на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XVIII

НАС ПОЛИШАЄ НАДІЯ


Неможливо описати весь жах ночі, що настала. Лише милосердний сон, який час од часу оволодівав нами, допоміг нам її пережити. Навіть у такому безвихідному становищі, як наше, фізична втома висуває свої права. Проте я не міг спати довго. Жахлива думка про неминучість нашої загибелі не покидала мене ні на хвилину. Ця думка могла б примусити здригнутися навіть найвідважнішу людину у світі, я ж ніколи не претендував на те, щоб мене вважали за хороброго. Крім того, сама тиша була такою безмежною і гнітючою, що заснути було майже неможливо.

Читачу! Можливо, тобі доводилося лежати без сну вночі, коли тиша, здається, гнітить, але я впевнений, що ти не маєш ніякого уявлення про те, якою страшною і майже відчутною може бути повна тиша. На поверхні землі завжди є якісь звуки і рух, і хоча вони самі можуть бути невідчутними, але вони, безумовно, притуплюють гостре лезо повної тиші. Але сюди не проникав жоден звук. Ми були поховані в надрах гірської вершини, увінчаної снігом. Там, високо, за тисячі футів од нас, свіжий вітер піднімав вихори білого снігу, але шум його не долітав до нас. Довгий тунель і кам’яна стіна товщиною п’ять футів відділяли нас навіть од жахливого Чертогу Смерті, адже мертві не шумлять. Навіть гуркіт усієї земної і небесної артилерії не досяг би наших вух. Ми були живцем поховані, і наша гробниця була відрізана від усього світу.

Раптом я гостро відчув усю іронію нашого становища. Нас оточували незліченні скарби, яких вистачило б оплатити національний борг або побудувати флотилію броненосців, і, проте, ми з радістю віддали б усі ці скарби за найслабкішу надію вирватися звідси. Незабаром же ми, без сумніву, будемо раді віддати їх за крихітний шматочок їжі або чашку води, а потім навіть за те, щоб нашим стражданням надійшов швидше край. Справді, багатство, нагромадженню якого люди часто присвячують життя, утрачає усю свою ціну, коли настає остання година.

Повільно тяглися години ночі.

— Гуд, — раптом мовив сер Генрі, і його голос моторошно пролунав у напруженій тиші, скільки у вас лишилося сірників?

— Вісім, Куртіс.

— Запаліть одного. Гляньте, котра година.

Гуд запалив сірника, і після непроглядної пітьми його полум’я осліпило нас.

На моєму годиннику була п’ята година ранку. В цей час високо над нами, на снігових вершинах, рожевіла чудова ранкова зоря і свіжий вітерець починав розсіювати нічні тумани у гірських ущелинах.

— Нам потрібно б поїсти, щоб підтримати свої сили, — зауважив я.

— Навіщо? — відгукнувся Гуд. — Чим швидше ми помремо, тим ліпше.

— Поки людина живе, не можна втрачати надію, — сказав сер Генрі.

Ми поїли й випили по ковтку води. Минув іще деякий час. Сер Генрі запропонував підійти якомога ближче до дверей і кричати, оскільки у нас жевріла слабка надія, що хтось іззовні почує звук голосу. Тому Гуд, у якого за час його багатолітньої служби на флоті виробився надзвичайно пронизливий тембр голосу, навпомацки дістався до дверей і підняв там диявольський шум. Мені ніколи раніше не доводилося чути подібного репетування, але воно справило не більший ефект, аніж дзижчання москітів.

Через деякий час він перестав кричати й вернувся, відчуваючи таку сильну спрагу, що йому довелося напитися. Після цього ми вирішили не поновлювати крику, оскільки це завдавало збитку нашому мізерному запасу води.

Ми знову сіли, притулившись до наших ящиків, наповнених нікому не потрібними алмазами, і сиділи так у болісній бездіяльності, яка у нашому становищі була абсолютно нестерпною. Признаюся, що я дав волю відчаю — поклавши голову на широке плече сера Генрі, я заридав. Мені здається, що й Гуд, який сидів по інший бік, насилу стримував сльози І при цьому хрипким голосом лаяв себе за свою слабкість.

Але яким добрим і відважним був сер Генрі, ця чудова людина! Якби ми були двома переляканими дітьми, а він нашою нянькою, то і в цьому разі “ін не міг би виявити більше ніжності. Зовсім забуваючи про свої власні переживання, він робив усе можливе, щоб хоч трохи заспокоїти наші напружені нерви. Він розповідав нам історії про людей, які потрапляли в подібне становище і в дивовижний спосіб уникали загибелі. Коли ж він зрозумів, що ці розповіді не можуть нас підбадьорити, він почав говорити про те, що наш стан — це лише передчуття неминучого кінця, який чекає усіх нас, що все це незабаром скінчиться і що смерть од виснаження — один із наймилосердніших її видів (що є чистою брехнею).

Тоді він із легким збентеженням запропонував нам покластися на волю провидіння. Щодо мене, я послухався його поради з великим бажанням.

Чудовий у сера Генрі характер — дуже спокійний і сильний.

Так услід за ніччю тягнувся день, якщо взагалі можливо вживати ці слова, коли мова йде про суцільну, непроглядну ніч. Коли я запалив сірника, щоб подивитися, котра година, виявилося, що вже сьома.

Ми знову приступили до їжі й пиття, і в цей час мені прийшла в голову несподівана думка.

— Чому, — сказав я, — повітря тут увесь час залишається свіжим? Тут задушливо, але повітря таке ж, як і раніше.

— Боже мій! — вигукнув Гуд, скочивши на ноги. — Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!

Ця слабка іскра надії викликала абсолютно дивовижну переміну в нашому становищі. По хвильці всі ми, пересуваючись плазом, рачки, ретельно обмацували скелю в пошуках бодай слабкої тяги. Раптом мій запал на мить погас. Моя рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.

Не менше години тривали наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх, відчаївшись і добряче постраждавши від того, що в темноті ми безперестанно натикалися то на слонові бивні, то на ящики, то на стіни скарбниці. Але Гуд іще продовжував пошуки, кажучи досить бадьоро, що це все ж ліпше, ніж бездіяти.

— Послухайте-но, друзі, сказав він раптом якимсь дивним, придавленим голосом, — підійдіть сюди!

Нічого й говорити, що ми, спотикаючись і зіштовхуючись у темноті, кинулися до нього без зволікання.

— Квотермейн, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, чи відчуваєте ви що-небудь?

— Мені здається, тут проходить повітря.

— А тепер слухайте. — Він підвівся і тупнув ногою, г полум’я надії спалахнуло в наших серцях: звук був глухий.

Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що перебуваємо в далекому кутку кімнати: мабуть, досі ми ще ні разу не діставалися до цього місця, під яким, безперечно, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно обдивилися долівку. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і — сили небесні! — там, на одному рівні з поверхнею долівки, було врізане кам’яне кільце. Ми не мовили жодного слова, оскільки були надто схвильовані, і серця наші так шалено забилися надією, що ми не спроможні були говорити.

Гуд мав ножа, на якому був гачок, за допомогою якого дістають камінчики, що застрягають у кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок під кільце, і він почав піднімати його дуже обережно, оскільки боявся зламати гачок. Кільце почало рухатися. Оскільки воно було зроблене з каміння, то, незважаючи на те, що пролежало багато століть, його все ж можна було зрушити з місця, чого б не вдалося здійснити, коли б кільце зробили із заліза. Незабаром воно зайняло вертикальне положення. Тоді Гуд просунув у кільце руки і почав смикати його з усіх сил, але камінь не піддавався.

— Дайте мені спробувати, — сказав я, палаючи нетерпінням.

Положення каменя якраз у кутку було таке, що двоє не могли водночас узятися за кільце. Я ухопився за нього і напружив усі сили, але марно.

Тоді сер Генрі зробив таку ж марну спробу.

Гуд знову взяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.

— А тепер, Куртіс, — сказав він, — беріться за роботу. Вам доведеться попрацювати всерйоз, а сили у вас вистачить на двох. Постривайте-но. — І, знявши шийну хустку з міцного чорного шовку, яку уперто продовжував носити, він пропустив її крізь кільце. — Квотермейн, ухопіться руками за Куртіса і смикайте з усієї сили, коли я подам команду. Тягніть!

Сер Генрі напружив усю свою колосальну силу, те ж саме зробили і ми з Гудом, приклавши сили, які нам відпустила природа.

— Тягніть! Тягніть! Він піддається! — вигукнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально почув, як тріщать м’язи його могутньої спини.

Раптом почувся звук плити, що відкривалася, потік повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо, перекинувшись навзнак, на долівці, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, певно, ніколи сила не приносила більшої користі людині.

— Запаліть сірника, Квотермейн, — сказав він, як тільки ми піднялися і трохи віддихалися. — Обережно! Запалюйте!

При світлі сірника ми — дякувати богові! — побачили перший приступ кам’яних сходів.

— Що ж ми тепер робитимемо? — запитав Гуд.

— Звичайно, спустимося цими сходами і довіримося провидінню.

— Постривайте! — сказав сер Генрі. — Квотермейн, захопіть рештки білтонга і води — вони можуть нам знадобитися.

Я почав навпомацки пробиратися назад до того місця, де ми сиділи, притулившись до ящиків, і по дорозі мені прийшла в голову несподівана думка. Протягом останніх двадцяти чотирьох годин ми мало думали про алмази, сама думка про них здавалася нам нестерпною, оскільки саме вони призвели нас до загибелі. Проте, подумав я, мабуть, не завадить захопити з собою кілька штук на випадок, якщо нам удасться вибратися з цієї жахливої діри. Тому я запустив руку у перший ящик і наповнив алмазами всі кишені моєї старої мисливської куртки, захопивши на завершення — і це була щаслива ідея — кілька пригорщ крупних камінців із третього ящика.

— Послухайте-но, друзі, вигукнув я, — чи не візьмете і ви з собою трохи алмазів? Я набив ними всі свої кишені.

— О, чорт би забрав ці алмази! — відгукнувся сер Генрі. — Сподіваюся, що я ніколи більше не побачу жодного.

Щодо Гуда, то він зовсім не відповів. Я думаю, що він був зайнятий останками нещасної дівчини, яка так сильно його любила. Тобі, мій читачу, коли ти сидиш спокійно вдома і розмірковуєш про величезне, незчисленне багатство, яке ми таким чином залишали, може здатися дивною подібна байдужість до нього. Проте якби тобі самому довелося провести годин двадцять вісім у такому місці, майже без їжі і пиття, то й тобі не захотілося б обтяжуватися алмазами, перед тим як спуститися у невідомі надра землі, у безумній надії уникнути тяжкої смерті. Якби протягом усього мого життя не стало для мене звичкою ніколи не кидати того, що може знадобитися, то, звичайно, і я б не потурбувався про те, щоб набити алмазами свої кишені.

— Ходіть же, Квотермейн, — сказав сер Генрі, який уже стояв на першому приступі кам’яних сходів. — Спокійно! Я піду вперед.

— Ступайте обережно — там, унизу, може виявитися жахлива яма, — зауважив я.

— Скоріше там виявиться ще одна печера, — сказав сер Генрі, повільно спускаючись по сходах й рахуючи на ходу східці.

Відрахувавши п’ятнадцять східців, він зупинився.

— Тут сходи закінчуються, — сказав він. — Слава богу! Мені здається, що тут є прохід. Спускайтеся!

Наступним спустився сходами Гуд, а за ним і я. Досягши краю сходів, я засвітив одного з останніх сірників. При його світлі ми побачили, що стоїмо у вузькому тунелі, який іде праворуч і ліворуч під прямим кутом до сходів, звідки ми щойно спустилися. Більше нам не вдалося побачити нічого, оскільки сірник обпік мої пальці й погас. Тут виникла складна проблема — у який бік нам повернути. Звичайно, зовсім неможливо було вгадати, що це були за тунелі і куди вони ведуть, а проте імовірно, що один із них приведе нас до порятунку. А інший — до загибелі. Ми абсолютно не знали, як нам чинити, поки Гуд раптом не згадав, що, коли я запалив сірника, потяг повітря у проході відхилив полум’я ліворуч.

— Ходімо назустріч повітряному струменю, — сказав він. — Повітря проникає сюди ззовні, а не навпаки.

Ми з цим погодилися і, тримаючись за стіну й обережно намацуючи ґрунт, до того як ступити хоча крок, вирушили в нашу страшну дорогу, віддаляючись од клятої скарбниці. Якщо туди судилося коли-небудь прийти людині, що, я вважаю, не станеться, то на доказ того, що ми там побували, він знайде відкритий ящик із коштовностями, порожню лампу і білі кістки нещасної Фулати.

Ми йшли, пробираючись навпомацки по тунелю, майже чверть години, як раптом він зробив крутий поворот. Мабуть, ми дійшли до його перехрещення з іншим тунелем. Ми пішли далі, і через деякий час нам довелося звернути в третій тунель. Так тривало протягом кількох годин. Здавалося, ми потрапили в кам’яний лабіринт, із якого не було виходу. Звичайно, я не знаю, що являли собою ці проходи, але ми вирішили, що це, мабуть, стародавні галереї копалень, причому тунелі були прокладені в різних напрямках, залежно від того, як проходила жила. Тільки цим можна пояснити таку велику кількість тунелів.

Нарешті ми зупинилися абсолютно виснажені. Наші серця стискалися від усвідомлення того, що надії на порятунок немає. Ми з’їли жалюгідний залишок білтонга і випили останній ковток води, тому що в нас зовсім пересохло в роті. Здавалося, що нам вдалося уникнути смерті у пітьмі скарбниці лише для того, щоб загинути у пітьмі незліченних тунелів.

Коли ми стояли таким чином, абсолютно пригнічені, мені здалося, що я упіймав якийсь звук, і попросив моїх супутників прислухатися. Це був, щоправда, дуже слабкий і дуже далекий, але все ж дійсно дзюркотливий звук, тому що мої супутники почули його також. Нема слів, якими можна було б описати блаженство, що охопило нас, коли після нескінченних годин, проведених серед повної, мертвої тиші, до нашого слуху долинув цей звук.

— Присягаюся небом — це тече вода! — промовив Гуд. — Ходімо вперед.

І ми знову рушили в тому напрямі, звідки чулося тихе дзюрчання, як і раніше пробираючись уздовж кам’яної стіни. Ідучи вперед, ми чули, як цей звук ставав усе гучнішим і гучнішим, поки нарешті у тиші він не видався нам дуже голосним. Уперед, усе вперед. Тепер помилки бути не могло — ми виразно чули шум стрімкої проточної води. І все ж у який спосіб могла опинитися проточна вода у надрах землі? Тепер ми були вже зовсім близько від неї, і Гуд, який ішов попереду, присягався, що він відчуває запах води.

— Ідіть обережно, Гуд, — сказав сер Генрі, ми, напевно, вже недалеко від неї.

Раптом почувся сплеск і крик Гуда. Він упав у воду.

— Гуд! Гуд! Де ви? — гукали ми у смертельному переляці.

На нашу велику радість, до нас долинув задиханий голос Гуда:

— Усе гаразд, я ухопився за скелю. Запаліть сірника, щоб показати мені, де ви перебуваєте.

Я квапливо запалив останнього сірника. Його слабке мерехтіння освітило темну масу води, що текла біля самих наших ніг. Ми не могли роздивитися, чи широка ця ріка, але на деякій відстані помітили темний силует нашого товариша, що висів на виступі скелі.

— Приготуйтеся витягти мене! Мені доведеться до вас плисти! — вигукнув Гуд.

Потім ми почули сплеск — це плив Гуд, відчайдушно борючись із течією. Іще хвилина — і він опинився біля нас. Сер Генрі простягнув йому руку. Гуд ухопився за неї, і ми його витягли.

— Чесне слово, — мовив він, жадібно хапаючи ротом повітря, — я був на волосину від загибелі. Якби я не схопився за цю скелю і не вмів би плавати, мені настав би кінець. Течія неймовірно швидка, і я не відчував під ногами дна.

Зрозуміло було, що далі нам не пройти. Гуд трохи відпочив, усі ми досита напилися води з підземної ріки, як виявилося, прісної і приємної на смак, і змили, наскільки можливо, бруд зі своїх облич, а тоді покинули береги цього африканського Стіксу62 і пішли назад по тунелю. Гуд, із мокрого одягу якого безперервно капала вода, йшов попереду. Нарешті ми дісталися до того місця, звідки праворуч відходив інший тунель.

— Ну що ж, можна звернути сюди, — втомлено сказав: сер Генрі. — Тут усі дороги однакові. Нам лишається тільки йти, поки ми не впадемо.

Повільно, протягом тривалого-тривалого часу, ми шкандибали, насилу волочачи ноги, по цьому новому тунелю. Тепер попереду йшов сер Генрі.

Зненацька він зупинився, і ми зіштовхнулися з ним у темряві.

— Дивіться! — прошепотів він. — Я з’їжджаю з глузду чи це насправді світло?

Ми пильно вдивлялися у темряву. Там, далеко попереду, справді виднілася неясна, тьмяна пляма, не більша, ніж, вікно котеджу. Світло було таке слабке, що тільки наші очі, які не бачили протягом тривалого часу нічого, крім темряви, могли його роздивитися.

Задихаючись од хвилювання, з надією, що знову спалахнула, ми кинулися вперед. Через п’ять хвилин усі наші сумніви остаточно розвіялися — справді, це була пляма слабкого світла. Ще хвилина, І ми відчули подув справжнього свіжого повітря. Борючись зі втомою, ми йшли вперед і вперед. Раптом тунель звузився, і серові Генрі довелося рухатися далі вже рачки. Тунель усе звужувався, поки не досяг розміру великої лисячої нори, але тепер він був проритий у землі. Кам’яний тунель скінчився.

Іще одне відчайдушне зусилля — і сер Генрі виповз із тунелю, а за ним і ми з Гудом. Благословенні зорі сяяли над нами у вишині, і ми вдихали запашне повітря. Потім ґрунт раптом поповз під нашими ногами, і всі ми покотилися клубком, приминаючи траву й ламаючи чагарник, по м’якій, вологій землі.

Я ухопився за щось і спинився. Сівши, я закричав на весь голос. Десь поблизу, трішки нижче, почувся у відповідь крик сера Генрі. Невеличка полога ділянка землі затримала його стрімкий спуск. Я підповз до нього і виявив, що він, хоч і ледве переводив дух, був цілий і неушкоджений. Тоді ми взялися шукати Гуда. Неподалік ми знайшли і його — він застряв у розсосі якогось кореня. Його дуже подерло, але незабаром він отямився.

Ми сіли на траву, і реакція, що настала після всього пережитого нами, була такою сильною, що, як мені здається, ми навіть заплакали від щастя. Нам удалося втекти з цієї страшної в’язниці, яка ледве не стала нашою могилою. Напевно, якась милосердна вища сила спрямувала наші кроки в нору шакала там, де кінчався тунель, оскільки, за всіма ознаками, це була саме нора. І ось перед нами на вершинах гір сяяв рожево-червоний відблиск зорі, яку ми вже не сподівалися коли-небудь побачити знову.

Невдовзі сірий ранок ковзнув по схилах гір, і ми побачили, що перебуваємо на дні величезної копальні, перед входом у печеру, і могли вже розрізнити невиразні обриси трьох колосів, що сиділи на краю шахти. Безперечно, ці жахливі тунелі, якими ми бродили протягом ночі, що тяглася, як нам здалося, ціле життя, колись сполучалися з величезною алмазною копальнею. Що ж стосується підземної ріки, яка протікала в надрах гори, то тільки небесам відомо, що це за ріка і куди чи звідки вона тече. Щодо мене, то я аж ніяк не прагну дослідити її течію.

Ставало все світліше і світліше. Тепер ми могли роздивитися один одного, і треба сказати, що ні до, ні після цього мені не доводилося бачити такого видовиська, яке являли собою ми того пам’ятного ранку. Наші щоки і очі глибоко запали, з ніг до голови ми були в пилюці, болоті, синцях і саднах. На наших обличчях усе ще відображався тривалий страх перед неминучою смертю. Словом, це було таке видовисько, якого могло злякатися саме денне світло. Але, незважаючи на все це, монокль Гуда урочисто красувався в його оці. Не думаю, щоб він узагалі витягнув його хоч раз протягом усього цього часу. Ні темнота, ні купання в підземній ріці, ні стрімкий спуск по схилу копльні не змогли змусити Гуда розлучитися з цим своїм моноклем.

Невдовзі ми підвелися, оскільки боялися, що коли ми довго сидітимемо у такий спосіб, то у нас затерпнуть ноги, і почали повільно видиратися вгору крутими схилами величезної ями. Кожен крок завдавав нам болю. Понад годину ми вперто повзли вгору по голубій глині, чіпляючись за коріння і траву, що її покривали.

Нарешті мандрвка скінчилася, і ми стояли на Великій Дорозі, на краю шахти, навпроти колосів.

На відстані сотні ярдів од дороги, перед групою хатин, горіло багаття, навкруг якого сиділи якісь фігури. Ми рушили до них, підтримуючи один одного і зупиняючись через кожні кілька кроків, аби перепочити. Раптом один із тих, що сиділи біля багаття, підвівся і, помітивши нас, упав на землю, гукаючи від страху:

— Інфадус, Інфадус! Це ми, твої друзі!

Він підвівся і побіг нам назустріч, дивлячись на нас ошалілими від жаху очима і все ще тремтячи від страху.

— О мої повелитеі, мої повелителі! Ви справді вернулися з Царства Мертвих! Вернулися з Царства Мертвих!

І старий воїн кинувся перед нами ниць, охопив руками коліна сера Генрі і голосно заридав од радості.




* * * | Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет | Розділ XIX МИ ПРОЩАЄМОСЯ З ІГНОЗІ