home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


10

Дощ не переставав. Я кілька разів прокидався серед ночі, але нічого не чув, окрім рівномірного шелесту в очереті. Лахи на мені знов були мокрі, холод пробрав до кісток. Повільно сірів досвіток. Час мовби зупинився, хоч мені здавалося, що в цих багнах я вже мордуюся місяць. Насправді ж пішов третій день облави.

Я виліз зі свого барлогу і, щоб зігрітися, хотів було зробити руханку, але все тіло так боліло, що не мав сил розім’ятися. Тільки ворушив плечима, шиєю, крутив нею, як підстрелений селезень. Мав надію, що сьогодні більшовики нас не шукатимуть, бо навіщо їм під дощем місити болото, якщо в очеретах і так ніхто вже більше не витримає — дострелиться сам чи піде на відчайдушний прорив.

І справді, настав ранок, розвиднився день, а вони зовсім не давалися чути. Дощ не вщухав, сіялася й сіялася їдка мжичка, якій не видно було кінця. Але, може, воно й на краще, бо десь ополудні між Багатківцями і Купчинцями почали завивати машини. Видно, облавники спохопилися, що розгаснуть дороги і їм доведеться застрягнути тут надовго або вертати назад піхотою.

Я зібрався на силі і знов подибав до річки. Від хутора Дворище також долинало ревіння машин, яке віддалялося в бік Золотників, де стояв гарнізон. З берега я нічого не бачив за сірою стіною дощу, зате ніхто не бачив і мене. Я роззувся, зняв із себе лахи, зібрав усі речі докупи і, тримаючи їх над головою, перебрів Стрипу. Відтак знов убрався в мокре, автомат накинув на шию, а гранату заховав у праву кишеню маринарки. Ці місця я вже знав, як власну долоню, міг дістатися хутора із зав’язаними очима. А якщо вийду на засідку, то живим мене не візьмуть.

Отак під дощем я дошкутильгав до Дворища, звідки не чулося жодного руху. Залігши за кущами жовтої акації, я ще довго спостерігав за хутором, але не бачив ніде ні лялечки — чи більшовики так застрашили людей своїми ревізіями, чи дощ не пускав хуторян надвір. Аж раптом із найближчої хати вийшла… Зоня… Зонька… Зонюся, стала біля порога, виставила долоню під дощ і не знала, що далі робити, — йти чи вертатись. Я не наважився її гукнути чи, може, не зміг відтягти голосу. Зірвав із жовтої акації стручечка і, витрусивши з нього насіння, зробив пищика. Легенько подув.

Вона почула, почула, бо подивилася в мій бік. Довго придивлялася крізь дощову пелену до куща акації, з-за якого я махав їй рукою. Помітила, підійшла і злякалася.

— Ти-и-и?..

Зонька була блудною дівчиною, але зараз для мене не було кращої на світі.

— А казали, вас усіх постріляли.

— Видиш, живий…

— Ходи… Ходи до хати.

Я зрозумів, що москалі поїхали, зіпнувся на ноги й пішов за Зонькою. Вона сама була вдома. Її батько, якого всі називали Васютою, був ковалем у Купчинецькій кузні. Мати померла, коли Зонька була ще малою, хоч дехто з хуторян казав, що вона не померла, а «ділась». Через те й Зонька виросла вітряна, досі не вийшла заміж. Вона була гарненька з лиця, але через великі губи на Зоньку казали варґата[20]. У нас люди такі: якщо в когось великі вуха, то кажуть вухатий; якщо ніс — носатий, а як у дівчини великі очі, то назвуть окатою або й балухатою, наче це якийсь ґандж.

Спершу Зонька допомогла мені трохи обмитися, відтак перевдягнула в сухе. Принесла старий татів одяг і змусила надіти навіть підштаники, у яких я втопився. Коваль Васюта, як і годиться чоловікові його ремесла, був неабияким здоровилом, через те сорочка висіла на мені, як ведмежа шкура на зайцеві, хоч я теж удався нівроку. Поки Зонька смажила яєчню із салом, я глитав прямо з глечика квасне молоко і дивувався, чому вона така мовчазна.

— Що тут? — спитав я. — Москалі ревізію робили?

На всю хату шкварчало сало, Зонька мовби мене не чула.

— Чого ти мовчиш?

Вона стенула плечима, поставила переді мною на стіл яєчню й дивилася, як я їм. Було на що подивитися. Коли я витер хлібом рондель[21] до блиску, Зонька сказала, що годі вже наминати, бо може статися скрут кишок.

— Дайся на стрим! — застерегла вона. — Абись не заслабнув.

Я не наполягав, відчуваючи, що Зонька має дещо мені сказати, лиш чекає, поки переб’ю вовчий голод. Підживившись, я знов запитально подивився на неї.

— Знаєш що? — сказала Зонька. — Ми ще мусимо попарити тобі ноги.

На плиті вже парував баняк з окропом, вона вилила воду в мидницю[22] і сказала, щоб я устромив туди ноги, треба випарити мої вавки. Далі було таке, що в мене ледве не виступили сльози. Зонька мила мені ноги, як грішниця Марія Магдалина мила їх Ісусові, і так само, як Ісус простив Марії гріхи, я пробачив увесь блуд Зоньці. Хоча, спитати, хто я такий, щоб комусь відпускати гріхи?

— Ти така добра до мене, — розчулено сказав я.

— Чому до тебе? Я до всіх хлопців добра, — остудила мене Зонька. — Знаю, як вам тепер ведеться.

Хтось на моєму місці міг би забрати своє прощення назад, але я був удячний Зоньці за себе й за хлопців.

Вона взяла слоїк з горілчаним настоєм коров’яку і вимастила мені всі вавки на ногах.

— Зоню, кажи.

Зонька, скрививши великий рот, заплакала.

— Постріляли хлопців.

— Яких?

— Тих, що ховалися в трощі.

Я схилив голову, помовчав, потім спитав:

— Скількох?

— Тато видів, біля купчинецької сільради поклали на показ шістьох. Усі закривавлені, в болоті. Пригнали людей з Ішкова, Багатківець, Раковця, Соснова, щоб упізнавали. Тато знав чотирьох. Вони до нас заходили. Люди їх теж упізнали.

З розповіді Зоньки я зрозумів, що в очереті впали Стодоля, Голий, Шпак і Лоза. Неважко було здогадатися, що двоє невпізнаних — то провідник Корнило й Пластун. Отже, була надія, що, окрім мене, залишилися живими Сокіл, Місько й Сірко. Це якщо ніхто з них не потрапив до рук москалів.

Найдужче Зонька плакала за Стодолею. Казала, що він частіше за інших до них заходив і був найуважніший до неї. Мені то було трохи дивно чути, адже Стодоля мав наречену Михасю. Але я дорікнув собі за лукаву підозру, бо Стодоля мертвий лежав біля Купчинецької сільради, а Зонька опікувалася мною. Я сидів у теплі на ліжку, звісивши босі ноги, аж раптом вона підійшла і, взявши мою голову в руки, притисла до тугих теплих грудей.

— Господи, що з нами буде? Вони ж виб’ють усіх, — прошепотіла Зонька.

Її пальці м’яко перебирали мого чуба, і, хоч як було любо та затишно біля Зоньки, я вирішив не відлежуватися в хаті, а попросився перебути в стодолі, поки висохне моя вдяганка.

Зонька занесла в стодолу подушку і коца, постелила мені на сіні й сказала, що я можу спокійно відсипатися, вона пильнуватиме, хоч таким дощем ніхто сюди не прийде. Але який міг бути спокій, коли провідник Корнило, Пластун, Стодоля, Голий, Шпак і Лоза лежали мертві біля Купчинецької сільради… Це була зрада. «Хто? Хто?» — свердлила мене невідчепна думка, і навіть тоді, коли я, знеможений, впадав у сон, у голові пульсувало: хто, хто, хто? Невідомо, що сталося з Міськом, Соколом і Сірком. Я мусив мати хоч якийсь здогад, хто всипав трощу, аби вирішити, що мені робити далі й куди спершу податися.

Скрипнули двері, рука моя лягла на череп гранати, хоч я сподівався, що це Зонька принесла мені підвечірок. Але у проймі дверей виросла кремезна чоловіча постать, я впізнав коваля Васюту.

— Живий? — спитав він глухим голосом.

— Дякувати Богу, — сказав я.

Васюта приніс мені гарячої бульби, хліба, кусень сала і часничину. Сів коло мене на сіні, мовчав.

— Їж, — нарешті озвався. І так само, як Зонька, не поспішав з розмовою, поки я не впорав вечерю.

У стодолі було сутінно, та я бачив, як на його темному лиці ворушаться жовна, наче Васюта теж щось жував і не міг проковтнути.

— Є ще одна сумна новина, — спроквола почав він. — Ну, тепер добрих вістей не буває. Про шістьох хлопців ти знаєш, Зоня казала. — Васюта зволікав із новиною, аби я приготувався її почути.

— Ще хтось із наших упав?

— Упала криївка, — сказав він. — На Драгоманіці.

— Як?

— Коли приїхали більшовики на машині й почали розкопувати, у криївці застрілилося п’ятеро. Кажуть, звідти дістали якогось провідника, дівчину і ще трьох хлопців.

Я зрозумів, що впала криївка, в якій переховувалися тернопільський провідник Шах, його друкарка Оля та ще двоє охоронців Шаха. Саме до цієї криївки я хотів прорватися з очерету, коли вночі наткнувся на більшовицькі стійки. Якби був прорвався, то вже лежав би біля Купчинецької сільради чи в Тернополі на купі трупів. Але хто у криївці був п’ятий?

Коваль Васюта цього не знав. Він сказав, що на кузові тієї машини, яка приїхала на Драгоманівку, сидів хтось у плащ-наметі й ховав своє лице під каптур. Боявся, щоб його не впізнали. Отже, місце криївки показав хтось зі своїх. Васюта розповів, що під час облави на очерет більшовики робили ревізії по всіх довколишніх селах: зривали покрівлі, валяли печі, розривали пивниці[23], штрикали щупами по стрихах, городах і де тільки можна. Багато селян заарештували, вивозитимуть на Сибір. У Багатківцях усіх вигонили на вулицю і вели до церкви повз школу. Хтось через вікно дивився і показував, кого заарештовувати, а кого відпустити.

— Теж хтось зі своїх, — сказав Васюта. — Тепер нікому не можна вірити. Всяк рятує себе по-своєму.

Він важко підвівся, вийшов зі стодоли й незабаром повернувся з моїми чобітьми та манаттям. Чемно сказав, що він мене не виганяє, та якщо я захочу піти, то краще це зробити вночі — дощ уже перестав. Його порада була зайвою, бо що мені ще залишалося робити?

Васюта пішов, а я відразу заходився перевдягатися. Мій одяг був випраний і ще теплий від того, що його висушили залізком[24].

Я вчасно нацупив штани, бо знов заскрипіли двері й до стодоли зайшла Зонька. Вона поклала біля мене вузлик, я здогадався, що то харч у дорогу.

— Тут, крім хліба й сала, маєш слоїк меду, — сказала вона. — Гляди, не розбий.

— Яка ж ти солоденька, Зоню.

Вона підійшла до мене, стала навшпиньки й раптом поцілувала в губи. Від несподіванки я ледве не задихнувся.

— Це я тебе за всіх хлопців, — сказала Зонька.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава