home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4

Тієї ночі теж випав такий туман, що, якби не компас, я б не наважився вирушати в дорогу. За густим мороком не видно було далі як на п’ять кроків, і я потерпав, щоб знагла не заблудитися. Заспокоював себе тим, що коли не дійду до Сірка затемна, то в полі мене приховає мла.

Із криївки вийшов босоніж, тримаючи чоботи під пахвою — босі ноги не залишають такого сліду, як обчаси. Не годилося витоптувати стежку біля криївки, в якій доведеться заквартирувати до весни.

Трохи пройшовши рідколіссям, я сів на вогкий замшілий пеньок, нацупив чоботи й наставив вуха в обидва боки. Стояла глибока тиша, тільки з голих дерев спадали важкі краплі, які збиралися на гілках від вологи. Вони так шемрали в падалішньому листі, що мені ввижалося, ніби поблизу хтось ходить. Звичайна омана нічного лісу, хоча з частих візитів Броза і Змія неважко було здогадатися, що десь недалеко є ще один бункер.

Я взяв напрямок на Беневу і форсованим кроком рушив у бік поля. Та невдовзі побачив, що в такій сліпоті не розженешся. Компас не показує, де рівчак, де яма чи ще яка перепона, а де, може, й засідка. Я навіть облишив намір перевірити стару вербу, в дуплі якої Сірко міг лишити для мене записку, і чимчикував навпростець, не гаючи часу. Не так бачив, як скорше угадував ногами, де грузька рілля, де скошене поле, пашня чи твердий переліг, який у цьому терені тягнувся на цілі гони, полегшуючи шлях нічного мандрівця.

Далі в полях туман трохи порідшав, але йти стало ще важче. Замість того, щоб трапився якийсь находжений путівець, мені дедалі частіше перетинали дорогу виярки, рівчаки, хай неглибокі, та мусив їх обминати, збиваючись зі сталого напрямку. Не менше дошкуляли високі та цупкі, як дріт, бур’яни, що чіплялися за ноги й зарошували коліна.

Іноді я пристоював і так напружував слух, що чув, як на вуха мені осідає дрібна роса.

Почався хвилястий терен, ще густіше порізаний рівчаками, з ямами та піщаними кучугурами, які навіть у темряві біліли пагорбами вапняку. В одному місці нога шурхнула глибоко в пісок, мабуть, ступив на край якоїсь нори, і, справді, невдовзі я помітив уже меншу купу піску, біля якої відкривалася широка діра. Далі ще одна, ще, і мені засмоктало всередині, бо зрозумів, куди знічев’я забрів. Тобто ішов я правильно, з маршруту не схибив, але раніше обминав це місце, про яке ходив лихий поголос, і забрести сюди було казна-якою прикметою.

Я пройшов ще метрів сто, як правобіч зненацька гримнув постріл. Мені здалося, що він розірвав пітьму майже поруч. Хоч вогню від випалу я не побачив, був упевнений, що стріляли в мене, і перша гарячкова думка — засідка! — розвернула мене до втечі. Зірвавши з плеча автомат, я побіг по в’язкому піску назад і відразу почув ще два постріли та одчайний крик. Щось мені підказало, що стріляли не в мене, бо якби я наскочив на засідку, то відразу скосили б кулеметною чергою або спробували б захопити живим.

Летіти в темряві стрімголов поміж рівчаків та піщаних кучугур, здіймаючи шум, було не найкращим виходом у цьому становищі. Помітивши заріст високого полину чи то віниччя, я заліг поза ним і, тримаючи розбезпечений автомат напоготів, вдивлявся в той бік, де прогриміли постріли. Хоч би хто там і в кого стріляв, я мусив бути готовим до всього, найперше — до погоні.

Ще не вилежав собі місця, як почув, що хтось біжить у мій бік. Кроки були легкими й короткими, за мить я з подивом побачив, що просто на мене мчить якесь хлопченя, і в голові засвітився перший, ще не виразний здогад.

Малий от-от налетів би на мене, але зашпортався в бур’яні і впав, аж кашкет злетів йому з голови. Я був певен, що зараз, уздрівши мене, він закричить, тому відразу щільно затис йому долонею рота і прошепотів у самісіньке вухо:

— Тихо будь.

Від несподіванки йому потягло мову, губи засмикалися під моєю долонею, але він не подав жодного звуку.

— Мовчи, — прошамкотів я, міцніше притискаючи його до себе.

Хлопчак зіщулився, бо за ним хтось біг. Повз нас протупотіли одна за одною дві чоловічі постаті, але віниччя не привернуло їхньої уваги. Лише я один чув, як гостро пахне розколошканий полин, і далі міцно тримав малого, затискаючи йому рота, бо відчував, що ті двоє, котрі кинулися наздоганяти утеклого хлопця, прийшли сюди не самі. Щонайменше ще один мав невдовзі з’явитися десь тут біля нас, тому зриватися на ноги було б необачно. Треба дочекатися слушної миті, щоб чкурнути звідси чимдалі.

Коли рука вже заніміла на писку малого, а він, вириваючись, знову засмикався, попереду виріс темний силует здоровенного чолов’яги — в одній руці він тримав автомат, у другій лопату, і на відміну від отих двох, що пробігли раніше, цей ішов без поспіху, повагом, лише спроквола повертав усім тулубом то в один бік, то в другий, наче був певен, що втекти від нього нікому не вдасться. Змія важко було не впізнати навіть у темряві.

Малий під моєю рукою затремтів ще дужче, його била трясця, і я тримав йому щелепу, щоб не цокотів зубами. Не знаю, чому ні оті, що пробігли раніше, ні Змій не приглянулися до віниччя-полину, яке поросло тут темною латкою, — мабуть, ніхто не сподівався, що хлопченя може заховатися у них під носом.

Змій пішов далі, ховаючись у тумані, а я ще й тоді бачив його широкі, вигнуті, як кульбаки, плечі, одне з яких було вищим за друге.

Щоб заспокоїти малого, я назвав його на ім’я:

— Влодку, — шепнув йому на вухо. — Я відтулю тобі рота, але якщо ти писнеш, вони знов сі вернуть.

Він кивнув.

Я прийняв з його писка руку, послабив обійми. Влодко більше не пручався, принишк, але й далі трусився, зіпав ротом, на нього напала нервова гикавка. Треба було вшиватися з цього місця, бо вони так чи так могли сюди повернутися.

— Будем сі цофати, — сказав я. — Надягай кашкета і тримайся за мене.

Взявши Влодка за руку, повів його через Степок своїм маршрутом, ще не знаючи, як мені діяти далі і що робити з цим хлопцем. Було видно, що він пережив такий струс, з якого невідь-коли вийде. Весь час поривався до бігу, але я міцно тримав його за руку, бо мусили рухатися без шуму.

Степок лишився позаду, ми йшли рівниною крізь холодний вогкий туман. Час від часу я притримував Влодка, прислухаючись, чи ніхто не йде слідом за нами. Я знав, що малого шукатимуть і, втративши слід, насамперед підуть у Раковець, тому взяв круто праворуч, далі від напряму на село, де жили Мандзюки.

Невдовзі ми наткнулися на досі не вижате кукурудзиння. Влодко зненацька висмикнув руку з моєї, і за ним тільки шелеснуло. Замість того, щоб відпустити його під три вітри та піти своєю дорогою, я широким скоком, підминаючи кукурудзиння, наздогнав його і вхопив за ковнір.

— Пустіть! — скрикнув він. — Я ніц не знаю, нікого не видів, нічого не чув…

— Не бійся, — сказав я. — Хіба ти мене не впізнав? Я лихого тобі не зичу.

— Я вас не знаю.

Мабуть, у темряві Влодко мене не впізнав чи, може, забув, але, розуміючи, за що його мали вбити, він повторював лиш одне: не знаю, не бачив, не чув.

— Я нічого нікому не скажу! — цокотів він зубами. — Відріжте мені язика, тільки відпустіть!

— Добре, я тебе відпущу. І куди ти підеш?

— Далеко.

— Додому тобі не можна.

— Я сі не верну в село, — сказав він. — І ніхто від мене нічого не взнає.

— Влодку, скажи… Що сі там стало?

— Де?

— Звідки ти втік.

— Я ніц не видів.

Він і мене хотів переконати, що нічого нікому не скаже. Ніби читав висновки «579-го» про те, що «хоч був ще дитиною, а проте бачив, чув і знав не менше за багатьох дорослих».

Мені неважко було розчислити, що відбулося на Степку, і не хотілося ще більше роз’ятрювати малого, однак обставини спонукали допевнитися всіх подробиць цієї справи.

— Там були твоя мама й Марійка, так?

Він шморгнув носом.

— Хто ще?

— Нас вели на налигачі, як худобу.

— Видів, видів, — збрехав я. — Вас було четверо. Ти, мама, Марійка й Михася, так?

Він кивнув. Завеликий кашкет з’їхав йому на очі.

— Вас привели зв’язаними. Як же ти втік?

