42

Джейбс Уїлсон передав бінокль Максу. Обличчя його покривилося, зобразивши щось на кшталт усмішки.

— Ви самі побачите, якщо подивитеся на схід. Столові гори й Заборонне місто на верхньому плато. Саме так, як повідомляють у своїх документах французи. Це там, за скелею.

Макс схопив бінокль, підніс до очей і навів фокус. Професор не збрехав: серед нагромадження скель уже було видно обриси веж і куполів.

— Ну, що скажете?

— Схоже, місто непогано збереглося, — сказав Макс. — Ніби ніхто й не намагався його захопити і зруйнувати. Можливо, тому, що воно лежить в улоговині?

Уїлсон неуважно кивнув.

— Ви навіть не уявляєте, як довго я полюю на цей камінь. Я шукаю його вже половину життя. Повідомлення французьких геодезистів — перше конкретне свідчення, що потрапило мені до рук. Усе, чим я мав користуватися досі, — нескінченні міфи, всілякі вигадки, безглузді історії, що не мають під собою ніяких реальних підстав. — Уїлсон смикнув підборіддям: — Він тут, нагорі! Я це відчуваю. І я заволодію ним, навіть якщо це коштуватиме мені життя.

У душі Макса теж прокинувся мисливський азарт. Тепер, коли вони перебували так близько від метеорита, йому хотілось дізнатися, а чи не марними були всі ті неймовірні зусилля, яких їм довелося докласти під час їхньої важкої подорожі.

Після того як він, ризикуючи життям, узяв у полон берберського ватажка, репортер здобув беззаперечний авторитет серед найманців. Він зробився улюбленцем Уїлсона, весь час їхав поруч із ним і брав участь в усіх обговореннях. І слід визнати — Максу це подобалося. Раніше йому й на думку не спадало, що він може відчувати симпатію до такої суворої людини, як мисливець на метеорити. Проте факт залишався фактом.

Гаррі, навпаки, не довіряв ученому. Спочатку він іще намагався якось застерегти друга, та, зрозумівши, що все марно, поступово віддалився від нього. Макс не міг зрозуміти, чому це Гаррі так дивно поводиться, адже вони з ним залишалися старими добрими друзями. Проте, обміркувавши ситуацію, що склалася, репортер зрештою вирішив, що краще триматися ближче до Уїлсона.

— Як ми туди дістанемося? — спитав журналіст, опускаючи бінокль. — Судячи з усього, скелі майже прямовисні.

Уїлсон указав на сусідню столову гору:

— Он, бачите вузьку стежку на протилежному схилі? Цим шляхом ми й скористаємося.

— Але ж це зовсім інша гора! Між нею і плато, де розташоване місто, пролягає глибока розпадина.

— Якщо вірити французам, між цими двома горами має бути розташований кам’яний перешийок, щось на кшталт містка. Він достатньо міцний, щоб утримати кількох людей. Я його поки що не знайшов, проте абсолютно упевнений, що він існує. Досі вся інформація французьких геодезистів підтверджувалася досить точно. Що й казати — фахівці!

Макс задумливо кивнув.

— Гаразд, припустимо, що цей місток і справді існує. Але ж його охороняють догони. Навряд чи вони дозволять нам вдертися на їхню територію.

Джейбс Уїлсон ляснув журналіста по спині й розреготався:

— Із вас вийде чудовий мисливець на метеорити! Ви завжди прораховуєте ситуацію на два ходи вперед, і це добре. Але мені здається, що догони — взагалі не проблема. І якщо вони не побажають допомагати нам, то нехай начуваються. Я їм цього не подарую. Ми доберемося до своєї мети, хочуть вони цього, чи ні. А тепер — рушаймо!

Опівдні експедиція досягла підніжжя столових гір. Тут уже стало зрозуміло, що між двома горами і справді існує щось на кшталт містка. Звісно, це був не рукотворний міст, як гадав собі Макс, а природний виступ скелі, що був розташований на висоті п’ятдесяти метрів над прірвою. У Макса паморочилося в голові від самої думки, що доведеться на нього ступити. Проте журналіст розумів, що іншого шляху на плато Заборонного міста не існувало.

Однак узвишшя, яке в бінокль здавалося цілком підходящим для початку підйому, зблизька виявилося лише купою гальки та щебеню. Цей шлях був абсолютно непридатним. Якщо придивитися, на ньому збереглися деякі невиразні ознаки того, що в минулому тут існувала широка дорога, яка вела до поселень на плато. Подекуди траплялися вирубані з пісковику диски, з яких догони зазвичай роблять бруківку, а також напівзасипані дренажні рівчаки. Здавалося, це все було покинуто багато століть тому. Пустельні вітри та люті зливи, що зрідка траплялися тут, зруйнували скелі, їхні схили обсипалися, й поступово цей шлях зробився непрохідним.

Джейбс Уїлсон спішився й повів свій загін вузеньким містком.

Гаррі, Макс і Патрик О’Ніл ішли слідом за ним на деякій відстані. Вони вели коней і мулів, навантажених експедиційним скарбом, що було нелегко. Тваринам доводилося підніматися вгору слизьким схилом. Їхні копита раз у раз ковзали по камінню. Максу дісталося четверо коней, що тягли харчі, і лише надзвичайна наполегливість допомагала йому втримувати тварин від панічної втечі. Коли він наздогнав Уїлсона, то відчув, як мокра від поту сорочка прилипла до спини.

— Що сталося? Чому ми зупинилися? — захекавшись, спитав він.

— Кінцева станція, — мисливець на метеорити вказав на купу каміння заввишки близько трьох метрів. — Із кіньми нам тут не пройти.

Макс уважно оглянув перешкоду. Не схоже було, щоб вона утворилася сама по собі. Величезні брили пісковику було укладено біля скельної стіни так, що утворився скельний виступ, вилізти на який було нелегко навіть тренованій людині.

— Здається, комусь не до душі, що ми маємо намір переправитися на інший бік, — зауважив він.

— Схоже на те. — Уїлсон указав на землю: — Бачите? Стара стежка проходила саме тут. Раніше тут не було ніяких стін, але догони спробували заблокувати шлях. Крім того, за завалом ми помітили двох цих чорнопиких негідників, які доволі чітко дали нам зрозуміти, що нас тут не дуже хочуть бачити.

— І як же ви з ними порозумілися?

— А цього й не знадобилося. — Уїлсон підняв із землі бойовий спис. Наконечник був зовсім новеньким. Його гостре лезо виблискувало на сонці. Такі ж само списи валялися праворуч і ліворуч від стежки.

Макс здивовано здійняв угору брови:

— І справді, де вже там чекати якихось пояснень!

Цієї миті нагодився і Гаррі зі своїми мулами. На його розстебнутій сорочці темніли плями від поту.

— Що тут у вас? Чому ми не йдемо далі?

Макс указав на блискучі вістря.

— І що тепер?

Уїлсон витяг із жилетної кишені сигару, відкусив кінчик і виплюнув його собі під ноги. Запалив сірника, прикурив і кілька разів із насолодою затягся терпкуватим димом.

— Джонатане, приведіть-но сюди коня, який везе дерев’яні ящики. Подивимося, чи сподобається догонам, якщо ми перетворимо їхні загороди на порох і щебінь. Гадаю, зараз саме приспів час для невеликого феєрверка.