home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


3

Зима принесла ще одну несподіванку.

Коли після зміни я повернувся до гуртожитку, на вході мене поманив пальцем «дядя Коля», що чергував за вахтерським столиком. Я підійшов, та він ще раз настирливо покивав пальцем, щоб я нахилився до нього ближче. «Дядя Коля» був чимось дуже схвильований. Він так глибоко дихнув мені у вухо випарами плодоягідного вина, що я боявся, аби алкоголь не проник у голову.

— Вам, ето самоє, тіліграма…

— Мені-і-і?

Я у своєму житті ще не отримував телеграм, тому подивився на нього з підозрою: чи не наплутав він чого-небудь підп’януруч?

«Дядя Коля» висунув шухляду з вахтерського столика, хоча вся пошта зазвичай лежала на пристосованих для того поличках, розділених за абеткою на окремі комірки. Я туди ніколи не зазирав, бо, як уже казав, раз на два тижні запитував свої листи на Головпошті, хоч мені ніхто не писав, як тому бідному полковникові, який ніяк не міг дочекатися пенсії. Ніхто, окрім Юрка Паєвського, але й він озивався рідко, знаючи, що наші листи «під увагою».

«Дядя Коля», крадькома повівши довкола сльозавими очками, чи ніхто нас не бачить, подав мені рудий папірець.

— Візьміть, ето самоє.

Я пробіг очима наклеєну друковану стрічку. Це була не телеграма, а якась зашифрована штафета. Всього на чотири слова. «Поїзд… прибуває… вагон… Жуков». І кілька цифр: номер потяга, вагона та число прибуття.

«Дядя Коля» так затамував подих, що не чути було перегару. Випари плодоягідного вина натиснули на шлунок, у животі в нього кавкнуло. Дещо знаючи про мене, він не мав сумніву, що це шпигунська шифрограма.

— Ого! — сказав я. — Маршал Жуков викликає мене на з’їзд ударників комуністичної праці.

«Дядя Коля» глитнув повітря, його масивна ковінька, зіперта на стілець, гримнула на підлогу.

Я підняв її, подав старому і рушив до своєї кімнати.

Гм, Жуков… Це була не стільки конспіративна хитрість, як жарт Юрка Паєвського, котрий доточив до свого повстанського псевдо «ов», що начебто мусило додати йому захисного імунітету. Так чи ні, але в суботу вранці мені треба було зустріти дорогого гостя на залізничному вокзалі, і я мізкував, як то зробити (якраз на цю суботу випадала моя зміна).

Був лише один рішенець. Поговоривши з Довбнею, я попросив Йосипа підмінити мене, і він, щира душа, погодився, хоч відгарувати дві зміни поспіль у ЦРМП — то справдешній Армагеддон, дарма що свідки Єгови тлумачать його як Господнє очищення від земної скверни. Резон тут був ще й у тому, що, поки Йосип відбуватиме зміну, я зможу привести Юрка в гуртожиток, де нам ніхто не заважатиме.

Раннього зимового ранку я походжав платформою біля третьої колії, піднявши комір плаща, який тепер заміняв мені тепле пальто. Зима видалася м’якою, навіть до Різдвяних свят не всипала снігу, і хоч як Стефа вмовляла мене купити щось до сезону, я навідріз відмовився. Мусив заощаджувати кожну копійку, а після скажених морозів, які я пережив «на ведмедях», наддніпрянська зима здавалася затяжною осінню.

Оголосили, що потяг запізнюється на годину, і я, чоловік помисливий та підозріливий, подумав, що це якось пов’язано з приїздом мого молодшого неблагонадійного друга. Хоча залізничні служби мусили б ставитися до Жучка з особливою прихильністю. Сидячи рік під час досудового слідства в камері-одиночці, він постійно гортав одним-єдину книгу, яку йому дозволили читати поза більшовицькою агітаційною літературою. Це був грубезний фоліант на тисячу сторінок під назвою «Железные дороги Советского Союза», і Жучок чомусь вирішив, що такі знання йому знадобляться в майбутньому. Їдучи в «телятнику» до Воркути, він краще за конвоїрів орієнтувався, де яка вузлова станція і котра може бути кінцевою, після чого їх поженуть етапом чи «сплавлять» по ріці поромом до місця призначення. Тих, що залишаться живі. Бо на кожній станції з вагона викидали мертвих, і їм, ще живим, начебто мало ставати вільніше в досі напханому вщерть «телятнику», але продиху не було. В’язнів зумисне годували гнилими оселедцями, не даючи води, і Жучка мучила така спрага, що він марив, аби його теж, хай і мертвого, викинули в якусь калюжу.

Жучок тримався на тому, що багато думав про маму, іноді згадував батька, але його, свого тата, він бачив дуже давно, ще в якомусь позаминулому житті. Тато його був з Великої України, він воював з москалями ще в армії УНР, і коли боротьба захлинулася, сам Симон Петлюра звільнив своїх вояків, у тому числі й старшину Дениса Паєвського, від присяги та сказав рятуватися хто як може. Тато перебрався на Захід, вивчився на інженера й оселився у Володимирі-Волинському, де став, як і личило петлюрівському старшині, маєтним господарем: мав крамницю, млини, великий двоповерховий будинок з червоної цегли на вулиці Островецькій. Тут і народився Юрко, та йому було всього лиш чотири роки, коли перші совіти відібрали все їхнє майно. З великого будинку Юркові найдужче запам’яталася кольорова мапа на всю стіну, про яку тато казав, що то є Велика Україна.

Почалася війна, він перестав бачити батька, і тільки через десять літ мамка зізналася, що його немає живого. Засуджений на десять років концтаборів, петлюрівський старшина Денис Паєвський передчасно помер у Мордовії.

У всіх нас була, як казав старий Іван Семенюк, однака доля. Мої батько-мати обоє померли в Красноярському краї на засланні. Я ще був на тій-таки «тридцять п’ятій зоні», коли отримав від тата листа в незвично цупкому конверті, і мені відразу тенькнуло — щось не так. Діставши фотокартку, я побачив якусь сухеньку бабусю в труні, над котрою стоїть мій простоволосий тато, а біля нього ще кілька зажурених людей з опущеними головами — дивляться на покійницю. Я не впізнав, я здогадався, що то моя мати, і соромно сказати, але не відчув болю. Не розумію, для чого роблять знімки з небіжчиків. Гебісти фотографували загиблих, щоб відзвітувати про їхню смерть. А це для чого?

Згодом у кочегарці я вкинув той знімок у піч. Скрутившись у чорну рурку, він не хотів згоряти. Ніхто так не любив свою мамку, як я. Менше ніж через рік на чужині помер тато, але присилати фотографію небіжчика вже не було кому.

Мені більш пощастило з сестрою. Її не виселили, бо знайшла собі впливового нареченого. Я отримав від неї лише одного листа. Вона писала, що зустріла чоловіка, з яким щаслива, і легким натяком дала зрозуміти, що нам не варто листуватися, бо це може зашкодити їхнім дітям, тобто моїм небожатам. Одного разу мені прийшла посилка з харчами від невідомої особи, я зрозумів, що то від неї. Може, хтось інший викинув би ті смаколики чи роздав би голодним в’язням, а я не зміг. У посилці були солодкі коржики з дірочками, робленими виделкою, такі, як пекла колись моя мама…

Дякую тобі, сестро!

Потяг, постукуючи колесами та брязкаючи буферами, чомусь дуже швидко сунувся вздовж перону, наче надолужував годинну затримку. Вагон, у якому мав бути Жучок, мене поминув, я побіг, догнав його і широким кроком ішов поруч, поки потяг з важким шипінням та скреготом зупинився. Біля мене стояли ще якісь люди, вони махали руками, впізнавши когось за вікном, хоча більшість пасажирів уже скупчилися в тамбурі за провідницею і чекали її сигналу «на вихід». Нарешті приїжджі, обтяжені валізами та торбами, посунули східцями на платформу, вони мовби не виходили, а випадали з пройми дверей, як парашутисти з літака, в одного чоловіка з вільними від речей руками був за спиною наплічник, схожий на складений парашут, може, тому мені так подумалося; хтось цілувався, хтось кричав чи сміявся, ось приземлився останній десантник з таким саквояжем, що в ньому могло вміститися до п’яти пудів динаміту — не інакше, як намірився, песиголовець, підірвати Дніпрогес, — а мого Жучка не було, і я подумав собі, що, мабуть, чогось не допетрав у тій зашифрованій штафеті.

Розглянувся вздовж перону в один бік, у другий — і побачив неподалік одинокого парашутиста. Він дивився на мене крізь лінзи важких окулярів, які замінювали йому далековид, і через відблиски в скельцях здалося, що він до мене всміхається.

