6. ЗІПСОВАНИЙ УРОК ТАНЦЮ.

МУКИ ДОКТОРА ГЕНА

...Щоб узнати людину як слід, треба побути з нею бодай в одній космічній експедиції. Так, здається, полюбляли висловлюватися в наш час? А я з Туканом був у двох і, виявляється, помилявся. Гм! От тобі й Тукан! Місяця ж не міг спокійно просидіти на Землі, худнув від нетерплячки, не давав спокою Асоціації. Можна було подумати, що мине день-два, і зорі розтануть в небі, зникнуть безслідно. І не буде куди летіти, і не буде по чому орієнтуватися. І ось маєш — якої заспівав учора! Чим же він так зайнятий, цікаво, що його так утримує тут?

Садиба Тукана майже поряд, за якихось п’ятсот метрів, але навіть звідси, з антресолей астрономічної обсерваторії Тау, її не видно. Заважає пагорб. Тау спустився вниз, постукав у двері кабінету Міс-і-Сіпі. Дружина стояла перед робочим щитом. На аркуші паперу рясніли плавні лінії, полишені коричневим фламастером. Тау вдав, що не звернув уваги на креслення, але дружина сама завела розмову про свою роботу:

— Я починаю заздрити тим потойбічним, що знають чотири пори року. Зміна температури, зміни в природі. Вони, певно, не можуть не впливати на психологію, настрій. Га? Очевидно, доктор Синапс має рацію. Пам’ятаєш, він якось зауважив: одноманітний, сталий клімат, особливо тропічний, не сприяє розвиткові цивілізації, створює умови для культу пасивного споглядання. От я й подумала: а чому б нам не звести зимове містечко з штучним кліматом? Поглянь. Це, звичайно, поки що в загальних рисах. Тут пагорби, вкриті снігом, ось трамплін, а це ковзанка… І все під прозорою банею. І все хоч трохи нагадувало б усім нашу планету-праматір.

Тау глянув на її креслення, зауважив:

— Даруй, люба. У мене зараз інше на думці, інше непокоїть. Чи не відвідати нам Туканів? Приватна розмова в домашніх умовах може виявитися кориснішою, ніж дискусія в клубі.

— Не думаю, що він здатен змінити думку. Ти ж бачив учора, яким упертюхом виявився. Та й що, зрештою, важать якихось три голоси? Обійдемося й без них.

— Та ні, мене мало турбує кількість голосів, тобто я й так упевнений. Мені просто самому цікаво, що з ним сталося. До речі, я давно не був і на космодромі. Я думав, ти не відмовишся від прогулянки. Надворі сьогодні ніби не дуже спечно.

Міс-і-Сіпі охоче погодилася. Хоч і не симпатизувала Туканам, та рада була підтримати зацікавленість чоловіка. Він після того, як Рада ухвалила провести підготовку до референдуму, помітно пожвавішав.

За кілька хвилин вони залишили садибу. Обрали стежку, що круто пнулася на пагорб. Тау легко долав підйом, подаючи де-не-де руку дружині. І все ж, коли опинилися на вершині пагорба, змушені були зупинитися перепочити. Звідси відкривався досить суворий, але не позбавлений своєрідної краси краєвид. На північ, скільки сягав зїр, тяглися світло-коричневі пагорби — і тільки у вибалках, побіля садиб зеленіла рослинність. Лівобіч від них тяглося рівне плато, що правило колись за космодром, а он і ліс починається, а попід лісом — садиба Туканів.

— Стривай, люба, що це він там понагороджував?

— Сама хотіла б зрозуміти.

Тукани зустріли їх привітно, хоча обличчя їхні свідчили — не хочеться припиняти невідкладну роботу. Господарі стояли, спершись на граблі, в нерішучості: чи запрошувати гостей до приміщення, чи ні. Їх прикривали тільки плавки, на головах мали широкополі брилі, а на ногах грубі сандалії. Дружина Тукана, зрештою, вирішила, що незручно стовбичити просто неба:

— Ходімо. Приймете душ, чого-небудь прохолодного вип’ємо.

Тау подякував і зауважив:

— Чекайте. Дайте розібратися, чим оце ви зайняті, що це ви таке замислили… — Він повів очима по чималій площі, в центрі якої вони стояли.

З усього видно було, що тут неабияк потрудилися. Величезні купи золотих самородків височіли по краях площі, піщаний грунт подрібнено, розрівняно. По краях площі стриміли височенькі кілки, на які Туканів син натягував золотий дріт. Трохи менша ділянка землі, що прилягала до лісу, буйно зеленіла. Вона вже обнесена високою дротяною загорожею.

Тукан не без гордості оглядав плоди своїх діянь, тер п’ятірнею міцні, порослі чорним кучерявим волоссям груди, на яких виразно червоніли три глибокі видовжені сліди. Тау глянув на них, у пам’яті враз спливли події далеких-далеких днів.

— Стривай, штурмане, а як ми назвали ту планету, де тобі по грудях оте чудовисько пройшлося пазурами? планетою Трипалих драконів, чи не так?

— Ти розумієш, капітане, після останньої регенерації я не те що назв планет, а й багато чого іншого не пригадаю. Інколи здається, нічого такого й не було: ні польотів, ні тривог, ні прощань, ні зустрічей. Ніби наснилося тільки… — Він, очевидно, не мав особливого бажання напружувати пам’ять. Йому не терпілося дати пояснення щодо нинішніх справ. — Як бачиш, хазяйнуємо потроху. А чого ж гуляти землі?

— А що ви на ній будете робити? — здвигнула плечима Міс-і-Сіпі.

— О добродійко Міс-і-Сіпі, - широко усміхнувся Тукан. — На землі багато чого можна зробити. Ходімо, Марто, покажемо їм.

Тукани повели гостей на обгороджену ділянку. Вони тягнули їх від дерева до дерева, просили скуштувати то персика, то апельсина, то сливок, то грушок… На удобреній землі пишно розрослися кущі помідорів, обтяжені добірними червоними плодами. Ціла система поливу розбризкувала із золотих трубок віялами прісну воду.

Тау і Міс-і-Сіпі куштували, хвалили, та капітан врешті не втримався:

— Тукане, все це чудово, але ж з плантацій привозять не гірші овочі, фрукти. І все ж, як би ти не старався, такого асортименту не матимеш.

— Е-е-е, — задоволено усміхнувся Тукан, — то ж з плантацій, а це своє, вирощене своїми руками! Вловлюєш, капітане, різницю?

— Щось не дуже вловлюю, не дуже. Скажи, а навіщо ця огорожа?

— Ти розумієш, капітане, дикі кози з лісу унадилися, геть витолочували все. Глянь, оцей дріт з шпичаками запозичив з телепередач того світу, з фільму про війну. Тепер і козеня не пролізе. Дотепно придумано, чи не так? З водою, правда, довелося поморочитися. Від лісової мережі проклав до себе спеціальну потовщену трубу, тиску спочатку не вистачало, одне слово, не ладилося. Тепер потягну водопровід далі, на ту ділянку. Справ по горло. Ледве встигаємо. Син після роботи, правда, допомагає, але щось не дуже охоче. Доводиться нам удвох з старою потіти, — він лагідно поплескав Марту по спині.

— Добродію Тукане, а куди ж ви подінете усе це добро? — перепитала Міс-і-Сіпі. — Для вашої родини забагато.

— Родину ми з Мартою охоче збільшили б, але ж ця ваша постанова, добродійко Міс-і-Сіпі… - усміхнувся Тукан.

— Ви, як член Ради, запропонували б переглянути її. А добро не пропаде. Навідуйте нас, пригощайтесь.

— Дякую, дякую, добродію, але ж нам до платформи набагато ближче. Контейнер — на мотокар, і за три хвилини вдома.

Марта і собі встряла в розмову, зауваживши, що збут продукції — то не їхній клопіт. Хай навіть сама Рада десятьох засідає з цього приводу. Їхня справа — виростити. Потому спохопилася:

— Може, ми все ж погомонимо в приміщенні?

Тау подякував. Вони ще хочуть заглянути на космодром, а сонце вже низенько. Чи Тукан не пристане до них? Ні, Тукан вибачається, але сонце вже справді низенько, не припікає, якраз найзручніший для роботи час. А що взагалі робити на тому кладовищі, на космодромі?

На тому й розпрощалися. Тау і Міс-і-Сіпі якийсь час йшли мовчки. Потому дружина перепитала: “Чому ж ти і словом не обмовився про мету візиту?” В її запитанні звучала іронія, і Тау тільки усміхнувся винувато у відповідь. Тукана космос справді вже не бентежив.

Таке відчуття ще ніколи не мучило його. Він фізично відчував, як давить на нього двадцятиметрова товща води, як з усіх боків чатують замкненість, межа, бар’єр.

Ось уже кілька днів у нього ні до чого не лежать руки. Думки, як загнані, спантеличені хорти, тицяються то туди, то сюди, а ніяк не знайдуть виходу із хащів, вирощених ними ж. Час тягнеться неймовірно, до болю у вухах повільно, як у кабіні космічного корабля.

Знову ковтнути одну-дві пігулки часу, “з’їсти час”? О, то велика спокуса… Відразу похитнуться, поляжуть у голові хащі безвиході, і свинець важких дум не обважнюватиме тіло. І час полетить стрілою. Стрілою! А потім? А потім треба буде знову ковтати підступні пігулки. І знову, і знову. Бо ти не космонавт, якого чекає рятівна твердь. Ти на землі. І який же біль, яка розпука, яке спустошення заполонюють душу, коли дія пігулок кінчається, коли повертаєшся з марень до дійсності і пересвідчуєшся, що ти не обігнав часу, ти тільки марив. І нічого насправді не змінилося. Нічого…

Ген сперся на лікоть і розплющив очі. Стіна домашнього кабінету, що відгороджувала його від води, була прозора. Потужне проміння прожекторів, встановлених зовні, пронизувало придонний шар води на кільканадцять десятків метрів. Дикі і культивовані різнокольорові водорості густо звивалися, райдужно виблискували в промінні. Поміж ними снувала зграйками риба. Ось збоку виплив дельфін, припав носом до стіни і з цікавістю глянув на Гена. Той відвернувся. Задня стінка являла собою дзеркально відшліфований золотий щит. І на ньому Ген зустрівся очима з дельфіном, за яким хвилями переливалися водорості.

Так, творці підводного житла добре зважили все. І прозора, і дзеркальна стіни, і освітлення мали створювати враження вільності, простору. І вони створювали цю гарну ілюзію. Але тепер чари тієї ілюзії виявилися безсилими. Ген не міг бачити себе, своє відображення. Воно дратувало його. Перед внутрішнім зором ще зриміше поставав той Ген, другий Ген, його тепер уже мертва копія.

Ген надів окуляри для читання мікрокниг, взяв з полички новий роман Синапса. Намагався заглибитися в текст, аби відігнати моторошну тінь двійника. Мабуть, за інших обставин це вдалося б йому, та зараз свідомість мимоволі роздвоювалася.

Приглушено загув радіотелефон. Він вийняв його з кишені шортів, натис на невеличкий зелений ґудзик.

— Доктор Ген? Ви слухаєте мене?

— Так, — він одразу впізнав її розпачливий голос. — Що ви ще хотіли від мене почути?

Радіотелефон мовчав. Потім те ж розпачливе схлипування.

— О добродійко! Зрозумійте ж і мене! Я не можу зараз, не можу! Я вам обіцяю — ми з часом повернемося до цього. Присягаюся! Думаю, все буде гаразд. Адже експеримент було доведено майже до кінця. Але не тепер. Не тепер! Чуєте?

Радіотелефон замовк.

Ген почував себе страшенно стомленим. Йому захотілося побути наодинці. Тільки не тут, не в цій прозоро-дзеркальній камері, а на волі. Без книг. Податися на поверхню? Але для цього треба вийти з квартири. Ескалатор, спіралька… Неодмінно когось зустрінеш. Хоч і крадькома, щоб не набриднути, зиркатимуть на тебе. А може, ще й розмову хтось заведе. Ні!

Рішуче звівся, вийшов на кухню, відчинив дверцята невеличкої комірчини, витяг аквалангістське причандалля.

Коли обличчя щільно обтягнула маска, а на спину лягли міцно припасовані балони, Ген відчув себе краще. Тепер мимоволі мав контролювати свої рухи, а не думки. Він вийшов у коридор і, поминувши кілька дверей, зайшов у яскраво освітлений тамбур. Звідси через спеціальну камеру легко вийти в океан. Хлопчина-черговий перевірив його спорядження, скептично зміряв поглядом ласти:

— Позаминулорічна модель… Візьміть ось ці! Точно імітують плавці акули.

— Дякую. Звик до своїх.

— Як знаєте… — трохи ображено кинув юнак. — Переходьте на підводний режим.

Ген повернув вентиль на широкому поясі і ковтнув першу порцію стиснутого повітря. Юнак хряснув за його спиною дверцятами компрес-камери. Ген з приємністю відчув, як поволі ноги, а потім тулуб обнімає, пестить вода. За п’ ять хвилин прозорий щит перед ним розійшовся, і Ген ступив на дно.

Його ноги по щиколотки вгрузли в м’який глобігериновий мул. Ген розсунув руками слизькі стебла макроцистісів, відштовхнувся від дна і поплив. Зону декоративної рослинності він проминув швидко. Далі поплив повільно. Нав’язливе почуття замкненості, скутості поволі полишало його. Тим-то не поспішав — приємно було відчувати, як ніжно торкаються тіла довгі пасма ламінарій, як тицяються носами в плечі, в живіт нелякливі рибки. Та й не дуже-то поспішиш тут. Час від часу доводиться пробиватися крізь кількаповерхову морську папороть, густі зарості надзвичайно плодючої гігрофіли — її повисівали на корм промисловій рибі, та риба самотужки не може впоратися з “безсмертною” рослиною.

Ген на хвильку завмер біля буйного куща гемонтії, що просвердлила наскрізь своїм корінням величезну коралову брилу. Ну й чіпка! Як же це їй вдається? А… так, так, коріння виділяє щавлеву кислоту. З-за кореневища гемонтії визирнув краб. Помітивши Гена, він насторожився і підніс догори клешні. Дурненький, кому ти потрібен? Ген рушив далі. Дорогу йому перегородило таке густе скупчення гігрофіли, що довелося буквально пробивати собі прохід. Сонячне світло ледь сягало сюди, і Гену стало бридко, коли руками наразився на щось слизьке і товсте. Але цікавість взяла своє. Що ж воно таке? Ген провів по тому слизькому долонею — воно не кінчалося… Він перебирав ластами і плив вздовж товстої кишки п’ять, десять, п’ятнадцять метрів — кінця не було… Тьху! Та це ж черв’як! Лінеус! Ген гидливо потер руки і подався в освітлений бік. Десь тут поблизу має бути плантація. Так і є. Хвилин за п’ять він підплив до великої розчищеної, яскраво освітленої площі. Вдалині мерехтіли червоними вогниками батискафи з підвішеними внизу авоськами. Аквалангісти висмикували з морського грунту вкриті бахромою бульби культивованої увірандри. Гарний цього року врожай — бульби сягали розмірів людської голови. У Гена мимоволі рот наповнився слиною.

Він звернув лівобіч і подався до берега. Піднімався дедалі вище і вище, зупиняючись час від часу, щоб перепочити і призвичаїтися до зміни тиску.

Випірнув у районі пляжу. Тут, як завжди, було людно, гамірно. Ген швиденько пройшов у роздягалку, здав спорядження.

Відразу за пляжем починався ліс. Тридцятиметрові рівні стовбури швидкоросту, здавалося, черкали верхівками швидкоплинні хмарки, поміж ними пнулися вгору й собі молоденькі саджанці, зеленіла густа трава. Верхів’ я швидкоросту гуло під легким вітерцем рівно, неквапливо. Чим далі заглиблювався Ген у ліс, тим глибше проймав його душу той рівний, спокійний шум верховіть.

Ти рідко сидів біля води, Ген, ти вперше в цьому лісі, хоча виріс він не без твоїх зусиль. А хоч і бував на березі, не звертав уваги на хвилі, на шум, з якими розбиваються вони і знову набігають. Ти не вмієш слухати океан, просто так — слухати. Ти не вмієш слухати ліс. А вони бувають корисніші за найзапекліші, найгостріші дискусії, вони бувають мудріші від наймудріших книг. Тільки треба вміти, треба навчитися віддатися їм сповна. Ні, ні, вони не підкажуть тобі геніальних ідей, думок. Вони просто допоможуть тобі розібратися в тому, що маєш на серці, на душі. Розібратися і зважити. У чомусь розчаруватися, щось відкинути, а в дечому міцно утвердитися. Вони — і море, і ліс, і вся стихія, що оточує тебе, — великі цілителі. І цінителі. Не можна мати стихію тільки за об’єкт для експерименту, не можна.

Ген зупинився біля могутнього жовтогарячого стовбура швидкоросту, прихилився до нього спиною і усміхнувся своїм думкам. Якась стара-престара наївність лізе в голову. Злитися з природою, розчинитися хоч на мить, Як це називається — пантеїзм? Наївно. А може, не так уже й наївно? Га? Він пізнав саму суть живого. Він не слабший за стихію, бо може сам відтворити найсокровенніші її процеси. Він може дати життя матерії. І все ж… І все ж, треба визнати, ці стовбури прекрасні, і небо над ними чудове, і шумить верховіття звабливо, і все те дає насолоду, яку ні з чим не зрівняєш.

З-за куща вийшла сніжно-біла коза з двома козенятами. Мати перша помітила людину і шанобливо, без остраху, а просто з делікатності зупинилася. Козенята підстрибом гайнули довкола стовбура, навколо Гена. Він присів навпочіпки. Одне козеня стрибнуло йому на коліна, тицьнулося своїми вологими губами в шорстку неголену щоку. Він обережно гладив його, відчуваючи долонею кожну шерстинку. І не знати чому очі його зволожились, і ті незримі, але відчутні вузлуваті пута, що тисли серце, попустилися, розслабли.

Коза підкралася до нього ззаду, легенько тицьнула рогами в сідниці, і Ген повалився набік.

— Ах ти ж така! — він розсміявся, підскочив і погнався за козою.

Та вибрикувала між кущів, між ногами в нього плуталися козенята. Він захекався, він сміявся. Він реготав. Ну й здивувалися б ельдорадці, якби побачили ці біганки. Вони гасали між стовбурів, кущів, перескакували через рівчаки зрошення, поки захеканий доктор біології не зачепився ногами за корч і розпластався на траві. Він лежав і переводив важко подих. Він уткнувся лицем у траву і відчував її терпкувато-солодкий запах. А коли підвів голову, побачив серйозні очі недавньої пустунки. Коза уважно-уважно придивлялася до нього, ніби хотіла пересвідчитися, чи не завдав собі шкоди. Рожеві обідки довкола зіниць, очима не кліпне. Ну, що ти скажеш про такі очі, докторе біології? Ти можеш сказати: вони не переобтяжені інформацією. Більше ти нічого не скажеш, бо ти невіглас, докторе біології. Але стривай, стривай… Десь щось подібне ти вже бачив! Кинь, облиш — що за дикі асоціації! Але ж так! У тих очах світилися подібні лагідність і співчуття. Ген обхопив руками ноги, сперся підборіддям на коліна…

— Па-де-Па слухає, — мелодійно обізвалася трубка радіотелефону,

— Гарного вам настрою, Па-де-Па! З вами розмовляє Ген, доктор Ген.

— Ах, це ви! Обізвалися нарешті! Куди ж ви зникли? Я вже думала, забули. Гарного й вам настрою! Чому ж ви мовчите? У вас якісь неприємності? Докторе?..

— Ні, ні, я просто згадав… ви бралися навчити мене танцювати.

— Ой, швидше кажіть, де ви зараз, — перейшла на шепіт дівчина. — Тут зайшов наш Енц, він страх не терпить приватних розмов у робочий час.

— Тоді мовчіть і слухайте. Я на сімнадцятій платформі, тут зовсім недалечко автобар “Зелений гай”. Ви б змогли?.. Коли у вас закінчується зміна?

— За годину. Я приїду. Чекайте.

У барі ще нікого не було. Ген пройшов за перегородку до невеличкої кухні. Відкрив холодильник. О! Та тут непоганий вибір! Так, так, тунець і міноги, краби, кальмари, устриці, мідії, кардіум. А це що таке? Гм! Що за сорт риби? Невже вивели без нього? Ну, гаразд, приготуємо потім страву на свій смак. А поки що вип’ємо звичайної прохолодної води. Отак! От і добре. А потім приготуємо коктейлі. До них подамо… гм, де ж вона? Ага, ось ти, голубонько — свіженька сьогорічна увірандра! Смачнішого і легшого заїдку не вигадаєш.

Ген вийшов до залу. Власне, це був не зал, а круглий майданчик, увесь оповитий диким виноградом. Вельми затишно.

З прогалин між густим виноградом видно море, ліс. А он поспішають по монорейках вагончики. Вечоріло. Ген увімкнув освітлення, присів. Незабаром по вимощеній золотими злитками доріжці, що вела від ближчої платформи до бару, щось застукотіло. Ген відвів рукою густе пасмо дикого винограду — невже вона втекла з роботи? Ні, на невеличкому електрокарі до бару під’їжджав юнак у синій спецівці. Він зупинив кар біля входу, вийняв з невеличкого кузова пакунки, піднявся на майданчик.

— Добрий вечір, добродію, — привітно усміхнувся. — Надумали відпочити тут? Дуже приємно. Допоможіть мені, будьте ласкаві, занести це на кухню. — Ген відповів на привітання і взяв з рук юнака важкенький пакунок. — Пропоную скуштувати апельбани, перший урожай, дуже смачні. Вам щось приготувати? Ні? А, ви чекаєте когось. Якщо затримаєтесь, а потім поспішатимете, посуд можете не мити, просто складіть ось сюди, в раковину, я завтра вранці маю навідатися. Даруйте, більше не затримуватиму вас, поспішаю в Клуб космонавтів. Що? Ну, як же, сьогодні там виступатиме Тау. На все добре! Приємного відпочинку!

Ген подякував і, не кваплячись, почав поратися на кухні. Він залюбки готував інколи і вдома. Цікаво, чи припаде дівчині до смаку його улюблена страва? Ген відібрав кілька сортів морської риби, стушив її в герметичній каструльці, приправив овочами, прянощами і гострими спеціями, долив трішки червоного натурального вина.

Дівчину приємно вразив і стіл, і урочистий вигляд доктора. Вони торкнулися одне одного лобами, як давні знайомі, він всадовив її в крісло. Па-де-Па відразу засипала його градом слів:

— Ви знаєте, лише тому, що пообіцяла вам прийти, не пішла до Клубу космонавтів. Тільки й розмов, що про цих двох сміливців та про демаскування. Виступатиме старий Тау. Початок за півгодини… Ви мене слухаєте?

— Аякже, слухаю. Якщо вже вас, Па-де-Па, так цікавить цей вечір, ми ввімкнемо телеоко — здається, збиралися відновити внутрішні передачі, - а поки що…

— Можете називати мене просто Па. Ой, а тут нікого нема?

— А вам що, нецікаво зі мною?

— Ой, що ви, докторе, мені з вами цікаво, але, признатися, я завжди в гурті, люблю, коли багато людей навколо, хай навіть незнайомих. Це погано, докторе? Мені кажуть, що це свідчення… ну, як би висловитися… внутрішньої порожнечі, бездумності, чи що. Тим-то, мовляв, мені і потрібні весь час нові люди, нові враження, нові місця. Хай і так. Я тільки починаю жити, мені нема чого соромитися. Я ще охоча до свіжих вражень. Ви згодні, докторе?

— З усім і цілком, — усміхнувся Ген. — А от мені вже не до гурту. Я рак-самітник. Старий-престарий. І панцир на мені шкарубкий. Але чи не час нам підкріпитися? Не знаю ваших смаків, та, сподіваюсь, ця страва вам сподобається. А коктейль… коктейль замовляйте на свій смак.

Дівчина була в захопленні від варива. Не викликав принципових заперечень і коктейль — терпкий, аж різкуватий трішки, зате ж освіжає, бадьорить. От хіба що заміцний для неї.

Па запитала, чи є тут програвач. Ген признався: не знає.

— Отак-то! Та ви ж збиралися брати урок танцю? Е-е-е, докторе, негарно з вашого боку.

— Даруйте, даруйте, Па, я просто забув. А музика тут якась має неодмінно бути. — Він подався за перегородку і швидко знайшов програвач.

Над альтанкою попливли тремтливі глибокі звуки.

Безшумні вогники вагонів спіральки снували, виписуючи в темряві химерні кола, невисока телевежа ряхтІла різноколірними світляками, десь далеко внизу дихало море. Доктор сперся ліктями на стіл, дивився просто в очі Па, але не роздивлявся, не милувався ні ними, ні всім милим личком дівчини, він просто потонув у тих очах, розтав, і ті болі, ті пекучі думки, що полонили його останнім часом, якось відійшли, притишилися, вгамувалися. І йому стало прикро, що оце так різко розмовляв сьогодні з дружиною Ізоль-Гола, вже тиждень не бавився з донькою.

— Докторе! — раптом порушила мовчання Па. — Даруйте, може, це нетактовно… Ви любите дружину?

Ген внутрішньо здригнувся від такого досить несподіваного запитання, але відповів не вагаючись, бо йому, власне, і не було чого вагатися:

— Так, Па. Безумовно, люблю. Інакше як могли б ми жити разом?

— А я, докторе, вже двічі закохувалася. І так ненадовго, так ненадовго, аж сором.

— Це не страшно, Па. Ви, очевидно, просто захоплювалися кимось. Захопитися і любити — не одне й те ж. Ще прийде і ваш час. Куди вам поспішати?

— І знаєте, — і вперше, і вдруге я закохувалася в старших, набагато старших — на цілий період. Це — неприродно, це— некрасиво, докторе?

— Не знаю, Па. Зрештою, яка різниця? Вони ж тільки за біокарткою старі. А якщо й мають вигляд старих, то можуть в будь-який час піти на регенерацію. Вік у нас не важить нічого. У всякому разі, щодо стосунків, ну, таких от стосунків. Один мій знайомий розміняв другий період, а його дружина ще й перший не завершила. Доктор Синапс он навіть спеціальну книгу випустив і доводить, що такі шлюби навіть… як це він там висловився?.. бажаніші і, біс його знає, цікавіші, чи що.

— А я хотіла б зустріти і покохати знаєте кого? Хай такого ж молодого чи старшого, але не безсмертного, а смертного. І щоб я була смертна. І щоб наша любов померла разом з нами. Мене пригнічують безсмертні. Я тягнуся до старших, бо вони більше схожі на звичайних смертних людей. Але минає час, вони йдуть на регенерацію і знову стають моїми ровесниками. Я верзу нісенітниці, докторе? Так?

Ген ладен був тепер танцювати. Йому аж ніяк не хотілося продовжувати розмову в цьому напрямку.

— Па, ви ж збиралися вчити мене танцювати, як вам не соромно?

Дівчина усміхнулася, рішуче тріпнула довгими віями і навіть по-змовницьки підморгнула докторові.

Залунали бадьорі, задерикуваті ритми. Тепер старалися труби, хизувався своєю спритністю ударник.

— Годиться! Ставайте навпроти мене. Далі, далі, докторе. Почали! — Па в такт музиці хилила голівку то на ліве плече, то на праве, легенько поводила стегнами і, ніби знехотя, переступала з ноги на ногу, її гнучкі руки то рвучко здіймалися вгору, то лягали сумирно на талію. — Ну, чого ж ви стоїте? Пробуйте! — Доктор Ген ніяково усміхнувся і озирнувся довкола. Він боявся своєї невправності. Спробував копіювати рухи Па, але з’ясувалося, що це не так просто. — Ну, гаразд, ставайте ближче. Не дивіться на ноги, дивіться на мене. Відчуйте музику і мене. Та куди ж ви руки? На талію, а не на плечі!

Ген відчував себе хлопчиськом.

Потім Па ввімкнула телеоко. Вони сіли за столик, потроху посмоктували коктейлі, на екрані з’ явилося зображення диктора.

— Шановні добродії і добродійки, сьогодні ми після довгої перерви поновлюємо внутрішні передачі. Починаємо цикл репортажів з мітингів і диспутів, що передують референдуму. Телекамери нашої програми в Клубі космонавтів. За одну-дві хвилини репортаж з мітингу, ініціатором якого є Асоціація космонавтів.

Ген не виявляв жодних ознак зацікавленості, навпаки, видно було з усього, що йому байдужки. Він поглядав то на Па, то на вогники спіральки, то ганявся соломинкою за прозорим кубиком льоду в келисі. Тільки чемність стримувала його від скептичних зауважень. Ковзнув поглядом по натовпу, що з’явився на екрані, механічно прочитав гасла, транспаранти над головами людей. “Ми — діти планети Земля”, “Дорогу — в космос!”, “Руку дружби — землянам!”, “Геть завісу маскування!” Яка нісенітниця! Можна подумати, ніби космос звільнить їх від усіх питань і проблем! Їх буде ще більше, вони наростатимуть нестримною лавиною.

Об’єктив телекамери зупинився на високій трибуни На неї вибрався середнього зросту молодик в окулярах. Голова Асоціації. Він опустив мікрофон нижче, відкашлявся.

— Добродії і добродійки! Асоціація космонавтів, на жаль, точніше було б іменувати її Асоціацією колишніх космонавтів… Так от, Асоціація уповноважила мене заявити: всі ми, всі, крім одного подружжя, висловлюємося за контакт з потойбічним світом. — Ген тільки похитав головою — всі! Аж чотири сім’ї! Ото громада! — З вашої люб’язної згоди надаю слово ветерану космонавтики капітану Тау.

— Гляньте, я ніколи не бачила його в цьому одязі, - аж підскочила в кріслі Па.

Справді, Тау цього разу відмовився від шортів і блузи. На ньому виблискував сріблом комбінезон пілота-космонавта, помережаний червоними блискавками-застібками, на грудях сяяли відзнаки за польоти.

Тау зняв з голови шолом, провів долонею по сивому шорсткому волоссю, перечекав, поки вляжуться вигуки захоплення, поки стихнуть оплески.

— Багато років пролежав цей костюм без вжитку, — почав він. — Даруйте, любі добродії і добродійки, я не хотів влаштовувати тут маскарад. Я просто хочу нагадати вам ті часи, коли ми штурмували безмежні простори Всесвіту, коли ви з нетерпінням чекали від нас звістки, чекали нашого повернення. Це був славний час. Ми розсовували межі своїх горизонтів, ми викрешували нові здогадки, ідеї… Останнім часом я відійшов від громадського життя. Але мушу виступати сьогодні перед вами, і на це є вагомі причини. Мою відмову від чергової регенерації дехто витлумачив досить оригінально. Як ви знаєте, доктор Ген заявив на вченій раді Біоцентру, що регенерація взагалі безглузда і непотрібна. У нього, на жаль, знайшлися однодумці. Признаюсь щиро, я не вирушив би до туманності Андромеди, якби знав, що при поверненні не застану ні рідних, ні знайомих, не знайду нікого, з ким би знайшов спільну мову. І регенерація, і біотека безглузді, якщо топтатися на невеличкому п’ятачку, топтатися на місці.

— Я відвідав немало планет. Планет, розжарених до пекельної температури, і холодних, вкритих льодом, вкутаних товстим шаром смертоносних газів. Планет, де флора і фауна буяє фантастично, казково, і планет змертвілих. Ви переглянете сьогодні наші старі кінострічки. Багато чудес у Всесвіті, та нині мушу сказати одне: у Всесвіті нема планети, прекраснішої, ніж планета Земля. І рано чи пізно настане на ній час братерства. Але не можна сидіти склавши руки і чекати, поки ця година настане. Ганебно це і небезпечно. Я закликаю до активних пошуків контактування, треба використовувати будь-яку можливість. Я вірю: ельдорадці висловляться “за”. І я з радістю змінив би тоді своє рішення щодо регенерації. Я за безсмертя, за безсмертя, якого вимагають безмежні простори Всесвіту, масштаби майбутніх діянь.

Останні слова Тау присутні зустріли схвальними вигуками і довго не могли вгамуватися.

— То ви проголосуєте проти? — запитала Па.

— Не знаю. Мені байдужки.

— А я часто вмикаюся до “Телестара”. Це, по-моєму, цікаво. Скільки там людей — білих, чорних, жовтих. Ну, різних-різних! Я хотіла б зустрітися з ними. Париж, Нью-Йорк, Москва… Гори і моря, річки, пустелі,

— Бачите, Па… Ну, зустрінуся я з тамтешніми колегами біологами… Мені буде нецікаво слухати ази. Дуже сумнівно, щоб їм цікаво було брати готовеньким усе те, що здобули ми. Подарунки не завжди приємно приймати, та ще такі. А наш історичний досвід нічим не допоможе їм. Нам завжди були притаманні внутрішні протиріччя, але ж наша цивілізація не знала поділу на ворогуючі табори.

— Але ж, докторе, хіба треба зустрічатися обов’язково з метою? Ну, аби щось взяти чи віддати? От зі мною ж ви зустрілися, а я, певно, мало чим відрізняюся від своїх потойбічних ровесниць.

— Ви дівчина, Па.

Па засмутилася, замовкла. Згодом видихнула:

— Ви сказали правду, докторе. Я вас не цікавлю як людина. Куди вже там зацікавити вас! Та якщо ви вже маєте мене лише за дівчисько і все ж віддаєте мені цілий вечір своєї уваги, то будьте до кінця логічні. Там, за завісою, теж чимало дівчат. І кращих за мене. Хоча б на такому рівні зустрітися вам з ними…

— Ну, що ви, Па, ви мене не так зрозуміли. І що ж це — збиралися мене розвеселити, а, виходить, самі сумуєте? Я з задоволенням ще потанцював би.

Та ні розмова, ні танці не клеїлися. Вимкнули програвач і телевізор. Золота доріжка тьмяно виблискувала під ногами. Вони мовчки дійшли до спіральки.