на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Різдво

Коли народжується Бог, народжується нова надія.

Скоро Різдво. Надворі намело снігу, що й хвіртки не відчиниш. Розгублено виглядали з-під даху горобці, не наважуючись податися на пошуки харчу. Десь іздалеку лунали голоси щасливих дітлахів, що купалися в сніговій розкоші. Дякувати Богу, хурделиця ще зранку вляглася. Небо розвиднилося, вдягаючись у святкову просинь. Сніг виблискував, як розсипаний цукор, заграючи кожним кристаликом із передсвятковим сонцем. Мартин укотре взяв до рук саморобного віника: треба знову промести стежку й замести під вікнами: скоро колядники прийдуть.

У великій хаті святково полискувала срібним дощиком та яскравими гірляндами ялинка. «Яка красуня!» – малювала собі її в уяві Стефка. Золотаві скляні бурульки та брунатно зелені шишки хилили донизу кінчики її гілок, з-під яких проглядалися засніжені маленькі хатинки з морозяними віконечками, великі кольорові кулі із сонечком усередині та яскраво-жовті качани кукурудзи. Яке то щастя – Різдво!

Розя поралася на кухні. На столі мали бути всі дванадцять страв. Кутя, пампушки, борщ із вушками, оселедець, вінегрет, рибний холодець. Стефка підсунула дзиґлик до стільниці й узялася доліплювати вареники. Розя складала на стіл. Спершу – макітру з кутею, далі – узвар, пампушки. Такою великою родиною вони збиралися вперше. У хаті пахло розстеленим під столом сіном, кутею й Різдвом. На столі горіли свічки. У кутку стояв солом’яний дідух із ложкою за перевеслом. Біля куті на великому білому тарелі пахкотів малиновий пиріг – Мартинова робота. Десь далеко вже давали про себе знати колядники. Борис як перший господар сидів посередині столу. З одного боку – Розя, з другого – Стефка. Коло них – Мартин з Ірцею й Світланою та Марія з Миколою і їхнім сином.

– Христос народивси! – привітався до всіх Борис.

– Славімо його! – відповів кожен, хто сидів за столом, і святкував Різдво Христове й Різдво великої родини.


Борисові нараз стало зле. Та щоб на самісіньке Різдво? Ніхто навіть не знав, ні що то було, ні від чого. Він раптом став блідий і немічний, як каганець без лою. І не тому, що вже з літ вийшов. То радше напасть яка – казала Розя. Мартин побіг до Йосифа Лабенського, Яркового тата.

– Христос народився, – промовив, обтрушуючи на порозі сніг.

– Славімо Його, – відповів Ярко, підводячись з-за столу.

Кого-кого, а Ярка побачити Мартин ніяк не сподівався. Значить, приїхав-таки на свята із Сибіру.

– То в Йосифа гості нині? Не знав. Перепрошую, – почав здалека Мартин.

– Проходь, чого на порозі стоїш? – глянув на Мартина своїми досі гострими чорними очима Ярко. Він за роки змінився, набрав тіла й на лиці покруглішав. – Давно не приїжджали. Вирішили родину провідати.

– Які в нас колядники! – почув Мартин. На порозі стояла Оленка, обтрушуючи чобітки й шапку. Змінилася: волосся на біле вифарбувала, підстриглася, тільки очі ті, що колись. І втекла в п’яти Мартинова мотузяна душа. Він витер рукавом чоло. Скільки років вони не бачилися?

– З приїздом! Не знав… перепрошую. Варвара казала, що маєте приїхати, тільки не знала коли, – ковтав слова Мартин.

– У Ярка з робою не дуже виходило. Він на буровій. А там вахти, – щось намагалася пояснити Оленка.

Скрипнули двері. У кімнату ввійшов молодий чоловік. Зачесані назад кучері, сині, як льон, очі. Миловидний, приязний, видно, що в житті ґав не ловив.

– Знайомся. Це наш син Антось. У медичному вчиться. У нас, на Сибіру, – сипалося, як із рукава.

«У нас, на Сибіру», – пропекло Мартина.

– Мартин, – подав він руку.

– Антон, – відповів хлопець.

– Проходь, сідай, – заходилася Оленка. – Я зараз чогось гаряченького принесу, – усміхнулася м’якими горіховими очима.

– Дякую. Я лише на хвильку. Борисові зле. Подумав, може, Йосиф мотоциклом до Косова підкине. Розумію, що Різдво…

– Ми тут машиною. Може, Антось відвезе? Ярко вже трохи святкував. Чи як ти кажеш, Ярку? – звернулася до чоловіка.

– Най їде. Я тут залишаюся колядників приймати.


Оленка провела їх до машини. Сніг щедро сипався на волосся, щоки, вії. Оленчині очі м’яко поглядали на Мартина.

– Прийдеш завтра до Варвари? – запитав Мартин, коли Антось сів розігрівати мотор у машині.

– Коли?

– О дев’ятій.


Бориса залишили в лікарні. Лікар сказав, що зроблять аналізи й повідомлять, що з ним.


У людини свої плани, а в часу – свої. Сьогодні Мартин це розумів як ніколи. Раз у раз глипав на годинник. Години то тягнулися, як гума, то точилися через решето. Десята. Третя. Шоста. І враз час зупиняється. Годинникова стрілка перестає рухатися, та й годі! Світ макітриться. Якась геть нестерпна жаба присмокталася до серця й ссе. Мартин ходить по хаті й сам себе під вогнем тримає.

– Ти що, заслаб, Мартинцю? – відчуває неспокій сина Стефка.

– Усе добре, мамо, – відповідає й не знає змісту тих слів.


Мартин боявся запізнитися, хоч до Варвари рукою подати: за хвильку вже в саду стояв. Серце калатало, немов чоловіка сто вовків нагонцем гнало. Воно летіло, утікало, бігло галасвіта до тину, перестрибувало через усі загорожі й уже чекало біля крислатої яблуньки. Ще півгодини – і Оленка прийде.

Прийшла. Побрела відразу під крислату яблуньку. Сперлася плечима на неї й дивилася на Мартина горіховими очима. Він і не думав, що в нього ще так сильно можуть тремтіти ноги.

Було чутно, як під ногами рипить сніг і як десь далеко колядують дівчата з хлопцями. Сніг сипався на її волосся, а Мартинові здавалося, що він відчуває його в себе під сорочкою. Місяць далі похитувався поміж тоненьких хмар, наче його зачепив хто на ниточку. Зорі палахкотіли, блимали маленькими вічками. Який дивний вечір!

– Ви надовго? – глянув на Оленку Мартин.

– Хотіла б назавжди, але більше, ніж на тиждень, не вийде. Дорога багато часу займає. Мали щось батькам привезти, то вирішили, що машиною краще. Зате довше їхати.

– Син у тебе дорослий уже, – застрягло в Мартина в горлі. Він глибоко вдихнув, хотів іще щось додати. Хотів навіть струсити з її волосся сніг. Не струсив.

– Роки біжать, Мартине. Діти ростуть, ми старієм. Усе по літах, Мартине. А ти як?

– Добре. Лише Борис прислаб, – дивився собі під ноги.

– Шкода, – почув.

Оленка говорила ще щось. Здається, підбадьорювала Мартина. Та він ухопився за те одне-однісіньке слово «шкода» й погубив кінці.

«Шкода! Як мені шкода!» – рвалося його серце. «Як шкода, Оленочко», – кричали його німі губи. Що вони могли тепер сказати? Що дурний, як ступа, як довбня, як кіл у плоті. Сказати, що роками перекладав із кишені в кишеню її протерту стрічку. Смішний! «Ти казала, Оленочко, що легко скапарити собі життя. Як у воду дивилася. Ти була така молода й не по літах мудра. Який бзик мене тоді вкусив, що я пішов до війська? Який курячий розум заліз мені тоді в голову? Життя пройшло, а я як не жив».

Він довго шпортався в блюзі, нарешті витягнув десь із якогось дна маленьку червону стрічку й поклав їй на долоню.

– Пам’ятаєш? – надламував слово.

– Пам’ятаю, – підпалювала душу.


І розвиднився вечір, і від зорі стало світло.

«Я думав, на світі нема щастя, – дивився Мартин на небо. – Таки є».


За чверть століття… | Голос перепілки | Епілог