чує?

— Так, Вілмо, ми тебе чуємо. Чого ти хочеш?

Пташка схилила голову вбік і промовчала.

— Дивно, — сказав Гумбольдт. — Може, прилад несправний?

— Він справний, — почулося із гучномовця.

Гумбольдт насупився.

— Здається, виникла таки якась несправність.

Він постукав по ящичку на спині пташки.

— Мабуть, акумуляторні батареї пошкоджені солоною водою. Подивимося, чи можна дати їм ладу. — Він уже взявся було за кришку акумуляторного відділення, коли знову почувся дивний металевий голос.

— Припиніть метушитися й вислухайте мене!

— Вілмо! — Учений відсахнувся від неї, ніби мікрофон міг вибухнути просто у нього в руках.

— Хто це говорить?

Замість потріскування почулося шипіння. Потім знову зазвучав голос.

— Це я — Ліванос.

Гумбольдт надзвичайно здивувався.

— Александр Ліванос?

— А що, вам відомий іще хтось із таким іменем? Звісно, це я. Мені довелося скористатися цим каналом, щоб отримати можливість поговорити з вами без зайвих свідків.

— Так-так, звісно, розумію… Дуже радий. — Гумбольдт був ошелешений.

— Слухайте мене уважно, часу в нас із вами обмаль, — перервав його Ліванос. — Адже, наскільки мені відомо, ви готували втечу?

— Звідки ви про це знаєте?

— Погляньте на стелю. Бачите невеличку кругленьку цятку, майже не помітну? Це оптичний передавальний пристрій. Я будь-якої хвилини можу чути й бачити, чим ви зайняті. Зараз я перебуваю в командному центрі «Спрута», єдиному місці, де Дарон не може стежити за мною.

На лобі Гумбольдта з’явилася глибока складка.

— І чого ж ви хочете?

— Перш за все, негайно припиніть будь-які спроби відчинити двері. Цим ви привернете увагу Дарон і Каліостро. Якщо ви справді хочете втекти, існує зовсім інший спосіб.

— Інший спосіб?

— Ваша пташка. Як ви гадаєте, чи змогли б ви їй передати кілька наказів за допомогою приладу в неї на спині?

— Мабуть, що так.

— Чудово. Тоді зробіть усе так, як я скажу.

Гумбольдт скептично гмукнув.

— Тобто, ви маєте намір нам допомогти?

— Ну, нарешті, зрозуміли! А навіщо б мені були всі ці хитрощі?

— Але чого ви хочете? Я не розумію вас!

Ліванос глибоко зітхнув.

— Гаразд, спробую все вам пояснити. Я давно шукаю можливість у будь-який спосіб покінчити з Дарон. Відключити або ж повністю знищити її. Що завгодно, аби тільки покласти край усьому цьому кошмару. Ця машина являє собою загрозу для всього людства. І якщо досі я не мав ані найменшої можливості відключити її, то ваша поява тут усе змінила.

— Як наша поява може бути пов’язана з цією проблемою?

— Ви — єдина людина, яка здатна все це здійснити. Ви маєте вдосталь мужності, мотивації та інтелекту. Крім того, у вашому розпорядженні засоби радіозв’язку. До речі, вам відомо, якого значення незабаром набуде цей видатний винахід?

— Я здогадувався, але яке відношення ми маємо до всього цього? Дарон — ваша машина, ви її створили, тож і знаєте, як її можна відключити.

— Я не можу цього зробити. Вже давно.

— Чому?

— Ви вважаєте, що я зміг би створити машину з такими інтелектуальними можливостями? Навіть за сто років таке не зможе й наснитися найвидатнішим ученим світу. О, ні, Дарон створила себе сама. Вона єдина у своєму роді. І вона надзвичайно обережна й підозріла.

— Якщо вам і справді потрібна наша допомога, то чому ви поводитеся з нами як із бранцями? Навіщо це ув’язнення, постійне залякування?

— Це було необхідним для вашої ж безпеки. Я мав переконати Дарон, що ви не являєте собою ані найменшої загрози. Якби ви знали, чого варте мені було саме лише відвідування разом із вами її резиденції в Палаці Посейдона! Дарон стежить за мною і вдень, і вночі, тому що давно здогадалася, що я обмірковую плани її знищення. Стосовно ж Каліостро, то з ним вам необхідно весь час бути насторожі. Він — найвірніший зі спільників Дарон. Пам’ятаєте, що він сьогодні вам сказав?

Гумбольдт наморщив лоба, пригадуючи.

— Щось про асиміляцію. Так-так, здається, він сказав саме це слово.

— Ви знаєте, що воно означає?

— Це поняття з галузі соціології, яке описує взаємне пристосування одна до одної різних соціальних груп.

— Примусове пристосування, якщо бути точними. Ви, напевне, вже здогадалися? Так, Дарон хоче, щоб ви змінилися.

— Змінилися?

— Саме так! Перетворилися на гібридних істот на кшталт Каліостро, — наполовину людей, наполовину машини. На механізми, що не мають ні думок, ні волі. Ви хочете цього?

Очі Гумбольдта широко розплющилися.

— Звісно ж, ні!

— У минулому Каліостро був моїм найближчим помічником. Він родом із Неаполя. Жвавий і життєлюбний, він обожнював гарненьких жінок, сміх і червоне вино. На цю людину я міг покластися в усьому. А тепер погляньте лишень, що сталося, — це монстр, у котрого на меті лише одне — догоджати своїй пані.

Гумбольдт був вражений.

— А чи є тут, унизу, звичайні люди? Взяти хоча б тих, кого ми бачили на полях?

— Усі вони — люди-роботи, як і Каліостро. Я — єдиний, кого Дарон пощадила.

— Чому?

— Я теж не раз замислювався, чому. Мабуть, це якось пов’язане з тим, що я — конструктор, творець найпершого варіанту Дарон. Можливо, стосовно мене в неї існує щось на зразок релігійних почуттів. Адже не кожен здатний так просто знищити того, хто тебе створив. Натомість вона тримає мене в ув’язненні, безупинно стежить за мною і з нетерпінням чекає моєї природної смерті. — Ліванос помовчав. — Усе, що ви бачили в Медитерранії — творіння Дарон. Місто, механізми, храм, палац. Злившись із прадавнім кристалом, вона зробилася наймогутнішим інтелектом на Землі. Істотою, яка здатна мислити, відчувати й виконувати самостійні дії. Дарон хоче жити й розмножуватися. Вона, неначе бджолина матка, збирає навколо себе двірську еліту і прагне розширювати свої володіння. Ми, люди, — єдині, хто може їй у цьому перешкодити.

— Я поклявся покласти цьому край і не відступлюся від цього наміру, — заявив Гумбольдт. — Кажіть, що треба зробити.

— Гаразд. — У голосі Ліваноса почулися вдоволені нотки. — Те, що ви маєте одразу два лінгафони, створює для вас величезні переваги. Дарон здатна прослуховувати лише ті канали, які їй відомі. Я не знаю, як довго ми зможемо підтримувати зв’язок між собою, та в будь-якому випадку треба повністю використати цю можливість.

— Ви маєте рацію, — відповів Гумбольдт. — Та що ви мали на увазі, говорячи про можливість втечі звідси?


предыдущая глава | Палац Посейдона | cледующая глава