— Нас поставили над рівчаком і розв’язали, — сказав він, підбиваючи кашкет вище на лоба. — Тоді Михася пхнула мене у плечі і я побіг. Думав, вона теж побіжить…

Тепер я бачив усе до найменших подробиць. Двоє кинулися ловити малого. Змій тричі вистрілив. У Михасю, Анну й Марійку. Йому не було як скористатися удавкою, хоча, можливо, він і не збирався застосовувати її до жінок та хлопчиська. Змій нашвидкуруч прикопав убитих і вийшов якраз на полин, за яким ховалися ми із Влодком. Гострий нюх тут його підвів. Ніч із туманом були на нашому боці.

— Відпустіть мене, — схлипнувши, попросив Влодко.

— Ти раніше бачив тих людей, що вели вас пов’язаних?

— Ні. Двох видів, коли вони нас забирали з дому.

— Які вони з себе?

— Один здоровецький, один чорний.

— А третій?

— Того я близько не видів.

Здоровецький — то Змій, чорний — Пугач, а третій… Я дорікнув собі, що то є неправильно — допевнюватися, хто виконував присуд. Така нездорова цікавість суперечила навіть інструкції СБ. Хтось мусив брати на себе й такі незавидні завдання, і нікому не годилося розпитувати про виконавців. Але сталося так, що я ненароком став свідком фіналу першої справи, яку довелося розслідувати, тому, властиво, мав до неї особливу цікавість. Хоча вже й сам припустився порушення, не віддавши малого Змієві, а отже, чинив супроти інтересів Організації і підпадав під слідство.

Здається, це розумів навіть Влодко, тому й не вірив мені.

— Відпустіть.

Я присів навпочіпки і, взявши його за плечі, сказав:

— Влодку, знаю, що ти вмієш тримати язика за зубами. Тому я тут, біля тебе. За це мене теж можуть покарати. Ти ж нікому не скажеш про мене?

— Ні.

— Де маєш родичів, окрім Раковця? Куди підеш?

— До тети. У Козову.

— То є далеко. Вночі сам не втрапиш, заблудишся.

— Почекаю, поки розвидниться.

— Тебе можуть спіймати. Я відведу тебе до добрих людей. Переночуєш у них, а завтра підеш у Козову. Тобі допоможуть.

Він мовчав і все ще дрібно тремтів, цокаючи зубами.

— Тобі треба в тепло, — промовив я. — Ніч довга, перемерзнеш на кізяк.

— Мені не зимно.

На Влодкові було благеньке пальтечко і завеликий кашкет, який час від часу з’їжджав йому низько на очі. Мабуть, дістався від котрогось із старших братів — Стодолі чи Сума.

— Ходімо, — сказав я. — У нас мало часу.

— Я сам… — затявся малий. — Лишіть мене.

— Який же ти впертюх.

Мені уривався терпець, і я подумав, що це самі обставини кидають мені такий жереб — лишити хлопчиська і йти своєю дорогою, поки не пізно. Не тягти ж його силоміць. Він витриває, ще не з такої халепи вискочив.

— Добре, — погодився я. — Роби як знаєш. Тільки затям собі: ти мене ніколи не бачив. Зрозумів?

Він кивнув, кашкет з’їхав йому на очі.

— Бувай! Та коли що — нарікай на себе.

Я звівся на рівні й вийшов з кукурудзиння, — шорсткі стебла шелестіли, наче бляшані. Придивився до компаса і рушив голим полем у свій, добре знаний терен.

Як ти там, брате мій Сірку? Живий? Я тут забарився троха, ненароком сі заблудив у тумані, але вже йду, йду… Такий, видиш, трафунок мені перейшов дорогу, що, вибачєй, навіть тобі не скажу який. Туман, Сірку, туман. Іду крізь його мряковину, ніби по дну Стрипи ступаю. Таке. Ні звізд, ні місяця, ні самого неба не видко. Тому така повільна хода. А ще ж мушу вряди-годи зупинятися, стригти вухами, чи не чути кого позаду й попереду, та й збоку може спіткати пригода, як ото на Степку спіткала.

А чуй! Чи то мені вже привиджується, чи направду хтось нишком скрадається вслід за мною. Я стаю — і воно стає, я йду — і воно чалапкає назирці. Буває так глупої ночі, коли свої кроки відлунюють, як чужі, ти добре це знаєш, друже мій Сірку, але я про всяк випадок зняв автомат і розвернувся навспак. За одне лиш боявся, аби мій «папашка», зволожілий од сирості, не затявся в скрутну хвилину.

З туману випірнула дрібна постать у великому кашкеті й кинулася до мене. Влодко вхопив мою руку, припав до неї чолом і, не годен вимовити слова, конвульсивно зіпав у рукав бушлата.

— Ну видиш, — я поклав долоню йому на голівку. — Нам по дорозі.

— Я згадав вас, згадав, — прошепотів Влодко. — Ви друг Місяць. Нє?

Він знизу, з-під козирка заглянув мені в обличчя.

— Може, Місяць, а може, й ні, — сказав я.

— Ви приходили до нас з Василем, я упізнав голос.

— Тоді тобі семий рік ішов. Тепер кіко маєш?

— Дев’ять.

— Ого, вже дорослий хлоп.

Я подумав, що мені знов доведеться скоригувати маршрут, і спитав:

— Підеш зі мною?

— Так.

— Але вже без витівок, добре?

Він кивнув, кашкет сповз на лоба.

Я взяв напрям на Ішківський ліс. Ми далі пішли через поле.

— Влодку, скажи…

— Я не Влодко.

— А хто ж ти?

— Пімста. Маю вже псевдо.

— Он як!

— Так мене називайте.

— Файно є. Скажи мені, друже Пімсто… — я спершу про інше хотів його запитати, але передумав, — то правда, що маєш тету в Козові?

— Но!

— Як її звуть?

— Тета Марфа.

— Де вона мешкає?

— Біля церкви. Ми з мамкою ходили до тети Марфи на храм.

— Церква Успіня Божої Матері?

— Но! Там тета мешкає.

— І ти сам утрапив би до неї?

— А чого ж! Через Маловоди, Вівся, Маковисько… А там, дивись, уже й Козова. Церкву здалеку видно.

Туман посвітлішав від досвітку, коли попереду замаячів Ішківський ліс. Ближче до Стрипи він знов погустішав, хоч і набрав молочного світла.

Де узліссям, де берегом ми дійшли до хутора Дворище. Я попросив Влодка постояти за акаційками, поки розбуджу коваля Васюту. Мав-бо спершу розвідати, чи немає там якої несподіванки, як тоді, коли побачив через просвіток у вікні Зоньку і Броза. Це справді була б несмішна оказія, якби я завів хлопця до хати, а там за столом сидів Броз. Ні, я знав, що цього разу тут його не застану, але перш ніж завести Влодка до чужих людей, мусив спитати їхньої згоди.

Коваль Васюта, як і кожен добрий господар, прокидався разом із досвітком, тому його не довелося будити. На мій стук він виглянув у вікно і, не питаючи, хто там, відчинив сінешні двері.

Я переступив поріг хати, де біля п’єца поралася Зонька — теж рання пташка, — привітався і, може, не зовсім зрозуміло пояснив, чого я прийшов.

— То це хлопець тих Мандзюків, що злигалися з большевиками? — спитав Васюта.

— Влодко, — сказав я. — Його звуть Влодко, він сирота, і його треба якось допровадити в Козову до тети. Мені більше немає до кого звернутися, вуйку солодкий. Якби ваша ласка…

— То він де, в Раковці? — знов не зрозумів мене Васюта.

— Ні, він тут.

— Чого ж ти його не завів до хати?

— Хтів спершу спитати вашого дозволу.

Зонька пирснула біля п’єца коротким смішком, приклавши долоню до повних, як перестиглі черешні, губ, і її скрадливий погляд огорнув мене теплим туманом.

— Клич, — сказав Васюта. — Клич малого та будемо снідати.

Я вийшов надвір до акаційок, хвилюючись, чи Влодко не здимів тим часом. Ні, він стояв за кущем, якраз на тому місці, де я колись, ледве живий після виходу з трощі, назирав, чи не вийде хто на поріг.

— Ходи, — покликав я. — Все добре, не бійся.

Він зайшов до хати і, знявши кашкет, привітався:

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки Богу! — відповіли йому в один голос Васюта і Зонька, яка вийшла од п’єца і стулила долоні на грудях.

— Ой, який файний хлопчик! — захоплено вигукнула вона. — То це ти і є Влодко?

Я думав, він скаже ні, я Пімста, але Влодко дрібно закивав головою і раптом заплакав. Голосно, невтішно.

— Чого ти? — Зонька підійшла ближче, взяла його голову і притулила до грудей. — Не треба, не треба плакати.

Та що більше вона його заспокоювала, притискаючи до себе і гладячи по голові, то дужчим був його плач. Влодко ніби тільки тепер зрозумів, що сталося на Степку.

Потім він притих у Зоньчиних обіймах, але з грудей йому ще довго виривалося тремтливе, непогамовне зітхання.

Ми снідали товченою на салі бульбою з соленими огірками. Васюта сказав, що голотники знов готують облави, бо до Купчинців наїхало повно війська з польовою кухнею, а це означає, що отаборилися надовго.

Я не витримував Зоньчиного погляду, який обволікав мене томливим туманом, і більше дивився на коваля Васюту. У ньому вчувалася спокійна сила й розважливість, і мені подобалися його великі костисті руки, попечені окалиною, подобалося навіть, як він їсть, як неквапом підносить до рота дерев’яну ложку і так підбирає з неї гарячу товчену бульбу, що ложка щораз лишається чистою і сухою. Від Васюти віяло певністю, і ми давно викопали б на його садибі криївку, але для того не підходив прибережний ґрунт — через кілька штихів лопати вже підступала вода.

Думки часто передаються на відстані, і Васюта так само спокійно, немов говорив про погоду, сказав, що позавчора в Росуховатці впала криївка. Навів хтось із своїх, бо не шукали щупами, не розкопували, а приїхали вантажівкою — й відразу до люка: «Вихаді с поднятимі рукамі, астанєтєсь жіви». Троє хлопців, заскочені знагла, вирішили не стрілятися, а викинули скількись гранат через люк і пішли на прорив. Тільки до лісу там далеченько, впали всі троє від кулемета, ну й шміраків, бачили люди, порішили не менше.

— Хто був із наших? — спитав я.

— Не знаю, — Васюта поклав на стіл суху ложку. — Кажу те, що чув. Не пострілялися хлопці, а дали голотникам бій. Погинули в бою.

Я теж часто думав над тим, що коли вже прийде вирішальна хвилина, то ліпше битися до останнього набою, ніж самому в себе стріляти. Воно й не так страшно, прецінь веселіше, і порахунок з ворогом буде. Навіть гранатою можна так підірватися, що не один біля тебе ґиґне. Тільки тут був ризик у тому, що тебе не вб’ють, а поранять, захоплять живим, і ніхто наперед не знає, чи витримає він тортури, щоб не заломитися, як це сталося вже з багатьма. Тому й наймужніші часто обирають швидкий реченець.

Васюта раптом сказав:

— Не знаю, кому куди, а я мушу запрягати Сивого на Козову. Маю там пильну справу.

Я був приємно вражений. Хоч і покладався на нього в «цій справі», але не думав, що розважливий Васюта візьметься за неї відразу.

— Поїдеш із вуйком у Козову? — спитав я у Влодка.

— На фірі?

— Та вже ж не на козі.

— А ви?

Я боязко подивився на Зоньку і був би знеміг від її млосного погляду, але Васюта привів мене до тями:

— Тебе теж троха підкину, — сказав він. — Бодай до Ішкова…

— Дякую, вуйку солодкий.

Він зодягнувся і вийшов надвір запрягати коня. Ми з Влодком теж почали збиратися. Зонька убгала малому в кишеню якогось пакуночка й поцілувала в щоку.

— Більше не будеш плакати?

Влодко покрутив головою. Через нього я був для Зоньки порожнім місцем.

Ми вийшли на подвір’я, де досі стояв густий туман, але вже налитий молочним світлом. Васюта поправляв упряж на сивому конику, який майже зливався зі світанковою млою.

Зонька, накинувши на плечі якусь куцину, теж вийшла нас проводжати.

— Такий туман, що світа не видно, — сказала вона. — Ви не заблудитесь, тату?

— Я, може б, сі заблудив, — одказав Васюта. — А Сивий ні.

Він посадив малого біля себе в передку вимощеної сіном фіри. Я, мов безрідна сирота, примостився на полудрабку, звісивши ноги.

Васюта цмокнув на Сивого, ми рушили.

Зонька помахала нам рукою. Я зоглядівся, що не попрощався з нею по-людському, зняв з голови мазепинку і так ревно замахав, що Васюта здивовано зиркнув на мене через плече:

— Ти що, розганяєш туман?

— Тугу, — сказав я так, що він не почув.

Біля Ішківського лісу я йому ґречно подякував, хотів на прощання щось сказати Влодкові, але при вуйкові Васюті не наважився. Шкода, бо я відчував, що з Влодком ми більше ніколи не побачимося.

Я зістрибнув з фіри, став і дивився їм услід. В остатню мить побачив, як він зняв з голови свій великий кашкет — чи Стодолі, чи Сума, махнув мені й розтанув у тумані.

Жаль, який спершу торкнувся серця, судомно підступив до горла.

Це був жаль до всього світу. Гострий і невимовний. До самозабуття.

Я теж був чиєюсь дитиною і хотів, щоб мене пожаліли. Притулитися до когось бодай на хвилинку.

І я, скурвий син, користуючись тим, що коваль Васюта поїхав аж на Козову, вернувся на хутір Дворище. До Зоньки.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава