home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


14

Мене із Сірком ледве шляк не трафив, коли Місько зробив зізнання. Ми були вже втрьох у криївці через три дні після того, як я до неї прибився. Уже наступного дня, щоб вийти на провідника Буревія, ми з Міськом пішли в різні боки шукати зв’язку, але повернулися ні з чим. Зв’язки були порвані, пункт над Стрипою розвалився. Тільки й того, що я привів до криївки Сірка, одного із трьох щасливців, що вийшли живими з трощі. Може, це був знак згори, аби ми залишалися втрьох.

Сірко, який умів колекціонувати бувальщини, і тут цікавіше за нас розповів про свій вихід з очерету. Виявляється, він, скурвий син, не голодував і не ловив дрижаків ночами, бо, скориставшись собачим нюхом, відразу пропустив облавників мимо себе, а тоді повернувся на місце нашого постою, звідки нас щойно викурили. Тут спокійно собі запасся харчами, прихопив теплого коца і далі вже переховувався на сухому, не знаючи голоду й холоду.

— Стривай, — сказав я. — А хто ж то строчив з автомата і кричав твоїм голосом: «Хлопці, до переду! Нас більше!..»

— Гм… — всміхнувся Сірко рудими очима. — Так то ж було на початку, коли я розсіяв більшовицьку лаву, щоб вони мене поминули.

Довелося Сіркові повірити, аж тут через день і поночі Місько вивіз таке, що мені і п’яти потерпли. Перед тим він ще раз пішов на Багатківці шукати кущового Кума і не вернувся на ніч. Ми з Сірком уже думали всяке: або знайшов-таки Кума й затримався, або потрапив на засідку, — але під вечір Місько повернувся. Був сам не свій. Кума він не знайшов, добрих вістей не приніс, та ми бачили, що Міська щось інше гризе зсередини. Він осунувся з лиця, цілий вечір відмовчувався, потім накрутив патефон і завів німецьку трофейну платівку, яка, зашипівши, заспівала гаркавим жіночим голосом. Місько сердито зняв головку мембрани, аж скреготнула голка, потім випростався перед нами й спитав не своїм голосом:

— Хочете знати правду?

Він витримав довгу паузу, щоб ми приготувалися до найстрашнішого, потім сказав:

— Я агент МГБ.

Ми з Сірком витріщили на нього очі: невдало жартує чи грає вар’ята? Проте Місько був більш ніж серйозний. Стояв перед нами блідий, аж зелений, тільки жовна зворухнулися на худому лиці.

— Або зараз мене убийте, — сказав він, — або заарештуйте і віддайте на слідство Безпеці, але я так більше не можу.

Поки ми приходили до тями, Місько все пояснив. Учора його зустрів Гак, вуйко Стодолі, й сказав, що він проведе його до Багатківського лісу на дуже цікаву зустріч. Місько запитав, з ким, але Гак тільки всміхнувся собі під ніс. Потім таки сказав:

— Тебе хоче бачити наш провідник.

— Котрий?

Місько подумав, що його розшукує хтось із районових референтів — День або Орлик, котрі після падіння криївки біля села Вівся не давалися чути. І, не дуже довіряючи Гаку, наполіг:

— Хто? Я мушу знати.

— Стодоля.

Міськові спершу заціпило.

— Він що… теж вибрався з очерету?

— Виходить, так, — сказав Гак.

— А хто ж то лежав убитий біля сільради?

— Не знаю. Селяни щось наплутали. Коли стільки закривавлених трупів, тоді що завгодно може привидітись.

— Наплутали? — не повірив Місько. — Там же люди лежали, не звірина.

— Люди… Але які… Їм в очниці вставляли відламки сірників, аби підперти повіки. Щоб вони були більше схожі на себе.

— Чому ж він досі ніде не показувався?

— Мабуть, на те є причина.

Місько подумав, що Стодоля, як колишній есбіст, замислив хитру комбінацію, і погодився на зустріч. Вони з Гаком прийшли до Багатківського лісу і там недалеко від давно покинутого хутірця сіли на поваленого граба спочити. Сутеніло, заповідалося на дощик.

Враз із сутінків випірнув Стодоля з трьома озброєними чоловіками. На ньому був кітель з погонами капітана, зелені суконні райтки[28], боксові чоботи із закоченими всередину халявами. На плечі звисав легкий «бобик»[29], із розстебнутої кобури визирало руків’я ТТ. Навхрест Стодолю оперізував тоненький ремінець, на якому теліпався офіцерський планшет. Для повного виряду ще бракувало високого кашкета з кокардою. Та Стодоля чомусь був простоволосий, наче хотів показати кудлатому Міськові, як він файно підстрижений. Під «бокс». Хоча шовковиста хвиля чорного чуба, як і раніше, в’юнилася над його засмаглим чолом. Може, тому він рідко зодягав кашкет.

Місько і далі припускав, що Стодоля розігрує якусь хитромудру комбінацію, через те затіяв цей маскарад. Тепло привітався з Міськом за руку, довірливо взяв його під лікоть і, відвівши убік, спитав:

— Ти знаєш, хто то зі мною?

— Скажеш.

— Шміраки, — примружившись, мовив Стодоля.

— Чому ж ти їх не постріляв?

— Міську-Міську, — зітхнув він. — Я тому й покликав тебе, що ти розумніший за інших.

Розумніший чи ні, але Місько нарешті второпав, що Стодоля став агентом і покликав його до себе завербувати.

— Ти здався в очереті чи був двійняком раніше? — спитав Місько.

— В очереті. Я не мав іншого виходу. Буревій вирішив мене застрілити.

Він був певен, що провідник Буревій застановився зліквідувати його, оскільки Стодоля начебто розгулявся, не дотримується конспірації, пиячить, брутально поводиться з людьми і плямує честь Організації. Про це йому сказав провідник Корнило. Тому Стодоля, за його словами, не мав іншого виходу, як перейти до більшовиків. Але він нікого не всипав і цього від нього ніхто не вимагав. Навпаки, відколи Стодоля з більшовиками, вони перестали товктися в навколишніх селах, не роблять тут засідок, не провадять ревізій.

— А криївка на Драгоманівці? — спитав Місько. — Хто її всипав?

Стодоля повернувся грудьми до нього й перехрестився.

— Най би мене грім убив, якщо то був я. Кажуть, тут орудує агент із Підгайців.

— Ні, — сказав Місько. — На вантажівці сидів хтось із місцевих, бо затулявся плащем.

— З місцевих? А ти знаєш, скільки більшовики мають місцевих агентів? Знаєш, скільки їх нині в Організації? Кожен другий, якщо не більше. Я тепер про них усе знаю. І про святих, і про грішних.

Стодоля розповів, яка широка агентурна мережа охопила весь край, називав відомих діячів Організації, котрі давно стали агентами, а числяться серед найвідданіших і найстійкіших. Ти ще згадай тих достойників, казав Стодоля, які відходили за кордон і наказували нам триматися до останнього, бо вони, мовляв, ще повернуться. Хоч один повернувся? І навіщо було нам брехати, що не сьогодні-завтра розпочнеться війна між англо-американцями і Совєцьким Союзом? Що ми скористаємося з того зудару і виборемо свою державу.

Так само нам брешуть і про теперішню Радянську Україну. Не така вона вже й чужинська. Повсюди є українські школи, інститути, рідною мовою виходять книжки, газети, говорить радіо… Коли ще таке було?

Я знаю, Міську, — казав Стодоля, — важко погасити в серці ту іскру, яку нам вщепили, але мусимо дивитися правді в очі. Наша боротьба безвиглядна, кращі люди погинули, і сьогодні рікою ллється кров. Більшовики кажуть, що годі тієї крові, є ж, може, й інші методи боротьби, їм же теж не чужа Україна, і вони готові боротися за її права, але ж не такою ціною. Побудь з ними у мирній компанії і ти побачиш, що це звичайні люди, у яких своя правда. У кожного, Міську, є своя правда, і на це треба зважати.

Місько більш не перечив Стодолі, зрозумів, що кров у того отруєна. Колишній їхній провідник став удатнішим агітатором за більшовиків, і тепер сперечатися з ним марна справа. А ще Місько зрозумів, що йому просто так не піти від Стодолі, на те він і привів ще трьох охоронців, які, бігме, й самого агента пантрують, аби не втік. Міськові майнула думка, що вдвох із Стодолею вони б упоралися з трьома шміраками за мить, але пізно — кров у того затруєна, іскра в серці погасла.

Найдужче Міська ображало те, що Стодоля покликав на цю розмову саме його. Виходило так, що він йому довіряв найбільше. Гак, його вуйко, тут не до уваги, але, скорше за все, і Сум, і Дзідзьо вже завербовані.

Пустився легенький дощик, Стодоля запропонував переночувати в обдертій шопі покинутого хутора. Тут було трохи старої, злежаної соломи, і, поки вони намощували собі сідала (Стодоля розстелив плащ-намет), Гак приніс горілки й закусити. Міськові довелося вечеряти з гебістами й запроданцями. Ті троє позмінно тримали стійку надворі; здається, ніхто з них не лягав спати, тому Місько облишив думку про втечу.

Наступного дня Стодоля продовжив його обробляти. Знов говорив про безвихідь підпільної боротьби, про те, що наступну зиму повстанці навіть не матимуть де перебути: господарі вже не погоджуються давати їм місце для сховку, а більшість старих криївок загрожені. Усіх переловлять, переб’ють, винищать до ноги. Шкода, бо ці люди ще знадобилися б Україні.

Місько таки не витримав і запитав у Стодолі те, чого не міг не спитати: як так вийшло, що його бачили біля купчинецької сільради убитим, а він живе? Стодоля сказав, що більшовики уміють творити всілякі дива, в чому Місько ще матиме нагоду переконатися, а поки що нехай скаже відверто, чи згоден він співпрацювати з ним, зі Стодолею.

— Я тебе, Міську, не силую, — наголосив він. — Але хочу попросити, як колєґа колєґу, про одне. Якщо не погоджуєшся, то заприсягнися, що нікому не скажеш про нашу зустріч, і йди собі з Богом. Як дурний, то йди, а як ні…

— Ти провідник, — сказав Місько. — Тобі видніше, як нині бути.

— Я знав, що ти мудрий. Але знав і те, що ти чесний хлоп і відданий Організації. Тільки я мусив обрати саме тебе.

— Чому?

— Провідник Корнило сказав, що Буревій і на тебе лихої волі. Хтось нас, Міську, оббрехав безсоромно. Комусь ми заважаємо. А потрапити нині на слідство в СБ — сам знаєш. Винен — не винен, а забучкують. Живим не вийдеш.

— Це правда, — погодився Місько. — Нині так є.

Стодоля дістав із планшета авторучку, аркуш паперу і написав на ньому кілька рядків.

— Підпиши.

Це була заява. Місько пробіг очима написане, і йому стало недобре.


ЗАЯВА

Я погоджуюся співпрацювати з органами МГБ та назавжди відрікаюся від ОУН і УПА. Я свідомий того, що за розкриття довіреної мені тайни підлягаю під засуд воєнного трибуналу.

Очерет

Міськові аж в очах потемніло. Спершу він навіть не втямив, що таке «очерет», і подумав, що це позначено місце постою в трощі. Але Стодоля відразу його спитав:

— Як тобі нове псевдо? Очерет — це я сам придумав.

Місько знічено знизав плечима. Йому чомусь було соромно перед Стодолею. Досі ворушилася квола підозра, що це маскарад. Може, Стодоля знов працює в СБ і перевіряє Міська в такий-от спосіб?

Його підозра не була безпідставною. Я сам проходив тритижневий вишкіл на працівника СБ і знав, що такий метод для нашої контррозвідки цілком прийнятний.

Місько взяв «вічну» ручку і відчув, як в’яне його рука. Зараз вона йому всохне. Ледве стачило сил поставити якусь закарлюку. Якби підписав собі смертний вирок, він би не чувся так зле.

Стодоля почекав, поки висохне чорнило, і заховав заяву в планшет. Потім дав агентові Очерету завдання, в якому той мусив бути зацікавлений не менше, ніж сам Стодоля. Місько мав вивідати, коли та яким зв’язком переходитиме понад Стрипою провідник Буревій. І вчасно повідомити про це Стодолі.

Хоч який був Місько пригнічений, але він знову спитав:

— То як же воно тоді вийшло — біля Купчинецької сільради?

— Не будь дитиною, все дуже просто, — сказав Стодоля.

— Як? — стояв на своєму Місько.

— Якщо ти вже зі мною, скажу. Коли тебе гарно вимастять кров’ю, покладуть під пліт і покажуть бодай одній бабі, то до вечора все село знатиме, що ти мертвий.

Замість сорому Міська дістала злість. Аби показати, що не боїться Стодолі й підписав заяву не від страху, а з власної волі, він запитав із викликом:

— А тебе чиєю кров’ю мастили? Голого? Шпака? Пластуна? Чи провідника Корнила?

— Ні, навіщо? — здивувався Стодоля. — У більшовиків це налагоджено фахово. У них завжди з собою горщик із свинячою кров’ю.

— То тебе намазали свинячою кров’ю? — нервово засміявся Місько.

Стодолю дратували його запитання, і він сказав:

— Іди вже. Іди й нікого не бійся. Тут ніякі засідки тобі не загрожують.

— Справді? З якого це часу?

— З такого, — сказав Стодоля. — Відколи я тут.

Прощаючись, він затримав Міськову руку в своїй і спитав:

— Ти не бачив мою Михасю?

Михася була його нареченою. Вона теж належала до Організації, але від активної праці відійшла, як і більшість жінок. Хоча досі переховувалася по чужих хатах.

— Не бачив, — сказав Місько.

— Якщо раптом де стрінеш, не кажи, що я живий.

— Добре.

— Нікому не кажи. Затямив?

— Та певно ж.

— Настане час, я сам скажу. А тепер іди й нічого не бійся, — повторив Стодоля. — Поки я живий, ніхто з наших не впаде над Стрипою. Нині я тут кермую, а не вони. Зрозумів?

Справді, і в Багатківцях, і в Ішкові, і в усіх довколишніх селах після облави було спокійно. Лише боївка кущового Кума недавно поколошматила дівчат та молодиць, котрі заплямували себе легкою поведінкою під час постою більшовиків. А самі босяки більше тут не з’являлися. Місько навіть Стрипу переплив човном. Та що ближче підходив до нашої криївки, то все важчав камінь на його душі. «Ти, горбалю, очеретяний вилупок, агент МГБ», — казав собі Місько, хоч він і гадки не припускав стати агентом. Заяву підписав, бо інакше Стодоля застрілив би його на місці, і тепер та заява лежала в його планшеті — «відрікаюся від ОУН і УПА» — і не відомо ще, де й скільки вона лежатиме. Може, й Міська уже не буде на світі, а відречення з його підписом залишиться на майбутнє, аби всі знали, що він зрікся Організації в її найтяжчу годину, зрікся присяги, зрікся України.

Так він і нам казав у криївці після зізнання — не можу, не можу собі простити. Ми з Сірком його заспокоювали, запевняли, що він усе зробив правильно, адже тепер ми знаємо достеменно, хто всипав трощу, хто всипав провідника Шаха на Драгоманівці, хто здав командира Бондаренка біля села Вівся, а з ними ще стільки найкращих людей.

Місько не заспокоювався, обзивав себе горбалем, провокатором, хомутом, дзядом і ще гіршими словами, бо чого ж це саме його покликав до себе Стодоля? Потім він притих, упав на прічі лицем до стіни і довго не обзивався. У Міськовій кудлатій голові визрівав якийсь рішенець, і я вже здогадувався який. Він заприсягнувся собі убити Стодолю.

Місько так і сказав, коли схопився на ноги й подивився на нас із Сірком гарячими очима:

— Другу зустріч Стодоля призначив мені біля кінського кладовища. Там я його й пристрелю, як пса.

Та ми були іншої думки. Ми переконали Міська, що спершу треба зустрітися з провідником Буревієм. Що скаже він? Може, це й добре, що так вийшло, адже тепер, після щирого зізнання, Місько став не їхнім агентом, а нашим. Він тепер може багато чого вивідати, потім ми зліквідуємо Стодолю. Придумаємо, як його знищити, бо якщо Місько застрілить юду біля стервища, то й сам упаде від рук охоронців. Ми вважали несправедливим обміняти життя друга Міська на життя зрадника.

Ніхто ж не знав, як воно повернеться далі.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава