home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


1

Стодоля був би упав від руки Міська ще того вечора, коли вони зустрілися в полі біля кінського кладовища, але Місько мав уже інше завдання — і далі грати ризиковану роль перекинчика. Стодоля ще не дуже вірив новоспеченому агентові Очерету, бо прийшов до скотомогильника знов із трьома шміраками й відбезпеченим «бобиком». Але побачивши, що Місько явився на зустріч сам, кинув автомат на плече, привітався за руку. Він і цього разу був у зелених райтках, кітелі і в боксових чоботях із закоченими всередину халявами. Лише на голові мав обновку — гебістський кашкет із синім верхом прикривав його хвилясту чорну чуприну. У повному виряді був він невипадково.

— Хочу, Міську, познайомити тебе з нашим начальством, — сказав Стодоля. — Мусиш побачити, що це люди без ріг і хвостів.

Вони пішли через поле за Багатківський ліс аж до Юзефівки[33], першого села, що вже належало до Микулинецького району. Трійця їхніх сторожів тупцяла позаду, і Міськові було від того мулько — наче хто силою підпихав його в спину.

Переходячи повз Багатківські хутори, Стодоля показав рукою вбік.

— Гадаєш, я не знаю, що он там криївка Одчайдуха і Буркуна? — спитав він. — Але ніхто з них не впаде, поки я живий. Знаю, де ховається кущовий Кум, де Сулима, де є багато хто. Але ми з тобою, Міську, врятуємо їм життя. Ми врятуємо сотні наших людей, досить з нас крові.

— Чи вдасться? — схвально промовив Місько.

— Вдасться! По правді кажу: поки я тут, ні з кого волосина не впаде.

— А провідник Буревій?

— Він сам собі виніс присуд, — сказав Стодоля. — Буревій хотів мене вбити. І тебе теж. Тому в нас немає вибору.

Він озирнувся на трійцю, що брьохала вслід за ними, поправив на плечі автомат і додав:

— Ціль освячує засоби. Одного мусимо принести в жертву, щоб врятувати сотні.

— Ти певен, що так і буде? — спитав Місько.

— Скоро ти сам у цьому переконаєшся.

У Юзефівці біля крайньої хати Місько побачив більшовицькі стійки — зо три десятки солдатів, а далі дві великі вантажні машини. Бодай в одному Стодоля йому не брехав: над їхньою Стрипою було тихо-спокійно, а вже на межі сусіднього району товклися більшовики.

Стійкові скрізь розступалися перед Стодолею, аж поки вони зайшли в хату. Міська потішило те, що три їхні супроводжувачі лишилися надворі, як і годилося сторожовим псам. У хаті горіла нафтова лампа, вікна зсередини були щільно завішені. Міськові здалося, що тут повно людей, лиш немає господарів, яких, видно, спровадили до сусідів. На ліжку, на лаві, ослонах сиділи більшовицькі старшини, проте на столі не було ні наїдків, ні горілки, лишень лежало три розкритих коробки «Казбеку». Дим стояв аж до стелі. Але всі вони були гарно вбрані, з підшитими білими комірцями, дехто з медалями чи орденами на грудях.

Старшини чемно привіталися з Міськом і посадили його ближче до череватого крем’язня з двома великими зірками на жовтих погонах. У підполковника було їжакувате, настовбурчене волосся, низький басовитий голос, але він справляв враження чоловіка незлого.

На цьому місці, протоколюючи звіт, я перебив Міська:

— У чому ви побачили доброту підполковника Хорсуна[34]?

— Ну як… — розгубився Місько. Його спантеличило і моє запитання, і те, що, списуючи звіт, я звертався до нього на «ви» відповідно до правил переведення допиту. — У підполковника я не помітив злостивого ставлення до мене як до колишнього ворога.

— Колишнього? — спитав я. — Ви, друже Міську, вважаєте себе його колишнім ворогом?

— В очах підполковника — так, — сказав Місько.

— Добре, продовжуйте.

Другим помітним старшиною був довготелесий чорнявий капітан, років на десять молодший за підполковника, літ, може, тридцяти. Але всі йому приділяли більше уваги, ніж Хорсунові, бо він приїхав із Києва, з міністерства ГБ. Прибув заради такого цабе, як Місько. Щоправда, інший на його місці встидався б зізнатися, що він із Києва, бо капітан не тямив розмовляти українською. Хорсун ще якось намагався говорити п’яте через десяте, а цей кацапчук ні бе, ні ме, ні кукуріку.

Єдиний серед них, хто вмів говорити по-нашому, — це лейтенант Свердлов[35], невисокий опасистий блондин із кирпатим картопляним носом.

Осторонь сиділи якийсь майор і ще двоє старшин, котрих Місько не запам’ятав, бо вони до нього не зверталися, тільки, розвісивши вуха, слухали.

Підполковник Хорсун запитав у Стодолі, яке в Міська псевдо.

— Очерет, — відповів Стодоля.

— Да нєт. Я спрашіваю о подпольной клічкє.

— Місько.

— Так ето нє імя, а псєвдонім? — здивувався Хорсун.

— Є таке ім’я, — пояснив Стодоля. — Але в Міська це псевдо.

— Отлічно! — сказав підполковник Хорсун, хоч важко було здогадатися, що саме йому сподобалося. Чи ім’я, чи псевдонім, чи сам по собі Місько як такий.

Капітан із Києва зізнався, що він ніколи не чув такого імені, ось, наприклад, Стодоля — чув, про Стодолю є навіть п’єса, але його більше цікавить, як нині живуть «бандьори». Адже вони начебто вже не воюють, більше сидять у криївках. На що вони сподіваються?

Міськові пощастило, що першу скрипку взяв на себе Стодоля. Він розповів, що, справді, з кінця минулого, 1946-го, року розпочалася велика реорганізація УПА. Бійці й командири перейшли в підпілля, яке має струнку і розгалужену мережу. Це підпілля називають збройним, бо кожен бандерівець постійно готовий до збройного опору.

Невже бандерівці надіються перемогти таку могутню державу, як СРСР? — не міг второпати капітан із Києва. Ні, сказав Стодоля, такої цілі нині ніхто не ставить, бо бандерівці є реалістами. Навіть воюючи великими збройними з’єднаннями УПА, вони боролися насамперед за ідею.

Та ще дотепніше, на думку Міська, Стодоля розповів київському москалеві, як «бандьори» живуть у криївках. У них там стоять горщики з ковбасою, залитою смальцем, повно всіляких консервів, вудженини, сала, цілі бідони меду, горілки, то вони вип’ють, повечеряють добре, патефон накрутять та й свищуть.

— Как ето — свіщут? — не зрозумів капітан. — Свістят, што лі?

— Та ні, розважаються, — сказав Стодоля.

Тут я знов мусив утрутитися, щоб перебити дурну небилицю.

— Що ж тут, друже Міську, дотепного?

— А що! Слухайте далі, — Місько теж звертався до мене на «ви» під час звіту. — Москалі як почули про ковбасу та горілку, то один з отих, що мовчав цілий вечір і тільки лупав очима, вхопився за голову: «Да ми іх, бля, єщо і за пять лєт нє усмірім!» А лейтенант Свердлов, той взагалі таке бовкнув, що капітан з міністерства ГБ потягся до кобури. «Вас як послухати, то й самому хочеться податися в бандьори?» — сказав Свердлов. Це він так пожартував, але ніхто не сприйняв його жарту, бо й у підполковника Хорсуна їжак на голові ще дужче наїжачився. Тоді один із тих, що сиділи мовчки, прогугнявив з кутка: «Нічєво, усмірім, усмірім! Відалі, как ані драпалі ат нас в камишах? Коє-кто сапаґі патєрял».

Тут Місько похнюпився, бо чи не він загубив ті чоботи в очереті, але я не бачив у тому нічого стидкого; сам не раз хотів покинути свої чоботи в болоті, тому сказав доброзичливо:

— Зрозуміло, давайте, друже Міську, по суті.

До суті більшовицькі старшини перейшли, коли стали радитися, як і куди ліпше заманити провідника Буревія, щоб захопити його живим. Тоді вони переловлять усіх кого треба: провідник лише писатиме значнішим підпільникам записки, мовляв, прийди на зустріч тоді-то й туди-то, а там їх уже піджидатимуть.

Стодоля сказав, що Буревія можна заманити в криївку до братів Юрів, але Місько заперечив. Це може тільки насторожити провідника, адже Юри не в такій довірі у нього, Буревій, чого доброго, запідозрить лихе. Тому Місько висунув свою пропозицію: вони з другом Сірком викопають свіжу криївку на хуторі Подорожчина в господаря Романа Рогальського, котрий піде на це з дорогою душею. Буревій, звісно, швидше погодиться прийти до нової криївки, ніж спотикатися по старих, загрожених.

Хорсун ледь не поліз до Міська цілуватися, так йому сподобалася ця пропозиція. Підполковник почав вихваляти його за агентурну тямущість і хитрість, аж Стодолю взяли завидки, і він перебив Міськові один ласий ґешефт. Хорсун одразу хотів було віддячити агентові, ще більше його заохотити до подальшої праці, і він запитав: чи не потрібні Міськові гроші? На перший раз підполковник може виділити йому п’ять тисяч карбованців.

Місько, ковтнувши слину, кивнув, що так, гроші йому не зашкодять, але тут вихопився, як Пилип з конопель, Стодоля і сказав, що ні, не треба давати ніяких грошей. Бо Місько, гляди, не втримається і засвітить їх, дасть чи сестрі, чи своїй дівчині, і тоді дехто відразу зацікавиться, на чому це він розбагатів. Ні-ні, так можна провалити всю операцію, сказав Стодоля, і підполковник Хорсун цього разу схилився на його бік.

Але тут і я не міг не поставити свого запитання:

— Тепер поясніть мені, друже Міську, чого ви так легко спокусилися на ті п’ять тисяч? Хіба не ганебно брати їх із рук ворога?

— Мене гроші цікавили менше за все, — сказав Місько. — Та я хотів показати їм, що ласий до грошенят, як і кожен запроданець. Адже я грав ролю Юди, а не святого апостола. Та й чому б не витягти з них кругленьку суму, якщо самі дають?

— Логічно, — погодився я. — Слухаємо вас далі, друже Міську.

Далі скурвий син Місько таки вициганив у підполковника Хорсуна офіцерського паса, такого новенького, що Сірко відразу взяв його на нюх, коли перед ранком Місько повернувся у нашу криївку. Він тільки-но спустився під землю, як Сірко повів своїм собачим носом і сказав: «Е, друже, та від тебе новенькою шкірою тхне». Тож Місько ще до звіту розповів нам, як попросив у підполковника Хорсуна плащ-намет, але той дав лише паса, пообіцявши привезти наступного разу плащ.

Стодоля і тут гнув свою лінію, мовляв, як Місько пояснить своїм хлопцям, де він узяв того паска, але Місько сказав, що він його міг запопасти у стонадцяти місцях. Наприклад, виміняти чи конфіскувати в котроїсь із тих молодиць, що легко поводилися під час постою більшовиків у селі. Там дехто загубив не лише паса, а й підштаники, — вколов у самісіньке серце Місько старшин, а найперше того, що патякав про загублені чоботи в очереті.

— Маладєц, шельма, — знов похвалив його підполковник Хорсун, а на прощання ще дав і коробку «Казбеку», побажавши «ні пуху ні пера», наче Місько вирушав на полювання.

Стодоля знов проводжав Міська аж до Багатківського лісу, де, здається, мав свій тимчасовий осідок. Услід за ними так само пленталися три сторожі, але Стодоля на них не зважав. Він дістав із торби алюмінієву баклажку, обтягнуту темно-зеленим сукном, відкрутив накривку і потяг три добрих ковтки.

— Будеш? — простягнув баклажку.

— Ні, мені ще далеко йти, — відмовився Місько. — Та й нині, сам розумієш, мушу мати світлу голову.

— Як знаєш, — сказав Стодоля і ще потяг два ковтки.

— Ти тепер із совітами, а баклажка в тебе німецька, — зауважив Місько.

— Я в них у пошані, вони нормальні хлопці. Хіба ні?

Місько тільки пересмикнув плечима.

— Ти ж бачив, це звичайні люди, у яких своя правда, — сказав Стодоля.

І тут не витримав Сірко:

— Та чули вже! — раптом вигукнув він, витріщивши на Міська руді очиська. — Чули ми про цю їхню правду!

— Яку? — не зрозумів Місько.

— Яка начебто у кожного своя! Ти вже казав.

— І що?

— Правда одна, ось що, — сказав Сірко. — Плюнь тому в очі, хто плодить тисячу правд!

Я не перебивав його, бо хотів запитати у Міська те саме: чи він також вважає, що скільки людей на світі, стільки й правд?

— Мова ж не про мене, а про Стодолю, — ображено пояснив Місько. — Чи про кого я розповідаю?

— Годі вам, — примирливо сказав я. — Що ви, друже Міську, відповіли на те Стодолі?

Він почухав потилицю, пригадуючи, на чому його перебили. Мені здалося, що Місько міркує, як би його делікатніше передати розмову. Але далі я зрозумів, що він не бреше. У його становищі вступати зі Стодолею в дискусію не випадало. Назвався вовком — мусиш підвивати.

— Хорсун нормальний, — погодився Місько. — А капітан із Києва — вар’ят натуральний.

— Ми їх усіх обведемо кругом пальця, — сказав Стодоля.

Підігрітий горілкою, він цілу дорогу заспокоював Міська:

— Ти не переживай. Вив’яжемося з цього завдання і заживемо як люди. Можемо намазати до якогось великого міста на схід, де нас ніхто не знає. Матимемо роботу, гроші і все, що захочемо.

— Думаєш, то так легко?

— А чому ні? Більшовики до нас ставляться, як до своїх.

— Це тепер вони такі добрі, — сказав Місько. — А після того, як зловлять Буревія, ще не відомо, якої заспівають. Жили витягнуть.

— Хай тільки спробують. Ми, Міську, раптом щось піде не по-нашому, і від них намажемо. Хай тоді лікті гризуть.

Стодоля знов почав виправдовуватися, чому він перекинувся до совітів. Причина не лише в тому, що Буревій хоче їх застрілити. Найгірше те, що Організація вже викінчена. Кращі люди погинули, багато перейшло до більшовиків і нині водять провокативні боївки під виглядом повстанців. Щодня чуємо, що тут або там заскочені в криївках підпільники стріляються, докінчують себе гранатами. Люди перетворилися на офірних овець. Хіба не час покласти цьому край?

Місько слухав його і думав, що в кожній людині, десь там, насподі, сидить чорт самовиправдання. Цей гаспид готовий наснувати тисячі простих і зрозумілих причин, аби чоловік міг пояснити свій найтяжчий гріх. Якщо не виправдати, то бодай пояснити.

Край лісу вони пристояли. Три постаті теж зупинилися. Близько, як тіні. Місяць зайшов, і в темряві сторожі тримали ближчу дистанцію. Один із них закурив, полум’я сірника, сховане в пригорщі, кинуло світло на худе гостре лице. Місько напружився. Може, здалося?

— Бурлака? — пошепки спитав він у Стодолі.

— Ти його знаєш?

— Бачив колись. Але ж він також загинув.

— Так, — сказав Стодоля. — Ще торік.

— Раніше з тобою його не було.

— Не було. Це зараз йому закортіло пройтися.

Стодоля теж закурив. Не поспішав прощатися, мовби чогось ще не доказав. Місько й собі дістав коробку «Казбеку», та, покрутивши її в руках, простягнув Стодолі.

— Візьми. Забагато підозрілих подарунків як на один раз.

— Може, й так. — Стодоля взяв цигарки й заховав у кишеню. — Не треба нам зайвих підозр. Хлопці як? Не питають, куди ти ходиш?

— Вони знають, що я маю дівчину.

— А про мене що кажуть?

— Нічого. Тебе немає. Ти мертвий.

— Про Михасю щось чув?

— Ні, вона десь ховається.

— Скучив я за нею, Міську. Так скучив, що сил немає.

— Чому не признаєшся до неї?

— Боюся, чи зрозуміє.

— Якщо кохає, то зрозуміє, — сказав Місько.

— Так думаєш?

— А як?

Наступну стрічу Стодоля призначив Міськові через три дні також на «мертвому пункті» біля осичняка, що ріс острівцем недалеко від хутора Драгоманівка.

Прощаючись, Стодоля затримав його руку в своїй.

— Міську… — зам’явся, добираючи слова.

— Кажи.

— Якщо здумаєш крутити на два боки, твоя заява про співпрацю з ГБ може ненароком потрапити до рук Безпеки. Там довго не розбиратимуться.

— Вкуси себе за сраку, — сказав Місько.

Далі він сам пішов через поле, і коли озирнувся, то ще бачив, як край лісу спалахували вогники від цигарок. Він подумав, що легко міг би скосити їх усіх чотирьох з автомата, але через наказ провідника Буревія пішла якась інша гра, затягнута і не зовсім зрозуміла. Гаспид, який сидить у кожній людині, не любить, щоб усе було напрямки — часом він плете свою павутину стежок і доріг, на які спокушає тебе безнастанно, аби ти прийшов до цілі з фатальним запізненням.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава