Гроші торговців сукном і банкірів на службі краси та культури.
Потрапити до галереї Уффіці — це важке випробування. П’яца делла Синьйорія, головна площа, звідки можна потрапити до галереї, заповнена какофонією різних мов і натовпом туристів, що штовхають одне одного. Хоча квиток заброньовано через інтернет кількома місяцями раніше, все ж доводиться стояти у черзі десь години дві під спекотним липневим сонцем, поряд із сотнями інших нетерплячих мандрівників. Наступного дня — ті ж самі «страсті Христові». Черга в Академію мистецтв продовжується на вулиці, незважаючи навіть на те, що кожному відвідувачу дозволено перебувати в академії лише чверть години. Тиснява, порпання з камерами і балаканина припиняються, коли перед очима постає мармурова скульптура — Давид Мікеланджело.
Від краси Флоренції перехоплює подих. На кожному розі треба зупинятися, щоб насолодитися нею. Чого вартий лише сіро-зелений мармур Дуомо, який нікому навіть і на думку не спало би заплямувати графіті. «Життя покинуло мене. Я йшов, проте боявся впасти». Так писав французький письменник Стендаль, який у 1817 р. у Флоренції пережив, за його словами, справжній екстаз, приголомшений величною красою міста. Досвідчений мандрівник Стендаль ніколи не відчував нічого схожого. Італійський психіатр Граціелла Магеріні навіть назвала недугу, що вражає туристів у Флоренції, синдромом Стендаля, La Sindrome di Stendhal.
Як так сталося, що місто, відоме спершу головно своїми лихварями й кравцями, стало одним із найвпливовіших у Європі? Чи можна собі уявити, що цей вплив був здобутий не шляхом війн і насилля, а через розвиток культури? Як одному місту поталанило перетворити свій діалект на літературну італійську мову та стати батьківщиною таких понять, як лінійна перспектива й ренесанс?
Відповідь проста: свобода. Після радіння Римської імперії в Італії не залишилося потужної держави. Містами правили місцеві чиновники, консули. Як і решта міст Північної Італії, починаючи від XI ст. Флоренція була порівняно незалежною.
