home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


12

Події часто випереджають наші плани.

Було далеко за північ, коли Михасі стало недобре.

Ми вже закінчили переслухання, вона хотіла прилягти, та раптом затисла долонею рота й побігла до виходку. Її знудило.

Нічого дивного. Зимуючи у Сулими, вона чулася казна-як під час допитів сторонніх людей, а тут самій довелося складати зізнання, вивертаючи душу. Щоправда, поводження з Михасею було найшляхетніше, але сама процедура коштувала неабияких нервів. Михася повернулася зовсім змарніла. Обличчя взялося прозеленню.

— Вибачте, — сказала вона. — Чогось недобре мені.

Михася лягла, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя. Я накрив її веретою.

І треба ж! Тільки-но погасив світло, щоб вона спочила, як постукали у продухвину. Мусив запалити лампу і зодягнути на хвору Михасю кайдани.

Цього разу зі Змієм прийшов Броз. Я здогадався, що сталося щось незвичайне. Це було видно і з Брозового збудженого обличчя, мовби натхненного якоюсь поетичною строфою («Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій…»). Він розглянувся по криївці, зупинив погляд на Михасі і жестом показав, аби я зняв з неї кайдани.

Вона сиділа, опустивши голову і тримаючи закуті руки на колінах. Здавалося, її не цікавило, хто прийшов. Михася була певна, що прийшли по неї, і знала, який жереб її чекає. Знімаючи кайдани і торкаючись її рук, я не відчув того струму, що раніше перетікав у мене від доторків до Михасі. Пальці мої тремтіли. Поклавши кайдани на пічку, я обернувся до Броза.

— Ми завершили переслухання, — сказав я.

Він підійшов до столу, взяв перший примірник тексту і пробіг його очима. Пробіг, схоже, через рядок, наче не сподівався вичитати там щось нове, ще йому не відоме. Потім поклав аркуші на стіл і кивнув Змієві, аби він усе заховав до своєї торби. Зараз Броза хвилювало щось інше, набагато важливіше за мій протокол. Нарешті він показав очима, щоб я вийшов за ним до господарчого закомірка. Тут Броз навіть не дочекався, поки я запалю каганчика, потяг мене за рукав далі в куток і пошепки мовив:

— Стодоля мертвий.

— Як?

— Усі обставини ще не з’ясовані, але його знайшли вбитого біля хутора Подорожчина.

— Де саме?

— У бур’янах. На картоплищі.

— А Місько? — вихопилось у мене.

— Про Міська нічого не чути. Напевно, втік з більшовиками.

Зайве було сперечатися з Брозом, що Місько не міг цього зробити, але виходила химерна штука: той, хто пішов виконувати атентат, безслідно щез, а того, кого мали зліквідувати, знайшли через кілька днів мертвого у бур’янах.

— Інформація перевірена? — спитав я.

— Абсолютно.

— Тоді це міняє…

— Нічого не міняє, — перебив мене Броз. — Треба уточнити купу деталей. Треба дізнатися, хто саме застрілив Стодолю. Довідатися, де подівся Місько. Чого і з якого боку нам очікувати. Якщо Місько з москалями, то попередити людей, з якими він контактував. Ми втрачаємо час.

У мене засмоктало під грудьми.

— Треба негайно навідати Сірка, — сказав я.

— І не лише Сірка. Всю правду ми можемо дізнатися хіба від самих більшовиків.

— Тобто?

— Після загибелі Стодолі вони неодмінно захочуть вийти на Михасю.

Я зрозумів Броза з півслова і цілком схвалив його намір. Михасю треба було відпустити уже як нашу агентку. Контактуючи з більшовиками, вона може дізнатися, що сталося на хуторі Подорожчина. Якщо Стодолі вже немає на світі, подруга Волошка цілком належить нам. Може, не цілком, але я був певен, що вона з нами працюватиме. Так, її репутація заплямована, вона зрадила Організацію і підлягає найсуворішому покаранню, але ще являє собою людський матеріал, придатний до використання.

— Зрештою, це розпорядження «п’ятсот сімдесят дев’ятого», — довірливо шепнув мені Броз.

Я прикинув собі, що «579» — код щонайменше окружного провідника СБ[52].

— Резонний крок, — схвалив я.

— З нею буде проведено інструктаж, і хай працює.

У мене спав камінь з душі. Тепер я точно знав, що Михася вийде з цієї криївки із зав’язаними очима.

— Тоді, заки ніч, я піду?

— Так, — сказав Броз. — Зв’язок той самий.

Ми вийшли до «світлиці», де Змій намагався розважити Михасю, але в нього нічого не виходило. Вона чулася кепсько і хотіла, щоб усе це швидше скінчилося. Та їй ще судилося почути новину про Стодолю і вдруге пережити його смерть. Не хотілося, щоб це сталося на моїх очах, тому я швидко почав збиратися в дорогу. «Васильки у полі, васильки у полі…» Десь там, у полі, подруго Волошко, і знайшли мертвого Василька.

Пакуючи свій наплічник, я боявся глянути в її бік.

— Машинку забирати? — спитав я у Броза.

— Най лишається тут, — сказав він. — Справу не закінчено.

Уже взявши автомат, я раптом побачив на підлозі в тому кутку, де висів образок Богородиці, білу цяточку. Підійшов, перехрестився, попросив у Діви Марії заступництва в дорозі. Потім опустився на коліна і, непомітно підібравши перлину, сховав її у кишеню.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава