home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


5

За два дні до атентату Місько зустрівся зі Стодолею на мертвому пункті біля Багатківського лісу, і вони пішли на хутір Веселий, що, як і Юзефівка, належав до Микулинецького району. Через назву хутора Місько подумав, що там буде весело. Назирці за ними плелося в сутінках три живі тіні.

Дорогою Стодоля знов вихвалявся, як його шанують більшовики: вони не сунуть носа на Стрипу і, завваж собі, Міську, навіть зустрічі призначають в сусідньому районі.

— Правильно, — сказав Місько. — Бо якби хоч одна військова машина заїхала в наші села, то Буревій не прийшов би на Подорожчину.

Цими словами хитрий Місько хотів застерегти Стодолю, щоб той не здумав післязавтра пертися на хутір з більшовиками. Мовляв, якщо потягнеш за собою гебістську зграю, то бачитимеш Буревія, як свої два вуха.

— Видиш, Міську, у нас тут свій терен, — сказав Стодоля. — Ніхто нікого не чіпає.

— Самі собі пани, — підіграв йому чимраз хитріший та обачніший Місько.

— І Буревія ніхто б не чіпав, але сам винен.

Стодоля сказав, що він хоче тільки одного. Подивитися Буревію в очі й запитати, за що ти, хаме, затявся мене застрілити, га? Що я тобі лихого зробив, окрім того, що спеціально для тебе налагодив такий пункт зв’язку, де чужа муха не пролетіла? Зачепило, що іноді вип’ю чарку? Та ж я розуму не пропивав! А ти, дзяде, раз потяг вишняку і де опинився, га? В моїх руках.

— Ти впевнений, що він прийде сам? — спитав Стодоля.

— Так. Нині одинцем безпечніше, ніж з охороною.

— То правда. — Стодоля озирнувся на трьох шміраків, що тінями коливалися в сутінках. — Одинцем завжди вільніше чуєшся.

Він притишив голос:

— Думаєш, я їх боюся? То три мішки з половою. Захтів би втекти — вони б мене не догнали. Може, спробуємо?

— Не треба, — відмовився хитрий Місько. — Вони нам не заважають.

— Зараз ні. А як піде щось не по-нашому, то ми їм покажемо п’яти.

На хуторі Веселому біля хати, де їх чекали, так само стояла щільна варта. Вікна зсередини були завішені від своїх, бо хто тут ще міг ходити серед такого скупчення більшовиків.

Місько здивувався, що цього разу їх наджидало лише двоє старшин — підполковник Хорсун та лейтенант Свердлов. У гебістів теж були таємниці, які не всім начальникам дозволено знати.

Знову більше говорив Свердлов. Він знав мову, і від того була довірливіша гутірка. Тому підполковник віддав ініціативу лейтенантові.

— Ви на всі сто впевнені, що Буревій прийде? — спитав Свердлов.

— Ні, — відповів Місько. — На дев’яносто дев’ять. Ніде немає певності на всі сто.

— На що ви скидаєте одну соту?

— На те, що Буревій в останній момент щось запідозрить і не захоче йти до криївки.

— Що його може насторожити?

— Близька присутність людей чи навіть однієї підозрілої особи. Я вже не кажу про будь-яке переміщення більшовиків чи їхніх машин. Хутір Подорожчина — дуже тиха місцина.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі те, — сказав Місько, — що там усього чотири хати. Тобто чотири господарства. І собаки добре знають усіх мешканців хутора, мають їх за своїх. Вони ніколи не гавкають.

— Як це — ніколи? — не зрозумів Свердлов. — Собака гавкає від голоду і просто так дзяволить, бо це ж собака.

— Саме так, — сказав Місько. — Дзяволить чи подає голос. Тоді собака стоїть на рівних ногах і тримає високо голову. А коли ви заходите на чиєсь подвір’я, в яку позу він стає?

— Хто?

— Пес.

Свердлов спантеличено подивився на підполковника Хорсуна. Потім перевів погляд на Стодолю.

— Ну, в яку? — Місько переможно дивився на лейтенанта.

— Обичну, — мовив той.

— Ні! — вигукнув Місько. — Пес присідає на задні лапи і тримає голову й шию рівно.

— І що? — спитав лейтенант Свердлов.

— Оце саме тоді собака й гавкає, — пояснив Місько. — Коли бачить або чує чужого.

— А вєдь он прав! — сказав підполковник Хорсун.

— Прав то прав, — погодився Свердлов. — Але до чого це?

— Тільки до того, — сказав Місько, — що, коли Буревій почує гавкіт собак, наша операція провалиться.

— А на нього вони не гавкатимуть?

— Ні, хіба дзявкотітимуть. До того, як він залізе в криївку.

— Я поняв, — сказав лейтенант. — Але ж нам треба буде забрати Буревія! Ви ж не принесете його нам на руках?

— Дасте йому ракетницю, — Місько кивнув на Стодолю, — й отримаєте сигнал, коли приїжджати на все готове.

Лейтенант з підполковником перезирнулися.

— Атлічно! — сказав Хорсун. — Прінімаєцца. Пєрєходім к главному.

Свердлов узяв з лави коричневий шкіряний портфель і обережно виставив з нього на стіл пузату фляшку та невеличкий, може, грамів на двісті флакон. В обох посудинах була темно-червона рідина.

— Добре, — сказав він. — Переходимо до того, від чого на задні лапи падають люди. Мотайте на вус, — звернувся Свердлов до Міська, — бо від цього залежить успіх нашої операції. У великій пляшці маємо чистий вишняк чи, як казала моя бабуся, наливочку, а в маленькій пляшечці та сама вишнівка, тільки з порошком.

Свердлов довго пояснював, як скористатися напоєм, щоб самому не впасти в параліч, а Міська, хоч він цього разу нічого не пив, почав розбирати сміх. Йому смішно ставало від того, що вишняку не питиме ні провідник Буревій, якого й близько не буде на хуторі Подорожчина, ні тим більше він, Місько, не питиме цієї бридоти, а Свердлов аж із штанів вискакує, так хоче втовкмачити в Міськову макітру секрет застосування отруйного вишняку.

— Вам усе ясно? — спитав він у Міська.

— Ясно.

— Справитеся?

— Справлюся.

— Не переплутаєте?

— Не переплутаю.

— А якщо так, то получіть!

І тут Міськові стало зовсім не смішно, він раптом зрозумів, що його викрили, він провалився, провалив усю операцію — і свою, і їхню, — його кинуло в холодний піт, бо лейтенант Свердлов зненацька вихопив з портфеля кайдани і всією статурою подався до Міська.

— Руки!

Місько мацнув себе за пояс, але там не було гранати, автомат залишив біля стійкового на вході до хати; він кинув оком на кобуру Стодолі — ТТ був застебнутий на фібулу, не вихопиш, Хорсун і Свердлов теж тримали пістолети в кобурах засупонені, опечатані, не було в бідного Міська жодного виходу, хоч розженися та дурною макітрою сі влупи до стіни, і ще сто думок обпекло Міськову голову, заки він зрозумів, що лейтенант Свердлов зодягає на його руки кайдани не для того, щоб заарештувати, а тільки хоче показати Міськові, як вони діють, тоті кайдани, як ними користуватися, як вони защібаються над п’ястуками.

Коли Місько це зрозумів, йому попустило, але кров відпливла з лиця і він сидів блідий, як сама блідота.

— Руки! — сказав лейтенант Свердлов. — Дайте ваші руки, я хочу вам показать, як надівають наручники.

Місько простягнув йому обидві руки, кайдани, клацнувши, замкнулися вище п’ястуків, але це вже скидалося на дитячу забавку, там не було чого вчитися, та й навіщо це Міськові здалося, якщо він не збирався ні на кого зодягати кайдани, ні на провідника Буревія, який не відомо, де нині був, ні тим паче на себе.

На цьому місці я прийняв руки з клавіш машинки й хотів поставити Міськові одне каверзне запитання, але почув не свій, а чужий голос:

— Горить, горить Батурин, отченьку.

Це озвався Сірко, який лежав на прічах із «Мазепою» на грудях.

Я суворо поглянув на Сірка, дивуючись, як це він не встряв у розмову, коли Місько розповідав про тонку натуру та поведінку собак.

— Не заважай! — сказав я і знов звернувся до Міська: — А поясніть-но мені, чому ви раніше не казали, що, перш ніж зайти до хати, залишали свою зброю біля стійкового?

— Я гадав, що це й так зрозуміло.

Тоді я поставив своє каверзне запитання:

— А чи цікавилися підполковник Хорсун, лейтенант Свердлов або Стодоля новою криївкою, яку ви мали викопати для провідника Буревія?

— Ні, за неї мене більше ніхто не питав.

— Дивно. Ви ж її так і не викопали. Хоча друг Сірко, як і я, готові були вам допомогти.

— Горить, горить Батурин, отченьку, — пробурмотів Сірко.

— Як ви гадаєте, чому вони не цікавилися цим важливим питанням?

— Вони мені довіряють, — сказав Місько.

— Чим же ви заслужили таку довіру більшовиків?

— Не знаю. Самому смішно.

— Що ж тут смішного?

— Те, що Стодоля мені більше вірить, ніж своєму братові Суму чи Дзідзю. До речі! — Місько підняв угору вказівний палець на знак особливої уваги. — Цю брашку треба заарештувати того-таки вечора, коли ми зліквідуємо Стодолю. Бо, дізнавшись про атентат, вони відразу втечуть.

— Слушно, — сказав я, але змовчав про те, що бойовики Сулими вже готові схопити Сума і Дзідзя, лишень чекають сигналу. Те саме спіткало б і Гака, який став провокатором, але він щез бозна-куди.

— Он Гак уже втік! — вгадав мою думку Місько.

— Ви впевнені, що Сум і Дзідзьо завербовані Стодолею?

— На дев’яносто дев’ять. Щодо одної сотої покаже слідство.

— Звідки така тверда впевненість?

— Сум і Дзідзьо, не криючись, вештаються селами. Відколи стало тихо й немає засідок, вони п’ють, гуляють, ходять по весіллях та хрестинах. Це вже не революціонери, а музики.

— Горить, горить Батурин, отченьку, — зітхнув Сірко.

— Слухай, Мазепо! — гукнув я до нього. — Там ще лишилася фасольова зупка?


предыдущая глава | Троща | cледующая глава