home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


2

Через три дні Місько пішов до Стодолі на зустріч, а ми з Сірком зосталися вдвох у криївці, і Сірко вперше сказав, що Місько якийсь не такий.

— Він сі змінив по тому, як підписав заяву і став водитися з гебістами, — довірливо дивився на мене Сірко своїми рудими очима. — Кажу йому, давай спиляю звізду на куплі[36] від паса і виб’ю тризуба. А Місько гнівається: мовляв, як він піде з тотим тризубом до полковника Хорсуна?

— Підполковника, — поправив я, ніби вже й Сірка брав на протокол.

— Один біс, — сказав він. — Змінився Місько.

— Ти би теж сі змінив, якби довелося ходити в більшовицьке кубло й повсякчас лисичити. Думаєш, то легко?

— Не знаю. Але я застановляюся собі на думці, як то чоловік стає зрадником. Аво, візьми хоч би й Стодолю. Ми ж його он скільки знали, а й подумати не могли про таке.

— Хлоп втомився і хоче легшого життя, — сказав я.

— Якого легшого? — не зрозумів Сірко. — Як можна втікати від того, що тобі назначено. Я вдячний Богові, що дав мені таку дорогу. Іншої не хочу.

— Люди бояться смерті, — сказав я. — І це природно, бо вони приходять у світ, щоб жити. Вони хочуть бути щасливими.

Я вже говорив як провокатор.

— Дурний, хто так думає, — заперечив Сірко. — Скільки того щастя подужаєш? Пучку. Більше не влізе.

— Це як?

— Ось видиш повітря? — спитав він. — Скільки тобі його треба? Рівно ж стільки, скільки вдихають легені. Аби й хтів зачерпнути більше, то уві що? Так і щастя, так і життє. Візьмеш його стільки, скільки вмістять відведені тобі дні. Захочеш більше — тільки людей насмішиш.

Я подумав, що Сірко теж «якийсь не такий».

— Знаєш, що найстрашніше для чоловіка, окрім ганьби? — спитав він.

— Сам страх, — сказав я.

— Та де! Найстрашніше бути смішним. Смішними мають право бути курка, індик, кішка, свиня, коза, але не чоловік. І в скруті, і в гаразді життє все’дно пробіжить, як вода. Але щастя й зажиток розвіються, а ганьба сі лишить навіки. Або ганьба, або честь.

Сірко трохи розпорошувався у думках, але загалом я його розумів.

— Ти правильно кажеш, Сірку. Тільки не всі такі. Кожен те видить по-своєму.

— Це не про нас. Хіба ми, як вступали в Організацію, не знали, що ставимо на перше місце, а що на десяте?

— Люди змінюються, — сказав я. — Або їх змінюють обставини.

— Теж дурне, — стояв на своєму Сірко. — Яким я був, таким сі лишу. А про тих мені не кажи. Я за Міська думаю.

— А що за Міська думати?

— Щоб… щоби його там не викрили, — притишив голос Сірко. — Бо мені здається, що Місько так розуміється на агентурі, як вовк на звіздах.

Я здогадувався, що Сірка хвилювало не тільки це. Після того, як розсипався наш пункт зв’язку над Стрипою, закон конспірації вимагав ставити під пильну підозру найближчих і найвідданіших людей. Це розумів і Сірко, тому останніми днями він демонстративно не показував носа з криївки. Дізнавшись про те, що зі Стодолею нині пов’язаний Гак, Сірко відмовився зустрічатися з Сумом і Дзідзьом. У нас закінчувалися запаси харчів, хтось мусив іти по них на села, але Сірко готовий був сидіти на сухарях і воді зі Студенки, аби лиш не вибиратися зі сховку. Він цілими днями лежав на прічах, перечитував «Мазепу» нашого краянина Богдана Лепкого і тим був наїджений і щасливий. Нещасною йому бачилася тільки Мазепина Мотря, бо Сірко час від часу співчував їй уголос:

— Бідна, бідна дівчина.

Я не мав іншої ради, як іти на села самому. Хоча харчовий контингент збирали по людях Гак, Сум і Дзідзьо, у мене теж не було охоти з ними стрічатися. Тим більше з Гаком, котрий уже роз’їжджав на ровері по Багатківцях серед білого дня. Бачили наші люди, як його, п’яного, затримав біля сільради сам оперуповноважений Орєхов, та після короткої балачки відпустив під три вітри. Зрештою, що нам Орєхов, якщо Міська привів до Стодолі Гак? Дивно було, що його досі не забрала Безпека, і я бачив тут лиш одну причину: поспішна ліквідація Гака не влягалася в якийсь особливий план провідника Буревія, який він замислив щодо Стодолі. Хоча, з іншого боку, безглуздя було і в тому, що перевертні досі збирали по селах збіжжя, м’ясо, картоплю, мед, молоко, а то й гроші. Збірку провадили таки для Організації, але серйозного нагляду за тим не було. На кого я ще покладав там надію, то це, звичайно, на Дзідзя…

Вийшовши з колючих нетрів чортополоху, я роздивився на небо, прислухався, сапнув носом вечірньої прохолоди і під монотонний спів цвіркунів рушив полем на Раковець. Еге, якраз. Націлився на Раковець, та ноги самі чомусь повернули у протилежний бік — на Ішків, а там попід лісом принесли мене на хутір Дворище. Якщо Стодоля запевнив Міська, що тут ні з кого волосина не впаде, допоки він живий, то чому б не скористатися такою благодаттю. Ніде ні засідки, ніякого дідька рогатого аж до Юзефівки, де більшовицькі старшини знов інструктують бідного Міська, втовкмачуючи в його кудлату голову агентурні штуки. Хитрощі, на яких наш Місько розуміється, як вовк на звіздах. Я знов подивився голодним вовчим поглядом на зоряне небо й подумав, що теж мало що в тому тямлю. З усіх сузір’їв добре розпізнавав лише Великого Воза, який і зараз стояв над Стрипою із заломленим дишлем.

Зупинився біля кущів жовтої акації і придивився до вікна, з якого пробивалася смужечка світла. Такої пізньої пори вдома був, звичайно, і коваль Васюта, але йти на Дворище вдень не випадало. Хоч мені дуже хотілося б застати його доньку вдома саму. Я чесно зізнався собі, що хочу бачити насамперед Зоньку, яка так ласкаво обігріла мене після виходу з трощі, а на прощання, солодка, дала слоїк меду. Досі чув на губах її поцілунок «за всіх хлопців». За всіх — то за всіх, але поцілувала Зонька мене.

Постоявши кілька хвилин та прислухаючись до зоряного безгоміння, я тихо підійшов до завішеного зсередини вікна. З одного боку щільного запинала таки лишився вузесенький просвіток, через який можна було зазирнути до хати.

Затамувавши подих, я прихилився одним оком до тієї шпарини і враз відсахнувся назад. Те, що я побачив, ошелешило мене дужче, ніж би я вгледів там Міська, який пішов на зустріч з більшовиками. Ні, за столом при вкрученій до найменшого вогнику лампі любенько собі бесідували Зонька із Брозом. Чомусь це штовхнуло мене в самісіньке серце. Я позадкував аж до кущів акації і заховався за ними. Лише тут подумав, що десь поруч на чатах може бути Змій зі своєю удавкою. Мені стало так мулько, наче в спину вперся дишель Великого Воза. Стрілила думка, що я можу опинитися в зашморгу на високому плечі Змія.

Не знаю, чому це так мене схвилювало, адже з Брозом ми добре собі ладнали, а останнім часом взагалі займалися однією справою. Але я ніяк не сподівався побачити його в Зоньки саме цього вечора. Чого він до неї прийшов? Почитати Сосюру — «тіні… губи… мрійна шаль… в небі місяць і печаль» — чи розпитати, коли саме і в якому стані я вийшов із трощі? Під ту хвилину мене зовсім не доймали ревнощі, я більше переймався думкою, що Броз навідався до Зоньки устійнити деякі подробиці мого виходу з облави.

У такому разі проситися до хати коваля Васюти було не з руки, і я, дякуючи Богові, що не зіткнувся зі Змієм, тихенько собі почвалав до Ішкова. Сім звізд Великого Воза світили дорогу самотньому голодному вовкові, що відважився піти на село у пошуках якого-небудь поживку.

Десь далеко позаду в очеретах дружно заграла жаб’яча оркестра.

Вона сповіщала, що стоптана троща не вимерла, життя брало своє. Якби я зараз сидів біля Зоньки на місці Броза, то декламував би не Сосюру, а молодомузівця Василя Пачовського: «Оркестра грала нам сумне: забудь мене, забудь мене».

Забудьте всі, бо я йду своєю, призначеною мені дорогою, і я щасливий. Прожив ще один відведений мені день, узявши щастя скільки подужав. А його, друже Сірку, зовсім не мізер, не пучка. Аво, числи! Оркестра, сім звізд Великого Воза, які мені світять дорогу, та обличчя медової Зоньки по той бік вікна. Хіба це мало?

В Ішкові я зайшов до однієї гостинної хати, де нас завжди приймали з дорогою душею. Матвій Очкусь та його жінка Юстина, котрі втратили двох синів-близнюків ще на Гурбах[37], завжди віддавали повстанцям останнє, тому ми заходили до них якомога рідше. Але цього разу для повного щастя я змушений був провідати Очкусів, хоча й довелося їх розбудити. Наче дресирований дятел, я постукав «по- нашому» в шибку, і вуйко Матвій, не питаючи «хто там», пустив мене в хату.

Уже при каганчикові він упізнав приходька, поторкав мене за плече, щоб переконатися, чи я живий, чи намальований, і посадив до столу, на якому невдовзі з’явилася найсмачніша у світі їжа — це для тих, хто вміє міряти щастя, — житній хліб, сало, цибуля, квашена капуста, присмачена такою запашною оливою, що в мене запаморочилася голова.

Я їв, їв, їв, а вуйко Матвій дивився на мене, дивився, поки на око йому не набігла велика кругла сльоза. Я перестав жувати.

— Чого ви?

— Нічого. Їж, — сказав він.

Я хрумкав капусту, як зголоднілий кінь конюшину.

— У наших хлопчиків змалечку був добрий апетит, — сказав вуйко Матвій. — Юстина, було, намішає свиням дрібної бульби чи гарбузів із висівками, поки сюди-туди, а вони й виїдять цілий баняк.

— Не набалакуй на дітей, — озвалася цьоця Юстина, яка випливла десь од печі, мов тінь. Горе так висушило бідну, що від неї справді лишилася сама тінь. — Уже не їдять.

Вона поставила переді мною полив’яну мисочку.

— Зосталося троха фасольової зупки. Посьорбай гор’ячого.

— Я не набалакую, — вуйко Матвій тернув кулаком око. — Я тіко хтів пояснити, як вони такими козарлюгами виросли.

— Ну! — сказав я. — У Бережанах в гімназії були першими спортовцями. Я сі вчив з ними, знаю. Такі подібні були між собов, що не відрізниш.

— Та де! — заперечила цьоця Юстина. — То людям так, а мені вони зовсім ріжні. Як ішли з дому, Андрій сказав: «Не журіться, мамо, ми ще сі вернемо». А Славцьо обняв мене та: «А як сі не вернемо, то не плачте за нами, пишайтеся».

— Ото й не плач, — сказав вуйко Матвій. — Пишайся. Більшовиків під Гурбами тридцять тисяч було. З літаками, танками, гарматами. А наших удесятеро менше.

— Я не плачу, я ось що думаю. Якщо людям наші хлопчики були їднакі, то чи не могли там почислити одного вбитого за двох?

Цьоця Юстина подивилася на мене сухими очима, бо які можуть бути сльози у тіні?

— На війні всяке буває, — сказав я. — Не всі мертві поховані, не всі живі сі вернули домів.

Щоб відійти од цього жалю, я спитав:

— А що нині в селі? Босяків не чути?

— Ні, — сказав вуйко Матвій. — Ото як постріляли наших в очереті, стало геть тихо. Ні ревізій, ні стягнень. Певно, не перед добром така тиша.

— А з наших ніхто не заходив?

— Давно. Я вже думав, що нікого й живого немає. Тільки чутки доходять їдна страшніша за другу. Біля Соснова впала криївка, пострілялися хлопці. Біля Вівся, на Драгоманівці, в Маловодах те саме. В їдної дівчини револьвер дав осічку, то зарізала себе бритвою. До чого воно так дійде?

— А що — ліпше до рук їм потрапити?

— Не знаю. Якщо замельдуватися[38], то, може, й ліпше, — опустив очі вуйко Матвій. — Бо згинете всі до одного. УПА вже немає. Ні в кого не повернеться язик дорікнути.

— Хто вам сказав, що УПА немає?

Він підвів на мене здивовані очі.

— Ну, де ж вона?..

— Армія, в якій воювали двоє ваших синів… а може, котрийсь із них досі воює… ця армія не звідомляла про свою капітуляцію.

Вуйко Матвій підвівся, обняв ззаду мене за плечі.

— Вибач, — сказав він. — Вибач старого телепня.

— Я знаю, вам людей шкода. Та поки ми є, жертв буде менше.

— Це я з жалю. Жаль потьмарює розум.

Авжеж. З жалю ми не розповіли Очкусям про двох повстанців, яких енкаведисти захопили живими під Гурбами. Про те розповіли селяни з сусідніх Антонівців: двох полонених близнюків зв’язали спиною один до одного, примоцували по боках дошки, щоб зручніше різати пилкою, і так перепиляли обох навпіл. Ніхто не знав, як звали тих хлопців, може, то були й не Славко з Андрієм, тому ми не казали про них Очкусям. Навіщо завдавати ще більшого жалю, якщо не всі мертві поховані, не всі живі вертають домів.

Поки ми гомоніли з вуйком Матвієм, цьоця Юстина зрихтувала мені на дорогу клуночка.

— Нічого такого нема, а бульби, цибульки, крупів поклала. Оливи склєнку. Пацєтко заріжемо туди далі на осінь. Зайдеш?

— Зайду.

«Якщо відведені мені дні ще вмістять цю осінь», — подумав я.

— О, Матвію, катни у пивницю, там ще трохи сальця сі лишило.

Хліба й сала вуйко доклав під самісіньку зав’язку, і я закинув на одне плече автомат, а на друге — повний клуночок щастя.

Уже в сінях вуйко притримав мене за рукав.

— Ти питав, чи заходив хто з наших, — заговорив він пошепки, наче боявся, що його почує цьоця Юстина. — З хлопців ніхто. Приходила тільки Михася.

— Михася? З Божикова?

— А яка ж! Вона так гірко плакала за Васильком, що й моя коло неї заслабла.

Мене вдруге за вечір щось штовхнуло у груди. Василем звали Стодолю. Виходить, Михася не знала, що він живий. Чи знала? Може, вдавала горе про людське око?

— Звісно, що плакатиме, — сказав я. — Вона ж його наречена.

— Який славний парубок був!

— Славний.

Я вище на плече завдав клунка і вийшов надвір.

Стояла тепла лагідна ніч.

Співали цвіркуни. Солодко пахло змолоченою соломою.

Попереду не було жодної засідки.

Великий Віз стояв над Стрипою, і сім його звізд світили мені дорогу.

Якби я був Брозом, то вигукнув би ніжним голосом Сосюри: «Гей, ви, зорі ясні! Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?»

Я був щасливий.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава