Уперед на схід!

Того дня ми вечеряли, як завжди, з Інчу Чуною та Віннету. Поївши, мій юний друг пішов до себе, і я також збирався йти. Але тут Інчу Чуна почав розмову про пригоди Сема з Кліуною-ай і про стосунки між білими та індіанками. Я зауважив, що він хотів випитати в мене про дещо.

— Чи вважає мій юний брат Убивча Рука правильним такий шлюб? — запитав він.

— Якщо він освячений священиком, а індіанка прийняла християнство, то чому би й ні? — відповів я.

— Це означає, що мій юний брат ніколи не одружився би зі скво, яка не прийняла його віру?

— Ні.

— А стати християнкою важко?

— Зовсім ні.

— А після цього така жінка може поважати свого батька, навіть якщо він не християнин?

— Так. Наша релігія вимагає від кожної дитини поважати своїх батьків і дбати про них.

— Яку молоду дівчину обрав би собі мій юний брат — блідолицю чи червоношкіру?

Хіба міг я відповісти, що білу? Ні, тоді би я образив його. Тому я відповів:

— Я не можу відповісти на це питання. Все залежить від голосу серця. Якщо серце захоче, треба слухатися його, незалежно від того, якого кольору шкіра у дівчини. Перед Великим Духом всі люди рівні, і ті, які призначені одне для одного, обов’язково знайдуться.

— Хуґ! — кивнув вождь. — Отже, все вирішує голос серця. Мій брат сказав дуже правильно. Мій брат завжди говорить дуже правильно.

І на цьому тему було вичерпано. Як на мене, саме так, як я й хотів. Я спеціально зробив наголос на тому, що індіанка спершу має стати християнкою, якщо хоче вийти заміж за білого. Я бажав, щоби Ншо-чі знайшла собі найкращого і найблагороднішого воїна і вождя. Але я не для того приїхав на Дикий Захід, аби одружитися з індіанкою. Я не думав і про жодну білу дівчину, бо найближчим часом просто не збирався одружуватися.

Про те, які наслідки мала моя розмова з Інчу Чуною, я довідався вже наступного дня. Він привів мене на перший поверх будівлі, де я раніше не бував. Там, у спеціальному приміщенні, лежали наші вимірювальні прилади.

— Подивися на ці речі і перевір, чи нічого не пропало! — наказав він мені.

Я так і зробив: з’ясувалося, що все на місці. Жоден із предметів не було навіть пошкоджено, окрім кількох увігнутостей, які легко було виправити.

— Ми вирішили, що ці речі — амулети, — сказав він. — Тому берегли їх. Мій юний білий брат може взяти їх собі. Вони знову належать йому!

Я хотів подякувати за таку щедрість, але він перебив мене і сказав:

— Вони були твоїми, і ми взяли їх тільки том'y, що вважали тебе нашим ворогом. Але оскільки тепер ми знаємо, що ти наш друг, то забери їх назад. І немає за що дякувати. Щ'o ти робитимеш із цими предметами?

— Коли я піду звідси геть, то віднесу їх тим людям, яким вони належать.

— Де живуть ці люди?

— У Сент-Луїсі.

— Інчу Чуна чув про таке місто і навіть знає, де воно. Мій син бував там і розповідав мені про нього. Отже, ти хочеш податися від нас геть?

— Так. Хоча і не дуже скоро.

— Нам прикро через це. Ти став воїном нашого племені, і я навіть наділив тебе почестями та владою вождя апачів. Ми думали, що ти залишишся з нами назавжди, як Клекі-Петра.

— У мене трохи інша життєва ситуація, ніж у нього.

— Ти знаєш про це?

— Так. Він розповів мені все.

— Це означає, що він мав до тебе велику довіру, хоч і бачив уперше.

— Мабуть, через те, що ми народилися в одній країні.

— Не тільки через це. Він говорив з тобою навіть про свою смерть. Інчу Чуна не розумів його слів, бо не знає мови, якою вони були сказані. Але ти переклав їх для нас. На бажання Клекі-Петри ти став братом Віннету, а тепер хочеш піти від нас. Хіба це не суперечить одне одному?

— Ні. Брати не мусять постійно бути разом. Часто вони йдуть різними шляхами, якщо мають виконати різні завдання.

— Але ж потім вони знову зустрічаються?

— Так. І ви також побачите мене знову, бо моє серце приведе мене знову до вас.

— Моя душа рада чути це. Інчу Чуні справді прикро, що ти говориш про якесь інше завдання. Хіба ти не міг би бути щасливим у нас?

— Цього я не знаю, я ще занадто мало був тут із вами, щоби відповісти на таке запитання. Мабуть, це буде, як у тій історії з двома птахами, які сидять у тіні одного дерева. Один із цих птахів харчується плодами дерева і залишається на місці. А другому необхідна ще й інша їжа, тож він мусить полетіти геть.

— Але повір мені, що ми здатні дати тобі все, що тобі потрібно.

— Я не сумніваюся в цьому ні на мить. Але коли я говорю про їжу, то не маю на увазі харчі для тіла.

— Так, я знаю, що блідолиці постійно говорять про поживу для духу. Я дізнався про це від Клекі-Петри. Йому бракувало у нас цієї вашої поживи: тому він іноді бував сумним, хоч і приховував це від нас. Ти молодший, ніж був він у той час, коли прийшов до нас, тож тебе ще більше тягнутиме кудись далеко. Тому ти мусиш дати собі волю. Але ми просимо тебе повернутися. Можливо, після цього у твоїх потребах щось зміниться, і ти зможеш почуватися добре і серед нас. Але я хотів би запитати тебе, що ти робитимеш, коли повернешся назад до міста блідолицих.

— Цього я ще не можу сказати.

— Ти повернешся до людей, які прокладають стежку для вогняного коня?

— Ні!

— Це правильне рішення. Ти став братом червоношкірих і не можеш працювати разом із тими, хто хоче вкрасти нашу землю. Але там, куди ти їдеш, ти не зможеш жити з мисливства, як тут. Тобі потрібні будуть гроші, а Віннету казав, що ти бідний. Ти міг би отримати гроші, якби ми не напали на вас. Тому мій син попросив мене запропонувати тобі якесь відшкодування. Хочеш золота?

Після цього запитання він подивився на мене так суворо і так уважно, що я не зміг би відповісти ствердно. Він хотів випробувати мене.

— Золота? — запитав я. — Ви не забирали у мене золота, тож я не маю права вимагати його від вас.

Це була обережна відповідь, не ствердна, але і не заперечна. Я знав, що деякі індіанці знають місця, де можна знайти золото, але вони нізащо не покажуть його білому. Інчу Чуна, мабуть, також знає такі місця, і от тепер він питає мене, чи хочу я золота. Який білий міг би дати заперечну відповідь на таке запитання? Я ніколи не прагнув мати власності, яка не приносила би жодної користі. Але золото, на мою думку, було хорошим засобом для досягнення мети. У цьому була його вартість. Хоча навряд чи вождь апачів міг зрозуміти таку позицію.

— Ні, ми не вкрали у тебе жодного золота, — пояснив він. — Але через нас ти не отримав те, що мав би отримати, тому заслуговуєш на відшкодування. Кажу тобі, у горах лежить багато золота. Червоношкірі знають, де його шукати. Потрібно просто піти і принести його. Ти хочеш, аби Інчу Чуна приніс тобі золота?

Інший на моєму місці погодився би на таку пропозицію — і нічого б не отримав. Це я побачив у погляді Інчу Чуни. А тому відмовився.

— Дякую тобі. Коли багатство дістається без зусиль, воно не дає радості. Тільки те, що людина заробила важкою працею, має справжню вартість. Навіть якщо я бідний, то це зовсім не означає, що після повернення до білих я помру від голоду.

І тут його обличчя проясніло. Він подав мені руку і сказав тоном, у якому чулося значно більше тепла і щирості, ніж досі:

— Твої слова підтверджують те, що ми не помилилися в тобі. Золотий пил, за яким ганяються блідолиці, — це смертельний пил. Той, хто знаходить його, здебільшого гине через це. Ніколи не прагни здобути його, бо він знищить не лише твоє тіло, але й душу. Інчу Чуна хотів перевірити тебе. Золота він би тобі не дав, але ти можеш отримати гроші. Стільки, скільки заробив.

— Це неможливо.

— Інчу Чуна так хоче, отже, це можливо. Ми поїдемо туди, де ти не завершив свою роботу. Ти закінчиш її та отримаєш обіцяну тобі платню.

Я здивовано подивився на нього. Невже він жартує? Ні. Індіанські вожді так не жартують. Чи це знову випробування? І це було малоймовірно.

— Мій юний білий брат нічого не каже, — продовжив він. — Йому не подобається моя пропозиція?

— Навіть дуже подобається! Але я не можу повірити, що ти говориш серйозно.

— Чому ні?

— Я маю завершити те, за що ти покарав моїх білих товаришів смертю? Я маю зробити те, що ти так різко засуджував під час нашої першої зустрічі?

— Тоді ти діяв без дозволу тих, кому належить ця земля. Але тепер у тебе є такий дозвіл. У цьому полягає різниця. А моя пропозиція походить не від мене, а від мого сина Віннету. Він сказав, що нам не зашкодить, якщо ти завершиш свою роботу.

— Це не зовсім так. Залізницю побудують, білі обов’язково прийдуть сюди!

Він похмуро подивився поперед себе, а потім сказав:

— Твоя правда. Нам не вдасться зупинити їх і завадити їм грабувати нас знову і знову. Спершу вони висилають уперед такі невеличкі групи, якою була ваша. Їх ми можемо знищити. Але це нічого нам не дає, бо згодом вони приходять цілими юрмищами, і тоді ми змушені відступити, бо не можемо подолати їх. Але й ти не можеш нічим тут зарадити. Чи ти справді думаєш, що будівельники не прийдуть, якщо відмовишся завершити вимірювання своєї ділянки?

— Ні, я так не думаю. Ми можемо робити що завгодно, але залізниця проляже як заплановано.

— Тоді приймай мою пропозицію! Ти допоможеш собі і не зашкодиш нам. Так постановили Віннету та Інчу Чуна. Ми обоє поїдемо з тобою, а нас охоронятимуть тридцять воїнів. Цього буде достатньо, щоби гарантувати твою безпеку під час роботи і допомогти в разі потреби. А потім воїни відпровадять нас так далеко на Схід, аж поки ми не знайдемо надійні стежки і не зможемо поплисти до Сент-Луїса у великому каное блідолицих, із якого йде дим.

— Що я чую? Я все правильно зрозумів? Мій червоношкірий брат хоче поїхати на Схід?

— Так, із тобою, Віннету і Ншо-чі.

— Ншо-чі також поїде з нами?

— Моя донька також поїде. Вона хоче побачити великі міста блідолицих і бути там так довго, аж поки не стане такою, як білі жінки.

Мабуть, на моєму обличчі був не надто тямущий вираз, коли я почув це, бо він засміявся і сказав:

— Мій юний білий брат, здається, здивований. Можливо, він має щось проти того, щоби ми його супроводжували? Нехай скаже чесно!

— Проти? Як я можу! Навпаки, я страшенно тішуся з цього. У вашому супроводі я зможу безпечно дістатися на Схід. Вже хоча б через це я маю тішитися з цієї пропозиції. А до того ж зі мною будуть ті, кого я вже встиг полюбити.

— Хуґ! — задоволено вигукнув він. — Ти завершиш свою роботу, а потім ми поїдемо на Схід. Ншо-чі знайде там людей, у яких вона могла б жити і вчитися?

— Так. Я охоче подбаю про це. Але вождь апачів мусить зважити на те, що білі люди не такі гостинні, як червоношкірі.

— Інчу Чуна знає про це. Якщо блідолиці не приходять до нас як вороги, то вони отримують усе, що їм потрібно, і ми нічого не вимагаємо від них за це. Але якщо ми приходимо до них, то мусимо за все платити, та ще й удвічі більше, ніж платять за те саме білі. А потім ще й отримуємо все гіршої якості, ніж білі. Ншо-чі також доведеться за все платити.

— Це, на жаль, правда. Але нехай тебе це не турбує. Завдяки твоїй шляхетній пропозиції у мене буде достатньо грошей, і ви будете моїми гостями.

— Уфф! Уфф! Нехай мій юний білий брат не думає погано про Віннету та Інчу Чуну, вождів апачів! Я ж сказав тобі перед тим, що червоношкірі знають багато місць, де можна знайти золото. Є гори, у яких всередині заховані золоті жили, а у долинах цих гір під тоненьким шаром землі ховається золотий пил. Коли ми вирушимо у міста блідолицих, у нас не буде грошей, зате буде золото, стільки золота, що навіть за кожен ковток води зможемо заплатити. А якщо Ншо-чі хоче залишитися там на кілька років, то я мушу дати їй із собою більше золота, ніж їй буде потрібно на весь цей довгий час. Тільки негостинність білих змушує нас шукати золоті жили, більше вони нам ні до чого. Коли мій білий брат буде готовий вирушити в дорогу?

— Коли вам буде зручно.

— Тоді не будемо відкладати, бо надворі вже пізня осінь і незабаром прийде зима. Червоношкірому воїнові не потрібно довго готуватися навіть до тривалої подорожі, тож ми можемо вирушити вже завтра, якщо тобі це буде зручно.

— Я готовий. Нам слід лише вирішити, що треба взяти зі собою, скільки коней і…

— Це зробить Віннету, — перервав він мене. — Він уже про все подумав, і моєму білому братові немає чим журитися.

Ми вийшли з першого поверху будівлі і піднялися вище. Коли я збирався зайти до свого помешкання, то звідти вийшов Сем Гоукенс.

— Я маю розповісти вам дещо новеньке, сер, — радісно сказав він. — Ви здивуєтеся, дуже здивуєтеся, качка б мене копнула.

— З чого здивуюся?

— З того, що я розповім. Чи ви вже про все знаєте?

— Спершу скажіть, що маєте на увазі, любий Семе!

— Ми їдемо звідси!

— А, ви про це. Це я вже знаю.

— Вже знаєте? Я хотів вас утішити, але прийшов занадто пізно.

— Я щойно довідався про це від Інчу Чуни. А хто сказав вам?

— Віннету. Я зустрів його внизу, біля річки, де він обирав коней. Навіть Ншо-чі їде з нами. Це ви теж уже знаєте?

— Так.

— Що за дивна ідея? Вона збирається оселитися на Сході в якомусь пансіонаті. Але навіщо — я не розумію, якщо не для того…

Він зупинився посеред речення і подивився на мене багатозначним поглядом. А потім продовжив:

— Якщо не для того… якщо не для того… гм! Можливо, Ншо-чі стане вашою Кліуною-ай? Вам так не здається, любий мій Убивча Рука?

— Моєю Кліуною-ай, тобто моїм місяцем? Такі історії я залишу для вас, Семе. Навіщо мені місяць, який постійно меншає, аж поки зовсім не зникне? Мені ніколи не спаде на думку загубити свою перуку через індіанку.

— Вашу перуку? Це був не дуже вдалий жарт. Не задирайте носа! Насправді дуже добре, що моє кохання до цього місяця, який постійно меншає, виявилося нещасливим.

— Чому?

— Бо ж не міг би я залишити її тут, а мусив би взяти зі собою. А хто любить їздити по прерії з молодим місяцем? Нема злого, щоб на добре не вийшло. Тільки одне мене в цьому дратує.

— Щ'o?

— Гарна шкура. Якби я сам пошив із неї одяг, то мав би зараз чудовий мисливський одяг. А так не маю ні шкури, ні костюма.

_{Зруб Едварда Киртіса в Арізоні. Прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.}

— На жаль! Можливо, ще випаде нагода вбити ведмедя. Тоді я знову подарую вам його шкуру.

— Ви — мені? Або я вам, любий пане! Не думайте, що ґрізлі так і бігають довкола, щоби дати заколоти себе першому-ліпшому ґрінгорнові. Тоді вам просто пощастило, це була випадковість, і не задирайте носа через це. Я би хотів, аби там, де ми працюємо, взагалі не з’являлися ніякі ведмеді. А взагалі, це чудова ідея — дати вам закінчити вимірювання. Хіба ні?

— Шляхетно, дуже шляхетно!

— Так! Завдяки цьому ви отримаєте свої гроші, а ми — свої. Можливо, я навіть вгадав, і ви отримаєте більше, ніж сподівалися! Принаймні я хотів би, щоби так воно і трапилося!

— Щ'o ви вгадали?

— Що ви отримаєте всі гроші!

— Не розумію вас.

— Але це ж дуже просто. Якщо роботу зроблено, за неї слід заплатити. Інших немає. Вони померли, отже, їхні частки виплатять вам.

— І не думайте такого, Семе! Вони ніколи не зроблять того, про що ви собі так хитро подумали.

— Усе можливо, усе! Вам тільки слід правильно повестися і вимагати всю частку собі. Врешті-решт, ви і зробили більшість роботи. Ви б хотіли, щоби так трапилося?

— Ні. Я і не подумаю виставляти себе на посміховисько, вимагаючи того, що я не заробив.

— Ґрінгорн, ви знову поводитеся, як ґрінгорн! Кажу вам, що ваша німецька скромність у цій країні зовсім недоречна. Я бажаю вам тільки добра, тому слухайте уважно, що скажу: навіть не думайте стати вестменом, бо з вас ніколи не буде вестмена! Тому вам слід подбати про інший шлях для себе, а для цього потрібні гроші, і ще раз гроші. Зараз, якщо поведетеся розумно, то зможете забезпечити себе на певний час дуже непоганою сумою. А якщо мене не послухаєтеся, то не бачити вам вашої частки, як своїх вух.

— Зачекайте з висновками. Я не для того переплив Міссісіпі, щоби стати вестменом, тож якщо з мене його й не вийде, то нарікати й оплакувати втрачені надії не буду. Погано буде тільки вам.

— Мені? Чому мені?

— Бо ви доклали стільки зусиль, аби зробити з мене вестмена. Я вже зараз бачу, як люди говорять між собою, що в мене, мабуть, був не надто добрий учитель.

— Не надто добрий учитель? Це я не надто добрий учитель? Качка б мене копнула! Я знаю все, чуєте, все. Навіть знаю, як залишити вас тут, сер!

І він пішов, але через кілька кроків озирнувся і сказав:

— Запам’ятайте собі: якщо не вимагатимете всю суму собі, то я сам це зроблю і запхну її вам до кишені! Хуґ!

Після цих слів він пішов геть, намагаючись ступати гордовито, але виглядало це зовсім навпаки. Цей милий чоловічок бажав мені найкращого, навіть усі гроші нашої групи, але про це годі було й думати.

Те, що казав Інчу Чуна, було правдою — червоношкірому воїнові навіть для далекої подорожі не потрібно довго збиратися. Життя в пуебло не змінило свого спокійного ритму лише через те, що ми вирушали в далеку путь. Навіть Ншо-чі, яка, як завжди, подавала нам їжу, поводилася звично. А скільки біганини відбувається довкола білої дами, яка збирається у невеличку подорож! Ця індіанка вирушає у далеку й небезпечну мандрівку, щоби пізнати славнозвісні приваби цивілізації, але на ній не видно й тіні якоїсь зміни. Мене ні про що не питали й не радилися. Єдине, що мені доручили зробити, — це запакувати вимірювальні пристрої, і для цього Віннету дав мені багато м’яких вовняних ковдр. Ми, як завжди, сиділи разом протягом усього вечора, але про заплановану подорож не було сказано жодного слова. А коли я лягав спати, то зовсім не почувався так, ніби збираюся в далеку дорогу. Спокій і незворушність індіанців передалися й мені. Вранці мене розбудив Гоукенс, сказавши, що все готово і можна вирушати. День щойно почався, і холод осіннього ранку доводив, що з поїздкою не варто зволікати.

Після короткого сніданку всі ми у супроводі мешканців пуебло спустилися до річки, де мала відбутися ще не знана мені церемонія — шаман мав передбачити, чи вдало пройде наша подорож.

На цю церемонію зійшлися й апачі, які мешкали по сусідству з пуебло. Наш великий віз усе ще стояв на місці. Його ми не могли взяти зі собою, бо він був надто важким і завадив би нам швидко пересуватися. Та й віз той уже використовувався як «святилище» шамана, який обвішав його ковдрами і сам заховався всередині.

Глядачі оточили віз колом. І тут почалося «священнодійство» червоношкірих, яке я подумки охрестив «виставою». Під час цієї вистави з воза долинало голосне ричання і повискування, ніби там билася сотня котів із сотнею псів.

Я стояв поміж Віннету і його сестрою. В ту мить було особливо помітно, наскільки вони схожі, бо Ншо-чі була вбрана у чоловічий одяг. Її вбрання дуже нагадувало одяг брата. Вона не мала нічого на голові, а волосся було заплетене у тугу косу, як і його волосся. На поясі в неї висіли численні мішечки з різним умістом. Окрім того, з-за пояса стирчав ніж і пістолет, а за спиною висіла гвинтівка. Її стрій був новенький і прикрашений кольоровими китицями та вишивкою. Вона мала войовничий вигляд, але водночас настільки жіночний, що всі погляди були звернені тільки на неї. А оскільки я вбрався у подарований мені костюм, то ми всі втрьох виглядали майже однаково.

Я не намагався надати своєму обличчю урочистого виразу, коли почалася церемонія, бо Віннету прошепотів мені:

— Мій брат ще не знає цього звичаю, тож він потай сміятиметься з нас.

— Я ніколи не сміюся з релігійних обрядів, навіть якщо не розумію їх, — відповів я.

— «Релігійний» — це правильне слово. Те, що ти побачиш тут, — не просто поганське бурмотіння, кожен жест і кожне слово шамана мають сенс. Те, що ти зараз чуєш, — це голоси добра і зла, які розмовляють одне з одним.

Так само він пояснював мені значення танцю шамана.

Після ричання з воза почулося виття, яке то гучнішало, то затихало. Гучніше виття означало, що шаман бачив погане, а тихіше — що на зміну поганому приходило добре. Так тривало доволі довго, а після цього шаман раптом вискочив із воза і з лютими криками почав бігати по колу. Згодом його рухи ставали все повільнішими. Крики припинилися. Страх, який йому так добре вдавалося імітувати, перестав ганяти його по колу, і шаман почав повільний чудернацький танець, химерності якому додавала страшна маска на його обличчі, а також дивні, а часом і страшнуваті предмети, якими було обвішане все тіло шамана. Цей танець він супроводжував монотонним співом. І спів, і танець спершу були рухливими, але поволі ставали спокійнішими, аж поки цілком не втихли, тоді шаман сів на землю, опустив голову, низько схиливши її між колінами. Досить довго просидівши так цілком нерухомо, він раптом підскочив і оголосив підсумки свого провидницького ритуалу.

— Слухайте, слухайте уважно, сини і доньки апачів! Я розповім вам те, що показав мені Великий Дух Маніту. Інчу Чуна і Віннету, вожді апачів, а разом з ними і Вбивча Рука, наш білий вождь, їдуть геть зі своїми червоними й білими воїнами, щоби супроводжувати юну доньку нашого племені Ншо-чі до житла блідолицих. Добрий Маніту готовий захищати їх. З ними трапляться різні пригоди, але вони без втрат повернуться до нас цілими і здоровими. Ншо-чі, яка залишиться серед блідолицих на довший час, також щасливо повернеться додому, і тільки одного з них ми ніколи більше не побачимо.

Він зупинився і опустив голову, щоб продемонструвати свій сум із цього приводу.

— Уфф, уфф, уфф! — вигукнули червоношкірі, засмучені і зацікавлені, але ніхто не наважився запитати, кого ж він має на увазі.

Оскільки шаман довший час був зігнутий, мій друг Сем Гоукенс урешті не витримав.

— Хто це має не повернутися? — запитав він. — Нехай шаман скаже нам!

І той, до кого звернувся Сем, махнув на нього рукою, витримав ще одну тривалу паузу, а потім підняв голову і подивився на мене.

— Було б краще не питати про це, — вигукнув він. — Я не хотів називати імені. Але Сем Гоукенс, цей допитливий блідолиций, змусив мене. Вбивча Рука не повернеться до нас більше ніколи! Незабаром його спіткає смерть. Усі, кому я обіцяв щасливе повернення додому, нехай стережуться і тримаються не надто близько від Убивчої Руки, якщо не хочуть і самі піти з життя. Поряд із ним вони в небезпеці, а вже трохи оддалік їм нічого не загрожує. Так сказав Великий Дух. Хуґ!

Після цих слів він повернувся назад до воза. А червоношкірі ніяково дивилися на мене і знаками показували, що їм страшенно прикро. Відтепер я був для них чужаком, якого слід було уникати.

— Що таке сказав цей чоловік? — запитав Сем. — Ви маєте померти? Нікому, крім цієї баранячої голови, таке і на думку не спаде! Ця маячня могла народитися тільки в його затуманеній голові. І як він тільки додумався до такого?

— Ви краще запитайте, яку мету він переслідує, — відповів я. — Він просто боїться, що я вчитиму вождів або й ціле плем’я. Тому скористався нагодою запобігти цьому.

— Може, мені піти і дати йому кілька ляпасів, сер?

— Не робіть дурниць, Семе! Ця справа не варта того.

Інчу Чуна, Віннету і Ншо-чі, почувши передбачення шамана, вражено перезирнулися. З цього тяжко було зрозуміти, чи вірять вони у правдивість пророцтва. В усякому разі вони знали, яке враження це справить на їхніх підлеглих. З нами мали їхати тридцять воїнів. Якщо всі вони вважатимуть, що мене слід уникати, то це неминуче призведе до ускладнень. Але шаман уже висловив своє пророцтво, і нічого в ньому змінити не вдасться. Тож запобігти майбутнім проблемам могло тільки одне — те, що вождь і його родина стануть на мій бік, як вони і зробили. Батько з сином взяли мене за руки, а Інчу Чуна якомога голосніше сказав:

— Нехай мої брати і сестри послухають мої слова! Наш шаман має дар зазирати у майбутнє і часто те, що він говорить, справджується. Але ми пересвідчилися і в тому, що іноді він помиляється. У час великої посухи він обіцяв накликати дощ, але дощу так і не було. Перед нашим останнім походом на команчів він передбачав, що ми повернемося з великою здобиччю. Але хоч ми й перемогли, та отримали тільки кілька старих коней і три зламані рушниці. Позаминулої осені він велів нам піти до вод ріки Тоялі, щоб уполювати багато бізонів. Ми так і зробили. Але привезли так мало м’яса, що зимою мало не почався голод. Інчу Чуна міг би навести вам ще чимало прикладів, які доводять, що око нашого шамана іноді буває темним. Тож цілком можливо, що й зараз він помиляється щодо нашого брата Вбивчої Руки. Вождь апачів вважатиме, що шаман не казав своїх слів, і заохочує своїх братів і сестер зробити те саме. А потім побачимо, чия правда!

Тут наперед виступив Сем Гоукенс і крикнув:

— Ні, ми не будемо чекати. Нам не потрібно чекати, бо існує спосіб відразу довідатися, чи шаман сказав правду.

— Який спосіб має на увазі мій білий брат? — запитав вождь.

— Я розкажу вам. Не лише червоношкірі мають своїх шаманів, але й білі також. Я, Сем Гоукенс, — найвідоміший із білих шаманів, які вміють пророкувати майбутнє.

— Уфф, уфф! — здивовано вигукнули апачі.

— Так, ви здивовані! Досі ви вважали мене звичайним вестменом, бо не знаєте мене. Але ви ще пізнаєте мене краще, качка б мене копнула! Нехай кілька моїх червоношкірих братів візьмуть свої томагавки і вириють у землі глибоку яму.

— Мій білий брат збирається зазирнути всередину землі? — запитав Інчу Чуна.

— Так, бо майбутнє ховається в надрах землі, а іноді — у зорях. А оскільки зараз, при денному світлі, я не бачу зірок, у яких міг би запитати, то звернуся до землі.

Кілька індіанців послухалися наказу Сема і вирили своїми томагавками яму в землі.

— Не робіть дурниць, Семе! — прошепотів я йому. — Якщо червоношкірі зауважать, що ви потішаєтеся з них, це тільки погіршить справу замість того, щоби покращити.

— Дурниці? Потішатися? А що по-вашому робить цей шаман? Точно те саме! Те, що можна йому, те не заборонено і мені, качка б мене копнула, шановний пане. Я знаю, що роблю. Якщо зараз промовчати, то люди, які поїдуть із нами, будуть бунтуватися.

— Тут я з вами цілком згоден. Але дуже прошу, не виставляйте себе на посміховисько!

— О! Справа дуже серйозна! Не турбуйтеся!

Та, попри його обіцянки, мені було тривожно. Я добре знав Сема. Він — відомий жартівник. Тому хотів застерегти його ще раз, але він пішов від мене до індіанців, аби сказати їм, наскільки глибокою має бути яма.

Коли яма була готова, він відігнав усіх і зняв свій старий шкіряний мисливський костюм. Потім знову застебнув його і поставив на землю: старий одяг був таким цупким, що стояв, ніби дерев’яний чи бляшаний. Сем поставив над ямою схожий на високий циліндр плащ і вигукнув:

— Чоловіки, жінки і діти апачів побачать, як я про все довідаюся, і здивуються. Після того, як я вимовлю чарівні слова, земля відкриє мені свої таємниці, і я знатиму про все, що трапиться з нами найближчим часом.

Після цих слів він відійшов від дірки у землі і повільно, урочистим кроком, обійшов довкола свого плаща, промовляючи табличку множення до дев’яти, чим не міг не здивувати мене. На щастя, він робив це німецькою, тож червоношкірі не зрозуміли, що саме він говорить. Після того, як він дійшов до дев’яти, його кроки стали пришвидшуватися, аж поки він не почав стрибати довкола свого плаща галопом. Одночасно він голосно верещав і молотив у повітрі руками, ніби вітряк крильми. Врешті він задихався і захрип, тож підійшов до свого плаща, кілька разів низько йому вклонився і подивився крізь горловину у землю.

Мені було лячно думати, чим завершиться вся ця дитяча гра. Тож я озирнувся довкола і, на своє щастя, зауважив, що всі червоношкірі дуже зацікавлено і серйозно спостерігають за діями Сема. Навіть обличчя обох вождів не видали й тіні зневаги. Хоча я й був переконаний, що вони добре знали, що Сем просто блефує.

Голова Сема доволі довго стирчала в отворі його плаща. У цей час він робив руками рухи, які мали переконати присутніх, що він бачить важливі й дивовижні речі. Врешті він витягнув голову назовні. Його обличчя було серйозним. Він знову розстебнув плащ, одягнув його і сказав:

— Нехай мої червоношкірі брати закопають діру, бо, поки вона відкрита, я не маю права нічого сказати!

Після того, як його наказ було виконано, він глибоко вдихнув і з ображеною міною на обличчі промовив:

— Ваш червоношкірий шаман сказав неправду, бо все буде цілком не так, як він напророчив. Я довідався про все, що буде з нами протягом наступних кількох тижнів. Але мені заборонено говорити про це. Тільки одне я можу сказати. Я бачив у землі зброю і чув постріли. Це означає, що нам доведеться битися. Останній постріл був із карабіна Вбивчої Руки. А той, хто стріляє останнім, не може загинути, він повинен перемогти. Моїм червоношкірим братам загрожує небезпека. Вони можуть уникнути її тільки, якщо триматимуться поряд із Убивчою Рукою. Але якщо вони слухатимуться ради шамана, то загинуть. Я все сказав. Хуґ!

Це пророцтво справило саме таке враження, якого і добивався Сем. Принаймні так здавалося у перший момент. Червоношкірі повірили Семові, це було помітно, і очікувально подивилися на віз. Мабуть, сподівалися, що шаман вийде звідти, аби захищатися. Але він не з’явився, тож усі вирішили, що він почувається переможеним. Тож Сем Гоукенс підійшов до мене, і очі його хитро зблиснули.

