Катастрофа
Справа, якій служили вірні люди, не могла не процвітати. Десь на початок 1834 року Морель «визволив» уже близько сімдесяти негрів і ще чимало готувалися повторити долю своїх щасливих попередників. Зона операцій ставала дедалі більшою, і виникла необхідність прийняти до банди нових людей. Серед тих, котрі виголосили присягу, був один хлопець, Вірджил Стюарт з Арканзасу, який дуже швидко відзначився своєю особливою жорстокістю. Цей хлопець був небожем одного плантатора, який утратив чимало рабів. У серпні 1834 року він порушив свою присягу й виказав Мореля та його поплічників. Будинок Мореля в Новому Орлеані оточила поліція. Але чи то через недбалість останньої, чи то за великий хабар, але Морелю пощастило втекти.
Минуло три дні. Протягом цього часу Морель переховувався на вулиці Тулузи в одному старовинному домі, де було кілька патіо{26} з плющем і статуями. Розповідають, ніби він майже не їв і знай ходив босоніж по великих темних покоях, курячи сигарету за сигаретою і щось напружено обмірковуючи. Через раба, який служив у тому домі, він відіслав два листи — одного в місто Начез, а другого в Ред-Рівер. Четвертого дня в дім увійшли троє чоловіків; вони розмовляли з Морелем до самого ранку. П’ятого дня Морель підвівся на ноги, коли вже стало смеркатися, попросив наваху{27} й ретельно зголив собі бороду. Потім одягся й вийшов. Зі спокійною неквапливістю перетнув передмістя Півночі. Вийшовши в чисте поле, що межувало з долиною Міссісіпі, пішов швидше.
Його план був відважним до п’яного божевілля. Морель хотів спертися на останніх людей, які ще мусили його шанувати, — на чорношкірих рабів Півдня. Адже вони бачили, як утікають їхні товариші, й не бачили, щоб ті поверталися. Тому вірили, що вони вже на волі. Морель надумав підняти загальне повстання негрів, захопити й пограбувати Новий Орлеан та всі прилеглі території. Скинутий на саме дно зрадою і втративши майже все, Морель задумав помсту континентальних масштабів: помсту, яка мала піднести бандита на рівень уселенської спокути й великої історичної значущості. З цією метою він вирушив до міста Начез, де його позиції були найсильнішими. Ось як він сам розповідає про ту подорож:
«Я йшов чотири дні пішки, перш ніж мені пощастило роздобути коня. На п’ятий я зробив привал біля струмка, щоб набрати води у флягу й перепочити. Сиджу я там на колоді, дивлюся на дорогу, якою сюди прийшов, коли бачу: до мене наближається вершник на доброму вороному коні. Коли я його побачив, то вирішив забрати в нього коня. Звівся на ноги, націлив на нього свій чудовий револьвер і наказав спішитися. Він виконав мій наказ, а я взяв у ліву руку повіддя, вказав на струмок і звелів, щоб він ішов туди поперед мене. Він пройшов вар{28} двісті й зупинився. Я наказав йому роздягтися. «Якщо ви маєте намір убити мене, то дозвольте помолитися перед смертю», — попросив він. Але я відповів, що не маю часу на те, щоб вислуховувати його молитви. Він упав навколішки, і я всадив йому кулю в потилицю. Одним помахом ножа розпоров йому живіт, вичистив із нього нутрощі, а тіло вкинув у воду, де воно відразу пішло на дно. Потім обшукав його кишені і знайшов там чотириста доларів і тридцять сім центів та жмут паперів, на які не схотів гаяти часу, щоб їх роздивлятися. Його чоботи були зовсім нові, з начищеними до блиску халявами і якраз мені по нозі. Свої чоботи, старі й зношені, я вкинув у струмок.
Ось так я роздобув собі коня, щоб приїхати в Начез верхи».