home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


17

Михася не хотіла їхати до Тернополя. Не хотіла нікого там бачити й слухати. Про все, що треба було, вона вже дізналася. Побачити Василькову могилу — лише примножити біль. Він там лежав серед тих, кого ненавидів, кого сам убивав, а злий фатум, мовби глузуючи, поклав його поміж ними на ганьбу і презирство. Ні, вона не хоче на це дивитися. Забрати Василькові знімки, пам’ятні речі? Михася навіть не має, де їх зберігати. Дійшла того стану, коли найдорожче стає тягарем.

Їй хотілося десь загубитися в цьому світі, щоб її ніхто не знайшов. Ні чужі, ні свої. І як же дивно буває — така велика земля, а одній людині місця немає на ній. Є домівка, є рідня і друзі в Бережанах, Підгайцях, Теребовлі, Бучачі, Козові, а подітися нема де. Скрізь тебе знайдуть — на землі й під землею, бо шукатимуть чужі і свої.

Але вона спробує загубитися. Може, десь далі. Може, зовсім далеко, де її ніхто не впізнає, де вона матиме інше ім’я — не Михайлина-Софія, не Черешня-Волошка, а зовсім інше, чуже ім’я, чужий документ, чужу біографію і легенду. Вона передасть Брозові докладний звіт про все, що вивідала за ці останні дні, передасть йому цілого зошита, в якому списала кожен свій крок і кожне слово, занотувала всі розмови зі Свердловим, з Гаком і навіть більше. Уже поставивши останню крапку, подумала і дописала внизу:

«А після того, як Свердлов вийшов надвір і я відчинила двері у сіни, щоб вивітрився дим, раптом прибіг Гак і запитав, чи можна забрати недопиту пляшку. Я сказала йому, щоб забрав не лише горілку, а все, що лишилося на столі, бо я його не торкнуся. Гак дуже зрадів і все підчистив зі столу».

Отож вона передасть Брозові зошит, з якого Безпека дізнається, як усе відбулося на хуторі Подорожчина, а сама спробує загубитися так, щоб за неї забули. Якщо тобою цікавляться дві сторони, в тому є і своя перевага: втративши слід, більшовики подумають, що її зліквідувала Безпека, а наші вважатимуть, що забрала ГБ. Прощавайте, я більше нікому нічого не винна. Мене немає. Все.

І хай цей похмурий день не увійшов до жодного протоколу, але я добре уявляв собі те, що бачило тільки небо крізь сірі осінні хмари. Красива, може, найкрасивіша дівчина в цьому краї, ішла через голе, зажурене поле знову на Раковець. Перш ніж піти до рідних у Божиків, вона вирішила заглянути до Мандзюків, сказати Марійці та Анні, що має важливі справи над Стрипою. Сказати тільки для того, щоб згодом про це довідалися більшовики. Не знайшовши Михасю, вони подумають, що їх випередила СБ, і дадуть їй спокій.

Красива, дуже красива дівчина йшла через пустельне поле, і тільки зграї чорного вороння вітали її на цьому шляху. Голосно каркаючи, ворони підлітали до Михасі так близько, що вона чула запах їхнього мокрого пір’я, бачила їхні роззявлені червоні горлянки, і від того легкий морозець пробігав її тілом. На Михасі був теплий овечий лейбик, шалінова[64] хустка й хромові чобітки, до яких налипала в’язка земля. Вона мовби хапала Михасю за ноги, не пускаючи в небезпечну дорогу, хоч для неї тепер безпечних доріг не було.

Але щось Михасі підказувало, що ось цей путівець серед поля дає їй більшу надію, ніж широкий гостинець, що вів до Тернополя. Туди, до Тернополя, хай втікає Марійка, треба їй підказати, щоб не барилася, бо й так уже дивно, чому Безпека досі не взяла подругу Веселку на слідство. Брата Славка вже, кажуть, спровадили на Степок разом із Дзідзьом, а про сестру забули. Чому? Щось тут було не зрозуміло Михасі, але вона щиро хотіла, щоб Марійка втекла до Тернополя і не потрапила до рук СБ. По-перше, її там судили б дуже суворо, як і Славка, а по-друге — на переслуханні Марійка могла наговорити зайвого і про Михасю. Чого саме зайвого — вона не знала, але в таких справах завжди випливали якісь неприємні дрібниці, які Василько, будучи ще в СБ, називав «обставинами, що відкрилися наново».

Уже звечоріло, коли Михася підходила від поля до Раковця. Вона здалеку побачила безверху хату Мандзюків, — замість стриха купа соломи довкола обгорілого комина, накрита грубим патиччям, щоб не розвіяло вітром. У вікні не світилося, Михасі стало від того тривожно, але вона ще подумала, що люди зарані лягли спати, тепер ніхто допізна не випалює нафту. Та потім її перейняв ще більший неспокій, коли виявилося, що сінешні двері не взято на засув і хатні теж відчинилися з важким, погрозливим скрипом. Ступивши через поріг, Михася ледве не задихнулася від нудотної млості. На лаві сиділо дві темні постаті з повернутими в її бік головами. Михася інстинктивно шарпнулася, мовби хотіла вислизнути з хати, але холодний глузд осадив її, підказав, що втікати нема від кого, бо з кимось із цих людей вона так чи так мала зустрітися на пункті зв’язку біля села Бенева, щоб передати Брозові звіт. Це мало статися завтра, але що раніше, то ліпше.

В одному чоловікові Михася впізнала Змія, а другого вона не знала — він був увесь чорний, і його лице в сутінках здавалося чорнішим за саму ніч. Сумлінний працівник СБ Пугач направду був чорний з лиця, як мавр, і понад усе любив нічну роботу.

— Я здогадався, що ви сюди зайдете, — сказав Змій. — І вирішив не чекати до завтра.

Михася не знала, що йому відповісти, в голові скинулася безглузда думка: «А Влодко? Влодко, мабуть, у школі?»

— Ви хотіли їх попередити, але трохи спізнилися, — сказав Змій. Він, мабуть, посміхався — в потемках зблискував його кривий зуб.

«Та ні, яка школа! Немає Влодка».

— Принесли? — спитав Змій.

— Так. Зараз віддам вам зошита.

— Не треба, — сказав він. — Віддасте провідникові в руки.

«А Влодко? Де Влодко?» — лихоманила її думка чи, може, Михася сама за неї хапалася, аби менше перейматися собою. Хоча тут, подруго Волошко, я вас цілком розумію, ви вважали, що хто-хто, а дитина не винна, проте я так само розумію і «579-го», котрий у заввагах до цієї справи зазначив:

«У таких випадках органи Безпеки мають чинити згідно з інструкцією Організації, яка не визнає збірної відповідальності цілої родини за злочин одного її члена. Однак часто виникають обставини, які примушують нас брати вищу засаду, ніж інструкція, — добро справи. І тут уже вся моральна відповідальність лягає на члена Організації, котрий, вступаючи до її лав, знав, які наслідки може потягти за собою зрада».

Так, методи були жорстокі, але скажіть мені, подруго Волошко, як можна було діяти інакше в той час, коли нас лишилася жменька, а через одну зраду падали десятки людей? Та ви й самі це розуміли, тому — треба віддати вам належне — зовсім не намагалися вигородити себе брехнею чи замовчуванням невигідних для вас фактів. Навпаки, ви були більш ніж відверта, і мене просто вражала ця ваша щирість навіть там, де вона була не обов’язковою. Якщо ви, подруго Волошко, щось і «забували» у своїх свідченнях, чогось недомовляли, то тільки на користь інших, хоч би й тієї ж таки Марійки, якій ви хотіли врятувати життя.

Мені здається, що ваша гранична відвертість була своєрідною покутою усвідомленої вини, це було схоже на каяття через самокатування. Але каяття не за те, що ви зустрічалися з юдою і не повідомили нікому з Організації, що він живий і перебуває у ворожому таборі. Адже, навіть описуючи свою розмову зі Свердловим, ви продовжували виправдовувати Стодолю, який начебто не дбав про свою власну шкуру, а мав якийсь вищий намір. Та це просто смішно, подруго Волошко, хоч ви й тут можете сказати, що той, хто каже, ніби йому смішно, чомусь ніколи не сміється. Тоді за який гріх ви каялися? Адже, крім усього, ви ще дотримувалися помилкового і вкрай згубного переконання, що можна перейти до ворога і нікого не всипати. Ваш девіз «Ціль освячує засоби» у цьому випадку був святотатством. То за що ж ви каялися і спалювали себе у власних зізнаннях, подруго Волошко? Може, за кохання, якого не змогли вберегти і вирішили принести йому в жертву життя?

І все одно для Михасі залишався ще один шанс уникнути ліквідації. Мені здавалося, що найрозумнішим кроком було б відпустити її під «опіку» більшовиків, оскільки випадала рідкісна нагода посадити свого агента прямо в канцелярію Тернопільської ГБ.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава