home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


У ролі детектива

Після тривалої та виснажливої подорожі ми дісталися нарешті до гирла річки Ріо-Боске-де-Начіточес, де мали знайти апачів, яких там залишив Віннету. На жаль, цим сподіванням не судилося здійснитися. Щоправда, ми таки знайшли сліди людей, які були на цьому місці перед нами, але що то були за сліди! Це були тіла отих двох торговців, які тоді розповіли нам про село племені кайова. Їх розстріляли. Згодом я дізнався від Віннету, що зробив це Сантер.

Сантер так швидко поплив на своєму каное, що опинився біля гирла річки Ріо-Боске-де-Начіточес одночасно з купцями, хоча вони вирушили з табору Танґуа значно раніше за нього. Йому не вдалося захопити золото Віннету, тож він залишився без засобів на прожиток, і коли побачив товари купців, то зачаївся у засідці і застрелив обох безневинних чоловіків, які й гадки ні про що не мали. А потім утік із їхніми мулами та добром. Це Віннету прочитав по слідах, які знайшов на місці злочину.

Убивця цим не полегшив собі життя, бо транспортувати стількох в’ючних тварин по савані одній людині непросто. До того ж він мусив дуже поспішати, бо знав, що його переслідують.

Як на зло, зарядив кількаденний дощ і знищив усі сліди, тож Віннету більше не міг покладатися на свої очі, а тільки на розум. Найправдоподібнішим було припущення, що Сантер, прагнучи якомога швидше позбутися краденого, подасться до найближчих поселень, тож апачам залишалося хіба об’їхати їх одне за одним.

Тільки через кілька днів Віннету знову знайшов втрачені сліди біля факторії Ґайтера. Сантер був там, продав усе, купив доброго коня і без зайвого вантажу подався далі, на Схід, уздовж річки Ред-Рівер[1]. Віннету ж попрощався з усіма своїми апачами, які тепер могли тільки заважати йому, відрядив їх назад додому і продовжив переслідування один. Він мав зі собою досить золотого піску, щоби ні в чому не мати нужди протягом тривалого перебування на Сході.

Оскільки він не залишив нам жодних знаків чи хоча б натяків на Начіточес, ми не знали, де він. Ми не могли їхати слідом за ним і повернулися до Арканзасу, щоб дістатися до Сент-Луїса найкоротшим шляхом. Мені було страшенно прикро, що не можу побачитися зі своїм другом, але я не міг нічого змінити.

Нарешті одного вечора після довгої подорожі ми прибули в Сент-Луїс. Ясна річ, що передусім я пішов до свого старого друга містера Генрі. Коли я вступив до його майстерні, він сидів на освітленій лампою лаві і працював за токарним верстатом. Він був так захоплений роботою, що й не почув, як відчинилися двері.

— Добрий вечір, містере Генрі, — привітався я, ніби лише вчора був тут. — Коли буде готовий ваш новий неймовірний штуцер?

Вимовивши це, я сів у кутку на лавці, як часто робив раніше. Він скочив на ноги, кілька секунд витріщався на мене, а потім закричав з радості.

— Це ви? Це справді ви? Ви тут? Ви — домашній учитель, ви — геодезист, ви — чортова Вбивча Рука!

Потім він обійняв мене, притис до себе і кілька разів поцілував у щоку, аж прицмокуючи.

— Вбивча Рука! Звідки ви знаєте це ім’я? — запитав я, коли його радість трохи стихла.

— Звідки? Ви ще й питаєте? Та всюди тільки про вас і говорять! Ви стали справжнім вестменом, як книжка пише! Містер Вайт, інженер сусідньої з вашою ділянки, першим приніс новини; він не міг нахвалитися вами, мушу вам сказати. Але найбільше вас хвалив Віннету.

— Віннету?

— Він розповів мені все!

— Як? Що? Він був тут?

— Звичайно ж, був!

— Коли?

— Три дні тому. Ви розповіли йому про мене, про старий флінт[2] на ведмедя, тож він не міг не побувати в мене, якщо вже опинився тут. Тому і розповів мені, що ви стали справжнім вестменом. Вполювали бізона, кидалися з ножем на ґрізлі і так далі, і таке інше! Навіть отримали звання вождя!

У такому ж стилі він провадив ще довго, і годі було його спинити, я намагався перервати його розповідь кілька разів, але марно. Він обіймав мене знову і знову, і дуже тішився, що саме він порадив мені поїхати на Дикий Захід і стати вестменом.

Віннету весь цей час гнався за Сантером і так потрапив у Сент-Луїс, а вже звідти слід вів на Нов'uй Орле'aн[3]. Саме через поспіх у тій погоні я й не встиг застати його у Сент-Луїсі. Віннету передав через Генрі, щоб я, коли маю охоту, їхав слідом за ним у Новий Орлеан. Я намірився вирушати негайно. Ясна річ, перед тим я повинен був залагодити свої професійні справи, що і зробив наступного ж ранку.

І ось рано-вранці я сидів із Гоукенсом, Стоуном і Паркером за скляними дверима — там я мав звітувати про виконану роботу. Мій добрий старий Генрі не міг стриматися, щоб не піти зі мною. Там було що розповісти, описати, пояснити, і тут з’ясувалося, що з усіх ділянок моя вважалася найцікавішою і найнебезпечнішою. Та й не дивно, адже з усіх геодезистів вижив лише я.

Сем доклав усіх зусиль, щоб добитися для мене додаткової платні, але марно: ми отримали наші гроші відразу, але ні на долар більше, ніж домовлялись. Зізнаюся, що коли я віддавав креслення й нотатки, врятовані ціною таких зусиль, то почував певне розчарування і злість. Ці панове найняли п’ятьох геодезистів, але заплатили тільки одному, залишивши гроші чотирьох інших у своїх кишенях, хоч отримали до рук повний результат нашої спільної роботи, а насправді результат мого надзусилля.

Сем виголосив із цього приводу доволі різку промову, але нічого не досягнув і цим, бо його висміяли, а потім разом із Діком та Віллом випровадили за двері. Я, звичайно ж, пішов разом із ними не озираючись. Зрештою, сума, яку мені заплатили, для мене й так була немаленькою.

Отже, я вирушив за Віннету, який залишив мені у містера Генрі адресу свого готелю в Новому Орлеані. З увічливості і тому, що звик до них, я запитав Сема й обох його супутників, чи не хочуть вони поїхати зі мною, але вони мали намір спершу добряче відпочити у Сент-Луїсі, і я їх розумів. А сам купив білизну та інші потрібні речі, зокрема новий костюм, який одягнув замість свого індіанського, і рушив на Південь. Кілька дрібниць, які не хотів брати з собою, я залишив у Генрі, і він поклявся берегти їх. Серед них був і важкий флінт на ведмедя. Свого жеребця я, звичайно, також залишив там, він мені більше не був потрібен. Всі ми були переконані, що я їду ненадовго.

Але сталося зовсім не так. Саме точилася Громадянська війна[4], про яку я досі навіть не згадував, бо вона не мала жодного впливу на попередні події. Міссісіпі була ще відкритою для судноплавства, бо знаменитий адмірал Фарраґут[5] знову переміг і повернув прибережні землі у підпорядкування північних штатів. Але, попри це, для поїздки на пароплаві слід було залагодити чимало формальностей, мабуть, потрібних, однак вони забирали дуже багато часу. Коли я нарешті прибув до Нового Орлеана і запитав у готелі про Віннету, мені сказали, що він вчора виїхав, але залишив для мене повідомлення, у якому писав, що вирушає до Віксбурґа[6] за Сантером, але через невизначеність обставин не може радити мені їхати слідом за ним, тож згодом скаже панові Генрі в Сент-Луїсі, де його можна буде знайти.

Що ж тепер робити? Мені хотілося чимшвидше відвідати моїх родичів на батьківщині, тепер я мав кошти на це, а родичі потребували допомоги. Інших ідей провести час у мене не виникло. Повертатися у Сент-Луїс і чекати там на Віннету було безглуздо. Хтозна, чи зможе він приїхати туди. Тож я розпитав про кораблі, які відпливали до Європи. Знайшовся один північноамериканський, який, користаючись з перемир’я, мав доплисти на Кубу, звідки я міг би знайти можливість потрапити до Німеччини або принаймні до Нью-Йорка. Недовго думаючи, я піднявся на борт.

Мабуть, мені варто було обміняти в банку готівку на чеки, але на який банк у Новому Орлеані можна було тоді покластися! Та й часу на це майже не було, бо я надумався їхати незадовго до відплиття судна, тож носив усю свою готівку в кишені.

Аби швидше проминути цей нещасливий епізод, розповім коротко. Однієї ночі почався ураган. Доти погода була похмура й вітряна, але подорож минала спокійно, і звечора не було жодних ознак наближення небезпечного урагану. Тож я, як і інші пасажири, які скористалися нагодою податися геть із Нового Орлеана, спокійно пішов спати. Після півночі я прокинувся від раптового виття та ревіння бурі і схопився на ноги. У цей момент корабель так трусонуло, що все у каюті, яку я ділив ще з трьома пасажирами, звалилося на мене. Хто думає в таку мить про гроші? Життя ось-ось могло обірватися, а на пошук плаща та гаманця у тій глибокій темряві й безнадійному хаосі могло б піти чимало часу, тож я діяв швидко і поспіхом вибрався з уламків на палубу. Корабель жахливо тріщав і скрипів.

Надворі було страшенно темно, я нічого не міг розгледіти, ураган вмить повалив мене додолу, і потужна хвиля накрила мене. Здавалося, що я чув людські крики, але виття урагану заглушало все. Одна за одною нічне небо розітнули кілька блискавок, на мить освітлюючи все довкола. У їхньому світлі я побачив перед собою бурхливе море і смужку суші вдалині. Корабель застряг між скель, а бурхливі хвилі били в корму, піднімаючи її все вище. Судно було приречене і щомиті могло розколотися на дрібні уламки. Шлюпки змило за борт. Де шукати порятунку? Тільки плисти! І знову спалах блискавки освітив палубу: по ній повзали збожеволілі від страху люди, судомно чіплялись за все підряд, тільки щоб їх не змило хвилею. Однак я зважився вчинити інакше і довіритися воді.

Але тут з’явилася хвиля, велетенська, як будинок, її було видно навіть у темряві завдяки фосфоресцентному відблиску на воді. Вона докотилася до корабля і звалилася на нас із такою силою, що судно затріщало, я був переконаний, що ось-ось воно розсиплеться на дрібні друзки. Я інстинктивно вхопився за залізний поручень, але відразу ж тиск води відірвав мене від нього. Боже, врятуй і допоможи! Хвиля підхопила мене, закрутила, як м’ячем, потягнула на дно, а потім знову винесла на поверхню. Я не поворухнув жодним м’язом, розуміючи, що всякі зусилля марні, головне — не проґавити момент, коли хвиля наблизиться до суші, тоді слід буде напружити всі сили і не дати їй забрати себе назад.

Я пробув у владі розгніваного бурхливого моря не більше ніж півхвилини, але здавалося, що цілі години. І ось раптом знову сильна хвиля підхопила мене на гребінь і різко, немов виплюнувши, жбурнула між скель на спокійну воду. Тепер треба було за всяку ціну не дати їй зловити себе знову! Я щосили запрацював руками і ногами, і плив із таким напруженням, як ніколи раніше. Ясна річ, вислів «спокійна вода», який я щойно вжив, означав лише відносний спокій. Хвиля викинула мене за межі шторму, величезні вали завбільшки з будинок залишилися позаду, проте стихія й далі бавилася мною, як легенькою пробкою на збуреній поверхні води. Мені неймовірно пощастило, що я встиг побачити сушу, інакше б я, мабуть, загинув. Та тепер я знав, у якому напрямку плисти, і навіть якщо сила хвиль дозволяла мені долати лише зовсім короткі відстані, то врешті я таки дістався до берега, хоча й не так, як планував. У цілковитій темряві важко було відрізнити берег від моря. Я довго не міг знайти зручного місця, аби вибратися на берег без ризику для життя. Аж тут я відчув, ніби хтось дав мені по голові сокирою, бо сильно вдарився головою об скелю і, вже непритомніючи, зусиллям волі змусив себе видертися по камінню. Тут і зомлів.

Коли отямився, ураган усе ще лютував. Голова розколювалася від болю, але на такі дрібниці не було коли зважати. Найбільше мене непокоїло те, що не знав, де я: на суші чи на скелі серед моря. Мертво вчепившись у мокрі, слизькі від водоростей камені, я боявся поворухнутися, щоб буря не змела мене, як друзку. Та за якийсь час вітер послабшав, а потім, як це часто буває під час таких ураганів, усе стихло раптово, ніби від удару, дощ припинився, на небі замерехтіли зірки.

У непевному світлі зірок я вже міг зорієнтуватися: скеля, на якій лежав, стояла на березі, позаду вирували хвилі, а попереду темніли якісь поодинокі дерева. Я сповз із каменів і підійшов до них. Одні дерева витримали тиск урагану, інші вітер вирвав із коренем, а деякі навіть переніс на значну відстань. Вдалині мерехтіли вогні, там мали бути люди, тож я пішов на світло.

Я знайшов людей, які зібралися довкола зруйнованих штурмом будівель, з одного будинку вітер зірвав увесь дах. Можете собі уявити, як здивувалися ті люди, коли побачили мене! Вони дивилися на мене, як на привида. Море все ще ревіло, і ми мусили кричати, щоб почути одне одного.

Це були рибалки. Ураган загнав наше судно на один з островів Драй-Тортуґас (острови Драй-Тортуґас розташовані на шельфі Мексиканської затоки[7], приблизно за 180 км на південний захід від Флориди[8] і 150 км на північ від Гавани[9]), де стояв форт Джефферсон[10]. Там тримали полонених конфедератів.

Рибалки поставилися до мене дуже доброзичливо, дали чисту білизну і потрібний одяг, оскільки те, в чому я лягав спати на пароплаві, перетворилося на лахміття. Потім вдарили у дзвін тривоги й розбрелися по березі в пошуках інших потерпілих. До ранку було знайдено шістнадцять осіб, але тільки трьох вдалося врятувати — інші померли. Зійшло сонце й освітило берег, устелений уламками розбитого судна. Ніс нашого пароплава усе ще стирчав між скель, куди закинув його ураган.

Отже, я став жертвою аварії корабля в повному розумінні цього слова, бо я не мав нічого, геть нічого: гроші, призначені на благородну мету, спочивали на дні моря. Звичайно, я шкодував про втрату, але тішив себе тим, що сам я все ж таки зостався живим, я і ще троє, а всі решта загинули, отже, мені страшенно пощастило!

Комендант форту подбав про мене і трьох інших врятованих пасажирів, забезпечив нас усім потрібним, та ще й допоміг мені, як тільки трапилася нагода, відплисти до Нью-Йорка на попутному кораблі. Я прибув туди біднішим, ніж у той день, коли потрапив уперше. У мене не залишилося нічого, крім бажання почати все спочатку.

Чому я вирушив до Нью-Йорка, а не до Сент-Луїса, де жили мої знайомі і друзі і де я міг сподіватися на допомогу містера Генрі? Тому, що він уже й так зробив для мене дуже багато, і я не хотів зловживати його добротою. Якби я міг бути певним, що зустріну там Віннету, я, звичайно, поїхав би туди. Однак такої певності я не мав, адже вождь апачів ішов слідом за Сантером, гонитва могла затягнутися на місяці, і я вже не знав, де його шукати. Я був рішуче налаштований рано чи пізно знайти Віннету, але для цього слід було їхати на захід, до селища на річці Ріо-Пекос. А перед цим треба було знову стати на ноги, і мені здавалося, що у Нью-Йорку я найшвидше зумію покращити своє фінансове становище.

І я не помилився. Мені пощастило, я познайомився з дуже поважною особою — таким собі містером Джошем Тейлором, власником приватної детективної агенції, і запропонував йому свої послуги. Детально розпитавши мене, хто я і що робив останнім часом, він погодився взяти мене стажистом на випробувальний термін, хоч я й німець. Він вважав, що німці не надто здатні до роботи за його фахом, однак незабаром я здобув його довіру, хоча мені здається, що то скоріш завдяки випадковості, ніж моїм здібностям. З часом ця довіра настільки зросла, що містер Тейлор доручав мені найвідповідальнішу і добре оплачувану роботу.

Якось після наради він запросив мене до свого кабінету. Там уже сидів незнайомий мені літній чоловік з утомленим, заклопотаним обличчям. Мені представили його як банкіра Олерта, він шукав у нас допомоги в особистій справі, яка, однак, могла дуже зашкодити не лише йому самому, а й усьому його бізнесу.

У містера Олерта був єдиний і ще не одружений двадцятип’ятирічний син, наділений настільки широкими повноваженнями, що всі його рішення з фінансових питань мали ту ж силу, що й рішення батька. Батько був німцем за походженням і одружений із німкенею. Але син мав характер мрійника, а не ділової людини, і надавав перевагу мистецьким і метафізичним книгам, а не банківській справі. Він вважав себе ученим і навіть до певної міри поетом. Його упевненість підкріплював той факт, що одна німецькомовна газета у Нью-Йорку прийняла до друку кілька його віршів. Тепер йому спала на думку ідея написати трагедію, головним героєм якої мав стати божевільний поет. Відчуваючи, що йому не вистачає обізнаності в цій темі, він придбав масу книг про психічні розлади і детально простудіював їх. Результат був страхітливий: юнак усе більше ототожнював себе з героєм своєї драми, аж поки остаточно не повірив у власне божевілля. Нещодавно його батько познайомився з одним лікарем, який мав намір відкрити приватну лікарню для душевнохворих. Лікар пройшов практику в клініках відомих психіатрів і здобув довіру Олерта-старшого, тож домігся згоди взятися до лікування Вільяма. Батько сподівався, що спілкування з лікарем піде хворому на користь.

Так почалася тісна дружба лікаря й молодого Олерта, яка завершилася несподіваним зникненням обох. Банкір кинувся збирати інформацію про психіатра і з подивом довідався, що той був звичайним шахраєм — до Сполучених Штатів таких приїжджає тисячі. Тейлор запитав банкіра, як звали псевдолікаря, і коли Олерт назвав прізвище Ґібсон і адресу, з’ясувалося, що йдеться про чоловіка, яким я вже цікавився з приводу іншої справи. Я навіть мав його фотографію, і коли я показав її банкірові, той відразу ж упізнав псевдолікаря і друга свого сина.

Ґібсон був знаним авантюристом і давно промишляв на території Сполучених Штатів та Мексики[11]. Напередодні увечері Олерт провідав власника квартири Ґібсона і дізнався, що шахрай розрахувався за житло і виїхав у невідомому напрямку. У банкірового сина була з собою велика сума готівкою, а згодом прийшла телеграма з Цинциннаті[12] про те, що Вільям зняв із рахунку п’ять тисяч доларів і попрямував до Луїсвілла[13], щоб забрати там свою наречену. Останнє було, звісно, брехнею.

Усі обставини свідчили про те, що псевдолікар викрав свого пацієнта, щоб заволодіти грошима. Адже Вільям Олерт був знайомий із найбагатшими фінансистами країни і міг отримати від них практично будь-яку суму. Слід було якнайшвидше зловити шахрая і повернути хворого додому. Справу доручили мені. Я отримав потрібні повноваження, вказівки, фотографію Вільяма Олерта і вирушив до Цинциннаті. Оскільки Ґібсон знав мене з вигляду, довелося прихопити з собою відповідний реквізит для переодягань і зміни зовнішності.

У Цинциннаті я знайшов банкіра, який сповістив старого Олерта про появу там сина, і з’ясував, що Вільяма дійсно супроводжував Ґібсон. Я негайно виїхав до Луїсвілла, де дізнався, що вони придбали квитки до Сент-Луїса. Я, звичайно ж, кинувся навздогін, але на правдивий слід напав тільки після довгих і важких пошуків. Велику допомогу в розшуку мені надав містер Генрі, якого я провідав відразу, як тільки приїхав у місто. Він дуже здивувався, почувши, що я став детективом, дуже шкодував про втрату моїх грошей під час аварії корабля, а прощаючись, рішуче зажадав, щоб я після завершення справи негайно кинув своє теперішнє заняття і переїхав на Дикий Захід. Йому дуже хотілося, щоб я випробував там його багатозарядний штуцер. Мій старий добрий флінт на ведмедя він теж обіцяв зберігати до мого повернення.

Олерт і Ґібсон попливли вниз по Міссісіпі до Нового Орлеана на кораблі, і я рушив за ними. Олерт-старший забезпечив мене списком фірм, із якими він співпрацював. У Луїсвіллі й Сент-Луїсі я побував за вказаними адресами і з’ясував, що Вільям з’являвся там і зняв із рахунків значні суми. Так само вчинив він і в Новому Орлеані. Я застеріг тих компаньйонів батька, до кого Олерт-молодший ще не звертався, і просив їх негайно сповістити мене, якщо молодий джентльмен прийде до них по гроші.

Це було все, що мені вдалося зробити. Далі я лише безпорадно кружляв у людській юрбі, яка заливала вулиці Нового Орлеана, немов морський прибій. Я чекав результатів розслідування поліції, куди звернувся першого ж дня. Але мені не хотілося сидіти склавши руки, і я блукав містом, сподіваючись на щасливий випадок.

Новий Орлеан — типове південне місто, чий своєрідний характер особливо підкреслюють старі квартали, де уздовж брудних вузьких вуличок стоять, тісно притулившись один до одного, будиночки з терасами і балконами. Там проходить приховане від чужих очей нічне життя, яке цурається денного світла. Там можна зустріти людей усіх кольорів і відтінків шкіри: від хворобливо жовтаво-білого до найтемнішого чорного. Катеринки, захриплі співаки й гітаристи тероризують вуха перехожих. Чоловіки голосно гукають один одного, жінки верескливо сваряться, розлючений моряк кричить на китайця і тягне його за косу; позаду під регіт задоволених глядачів б’ються двоє негрів. На розі стикаються двоє носильників і тут же кидають додолу свої вантажі, щоб напасти один на одного з кулаками. До них підходить третій і хоче розборонити їх, але замість цього дістає від обох.

Краще враження справляють передмістя з милими будинками, оточеними садками з трояндовими кущами, пальмами, олеандрами, грушами, інжиром, персиковими, апельсиновими і лимонними деревами. Там міщанин може знайти спокій, коли втікає нарешті від міської колотнечі.

Зрозуміло, що найбільш жвавою частиною міста є порт: туди приходять і звідти йдуть кораблі всіх можливих розмірів. Там на причалах височіють гори бавовни і бочки, поміж якими снують сотні портових вантажників. Випадковому перехожому може здатися, що потрапив на бавовняний ринок в Індії.

Я блукав містом, марно озираючись по боках. До полудня стало нестерпно спекотно. Проходячи вздовж широкої красивої Коммон-стріт, я побачив вивіску німецького шинку і подумав, що ковток пільзенського не зашкодить у таку спеку. Я увійшов.

Те, наскільки популярним цей сорт пива був уже тоді, підтверджувала велика юрба спраглих відвідувачів. Після тривалих пошуків я нарешті знайшов вільний стілець. У далекому кутку стояв невеликий стіл для двох, а одне місце вже займала людина з дуже незвичайною зовнішністю. Такий вигляд цілком міг відлякати охочих присусідитися. Але я таки підійшов до нього і запитав, чи не дозволить він мені випити кухоль пива в його товаристві.

Він посміхнувся майже глумливо, окинув мене уважним оком і запитав:

— У вас є гроші, сер?

— Звичайно, — здивувався я з такого питання.

— Отже, можете заплатити за пиво і за місце, на яке збираєтеся сісти?

— Зрозуміло.

— Значить, у вас усе гаразд? Тоді мені не зрозуміло, якого чорта питаєте мого дозволу! Відразу видно, що ви ґрінгорн. Бачу, що німець, а значить — ґрінгорн. Та я б послав під три чорти кожного, хто наважився б заборонити мені сісти куди заманеться! Сідайте, кладіть ноги куди вам буде зручно, хоч би й на стіл, а кожному, хто зробить вам зауваження, дайте поза вуха!

Зізнаюся чесно, поведінка цієї людини мені сподобалася. Я відчув, що червонію, адже я розумів, що не можу не відреагувати на його зверхньо-брутальний тон. Слід було хоч спробувати дати відсіч, тому я сказав:

— Я справді німець, тут ви не помилилися, але називати себе ґрінгорном я не дозволю. Навіть досвідченій людині не завадить ввічливість.

— Гм! — відповів він спокійно. — Про вас на перший погляд не скажеш, що ви пройшли крізь вогонь і воду. Не намагайтеся розпалити в собі гнів, це ні до чого. Я й не думав образити вас. Тому не розумію, чому так реагуєте. Вірна Смерть не боїться погроз.

Вірна Смерть! То це був Вірна Смерть! Мені вже траплялося чути про цього знаменитого вестмена. Його слава гриміла по той бік Міссісіпі, про нього ходили легенди у прерії, його ім’я було відоме навіть у містах на Сході. І якщо в тому, що про нього розповідали, була хоча б десята чи двадцята частка правди, то він був неперевершеним мисливцем і вестменом, гідним того, щоб зняти перед ним капелюха. Він провів на Дикому Заході стільки часу, скільки в середньому триває людське життя, і, попри численні небезпеки, навіть не був поранений. Тому багато забобонних людей вважали, що його не беруть кулі.

Ніхто не знав його справжнього імені. Вірна Смерть стало його бойовим прізвиськом, а дістав його, бо був дуже худющий. Височезний і згорблений, здавалось, що справді складався зі шкіри й кісток. Шкіряні штани обвисали на жилавих ногах. Стара шкіряна куртка за роки явно збіглася, і тепер з її рукавів, які ледь-ледь прикривали лікті, стирчали худі руки, на яких крізь шкіру просвічувалися кістки, наче у скелета.

З коміра куртки визирала дуже довга шия з величезним адамовим яблуком і голова, обтягнута зморщеним шкіряним мішечком: здавалося, на цій голові немає і трьох унцій[14] м’яса. Очі глибоко позападали. Череп — цілковито лисий, щоки йому повтягало, квадратні щелепи, випнуті вилиці й кирпатий ніс із широкими ніздрями довершували картину. Відомий вестмен дійсно скидався на скелет, і його можна було перелякатися. Та кістлява голова справила враження й на мене, вже не кажу про запахи: випари розпаду, аромати сірководню та аміаку. Від цього всього могли назавжди зникнути й апетит, і спрага. Його довгі худющі ноги поміщалися в недоладних, пошитих з одного шматка кінської шкіри футлярах, на які він начепив велетенські шпори з коліщатками зі срібних мексиканських песо[15].

