на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


45

М инали дні. Наближалася дата, що її всі так чекали й боялися. П’ятниця, 18 червня 1895. День, у який, відповідно до документів, Елізу мали вбити. Було зазначено й час — 9 година 10 хвилин ранку. І ця година неминуче наближалася.

Щоб упоратися з нервовістю, всі занурилися в роботу. Доглядали за садом, прибирали в будинку й у дворі, підновлювали стайню. Гумбольдт демонтував машину часу, залишив кілька частин, а решту перетворив на уламки, включаючи й менший прототип із лабораторії в підвалі. Як він і сказав, знищив усі документи й написав своєму другові Нікола Тесла, що маленький механічний чоловічок Герон йому більше не потрібний. Працював мовчки, і тільки одного разу помітив Оскар, як він потай втирає сльозу. Це було важке рішення, але батько не та людина, що піддається почуттям. Лист, що змусив його й тих, кого він любив, рятувати майбутнє, змусив дослідника зруйнувати свій найважливіший винахід і облишити всі думки хоч колись його відтворити. Він займав себе щоденним читанням газет, візитами до міста, розмовами з друзями та знайомими. Повідомлення давали надію. Ніяких ознак нового замаху, невдоволення народу і ніяких чуток про громадянську війну та інші жахи. Радник Штангельмайєр, шеф таємної поліції й вихователь імператора, цілком несподівано заявив про свою відставку, пояснивши рішення поважним віком і проблемами зі здоров’ям. Міністерський радник Штрекер також заявив про свій відхід із політичної арени. Скандал за участі сина підірвав його авторитет і унеможливив подальше перебування в міністерстві. Дехто здивувався. Процес проти сина починався за кілька тижнів, але всім було ясно, що його визнають винним. Перед судом мав постати й Хайнц Берінгер за обвинуваченням у серйозних правопорушеннях: крадіжках, приховуванні й вимаганні. Оскар привів комісара Обендорфера в потаємний притулок, і знайденого там краденого добра було вже достатньо, щоб засадити цього пройдисвіта за ґрати років на десять. Про генерала Фалькенштейна майже нічого не було чути, але подейкували, що з фінансових причин і з міркувань кар’єрного росту він збирається в наступному році переїхати до Китаю, де служитиме військовим радником.

Схоже, план Гумбольдта вдався.

Що стосується особистих питань, то й тут новини були найсприятливіші. Зустріч із директором університету Шпренглером, на яку вони не змогли потрапити через подію перед музеєм, відбулася й закінчилася якнайкраще. Оскар і Шарлотта були допущені в університет і могли починати навчання в зимовому семестрі. Гумбольдт прийняв пропозицію й радів, що зможе почати все заново. Усе було гарно, крім одного. Залишався один день, що затьмарював радість. Якщо міркувати логічно, то нічого не могло трапитися. Хід подій змінився. Імператор залишився живий, групу змовників викрито, Берінгер сидів у в’язниці. Ніщо не могло зіпсувати їм життя. Але тінь сумніву все ж таки залишалася. Чи не було це помилкою? Чи все вони обміркували? Чи немає ще когось, хто бажає позбавити дослідника життя? Запитувати Елізу не мало сенсу. Її здібності почали проявлятися гірше — зовсім так, як написано в документах Гумбольдта. Вона більше не могла бачити майбутнього. Бачила тільки розпливчасті образи, які могли означати все або нічого. Всі спроби одержати відповідь закінчувалися розчаруванням. Отже, вони очікували зазначеної дати й сподівалися на краще.

День почався так, як і описував Гумбольдт із майбутнього: вітром і дощем. Дощ розпочався ще напередодні ввечері й не припинився досі. Гарний заливний дощ, як описав його дослідник, щоб підняти настрій. Оскар дивився у вікно й тремтів. Листя на деревах похмуро обвисло, у дворі блищали калюжі.

Усі сиділи за столом і снідали, але бесіда не клеїлася. Із сусідньої кімнати чулося цокання підлогового годинника.

— Котра година? — запитав Оскар. Горло в нього пересохло. Їжа сьогодні здавалася несмачною.

— Восьма година п’ятдесят три хвилини,— відповів Гумбольдт, глянувши на кишенькового годинника.— Ще сімнадцять хвилин.

Оскар застогнав. Схоже, час завмер на місці. Начебто хвилини загрузли в банці з медом. Він ковтнув іще молока, щоб пом’якшити горло. Не допомогло. Тоді він відсунув тарілку.

— Я не голодний.

— Я теж,— підтримала його Лєна.— Шматок у горло не лізе.

— Не переживайте так,— посміхнулася Еліза.— Усе буде гаразд. За чверть години все минеться. Ви ще посмієтеся над своїми страхами.

— Можливо,— погодився Оскар.— Скоріше б уже все скінчилося. Ненавиджу чекати.

Еліза розсміялася.

— Ще в когось немає апетиту?

Тарілки відсунули всі, крім Мицика. Навіть Вілма нічого не з’їла.

— Ну якщо так, то я приберу зі столу,— заявила Еліза.— Немає ніякого сенсу сидіти за столом із сумними обличчями.— Вона ляснула в долоні: — Кінець трагедії. Хто допоможе мені прибрати?

Усі підхопилися, зрадівши, що з’явилася можливість хоч щось зробити. З гуркотом і дзенькотом Лєна з Бертом понесли тарілки на кухню.

Гумбольдт кинув іще один погляд на годинник і підвівся.

— Почекаю на вулиці. Хочу переконатися, що нічого не станеться.

— Можна, я з тобою? — попросився Оскар.— Одна голова добре, а дві краще.

— Ходімо. Тільки вдягни щось стійке до атмосферних впливів. Чекаю тебе за дверима.

За кілька хвилин Оскар вийшов із дому. Гумбольдт стояв із арбалетом у руках. У крислатому капелюсі й довгому пальто він був дуже схожий на мисливця. На Оскарі була непромокальна куртка з каптуром. Краплі дощу тихо тарабанили по цупкій тканині.

— Куди йдемо?

— До лісу,— указав батько ліворуч.— Відповідно до записів, постріли було зроблено звідти. Потрібно перевірити, чи все в порядку. Щоб знати напевно. Він вимушено посміхнувся, але Оскар добре його знав. Батько завжди так посміхався, якщо не хотів, щоб помітили, що він нервує точно так само, як і всі інші.

Годинник на церкві у Веддингу продзвонив дев’яту.

Іще десять хвилин.

Вони перетнули двір і попрямували на схід. Увійшли в підлісок, що у цьому місці, на щастя, був негустим. Піднялися на невисокий пагорб і пройшли дубовим гайком до місця, де стояли поряд могутні старі дуби, немов охороняючи свої таємниці. Гумбольдт ненадовго зупинився, перевірив, чи все в порядку, й повернув праворуч. Поклав руку на дерево й подивився вгору.

— Мабуть, тут. Ось дерево, що я описав. Потовщення на стовбурі. Бачиш? — указав він нагору.

Оскар подивився й кивнув. Дерева були схожі на шаманів, що схилилися над ними.

— Здається, тут нікого,— озирнувся він довкола.— Що робитимемо далі?

— Порадіємо й вип’ємо ще по чашечці кави, коли повернемося,— відповів дослідник.

Оскар підійшов ближче до дерева, сподіваючись знайти суху місцинку.

— Звідси добре проглядається двір,— задумливо сказав він.— Зручно стріляти. Але відстань пристойна.

— Берінгер гарний стрілець, не забувай. І в нього був оптичний приціл. Але ти маєш рацію. Звісно, це підлий і боягузливий постріл, але місце тут дуже вигідне. Якби не вітер.

Гілки захиталися, чіпляючись одна за одну, на них посипалися краплі. Оскар невдоволено подивився вгору. Скоріше б минули ці десять хвилин, і вони повернулися б додому.


предыдущая глава | Закон Хроноса | cледующая глава