home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


1

Того вечора я лишився у Стефи.

Так сі стало. Все вийшло просто і ненав’язливо, наче я переходив по зв’язку десь на той бік Дніпра і по дорозі заскочив на конспіративну квартиру чи попросився до когось переночувати. Хоча, сказати по правді, вона сама мене запросила:

— Зайдете? — спитала Стефа, коли я провів її до темного, як штольня, під’їзду.

Я на знак згоди «знизав плечима», гейби мій вірний друзяка Кріс.

«В день такий розцвітає весна на землі і тремтить од солодкої муки». Моя друга весна в цьому місті настала пізньої осені, коли дерева скинули з себе листя і холодні колючі вітри розносили його вулицями разом зі сміттям та пилюгою.

Знаєш, Крісе, що таке щастя? Це коли ти лежиш у цісарській теплій постелі, що пахне лободою, неділею і коханою жінкою, а з кухні долинає легеньке подзенькування посуду і дражливий аромат меленої кави. Все, що було перед тим, то, звичайно, блаженна втіха, але вона невимовна, стихійна. А щастя — це радість осмислена, усвідомлена, тямиш?

Я лежу й оглядаю кімнату очима дивака, який зненацька упав сюди з неба, — мені цікаво, як тепер живуть люди, котрі мають власну оселю, а ще цікавіше, чим живе Стефа. Телевізор, телефон, два крісла пообіч низенького столика, комод і шафа на всю стіну. З-за скляних дверцят прозирає посуд, а на відкритих полицях стоять ряди книжок з тисненими позолотою корінцями. Передплатні видання російської класики. Це мене трохи дивує, бо те, чим займається «моє лошатко», якось не дуже в’яжеться з книжками. Хоча тут я, швидше за все, помиляюся, тому знов пробігаю очима по стелі, люстрі, карнизах, міркуючи, де б тут можна було замаскувати «жучки». І сам підсміююся з себе через таку параноїчну помисливість. Кому я тепер потрібен, щоб мене прослуховувати? І що я можу сказати нового, аби зацікавити хлопців у чорних плащах? Нічого. Вони достеменно знають, чим я дихаю і про що думаю, а якщо комусь заманеться звинуватити мене в тому, що я замислив підірвати греблю Дніпрогесу, то це вони зроблять без «жучків» та зайвих витрат.

Зрештою прослуховування в цій однокімнатній квартирі їм зайве, адже віднині тут мешкає їхній агент, моя кохана Стефа. Коли-небудь я поведу її прогулятися до Дніпра і там запитаю, чи взяли з неї підписку про співпрацю та яке псевдо присвоїли. Впевнений, що взяли. Кажуть, нині чи не кожен третій підписує таке зобов’язання, тому сексотів розвелося більше, ніж того вимагають оперативні обставини.

Але Стефі багато чого прощається, бо вона не належить до Організації і нікому нічого не присягала. Через те ліквідації Стефа не підлягає. Ця відзіґорна пані заслуговує лише мого особистого покарання, яким я займуся після сніданку.

Поки вона подзенькує посудом, я прослизаю до ванної і стою під лійкою душу так довго, як може стояти лиш хлоп, котрий усе життя мився по тюремних та громадських лазнях. Підставляю обличчя під пружні струмені, вода потрапляє мені до рота, але я не відпльовуюся, а ковтаю її, як джерельну вологу, що тече з найчистіших глибин Дніпра.

Стефа стукає у двері ванної — сніданок уже на столі, — і я несподівано навіть для себе вирішую покарати її раніше, ніж думав: нахилившись, відчиняю двері і втягую Стефу в лазничку, щоб утопити у водах Дніпра. Білий махровий халатик зісковзує з неї, як напинало зі статуї, але це не мармур, не камінь, це жива плоть, така гаряча й піддатлива, що я, вишколений убивця-садист, який ґвалтував незайманих учительок-комсомолок, вкидав, ірод, дітей у криниці, вішав на кожній гілляці ні в чому не винних активістів (що там іще я робив, нагадайте, будь ласка?), так ось, я, невиправний, викінчений душогубець, у якого руки по лікті в крові, з божевільною насолодою увожу в неї клинок, і її стогін збуджує мене до несамовитої радості, що потьмарює глузд. Поранена, знеможена, напівжива, вона стає переді мною на коліна, я беру її за коси, і тільки згодом у мені прокидається щось людське, я покаянно обціловую її з голови до ніг, п’ю її тепле тіло, ловлю шовкові, як у лошати, губи, що пахнуть зеленою кров’ю лободи.

Все?

Ні.

Прийшовши до тями під дніпровим дощем, ми вибираємося з лазнички, і я, мовби вкусивши забороненого райського плоду, враз помічаю свою сороміцьку личину, до мене повертається глузд, я швиденько зодягаюся, щоб сісти до столу в пристойному вигляді.

У тісній, але затишній і чистій кухоньці, ховаючи очі, я мовчки з’їдаю таріль омлету, потім беру чашечку з кавою і зводжу на неї невинний погляд:

— Хтів би-м мати таку дружину, як ви, Стефо.

— Ви нічого про мене не знаєте, — каже вона.

— Того, що відаю, з мене доста. Більше ніц не хочу знати.

— Я так сі догадую, що ви хлопець із лісу.

— Ви не догадуєтеся, Стефо, вам то відомо. Це вас лякає?

— Ні.

— Я, звісно, старший за вас років на п’ятнадцять, але…

— Я того не помітила, — каже вона, і в її ясних очах зблискують збитошні бісики.

— Ви могли б вийти за такого, як я?

Глянути збоку, це було, мабуть, поспішне сватання, може, нам потрібен був ще якийсь час, щоб притертися, але серце підказувало, що зволікати немає куди, бо Стефа і є та доля, яку я викликав із води, ходячи понад Дніпром. До того ж це був перший випадок у моєму житті, коли хлопці в чорних плащах стали в пригоді — я застановився на думці, що то може бути найліпший вихід для неблагонадійного козака-нетяги — одружитися з приставленою до нього агенткою і схилити її на свій бік.

— Ви мене навіть не запитали, чому я розлучилася з першим чоловіком.

— Стефо, запам’ятайте: у вас ніколи не було ніякого чоловіка. Я беру вас дівчиною. Ми все почнемо з чистого аркуша.

Я зробився надто балакучий і сказав, що так, звичайно, важко розраховувати на безхмарне життя з особливо небезпечним злочинцем, моя біографія може позначитися навіть на наших дітях, але натомість Стефа матиме щиру любов і мої нерозтрачені почуття.

— Я не впевнена, що в нас будуть діти, — сказала вона.

Тієї хвилини мене це обходило мало. Я тільки здогадався, що воно якось пов’язано з тією причиною, через яку Стефа розлучилася з чоловіком.

— Що Бог дасть, те й буде, — мовив я.

— Ти мене не покинеш? — спитала вона, вперше звернувшись на «ти».

— Я кохаю тебе.

— Ти впевнений?

— Стефо, єдине, за що я тебе можу покинути, то є зрада. І не тому, що це ти, я чи ще хтось. Є кодекс честі. Для мене він сталий.

— Ти зміг би вбити мене за зраду? — спитала вона.

— Не знаю.

— Скажи, що зміг би.

Господи, навіть вона бачила в мені чоловіка, для якого убивство — звична річ. Мені стало мулько в лікті, якими я опирався об твердий пластик кухонного столу.

— Я м’якосердий, Стефо. Лісові чорти не такі, якими їх малюють у більшовицьких газетах.

«Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя, — нечутно заспівав я. Життя давно навчило мене співати подумки. — Наплечники готові — прощай, моє дівча».

— Чи ви іншої думки? — спитав я, приймаючи лікті зі столу і беручи красиву, схожу на білу лілею, чашечку з кавою.

— Я родом з Бережанщини, — нагадала Стефа.

— Так, з Поручина. Я все пам’ятаю, солодка моя.

Хоч і безгучно, але я заспівав ще бадьоріше:

«Сьогодні помандруєм, не знаємо самі, де завтра заночуєм, чорти ми лісові!»

Чиста правда. Хіба ж я, лісовий дзяд, хоч подумати міг, що сьогодні заночую у Стефи?

— Ти не м’якосердий, — сказала вона. — Ти добрий. Але я хочу, щоб ти мене ліпше вбив, ніж покинув.

— Гаразд, — погодився я. — Чого не зробиш для коханої жінки!

Я підсунувся на стільці до Стефи і поцілував її в припухлі губи.

— Зараз візьмемо таксі, — запропонувала вона, — і перевеземо твої речі до мене. Ти ж не проти?

Це мене, звісно, потішило, бо означало її остаточну згоду. Але я сказав, що з переїздом поспішати не варто.

— Чому? — здивувалась вона.

Я не знав, що відповісти. Бувають ось такі прості речі, на які немає вичерпних пояснень. І не хотів, щоб виглядало так, ніби козак-нетяга пристав до Стефи заради житла. Цей дріб’язковий гонор я виправдовував ще однією причиною: гуртожиток був поруч з моєю роботою, де я мусив ще певний час походити в передовиках. Соромно про це говорити, бо гарувати на комуняк завжди вважав ганьбою — в таборах ніколи не ходив «під шнурок» і за всі невольничі літа не виконав жодної виробничої норми. Через те й відбув усю «котушку», хоча в послуху та покорі міг би вийти ще за хрущовської відлиги. Мене карали БУРами, де я стояв по коліна в крижаній воді, саджали роздягнутого в морозні карцери, відбивали нутрощі, але я не виконав жодної норми ні в шахтах, ні на лісоповалі, ні в каменоломнях.

«Нам поспішати нема куди, — казав старий каторжанин Іван Семенюк, з яким доля звела мене на «тридцять п’ятій» зоні у Пермській області. — Там, за колючим дротом, така сама неволя, тільки люди чужі. А тут ми свої, однакі». І що ближче було до звільнення, то більше журився старий, наче соромився того, що ось незабаром він уже буде не страшний совітам і вони його, прощеного, випустять до таких, як самі. Через тиждень збігав його термін, а мені однієї ночі приснився величезний годинник на руці, який не цокав, а гупав і ворушив чорними стрілками, як тарган вусами. Та враз зупинився той незвичайний дзиґар. Вранці сказали, що Семенюк стратився. Скрутив зі смугастої роби мотуза й зачепився за верхні нари.

Мені здавалося, що старий тим подав якийсь знак. Хоч я ніколи не розумів ось таких самогубств. Вважав, що коли ти вже вирішив укоротити собі віку, то це теж можна зробити з користю. Наприклад, спершу порішити якогось катюгу, зарізати мерзотника у всіх на очах, не кліпнувши оком, а тоді вже й самому піти на той світ без суду і слідства. Але в самогубців, видно, тут є своя таємниця. І про неї знають тільки вони.

Наше пекло під кодовою назвою ЦРМП теж було сущою каторгою, але я працював тут на совість. Саме на совість, яка не дозволяла мені підвести начальника цеху Довбню, котрий ручився за мене власною репутацією, а може, й кар’єрою. Якщо людина тобою дорожить, це накладає додаткові обов’язки. Довбня сказав, що, відколи я прийшов до них на роботу, він став спати спокійніше. Раніше траплялося, що через нехлюйство ремонтників розплавлений метал провалювався крізь перепалене днище і вся та кипляча маса застигала в підпіччі, мов вивержена вулканічна лава. Її не міг вигризти і сам диявол. Зупинялася робота, горів план, замість премій карали штрафами.

Ніхто з путніх майстрів тут не затримувався — наковтавшись вогню, кожен шукав легшого хліба. Тому з усіх грішників, котрих я застав у цеху рік тому, до сьогодні залишився тільки свідок Єгови Йосип. Недавно пішов і Пашка Самохвалов, навіть не пішов, а я його виніс на руках після того, як хлопчина знепритомнів у пащі геєни. Щойно він ще поливав водою зі шланга розпечену порожнину печі, відвертаючись від клубів пекучої пари, що з лютим шипінням вивергалася назовні, відтак ускочив у піч, і я побачив, як Пашка, впустивши кирку, впав на гарячу черінь. Коли я виносив його з печі, захисна роба на Пашці смерділа смаленою щетиною.

Ось такою була ця робота. Тому через брак людей Довбня змушений був приймати в ремонтники синюшних пияків, засмоктаних чорноробів, а то й неприхованих дойд. Звісно, що на тлі цієї брашки я виглядав ударником, прости Господи, комуністичної праці, і Довбня домігся мені кваліфікаційного підвищення до п’ятого розряду. Якби його воля, я б точно отримав звання героя соціалістичної праці, і тоді мій величезний портрет з’явився б на першій шпальті обласної партійної газети, а памфлетист Калістрат Кропива, проклятий народом, повісився б на люстрі в кабінеті головного редактора цієї газети.

Але в мене тут були інші цілі. Як ото мій друг Юрко-Жук мав дві заповітні мети, так і я їх намітив собі щонайменше дві. Перша — мусив протриматися в цьому місті, а отже, і на цій пекельній роботі, принаймні доти, поки не розгадаю, як Михайло Тимчак опинився на тутешньому цвинтарі під чорним вітрилом габро. Друга… «Вітер трощу гойдає, чайка гніздечко звиває…» — колись подумки я підспівував моєму старшому другові Дзідзю. Одного разу після зміни Микола Петрович Довбня посадив мене у свій бежевий «Москвич-412» і повіз на берег Дніпра. Грузнучи по кісточки в піску, ми пройшли через кущі верболозу до води. Дув такий сильний вітер, що Довбня зняв капелюх, аби його не зірвало з голови. Він закурив і, випустивши ніздрями дим, запитав, як мені ведеться.

— Стерпно, — сказав я.

Низько над чорними високими хвилями пискляво кричали чайки.

— Не гірше, ніж… там? — спитав Довбня.

— Ні.

— Люблю я цю річку, — він різко перескочив на іншу тему, подумавши, що торкнувся мого болючого місця. — Колись, як буде тепло, приїдемо сюди рибалити. Ви…

Довбня, мабуть, хотів поцікавитися, чи я люблю риболовлю, але теж схаменувся. Яка риболовля? Де? Тому він спитав:

— А там, звідки ви родом, є річка?

— Є.

— Черемош, Прут?..

Він, певно, назвав усі західні річки, які знав.

— Ні, Стрипа, — мовив я.

— Стрипа? Не чув. А риба там яка?

— Всяка є.

— А найбільша? — Довбня дивився на мене з такою цікавістю, як може дивитися лише чоловік, схибнутий на риболовлі.

Я вдруге згадав Дзідзя. Це він у нас був удатним рибалкою, хоч свого часу належав до сотні «Холодноярці», а не «Риболовці», яка теж входила до куреня Бондаренка. Але Дзідзьо умів співати, а розповідав краще Сірко, тому історію про найбільшу рибину в Стрипі я запам’ятав з його вуст.

Якось Сірко допомагав Дзідзьові тягати волочка попід очеретом, де жирують лини, і тягали вони його доти, поки не зачепили якогось корча. Уперлися, бідаки, руками й ногами, а воно ні сюди ні туди. Тоді Сірко пірнув, щоб відчепити волока, і, розплющивши під водою очі, побачив колоду, оброслу мохом та черепашками. Став він шукати зачіпку, що не відпускала їхнього волока, підплив до колоди з другого боку — там вона була вужча і мовби приплюснута, — дивився, дивився, аж поки вода в літній Стрипі нараз не зробилася крижаною. Сірко побачив, що обросла мохом і мушлями колода також на нього дивиться. Двоє живих плескатих очей прозирали на нього з-поміж зеленого моху. Невідь-яка сила виштовхнула його на поверхню, і Сірко побіг водою чимдалі від тієї почвари, гукаючи за собою Дзідзя. Тертий рибалка Дзідзьо покинув волока й побіг за Сірком, думаючи, що того вкусила якась зміюка. А коли Сірко відсапався і розповів про почвару, Дзідзьо йому не повірив. Він повернувся на те місце, сам пірнув під воду і вивільнив волока з риб’ячого плавця. То була, як пояснив нам Дзідзьо, велетенська щука, метрів на два завдовжки і пудів зо три вагою. Така старезна, що вже й плавати не здужала, стояла на місці, як та колода, обростаючи мохом і черепашками. «Як же вона харчується?» — спитали ми. І тут уже Сірко, колекціонер дивовижних історій, пояснив, що такій «колоді» немає чого метушитися. Вона лише час від часу розтуляє пащу, і дрібна риба сама запливає в неї, як у печеру.

Я не розповідав Довбні про Дзідзя й Сірка, але похвалився, що в нашій Стрипі водяться трипудові щуки до двох метрів завдовжки.

— Та ну! — не повірив він. — Ви самі бачили?

— Так, — сказав я, бо й зараз перед очима стояла обросла мохом та черепашками «колода», яка стомлено дивилася на зелений світ, що поволі згасав. У мене не було підстав не вірити Сіркові.

Тонко й пронизливо кричали чайки. Вони не махали крилами, а тільки вміло підставляли їх вітрові.

Я чекав, поки Довбня скаже, для чого він закликав мене на цей пустельний берег. Капелюх від рвучкого вітру лопотів у його руці, як потужний глушник таємних розмов.

Довбня теж задивився на чайок і, мабуть, через те сказав ось так:

— Вам треба звити своє гніздо. Інакше це не життя.

Він мав на увазі, що в моєму віці пора мати власне житло і завести сім’ю. Але величезні черги на квартири та моя неблагонадійність не давали жодного шансу.

— Я придумав, що треба зробити, — сказав він. — Ми вас поставимо на чергу.

— Лишіться того ровера, Миколо Петровичу. Хочете клопоту на свою голову?

— Не бійтеся, квартиру вам ніхто не дасть, — заспокоїв мене Довбня.

Він пояснив свою комбінацію. Навесні здаватиметься кооперативний будинок, і той, хто стоїть на квартирному обліку, матиме право на позачергове придбання житла.

Я не уявляв, скільки то коштує, але тільки всміхнувся. Грошей у мене було не більше, ніж у тієї чаєчки-небоги, що звила гніздо при битій дорозі і тепер пискляво квилила над холодною річкою.

Довбня зрозумів мою посмішку.

— Там не такі вже й великі гроші, — сказав він.

— Скільки?

— За однокімнатну квартиру перший внесок — тисяча рублів.

Я прикинув, що якщо не їсти, не пити й не зодягатися, то таку суму можна зібрати за рік.

Довбня прочитав мої думки і промовив таке, що в мене клубок підкотився до горла:

— Скільки не хвататиме, я вам позичу.

— Не знаю, — сказав я. — Дякую, але…

— Знаєте! — він кинув недопалок у пісок і затоптав його носаком черевика. — Приходьте у п’ятницю на профспілкові збори.

Цього я не хотів розповідати Стефі: ще де те теля, а чорт уже з… Довбнею. Вона сиділа біля мене така маленька і беззахисна, що я дивувався, чому раніше видавалася мені гінкою лошицею. Видно, капелюшок та обчаси додають жінкам третину зросту.

Стефа взяла до рота чайну ложечку і так тримала її, поки на очі не набігли сльози.

— Не кидай мене. Ліпше вбий, — повторила вона.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава