home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


14

Михася повірила Брозові, що Стодолі немає живого, бо не може бути два дива поспіль. І ще: якби Василько жив, навряд чи її відпустили б. Вона відразу пішла до Мандзюків у Раковець і тут почула ще більше. Марійка розповіла, що наші влаштували на Василя засідку на хуторі Подорожчина, де його вбив колишній її наречений Місько Пасічник із Соснова. Він і сам упав у тій перестрілці. Більшовики забрали тіло Василя до Тернополя й там поховали на цвинтарі, а Міська десь прикопали, як пса.

— Чує моє серце, що вони й Славка з’їли, — сказала Анна. — Василь лежить у Тернополі, а Славцьо, мабуть, на Степку.

Степком називали дике нічийне поле, порите глибокими рівчаками, де Безпека (так говорили люди) страчувала й закопувала провокаторів. Там завжди водилося багато лисів, які часом гавкотіли або й завивали, як ті вовки.

— Я їм цего не забуду! — голосила Анна. — Синочків моїх, таких соколів, поїли.

— Заспокійтеся, мамо, годі, — просила Марійка.

— Віділлються їм мої сльози!

Вони всі втрьох так наплакалися, що Михасі розболілася голова і вона прилягла на бамбетель[57], а Марійка з матір’ю ще довго роз’ятрювали одна одну. Лише малий Влодко мовчав і вовкувато дивився на матір, сестру, Михасю, ловлячи кожне слово. Анна сказала, що нікому не подарує невинної крові своїх синів. Як доведеться, повидає всіх, кого знає, най не думають, що вони такі розумні, а Мандзюки дурні. Кожному прийде своя черга. Ні Василь, ні Славко нікого не всипали, а якщо їх постріляли задурно, то вона, Анна, сама може всипати кого завгодно, аби перепало всім порівну.

— Не треба! — раптом озвався Влодко. — Не треба нікого сипати, як не знаєте, хто винен. Я сам пімщу…

— Цить! — крикнула на нього Анна. — Ще молоко на губах не обсохло, щоб старших повчати. Пімстить він…

Тоді малий підступив до Михасі й попросив, щоб вона лишалася з ними жити. Михася пригорнула хлоп’я, на очі їй набігли сльози. Влодко був схожий на Василя, і їй подумалося, що такого хлопчика могла б мати й вона. Малий притулився губами до її вуха й прошепотів:

— Я, Михасю, вже маю псевдо. Знаєш яке?

— Яке?

— Пообіцяй, що нікому не скажеш.

— Обіцяю.

— Пімста, — сказав Влодко. — Моє псевдо — Пімста.

— Файно. Сам придумав?

— А хто ж?

Анна теж просила Михасю, щоб вона лишалася з ними, буде їй за невістку. Дах вони до зими перекриють та й житимуть разом. Василь не дозволяв ставити крокви, мовляв, незабаром у Раковці буде колгосп, то їм допоможуть з хатою.

Михася знала, що ніколи не житиме з ними, але, щоб не образити Анну, сказала, що спершу їй треба повернутися додому в Божиків, бо давно не бачила своїх. Вранці вона піде.

Потім, коли Анна з Марійкою були надворі, до неї знов підступився Влодко і, набравшись духу, зашепотів на вухо:

— Ти не виходь ні за кого заміж. Я виросту й сі женю на тобі. Василя нема, Славка нема, то я сі маю женити, нє?

— Поки ти виростеш, Влодку, я вже буду стара, — сказала Михася.

— Ні, ти старою не будеш ніколи. Мама будуть, Марійка буде, а ти нє. Почекаєш мене?

— Добре.

— Гляди ж!

Спала Михася погано, а коли прокинулася, в хаті нікого не було. Вона вийшла надвір і побачила, що Анна з Марійкою примостилися на ослінчиках під дашком оборогу й лущать квасолю. Це чомусь вразило Михасю. Вона думала, що в такому горі людей не повинно ніщо обходити, крім самого горя, а тут повнісінько клопотів і навіть така буденщина, як лущення квасолі. Життя брало своє.

— А де Влодко? — спитала вона.

— Та ж до школи пішов! — сказала Анна. — Він тепер у нас школяр!

Ага, ще ж є і школа, подумала Михася. І клуб, і крамниця, і церква, і сільрада, і всеньке село, яке живе своїм щоденним життям під сонцем, що сходить-заходить та й знов вертає на коло своє. Але нині сонця не було, небо затягли такі вільгі хмари, що ось-ось мав упасти дощ.

Вони поснідали терчинниками[58], випили гербати, запареної на дубчиках смородини, і Михася стала збиратися. Вона попросила Марійку, аби та склала їй речі в дорогу, які Михася тримала у них, а найперше — чобітки й овечого лейбика, бо йдеться до холодів. Узявши торбу, Михася поцілувалася з Анною, а Марійка сказала, що трохи її проведе.

— Побула би в нас, — з легким докором мовила Анна. — Диви, ще й дощ застане посеред поля. Може, якась сі фіра трафит, підвезла би з півдороги.

— Хіба мені вперше?

— Візьми хоть мішок від мокви, напнешся.

Анна принесла їй кропив’яний рантух, складений «дзьобом» у великий каптур.

— Дякую, мамо, — сказала Михася.

Те «мамо» знов довело Анну до сліз.

— З Богом, — махнула вона рукою і відвернулася.

Михася з Марійкою вийшли городами в поле. Марійка, видно, хотіла щось їй сказати, та не знала як.

— Чого саме Місько стріляв у Василька? — спитала Михася. — Більш не було кому?

— Не знаю. Після того, як Василь вийшов з очерету, Місько до мене не озивався. Може, щось знав.

Вона роззирнулася по боках і здивовано подивилася на Михасю.

— А ти ж ідеш не на Божиків!

— Загляну ще на хутір Морґи. Там, де ховалася раніше, теж маю дещо забрати.

Марійка розгубилася.

— У бабці Орисі? — спитала вона.

— Так, я тобі казала про неї. Маю там окремий покій через сіни.

Марійка ще трохи поміркувала й нарешті наважилася.

— Більшовики за тобою розпитували, — сказала вона.

— У тебе?

— Ні, вуйко Олекса, Гак, передав.

— Де він тепер?

— З ними.

— Знаю, що з ними. Де він?

— Здебільшого в Тернополі.

— Чого їм від мене треба?

— Може, щось про Василя хочуть розказати. Тепер ти не мусиш їх боятися.

— Я їх і не боюся. Буду на хуторі Морґи кілька днів, — сказала Михася з відвертим натяком, що вона готова до зустрічі.

— Добре.

Михася поцілувала Марійку в маленьке, як долонька, личко і пішла навпростець на Морґи. Озирнувшись, побачила, що дівчина біжить полем, наче її хтось доганяє. Так і було. Її доганяв дощ, який сипнув густими холодними краплями і на Михасю. Вона дістала з торби мішок і, накрившись, теж пришвидшила крок. Михася знала, що вже сьогодні їй треба сподіватися гостей.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава