Загублені дівчата
Коли Руслану Коршунову в 16-річному віці вперше помітили як потенційну топ-модель, саме її очі привернули загальну увагу. Великі та безжально-блакитні — сутність її сибірського походження — спрямовані кудись у далечінь, на біле зимове сонце на снігових просторах. їхню притягальність посилював незначний фізичний недолік: під нижньою частиною Русланиних повік були невеличкі виїмки, немовби постійно наповнені рідиною, а отже, завжди сяючі, від чого складалось враження, що вона готова розплакатись або щойно плакала. І неможливо було визначити, радість у її очах чи печаль. Решта її обличчя, що різко контрастувала з цими глибокими, світлими, блакитними, складними очима, була суцільною невинністю. Очі тридцятирічної жінки, більше акторки, ніж моделі, на дитячому обличчі.
У 18-річному віці вона стала обличчям кампанії “магічних, чарівних духів” від “Nina Ricci”. Можливо, ви навіть пам’ятаєте цю рекламу, зроблену в казковому стилі. Руслана в рожевій бальній сукні з довгими кучерями входить до білої зали палацу. Зала порожня, якщо не зважати на голе та змарніле дерево, на якому нема нічого, окрім флакона духів у формі рожевого яблука, яке звисає з однієї гілки, та величенької гірки темно-червоних яблук біля дерева. Руслана бачить рожеве яблуко, і камера фокусується на тому, вона задихається від підліткового захвату. Вона спинається на гору яблук, усе вище і вище, аж до верху, і досягає бажаного об’єкта.
За два дні до свого 21-річчя вона помирає. Ця новина була у всіх таблоїдах, кабельних каналах і глянцевих журналах: “Російська топ-модель загинула, вистрибнувши з вікна своєї квартири на дев’ятому поверсі в центрі Мангеттена. Попередня версія — самогубство. Записки загиблої не знайдено”.
Історія моменту зіткнення її тіла із землею обросла катастрофічною кількістю чуток. Чи були це наркотики? А може, кохання? Мафія? Проституція? Вона вибухнула тисячею інших Руслан — наркоманки, повії, покинутої коханки. І через усі ці чутки магічне обличчя дівчини дивилося на мене.
Я мав “доступ” — це магічне слово так обожнюють усі документалісти та телепродюсери. Один мій друг знав Русланиних друзів та її родину. Упродовж кількох місяців після її смерті вони уникали документалістів, але для мене зробили виняток. Збуджений, я зателефонував до ТНТ. У цій історії було все. Там була Москва, Нью-Йорк, Лондон і Париж. Гламур і трагедія. Це було найлегше замовлення в моєму житті. Мені дали навіть більший аванс, ніж зазвичай для фільмування.
— Але не робіть його надто похмурим, — сказав ТНТ. — Пам’ятайте, що нам потрібні позитивні історії.