home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


13

Я збираюся на побачення. Ще не знаю, чи мені пофортунить, але виряджаюся як досвідчений кавалєр.

Йосип лежить на вузькому залізному ліжку поверх сукняної ковдри і крадькома, впівока пантрує за мною. Він у теплих голубих кальсонах і такій же натільній кошулі, ноги босі, а руки складені на грудях, як у небіжчика. Єдине, що Йосип схвалює у моєму гардеробі, — це сірий вовняний светр «під шию» (бо теплий), поверх якого я зодягаю сірий плащ і до всього, уявіть собі, натягую сірий модерновий кашкет.

Пальці на грудях у Йосипа нервово сіпаються, він хотів би дещо сказати, але минув той час, щоб робити мені зауваження чи давати поради.

Насамкінець я поглядаю у дзеркало, припасоване до дверцят шафи, з якого на мене дивиться трохи зухвалий, але серйозний, навіть дуже благонадійний хлоп. Класик сказав би: хлопець хоч куди козак. Та я таким завжди був, але треба було Калістратові Кропиві написати про мене статтю, щоб це помітили всі. Без реклами тяжко на світі жити. Якби шановна редакція ще вмістила мою знимку, то я був би зіркою на все місто, не лише в цеху ремонту металургійних печей, тобто в пеклі під кодовою назвою ЦРМП.

Хто б міг подумати, що статейка якогось Калістрата Кропиви справить таке глибоке враження на гегемонів із нашого цеху. Замість відцуратися бандерівця і викинути його зі свого трудового колективу, вони, як і Довбня, почали виявляти до мене надмірну повагу. Раніше, бач, думали, що коли чоловік не п’є, не курить, не забиває з ними «козла», то він якийсь штунда чи несповна розуму, аж тут побачили, що справа набагато серйозніша. Де й ділося розгнуздане панібратство. Навіть Пашка Самохвалов, беручи приклад зі старших, почав звертатися до «діда» на ім’я та по батькові, а свідок Єгови Йосип облишив навертати мене у свою віру і взагалі став сторожко-мовчазним. Особливо мені подобався вахтер гуртожитку «дядя Коля», добродушний, завжди п’яненький, кривий на ногу чоловік (казали, що він скалічів у ЦРМП і як компенсацію отримав легку роботу вахтера), — відтепер, він, уздрівши мене ще здалеку, підводився зі свого насидженого місця і підносив руку до скроні, віддаючи честь, причому його важкий ціпок завжди гримав на підлогу.

Зізнаюся, така опінія мене потішила, бо я зрозумів, що в цьому місті на Дніпрі-Славуті ще не все втрачено, що під його чавунним панцером жевріє козацька іскра. Це мені додало гумору, і я вирішив ближчими вихідними обходити все середмістя у пошуках своєї долі, яка зашпорталася десь у сімнадцятому столітті. Уже років триста буде, як вона, сердешна, зачепилася спідницею за пліт чи, може, впала в Дніпро, а я її кличу-викликаю і ніяк не можу докликатися. Вийди, вийди, доленько, із води, визволь моє серденько із біди. Що тут не ясно?

Замість долі від Дніпра тягне сирістю, дме холодний вітер. На головній вулиці він розвертається лобом до мене, жене назустріч пожухле листя, пилюгу і сміття. Я піднімаю комір плаща, але нітрохи не їжачуся; навпаки, розправляю плечі і йду назустріч вітрюгану. Не нагинаю голову вперед, бо тоді неодмінно закладу руки за спину, а це небезпечна для психіки звичка.

Я залюбки випив би кави, але не хочу тривожити одну затишну місцину. Тому спершу йду на Головпошту. Мені, щоправда, ніхто не пише, як тому бідному полковникові, що не може дочекатися пенсії. Ну, мені до пенсії ще далеко, а який-небудь лист може надійти «до запитання». Коли я виходив із зони, то попередив усіх листовно, що оберу собі для проживання козацьке місто на Дніпрі, тож прошу писати на Головпошту «до запитання». Таким, як я, суворо заборонялося в’їжджати в Західну Україну, Прибалтику і білоруську Гродненську область.

Головпошта стоїть на довжелезному проспекті Леніна, частина якого свого часу носила ім’я Гітлера, а як воно далі буде — не знаю. Я заходжу сюди раз на два тижні, аби мене менше запам’ятали. Нахиляюся до віконечка у скляній перегородці, називаю прізвище й чекаю, поки метушлива жіночка перегляне всі листи на мою літеру і, не підводячи голови, скаже, що ні, поки що нічого немає.

Але так було раніше. Сьогодні вона дістає із продовгуватого ящичка білий конверт і просить показати паспорт. Я зиркаю на адресу відправника і впізнаю розгонистий почерк Юрка Паєвського. Жук, мій дорогий Жучок таки обізвався. Ховаю конверт у кишеню плаща й виходжу на вулицю. Тепер треба знайти затишне місце, щоб спокійно перечитати листа. Повертаюся спиною до вітру і йду до найближчого скверика.

Юркові після ув’язнення також було заказано в’їжджати до рідного краю, але він, здається, перехитрив Президію Верховного Совєта і всю совіцьку каральну систему. Після Воркути зголосився поїхати на шахти Донбасу, а звідти гірничим побитом перевівся до шахтарського міста в Галичині. Тут, мабуть, посприяла ще й та пом’якшувальна обставина, що галицьке місто, окрім пролетарської репутації, має благонадійну назву — не Коломия, не Стрий і не Самбір, а, прошу пана, ЧЕРВОНОГРАД.

Юрка я зустрів у Воркутлагу 1954-го на штрафній шахті № 11. Цією зоною якраз прокотилося повстання, яке душили, крім усього, танками. Багато в’язнів загинуло, на їхнє місце приганяли етап за етапом, й одного ранку я побачив у штреку свого нового напарника. Ми з ним мусили штовхати вагонетки з вугіллям, бо коней в 11-й шахті не було. Кіньми були ми: впираючись руками й ногами та вдихаючи на повні легені їдку пилюгу, пхали поперед себе важезні вагони.

Побачивши вперше Юрка, я сторопів — з вигляду це був худесенький підліток, який винувато дивився на мене запаленими сірими очима: мовляв, вибачєйте, панонцю, що такого вутлого хрущика поставили вам на підмогу. Його зболені очі так поблимували на чорному від вугільного пилу обличчі, що хлопчина нагадав мені загнаного в коробку жука. Тому я так і спитав:

— А ти, жучок, як тут опинився?

Він здригнувся. Пильно на мене примружився, потім спитав:

— Ви… Ви мене знаєте?

Виявилося, це було Юркове підпільне псевдо — Жук. А через юний вік його ласкаво називали Жучком. Згодом він розповів мені історію, яка може роздерти найчерствішу душу. У підпілля Юрко пішов 1950-го, у той час, коли багато хто вже гарячково шукав виходу з нього — фатальне коло не те що звужувалося, а замикалося в невідворотну пастку. Його матінка, спеціальна зв’язкова окружних проводів на псевдо Орися, вчителювала в селі Бабині під Косовом. Коли нависла загроза арешту, вона віддала молодшого дев’ятирічного сина Андрія в «чужі руки». Юрко добре пам’ятав, як мама привела їх на автобусну зупинку й сказала молодшому братикові: «Зараз, Андрійку, тебе забере чужа цьоця. Не бійся, так треба». Справді, підійшла «чужа цьоця», мовчки взяла малого за руку і повела. Розгублений Андрійко, спотикаючись, все озирався на маму, а вона не оглянулася жодного разу. Мабуть, боялася, що не витримає. Знала: більше Андрійка вона не побачить[26].

Зі старшим, чотирнадцятирічним Юрком, пішла до лісу. Хлопець був на сьомому небі, коли спеціально на нього пошили повстанський однострій, видали дві гранати, автомат і пістолет «зауер». Але стріляти доводилося нечасто, більше сидів у криївці. Жучок опанував друкарську машинку і строчив переважно на клавішах. Часом друкував такі матеріали, до яких ніхто не мав доступу, окрім найвищих провідників.

Маму він бачив рідко, бо Орися постійно відходила на завдання. Одного разу не з’являлася рік, і всі думали, що вона загинула. У стосунках із сином була сувора і стримана, як «чужа цьоця». Я собі так здогадуюся, що до лісу Орися забрала Юрка не тому, що була нагальна потреба в його праці. Вона боялася, аби хлопець не заломився, потрапивши в лабети гебістів, адже він знав багатьох підпільників, які приходили по зв’язках до Орисі. Та після тривалої розлуки вона не втрималася і пригорнула синову голову до грудей.

— Як тобі тут? — спитала.

— Ліпше ніж де.

— Голод не дошкуляє?

— Ніц не дошкуляє, ото лишень бомки[27], — пожартував Жучок, щоб розвеселити маму.

Але її обличчя було кам’яне.

— Чула-м, ти був у бою. Страшно було?

— Не встиг і злякатися. Кулемети так сікли дерева, що мені на голову впало сорочине гніздо.

— Я знала, що ти хоробрий у мене.

— Андрійка не виділи, мамо? — спитав Юрко.

— Він у добрих людей. Колись ти його знайдеш.

— Чому я?

— Бо ти його старший брат.

Жучок пробув у підпіллі трохи більше двох років. У червні 1952-го їх здав окружний провідник СБ Клим. Запроданець час від часу викликав цілі групи підпільників на зустріч, а там їх чекали засідки. Групу Ненаситця, до якої входили Орися і Жук, він закликав до озера Лебедин начебто на стрічу з представником крайового проводу. Пізнього червневого вечора вони спершу зустрілися з Климом, якого Жучок добре знав. І хоча в охороні окружного провідника Безпеки були незнайомці, нікому й на гадку не спало його запідозрити. Клим сказав, що спершу на стрічу підуть друг Ненаситець і подруга Орися. Уже стемніло, коли вони відійшли. Жучок залишився з Кригою та Мироном. Обох переймав неспокій, їм не подобалося, що підпільників викликають нарізно.

Через півгодини Клим повернувся й наказав, аби з ним ішов Жук. Тут хлопцеві вперше щось зашкребло, і він здивовано запитав:

— Хто я такий, аби мене викликав крайовий провідник?

— Напевно, тебе хочуть легалізувати, — відповів Клим.

Та коли вони відійшли далі, есбіст зненацька навів на Жучка автомат і звернувся до нього на «ви»:

— Друже Жук! Ви заарештовані!

Клим ще якийсь час удавав вар’ята, що це, мовляв, формальна перевірка СБ, оскільки серед своїх завівся агент. Але невдовзі з-за кущів на Жучка налетіли ґевали і скрутили йому руки сирицею. Клим невідь-куди здимів, а перевдягнуті в повстанців гебісти заговорили по-своєму.

— Сколька іх там асталось?

— Кажєцца, двоє.

Зненацька неподалік вдарили автоматні черги, москалі попадали на землю, а Жучок так і лишився стояти, не знаючи, що йому краще — жити чи вмерти. Стрілянина швидко вщухла, і він здогадався, що то вчинили спротив Крига й Мирон, але невдало. Привели ще зв’язаного Ненаситця, і їх двох, кинувши на кузов студебекера, повезли до обласного управління МГБ. Серед москалів теж були вбиті, але вони не дуже тим переймалися. Дорогою до Станиславова один бугай ні сіло ні впало затягнув дурнувату пісеньку, яка врізалася Жучкові у пам’ять назавжди: «Пад ґородом Ґорькім, ґдє ясниє зорькі, в рабочєм пасьолкє падруґа живьот…»

Мами тоді він ніде не побачив. Зустрів її наступного дня в підвальному коридорі, і вони встигли лише обмінятися поглядами. Їх усіх повезли до Києва, Жучка з Ненаситцем конвоювали окремо до внутрішньої в’язниці МГБ на вулицю Короленка.

— Затям, друже Жук, — піймавши зручний момент, шепнув йому Ненаситець. — Якщо тебе привезли до Києва, то ти не простий повстанець. Ми тобою пишаємося.

Цілий рік Жучка тримали в камері-одиночці, допитували, намагалися перевиховати. Він, як і всі достойники, говорив тільки те, що кагебістам було відомо й без нього, і весь час дивувався, чому його не розстріляли відразу. Хто він такий, аби з ним оце стільки возитися? Спершу думав, що його мають за «непростого повстанця», бо він друкував таємні матеріали Організації, а потім здогадався, що ні — це через маму. Ним, його життям, вони шантажують Орисю, яка знала тут більше за всіх. Але Жучок був упевнений, що маму їм не зламати, і це тримало його на силі.

Одного разу вони випадково зустрілися в темному коридорі тюрми, коли маму вели з допиту. Обличчя її було в синцях, губи розпухлі, але вона не ховала змордованого виду від сина, навпаки, подивилася на Жучка очима Богородиці і… всміхнулася.

21 січня 1953-го, коли Жучкові виповнилося сімнадцять, у Києві відбувся закритий суд над чотирма бандерівцями — Олександрою Паєвською (Орисею), Юрієм Паєвським (Жуком), Ненаситцем та Аскольдом. Військову колегію Верховного Суду СССР очолював сам заступник голови цього суду генерал-полковник Зар’янов. Йому допомагали двоє співголів-полковників Грязнов і Сєдих, а на додачу — глухонімий адвокат Щепачіхін та перекладач-скоморох Карташевський, котрий теж там був зайвий, бо на цьому суді ніхто нікого не слухав.

Я подивувався Юркові-Жуку, як він усе те взяв собі на карб, запам’ятав посади та прізвища, ніби мав твердий намір колись зустрітися з усіма суддями та підсудками й переговорити про цю справу заново. Коли я поцікавився, як йому вдалося все те запам’ятати, Жучок викотив на мене здивовані очиці:

— А як інакше? Настане час, коли ми будемо судити їх, і в кого тоді спитаємо?

Вони з мамою стояли по різні кінці судової зали, тому не могли перекинутися ані словом, тільки дивилися й дивилися одне на одного, знаючи, що більше не побачаться. У мами були чорні западини попід очима, зшерхлі покусані губи, але її великі, як у Богородиці, очі всміхалися до Юрка. Навіть тоді, коли пролунав вирок — мамі, Ненаситцеві й Аскольду — розстріл, йому, як неповнолітньому, — двадцять п’ять років суворого режиму, навіть тоді мама до Юрка всміхнулася. Йому дали останнє слово, та замість нього Жучок попросив лише дозволу попрощатися з матусею.

Так і сказав:

— Хтів би-м з мамкою сі попрощати.

— Што-о-о? — перепитав голова суду Зар’янов.

— Он хочєт прастітца с матєр’ю, — переклав тлумач Карташевський.

— Нєльзя! Увєсті!

Жучок, якби мав силу, зареготав би на всю залу. На якусь мить йому дуже цього хотілося — голосно засміятися їм в обличчя, щоб вони заціпеніли від страху. Який розстріл, які двадцять п’ять років ув’язнення, якщо він прожив усього лиш сімнадцять!

Він самими очима всміхнувся до мами.

Восьмого квітня, уже після смерті Сталіна, її розстріляли. Стратили також Ненаситця, Аскольдові замінили смертну кару на двадцять п’ять років таборів, а його, Юрка, запроторили у Воркуту.

Під час хрущовської одлиги почали випускати в’язнів, яким до засудження ще не виповнилося вісімнадцяти років, і під цю категорію потрапив Юрко Паєвський — 1956-го його звільнили.

Наші шляхи розійшлися, та зрідка я отримував листи від Жучка — спершу з Донбасу, а згодом із «благонадійного» Червонограда. Листуватися регулярно ми не могли, бо для в’язня є свій ліміт, а до того ж мене так часто перекидали із зони на зону, що ті листи не завжди за мною встигали, а то й взагалі не доходили. Одного разу Жучок написав, що вже не працює під землею, а влаштувався слюсарем у комунальному господарстві. Відтак повідомив, що одружився зі славною дівчиною Дариною, потім Бог послав їм одну доньку, другу, третю, і так на кожну радісну подію припадало мені по одному листу від Юрка.

Справдив він й одну заповітну мрію — відшукав свого молодшого брата Андрія, щоправда, під чужим прізвищем, але знайшов! Мама на небі всміхнулася. Знаючи, що всі наші листи «під опікою», Юрко навчився писати зрозумілою тільки для мене мовою. Про свої інші заповітні цілі він писав, що їх лишилося дві — знайти оте місце і подивитися в очі Симоновому сину. Про це Юрко часто говорив мені ще на зоні, тому було зрозуміло, що він узяв собі за мету знайти місце поховання матусі та відшукати юду, себто зрадника Клима, щоб подивитися йому в очі. Обидві цілі були недосяжні, принаймні в найближчі роки, але я відповідав Юркові, що на все воля Господня й іноді в житті стається таке, чого не сягає людська уява.

Примостившись у скверику на холодній лаві, я спершу уважно оглядаю конверт, особливо на смугах заклеювання, шукаючи слідів чужого втручання. Але нічого такого не помічаю. Чи вже навчилися це робити майстерніше, чи стомилося недремне око? Юрко навмисне пише такими закарлюками і слівцями, щоб читальник чужих листів добряче попомучився над розшифруванням його тайнопису. Спершу він оспівує своє благонадійне місто Червоноград, яке, спекавшись старої шляхетської назви Кристинопіль, розбудовується разом з вугільними копальнями, потім переходить до своєї скромної особи, яка трудиться на благо цього червоного града.

Я ціную його почуття гумору, схвалюю в’їдливий реверанс у бік можливого цензора, та за цими бадьорими рядками бачу не зразкового трудівника червоноградського комунгоспу, а зденервованого підлітка з чорним від вугільного пилу обличчям і запаленими очима, у яких світиться два його найпалкіших бажання — відшукати матусину могилу і знайти перевертня Клима. Зрештою Юрко Паєвський і сам знову нагадує в листі, що не відмовився від давніх двох цілей, які не дають спокою і вже стали для нього, як кажуть, ідеєю фікс, бо він часто ловить себе на тому, що може півдня проходити кімнатою від стіни до стіни, заклавши руки за спину.

«Хто-хто, а ви, друже, добре знаєте це ходіння».

Юрко теж усвідомлює, що дві його цілі — це справа далекої перспективи, тому треба берегти здоров’я, щоб дожити до тих днів. Але здоров’я підупадає, останнім часом підводять очі, і «ви, друже, чи й упізнали б мене в окулярах, які начепив я на свого цікавого носа».

Жук переходить на мою скромну персону, розпитує, як ведеться істинному козачині в козацькому місті, чи є ще пороги на Дніпрі, чи зберігся отой, що звався Ненаситець, і чи не знайшов я собі козачку з такою плахтою, що під неї можна сховатися від усього світу. Якщо ні, то треба поквапитися, бо нічого немає ліпшого за родину.

Погрівшись біля Юркового листа, я ховаю його у спідню кишеню плаща і ще якийсь час прислухаюся до голосу свого молодшого друга, якого не бачив майже двадцять років. Особливо мені подобається його порада знайти козачку з широкою плахтою. Наче це десять копійок, які можна знайти на дорозі. Одначе я не можу нехтувати настановою свого досвідченого друга, хай і молодшого на чотирнадцять літ. Тому підводжуся з нагрітого місця і йду прямісінько на «п’ятачок», де бідові «цьоці» торгують квітками. Вибираю п’ять розкішних білих хризантем і, ніяковіючи, вирушаю навпроти вітру. Він дме мені просто в обличчя, сердито лопотить слюдою, намагаючись вирвати з рук букет.

Я не йду, ноги самі заносять мене в одну теплу місцину, де немає холоду й вітру. І людей тут ще мало, тому я рішуче підходжу до шинкваса, нахиляюся вперед, сором’язливо простягаю хризантеми і тихенько вітаюся:

— Слава Ісусу Христу!


предыдущая глава | Троща | cледующая глава