home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


16

Занепокоєний останніми подіями над Стрипою, крайовий провідник Буревій уже й сам шукав зустрічі з підпільниками, котрі вийшли живими з трощі. Кущовий Кум сказав, щоб ми удвох із Міськом прибули на мертвий пункт[30] біля Великого Ходачкова, де нас зустріне зв’язковий Буревія. Та, коли ми явились на пункт у призначений час, тут нас очікував сам окружний провідник. Незважаючи на високий пост в Організації, він був молодший за нас із Міськом, показував ледве за двадцять, але тримався поважно, суворо, хоча й без гонору.

Біля Буревія було ще два есбісти з нашої округи — одного я добре знав ще з 1945-го. Ми з ним разом проходили вишкіл на працю в СБ, тільки Броз таки став, як казали, майстром свого справунку, а я не зміг. Відпросився на іншу працю, бо звик воювати відкрито з ворогом, але не міг дивитися, як на допитах падали на коліна й пускали нюні вчорашні побратими. Це було не моє. Через таку слабкість Броз ніколи не дивився на мене з погордою, а лише з розумінням. Усі знали, що настав той скрутний і непевний час, коли СБ посіла провідне місце в Організації і потребувала людей особливої закваски. Хоча сам Броз зовні був лагідним, гарним хлопцем, з такою симпатичною родимкою на щоці, яку б у нього позичила кожна дівчина. Він був стрункої спортової статури, до якої гарно прилягав совіцький офіцерський кітель з навхресним опаском (наші есбісти полюбляли наряджатися в совіцьку форму), і райтки із явно завуженими «вухами» на стегнах сиділи на ньому фасонисто й елегантно. Форма совіцька, а пістолет-кулемет висів на плечі у Броза таки німецький — короткий, з акуратною дерев’яною кольбою, теж елегантний MP-40, якого ми називали по-панібратському «емпій».

Другого есбіста на псевдо Змій я знав менше, але про його нещадність начувся багато. Казали, що він задушив молодшого рідного брата за те, що той вступив до комсомолу.

З вигляду Змій був похмурий, мамулуватий — височезного зросту, широкоплечий, причому його праве плече було помітно вище за ліве. Змієві більше пасувало би псевдо Удав, бо він, як виконавець вироків, користувався переважно удавкою. Зашморгував петлю у винуватця на шиї, потім закидав його, як лантуха, за спину через праве плече і чекав, поки тіло ослабне й перестануть тріпатись ноги. При цьому Змій підіймав «робоче» плече скільки міг угору, тому воно й зробилося вищим за ліве. Хтось у Змія був запитав, чи не болить у нього серце від такої роботи? Ні, відповів Змій, плече, буває, поболює, а серце ні.

Провідник Буревій попросив нас із Міськом розповісти докладно про події над Стрипою у присутності Броза і Змія. Я зрозумів, що саме вони переводитимуть слідство в цій справі.

— Почніть, друже Міську, з моменту прибуття до вас світлої пам’яті провідника Корнила, — чемно попросив Буревій.

Місько розповів усе, що бачив і знав, а найширше зупинився на зраді Стодолі, на зустрічі з ним і на тому, як він, Місько, мимоволі теж став агентом.

Праве плече Змія легенько сіпнулося. Він перевів погляд на Броза, тобто поволі повернув голову, бо риб’ячі очі у Змія не рухалися.

— Продовжуйте, — ввічливо сказав провідник Буревій до Міська, який затнувся на слові «агент».

Далі розповідь якраз стосувалася провідника Буревія: як Стодоля заповзявся його убити чи радше захопити живим з допомогою «агента Очерета».

— Але тут він прорахувався! — Очі у Міська знов стали гарячими. — Якраз я його вб’ю біля кінського цвинтаря.

— Не гарячкуйте, — сказав провідник Буревій. — Для ліквідації є спеціальні люди. А ви, друже Міську, і далі продовжуйте зустрічатися із Стодолею так, наче ви направду є агентом. Зустрічайтеся і вивідуйте все, що можна.

Потім провідник Буревій звернувся до мене:

— А що ви можете додати до устійнення цього становища?

Я сказав, що Місько все висвітлив правильно. Він добре зробив, що пішов на стрічу зі Стодолею, бо тепер ми знаємо, хто всипав трощу і звідки нам чекати нового удару.

Мене підтримав Броз. Змій сидів надутий, як сич, а Броз сказав, що в особі Міська ми маємо в руках добрі козирі. Якщо він, звичайно, не поведе подвійну гру.

— Але у двійняка і ризик подвійний, — делікатно всміхнувся до Міська Броз.

Ми всі разом обговорили план подальших дій. Лише Змій не встрявав у розмову. Було видно, що думка провідника Буревія чи Броза для нього є остаточною і сумніву не підлягає.

Аж тут Буревій обернувся до мене й запитав, чи я ще не готовий працювати в Безпеці.

— Ні, друже провідник, — сказав я. — Для цього в мене м’яке серце.

Треба було бачити посмішку на понурому обличчі Змія. Так, мабуть, посміхався кит, коли проковтнув Йону. Грішник потрапив у черево кита, щоб покаятися.

— Хіба для справи не можна про нього забути? — спитав Буревій.

— Про кого?

— Серце.

— Можна, — сказав я. — Коли вже забракне людей такого замісу і цього потребуватиме Організація, я спробую.

— Прийнятна відповідь, — холодно кивнув Буревій. — Для початку даю вам допоміжне завдання. Після кожної зустрічі зі Стодолею друг Місько складатиме вам докладний звіт, який ви протоколюватимете. Усе до найменших подробиць.

Я подивився на Міська. Його це зовсім не збентежило. Він і так, без наказу, розповідав би нам із Сірком усе про зустрічі з агентом Стодолею. Місько не взяв під увагу лиш те, що протоколювання — це вже переслухання підслідчої справи.

— Ви ж знаєте, що сатана ховається у найдрібніших шпаринах? — спитав провідник Буревій.

Цього разу Змієва посмішка скидалася на вищир — під його важкою верхньою губою зблиснув кривий зуб.

— Знаю, — сказав я.

— Друг Місько виявив також агента Гака, котрий привів його до Стодолі, — провадив далі провідник Буревій. — Кого ще, окрім свого вуйка Гака, він міг завербувати?

Я сказав, що насамперед свого молодшого брата Сума та Дзідзя, бо це одна брашка. Вони нерозлучні. Мені важко було повірити у зраду Дзідзя, проте добро справи вимагало ставити під сумнів кожного.

— І все? — холодно подивився на мене Буревій. — У нього, кажуть, є наречена.

— Так, Михася. Вона відійшла від праці, але досі пробуває на нелегальному становищі. Переховується від більшовиків по чужих хатах. Батька її вивезли до Сибіру.

— Це ще нічого не означає, — похитав головою провідник.

— Але ж Стодоля просив не казати Михасі, що він живий, — зауважив Місько. — Виходить, вона ще нічого не знає.

Буревій і Броз глянули на Міська як на дітвака. А Змій так скривився, наче був китом і Йона почав гарцювати в його череві.

— Розстріляв я офіцера і любов свою! — раптом голосно продекламував Броз рядок із Сосюриної балади «Перстень».

Броз до безтями любив Сосюру, незважаючи на заломлення поета, і часто його цитував з певним натяком на ситуацію. Але тут натяк був двозначний. Свою любов міг занапастити через зраду Стодоля, і так само її міг розстріляти Броз, бо я знав, що він небайдужий до Михасі. Броз закохався у неї того ж таки 45-го, коли ми разом із ним та Стодолею заквартирували в селі Божиків, де жила родина Михасі. Ця красуня мала тоді псевдо Волошка, була секретаркою бережанського провідника Струма і певний час друкувала матеріали навіть для Лемеша[31].

Побачивши вперше Михасю, Броз теж згадав Сосюру. Він подивився у її темно-сині очі й зворушено проказав:

«В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки».

«В який такий день?» — сухо спитав Стодоля.

Броз відповів, що він має на увазі гожий весняний день, такий, як сьогодні.

«Хто тремтить?» — знов прискіпався до нього Стодоля.

Броз пояснив, що він бачив на осокорі велетенське відьмине гніздо[32]. Совіцька парашутистка невдало приземлилася на дерево і тремтіла від «солодкої муки».

Між двома залицяльниками Михася віддала перевагу суворолицьому Стодолі, і Броз зі своєю тонкою поетичною натурою та дівочою мушкою на щоці мусив із тим змиритися.

Насамкінець провідник Буревій сказав:

— Ви, друже Міську, і далі контактуйте зі Стодолею та вдавайте, що чекаєте моєї появи над Стрипою. Водіть його за носа, поки у слушний момент з вами зв’яжуться наші люди.

Потім він знов звернувся до мене:

— Ви вмієте друкувати на машинці?

— Не бездоганно, але можу, — сказав я.

— Всі протокол… тобто звіти, — виправився провідник Буревій, — мусите друкувати. Друг Броз подбає за машинку для вас.

— Добре, будем сі старати.

— Поставите собі корисну річ… замість патефона, — з холодною іронією додав провідник.

Йона полоскотав черево кита — верхня губа Змія легенько затремтіла, оголивши кривого зуба.

Ми всі розійшлися кожен своїм шляхом. Я ще мав коротку розмову з Брозом. Він сам по-дружньому відвів мене вбік.

— Ти… Ти давно бачив Михасю?

Мені здалося, що він аж занадто збуджений цією історією. Можливо, зрада Стодолі його навіть потішила, адже тепер Михася, нарешті, могла переконатися, як тяжко вона помилилася у своєму виборі.

— Давно, — сказав я. — А що?

— Нічого. Просто питаю. Хоча відтепер це в’яжеться цілої справи.

Збоку вайлувато переминався з ноги на ногу Змій. Я і йому подав на прощання руку. Долоня у Змія була тверда, як підошва, і порубцьована сирицевим шнуром. Він приязно посміхнувся кривим верхнім зубом. Якщо по правді, Змій мені подобався дедалі більше.

До своєї криївки ми з Міськом поверталися пізно вночі.

Світив щербатий місяць, скрізь було тихо. Лише раз ми насторожилися, коли в Семиківцях завалували собаки. Та, прислухавшись, ми спокійно пішли собі далі. Собак розбудив хтось із наших. На заїжджих більшовиків вони гавкали зовсім інакше, і ми вже давно розрізняли той гавкіт.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава