Розділ XII
ОТЕЦЬ ЕНРІКЕ
Ніч настала відразу — величезна грозова хмара, в темряві якої спалахували блискавки, проковтнула останні промені призахідного сонця. На судно, що тонуло, обрушився ураган, перекоти грому супроводжувалися потоками дощу. Рульовий уже не бачив, куди він веде корабель, не було аніякої можливості визначити напрям, куди неслася каравела. Тільки менша хвиля свідчила про те, що вони зайшли в бухту. Незабаром “Сан-Антоніо” натрапила на скелю, і цим поштовхом відкинуло Кастелла, який схилився над непритомною Маргарет, до борту й оглушило його.
У темряві пролунав крик: “Ідемо на дно!”, і вода ринула на палубу, але Кастелл не міг зрозуміти, чи це були хвилі, чи дощові потоки. Він почув новий вигук: “Швидше в шлюпки, інакше ми загинемо!” і метушню при спуску шлюпок. Судно повернулося раз, удруге й зупинилося. В світлі блискавки Кастелл побачив Бетті, яка тримали в своїх сильних руках непритомну Маргарет. Вона теж помітила його й гукнула, щоб він спускався в шлюпку. Кастелл пішов за нею, але згадав про Пітера. Адже Пітер міг бути ще живий! Що він скаже Маргарет, коли залишить його напризволяще? Кастелл пробрався до того місця, де лежав Пітер, і гукнув на допомогу матроса, який пробігав повз. Той у відповідь лайнувся і зник у темряві. Кастелл, залишившись один, спробував підняти важке тіло, але права рука його була безпорадна, і він зумів лише трохи підняти верхню частину тулуба, а потім поступово підтягувати Пітера до того місця, де, здавалося йому, мала бути шлюпка.
Проте шлюпки тут не виявилося, а голоси долинали з протилежного кінця судна. Треба було Пітера тягнути туди. Поки він дістався до другого борту, все змовкло, і в спалаху блискавки Кастелл побачив переповнену людьми шлюпку на гребені хвилі ярдів за п’ятдесят од судна. Ті, хто не потрапив до” шлюпки, чіплялись за її корму та борти. Кастелл закричав, але ніхто йому не відповів, чи тому, що на кораблі не залишилося нікого живого, чи тому, що в цій метушні його не почули.
Тоді Кастелл, розуміючи, що він зробив усе, що міг, підтягнув Пітера до частини верхньої палуби, що нависала і бодай трохи ховала від дощу, поклав його закривавлену голову собі на коліна так, щоб вона була вище рівня води, і, вмостившись таким побитом, почав молитися, очікуючи смерті.
Він ні на мить не сумнівався, що йому судилося загинути — в спалахах блискавок він бачив, що палуба корабля перебуває вже на рівні води. Щоправда, тут, у бухті, море стало значно спокійніше. Він збагнув це з того, що, хоча дощ періщив як і раніше, а вітер налітав з такою ж силою, бризки хвиль не обливали його. Каравела занурювалася дедалі глибше і глибше, поки нарешті вода не покрила її палубу цілком. Кастеллу довелося піднятися на другу сходинку трапа, з якого Пітер напав на іспанця. Минув деякий час, і Кастелл відчув, що каравела перестала занурюватися. Він не міг уторопати, що це означало. Шторм минув, пробилися зорі, вітер ущух. Ніч стала тепліша — це дуже порадувало його, інакше в промоклому одязі він би геть замерз. І все-таки це була довга ніч, найдовша в його житті, не було сну, щоб утишити його страждання або полегшити смерть.
Так він сидів, гадаючи, чи жива Маргарет, — Пітер здавався йому мертвим, — і думав, чи спостерігають їхні душі за ним з висоти, чи ждуть, коли він приєднається до них. Він згадав про дні свого процвітання до тієї миті, коли побачив кляте обличчя д’Агвілара, про своє багатство і про те, що з цим багатством станеться. Він навіть подумав, що краще, коли Маргарет померла, — краще смерть, аніж життя в ганьбі.
Згодом він упав у забуття, і остання його думка була, що корабель затонув і він сам занурюється в безодню смерті.
…Чийсь голос покликав його, і Кастелл прокинувся. Світало. Перед ним, тримаючись за поручні трапа, стояв Пітер — мертвотно блідий, вимазаний кров’ю, зуби в нього цокотіли, а очі були неприродно тьмяні.
— Ви живі, Джон Кастелл, — мовив цей голос, — чи ми обидва померли і перебуваємо в пеклі?
— Ні, відповів Кастелл, — я ще живий, ми обидва ще на цьому світі.
— Що сталося? — спитав Пітер. — Я був у якомусь мороці.
Кастелл коротко переповів йому все, що сталося. Пітер вислухав його, потім, похитуючись, дійшов до борту і, не мовлячи жодного слова, став дивитися вдалечінь.
— Я нічого не бачу, — нарешті промовив він, — надто густий туман, але я гадаю, що ми десь недалеко від берега. Допоможіть мені. Треба розшукати їжу, я геть ослаб.
Кастелл підвівся, розім’яв свої закляклі ноги, добрався до Пітера, обійняв його здоровою рукою, і так вони дісталися до корми, де, як гадав Кастелл, повинна була міститися кают-компанія. Вони знайшли її і проникли всередину. Це виявилось маленьке, але гарно вмебльоване приміщення, до задньої стіни його було пригвинчене різьблене розп’яття. На підлозі валявся шматок солонини та кілька черствих пшеничних коржів, якими, як правило, харчуються матроси. Очевидно, все це впало зі столу. В сітці над столом висіли сулії з вином та водою. Кастелл розшукав кварту, налив у неї вина і подав Пітерові. Той жадібно випив і повернув її Кастеллу, який у свою чергу теж ковтнув. Після цього вони відрізала за допомогою своїх ножів по шматку м’яса і з’їли, хоча Пітерові було важко жувати через рану на голові та шиї. Потому вони випили ще вина і, трохи попоївши, залишили каюту.
Туман стояв такий густий, що нічого не було видно, і вони пройшли до розбитої каюти, де мешкали Маргарет та Бетті, всілися на їхні ліжка і почали чекати. Пітер звернув увагу на те, що каюта була розкішно вмебльована, немовби в ній мала жити знатна дама. Навіть посуд тут був срібний, а в прочиненій трохи шафі видно було розкішні сукні. Були тут і рукописні книги. В одній з них Маргарет зробила якісь помітки й написала власноруч складену молитву, в якій вона просила небо захистити її, благала, аби Пітер та її батько залишились живі й довідались про те, що сталося. Маргарет благала святих допомогти їй врятуватися та об’єднатися з батьком і Пітером. Цю книгу Пітер сховав під куртку, щоб на дозвіллі уважно переглянути.
Із-за гір, що оточували бухту, зійшло сонце. Залишивши каюту, Пітер та Кастелл вилізли на півбак і роззирнулися. Вони виявили, що перебувають у закритій звідусіль бухті, не більш ніж за сто ярдів од берега. Прив’язавши до мотузка шматок заліза, вони опустили його за борт і переконалися, що судно сіло на мілину, а глибина води під носом каравели не перевищує чотирьох футів. З’ясувавши це, вони вирішили дістатися до берега.
Вони знову повернулися в каюту і наповнили знайдений там шкіряний мішок їжею та вином. Потім їм спало на думку розшукати каюту д’Агвілара. Вони знайшли її між палубами. В каюті виявили замкнений ящик, кришку якого вони зламали залізною палицею. Тут була велика кількість золота — очевидно, для виплати команді — та коштовності. Коштовностей вони не чіпали, а гроші розділили порівну і сховали на собі, для того щоб скористатися ними, коли пощастить дістатися до берега. Затим вони промили й перев’язали один одному рани, спустилися мотузяним трапом того борту, де рятувалися з корабля іспанці, й розпрощалися з “Сан-Антоніо”.
Вітер на той час ущух, яскраво засяяло сонце, зігріваючи захололу кров. Море зовсім заспокоїлося, і вода сягала їм лише до пояса; дно було рівне, піщане.
Коли Пітер і Кастелл уже підходили до берега, вони побачили там натовп людей і вирішили, що це, напевне, жителі маленького містечка Мотріля, розташованого на березі річки, що впадає в затоку. Крім того, вони помітили на березі шлюпку з “Сан-Антоніо” і зраділи: шлюпка лежала на кілі, й на дні її було зовсім мало води, — отже, вона благополучно дісталася до берега. Поблизу лежало п’ять чи шість трупів, — очевидно, це були матроси, які попливли за шлюпкою чи вчепилися за її борти, але серед утоплеників не було жінок.
Коли Пітер і Кастелл вибрались на берег, тут залишалося зовсім мало людей; більшість вирушила грабувати корабель, частина люду готувала човни для того ж. їх зустріли тільки жінки, діти, троє старих і священик. Останній, людина з жадібним поглядом і хитрою, лицемірною фізіономією, пішов їм назустріч, увічливо привітався і сказав, що вони повинні дякувати богові за своє врятування.
— Це ми, звичайно, зробимо, — відповів Кастелл, — але скажіть нам, отче, де наші супутники?
— Ось деякі з них, — мовив священик, показуючи на трупи, — решта з двома дамами дві години тому поїхали до Гранади. Маркіз Морелла, який дав мені цю парафію, сказав нам, що корабель затонув і нікого більше не залишилося в живих, а оскільки в тумані нічого не було видно, ми повірили йому. Ось чому ми не прийшли сюди раніше, бо, — багатозначно додав він, — ми люди бідні і святі зрідка посилають нам корабельні аварії.
— Як вони вирушили до Гранади, отче? — перервав його Кастелл. — Пішки?
— Ні, сеньйоре, вони силоміць забрали всіх коней та мулів на селі, хоча маркіз і обіцяв повернути їх та заплатити нам згодом. Ми довіряємо йому, бо в нас немає іншого виходу. Обидві дами плакали й благали нас дати їм притулок, але маркіз не дозволив, хоча вони були такі стомлені та печальні. Бог дасть, нам повернуть наших коней, — побожно закінчив він.
— А для нас коней не знайдеться? В нас є трохи грошей, і ми можемо заплатити, якщо це буде не дуже дорого.
— Жодного, сеньйоре, жодного, забрали всіх. До того ж ви зараз навряд чи зможете їхати — ви так багато перетерпіли. — І він показав на поранену голову Пітера та перев’язану руку Кастелла. — Чому б вам не залишитися тут і не перепочити?
— Тому що я батько однієї з тих дам, і вона, звичайно, впевнена, що я потонув. А цей сеньйор — її наречений.
— Авжеж, — мовив священик, з цікавістю роздивляючись їх, — тоді яке відношення до неї має маркіз? Але я краще не задаватиму запитань, тут не сповідь, чи не так? Я розумію ваше занепокоєння — адже цей гранд має репутацію досить веселого чоловіка. Прекрасний син церкви, але, без сумніву, дуже веселий. — І священик усміхнено похитав своєю голеною головою. — Проте, сеньйори, ходімо в село, ви там зможете відпочити й перев’язати свої рани. А потім ми поговоримо.
— Нам краще піти, — звернувся Кастелл до Пітера по-англійськи, — тут на березі немає коней, а ми не зможемо в такому стані пішки дійти до Гранади.
Пітер кивнув, і священик, якого, як вони з’ясували, звали отцем Енріке, повів їх.
На вершині пагорба, за кількасот кроків од берега, вони обернулися й побачили, що тепер уже всі здорові жителі села грабували каравелу.
— Вони хочуть винагородити себе за своїх коней та мулів, — знизавши плечима, зауважив Енріке.
— Це я бачу, — озвався Кастелл, — але ви…
— О, за мене не турбуйтеся, — з хитрою посмішкою відповів священик, — церква не займається грабунками, але, врешті-решт, вона одержує свою частку. Люди тут побожні. Я тільки боюсь, що коли маркіз довідається, що корабель не потонув, то вимагатиме з нас відшкодування збитків.
Вони подолали пагорб і побачили білі стіни та червоні дахи села, що розташувалося на березі річки. Ще через п’ять хвилин їхній провідник зупинився перед-будинком на грубо забрукованій вуличці й відімкнув ключем двері.
— Ось моє вбоге житло, коли я перебуваю тут, а не в Гранаді, сказав він. — В ньому я матиму честь прийняти вас. Бачите, поряд церква.
Вони зайшли на внутрішнє подвір’я, де довкола фонтанчика росло декілька апельсинових дерев, біля стіни в людський зріст стояло розп’яття. Проходячи мимо розп’яття, Пітер уклонився та перехрестився, але Кастелл не став наслідувати його приклад. Священик швидко глянув на нього.
— Вам, сеньйоре, слід було б уклонитися зображенню нашого спасителя, з милості якого ви уникли смерті; маркіз казав мені, що ви обидва загинули.
— Моя права рука пошкоджена, — не розгубився Кастелл, — і я помолився в своєму серці.
— Я розумію, сеньйоре, але якщо ви в цій країні вперше, хоча на це не схоже — ви так гарно говорите по-тутешньому, — то, з вашого дозволу, я хочу вас попередити, що тут обачніше молитися не лише в серці. Останнім часом отці інквізиції стали ще суворіші — вони надають дуже великого значення зовнішнім обрядам. Коли мені доводилося зустрічатися зі святою інквізицією в Севільї, я бачив, як спалили одного чоловіка за те, що він нехтував обрядами. У вас є дві руки й голова, сеньйоре, а до того ж іще коліна, які можна схилити.
— Даруйте мені, відповів Кастелл, — але я думав про інше. Зокрема, про те, що мою дочку повіз ваш патрон, маркіз Морелла.
Відповідь цю священик залишив без уваги і провів їх через вітальню до спальні з високими заґратованими вікнами, тож, незважаючи на те, що кімната була простора й висока, вона чимось нагадувала тюремну камеру. Тут він залишив гостей, сказавши, що піде шукати місцевого лікаря, який до того ж і перукар, якщо тільки не “обчищає корабель”. Своїм гостям він порадив зняти мокрий одяг і лягти відпочити.
Якась жінка принесла їм гарячої води і одяг, щоб вони накинули його на себе, поки їхній одяг сушитиметься. Пітер і Кастелл роздягнулися, помилися й, геть змучені, попадали на ліжка й заснули. Спочатку вони вийняли гроші й засунули їх у мішок для продуктів, який Пітер сховав собі під подушку. Години через дві повернувся отець Енріке з лікарем-перукарем і розбудив їх. Разом з ними прийшла служниця з висушеним та почищеним одягом.
Коли лікар побачив у Пітера на лівому боці шиї та на плечі рани, що почорніли й розпухли, він похитав головою, промовивши, що тільки час і спокій вилікує його і що Пітер, мабуть, народився під щасливою зорею, бо, не будь на ньому сталевого шолома та шкіряної куртки, не минути б йому смерті. Оскільки всі кістки були цілі, то лікареві залишалося тільки помастити рану якоюсь маззю, що пом’якшує біль, та перев’язати її чистим шматком матерії. Закінчивши з цим, лікар узявся за рану на правій руці Кастелла, промив її теплою водою та олією і перев’язав, запевнивши, що через тиждень він одужає. При цьому він зауважив, що буря, очевидно, була сильніша, ніж він гадав, якщо змогла прошити стрілою чоловічу руку. При цих словах священик насторожився.
Кастелл не став відповідати на це зауваження, а витяг золотого й запропонував лікареві. Він також попросив його, якщо це можливо, дістати мулів або коней. Перукар був надзвичайно задоволений такою великою для Мотріля винагородою. Він пообіцяв, що навідається ввечері, а коли дізнається про якихось мулів чи коней, то повідомить. Крім того, він пообіцяв дістати іспанського крою одяг та плащі, оскільки в їхньому одязі їхати незручно — він брудний і закривавлений.
Після цього він пішов, священик слідом за ним, бо йому треба було простежити за поділом здобичі з судна, щоб мати свою частку. Добра служниця принесла Пітерові та Кастеллу суп. Потому вони знову повлягалися на ліжка й почали обмірковувати, що їм робити далі.
Кастелл зовсім занепав духом. Він казав, що вони так само далеко від Маргарет, як були й досі, що вони ще раз утратили її і що навряд чи зможуть вирвати її з рук Морелла. До того ж, видно, її повезли в Гранаду, місто маврів, де християнські закони та правосуддя безсилі.
Вислухавши все це, Пітер, чиє серце завжди залишалося тверде, заявив:
— Бог має таку саму владу в Гранаді, як і в Лондоні чи на морі, де він урятував нас. Я гадаю, що ми маємо всі підстави дякувати йому, бо могли загинути, але залишилися живі, Маргарет теж жива й, можна сподіватися, не постраждала. Крім того, цей іспанський злодій, викрадач жінок, очевидно, досить дивна людина. Судячи з його слів, якщо в них є частка правди, хоча він і вкрав Маргарет, він не може наважитися на насильство над нею, а хоче завоювати її кохання та згоду, яку, я сподіваюся, він не скоро одержить… До того ж він уникає вбивства — адже він не порішив нас, хоча спокійно міг це зробити.
— Я знав таких людей, які вважають одні гріхи допустимі, а інші смертельні. Це плоди забобонів.
— Тоді ми повинні молити бога, щоб Морелла й надалі залишався забобонним і щоб ми якомога швидше опинилися в Гранаді. Не забувайте, що там у нас є друзі і серед євреїв, і серед маврів, з якими ви торгували багато років. Вони можуть сховати нас. Тож, хоч справи й кепські, вони могли бути ще гірші.
— Мабуть, що так, — уже спокійніше погодився Кастелл, — якщо її справді повезли до Гранади. Спробуємо довідатися щось про це в цирульника і в отця Енріке.
— Я не вірю цьому священикові: він хитрюга і служить маркізу, — озвався Пітер.
Вони замовкли — надто стомилися обидва, та й говорити було більше ні про що, хоча багато що треба було б обмізкувати.
Після заходу сонця знову прийшов цирульник і перев’язав рани Пітерові та Кастеллу. Він приніс іспанський одяг, капелюхи і два важких плащі, зручних для дороги, — все це вони купили в нього за гарну ціну. Крім того, він оголосив, що на подвір’ї стоять два прекрасних мули. Кастелл вийшов поглянути на них. Це виявилися дві жалюгідні шкапи, виснажені й слабкі, та оскільки інших не було, нічого не залишалось, як повернутися до кімнати і домовитись за ціну. Торгувалися довго, бо цирульник заправив подвійну ціну. Кастелл сказав, що бідні люди, які потрапили в корабельну катастрофу, не можуть заплатити таку суму. Врешті-решт, вони домовилися, що цирульник забере мулів на ніч до себе, погодує їх, а вранці приведе разом з провідником, який покаже їм дорогу в Гранаду. Поки що вони заплатили йому за одяг.
Кастелл і Пітер намагалися вивідати щось у цирульника про маркіза Морелла, та, як і отець Енріке, він був хитрющий, тримав язика за зубами. Він відповів, що такій маленькій людині, як він, шкідливо обговорювати діла великих людей; у Гранаді, мовляв, вони про все довідаються.
Цирульник пішов, залишивши їм ліки, а незабаром після цього з’явився священик. Він був у гарному настрої, бо від пограбування дістав свою частку коштовностей, залишених Пітером та Кастеллом у залізному ящику. Помітивши, як священик, дістаючи коштовності, любовно перебирає їх, Кастелл зрозумів, що отець Енріке неймовірно жадібний — із тих людей, які ненавидять бідність і задля грошей роблять усе на світі.
І коли священик зі злістю завів мову про злодіїв, які залізли в корабельний ящик і викрали звідти майже все золото, Кастелл вирішив про себе, що отець Енріке ніколи не повинен знати, хто були ці злодії, інакше в дорозі з ними може статися якесь лихо.
Нарешті цінності були сховані, й священик виявив бажання разом з ними повечеряти, але зауважив, що не може запропонувати їм вина, бо йому дозволяється пити лише воду. Тоді Кастелл попросив його дістати десь кілька фляг вина, найкращого, яке тільки можна знайти тут, і пообіцяв, що він за нього заплатить. Отець Енріке послав по вино служницю.
Перевдягнувшись у все іспанське і сховавши гроші в два пояси, які придбали теж у цирульника, вони вийшли до столу. Вечеря була з іспанських страв, що звалися “олла подріда” (щось на зразок жирного м’яса), хліба, сиру та фруктів. На столі було також куплене за їх рахунок вино, дуже гарне і міцне. Щоправда, Пітер і Кастелл майже не пили, бо боялися гарячки через свої рани, але вони щедро пригощали отця Енріке. Закінчилося тим, що наприкінці вечері він забув про свої хитрощі й почав просто патякати. Помітивши, що священик у веселому настрої, Кастелл почав розпитувати його про маркіза Морелла, чому той має дім у Гранаді, столиці мавританської держави.
— Бо він напівмавр, — відповів священик. — Його батько, кажуть, був принцом Віана, а мати — мавританкою, в її венах текла королівська кров. Од неї він і успадкував свої багатства, землі й палац у Гранаді. Він любить там жити. Хоча він і гарний християнин, але в нього смаки єретика: як і маври, він запровадив у себе сераль прекрасних жінок. Я знаю це, бо в Гранаді немає священиків і мені доводиться виконувати роль його капелана. Крім того, він живе в Гранаді ще з іншої причини: адже він наполовину мавр і є представником Фердинанда та Ізабелли при дворі султана Гранади Боабділа. Ви, чужоземці, мусите знати, коли ще не знаєте, що їх величності давно вже ведуть війну з маврами і мріють захопити решту їхньої держави так само, як вони вже захопили Малагу, а її жителів обернути в християн і кров’ю та вогнем очистити її від клятої єресі.
— Так, — озвався Кастелл, — ми чули про це в Англії. Адже я купець і торгую з Гранадою. Я їду туди в справах.
— А в яких справах їде туди сеньйора, та, про яку ви кажете, що вона ваша дочка? І про яку то історію розповідали матроси, немовби про бій між “Сан-Антоніо” та англійським кораблем, якого ми бачили вчора біля узбережжя? І яким це чином вітер пронизав стрілою вашу руку, друже мій купець? І чому так сталося, що вас обох залишили на кораблі, тоді як маркіз і всі його люди врятувалися?
— Ви ставите багато запитань, святий отче. Пітере, налий склянку преподобному отцю. Він нічого не п’є. Можна подумати, що тут завжди піст. Ваше здоров’я! О, то гарно! Налий, Пітере, і подай мені флягу. Ось тепер я відповім на всі ваші запитання і розповім про корабельну аварію.
Тут Кастелл почав безконечну історію про вітри, вітрила, скелі, збиті щогли, про англійський корабель, який намагався допомогти іспанській каравелі, і так тривало доти, поки священик, чию склянку Пітер наповнював щоразу, коли той одвертався, не звалився, не заснув.
— А тепер, — прошепотів Пітер по-англійськи Кастеллу, — я гадаю, нам найкраще лягти спати. Ми багато про що довідалися від цього шпика в рясі — по-моєму, він такий — і майже нічого не розповіли.
Вони нишком пробралися до своєї кімнати, випили настій, залишений цирульником, помолилися кожен по-своєму, замкнули двері й лягли відпочивати, наскільки рани та важкі роздуми могли їм дозволити.