home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


11

— Розкажіть, подруго Волошко, про ваші подальші взаємини зі Стодолею. Після того як ви дізналися, що він перекинувся до більшовиків.

Вона знов почала з того, чого я від неї не вимагав.

По тому, як Михася дізналася, що Стодоля живий, вона стала почуватися значно ліпше. На людях того не показувала і далі вдавала нещасну, плакала за Васильком. Більше того: у глибині душі вона намагалася його виправдати і врешті-решт переконала себе, що Стодоля менше винен за тих, хто примусив його рятуватися втечею до більшовиків. Михася була впевнена, що він нікого не видає, інакше впало б чимало криївок, адже Стодоля знав більше, ніж хто.

Та разом з тим її мучила думка, що рано чи пізно ця таємниця випливе. Сум, Дзідзьо, Гак ходили селами, майже не криючись, збирали харчові припаси, пили-гуляли, і Михася не мала сумніву, що вони теж уже завербовані, тим більше про Гака вона знала напевно. А якщо так — то з лихої чи доброї волі хтось із них заговорить. Ще швидше таємниця могла сприснути з язика Гакової дружини Параски, яка вже перестрічала Михасю в Багатківцях, закликаючи пожити в неї.

Становище було зовсім хитким, і лихе передчуття не полишало Михасю. Та вона мусила змиритися з тим, що є, мусила вичікувати, поки відбудуться якісь зміни. Михася й гадки не мала викривати Стодолю перед Організацією, була впевнена, що його відразу знищать, не заглиблюючись у тонкощі справи.

— Подруго Волошко, — втрутився я на цьому місці. — Уже не вперше чую від вас про якісь зміни. Ви і Стодолі казали, і нині кажете, що очікували якихось змін. Що після них ви змогли б із ним жити. Як то розуміти?

— Які зміни? — перепитала вона. — Ну, різне могло статися. Наприклад, розпочалася б війна між Заходом і Совєтським Союзом… Тоді більшовики повтікали б, а наші пробачили б Василькові, бо він нікого не видав…

— Ви справді вірили в такі зміни?

— А чому ні? Про цю війну нам весь час розповідали наші провідники. Мовляв, тримайтеся, ось-ось американці підуть на совітів і тоді ми виборемо Україну.

— Я не про те. Ви справді вірили, що наші пробачать зраду?

— Так, — кивнула вона. — За чесного розслідування могли пробачити. Адже Василько, будучи серед більшовиків, хотів допомагати своїм. Хотів, щоб не гинули люди. А ціль освячує засоби. Хіба ні?

— Не завжди.

— Я вірила в це. Але… — вона сумно всміхнулася, торкнувшись перлів на смаглявій шиї.

— Але що?

— Насправді мене ніколи не залишало передчуття, що все це закінчиться катастрофою. Відчуття прогару не відпускало мене ні на мить. Переслідувало навіть уві сні.

Я саме докінчив сторінку. Відклав убік списані аркуші і вставив сім чистих із шістьма кальками. Виходило всього тринадцять. Дідькова дюжина. Але на «Ундервуд» це не впливало, апарат працював бездоганно. Совіцькі машинки, які ми позичали з їхніх установ, часто пробивали у цигарковому папері діри.

Поки я ладував аркуші під валик, вирішив поставити запитання поза протоколом:

— А такий засіб, як захоплення провідника Буревія, теж освячується шляхетною ціллю?

— То зовсім інше, — сказала вона. — Буревій хотів убити Василька задурно.

— Може, вам потрібна перерва?

— Ні, я готова продовжити.

— Добре. Тоді розкажіть, подруго Волошко, про ваші побачення зі Стодолею.

Наступного разу Михася зустрілася з ним пізнього вечора там-таки, у Багатківському лісі. Тільки цього разу її неприємно вразила одна обставина: вдалині у сутінках вона помітила, як зблиснув вогник цигарки.

— Васильку, вважай, там хтось є, — пошепки сказала Михася.

— То зі мною, не бійся.

— Хто вони?

— Босяки.

— Навіщо ти їх привів?

— Так має бути. Біля капітана мусить бути охорона.

— Від мене?

Він засміявся. І сказав так мило, по-їхньому:

— Від тебе, моя солодка, мене ніхто не заступить. Можеш робити зі мною що хочеш.

Та жодні слова уже не могли її вивести зі злого гумору.

Стодоля завів Михасю до шопи і, кинувши автомат на солому, став на коліна. Він обняв її ноги, припав обличчям до лона, а Михасі здавалося, що за ними підглядають у кожну шпарину. Коли його руки зажадали більшого, вона відсахнулася і сказала, що нині не в тому стані, аби злягатися, як тварина.

— Ти хочеш, щоб за нами зирили ті шміраки?

— Сюди ніхто не посміє підійти, — ображено мовив він.

— Бо ти що їм сказав? Що з тобою хто? Курва?

— Побійся Бога.

— А хто?

— Агентка.

— Ого! То ти й мене їм віддав? Може, після себе ще й босяків закличеш сюди?

— У нас немає часу на сварки, доньцю.

— А ти до кого поспішаєш?

— Ще раз хотів просити тебе. Їдьмо зі мною.

— Не тепер, — уже спокійно сказала вона. — Ми ж домовилися.

— Хочу забрати тебе не лише тому, що люблю. Знаєш, що я подумав?.. Якщо наші дізнаються, що я з більшовиками, то потягнуть тебе на слідство.

— Хай тягнуть.

— Доньцю, вони тебе вб’ють.

— За що?

— Знайдуть за що. Я їх знаю, сам був таким, хіба ти забула?

— Най убивають, — сказала Михася. — З тобою поки що не поїду.

Їй раптом стало його шкода. Вона присунулася ближче до Стодолі, розстебнула на ньому кітель.

— Васильку, хто тобі сорочку пере? Хто тобі їсти варить? На чому ти спиш? По тобі не видно, що на перині.

— Їдь зі мною, побачиш, — одне повторював він.

— А навіщо ти носиш їхні погони? Ти ж знаєш, на цих зірочках, на їхніх медалях наша кров…

— Так треба. Зате босяки, яких ти злякалася, переді мною тремтять.

— За що вони дали тобі ці зірочки?

— Мене більше хвилює, як зодягнута ти, — сказав він. — Подивися, якою ти стала.

— Якою?

— Не бачиш? Ця чорна хустина, ці стоптані мешти… Де твої чобітки? Де серпанкові блюзки?

— Васильку, отямся. Хустина в мене позичена.

— Вибач… Не знаю, що мною колотить. Або знаю! Як не поїдеш зі мною, то що тут будеш робити?

— Побачу, — кинула Михася. — Десь притулюся.

— До кого?

— Хто покличе.

Дражнячи його, вона засміялася:

— Може, той-таки Сулима. Покличе на зиму.

Це розгнівило Стодолю.

— Ти забула, як тобі в нього було? Знайшла ідеал… Ще не відомо, що з ним станеться завтра.

— Невідомо. Але про тебе я теж наперед нічого не знала.

— І зараз не можеш знати. Я ще так виправдаюся перед людьми, що будеш пишатися мною. Ось побачиш. Але нині будь обережна, доньцю. Уникай людей з революції. Не стрічайся ні з ким.

— Чому? Чому я ні з ким не можу стрічатися?

— Бо як раптом дізнаються про мене, то скажуть, що ти вивідувала.

— Мені вже нічого не страшно.

— Тоді скажи мені правду, — попросив Стодоля. — Якби я поїхав надовго, ну, може, на рік… Ти знайшла б собі іншого?

— Знаєш, у чому моя біда, Васильку?

— Скажи.

— У тому, що я вже нікого не зможу кохати, крім тебе.

— Справді?

— Нікого, — повторила вона.

Я прибрав руки з клавіш і склав їх на грудях. Уважно дивився на Михасю, яка примовкла, перебираючи перли на шиї.

— І ви, подруго Волошко, справді більше ні з ким із підпільників не стрічалися? Ви послухалися Стодолю? — спитав я.

— Ні, чому ж… Я стрічалася з багатьма. Дехто й сам до мене приходив.

— Хто?

— Якось у Раковець до мене прибігла зв’язкова Соня. Вона сказала, що більшовики схопили Магдалину.

— Санітарку?

— Так. Магдалина випила отруту, але її відкачали. Біля неї знайшли бандажі, марлю. Москалі здогадалися, що десь недалеко є ранений. Соня попросила, щоб я збігала до Соснова і сказала про це підпільниці Теклі. Аби та далі передала людям з Організації. Адже під тортурами Магдалина могла заломитися й сказати, кого і де вона перев’язувала.

— І ви ходили до Соснова?

— Звичайно. Я все переказала Теклі.

— Більшовики знайшли пораненого?

— Не чула. А Магдалину повезли до Тернополя.

— З ким ви ще зустрічалися?

— Ну, з ким… — Михася теребила перли на шиї, і я боявся, щоб не обірвалася нитка й вони не розсипалися. — Я ще провідувала Півонку. Її наречений Рись теж загинув. Трохи раніше, біля Вівся.

— Чому теж?

— Бо я вдавала перед Півонкою, що Стодолі немає живого. І коли вона плакала за Рисем, я так само плакала за Васильком.

— Вам не соромно було проливати нещирі сльози?

— Я плакала щиро. Бо Василько був направду пропащий. Рись упав, як герой, а мій занапастив себе у неславі.

«Мій». Мене аж пересмикнуло це слово. Я мимоволі надрукував замість нього «Стодоля», котрий «занапастив себе у неславі». Так було правильно. Принаймні формулювання грало на користь допитуваної. Але прямодушне слівце так мене зачепило, що наступне запитання перекреслило всю поблажливість до Михасі.

— А ви не думали про те, що криївку біля Вівся міг всипати ваш суджений? Що наречена ката лила крокодилячі сльози перед нареченою жертви?

Не знаю, чому я так розхвилювався. Можливо, тому, що після падіння криївки біля Вівся я теж плакав. Уперше в дорослому житті заплакав тоді за командиром Бондаренком, чий голос озвався в мені й тепер: «Працювати і славно вмерти».

— По-вашому, це не є святотатством? — спитав я.

Її рука сіпнулася на шиї, і сталося те, чого я боявся. Нитка тріснула, білі перлини бризнули на стіл, на підлогу, розкотилися в усі боки.

— Нічого, нічого, — розгублено мовив я. — Зараз ми їх визбираємо.

Михася сиділа незрушно.

— Невелика втрата, — озвалася тихо. — Вони штучні.

Я почав збирати намистини, спершу на столі, а потім узяв лампу і, присвічуючи, став визбирувати на підлозі. Михася теж присіла біля мене, шукаючи перли, що білими цятками поблискували на затоптаній підлозі.

— Так, треба все визбирати, — сказала вона. — Бо ще хтось погано про нас подумає.

Мене ці її слова також збентежили, а коли, колінкуючи, ми ненароком торкнулися скронями, по мені пройшов струм.

— Скільки всього їх було? — спитав я.

— Не пам’ятаю. Може, з півсотні. Та це не має значення.

— Має.

Я забрав у неї перли, склав усі докупи й полічив.

— Сорок вісім, — сказав я.

— Десь так і було.

Михася розщібнула замочок на обірваній нитці, вийшло дві половинки, і ми вдвох нанизали намистини. Я з’єднав нить акуратним вузликом, кінчики припалив сірником і подав Михасі цілий разок.

— Маєте. Таке, як було.

— Дякую, — промовила вона. — Будьте ласкаві, почепіть мені. Тут прикра защібка.

Я став позад неї, обвів перловим разком шию і довго не міг зчепити кілечка защібки, яка справді виявилася прикрою. Від гладенької шкіри Михасі струменів теплий лоскіт, і пальці мої злегка тремтіли.

— Ну, ось… Здається, вийшло.

— Дякую.

Мені не хотілося сідати за машинку. Здавалося, що все розпитано й запротокольовано. Залишилося написати обвинувальний висновок. Але то вже належало не до моєї компетенції.

Годилося тільки надати підсумкового завершення допиту Михайлини Стасів, оскільки ставити крапку на такій суворій ноті, як святотатство нареченої ката, було б і не зовсім логічно, і несправедливо до арештованої, котра на всі запитання відповідала з граничною щирістю.

Тому я знов сів на своє робоче місце, Михася — навпроти.

— Найбільшою вашою провиною, подруго Волошко, я вважаю те, що ви не повідомили Організацію про перехід Стодолі до більшовиків. Яка головна причина спонукала вас до замовчування зради?

— Я боялася, що викриття Стодолі призведе до його негайної ліквідації. Через те вирішила спершу вийти на провідника Лемеша і залагодити справу без жертв.

— Тобто згодом ви зізналися б, що Стодоля є перекинчиком?

— Якби мені вдалося зв’язатися з провідником Лемешем, то я неодмінно мусила б йому повідомити, що Стодоля тимчасово перебуває у більшовиків, але нікого не видає.

— Чому ж ви не робили помітних спроб у пошуках провідника Лемеша? Натомість таємно зустрічалися зі Стодолею.

— Я вже пояснювала мотиви такої поведінки. На своє виправдання можу сказати лиш те, що в моїх показах немає жодного слова брехні.

На цьому можна було ставити крапку. Хоч би що я дописував до протоколу допиту Михайлини Стасів, які б пом’якшувальні обставини не шукав, за суворими законами Організації вона підлягала знищенню.

Мені залишалося тільки поставити під протоколом загальник:

«Арештована складала зізнання добровільно.

Постій, дня 17. IХ. 1947 р. «252».

«252» — таким був мій особистий код.

Все. Єдине, що могло врятувати Михасі життя, — це її згода допомогти СБ захопити або зліквідувати Стодолю. Проте сама вона, мабуть, більше сподівалася на молитву. Михася відійшла в куток, опустилася на коліна і, склавши на грудях руки, звела очі до Діви Марії.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава