Кенінґи
Одна з найбільших аномалій, про які ми читаємо в історіях літератури, — це загадкові натяки, або кенінґи (kenningar) в ісландській поезії. Вони набули поширення десь близько 100 року після Р. X.: то був час, коли на зміну анонімним thulir, або рапсодам, що лише повторювали відомі зразки, прийшли скальди (escaldos), поети персональної творчості. Існує звичай вважати їх представниками доби занепаду; але цей осудливий вирок — незалежно від того, об’єктивний він чи ні — має стосунок до розв’язання проблеми, а не до її постановки. Нам досить буде поки що погодитися з тим, що це була перша спроба інстинктивної літератури створювати вербальні формули, що роблять текст приємним для читання.
Для початку я наведу найвідоміший з прикладів, які вводять нас в оману. Ідеться про один з багатьох віршів, що розсіяні по тексту «Саги про Ґреттіра»:
Герой убив сина Мака;
Була буря мечів і годівля круків.
У цьому чудовому рядку влучне протиставлення двох метафор — однієї, бурхливої, і другої, жорстокої і розтягнутої в часі — дотепно обманює читача, навіюючи йому думку, що йдеться про гостре сприйняття битви та її результатів. Але насправді зміст цих рядків значно простіший. «Годівля круків» — щоб ви знали це відразу — є одним із синонімів слова «труп», а «буря мечів» є синонімом слова «битва». Саме такі еквівалентності й дістали назву кенінґів. Утримувати їх у пам’яті й застосовувати з метою уникнути повторів було палким ідеалом тих первісних любителів літератури. Якщо їх була достатня кількість, то з їхньою допомогою можна було розв’язати всі труднощі, пов’язані з побудовою строгої метрики, дуже вимогливої до алітерації та внутрішньої рими. Як приклад їхнього вільного й досить-таки безладного застосування можна навести такі рядки:
Нищитель племені гігантів
Здолав могутнього тура на луках меви.
Так і боги, поки сторож дзвона бідкався й нарікав,
Убили сокола річкової заплави.
Й нічим не допоможе цар греків
Коневі, що біжить по вершечках рифів.
Нищитель племені гігантів — це червонопикий Тор{96}. Сторож дзвона — священнослужитель нової віри, залежно від того, як він означений. Цар греків — Ісус Христос із тієї досить туманної причини, що це один із титулів константинопольського імператора, а Ісус Христос не нижчий за нього. Тур на луках меви, сокіл річкової заплави та кінь, що біжить по вершечках рифів, — це не три різні аномальні тварини, а один корабель, який терпить лихо. З цих ускладнених синтаксичних рівнянь перше належить до другого ступеня, оскільки луки меви означають море. Розв’язавши ці окремі вузли, я залишаю читачеві зрозуміння всіх інших рядків, зрозуміти які не так уже й важко. «Сага про Ньяла» вкладає їх у плутонічні уста Стейнвори, матері скальда Рефа, яка протягом цілого епізоду абсолютно прозорою прозою розповідає, як велетенський Тор надумав битися з Христом, а той не наважився прийняти виклик. Ніднер, фахівець із германської філології, шанобливо пише про «суперечливий людський вимір» цих постатей і закликає виявити до них інтерес «нашу сучасну поезію, яка так прагне віднайти цінності реального життя».
Ще за один приклад можуть правити вірші Еґіля Скалаґрімсона:
Фарбувальники вовчих зубів
Змарнотратили м’ясо червоного лебедя.
Сокіл роси меча
Нагодував себе героями з рівнини.
Змії з піратського місяця
Виконали волю Ланцюгів.
Такі рядки, як третій і п’ятий, дають нам майже органічну втіху. Те, що вони намагаються передати, не має ніякого значення, бо вони, власне, нічого не означають. Вони не закликають помріяти, не розбуджують ані образів, ані пристрастей. Вони не є відправними точками, вони — кінцеві пункти. Втіху — достатню й мінімальну втіху — ми знаходимо в їхньому розмаїтті, у різнорідному контакті зі словами цього фрагмента[40]. Можливо, саме так розумів його й автор, і його символічний зміст був простим додатком до змісту інтелектуального. Ланцюги — це боги; піратський місяць — щит; змія з піратського місяця — спис; роса меча — кров; її сокіл — крук; червоний лебідь — будь-який закривавлений птах; м’ясо червоного лебедя — мерці; фарбувальники вовчих зубів — щасливі воїни. Думка відкидає ці перетворення. Щит може обійтися й без такого визначення, як піратський місяць. Це незаперечна істина, але не менш незаперечною істиною є й той факт, що ця формула не дозволяє замінити себе «щитом», не втративши повністю свого смислу. Замінити кожен кенінґ відповідним словом не означає зробити явним прихований зміст; це означає знищити поетичний твір.
Балтасар Ґрасіан-і-Моралес, який належав до Товариства Ісуса, виступає проти надуманих перифраз із механізмом, схожим на або тотожним механізму застосування кенінґів. Ішлося про теми літа або світанку. Замість просто подавати їх, він їх обґрунтовує та узгоджує з провинною боязкістю. Ось сумний продукт цих його зусиль:
Після того як у небесному амфітеатрі
Вершник дня
На Флеґетоні хоробро бився
З осяйним биком,
Вимахуючи золотим променем списа
І втішаючись оплесками
Чудового видовища небесних світил —
Натовпу дам прекрасних,
Які, в радості й щасті своїх уборів,
Сидять на балконах Аврори;
Після того як у дивній метаморфозі,
Пишно вбраний у пір’я,
Несучи гребінь вогненний
До безлічі осяйних зірок
(Курей з курників небесних),
Вийшов Півень червоновинного Феба,
Ведучи курчат із Яйця лебединого,
Бо велика Леда, зрадивши Бога,
Мусила висиджувати їх, як квочка…
Бурхливе бико-куряче божевілля превелебного отця — ще не найтяжчий гріх його рапсодії. Значно більш гнітюче враження справляє її логічний апарат: чітко продумане розташування кожного імені та його жорстокої метафори, неможливе ствердження очевидних дурниць. Наведений вище вірш Еґіля Скалаґрімсона — це проблема чи, можна сказати, навіть загадка. Проблема неймовірної мови, мовного безладу. Щодо Ґрасіана, то, хоч це й може здатися дивним, він був добрим майстром прози; письменником, спроможним на дуже витончені знахідки. Це можна довести, наприклад, на такому реченні, що вийшло з-під його пера: «Маленьке тіло Петера Крисолоґа вміщувало в собі велетенський дух; короткий панегірик Плінія{97} можна порівняти з вічністю».
У кенінґах домінує функціональний характер. Вони менше визначають об’єкти своєю формою, аніж своїм застосуванням. Вони, як правило, оживляють те, до чого доторкаються, не загрожуючи обернути цей процес, коли їхня тема жива. Їх було безліч, а сьогодні вони майже забуті; саме цей факт спонукав мене підібрати деякі з цих зів’ялих квітів риторики. Я скористався з першого збірника відповідних текстів, укладеного зусиллями Сноррі Стурлусона{98} — відомого як історик, як археолог, як конструктор термів, як автор генеалогій, як президент асамблеї, як поет, як подвійний зрадник, що втратив голову на пласі, і як привид[41]. Він уклав цей збірник 1230 року, з метою просвіти. Він прагнув задовольнити дві свої пристрасті, які мали досить протилежне спрямування: прагнення до поміркованості й поклоніння культу предків. Йому подобалися кенінґи, а надто тоді, коли вони були не дуже заплутані й могли бути підтверджені класичним прикладом. Цитую його слова: «Цей посібник призначається для початківців, які хочуть набути поетичної вправності й удосконалити свої образи застосуванням традиційних метафор, а також для тих, хто прагне навчитися розуміти твори, в які закладено таємничий зміст. Треба шанувати ці історії, якими задовольнялися наші предки, але годиться, щоб християни знаходили в них підтвердження своєї віри». На відстані семиста років у часі таке розрізнення залишається корисним. Бо деякі німецькі перекладачі цього флегматичного північного «Gradus ad Parnassum»[42] пропонують його читачам як Ersatz[43] Біблії і при цьому присягаються, що постійне читання норвезьких оповідок — це найефективніший засіб для того, щоб повернути в Німеччину справжній німецький дух. Доктор Карл Конрад — автор неймовірно скаліченої версії трактату Сноррі та власної брошури з п’ятдесяти двох «недільних уривків», які належать до так званих творів, що складають святе письмо «істинно германського благочестя», — чи не наймоторошніший приклад.
Трактат Сноррі називається «Прозова Едда». Вона складається з двох частин, написаних прозою, й однієї, де подаються лише вірші, що й дало авторові підстави назвати її «прозовою». У другій частині розповідається про пригоди Еґіра, або Глера, надзвичайно обізнаного в мистецтві чаклування, який зустрічався з богами у фортеці Асґард, що її смертні називають Троєю. Надвечір Одін{99} звелів принести мечі, відполіровані до такого блиску, що можна було обійтися й без іншого світла. Глер заприятелював зі своїм сусідом, яким був бог Браґі, вельми досвідчений у красномовстві та віршуванні. Смертний чоловік і бог передавали один одному великий ріг із медовим трунком і розмовляли про поезію. Бог розповідав своєму співрозмовникові про метафори, які треба застосовувати у віршуванні. Нині я часто користуюся цим божественним каталогом.
Я включив до нього й ті кенінґи, про які тут уже згадував. Укладаючи цей каталог, я відчув радість, яка, либонь, притаманна філателістам.
| оселя птахів | повітря |
| оселя вітрів |
| стріли моря | оселедці |
| кабан на хвилях | кит |
| дерево сидіння | лава |
| ліс на щелепі | борода |
| асамблея мечів | битва |
| ураган мечів | |
| зустріч джерел | |
| політ списів | |
| пісня списів | |
| свято орлів | |
| дощ із червоних щитів | |
| свято вікінґів |
| сила лука | рука |
| нога лопатки |
| кривавий лебідь | гриф |
| півень мерців |
| смикун вуздечки | кінь |
| місце шолома | голова |
| скеля плечей | |
| фортеця тіла |
| горно співу | голова скальда |
| хвиля рогу | пиво |
| приплив у кухлі |
| шолом повітря | небо |
| земля зірок | |
| шлях місяця | |
| чаша вітрів |
| яблуко грудей | серце |
| твердий жолудь думки |
| мева ненависті | крук |
| мева ран | |
| кінь відьми | |
| кузен крука[44] |
| скелі слів | зуби |
| земля меча | щит |
| місяць корабля | |
| місяць піратів | |
| дах битви | |
| хмара битви |
| крига бою | меч |
| палиця гніву | |
| вогонь шоломів | |
| дракон меча | |
| гризун мечів | |
| колючка битви | |
| риба битви | |
| весло крові | |
| вовк ран | |
| гілка ран |
| град із луків | стріли |
| гуси битви |
| сонце будинків | вогонь |
| загибель дерев | |
| вовк храмів |
| насолода круків | воїн |
| фарбувальник крукового дзьоба | |
| радість орла | |
| дерево шолома | |
| дерево меча | |
| фарбувальник мечів |
| людожер шолома | бойова сокира |
| добрий годувальник вовків |
| чорна роса домашнього вогнища | сажа |
| дерево вовків | шибениця |
| дерев’яний кінь[45] |
| роса болю | сльози |
| дракон трупів | спис |
| змія щита |
| меч рота | язик |
| весло рота |
| сидіння сокола | долоня |
| країна золотих перснів |
| дах кита | море |
| земля лебедя | |
| шлях вітрил | |
| поле вікінґа | |
| луг меви | |
| ланцюг островів |
| дерево круків | мрець |
| овес орлів | |
| пшениця вовків |
| вовк припливів | корабель |
| кінь пірата | |
| олень царів моря | |
| лижви вікінґа | |
| жеребець хвилі | |
| плуг моря | |
| сокіл узбережжя |
| камені обличчя | очі |
| місяці чола |
| вогонь моря | золото |
| постіль змії | |
| блиск долоні | |
| бронза розбрату |
| відпочинок списів | мир |
| оселя дихання | груди |
| корабель серця | |
| основа душі | |
| сидіння сміху |
| сніг гаманця | срібло |
| крига горнів | |
| роса терезів |
| володар кілець | король |
| розподілювач скарбів | |
| розподілювач мечів |
| кров скель | річка |
| земля сітей |
| струмок вовків | кров |
| приплив різанини | |
| роса мерця | |
| піт війни | |
| пиво круків | |
| вода меча | |
| хвиля меча |
| коваль пісень | скальд |
| сестра місяця[46] | сонце |
| вогонь повітря |
| море тварин | земля |
| підлога бур | |
| кінь туману |
| володар загонів | бик |
| зростання людей | літо |
| натхнення змій |
| брат вогню | вітер |
| ворог лісів | |
| вовк такелажу |
Я пропускаю метафоричні словосполучення другого ступеня, ті, котрі утворюються сполученням простого терміна з кенінґом, наприклад: вода палиці ран — кров; годувальник мев ненависті — воїн; пшениця червонотілих лебедів — труп; а також ті, що мають у собі міфологічні елементи: погибель гномів — сонце; син дев'ятьох матерів — бог Гаймдаль. Пропускаю також утворення тимчасові: паливо морського вогню — жінка, яка носить золотий медальйон[47]. З тих, які мають набагато більшу силу й утворюються від довільного злиття загадкових зворотів, назву лише один: ненависники снігу соколиного місця. Соколине місце — це долоня; сніг руки — гроші; ненависники снігу — ті чоловіки, які легко розлучаються з грішми, щедрі королі. Цей метод, як легко може переконатися читач, традиційний, коли йдеться про тих, хто дає милостиню; мета таких образних виразів — вихваляння не дуже активної щедрості, щоб стимулювати її. Звідси — багато різних назв для срібла та золота, звідси й усі ті образні вислови, які характеризують, короля: володар перснів, розподілювач майна, сторож добра. Звідси й такі перетворення, як рядки, наведені нижче, що належать перу норвежця Ейвінда Скальдаспілліра:
Хочу збудувати похвалу
Тверду й несхитну, як кам’яний міст.
Наш король не скупий, він охоче дарує
Розжарені вуглини зі своєї руки.
Це ототожнення золота й полум’я — небезпеки й осяйного блиску — не втрачає своєї ефективності. Акуратний Сноррі все пояснює: «Ми кажемо, що золото — це вогонь рук або ніг, бо воно має червоний колір, але срібло ми називаємо кригою або снігом, або градом, або памороззю, бо його колір — білий».
І додає: «Коли боги прийшли з візитом до Еґіра, той прийняв їх у своєму домі (а його дім — у морі) й осяяв їх брусками золота, що світились, як мечі на Вальгалі. Відтоді золото почали називати вогнем моря і всіх вод та річок». Золоті монети, золоті персні, викарбувані на золоті щити, мечі та сокири були винагородою скальдів; а в окремих надзвичайних випадках їх нагороджували також землями та кораблями.
Мій список кенінґів — неповний. Співці соромилися вдаватися до буквальних повторів і віддавали перевагу численним варіантам. Досить подивитися на ті, які утворені навколо слова «корабель» і які внаслідок перестановок, забуття або вигадливої фантазії можуть значно збільшити свою кількість. Не менш численними є й ті образні вислови, що юрмляться навколо слова «воїн». «Деревом меча» назвав його один скальд, мабуть, тому, що «дерево» й «переможець» були омонімами. Другий застосував вираз «дуб списа»; третій — «золотий дрюк»; четвертий — «страхітлива ялина залізних бур»; п’ятий — «густий ліс риб війни». Іноді ці варіації підкоряються певним законам: це показує уривок із Маркеса, де корабель, наближаючись, здається, стає велетенським.
Гордий кабан повені
Вистрибнув над дахами китів.
Ведмідь потопу обікрав
Стародавню дорогу вітрил,
Бик збуреного моря зламав
Ланцюг, яким прикутий до берега наш з'aмок.
Пишномовний стиль — це нестямна розбурханість академічного розуму; стиль, запроваджений Сноррі, — загострення і майже reductio ad absurdum[48] преференції, що властива всій германській літературі: любові до складних словоутворень. Найдавніші пам’ятки цієї літератури створили англосакси. У «Беовулфі»{100}, який створено 700 року, море — це дорога вітрил, дорога лебедя, велика миска хвиль, купіль лиха, дорога кита; сонце — свічка світу, радість неба, дорогоцінний камінь неба; арфа — дерево торжества; меч — витвір молота, товариш битви, сяйво баталії; битва — гра мечів, злива заліза; корабель — мандрівник моря; дракон — загроза вечора, сторож скарбу; тіло — оселя кісток; королева — ткаля миру; король — володар перснів, золотий друг людей, ватаг народів, розподілювач скарбів. Так само і в «Іліаді» кораблі — мандрівники моря, далекі — мало не трансатлантичні — блукальці, а цар — володар людей. У «житіях» 800 року море — це купіль для риби, дорога тюленів, ставок кита, царство кита; сонце — свічка людей, свічка дня; очі — діаманти обличчя; корабель — кінь хвиль, кінь моря; вовк — житель лісів; битва — гра щитів, політ списів; спис — змій війни; Бог — радість воїнів. У «Бестіарії»{101} кит — сторож океану. У баладі Бруннабура (близько 900 року) битва — це спілкування списів, шелестіння знамен, причастя мечів, зустріч людей. Скальди пунктуально застосовують одні й ті самі словосполучення; їхні новації полягали лише в їхньому бурхливому застосуванні та у сполученні їх між собою з метою утворення складніших символів. Можна припустити, що в цьому плані вони співпрацювали з часом. Лише тоді, коли вираз «місяць вікінґа» став синонімом слова «щит», поет зміг утворити словосполучення «серп місяця вікінґів». Цей слушний момент настав в Ісландії, а не в Англії. Смак до утворення словосполучень зберігся в британській літературі, але в іншій формі. Так, в «Одіссеї» Чепмена{102} ми знаходимо безліч дивних прикладів. Деякі з них дуже гарні (delicious-fingered Morning[49], through-swum the waves[50]); інші здаються суто візуальними й топографічними (Soon as the white-and-red-mixed-fingered-Dame[51]); ще інші справляють враження дивної недоладності (the circularly-witted queen[52]). До таких словесних викрутасів можуть привести лише германська кров і грецька література. Тут принагідно можна згадати про спроби повністю германізувати англійську мову, так, наприклад, в одному з номерів «Wordbook of the English Tongue»[53] пропонуються такі лексичні вдосконалення: lichrest[54] замість кладовища, redecraft[55] замість логіки, four-winkled[56] замість квадрата, outganger[57] замість емігранта, fearnought[58] замість сміливця, bit-wise[59] замість поступово, kinlore[60] замість генеалогії, bask-jaw[61] замість репліки, wanhope[62] замість зневіри. На такі авантюри може штовхнути англійська мова та ностальгічне знання давньогерманської…
Переглядати повний список кенінґів означає пережити прикре відчуття, що таємниця образного вислову дуже рідко буває дотепною і набагато частіше — неадекватною і багатослівною. Перш ніж дорікати за це авторам, треба згадати про те, що їхнє перенесення в мову, яка не знає складних слів[63], має тенденцію підсилювати їхню недоречність. «Колючка битви» здається вкрай невдалою перифразою; Kampfdorn або batllethorn справляють таке враження значно меншою мірою[64]. І поки граматичні заклики нашого Суль Солара не знаходитимуть відгуку, такий вірш Редьярда Кіплінґа{103}:
І the desert where the dung-fed camp-smoke curled[65]
або такий Їтса{104}:
That dolphin torn, that gong-tormented sea[66]
залишаться невідтворюваними й немислимими в іспанській мові…
Можна знайти й багато інших виправдань. Одним з очевидних є той факт, що ці не завжди точні вирази запам’ятовували один за одним учні скальда, але вони не викладалися перед публікою в якийсь систематичний спосіб, а лише під час читання віршів. (Простенька формула
вода меча = кров
була, мабуть, одним із небагатьох винятків.) Ми не знаємо, якими були закони цього словоутворення. Не знаємо, якими аргументами можна обґрунтувати відмінність кенінґів від доброї метафори Луґонеса{105}. До нас дійшли тільки окремі слова та вирази. Неможливо знати, яким тоном вони промовлялися, з яким виразом обличчя, чи з категоричною рішучістю, чи зі стриманою скромністю, чи були вони індивідуальними, як музика. Можна не сумніватися лише в тому, що були дні, коли вони виконували свою функцію дивувати й розважати публіку, і що їхня часом груба й недоладна дотепність зачаровувала червонолицих велетнів, жителів вулканічних пустель і порізаних глибокими фіордами узбереж не менше, аніж міцне пиво та поєдинки жеребців[67]. Цілком можливо, що їх вигадували у стані якоїсь таємничої радості. Сама їхня грубість — риби битви: мечі — можливо, відповідала стародавньому гумору, тим жартам, що їх полюбляли ті брутальні велетні з гіперборейських країв. У цій дикунській метафорі, про яку я щойно згадав, воїни та битва зливаються в невидимому плані, де висвистують мечі, завдаючи людям кривавих ран, і витає ненависть. Таку уявну картину ми бачимо й у «Сазі про Ньяла», на одній зі сторінок якої написано: «Мечі вистрибували з піхов, а сокири та списи літали та схрещувалися в повітрі. Зброя переслідувала їх з таким шалом, що вони мусили ховатися за щитами, та все одно багато були поранені, й на кожному кораблі помер бодай один воїн». Таке видіння бачили на кораблях відступника Бродіра перед битвою, в якій він наклав головою.
У казці 743 ночі з книги «Тисяча й одна ніч» я прочитав такі повчальні слова: «Не можна казати, що помер щасливий цар, якщо він залишає по собі такого наступника: делікатного, приємного, незрівнянного, хороброго, як лев, і вродливого, як ясний місяць». Порівняння, схоже, одночасні з епітетами германців, не кращі й не гірші, аніж у них, але вони мають іншу основу. Чоловік, якого порівнюють з місяцем, чоловік, якого порівнюють з диким звіром, не може бути сумнівним результатом розумового процесу: це миттєва й коректна істина двох інтуїтивних осяянь. Щодо кенінґів, то вони залишаються у своїх софізмах, у пихатих і млявих розумуваннях. Але можна навести й пам’ятний виняток, приклад вірша, в якому знайшла своє віддзеркалення міська пожежа, вогонь прекрасний і грізний:
Палають люди; у вогні шаленіє Хоя.
Фінальна помста. Знак нога лопатки зустрічається не часто, але не рідше, ніж лікоть людини. Уявити собі цю ілюзорну ногу, яка стримить із рукава камізельки й у якійсь болючій агонії розділяється на п’ять пальців, означає інтуїтивно осмислити її фундаментальну рідкість. Кенінґи вселяють нам це почуття приголомшеного подиву, примушують нас відчужуватися від світу. Вони можуть мотивувати ту прозору спантеличеність, яка є єдиною гордістю метафізики, її винагородою і її джерелом.
Буенос-Айрес, 1933 р.
П о с т с к р и п т у м. Морис{106}, сумлінний і талановитий англійський поет, застосував чимало кенінґів у своїй останній епопеї, «Сіґурд{107} із роду Волсунґів». Назву кілька з них, не знаючи, запозичені вони в нього чи свої власні, чи ті й ті. Полум’я війни — знамено; приплив різанини, вітер війни — атака; світ скель — гора; ліс війни, ліс списів, ліс битви — військо; тканина меча — смерть; загибель Фафніра{108}, головешка битви, гнів Зиґфріда — його меч.
«О, жасмин, батько пахощів!» — викрикують у Каїрі продавці. Маутнер{109} зазначає, що араби мають звичай утворювати свої образні конструкції з відносин «батько — син». Тому в них зустрічаємо: батько ранку — півень; батько злодійства — вовк; син лука — стріла; батько ущелин — гора. Наведу ще один приклад такого застосування образів: у Корані найпоширеніший доказ існування Бога — це страх перед тим, що людина народилася з кількох крапель поганої води.
Відомо, що первісними назвами для корита з водою були землеплав, землехід, тобто земний корабель. Згодом його назвали «коритом», щоб затуманити зрозуміння. Первісний кенінґ був надто очевидним. Ще одним кенінґом був вираз «велике порося», що був апетитним евфемізмом, яким людожери назвали свою головну страву.
Людина крайніх переконань, яка у мені вже померла, але її привид досі мене не покинув, зазнає глибокої втіхи від цих ігор розуму. Я присвячую їх своїй світлій подрузі: Норі Ланґе, чия кров, можливо, їх упізнає.
П о с т с к р и п т у м 1 9 6 2 р о к у. Якось я написав, а потім не раз повторював, що алітерація та метафора були фундаментальними елементами стародавнього германського віршування. Два роки, присвячені вивченню англосаксонських текстів, дають мені сьогодні підстави змінити цю свою першу думку.
Щодо алітерацій, то я тепер розумію: вони були радше засіб, а не мета. Вони мали позначати ті слова, на яких поет хотів наголосити. Доказом цього твердження можна вважати те, що голосні звуки, які були відкритими, тобто дуже відмінними один від одного, утворювали алітерації між собою. Другий доказ: у стародавніх текстах ми не знаходимо алітерацій перебільшених, типу afair field full offolk[68], яка датується XIV сторіччям.
Щодо метафори як неодмінного елемента віршування, то, як я розумію, людей насамперед приваблювали пишнота та поважність, притаманні складним словам, і кенінґи на початку не були метафоричними. Так, два перші віршовані рядки «Беовулфа» включають у себе три кенінґи (данці списів, минулі дні або дні років, царі народу), що, безперечно, не є метафорами, і лише в десятому рядку ми зустрічаємо такий вираз, як hronrad (дорога кита, море). Таким чином, фундаментальне значення метафори, як ми це бачили на прикладі останнього порівняння, стало досить пізнім відкриттям літератур.