Нічого дивного, що я, старий хомут, не впізнав його одразу, адже чекав, що до мене вийде юний Жучок з гордими, але по-дитячому теплими очима, з повненькими, як у дівчини, губами, з густим русявим волоссям, якого не брала жодна перукарська машинка, тому він і на зоні ходив чубатий, — таким-от я виглядав Жучка, а тут переді мною стояв дорослий чоловік у масивних окулярах, за якими я більше нічого не бачив, окрім блискіток у запітнілих скельцях.

Ми водночас ступили навстріч крок, другий, зупинилися на відстані простягнутої руки і мовчали. Дивилися і мовчали. Потім враз обнялися, впали на плечі один одному.

— Давненько сі не виділи, друже, — сказав він, і цей голос був більше схожий на Жучка, ніж він сам, хоча знайомі нотки його бархатистого голосу тепер були басовито-хрипкі.

— Вісімнадцять років.

— Коли попрощалися, мені було двадцять. То значить, що не видів вас півжиття.

— Як добре, що ти приїхав, друже Юрку. Надовго? — спитав я і зніяковів від свого запитання: виходило так, що потерпаю, аби він не завдав мені клопоту.

— Надовго, — сказав він. — На цілий день!

— Тобто?

Юрко, як знавець залізничних шляхів, пояснив, що саме так найліпше подорожувати: ти приїжджаєш за ніч до будь-якого українського міста, маєш, чоловіче, цілісінький день на справи й розваги, а за наступну ніч дістаєшся додому. Не треба нікого турбувати з ночівлею, ніяких готелів, квартир, бо найзручніше квартирувати в потязі. Ти не гаєш на дорогу часу, спиш уночі, як би спав і вдома, а тебе везуть, мов цяцю, до місця призначення. Треба бути останнім лінюхом, щоб не користати з такої догоди. Всю Україну можна об’їздити без відпустки.

Ми перейшли через просторе приміщення вокзалу, де я свого часу квартирував у залі для транзитних пасажирів, тут навіть кафе має назву «Транзит», але Юрко сказав, що ми поснідаємо в якійсь тихій чайній, де не вештаються лягаві та інші непевні типи, знайдемо собі затишне місце, щоб спокійно поговорити, — звичайно, якби це була весна чи літо, пішли б на берег Дніпра, а так ні, сядемо десь за чаєм, а потім трохи походимо містом, — безапеляційно розписував програму Юрко, наче не він приїхав до мене в гості, а я прибився до нього з далекого краю.

Перетнувши привокзальну площу, ми вийшли на проспект Леніна, але Жук (уже не Жучок) упевнено завернув у вузеньку вуличку, наче знав це місто краще за мене, хоч був тут уперше, і невдовзі ми справді натрапили на тиху безлюдну чайну, де пахло смаженими в олії пиріжками й тушкованою капустою, де жвава жіночка на роздачі, рум’яна від випарів із гарячих баняків, говорила до нас українською мовою. У цьому місті ще розмовляли рідною мовою куховарки, сторожі, прибиральниці, двірники, вахтери та інші чорнороби. Тож ми взяли собі для годиться по пиріжку з капустою, по котлеті та по склянці прозорого чаю й сіли в дуже-дуже зручному місці, в куті зали біля крислатого фікуса, що ріс у великому ящику — гей-гу, гей-га, майже в таких ящиках ми колись висаджували кущі, щоб замаскувати вхід до криївки, а тут розсілися собі коло фікуса, як лісові чорти, і Жук сказав, що в нього в наплічнику є ще смажена курка, йому Дарина завжди в дорогу смажить домашню курочку, бо це невід’ємний атрибут мандрівки у потязі, це вища кляса, мій дорогий друже, і краще їхати в загальному вагоні зі смаженою куркою, ніж у м’якому купе без неї. Але менше з тим, ми тією птицею ще пообідаємо, ось вона, у наплічнику, гей-га, і так потроху розговорившись, переборовши перше сум’яття та звикнувши до наших підрихтованих часом фізіономій, ми поступово перейшли до того, що називається «таке-то в нас життя».

— Чули-сьти, знов наших садять, — сказав Жук. — Пішла нова хвиля.

— Чув. Узялися за інтелігенцію.

— Це ж добре?

Я не заперечив, але спитав:

— Чим?

— То значить, що нас бояться. Тому й ховають за дріт.

— Це правда. Вони нас досі бояться.

— Ви ж пам’ятаєте, чим ми завжди пишалися?

— Так, — кивнув я.

Проте Жук все одно нагадав:

— Тим, що українців там було найбільше. Там навіть наша мова була першою. І тоді хтось сказав: «Поки в московських концтаборах каратиметься бодай один наш політв’язень, це означатиме «Ще не вмерла Україна».

Він зняв окуляри, і, поки протирав хустинкою спітнілі скельця, я з цікавістю дивився в його очі. Їх, людські очі, мабуть, найменше змінює час. Так, вони старіють разом з обличчям, іноді пригасають, блякнуть, але в них завжди лишається щось первісне і незмінне. Я кажу не про колір, не про розріз, навіть не про вираз очей. Ідеться про інше.

— Є дані, що контора знов візьметься за бандерівців, — сказав він. — Захід протестує проти репресій інтелігенції. Щоб відвернути увагу від процесів над інакодумцями, кагебістам треба змішати все докупи й показати світові, що вони карають не правозахисників, а націоналістів-убивць, розумієте?

Я розумів. Старушенція Європа любила теревені про демократію та права людини, але вкривалася холодним потом, коли їй нагадували про Українську Повстанську Армію.

— Ви ж, мабуть, чули, що сталося з чотовим Черпаком? — спитав Жук. — Навіть фільм показали по телевізору.

— У мене немає телевізора.

— Черпака, який кілька літ тому вийшов на волю, заарештували. Взяли, як то в них заведено, через відкриті наново обставини. Чоловік заломився і на суді назвав себе та своїх хлопців головорізами, яким немає прощення. Так його, бач, намовили, пообіцявши амністію.

— І що? Помилували?

— Авжеж, — зблиснув Жук окулярами. — Розстріляли. Якщо головоріз, то яке помилування?

Теж правильно. Казав мені колись після слідства в Тернопільському УМГБ капітан Столєшніков: «Твайо счастьє, што атмєнєна расстрєльная статья». Тепер вона була поновлена. Юрко приїхав мене попередити. Не про статтю, бо про неї ми знали давно. Приїхав застерегти, що над кожним із нас нависають «наново відкриті обставини».

Але він був молодчинка, мій дорогий Жучок, і з усього робив лише оптимістичні висновки.

— То значить, що імперія конає, — сказав він. — Гаплик їм зближається, і вони то чують псячим нутром.

Юрко притих, бо до нашого столу зближалася зігнута, як той гаплик, тітонька зі шваброю. Вона вишмарувала мокрою ганчіркою довкола нас підлогу, яка тепер пахла хлоркою, і поїхала на тій швабрі далі. Ми примовкли не тому, що остерігалися цієї старшої жінки, а через те, що мали задавнену, як хронічна нежить, звичку не говорити про такі речі при сторонніх, незалежно від того, чи то незнайомець у чорному плащі, чи глухонімий жебрак у лахмітті.

Я не схильний був применшувати силу імперії. Ще в таборах, коли ми дискутували на цю тему, казав, що вона впаде у двадцять першому сторіччі. До такого прогнозу схилялися й філософи та поети, котрі з нами сиділи.

Юрко був упевнений, що це станеться раніше. Він сказав:

— Через двадцять років я житиму у своєму домі.

Я спершу не зрозумів, про який дім він говорить.

— Я знайшов його. У Володимирі-Волинському.

— Ти знайшов дім, у якому народився?

— Так, звісно. Татів дім. Вулиця Островецька, 89.

— І що там?

— Якась контора винного заводу. Але будинок дуже красивий, на два поверхи, з червоної цегли.

Скельця його окулярів засяяли.

Я більше мовчав, думаючи, чи казати Юркові про ту могилу, яку я знайшов на тутешньому цвинтарі під чорним вітрилом. Може, був би до часу змовчав, та, видно, щось витає в повітрі таємне від нас. Бо він раптом спитав:

— Я, здається, колись вам розповідав про вуйка Теодора?

— А що?

— На нього була впала підозра, що він провокатор. Але потім Теодор так себе показав, що недовіра розвіялася.

— Як?

— Серед білого дня застрілив біля сільради уповноваженого ГБ. Наші хлопці то виділи. Та от недавно я знайшов його могилу на Личаківському цвинтарі у Львові. Та ще й де — недалечко від центральної алеї. Виявляється, вуйко Теодор працював викладачем у лісотехнічному інституті і мав помешкання в центрі Львова. Щоправда, помер ще 1963-го, але я собі думаю: як так сталося, що мою маму розстріляли, а вуйко Теодор мав усе, що хтів?

— Буває, — сказав я. — Чекісти, щоб увести в довіру повстанців свого агента, часом дозволяли йому вбити начальника навіть районного рівня. Але поза тим іноді в житті трапляється таке, що чоловік не годен того вигадати. Занесло й мене одного разу на цвинтар…

Ні, друг Жук був одержимий. Його здивувала не так моя неймовірна знахідка, як те, що я досі не вислідив, хто приходить на ту могилу. Якщо вже на те пішло, то є сто способів познайомитися з небіжчиком ближче. Окрім всіляких офіційних інстанцій, де можна прикинутися, що ти розшукуєш родича, є ще старі телефонні довідники та інші хитрі зачіпки.

Я сказав, що моє становище нині не дозволяє привертати до себе увагу. Мушу працювати навіть у пеклі, щоб про мене трохи забули, і ти не повіриш, друже мій Юрку, але я вже зразковий пролетар, виконую норму і майже дотягую до героя соцпраці.

Він засміявся. Засміявся тому, що мій пісний жарт для нього заледве не став доконаним фактом. Маючи родину та хронічну любов до залізничних шляхів, Юрко теж працював за трьох і доробився до того, що начальник будівельного управління Михайло Черкаський подав документи Паєвського до нагородження орденом Леніна. «Та ви що, Михайле Матвійовичу? — отетерів Юрко. — Ви ж покладете на стіл партквиток!» — «Ордена вам, Юрію Денисовичу, ніхто не дасть, — сказав хитрий єврей Черкаський. — Та вже саме подання буде вам як індульгенція, менше до вас чіплятимуться». То було Соломонове рішення, бо хоча папери й завернули ще в червоноградському міськкомі партії, але ті, кому треба, дізналися, з ким мають справу.

Гей-га, таке-то в нас життя, але я бачив, що все це не головне, що найважливішого Юрко ще не сказав. Подлубавшись виделкою у котлеті, але не взявши до рота ні крихти, він через стіл нахилився до мене так близько, що я крізь скельця окулярів побачив його зіниці, які в сірих райдужних оболонках чорніли, мов дві краплини смоли.

— А я свого знайшов! — пошепки мовив він.

Я здогадався, про кого він каже, хоча в те важко було повірити.

Ми разом ковтнули холодного чаю.

— Де? — спитав я.

— Щось мені підказувало, що Клима треба шукати в Києві, — сказав Юрко. — Ну, я долучив людей, знайомих, друзів, і все виявилося значно простіше, ніж до того мені здавалося. — Юрко якось чудно всміхнувся, блимнув на мене спідлоба, як жук із коробки. — Гадаєте, лише КГБ не спить? Е, ні, шановні, СБ також працює. Надійде час, і ми ще спитаємо, почім кози на Лук’янівському базарі.

— То ти його знайшов таки в Києві?

— Так, працює він на великому заводі, — Юрко не назвав, на якому, ніби й від мене не зайвим було приховати якусь дещицю, — числиться слюсарем, а робить, видно, особістом[66], бо за прохідну, де я його наджидав, вийшов у чистенькому костюмчику, в галстуку, ну, з голочки. Я його відразу впізнав, він, знаєте, так характерно головою крутить, наче когось шукає, — як у лісі тоді крутив, так і нині. Це ми з вами сі змінили, а він яким був, таким є, лишень троха полисів над лобом. Я як увидів його, то так і кортіло крикнути: «Агов, Климе, це я, Жук, прийшов-м подивитися тобі в очі!» Але дався на стрим, звісно, хоч і не ховався нікуди, а навмисне стояв так, щоб він мене видів, і сам дивився на нього відкрито. Він глянув на мене, отак-во, зблизька, здалося, навіть затримав погляд, але не впізнав…

Юрко ще раз ковтнув холодного чаю.

Вдруге він підстеріг Клима біля будинку, де той нині мешкає. Це у Святошині. Клим живе не в такому красивому будинку, як жив вуйко Теодор у Львові, не в середмісті, а на околиці. Поруч там парк з високими соснами, і Клим ходить туди гуляти з невеличким капловухим песиком. Одного разу Юрко теж начебто відпочивав у тому парку на лаві і песик підбіг до нього й став обнюхувати. «Не бійтеся, він не вкусить», — усміхнувся Клим до Юрка. А його розібрала злість. Хотілося, щоб Клим упізнав його і злякався. Він навіть зняв окуляри, щоб той запам’ятав його погляд. Щоб він йому снився і Клим прокидався в холодному поту, поки не помре від серцевого нападу. Хоча, з іншого боку, Клим ще потрібен Юркові живий. Може, він єдиний, хто колись скаже, де похована мама Орися, — грів наївну сподіванку Юрко, завважуючи з легким запізнілим подивом, що Клим озвався до нього таки українською мовою, навіть із галицькою інтонацією, і злість поволі втихала, мовби скручувалася калачиком, щоб колись знову підвестися. Колись Юрко його багато про що запитає.

А поки що не варто Клима полохати. Ще побіжить куди слід жалітися. Юркові нині того не треба. Іноді ліпше працювати потиху. СБ це вміє.

Ми довго мовчимо.

До чайної ніхто не заходить.

У мене складається враження, що тітонька-прибиральниця підперла шваброю двері, щоб сюди ніхто не стромляв цікавого носа. Вона зрозуміла, хто тут засідає і про що мова, тому стороннім вхід заборонено. Немає чого затоптувати вимиту підлогу.

Ми з’їдаємо смажену курку, щоб облегшити Юрків наплічник. Ніхто нам не робить зауваження, що ми прийшли зі своєю їжею. Жіночок взагалі не видно — мабуть, уперше в житті побачили двох чоловіків, котрі полуднують без пляшки, і сором’язливо поховалися на кухні.

— Я не поїду додому, поки не побачу Дніпра, — раптом змінює свою думку Юрко.

Ми виходимо надвір, і я вирішую пішки пройти з ним на Піски, туди, де мене возив Довбня на таємну розмову. Це легким кроком десь година ходьби.

— У вас там теж немає снігу? — питаю я.

— Немає. Тому я й вийшов з криївки, — жартує Юрко. — Безслідно. Саме час виходити на зв’язок.

Зима без снігу гнила. У повітрі стоїть їдкий туман, не властивий для цієї пори. Перехожих суботнього дня мало, навіть озирнутися нема на кого.

Ближче до води туман густішає, відчутніше тягне сирістю.

Ми спускаємося пологим схилом поміж верболозами, грузнучи по кісточки в піску. Дніпро не замерз, проте хвиля на ньому тиха, готова будь-коли взятися кригою. Взимку річки течуть лінивіше.

Ширина тут невелика, але протилежного берега не видно, його застує пелена мороку. Місце цікаве тим, що, коли глянеш ліворуч, побачиш живу природу, високі дерева і небо над ними, а праворуч відкривається зовсім інший світ — громадяться похмурі індустріальні конструкції з височезними трубами, що куряться різнобарвними димами — від рудого і червонястого до чорно-сизого. То, мабуть, означає, що в місті розвинута не лише чорна, але й кольорова металургія.

— Може, це й не туман, а дим від тих труб? — висловлює припущення Юрко, легенько сіпнувши ніздрями (мабуть, уловив той солодкаво-нудний душок, до якого я давно звик і майже його не чую).

— Туман, — кажу я. — Димом, звичайно, наносить, а в повітрі таки туман.

— Колись навідаю вас у літі.

Юрко знімає окуляри і короткозоро вдивляється в покриту мороком далечінь, де губиться протилежний берег. Він, напевно, досі вірить, що рідко яка пташка долетить до середини Дніпра, тому навіть не питає, як далеко той берег.

Туман густішає, до нього домішуються сутінки близького зимового вечора.

Підсмикнувши рукав, Юрко дивиться на годинник.

— Ми ще встигаємо випити кави, — каже він.

Дуже хотілося повести його туди, де для мене готують найкращу каву. Та я відмовився від цієї думки, і ми примандрували до одного підвальчика неподалік привокзальної площі. Тут було людно і не так затишно, як у чайній. Кава теж виявилася нікудишньою, але менше з тим.

Я запитав у Юрка, чи в нього зворотній квиток до Червонограда, чи треба їхати через Львів.

Він нахилився до мене ближче.

— Через Київ…

Я вкотре завважив у його очах те, що не змінилося за стільки років. Це була одержимість. Не знаю, чи звільняється людина від цього вогню після того, як справджує свою мету?

На прощання він видобув із наплічника якусь книжку, загорнуту в цупкий плакатний папір.

— А це вам скромний презент.

Я знав, що Юрко був затятим книголюбом, і, можливо, читання забрало в нього не менше зору, ніж вугільна пилюга на шахтах Воркути.

Хотів було розгорнути книжку, але він поклав мені на зап’ястя долоню.

— Потім, — довірливо мовив Юрко. — Потім подивитеся.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава