home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Пошуки BLISS POINT[93]

У Гільгамеша, зважаючи на його божественне походження, було покликання — вершити великі справи. Крізь увесь епос червоною ниткою проходить його бажання здобути безсмертність[94]. Давня ціль par excellence, досягти якої раніше наважувалися лише герої[95], набуває в епосі відразу кількох форм. Спершу Гільгамеш намагається забезпечити собі вічну славу у досить простий спосіб — побудувавши стіну навколо свого міста Урук. У другій стадії, коли він вже знайшов собі побратима Енкіду, Гільгамеш лишає стіну стіною й вирушає за межі міста, щоб максимізувати геройство й героїзм. «Під час своєї... дороги за безсмертям Гільгамешові доведеться пройти через низку найдивніших страждань та виконати надлюдські подвиги»[96].

Індивід більше не намагається максимізувати свої статки чи зиск, оскільки йому йдеться лише про увічнення свого імені в пам’яті людства формою героїчного вчинку чи вчинків: пригодами. Функцію споживчої корисності витісняє міра максимізації пригод та слави. Таке трактування безсмертності дуже тісно пов’язане з виникненням писемності (історію необхідно зафіксувати для наступних поколінь, тоді ж як стіна залишиться для нащадків стіною і без писемних записів), а Гільгамеш таким чином був взагалі першою людиною, яка спробувала здобути безсмертя (тобто «вічну славу») у формі писемного запису — хай там як, йому першому це вдалося. «Славне ім’я репрезентує нове розуміння безсмертя, яке пов’язане з писемністю та культом слова: ім’я й зокрема записане ім’я проживе довше за тіло»[97].

Однак до класичної максимізації прибутку в епосі ще теж дійде черга. У результаті подорож Гільгамеша не така успішна, як її собі герой уявляв. Помирає його побратим Енкіду, і він уперше чує фразу, яка згодом тягнутиметься за ним упродовж решти епосу як відлуння марності його починань: «Гільгамешу, куди ти рвешся? Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти!»[98]. Після стількох розчарувань герой приходить до урвища над морем, де живе чашниця Сідурі. Як ліки від його смутку й туги вона пропонує сад блаженності, щось на кшталт гедоністичної фортеці carpe diem, де людина може змиритися зі своєю смертністю та принаймні протягом решти свого життя максималізувати земні втіхи та радощі.

Гільгамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти!

Боги, коли творили людину, —

Смерть вони судили людині,

Життя собі залишили.

Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу,

Вдень і вночі — завжди будь веселий,

Учту справляй щоденно,

Вдень і вночі грай і танцюй ти!

Хай вбрання твоє буде чисте,

Волосся чисте, омивайся водою,

Дивись, як дитя твою руку тримає,

Своїми обіймами втішай подругу —

Іншого діла немає в людини![99]

Яку ж відповідь дасть Гільгамеш на цю пропозицію, на цю, за сучасними мірками, максимум консьюмерізму? Напрочуд неочікувано він її відкидає (Гільгамеш до чашниці мовить: «Тепер, чашнице, — де шлях до Утнапішті?»[100]), а в самій пропозиції вбачає тільки затримку, перешкоду на своєму шляху до Утнапішті — єдиної людини, яка пережила великий потоп і в кого Гільгамеш сподівається знайти ліки від смертності.

Герой заперечує гедонізм як смисл максимізації земних утіх та вирушає на пошуки чогось довговічнішого за самого себе. Так в епосі одним помахом руки з ніг на голову перевертається вся прибутко-максимізаційна роль, яку мейнстрімні економісти безупинно намагаються приписати людині як одну зі складових її природи[101].

Після того, як Гільгамеш знаходить Утнапішті, він отримує бажану квітку з морського дна, яка має довіку йому дарувати молодість. Проте герой засинає й втрачає квітку: «Гільгамеш не зміг здолати найніжнішого, він піддався сну, братові смерті, скрадливому знесиленню, котре, як і втома та старіння, супроводжує життя»[102].

Змія зачула квітковий запах,

Піднялася з нори, викрала квітку,

Назад повернулася, скинула шкіру[103].

Тож і в одинадцятій, останній, табличці Гільгамеш знову втрачає те, що шукав. Наче Сізіф, він розминувся з ціллю вже майже на самій вершині, і так і не знайшов своєї омріяної bliss point. Хоча безсмертним Гільгамеш, зрештою, таки стає — його ім’я пам’ятають і сьогодні.

І хай би яку важливу роль відіграла випадковість в історичному розвитку цих подій, проте зрозуміло одне: Гільгамеша ми сьогодні пам’ятаємо завдяки історії його героїчної дружби з Енкіду, а зовсім не стіни, яка вже давно не підноситься до своїх монументальних висот.


Приборкування дикого зла й прообрази невидимої руки ринку | Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи | На завершення: колиска економічних пошуків



Loading...