home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


9

У міліції склали протокол про мій бешкет «у громадському закладі».

За свідків підвезли ярижника в синій нейлоновій куртці та його почарківця, який уліпив кулаком у стіну. Того бідаку, що, відлетівши від мене, перекинув стола, сюди не доправили, і я потерпав, аби з ним не скоїлося чогось гіршого. Не було тут і чоловічини з газетою, хоч, як на мене, йому мала б належати не остання роль у цій п’єсі.

Що це провокація, я не мав сумніву, але їхню дешеву розробку, як кажуть опери, ускладнила непередбачувана обставина: «об’єкт» не вживав алкоголю. Та вони все одно запхали мене у мавпятник — камеру, яка з боку коридору не мала стіни, замість неї стояли широчезні ґрати з металевими дверима. Через такі ґрати можна було оглядати відразу всіх арештантів, як звірів у зоопарку. Звідси й назва — мавпятник.

Коли мене заштовхали в цю кліть, тут уже каралися розбишаки різних калібрів з одутлими або, навпаки, засмоктаними писками. Це була та братія, котра відразу чує свого, тому на мене вони дивилися скоса. Замість нар, до яких я звик, тут валялися попід стінами брудні лежаки, і мені стало шкода свого нового плаща. Але години через дві прийшов огузкуватий сержант і сказав, що зі мною буде говорити високе начальство. Крадькома розлузуючи гарбузову насінину, він відвів мене до кімнати на другому поверсі, а сам пішов геть.

За столом сиділо «високе начальство» в цивільному. Для чекіста він мав нетипове лице, бо такого впізнаєш за версту. Дорослий чоловік, а весь у ластовинні, наче він дер ластів’ячі гнізда не лише в дитинстві, а робив це й тепер. Перед ним на столі лежала моя «справа» — протокол, пояснювальні записки, ще якісь папери. Він показав посвідчення майора КГБ і був лаконічним. Сказав, що я влип у неприємну історію, бо нині за злісне хуліганство п’ятнадцять діб не дають. Значно більше. А тут в одного потерпілого з розбитою головою уже зняли побої, і все може закінчитися дуже погано. Одначе він, майор, порве всі папери у мене на очах, якщо я погоджуся…

— Ні, — сказав я.

— Підождіть, ви ще не знаєте, про що мова, — здивувався він і нервово затарабанив по столі обсипаними ластовинням пальцями.

— Ні, — повторив я.

— Я прошу вислухати. Вам нічого не доведеться робити, лише поставити свій підпис.

— Тим більше. Ви підіслали до мене гицля, який ображав мою честь. Нехай він і підписує що вам треба.

— До чого тут він?

— Якби я погоджувався на такі пропозиції, то вийшов би на волю ще десять років тому, — сказав я. — А може, й раніше.

Вони мене всі роки, відколи я поневірявся по таборах, примушували підписати покаянну і засудити бандерівців, у яких руки по лікті в крові. Вони мене так доконали тими «ліктями», що я вже й сам часом поглядав на згини своїх рук, чи немає там чогось особливого. За один підпис обіцяли свободу, багато благ на доважок, але я казав їм, що свобода — не повія, яку можна комусь подарувати. Це така дорога пані, котру не купиш, не продаси і тим більше не виміняєш. У неї одна ціна. Кров. Ця гонорова пані не п’є шампанського, вона воліє лише крові.

— А може, подумаєте? — наполягав майор. — У вас гріхів назбиралося чимало. Ви постійно порушували обліковий режим, вчасно не відзначалися в міліції, виходили з дому після сьомої…

— У мене немає дому, — сказав я.

— Ви знаєте, що я маю на увазі. Й оскільки належите до категорії неблагонадійних…

— І не лише після сьомої. — Я вдав глухого і правив своєї: — Мені часом доводиться працювати в нічну зміну. Хіба ви не знаєте? Ось дадуть мені звання героя соціалістичної праці, і вам буде соромно.

Він кинув на мене швидкий позирк і раптом всміхнувся. Усмішка його була теж руда, тому зовсім не холодна.

— У вас на роботі є план? — спитав він.

— Є, звісно. Яка ж робота без плану?

— Ну от, і в мене він є.

— План до двору, — сказав я. — Розумію.

— Ні, ви мене зовсім не зрозуміли. Тут річ проста. Якщо хтось відмовляється зробити якусь роботу, то її мусить виконати хто-небудь інший. От і все.

Майор у цивільному був не дурний, знався на людях, тому довго мене не вмовляв. Він швидко відчув, що розмова даремна. Але пообіцяв, що до неї ми ще повернемося. А поки що він домовиться з міліцією, щоб мене відпустили. Папери, звісно, залишаться у них.

Він подзвонив комусь по внутрішньому телефону, і до кімнати зайшов огузкуватий сержант.

— Пока што свободєн, — сказав майор. — Провєдітє товаріща к виходу.

Ми з сержантом спустилися вниз, і він, крадькома розлузуючи гарбузову насінину, провів мене аж на ґанок. Уже був пізній вечір — та пора, коли мені заказано виходити на вулицю.

— Ідітє і большє к нам нє попадайтє, — сказав сержант на прощання.

У його голосі я відчув повагу, в якій, як у діжці меду, була ложка розчарування. Але я ще трохи затримався на східцях ґанку і ледве не повернувся до кімнати на другий поверх: товаришу майор, а ви часом не чули про такого чоловіка, як Тимчак Михайло Степанович? Він же, мабуть, працював у вашому відомстві, га?

Та момент було втрачено. До того ж ці хлопці за все вимагають свою особливу плату.

Я підняв комір плаща і рушив на трамвайну зупинку. Замість того, щоб поїхати до гуртожитку, вирішив заглянути в одну теплу місцину, щоб не сказати в гарячу точку. Годинник показував, що я знов порушую режим, перебуваючи так пізно на вулиці, але до біса їхні порядки.

Трамвай швидко довіз мене до Комінтерну. Я мусив показатися на ясні очі Стефи, аби вона побачила, що мене випустили. Бо ще, чого доброго, не засне, переживаючи за діда-краянина, якого забрала міліція. Та я трохи спізнився. «Хвилинка» була вже зачинена, лише біля входу крутилося кілька п’яних мужиків, які не встигли наговоритися душа в душу.

Але всередині світилося, скляні двері з того боку були взяті на велику залізну скобу, і крізь них, через скло, я побачив прибиральницю Галю, яка човгала мокрою шваброю по підлозі якраз там, де перекинувся стіл. На мить здалося, що вона змиває кров з кахляної долівки, і в мене засвербіли лікті. Галя розігнулася, щоб умочити швабру з ганчіркою у відро, глянула на двері і, вгледівши мене, розцвіла, як півонія. Видно, теж хвилювалася за діда, хоч той, капосний, піддав їй роботи, заллявши підлогу калюжею крові.

Я весело помахав їй рукою і пішов собі з легкою душею далі — Стефа тепер знатиме, що зі мною усе гаразд.

На ніч вітер притих, але було холодно, пахло приморозком. Я не відійшов і на десять кроків, як почув за собою легку ходу і хтось торкнув мене за лікоть — винятковий орган у будові моєї статури.

Це була Стефа. Вона вискочила надвір роздягнута, в самій лише благесенькій кофтині, і в тому був якийсь особливий знак. Запам’ятайте, хлопи: якщо до вас вискакує на холод роздягнута жінка чи дівчина, то це означає, що ви їй небайдужий. А ще зарубайте собі на носі, дітки, що ніякий чорноморець не виводив босу дівчину на морозець, вона сама побігла за ним по снігу босоніж. Бо краще бігти за коханим босою по снігу, ніж чалапати у валянках за нелюбом. Та й козакові ліпше поговорити бодай про погоду, мовляв, чи є мороз, дівчино, чи немає, ніж мовчати, як істукан.

— Ну, що там? — спитала Стефа.

— Все добре. Прийшов заплатити за битий посуд, а бачу — зачинено.

— Пусте, — сказала вона. — Ми таке списуємо. Ви заходьте до нас… Зайдете? — У її ясних, як у лошати, очах зблиснула тривога. Стефа щось чула серцем.

— Не знаю, — чесно сказав я. — Ви, Стефо, йдіть, бо змерзнете.

— Чому не знаєте?

— Я такий чоловік, що приносить нещастя. Вам того не треба.

Вагаючись, я хотів їй ще дещо сказати, але вже виходило так, як у тій пісні: начебто я вивів її на морозець і затримую роздягнену. Тому знов попросив:

— Ідіть, Стефо, змерзнете.

Я шкірою відчував, як той морозець заповзає під її благеньку блузку.

— Ідіть… — знов попросив я.

Її обличчя мовби побільшало і стало негарним.

Я взяв її холодну руку, поцілував і пішов до зупинки трамвая.


предыдущая глава | Троща | cледующая глава