— Ну як, сер, вам сподобалося?

— Ви були справжнім ілюзіоністом!

— Це означає, що я добре впорався, хіба ні?

— Так. Принаймні наразі здається, що ви досягли мети.

— Я точно досягнув мети. Шамана переможено. Він навіть не з’являється на люди.

Віннету ж дивився на нас спокійно, але багатозначно. Але його батько був не таким мовчазним. Він підійшов до нас і звернувся до Сема:

— Мій білий брат — мудрий чоловік. Він позбавив сили слова нашого шамана, і в нього є плащ, у якому криються важливі пророцтва. Цей цінний плащ прославиться на всій території від однієї великої води до іншої. Але Сем Гоукенс зайшов трохи задалеко своїми пророцтвами.

— Задалеко? Чому? — запитав Сем.

— Достатньо було сказати, що Вбивча Рука не зашкодить нам. Навіщо Сем Гоукенс сказав, що попереду в нас неприємності?

— Бо так я побачив у дірі.

На це Інчу Чуна лише зневажливо махнув рукою.

— Вождь апачів знає, про що йдеться, то нехай Сем Гоукенс повірить вождеві. Але не слід було казати про небезпеки попереду і сповнювати серця наших воїнів тривогою.

— Тривогою? Але ж воїни апачів — мужні і нічого не бояться.

— Вони справді не бояться. І вони доведуть це, якщо наша подорож, усупереч сподіванням, змусить нас зіткнутися з ворогами. Та зараз нам уже слід вирушати!

На час своєї відсутності Інчу Чуна передав владу над пуебло одному з вождів Енчару-Ко. Той, хоч лише на кілька років старший за Віннету, був уже достатньо випробуваним і досвідченим воїном, і я за останні дні встиг із ним трохи познайомитися.

Тут привели коней. Серед них було немало тяглових тварин, і деякі везли мої вимірювальні прилади. Решту навантажили продуктами та іншими потрібними речами.

Я пошукав очима свого рудого, але не побачив його. Зате мою увагу привернули двоє інших жеребців. Вони були просто розкішні і мали надзвичайно густі гриви, що в індіанців вважається ознакою добрих рис характеру. Сідла і збруя були індіанськими.

Віннету побачив мій погляд і підвів мене до цих жеребців.

— Вбивча Рука став кровним братом Віннету. Це має бути видно і ззовні, тому тепер ми їздитимемо на конях однакової масті, народжених однією матір’ю. Я попросив свого батька, Інчу Чуну, і він дозволив мені подарувати тобі цього жеребця. Завдяки своїй прудкості він отримав ім’я Гататітла, що означає «блискавка», і його навчали найкращі наші муштрувальники. Він ще дуже молодий і швидко звикне до тебе. Він любитиме тебе і ніколи не кине в біді.

Мені аж мову відняло від такого королівського дарунка. Цей жеребець був уп’ятеро кращим за мого, і це було помітно відразу. А коли я хотів подякувати, то Інчу Чуна спинив мене і подав сигнал вирушати.

Індіанці мають такий звичай: згідно з яким воїни, що залишаються, проводжають тих, хто вирушає в дорогу. Сьогодні від цього відмовилися. Так вирішив Інчу Чуна. Тож тридцятеро воїнів, які їхали з нами, навіть зі своїми рідними не попрощалися. Мабуть, вони зробили це вже раніше, бо в індіанських воїнів нема звичаю прощатися на людях.

Єдиним, хто прощався словесно, був Сем Гоукенс. Він побачив серед жінок Кліуну-ай, під’їхав до неї вже на коні і запитав:

— Кліуна-ай чула, що я бачив у землі?

— Ти сказав, і я чула це, — відповіла вона.

— Але я міг би сказати значно більше. Наприклад, про тебе.

— Про мене? Я теж була у землі?

— Так. Я бачив твоє майбутнє. Розповісти тобі?

— Так, будь ласка, — швидко і схвильовано попросила вона. — Щ'o принесе мені майбутнє?

— Воно не принесе тобі нічого, а, навпаки, забере дещо дуже важливе для тебе.

— Щ'o це? — злякано запитала вона.

— Твоє волосся. Через кілька місяців ти втратиш його, і твоя голова буде лисою, як повний місяць. І тоді я надішлю тобі свою перуку. Бувай здорова, ти, сумний місяцю!

Він засміявся і повернув свого мула від неї. А вона закрила обличчя руками від сорому, що дала осміяти себе.

Порядок, у якому ми їхали, встановився сам собою. Інчу Чуна, Віннету, Ншо-чі і я були на чолі. Потім їхали Гоукенс, Стоун і Паркер, а за ними — тридцять апачів, які змінювали одне одного на посту наглядача за тягловими кіньми.

Ншо-чі сиділа в сідлі по-чоловічому. Я вже знав, що вона чудово їздила верхи і була витривалою. Якби нам зустрівся хтось, хто не знав її, то подумав би, що це молодший брат Віннету. Але уважне око не могло не зауважити особливу ніжність і м’якість рис обличчя та тіла. Вона була гарною, справді гарною, попри чоловічий одяг.

Що стосується мого нового коня, то вже незабаром стало ясно, що я зробив дуже вдалий обмін. Він був незрівнянний під час галопу, спокійно і впевнено їхав клусом, невтомно рухався ступою. Його легені, здається, були безрозмірними. Кінь Віннету був таким же чудовим, як мій, і звали його Ілчі, що означає «вітер». Плем’я мескалеро вміло виводити породистих коней, а обидва ці жеребці були з найкращих. За час свого перебування у пуебло я жодного разу не бачив місця, де розводять цих жеребців. Усі ці тижні були зайняті моїм «навчанням», тож на огляд місцевості не залишалося часу.

Мої друзі розділяли зі мною мою радість, особливо Сем, який хоч і не пропускав жодної нагоди обізвати мене ґрінгорном, насправді був дуже гордий за свого колишнього учня і пишався моїми успіхами як своїми.

Початок нашої подорожі був спокійний, без жодних подій. Як уже згадувалося, апачам знадобилося п’ять днів, щоб переїхати від місця нападу до пуебло на річці Пекос. Те, що тоді треба було перевезти ще чимало поранених і полонених, сповільнило рух. А тепер ми вже через три дні доїхали до місця загибелі Клекі-Петри. Ми розташували свій табір на північно-східному боці цього терену. Апачі знесли каміння і поставили на місці злочину простенький пам’ятний знак. А Віннету, потрапивши сюди, став ще серйознішим, ніж завжди. Тут я переповів йому, його батькові і сестрі історію життя Клекі-Петри.

Наступного ранку ми рушили далі, але спершу повернулися на ту саму стежку, бо саме вздовж неї ми проводили виміри. Нарешті ми опинилися на місці, де нашу роботу так раптово обірвав напад. Віхи ще стирчали в землі, і я відразу міг би взятися до роботи, але спершу треба було залагодити кілька важливіших справ.

Після бою апачам не спало на думку поховати мертвих білих і кайова, і їхні тіла досі тут лежали. Роботу взяли на себе хижі тварини, ясна річ, виконавши її своєрідним чином: довкола були розкидані кості, деякі з них були цілком обгризені, а де-не-де ще догнивали шматки плоті. Це було жахливо — зібрати всі ці останки і поховати їх у спільній могилі. Це робили ми з Семом, Діком і Віллом. Апачі не брали участі в похованні.

За цим заняттям минув день, тож я почав свою роботу аж наступного ранку. Воїни апачів подавали мені необхідні прилади, але найбільше допомагав Віннету. Його сестра теж не відходила від мене ні на крок. Тепер це була цілком інша робота, ніж раніше, коли мене оточували неприємні люди. Ті червоношкірі, які не працювали з нами, вешталися довкола і приносили вечорами впольовану дичину.

Неважко здогадатися, що в таких умовах робота моя просувалася дуже швидко. Попри те, що ділянка була не найпростіша, я вже через три дні дійшов до місця, де закінчила свою роботу інша група, і тепер мені потрібен був ще тільки один день, аби впорядкувати всі записи. Відтак усе було готово, і це тішило, бо наближалася зима. Ночі були вже відчутно холодними, тож ми підтримували вогонь аж до ранку.

І хоча, як я вже казав, апачі допомагали мені, я не можу сказати, що робили вони це охоче. Просто виконували накази своїх керівників: інакше вони точно сторонилися б мене. Кожен, хто працював зі мною, щиро тішився, коли міг нарешті піти геть. А вечорами тридцятеро воїнів лягали спати значно далі від нас, ніж це годилося хоч би з поваги до вождів. А ті теж це помітили, але мовчали. Та Сем, зауваживши це, сказав мені:

— Вони зовсім не рвуться до роботи. Таки правду кажуть про червоношкірих, що вони добрі мисливці і сміливі воїни, але ледачі, як ведмеді. Вони не люблять працювати.

— Те, що вони роблять для мене, зовсім не важко, і я би взагалі не називав це роботою, — відповів я. — Їхнє небажання має цілком інші причини.

— Справді? Які ж?

— Здається, вони таки повірили в передбачення свого шамана більше, ніж у ваші, любий Семе.

— Можливо, але це якось по-дурному з їхнього боку.

— Моя робота їх також відлякує. Ця земля належить їм, а я міряю її для інших, для ворогів. Про це також не слід забувати, Семе.

— Але так хотіли їхні вожді.

— Це правда. Але звичайний воїн не зобов’язаний мати таку ж думку, як і його вождь. Потай вони проти. А коли я бачу, як вони розмовляють між собою, то з виразів їхніх облич розумію, що говорять про мене, хоч і не кажуть нічого, що могло б мені не сподобатися.

— Мені, до речі, теж так здається. Але ми не повинні цим перейматися. Щ'o б вони не думали чи не говорили, це нам не зашкодить. Ми маємо справу з Віннету, Інчу Чуною і Ншо-чі, а на цих трьох нарікати гріх.

Тут він мав рацію. Віннету і його батько допомагали мені в усьому, а індіанка схоплювала мої бажання на льоту, не встигав я ще навіть висловити їх. Іноді вона вгадувала ці бажання раніше, ніж я сам встигав про це подумати, і йшлося здебільшого про такі дрібниці, на які мало хто звертає увагу. З кожним днем я відчував до неї все більше вдячності. Вона була уважною, спостережливою і вміла слухати. Окрім того, я помітив, що вона вчилася від мене, і я дуже втішився, що свідомо чи несвідомо став її учителем. Коли я говорив, то вона не зводила очей із моїх губ, а коли я робив щось, то вона зараз же робила те саме, навіть якщо це суперечило законам її племені. Здавалося, що вона живе тільки для мене, для моєї зручності, для того, щоб я почувався добре, і турбується про це більше, ніж я сам, бо мені навіть не спадало на думку намагатися мати більше комфорту, ніж інші.