Біля нього, сперта на стіну, стояла знаменита дубельтівка, зроблена в Кентуккі[16], сьогодні такі трапляються вкрай рідко, тому що їх витіснили гвинтівки. На підлозі лежало сідло та інша кінська збруя. З-за пояса у Вірної Смерті стирчав мисливський ніж і два великі револьвери. Пояс той був зі шкіряної смуги, обвішаної скальпами. Ці скальпи їхній нинішній власник зняв із переможених індіанців.


Віннету ІІ

Молодий Вільям Ф. Коді позує з рушницею та трофеями. Форт МакФерсон, Небраска, прибл. 1871 рік. За вид.: Wilson R. L. Buffalo Bills Wild West: An American Legend. — New York: Random House, 1998.


Шинкар подав мені замовлене пиво. Я було підніс кухоль до губ, коли старий вестмен зупинив мене і сказав:

— Не поспішайте, юначе! Стукніться кухлем зі мною. Я чув, у вашій країні є такий звичай.

— Так, але там цокаються тільки добрі знайомі, — відповів я, не наміряючись приймати пропозицію.

— До чого такі церемонії? Ми зараз сидимо удвох і не збираємося завдавати шкоди один одному. Ну ж бо, цокнімося! Я не шпигун і не шахрай, і ви можете спокійно провести півгодини в моєму товаристві.

Це прозвучало привітніше, ніж попередні слова. Я злегка торкнув його кухоль своїм і сказав:

— Я знаю, хто ви, сер! Якщо ви справді Вірна Смерть, то не думаю, що потрапив у погану компанію.

— Значить, ви про мене чули? Тоді н'iчого розписувати, хто я такий і чого вартий. Краще поговорімо про вас. Скажіть відверто, якого біса вас занесло у Штати?

— Якого біса? Та того ж самого, що й усіх інших: у гонитві за щастям.

— Що правда, то правда. Там, у Європі, люди думають, що тут тільки наставляй кишеню — і блискучі дзвінкі долари самі в неї посиплються. Якщо комусь пощастить, то газети кричать про це на кожному розі, а про тисячі тих, хто тоне, гине і пропадає безвісти, усі мовчать. То ви вже знайшли своє щастя або хоч напали на його слід?

— Думаю, тільки напав на слід.

— Тоді не ловіть ґав і не згубіть свого сліду. Я й сам добре знаю, як легко збитися з дороги. Ви, напевно, чули, що я стріляний горобець, далеко не боягуз і можу позмагатися з будь-яким вестменом, але і я вже котрий рік ганяюся за щастям. Скільки разів здавалося, що воно вже зовсім близько, але в ту ж мить воно завжди чомусь зникало, як захмарний замок, який існує тільки у мріях.

Він замовк, похмуро дивлячись у простір. Я нічого не відповів, тоді він глянув на мене і пояснив:

— Ви, напевно, не зрозумієте, що я маю на увазі. Але пояснення дуже просте. Щоразу, коли я зустрічаю німця, а особливо юного, мені щемить серце, бо я знаю, що й він пропаде ні за цапову душу. Моя мати була німкеня. Від неї я навчився її рідної мови, тож, коли хочете, можемо говорити німецькою. Перед смертю вона допомогла мені досягнути такого високого становища, де щастя було мені гарантоване. Але вона померла, а я думав, що вже всі розуми поїв, — і поплатився за це, бо зробив чимало хибних кроків. Моя вам порада, сер: будьте розумнішим за мене! Судячи з вашого вигляду, з вами може статись те саме, що й зі мною.

— Невже? Але чому?

— Ви занадто вихований, на вашому одязі немає жодної плями, жодної порошинки. Від вас пахне добробутом. А зачіска! У кожного індіанця буде серцевий напад від вашого вигляду. Ні, люди з такою зовнішністю не шукають щастя на Заході.

— Я й не думаю його тут шукати.

— Справді? Зробіть ласку, розкажіть-но, хто ви за фахом.

— Я здобув університетську освіту.

У моїх словах мимоволі прозвучали гордовиті нотки. Але Вірна Смерть подивився на мене з іронічною посмішкою, яка на його потворному обличчі скидалася на знущальну гримасу, він трусонув головою і сказав:

— Університетська освіта! І тому ви так зан'oситеся! Але якраз таким, як ви, щастя не лягає в руки. Я сам не раз переконався в цьому на власній шкурі. Ви працюєте?

— Так. У Нью-Йорку.

— І на якій посаді?

Вірна Смерть ставив запитання таким владним тоном, що не відповісти на них було просто неможливо, а оскільки говорити правду я не мав права, довелося ухильно сказати:

— Я перебуваю на службі в одного нью-йоркського банкіра і прибув сюди за його дорученням.

— На службі в банкіра? Та ще й нью-йоркського? Та ви чудово влаштувалися, і жити вам буде набагато легше, ніж мені. Ні в якому разі не кидайте цього місця, сер. Не кожному навіть після університету вдається влаштуватися працювати до американських фінансистів. Та ще й у Нью-Йорку! Ви ж, напевно, попри молодість, вже здобули довіру вашого патрона: з Нью-Йорка на південь відряджають лише довірених осіб. Я дуже радий, що помилився щодо вас. Отже, вам довірили справу, пов’язану з грошима…

— Щось такого.

— Гм!

Він кинув на мене швидкий уважний погляд, скривився у своїй гримасі-посмішці і промовив:

— Мені здається, я здогадуюся про справжню причину вашої появи тут.

— Сумніваюся.

— Ви самовпевнені, і це навіть непогано. Але я дав би добру пораду: якщо не хочете, щоб усі довкола здогадалися, що ви приїхали шукати когось, поводьтеся стриманіше і не озирайтеся щохвилини. Ви уважно оглянули всіх відвідувачів, як тільки увійшли, а тепер раз у раз поглядаєте у вікно, вивчаючи перехожих. Отже, когось шукаєте, я вгадав?

— Так, сер. Я дійсно хочу зустрітися з однією людиною, але не знаю його адреси.

— Попитайте в готелях.

— Марно. Навіть старання поліції не дали результату.

Його обличчя знову спотворила гримаса, яку слід було вважати доброзичливою посмішкою. Він тихо пирхнув, клацнув пальцями й вимовив:

— Сер, ви найчистішої води ґрінгорн, наївний і порядний. Не ображайтеся на старого, але це щира правда.

Тільки тут я зрозумів, що мимоволі проговорився. Вірна Смерть не забарився скористатися моєю помилкою і міркував собі далі:

— Як ви самі ласкаво підтвердили, вас відрядили сюди у справі, пов’язаній із грошима. На ваше прохання, у пошуках вам допомагає поліція, а самі ви нишпорите по вулицях і кнайпах. І я буду не я, якщо не знаю, з ким сиджу за одним столом.

— З ким же, сер?

— З приватним детективом, який розслідує справу радше сімейного, ніж кримінального характеру.

Вірна Смерть і справді виявився надзвичайно кмітливим. Але ж я не міг, не мав права визнати, що він вгадав. Тому я заперечив:

— Я схиляюся перед вашою проникливістю, сер, але цього разу ви помилилися.

— Не думаю.

— Проте це так.

— Ну що ж, воля ваша. Я не можу, та й не маю ні найменшого бажання змушувати вас визнати мою правоту. Але якщо не хочете, щоб інші також вас розкусили, поводьтеся обачніше. Справа пов’язана з грошима, і довірили її ґрінгорнові, отже, потерпілі не збираються занадто суворо карати злочинця, який, найпевніше, є їхнім добрим знайомим, а можливо, навіть членом сім’ї. З другого боку, справа пахне криміналом, інакше поліція не допомагала б вам. Розшукувана особа потрапила в руки негідника, який викрав її і використовує задля особистої мети. Не дивіться на мене так здивовано, сер. Ви не можете зрозуміти, як я здогадався? Досвідчений вестмен рідко помиляється і за парою слідів може відновити шлях людини, яким би довгим він не був — хоч звідси до Канади.

— Так, уява у вас справді багата, сер.

— Подумаєш! Можете собі заперечувати! Мені байдуже. Мене багато хто тут знає, і я міг би стати вам у пригоді. Однак якщо ви аж так самовпевнені і вважаєте, що самостійно швидше досягнете мети, то Боже вам помагай, я ще й радий буду, хоча сумніваюся, що вам пощастить.

Він встав із-за столу і витяг з кишені потертий шкіряний гаманець, щоб заплатити за своє пиво. Мені здалося, що своєю недовірою я його образив. Намагаючись якось згладити ніяковість, я сказав:

— Є справи, в які не можна посвячувати сторонніх. Я зовсім не хотів вас образити і думаю…

— Облиште! — обірвав він мене, потім добув з гаманця монету, поклав її на стіл. — Про яку образу може бути мова?! Ваша зовнішність викликає доброзичливість, і мені захотілося вам допомогти.

— Світ тісний, може, якось ми знову зустрінемося.

— Сумніваюся. Сьогодні я вирушаю в Техас[17], а звідти — до Мексики. Навряд чи вам доведеться побувати там. Успіху вам, сер! І згадуйте іноді, що сам Вірна Смерть назвав вас ґрінгорном. І не гнівайтесь на мене, я не хотів образити вас, але й новачкові годилося б бути скромнішим.

Він одягнув сомбреро[18] з широченними полями, яке доти висіло на стіні, повісив на плече сідло, узяв рушницю і попрямував до виходу. Але, зробивши всього три кроки, він обернувся, ще раз підійшов до мене і пошепки вибачився:

— Не гнівайтесь на старого, сер. Я теж колись навчався в університеті і навіть тепер залюбки згадую, яким нахабним і зухвалим хлопчиськом я тоді був. Прощавайте!

Не озираючись, він вийшов із шинку. Я дивився йому вслід, поки його дивовижна фігура, яка викликала посмішку перехожих, не зникла в натовпі. Мені хотілося розізлитися на нього, я намагався викликати в собі злість, але не міг. Чомусь мені було шкода старого вестмена. Він наговорив мені чимало неприємних речей, але його голос звучав м’яко, доброзичливо і переконливо. Його поведінка свідчила про те, що він ставиться до мене прихильно. Попри свою зовнішню потворність, Вірна Смерть справив на мене приємне враження, хотілося відкритися йому і попросити поради, але я не мав права вводити стороннього в курс справи, дорученої тільки мені, хоча й усвідомлював, що такий досвідчений чоловік міг би надати неоціненну допомогу в моїх пошуках.

Старий назвав мене ґрінгорном — я мовчки проковтнув це прізвисько: Сем Гоукенс так часто вживав його, що я до нього звик і перестав ображатися. Ще менше кортіло мені похвалитися йому, що я вже встиг побувати на Дикому Заході.

Я поклав лікті на стіл, підпер долонями голову і замислено дивився вперед. Раптом відчинилися двері — і в кнайпу увійшов… Ґібсон!

Він зупинився біля входу й окинув очима відвідувачів. Я негайно ж повернувся до дверей спиною, щоб він мене не впізнав. У моїй голові миттєво визрів план. У кнайпі не було жодного вільного місця, крім… крім того, яке щойно покинув Вірна Смерть! І Ґібсон, якщо він справді зайшов освіжитися кухлем пива, неминуче повинен підійти до мого столу. Я вже передчував, як перелякається негідник, побачивши мене, але минали хвилини, а він чомусь не з’являвся.

Знову грюкнули двері, я озирнувся через плече: Ґібсона вже не було. Мабуть, він упізнав мене. Я встиг помітити, що він швидким кроком віддаляється по вулиці. Схопивши капелюха, я жбурнув на шинквас гроші за пиво і стрімголов вискочив геть. Ґібсон пішов направо, де натовп був щільнішим, явно сподіваючись загубитися в людському потоці. Він озирнувся, побачив мене і пришвидшив крок. Я не відставав, продираючись через людський мурашник, але раптом побачив його спину у вузенькій бічній вуличці. Він ще раз озирнувся, зняв капелюха і помахав мені, що, зізнаюся, страшенно мене розізлило. Я помчав за ним, не замислюючись про те, чи глузуватимуть із мене перехожі. Ніде не було видно жодного поліціянта, а звертатися по допомогу до когось із перехожих було безглуздо: ніхто мені не допоміг би.

Добігши до рогу вулички, я опинився на невеликій площі. Ліворуч і праворуч тіснилися маленькі будиночки, а навпроти потопали в садах чудові вілли. Тут теж було досить багатолюдно, але Ґібсона і слід запав, він як крізь землю провалився.

Біля входу до перукарні сперся на одвірок негр. Здається, він стояв там від ранку і, безумовно, мав би звернути увагу на Ґібсона. Я підійшов до нього, ввічливо підняв капелюха і запитав, чи не помітив він джентльмена, який вибіг із вулички. У відповідь негр продемонстрував мені усмішкою свої жовті зуби і сказав, ткнувши пальцем на одну з вілл:

— О так, сер! Я бачив його. Він біг швидко-швидко, он туди!

Подякувавши, я поспішив до вказаного будинку. Сад оточувала чавунна огорожа, масивні ворота були наглухо зачинені. Хвилин п’ять я смикав ручку дзвінка, поки нарешті негр-слуга не вийшов до мене. Я сказав, що маю справу до його господаря, і спробував увійти, але він зачинив двері у мене перед носом:

— Я спочатку запитати у пана. І якщо пан дозволяти, я відкривати двері.

Він пішов. Добрих десять хвилин я як на голках простояв під дверима. І ось чорношкірий повернувся з відповіддю:

— Не можна впускати, мій пан не дозволяти. Сьогодні двері на замок і ніхто не входити. Ви краще піти геть, бо якщо ви стрибати через огорожа, мій пан стріляти у вас з револьвер, щоб охороняти своя власність.

Збентежений таким прийманням, я не знав, що відповісти. Спроба увірватися в будинок могла закінчитися для мене погано: коли справа стосується власності, з американцями не слід жартувати. Мені лишалося тільки звернутися в поліцію.

Коли я, сповнений праведного гніву, крокував через площу, до мене підбіг хлопчисько з аркушем паперу в руці.

— Сер! — звернувся він до мене. — Зачекайте. Ви дасте мені десять центів[19] за цю записку?

— Від кого вона?

— Від джентльмена, який вийшов із того будинку, — відповів він, вказуючи не на віллу, в яку я марно намагався проникнути, а в протилежному напрямку. — Джентльмен написав записку і велів передати її вам. Але спочатку дайте мені десять центів.

Я дав йому монету і отримав записку. Хлопчисько одразу ж утік, а я прочитав на вирваній із записника сторінці таке:

«Шанований, не знаю, щоправда, ким, містере німець!

Невже ви через мене поперлися з Нью-Йорка в Новий Орлеан? Я припустив таке, адже ви переслідували мене. Я вважав вас диваком, але не аж таким, щоб намагатися зловити мене. Той, хто геть позбавлений сірої речовини в мізках, не повинен братися за такі справи. Повертайтеся до Нью-Йорка і передайте від мене привіт містеру Олертові. Я подбав про те, щоб він мене не забув. Сподіваюся, що й ви будете час від часу згадувати нашу сьогоднішню зустріч, яка, однак, честі вам не додала.

Ґібсон».

Неважко уявити почуття, які охопили мене під час читання такого послання. Я зім’яв лист, запхнув його в кишеню і пішов геть, ніби нічого не трапилося. Можливо, Ґібсон стежив за мною зі схованки, і мені не хотілося, аби він отримав насолоду спостерігати мою розгубленість.

Проте я уважно оглянув площу. Ґібсона ніде не було видно. Негр, що стояв біля перукарні, теж кудись зник, так само як і хлопчисько, який дав мені записку. Напевно, йому наказали негайно забратися геть.

Поки я розмовляв із чорношкірим слугою і намагався проникнути у віллу, Ґібсон встиг написати листа з кількох фраз. Негр обвів мене круг пальця, а Ґібсон ще й виставив на посміховисько, бо у хлопчиська був такий вираз обличчя, наче він знав, що мене хочуть пошити в дурні.

Що й казати, я був розлючений: мене щонайганебнішим чином пошили в дурні. Тож я просто пішов геть і вирішив під час наступного візиту в поліцію промовчати про те, що бачив Ґібсона.

Про всяк випадок я поход'uв довколишніми вулицями, але марно, бо Ґібсон, як легко здогадатися, вже покинув небезпечний для нього квартал. Можна було не сумніватися, що він за першої ж нагоди виїде з Нового Орлеана.

Така думка народилася в моїй «геть позбавленій сірої речовини» голові, і я поспішив до порту, де біля причалу стояли пароплави, готові вирушати. Мені допомагали двоє переодягнених у цивільне поліціянтів, але пошуки були марні. Я все ще злився за те, що мене обдурили, як хлопчиська. До пізнього вечора я тинявся вулицями, зазираючи в усі кафе і ресторани. Нарешті, падаючи з ніг від утоми, я повернувся в пансіон, де напередодні зняв кімнату, і звалився спати.

Уві сні я побачив будинок для божевільних. Сотні душевнохворих, які вважають себе поетами, простягали мені товсті рукописи, зрозуміло, виключно трагедії з божевільними поетами у головній ролі. Я мусив читати і читати, бо Ґібсон стояв поруч з револьвером у руці і, цілячись мені в голову, погрожував неминучою смертю, якщо я перерву читання хоч на хвилину. Піт струменів по моєму чолі, я дістав з кишені носовичок, щоб витерти його, на секунду затримав дихання, і тієї ж миті мене застрелив Ґібсон!

Звук пострілу розбудив мене. А доти уві сні, виявляється, я кидався туди-сюди на ліжку в боротьбі з Ґібсоном, намагався вирвати у нього револьвер і скинув на підлогу нічник з маленької тумбочки, яка стояла біля узголів’я. Зчинив справжній гармидер, а на ранок мені довелося заплатити господареві вісім доларів за завдані збитки.

Я прокинувся увесь спітнілий. Випив свій чай, одягнувся і вирушив скупатися на мальовниче озеро Пончартрейн[20], це допомогло мені відновити сили. Потім я знову взявся до пошуків. Зазирнув і в бар, де напередодні познайомився з Вірною Смертю. Я зайшов туди, навіть не сподіваючись напасти хоч на якийсь слід. Спека спала, і відвідувачів було значно менше. День перед цим неможливо було без бою схопити газету, а тепер кілька номерів лежало на вільних столиках, я взяв у руки «Deutsche Zeitung», яка виходила в Новому Орлеані і, здається, досі існує, хоча вже не раз, за американським звичаєм, встигла поміняти редактора й видавця. Я не мав наміру читати газету уважно від початку до кінця, а розгорнув навмання на першій-ліпшій сторінці — там був надрукований вірш. Зазвичай, переглядаючи газети, я залишав вірші «на потім» або ж узагалі не звертав на них уваги. Назва вірша, який потрапив мені на очі, нагадувала назву детективної історії: «Найстрашніша ніч». Це мене відштовхнуло. Я вже збирався перегорнути сторінку, коли помітив ініціали автора — В. О. Невже це… Вільям Олерт! Я постійно думав про нього, тож знайоме поєднання букв змусило мене замислитися. Олерт-молодший вважав себе поетом і цілком міг скористатися перебуванням у Новому Орлеані, щоб надрукувати свої вірші. Можливо, публікація з’явилася так оперативно, бо автор заплатив за це. Якщо мої здогади правильні, у мене в руках з’явиться нехай тоненька, але все ж ниточка. І я прочитав:


Найстрашніша ніч

Чи знаєш ти, як страшно серед ночі

У лісі вітер свище й дощ січе,

Як зорі ніч ковтає, ніби хоче

Сховати від пронизливих очей.

Але не бійся, скоро ранок прийде,

Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде.

Ти ж знаєш ночі моторошну суть,

Тінь смерті не дає вона забуть.

Лякає видмами страшних примар,

Що визирають грізно із-за хмар.

Але не бійся, скоро ранок прийде,

Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде.

Чи знаєш ти, як дух твій серед ночі

До порятунку вирватися хоче,

Але брехні отрута серце точить

І смерть страшну душі твоїй пророчить.

О, бійся ти, бо скоро ранок прийде,

Та вже для тебе сонце більш не зійде.


Маю визнати, що читання цього вірша глибоко схвилювало мене. Я не знавець поезії, і не мені судити, чи має цей текст якусь літературну цінність, але в ньому, безумовно, звучав крик жаху талановитої людини, яка стала жертвою божевілля і марно намагається боротися з хворобою. Та я недовго дозволяв собі розчулюватися, бо треба було поспішати. Ні секунди не сумніваючись, що автором вірша був саме Вільям Олерт, я кинувся гортати довідник, знайшов адресу видавця і вирушив до нього з візитом.

Редакція і відділ розповсюдження були розташовані в одному будинку. Насамперед я купив примірник газети і подався до редакції. Там з’ясувалося, що моє припущення правильне. Нікому там не відомий Вільям Олерт напередодні особисто приніс до редакції вірш і просив якнайшвидше надрукувати його. Оскільки редактор не виявив належного захоплення твором, поет дав йому десять доларів з умовою, що вірш вийде в наступному номері газети, а перед тим йому надішлють коректуру. Поет поводився цілком пристойно, і лише погляд його був трохи дивним, а ще він кілька разів наголосив, що його вірші — це крик душі; але такі пишномовні слова полюбляють вживати як талановиті, так і бездарні письменники. Олерт залишив у редакції свою адресу, куди слід було переслати коректуру. Так я дізнався, що Олерт-молодший зупинився в одному з дорогих приватних пансіонів нового району міста.

Заздалегідь змінивши свій зовнішній вигляд до невпізнання, я негайно поквапився туди. Дорогою прихопив із собою двох поліціянтів і попросив їх стати біля входу в пансіон.

Я був у чудовому настрої, коли потягнув за ручку дзвінка, над яким висіла латунна вивіска з написом «Першокласний пансіон для леді і джентльменів», і був цілковито переконаний, що цього разу шахрай зі своєю жертвою не втече від мене. Отже, я прийшов куди слід. Будинок і пансіон належали якійсь дамі. Швейцар відчинив двері і запитав, чого мені треба, а я попросив доповісти про мене господині і передав візитну картку, на якій, звісно, стояло вигадане ім’я. Мене провели до вітальні, куди незабаром увійшла елегантно вбрана статечна дама років п’ятдесяти. Кучеряве волосся і ледь помітний темний відтінок нігтів свідчили про те, що в її жилах тече негритянська кров. Вона прийняла мене дуже чемно і справила враження вихованої особи. Я представився редактором газети Deutsche Zeitung, показавши їй щойно придбаний номер із віршем, і сказав, що бажаю поговорити з автором, бо його вірші були високо оцінені фахівцями, і мені хотілося б зробити поетові нове замовлення, я навіть приніс гонорар.

Господиня спокійно вислухала, уважно дивлячись мені в обличчя, а коли я замовк, промовила:

— Отже, цей джентльмен надрукував у вашій газеті свої вірші? Як це прекрасно! А вірші справді гарні?

— Чудові! Я вже мав честь повідомити вам, що вони справили велике враження не тільки на мене, а й на фахівців.

— Дуже цікаво! Цей пан здався мені освіченою людиною, справжнім джентльменом. На жаль, він майже ні з ким не розмовляв і жив дуже усамітнено. Тільки раз вийшов із пансіону, напевно, саме тоді він і відніс вам свої вірші.

— Невже? Під час бесіди у редакції він натякнув, що кілька разів знімав тут із рахунку гроші, а для цього він мусив таки виходити з дому.

— Значить, він виходив, коли мене не було, а можливо, усі справи доручав секретареві.

— Хіба він має секретаря? Він про це не казав. Судячи з усього, він дуже заможна людина.

— Мені теж так здалося. Платив він щедро і замовляв найвишуканіші страви. Усі його фінансові справи вів секретар Клінтон.

— Клінтон? Якщо секретаря звати Клінтон, то, без сумніву, саме його я зустрів у клубі. Він із Нью-Йорка, принаймні звідти прибув. Це людина з найвищих соціальних сфер. Я зустрічався з ним… Стривайте, коли ж це було? Та вчора, близько полудня.

— Цілком можливо, — зауважила вона. — Він і справді виходив з дому в той час.

— Ви не повірите, — продовжував я, — він навіть подарував мені свою фотографію на знак симпатії. Але я при собі фотографії не мав і пообіцяв йому, що свою передам сьогодні. Так ми й домовилися зустрітися. Ось його фотографія, — я простягнув господині фото Ґібсона, яке завжди мав з собою.

— Так, це секретар містера Олерта, — сказала вона, кинувши побіжний погляд на фотографію. — На жаль, ви не скоро побачитеся, а містер Олерт, на жаль, не передасть вам більше віршів. Вони обидва поїхали.

Мені стало недобре, але я швидко взяв себе в руки і став щиро розпачувати:

— Це страшенно прикро! Напевно, їм довелося раптово змінити всі плани й виїхати.

— Ваша правда. Це неймовірно зворушлива історія. Хоч сам містер Олерт про це не говорив, бо ж ніхто не стане навмисно ятрити свої рани, а от його секретар розповів мені таємницю за умови, що я буду її берегти й нікому не скажу. Маю вам сказати, що мої постояльці завжди ставляться до мене з довірою.

— Охоче вірю вам, це цілком природно. Ваші вишукані манери, ваша поведінка відразу ж викликають довіру, — нахабно підлещувався я.

— Ну що ви таке кажете! — мої грубі лестощі явно подіяли. — Ця історія зворушила мене до сліз, і я дуже рада, що нещасному юнакові вдалося вчасно сховатися.

— Сховатися? Невже його переслідують?

— Так воно і є.

— Це якось дивно! Такий талановитий, скажу прямо — геніальний поет, і раптом йому погрожують, його переслідують! Як його редактор, а отже, якоюсь мірою побратим по перу, я згораю від нетерпіння почути більше… Можливо, містер Олерт потребує захисту? Може, варто натякнути у статті на його проблему… Адже преса — це сила. Дуже шкода, що вам розповіли цю незвичайну історію з неодмінною умовою зберегти таємницю!

Щоки дами зашарілися. Вона дістала з кишені хусточку, правда, не дуже свіжу на вигляд, яку тримала там, щоб у будь-який момент мати її під рукою, і сказала:

— Що стосується таємниці, сер, то я вважаю, що не мушу більше мовчати, оскільки ці панове вже покинули мій дім. Я була б тільки рада, якби ви змогли допомогти юнакові.

— Я зроблю все від мене залежне. Однак перш ніж щось зробити, я повинен знати, у чому, власне, річ.

Мушу визнати, що мені коштувало неабияких зусиль приховати своє збудження.

— Це будете ви. Серце наказує мені відкритися саме вам. У всьому винне вірне й нещасливе кохання.

— Так я й думав. Нещасливе кохання — це найбільша мука, вона може кому завгодно розбити серце, — пишномовно вигукнув я, хоча про любов знав тільки з чуток.

— Цими словами викликаєте в мене ще більшу симпатію. Вам уже довелося страждати від любові?

— Ще ні, — зізнався я, щоб не занадто забріхуватися.

— Тож ви — щаслива людина! А я, на жаль, натерпілася від кохання більше, ніж одне людське серце здатне витерпіти. Моя мати була мулаткою. Я заручилася з сином плантатора-француза, він був креолом. Наше щастя було зруйноване, як картковий будиночок, бо батько мого нареченого не захотів прийняти в сім’ю кольорову дівчину. Тому я дуже співчуваю цьому поетові, бо він буде нещасним з тієї ж причини, що і я.

— Він закоханий у мулатку?

— Так. І його батько теж рішуче налаштований проти шлюбу. Підступністю він домігся від молодої леді розписки про те, що вона відмовляється від щастя і ніколи не вийде заміж за Вільяма Олерта.

— Який жорстокий батько! — вигукнув я з добре розіграним обуренням, чим знову завоював схвальний погляд жінки.

Господиня пансіону повірила у вигадки Ґібсона і розчулилася до глибини душі. Напевно, ця балакуча жіночка розповіла йому історію свого кохання, а він відразу ж склав байку, за допомогою якої йому вдалося домогтися її співчуття і красиво пояснити потребу так поспішно покинути її гостинний дім. Для мене ж було дуже важливо дізнатися, що Ґібсон тепер ховається під ім’ям Клінтон.

— Так, саме жорстокий! — погодилася вона з моєю не дуже щирою думкою. — Однак Вільям лишився вірним коханій, привіз її сюди і помістив в одному з пансіонів поблизу.


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді в одязі мисливця. Фото Наполеона Сароні, прибл. 1880 рік.


— Тоді я не розумію, що змусило його покинути Новий Орлеан.

— Його почали переслідувати.

— Батько наказав вистежити його?

— Так. Він послав детектива, німця. Ох, ці німці! Я їх ненавиджу. Їх називають нацією філософів, але кохати вони зовсім не вміють. Цей негідник-німець зі своєю злощасною розпискою у руках переслідує Вільяма і їздить за ним з міста в місто (у глибині душі я реготав з довірливої жінки, яка так тепло розмовляла з тим самим «негідником»). Він із поліції. Він повинен зловити Вільяма і відвезти назад, до Нью-Йорка.

— Секретар містера Олерта описав вам зовнішність цього негідника? — запитав я, сподіваючись почути ще щось цікаве про себе самого.

— Так, і дуже детально. Цілком можливо, що він розшукає, де мешкав Вільям, і відвідає мене. Але я влаштую йому гідне прийняття! Я вже обдумала кожне слово, яке скажу йому. Від мене він не довідається, куди поїхав бідний хлопець. Я скерую його помилковим слідом, у геть протилежному напрямку.

Господиня перерахувала прикмети детектива і навіть назвала його, тобто моє, ім’я. Опис був правдивим, хоч і не дуже хвалебним.

— Я чекаю його з хвилини на хвилину, — провадила вона. — Коли мені доповіли про вас, я була переконана, що це він. На щастя, я помилилася. Ви не здатні переслідувати закоханих, руйнувати їхнє солодке блаженство, ви не можете чинити таких підлих речей і падати на дно прірви під назвою несправедливість і зрада. У ваших вірних очах я бачу, що ви неодмінно опублікуєте у своїй газеті статтю, в якій візьмете під захист нещасних і затавруєте ганьбою їхнього переслідувача.

— Я готовий це зробити, і навіть із приємністю, але мені треба знати, де зараз Вільям Олерт. Насамперед я повинен написати йому листа. Ви, мабуть, знаєте, куди він вирушив?

— Я справді знаю, куди він поїхав, однак не впевнена, що ваш лист застане його там. Поліціянта я б послала на північний захід, але вам скажу правду: містер Олерт поїхав на південь, у Техас. Він збирається до Мексики, а там затримається у Веракрус[21]. Але оскільки жодне судно не вирушало туди, йому довелося сісти на «Дельфін», який відплив до Кінтани[22].

— Ви це знаєте напевне?

— Звичайно. Містер Олерт дуже поспішав, до від’їзду залишалося так мало часу, що вони ледве встигли зібратися. Їм допомагав мій швейцар, який відпровадив містера Олерта і його секретаря на пароплав, поговорив із матросами й дізнався, що «Дельфін» прямує тільки до Кінтани, запливаючи у Ґалвестон[23]. Вони справді попливли на «Дельфіні», бо мій швейцар чекав на набережній, поки судно не відійшло від причалу.

— А секретар і наречена містера Олерта були з ним?

— Звичайно. Хоча мій швейцар і не бачив молодої леді, бо вона відразу ж пішла до себе в каюту, щоб уникнути чужих поглядів. Він і не питав про неї, мої слуги привчені поводитися тактовно і делікатно. Само собою зрозуміло, Вільям не кинув напризволяще свою наречену. Якоюсь мірою я навіть рада, що їх переслідувач відвідає мене, тому що це буде чудова сцена. Спочатку я спробую пом’якшити його серце і схилити на бік закоханих, а якщо це не вдається, то в очі випалю йому різкі слова і поведу розмову в такому зневажливому тоні, що він згорить на місці від сорому.

Добра жінка і справді розхвилювалася, вона занадто перейнялася цією історією. Вона встала зі стільця, стиснула маленькі, пухкі кулачки, простягнула руки до дверей і надривно вимовила:

— Прийди ж, о, посланцю пекла! Я знищу тебе одним поглядом і розірву на шматки словами презирства!

Я дізнався все, що хотів, і тепер міг би піти. Хтось інший, мабуть, саме так і вчинив би, залишивши жінку в омані. Але я вирішив відкритися їй, щоб вона в майбутньому не плутала шахраїв із порядними людьми. І хоча своєю відвертістю я міг нашкодити собі, все ж таки сказав:

— Думаю, у вас не буде нагоди покарати негідника поглядами і словами.

— Чому?

— Бо він поведе розмову зовсім не так, як ви очікуєте. І вам не вдасться скерувати його помилковим слідом на північний захід, бо він поїде просто в Кінтану, щоб зловити там Вільяма Олерта і його секретаря.

— Але він не знає їхнього місця перебування!

— Помиляєтеся, ви ж самі йому все розповіли.

— Я? Це неможливо. Я б відразу його впізнала. Коли це сталося?

— Щойно.

— Сер, я вас не розумію! — здивовано вигукнула вона.

— Я допоможу вам зрозуміти. Ви дозволите у вашій присутності дещо змінити мою зовнішність?

Не чекаючи на дозвіл, я зняв накладну бороду й окуляри. Перелякана дама відсахнулася від мене.

— Боже мій! — вигукнула вона. — Ви не редактор, ви і є той самий німець! Ви підло обдурили мене!

— Я змушений був зробити це, бо знав, що вас обдурили перед тим. Любов до мулатки — суцільна брехня. Шахрай скористався вашою довірливістю і посміявся з вас. Клінтон зовсім не секретар Вільяма Олерта. Його справжнє ім’я — Ґібсон, він небезпечний шахрай, якого конче треба зловити.

Вона впала на стілець, як підкошена, і вигукнула:

— Ні, ні! Це неправда! Такий милий і чарівний чоловік не може бути шахраєм. Я вам не вірю.

— Ви обов’язково повірите, якщо вислухаєте мене. Дозвольте розповісти все детально, можливо, мені вдасться вас переконати.

Коли я розповів їй усю історію та передісторію, доброзичливість господині до «такого милого, привітного і вишуканого пана» змінилася на бурхливе обурення. Вона переконалася, що її дуже нахабно обвели круг пальця, і тепер дала зрозуміти, що більше не ображається на мене за те, що я теж обманув її.

— Якби ви цього не зробили, — хвалила вона мене, — ви ніколи б не довідались правди й пішли б на північ, у Небраску або Дакоту. А Ґібсона-Клінтона, чи як там його ще звати, треба як слід покарати за його темні справи. Сподіваюся, ви негайно вирушите навздогін, і я прошу написати мені з Кінтани, чи вам вдалося його схопити. А коли транспортуватимете його до Нью-Йорка, обов’язково привезіть його до мене, щоб я могла висловити йому просто в очі, як я його зневажаю.

— Боюся, що зробити це буде непросто. У Техасі тяжко відшукати людину, ще важче схопити і доправити її до Нью-Йорка. Я буду щасливий, якщо мені вдасться вирвати Вільяма Олерта з рук негідника і врятувати хоча б частину грошей, які він дорогою познімав з рахунків у банках. Але зараз я був би щасливий, якби ви перестали вважати німців варварами, які не вміють кохати. Мені було боляче чути таке від вас про моїх співвітчизників.

У відповідь вона попросила вибачення, запевнила, що помилялася і тепер більше так не думатиме. Ми розійшлися друзями. Поліціянтам, які чекали мене біля входу в пансіон, я заявив, що успішно залагодив справу, дав їм хороші чайові і пішов собі геть.

Тепер слід було щонайшвидше потрапити в Кінтану, і я кинувся дізнаватися про пароплави, які туди відпливають, але мені катастрофічно не щастило. Правда, одне судно їхало в Тампіко, але не заходячи в інші порти. Усі інші кораблі від’їздили в потрібному напрямку аж через кілька днів. Після довгих розпитувань я все ж знайшов швидкохідний кліпер[24], який мав везти вантаж у Ґалвестон і вирушав у рейс того ж дня після полудня. Я сподівався пересісти в Ґалвестоні на інше судно і дістатися до Кінтани, тож поспішив закінчити всі справи і вирушив у дорогу.

На жаль, я прорахувався: з Ґалвестона був тільки один пароплав, та й той не на Кінтану, а в Матаґорду[25], в гирлі Колорадо. Мене запевнили, що вже звідти я легко доберуся до Кінтани, я послухався поради і, як потім з’ясувалося, вчинив правильно.

Увага вашингтонського уряду була тоді скерована на події на півдні Мексики, де все ще тривали криваві бої між військами республіки та імперії[26].

Беніто Хуарес[27] став президентом Мексиканської республіки, уряд Сполучених Штатів його визнав і допоміг у боротьбі з Максиміліаном[28]. Штати чинили тиск на Наполеона III і домоглися обіцянки вивести французькі війська з Мексики. А коли Пруссія здобула перемогу над Австрією, імператор Франції був змушений стримати слово, яке дав урядові США, і відтоді доля Максиміліана була вирішена.

На початку Громадянської війни в Америці Техас став на бік штатів, які виступали проти скасування рабства. Розгром армії рабовласників не дав спокою. Жителі Півдня, озлоблені проти Півночі, яка перемогла, не сприймали політики уряду. Але серед населення Техасу були сильні й республіканські настрої. «Індіанський герой» Хуарес, який не побоявся протистояти Наполеонові III і став до збройної боротьби з представником найсильнішої європейської династії Габсбурґів, був популярний серед волелюбних жителів прерій. Однак йому допомагав вашингтонський уряд, а це викликало ворожість жителів Півдня і сприяло виникненню таємних змов проти Хуареса. Таким чином, серед населення Техасу відбувся глибокий розкол: одні прилюдно перейшли на бік Хуареса, інші виступили проти нього, але не так з політичних міркувань, як з почуття суперечності — що завгодно і як завгодно, аби наперекір Вашингтону. Через цей розкол подорожувати Техасом було непросто. Усі спроби приховати свої політичні переконання зазвичай були марними, бо кожного у прямому сенсі слова змушували чітко й недвозначно висловитися про них. Що ж стосується німців, які мешкали в Техасі, то серед них теж не було єдності. З одного боку, вони, як німці, симпатизували Максиміліанові, але з другого — їм не подобалося, що він прийшов до Мексики під егідою Наполеона, це ображало їхні патріотичні почуття. Вони достатньо надихалися республіканським повітрям, аби переконатися, що французи неправомірно вдерлися на землі Монтесуми[29], і то лише, щоб трохи освіжити славу французької непереможності, а фігурою Максиміліана — відвернути увагу від злочинності такого нападу. Через це німці поводилися там тихо і трималися осторонь усіх політичних демонстрацій, хоча під час Громадянської війни вони виступили на боці північних штатів проти рабовласників.

Так виглядала ситуація у Техасі, коли я, замість Кінтани, побачив сумовитий плаский острів, що відокремлював затоку Матаґорда від Мексиканської затоки. Ми зайшли з боку Пасо-Кабальо, але мусили відразу кинути якір, бо затока у тому місці настільки неглибока, що пароплави сідають на мілину.

Не гаючи часу, я вирушив до Матаґорди, щоб дізнатися, коли зможу потрапити в Кінтану, але почув, що наступне судно відпливає тільки через два дні. Отже, я застряг у Матаґорді, злий на себе і на весь світ, тому що Ґібсон випереджав мене тепер на чотири дні і міг зникнути безслідно. І тільки думка про те, що я зробив усе можливе в цих обставинах, була мені такою-сякою розрадою.

Оскільки мені не лишалося нічого кращого, ніж чекати й наздоганяти, я знайшов стерпне житло і відправив туди з кліпера свої речі.

У ті часи Матаґорда була набагато меншим містечком, ніж тепер. Порт, розташований у східній частині затоки, і сьогодні поступається за значенням Ґалвестону. Як і скрізь у Техасі, там уздовж узбережжя тягнеться низовина, хоч і не зовсім болото, але з дуже вологим і нездоровим кліматом. У таких місцях легко підхопити лихоманку, тому перспектива стирчати там два дні без діла мене аж ніяк не тішила.

Мій «готель» можна було порівняти з європейським заїжджим двором найнижчого розряду; кімната нагадувала за тіснотою каюту, а ліжко було таке коротке, що коли я витягав ноги, голова впиралася в спинку, а коли влаштовував зручніше голову, доводилося підтискати ноги.

Я розклав речі й надумав вийти прогулятися містом. У коридорі, між моїми «апартаментами» і сходами, я побачив іншу кімнату, двері до якої були відчинені. Кімната була обставлена точнісінько, як моя. Проходячи повз неї, я зазирнув туди й побачив на підлозі біля стіни сідло, а над ним — кінську збрую, яка висіла на цвяшку. У кутку, біля вікна, стояла довга рушниця з Кентуккі. Мені відразу ж згадався Вірна Смерть, хоча всі ці предмети могли належати кому завгодно.

Повертаючи за ріг готелю, я несподівано зіткнувся із чоловіком, який вилетів навпроти мене.

— Чорт забирай! — гаркнув той. — Якщо вже так з розгону повертаєте за ріг, то будьте обережніші.

— Якщо моя черепашача хода здається вам швидкою, то равлик, мабуть, видасться пароплавом із Міссісіпі, — відповів я з посмішкою.

Незнайомець відсахнувся, придивився до мене й вигукнув:

— Ба! Та це ж ґрінгорн, який приховує, що він — детектив! Що ви загубили у Техасі, до того ж у Матаґорді?

— Точно не вас, містере Вірна Смерть.

— Охоче вірю. Мені здається, що ви належите до тих людей, які ніяк не можуть знайти те, що шукають, зате плутаються під ногами там, де не слід. Напевно, ви зголодніли і не відмовитеся перекусити й випити. Ходімо, причалимо до столика в якій-небудь кнайпі та вип’ємо доброго пива. Як не дивно, навіть у цій дірі достатньо цього німецького напою. Де ви зупинилися?

— «У дядечка Сема».

— Чудово! І я поставив свій вігвам там само.

— У кімнаті на другому поверсі? Там, де лежить кінська збруя і рушниця?

— Так. Скажу вам, що я не здатен розлучитися зі збруєю — так вона мені подобається. Коня всюди можна знайти, а от стерпне сідло трапляється не так часто. Ходімо, сер. Я оце вийшов із кнайпи, в якій ще залишилося свіже холодне пиво. У червневу спеку це справжня благодать. Я готовий осушити ще кілька кухлів.

Він привів мене в невеличкий заклад, де продавалося дороге пляшкове пиво; ми були єдиними відвідувачами. Я запропонував йому сигару, але Вірна Смерть відмовився, дістав з кишені плитку жувального тютюну, відрізав чималий шматок, якого вистачило б на кілька матросів, запхав у рот, прилаштував за щокою і сказав:

— Ось тепер я готовий вислухати все. Яким вітром вас занесло в Матаґорду слідом за мною? Невже попутним?

— Ні, швидше зустрічним.

— Значить, ви не збиралися їхати сюди?

— Я хотів потрапити в Кінтану, але туди не йшло ні одне судно, і я сподівався, що звідси швидше доберуся до мети. На жаль, і тут доведеться чекати два дні.

— Змиріться, сер, наберіться терпіння, чекайте і ставтеся спокійно до того, що вам не щастить.

— Добре ж ви мене втішили! І чекаєте за це подяки?

— Ну, можна й без подяки, — розсміявся Вірна Смерть. — Поради я роздаю задурно. Втім, мені теж не щастить, як і вам: я застряг тут через власну повільність. Мені треба було дістатися до Остіна[30], а потім далі, вниз за течією до Ріо-Ґранде-дель-Норте[31]. Зараз сприятлива пора року для такої подорожі. Пройшли дощі, а це означає, що в Колорадо вода піднялася, і будь-яка плоскодонка довезе вас до Остіна. Протягом цілого року у цій річці дуже мало води. Тож варто пропустити момент, як вода спаде, а потім туди вже не доберешся.

— Кажуть, що судноплавство тут дуже ускладнене.

— Тут немає мілин або порогів, судноплавству заважають завали з затонулих дерев. Течія нагромадила їх греблею приблизно за вісім миль звідси, через це річка розділяється на кілька рукавів. Вище фарватер вільний аж до Остіна, і навіть далі. Це місце краще обійти пішки і за ним сісти на пароплав. Я так і збирався вчинити, але аж надто мені сподобалося тутешнє пиво. Я насолоджувався ним цілий день і досидівся до того, що, коли прийшов до причалу, пароплав уже відійшов. Мені довелося тягнути сідло назад у місто, і тепер я чекаю на наступне судно, яке відпливає завтра вранці.

— Отже, ми товариші в нещасті. Тіште себе тим, чим утішали мене: просто не щастить.

— Нічого страшного. Я нікого не вистежую, і мені абсолютно байдуже, прибуду я в Остін сьогодні, завтра чи через тиждень. Але мене страшенно розлютило те, що один йолоп посміявся з мене. Він випередив мене і свистів із палуби, коли я, як осел, мусив стояти на березі, обіймаючи сідло. Якщо я коли-небудь його зустріну, то відлуплю сильніше, ніж перед тим.

— Ви побилися з кимось, сер?

— Побився? Вірна Смерть ніколи не б’ється. Однак на «Дельфіні» — а я приплив сюди на цьому кориті — був негідник, який раз у раз посміювався з моєї зовнішності і гидко посміхався, коли зустрічався зі мною. Я запитав його, що йому так не подобається, і він відповів, що мій скелет. Я врізав йому так, що він звалився на зад. Потім підвівся, почав розмахувати руками, схопився за револьвер, але втрутився капітан і наказав йому вгамуватися: старий шкіпер став на мій бік і сказав, що той дістав по заслузі. Саме тому цей негідник реготав, не тямлячи себе з радості, коли я запізнився на пароплав. А от його супутника мені шкода. Мені здалося, що це був справжній джентльмен, хоча з вигляду був сумний, похмурий, якийсь нетутешній.

Почувши таке, я став дослухатися уважніше.

— Нетутешній? А ви випадково не чули, як його звати?

— Чув, звичайно. Капітан звертався до нього «містер Олерт».

У мене було таке відчуття, ніби мене вдарили по голові палицею.

— Он як. А чи знаєте ім’я його товариша?

— Якщо пам’ять мене не зраджує, його звали Клінтон.

— Та невже? — вигукнув я, від хвилювання схопившись зі стільця. — Значить, ви пливли з ними на одному кораблі?

Вірна Смерть здивовано втупився на мене.

— Що з вами, сер? Яка муха вас вкусила? Вас цікавлять ці люди?

— І навіть дуже! Саме їх я й шукаю!

На його обличчі з’явилася доброзичлива посмішка.

— Нарешті ви зізналися, — сказав він, — що розшукуєте саме цих двох. Ви дійсно ґрінгорн. Ви самі зробили все, щоб випустити з рук удачу.

— Як так?

— А ось так! Ви не довірилися мені в Новому Орлеані.

— Але я не міг вчинити інакше, — виправдовувався я.

— Людина має право сама вибирати шлях, що веде її до мети. Якби ви тоді відкрилися мені, вони обидва вже були б у ваших руках. Я б відразу впізнав їх і повідомив вам, де вони ховаються. Хіба я не правду кажу?

— Хто міг передбачити, що ви опинитеся з ними на борту одного судна? Та й збиралися вони до Кінтани, а не до Матаґорди.

— Вони тільки говорили так, щоб увести всіх в оману, а насправді й не збиралися сходити на берег у Кінтані. Звичайний трюк. Однак, якщо ви вже набралися розуму і збагнули, що мені можна довіряти, розкажіть все з самого початку, можливо, я зумію вам допомогти.

Без сумніву, Вірна Смерть ставився до мене доброзичливо. Він не збирався насміхатися, але мені було ніяково: ще вчора я щось приховував від нього і мовчав, а тепер обставини змушували мене звернутися до нього по допомогу. Самолюбство наказувало мені стояти на своєму, розум — здатися. Після хвилинних вагань я дістав обидві фотографії і простягнув їх співрозмовникові.

— Перш ніж я почну розповідь, подивіться уважно на цих людей. Ви бачили саме їх?

— Так, це вони, — підтвердив він, глянувши на фото. — Помилки бути не може.

І тоді я розповів йому всю історію моєї гонитви. Старий вестмен уважно вислухав мене, а коли я закінчив, махнув головою і заявив:

— З вашої розповіді мені все ясно. Все, крім однієї дрібниці: цей Вільям дійсно божевільний?

— Думаю, ні. Я, щоправда, не дуже знаюся на психічних захворюваннях, але тут, як на мене, маємо справу з манією. Вільям, за винятком окремих випадків, повністю відповідає за свої дії.

— Тим більше не зрозуміло, чому він дозволяє цьому негідникові маніпулювати собою. Цей Ґібсон, здається, досвідчений шахрай і дуже вправно використовує хлопця. Ми повинні дізнатися, як він досягає того, що Олерт слухається його в усьому, як няньку.

— А ви впевнені, що вони вирушили в Остін? Може, це черговий трюк, щоб заплутати сліди, а самі вони зійдуть десь по дорозі.

— Не думаю. Олерт сказав капітанові судна, що вони пливуть в Остін.

— А вас не дивує, що він відверто назвав кінцевий пункт подорожі?

— Ні. Адже Олерт, мабуть, і не здогадується, що його розшукують. Він живе у власному світі і цілком захоплений своєю ідеєю, все інше — діло рук Ґібсона. Хлопець сказав капітанові, куди пливе, а той повідомив мені. Отже, що ви збираєтесь робити?

— Негайно поїду за ними.

— Наберіться терпіння до завтрашнього дня. Раніше не відпливає жодне судно.

— А коли ми потрапимо в Остін?

— Рівень води в річці впав, це означає, що тільки післязавтра.

— Боже мій, аж післязавтра!

— З тієї ж причини вони теж прибудуть до мети пізніше, ніж сподіваються. До того ж нерідко трапляється, що пароплав сідає на мілину, і тоді минає багато часу, перш ніж вдається зрушити його з місця.

— Якби ж я знав, що на думці в Ґібсона і куди він везе Олерта!

— Це справді незрозуміло. Цей шахрай точно щось задумав. Грошей, знятих із рахунків, йому вистачить, щоб стати заможним чоловіком. Що заважає Ґібсонові забрати їх силоміць або виманити хитрістю, а Олерта просто десь покинути? Але він не робить цього, а це означає, що має далекосяжні плани щодо банкірового синка. Ви мене заінтригували цією справою, а оскільки зараз нам однаково по дорозі, пропоную свої послуги, якщо, звичайно, ви нічого не маєте проти.

— Із вдячністю приймаю вашу допомогу, сер. Я повністю довіряю вам і радий, що ви по-дружньому поставилися до мене. Сподіваюся, ваш досвід знадобиться нам.

Ми потисли одне одному руки і випили до дна. Я шкодував, що не зважився відкритися ще напередодні!

Ми знову наповнили наші келихи, але не встигли пригубити їх, бо з вулиці долинув шум. Лунали грубі голоси, гавкали собаки. З тріском розчинилися двері, і до кнайпи ввалилися шестеро добряче п’яних чоловіків. Їхній зухвалий вигляд, по-південному легкий одяг та чудова зброя відразу впадали в очі: рушниці за спиною, ножі й револьвери або пістолети за поясом. А крім того, у кожного був батіг і пес на довгому міцному повідку. Це були «мисливці на людей» — величезні пси спеціальної породи, яких використовують для полювання на рабів-утікачів.

Новоприбулі нахабно оглянули нас із ніг до голови, з шумом розсілися на стільці, які жалібно заскрипіли під їхньою вагою, виклали ноги на стіл і почали тарабанити каблуками по стільниці, що, мабуть, означало вітання і прохання підійти до них та прийняти замовлення.

— Гей ти, пиво є? — гаркнув один із них. — Німецьке пиво. — Переляканий до смерті господар тільки кивнув головою. — Давай. Ми хочемо німецького пива. А ти сам часом не німець?

— Ні.

— Пощастило. Ми любимо німецьке пиво, але самі німці мають горіти в пеклі за те, що допомогли Півночі, і тепер вони винні у тому, що ми втратили свою роботу!

Господар чимдуж кинувся по пиво для своїх гостей, а я мимоволі озирнувся і подивився на мовця. Він зауважив це. Я абсолютно впевнений, що в моєму погляді не було й натяку на образу, але він розізлився, зауваживши, що я дивлюся на нього. Може, він не любив, коли його розглядали, а можливо, просто шукав приводу для сварки, але тепер він гаркнув на мене:

— Ти чого витріщився? Чи я неправду сказав?

Я мовчки повернувся до нього спиною.

— Будьте обережні, — пошепки застеріг мене Вірна Смерть. — Не варто їх зачіпати. Це справжні бандити, колишні наглядачі за рабами з плантацій. Тепер, коли рабство скасували і їхні господарі розорилися, вони зосталися без роботи, збираються у зграї і живуть грабунком. Намагайтеся не звертати на них уваги. Допиймо своє пиво і ходімо звідси геть.

Але саме цей шепіт ще більше роздратував бандита. І він знову закричав:

— Ти чого шепочеш, старий скелет? Якщо говориш про нас, то говори голосно, а то ми самі тобі розкриємо ширше пельку.

Вірна Смерть підніс кухоль до губ, сьорбнув кілька ковтків і нічого не відповів. Тим часом новій компанії подали пиво, і хоча напій був справді смачним, вони, спробувавши, почали плюватися і вилили на підлогу вміст кухлів. Їхній ватажок, який перед тим кричав на мене і Вірну Смерть, тримаючи в руках ще повний кухоль, вигукнув:

— Стійте! Не на підлогу! Ось там сидять двоє, їм до смаку ці помиї! Пийте на здоров’я, панове!

З цими словами він вихлюпнув на нас уміст свого кухля.

Вірна Смерть мовчки витер рукавом забризкане обличчя, а я не стримався. Капелюх, комір, спина куртки — все було залите пивом. Майже весь уміст кухля потрапив на мене. Я повернувся до хама і чітко вимовив:

— Сер, я би вас застеріг від того, щоб повторювати свою витівку. Жартуйте з вашими друзями, а нам дайте спокій!

— Що ви кажете?! І що ж станеться, якщо мені спаде на думку знову пожартувати?

— Побачите.

— Ой, як мені хочеться побачити! Господарю, ще пива!

Його товариші реготали і схвально загули, задоволені поведінкою свого ватажка, і вже передчували повторення «жарту».

— Заради Бога, сер, не зачіпайте цих розбійників, — застерігав мене Вірна Смерть.

— Ви боїтеся? — запитав я.

— Анітрохи. Але вони мають погану звичку відразу хапатися за зброю. А проти кулі ніяка відвага не допоможе. І не забувайте — у них собаки.

Пси лежали на підлозі, прив’язані до ніжок столів. Я пересів на інший стілець, боком до негідників, щоб тримати їх у полі зору і перешкодити облити мене.

— Та ви тільки подивіться! — закричав ватажок. — Він збирається захищатися! Але я нацькую на нього Плутона, якщо він зробить хоча б найменший рух. І нехай потім не нарікає — я сам навчив мого пса полювати на людей.

Він відв’язав собаку від ніжки стола і тримав її на короткому повідку біля ноги. Господар ще не приніс їм пива, у нас був час кинути на стіл гроші і піти, але навряд чи бандити дозволили б нам вислизнути. Крім того, в мені закипіла огида і презирство: такі сміливці з породи «семеро на одного не боїмося» завжди в глибині душі страшенно полохливі.

Я запхнув руку в кишеню і зняв револьвер із запобіжника. Я знав, що в рукопашній сутичці легко розправився б з ними, але не був упевнений, що встою проти псів. Щоправда, колись я мав діло з собаками, яких нацьковували на людей, і знав, як вони поводяться, але впоратися з кількома такими псами одночасно було неможливо.

Повернувся господар із повними кухлями, поставив їх на стіл і звернувся до невгамовних бандитів із благанням у голосі:

— Джентльмени, я радий, що ви відвідали мій заклад, але я прошу дати спокій обом цим людям. Вони такі ж мої гості, як і ви.

— Ох, ти ж, негіднику! — закричав на нього один з бандитів. — Ти надумав учити нас? Ну постривай, ми швидко остудимо твій запал.

І господаря облили одночасно з двох чи трьох кухлів, тож він вирішив, що найрозумніше буде сховатися за шинкв'aсом.

— А тепер твоя черга, нахабо! — крикнув мені мій супротивник. — Зараз ти дістанеш усе, що тобі належить!

Утримуючи собаку лівою рукою, він правою хлюпнув на мене кухоль. Я чекав цього, схопився зі стільця і відскочив убік, тож встиг ухилитися. Зціпивши кулаки, я вже хотів кинутися на бандита, щоб покарати його, але він випередив мене.

— Плутоне, фас! — різко крикнув він, відпускаючи пса.

На щастя, я встиг притиснутися до стіни. Величезна тварина одним стрибком подолала зо п’ять кроків, вишкірені зуби цілилися мені в горло. Однак я ухилився, і пес носом врізався в кам’яну стіну. Удар був настільки сильний, що оглушений Плутон розтягнувся на підлозі. Я блискавично схопив його за задні лапи, розмахнувся і розтрощив його череп об кам’яну кладку стіни.

Пролунав страшний рев. Решта псів захлиналася від гавкоту і волочила за собою на повідках столи. Люди чортихалися, обсипали мене прокльонами і погрозами. Власник убитого собаки набирався духу напасти на мене. І серед цього виття пролунав спокійний голос — Вірна Смерть піднявся з місця і вже навів на бандитів два револьвери.

— Зупиніться! Охолоньте, хлопці, відпочиньте. Один порух або спроба дістати зброю — і я стріляю. Ви трохи недооцінили нас. Мене звати Вірна Смерть, ви, напевно, про мене чули, а юнак — мій друг, і він теж не боягуз. Сідайте і спокійно пийте своє пиво. Руку з кишені, швидко, стріляю! — застеріг Вірна Смерть одного з колишніх наглядачів за рабами, який раптом вирішив запхати руку в кишеню. Тим часом я теж вихопив револьвер, і тепер у нашому розпорядженні було вісімнадцять пострілів. Ми поклали б на місці кожного, хто спробував би схопитися за зброю.

Старий вестмен миттю перевтілився. Його зігнута дугою фігура випросталася, очі заблищали, а на обличчі з’явився рішучий вираз, відчувалося, що тепер він не терпітиме жодних образ. Було цікаво спостерігати, якими скромними і непомітними стали люди, ще мить тому такі агресивні. Збентежені таким поворотом подій, бандити принишкли і посідали за стіл, бурмочучи щось собі під ніс. Навіть господар убитої мною собаки не посмів підійти до мертвої тварини через страх наблизитися до мене.


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді з легендарним вождем сіу Биком-Що-Сидить, переможцем генерала Кастера. Монреаль, 1885 рік. Фото Вільяма Нотмана з колекції Музею Нью-Йорка.


Ми все ще стояли, виставивши поперед себе револьвери, коли відчинилися двері і на порозі з’явився новий відвідувач.

Це був індіанець. Вбраний у мисливську куртку з білої замші, прикрашену червоною індіанською вишивкою, і штани з такої ж замші з френзлями зі скальпів убитих ворогів на швах. На його білому костюмі не було жодної плями. Невеликі для чоловіка ступні обтягували вишиті бісером мокасини з візерунком із голок дикобраза. На грудях висів мішечок із «ліками», люлька миру з вишуканим різьбленням, а також потрійне намисто з пазурів сірого ведмедя, найбільш небезпечного хижака Скелястих гір. На стегнах у нього був широкий тканий ремінь, а з-за пояса стирчали ніж і револьвер. У правій руці він тримав рушницю з дерев’яними вставками, густо оббитими срібними цвяшками.

Голова індіанця не була покрита, у чорне з синявою волосся, стягнуте на потилиці вузлом, була вплетена шкіра гримучої змії. І хоч його не прикрашало ні орлине перо, ані якийсь інший знак високого становища, відразу було ясно, що він — прославлений воїн. Красиве мужнє обличчя з римським профілем, вилиці не випиналися, як у більшості його земляків, м’яко окреслені губи немов трохи підпухлі, а шкіра обличчя, матова і світла, мала ледь помітний мідний відтінок. Одне слово, у дверях стояв Віннету, вождь апачів, мій кровний побратим.

Він на мить зупинився, швидко темними очима оглянув зал і відвідувачів, потім увійшов і сів ближче до нас і подалі від бандитів, які втупилися у нього.

Я вже підняв ногу, щоб підбігти до нього і привітатися, але він не звертав на мене уваги, хоча, ясна річ, бачив і точно впізнав. Мабуть, він мав вагомі причини не проявляти дружніх почуттів, і я теж стояв на місці, всім своїм виглядом демонструючи повну байдужість до індіанця.

З виразу його обличчя я зрозумів, що він умить зрозумів ситуацію та правильно все оцінив: з легким презирством примруживши очі, Віннету ще раз подивився на наших супротивників, а коли я і Вірна Смерть заховали револьвери і знову сіли до столу, на його губах промайнула ледь помітна схвальна усмішка.

Поява Віннету справила на всіх таке враження, що в залі запанувала тиша, ніби в церкві. Господар, заспокоєний мовчанням бешкетників, висунув голову в ледь прочинені двері, а переконавшись, що небезпека минула, зважився вийти в зал.

— Будь ласка, подайте мені кухоль пива. Німецького пива, — звернувся до нього індіанець приємним чистим голосом бездоганною англійською.

Ввічливість і хороші манери Віннету подіяли на бандитів, як червона ганчірка на бика. Вони схилилися головами одне до одного і почали перешіптуватися. Погляди, які вони кидали на індіанця, не провіщали нічого доброго.

Віннету принесли пиво, він підняв кухоль, подивився на рідину на світлі, скуштував і задоволено прицмокнув.

— Чудово! — похвалив він напій. — У вас справді хороше пиво. Великий Маніту білих людей навчив їх багатьох корисних речей, і пивоваріння — одна з найкращих.

— Не можу повірити, що це каже індіанець! — тихо сказав я старому мисливцеві, далі прикидаючись, ніби вперше бачу Віннету.

— Проте це індіанець, і то справжнісінький, — так само тихо відповів мені Вірна Смерть.

— Ви знаєте його? Ви з ним зустрічалися раніше. Хто він такий?

— Мені ніколи не випадало бачити його, але одяг, зовнішність, вік і, головне, рушниця дає мені можливість припустити, хто саме до нас завітав. Куля, випущена з цієї гвинтівки зі срібними цвяшками, завжди потрапляє в ціль. Вам пощастило, юначе, ви маєте честь бачити найвідомішого індіанського вождя Північної Америки, Віннету, вождя апачів і найсміливішого воїна всіх індіанських племен. Його ім’я знають і в палацах, і в хатинах бідняків, про нього розповідають легенди біля кожного багаття. Віннету справедливий, розумний, чесний, безмежно відважний, тримає своє слово, майстерно володіє всіма видами зброї, він друг і захисник усіх червоношкірих і білих, які потребують допомоги, відомий на всій території Сполучених Штатів і за їх межами як герой Дикого Заходу.

— Але де йому вдалося так добре вивчити англійську і звідки в нього манери білого джентльмена?

— Він багато часу проводить на Сході. А крім того, розповідають, що один відомий європейський учений потрапив у полон до апачів. Червоношкірі не стратили його і поводилися з ним настільки добре, що він вирішив залишитися з ними. Він був учителем Віннету, однак сумніваюся, що індіанці перейняли його філантропічні погляди, тож імовірно, що врешті-решт і сам учений загинув від рук дикунів.

Вірна Смерть говорив пошепки, так тихо, що я ледве розрізняв слова. Але індіанець, який сидів за кроків п’ять, повернувся до нас обличчям і сказав:

— Вірна Смерть помиляється. Білий учений добровільно прибув до апачів, де його зустріли гостинно. Він став учителем Віннету і навчив його відрізняти гріх від чесноти, а правду від брехні. Жодна волосинка не впала з його голови від рук апачів, які поважали й шанували його як старшого брата, і ніколи він не тужив за білими побратимами. А коли він помер, на його могилі посадили дуби. Білий учитель потрапив у вічнозелені прерії, де обрані живуть у мирі і з любов’ю споглядають Великого Маніту. Колись Віннету знову зустрінеться з ним і забуде про ненависть, яка панує на землі.

Вірна Смерть був неймовірно вдоволений тим, що Віннету впізнав його. Обличчя старого випромінювало радість, коли він запитав червоношкірого:

— Невже, сер, ви знаєте мене?

— Я ніколи не бачив вас раніше, але впізнав відразу ж, коли увійшов. Ви — той знаменитий мисливець, чиє ім’я знають навіть у Лас-Анімас (невелике селище посеред пустельної улоговини Больс'oн-де-Мап'iмі[32]).

Після цих слів він відвернувся, демонструючи, що обмін люб’язностями закінчився. За весь час розмови жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, немов висіченому з каменю мідного кольору. Тільки вуха час від часу посмикувалися. Тепер він сидів, занурений у власні думки, і його наче зовсім не цікавило те, що відбувалося за спиною.

Наші супротивники далі перешіптувалися, ствердно кивали головами і, здається, вже дійшли якоїсь згоди. Вони не знали, що за індіанець сидить коло них, і не спромоглися прислухатися до нашої розмови, щоб з’ясувати, хто він такий. Зазнавши поразки від нас, вони горіли бажанням відігратися на «дикунові» і всім своїм виглядом давали йому зрозуміти, наскільки вони його зневажають за червоний колір шкіри. Негідники й боягузи, вони й уявити собі не могли, що ми станемо на бік індіанця, бо за тамтешніми звичаями не слід було втручатися, якщо образа особисто вас не стосувалася. Той самий негідник, який нападав на мене, з хамовитою посмішкою підійшов до індіанця. Я непомітно дістав револьвер із кишені й поклав його на коліна.

— Це не знадобиться, — шепнув мені Вірна Смерть. — Віннету сам впорається з цілою бандою таких негідників.

Впершись руками в стегна і широко розставивши ноги, розбійник став перед індіанцем і вимовив:

— Що ти загубив у Матаґорді, червона шкуро? Зарубай собі на носі, ми тут не любимо дикунів.

Віннету навіть не глянув на негідника, підніс кухоль до губ, зробив добрячий ковток, прицмокнув язиком, смакуючи напій, і поставив кухоль назад на стіл, наче нічого не чув.

— Ти що, оглух, червономордий? — розлютився колишній наглядач. — Що ти тут загубив? Ти — шпигун. Хуарес — теж червона шкура, і всі червоношкірі шпигують на його користь, але ми — за імператора Макса і вішаємо кожного індіанця, чия пика нам не подобається. Давай, крикни голосніше, так, щоб на вулиці почули: «Хай живе імператор Макс!» — або ми підвісимо тебе на першому ж дереві.

Віннету і цього разу не вимовив ні слова у відповідь. На його обличчі не було й сліду хвилювання.

— Я до тебе звертаюся, червоний собако! Відповідай! — закричав розлючено ватажок зграї і схопив Віннету за плече.

Індіанець легко ухилився від руки негідника і схопився на ноги.

— Назад! — вигукнув він. — Я не терпітиму виття койота у своїй присутності!

Койот — це американський шакал, тварина, яку зневажають індіанці. В очах червоношкірих немає нічого більш принизливого і зневажливого, ніж порівняння з койотом.

— Койот?! — аж зайшовся від крику бандит. — Та за таку образу ти заплатиш кров’ю! Негайно! На місці!

Він вихопив револьвер, але тут сталося те, чого колишній наглядач ніяк не сподівався: одним ударом індіанець вибив у нього з рук зброю, схопив за ремінь, підняв і з розмаху жбурнув у вікно. Дерев’яна рама розлетілася на друзки, уламки скла засіяли підлогу кнайпи і бруківку, а сам негідник важко гепнувся на вулицю.

Звичайно ж, усе сталося значно швидше, ніж я розповідаю. Дзвін битого скла, виття псів і скажений рев банди заглушив дзвінкий голос Віннету. Індіанець встиг підійти до розбійників і запитав, показуючи рукою на вікно:

— Ще хтось хоче вийти на вулицю тим же шляхом? Хай скаже!

Водночас вождь апачів підійшов надто близько до однієї з собак, і та спробувала вкусити його, але він так сильно штовхнув тварину, що вона з жалібним виттям сховалася під стіл. Перелякані негідники позадкували і від страху позамовкали. Віннету без зброї в руках нагадував муштрувальника диких тварин, який сам-один заходить у клітку, одним поглядом угамовуючи хижаків.

Раптом двері різко відчинилися — і на порозі виріс викинутий у вікно громило. По порізаному уламками скла обличчю струменіла кров. Він вихопив ніж і з шаленим криком кинувся на Віннету. Апач відступив на крок убік, перехопив руку з ножем, обхопив суперника руками, підняв і гримнув об підлогу з такою силою, що той знепритомнів і лежав непорушно. Жоден зі зграї не спробував заступитися за нього або допомогти отямитися. Віннету спокійно, ніби нічого не сталося, допив пиво, жестом підкликав господаря, який тремтів за стійкою, і поклав йому на долоню маленький жовтий камінчик, який дістав з мішечка на поясі.

— Візьміть це за пиво і за розбите вікно, містере, — сказав індіанець, — як бачите, дикун платить борги. Сподіваюся, що й від цивілізованих людей ви отримаєте все сповна. Вони не можуть стерпіти біля себе «червону шкуру», тому я, вождь апачів Віннету, йду геть, але не тому, що боюся, а тому, що мені справді не місце серед людей, у яких обличчя світлі, а душі темні.

Апач взяв гвинтівку і неквапливо вийшов надвір, не глянувши більше ні на кого, навіть на мене.

Бандити знову пожвавилися. Їх мучила цікавість сильніша, ніж гнів, сором і співчуття до непритомного товариша. Насамперед вони запитали в господаря, чим розплатився індіанець.

— Золотим злитком, — відповів той, показуючи самородок завбільшки з волоський горіх. — Потягне доларів на дванадцять. Червоношкірий по-королівськи заплатив за прогнилі віконні рами і побите скло. Мені здалося, в нього повний мішечок таких камінців.

Пролунали розлючені вигуки: мерзотників обурило те, що в індіанця є стільки золота. Золото господаря передавали з рук в руки, оцінюючи його вартість. А ми, скориставшись моментом, розплатилися і вийшли на вулицю.

— Ну, і яке враження справив на вас індіанець? — запитав мене Вірна Смерть, коли ми опинилися за порогом кнайпи. — Іншого такого ви не знайдете в усій Америці. Ці бандити злякалися його, як горобці сокола. Шкода, що більше не вдасться побачитися з ним. Треба було б піти за ним назирці й розпитати, яким вітром його сюди занесло, що він робить, зупинився у прерії чи зняв номер у готелі. Адже має ж він десь залишити свого коня! Бо індіанець з апачів, тим більше сам Віннету, не буде подорожувати пішки. Однак і ви, сер, зовсім не боягуз і вмієте постояти за себе. Я трохи аж злякався за вас, бо заводитися з такими бандитами завжди небезпечно. Але з собакою ви розправилися так уміло, що незабаром вас перестануть називати ґрінгорном. А ось і наше житло! Чи підемо туди? Бо я не маю ні найменшої охоти. Такий старий мисливець, як я, лізе в кам’яні будинки лише в разі крайньої потреби. Я почуваюся там не дуже добре, і тільки блакитне небо над головою діє на мене заспокійливо. Погуляймо ще трохи мальовничими околицями Матаґорди. Дуже миле містечко, правда? Треба ж нам якось згаяти час. А може, хочете зіграти в карти?

— Ні. Я не гравець і не маю наміру захоплюватися грою.

— Дуже правильно, юначе. Але тут грають усі, і що далі в глиб Мексики, то більше й азартніше. Там чоловік грає з дружиною, і часто розплачуються ударом ножа. Та коли вже не граєте, ходімо прогуляємося. А потім перекусимо й підемо спати. У цій благословенній країні людина ніколи не знає, чи вдасться наступного вечора спокійно і вчасно лягти спати.

— Не згущуйте барви, сер!

— А ви не забувайте, що перебуваєте в Техасі, тут ще немає порядку. Ось ми, наприклад, зібралися плисти в Остін, але один Бог знає, чи потрапимо ми туди. Мексиканська війна торкнулася й території по той бік Ріо-Ґранде. Тому, коли будемо ганятися за Ґібсоном, доведеться брати до уваги не тільки його дії, а й особливості ситуації. А якщо Ґібсонові заманулося перервати подорож в Остін і зійти на берег деінде, ми повинні будемо зробити те ж саме.

— Але як ми дізнаємося, що він зійшов на берег?

— Будемо розпитувати людей. Це по Міссісіпі пароплави мчать як шалені, а тут, по Колорадо, сунуть поволі, і в кожному містечку будемо мати принаймні чверть години на розпитування. Крім того, ми повинні бути готові зійти на берег навіть там, де немає ні міста, ні готелю, в якому можна переночувати.

— А що ж буде у такому разі з моєю валізкою?

Вірна Смерть засміявся:

— З валізкою?! Та хто ж у наш час тягає за собою валізку?! Валіза — це пережиток минулого, юначе. Якби я захотів взяти з собою все, що може стати в пригоді в подорожі, я б недалеко заїхав. Візьміть тільки те, без чого абсолютно неможливо обійтися, а все інше придбаєте дорогою в разі потреби. Даруйте старому цікавість: що ж такого важливого возите з собою у валізі?

— Одяг, білизну, предмети особистої гігієни…

— Усе це прекрасні речі, але вони продаються в будь-якій крамниці, а там, де їх немає, можна обійтися й без них. Сорочку носять, доки вона не розпадеться на клаптики від старості, і тільки тоді купують нову. Предмети особистої гігієни? Нікого не хочу образити, сер, але різні щітки для волосся, ножиці для нігтів, помада для вусів і схожі дурниці принижують чоловіка. А вся та бутафорія, за допомогою якої ви міняли свою зовнішність, тут не знадобиться: у Техасі немає потреби приховувати обличчя під накладною бородою. Вся ця романтика не приведе вас до мети. Тут треба діяти обачно і серйозно.

Він зупинився, оглянув мене з ніг до голови, розсміявся і продовжив:

— Ви зараз одягнені так, що не соромно увійти й до вітальні знатної дами, і в ложу театру. Але Техас — це не вітальня і не театральна ложа, і не треба бути провидцем, щоб передбачити, що ваш прекрасний костюм незабаром перетвориться на лахміття, а модний циліндр сплюснеться. Ви знаєте, куди подався Ґібсон? У Техасі він точно не залишиться. Якщо він хоче втекти від переслідування, йому слід виїхати за межі Сполучених Штатів. А той факт, що Ґібсон обрав шлях через Техас, дає нам підстави припускати, що він збирається до Мексики, де йдуть військові дії і де в метушні легко загубитися. Звідти його ніяка поліція не зможе повернути до Нью-Йорка.

— Мабуть, правду кажете. Однак я думаю, що якби він збирався до Мексики, йому простіше було б дістатися до одного з тамтешніх портів.

— От і ні! Ви змусили його так швидко тікати з Нового Орлеана, що він сів на перший-ліпший пароплав. Крім того, всі мексиканські порти в руках французів, яких він, як мені здається, теж не дуже прагне бачити. Він не має вибору, йому лишається лише сухопутний шлях, а оскільки він дуже обережний, то намагатиметься оминати великі міста. Тож цілком можливо, що він омине й Остін, зійшовши десь дорогою. До Ріо-Ґранде йому доведеться добиратися верхи, шукаючи безлюдні місця. І ви хочете податися за ним слідом у циліндрі, сюртуку і з валізою? Не смішіть мене!

У глибині душі я визнавав правоту свого співрозмовника, але задля жарту з удаваним розпачем подивився на свій ще зовсім новий костюм. Вірна Смерть не зрозумів жарту, дружньо поплескав мене по плечу і взявся втішати:

— Не переймайтеся, сер. Ваш прекрасний одяг геть не годиться для тутешніх місць. Розлучіться з ним без жалю. Підіть-но до якогось торговця, продайте йому свій непотріб, а на виручені гроші купіть якісне спорядження для мандрівок верхи. Сподіваюся, ваші господарі дали вам з собою достатню суму на дорожні витрати.

Я кивнув.

— Отже, все гаразд, — підсумував Вірна Смерть. — Зніміть ці шати, вони не для того, хто їздить верхи і стріляє. Ви ж умієте їздити верхи і стріляти?

Я знову кивнув.

— До речі, кінь вам теж знадобиться, але купувати його тут не варто: коні тут погані й дуже дорогі. А далі у прерії будь-який фермер продасть вам недорого хорошого коня. А от сідло треба купити тут.

— Боже мій! Ви хочете, щоб я, як і ви, ходив із сідлом на спині?

— А що тут такого? Ви соромитеся з’являтися так на людях? Та кого це обходить? Якщо я ношу сідло на спині, значить, мені так подобається. А захочу, куплю диван і буду тягати його по прерії, щоб час від часу відпочивати на ньому. І змушу розкаятися кожного, хто наважиться посміятися з мене. Соромно має бути хіба через несправедливість або гріх. Уявіть собі, що Ґібсон із Вільямом Олертом зійшли на берег ще до заїзду в Остін, купили коней і вирушили далі верхи. У такому разі хороше сідло просто вкрай потрібне! Можете зробити, як вам завгодно, але якщо хочете їхати зі мною, послухайте моєї ради. Тільки вирішуйте швидше, немає часу на довгі роздуми.

Не чекаючи моєї згоди, він вхопив мене за плече, розвернув і показав на вивіску, де великими літерами було виведено: «Товари на будь-який смак». Вірна Смерть безцеремонно потягнув мене до дверей, так заштовхнув досередини, аж я налетів на бочку з оселедцями, а сам пройшов за мною із ввічливою усмішкою на вустах.

Вивіска не обдурила: там справді було все, що треба в тутешніх умовах, включно з рушницями та кінською збруєю.

Те, що відбулося потім, нагадувало сцену з учнем, якого батько привів на ярмарок і якому дозволено лише несміливо натякнути про свої бажання; отримає ж він тільки те, що вибере йому батько. Вірна Смерть відразу ж заявив господареві, що той повинен прийняти мій одяг і вміст моєї валізи в обмін на відібрані нами товари. Торговець погодився і послав по валізу, потім оцінив речі, а Вірна Смерть тим часом вибирав мені спорядження вестмена на свій розсуд. Я став власником чорних шкіряних штанів, пари високих чобіт, червоної вовняної сорочки, червоної жилетки з безліччю кишень, чорного вовняного шалика, мисливської куртки з нефарбованої оленячої шкіри, шкіряного пояса завширшки дві долоні, мішечка для куль, мішечка для тютюну, люльки, компаса. Крім того, я отримав сомбреро, онучі замість шкарпеток, вовняну накидку з отвором для голови, ласо, ріг для пороху, кресало, ніж, сідло з кобурою і вуздечку. Потім ми довго вибирали рушницю. Прихильник старих і випробуваних зразків, Вірна Смерть відкидав усе нове і нарешті зупинив свій вибір на старенькій рушниці, на яку я б не звернув уваги. Він роздивлявся її як знавець, зарядив, вийшов на вулицю і вистрілив у різьблення на даху далеко від нас. Куля влучила в ціль.

— Чудово! — задоволено промовив старий. — Ця зброя чогось варта. Вона була в добрих руках і цінніша за всі новомодні забавки, які тепер називають зброєю. Її зробив хороший майстер, і вона ще не раз підтвердить його майстерність. О, мало не забув: нам потрібна форма для куль. Тут же купимо і свинець, а вдома віділлємо добрий запас куль, щоб вистачило налякати всю Мексику.

Взявши для рівного рахунку ще кілька дрібниць, як-от абсолютно непотрібні, на думку мого товариша, носовички, я пройшов до задньої кімнати переодягнутися. Коли повернувся в обновках, старий оглянув мене і схвально крекнув.

Десь у глибині душі я сподівався, що він нестиме моє сідло, але помилився. Він закинув мені на спину вузол з усім купленим добром і виштовхав за двері.

— Отже, — промовив він із посмішкою, — подивимося, чи слід нам соромитися. Будь-яка розумна людина вважатиме вас джентльменом, а думка дурнів нас не цікавить.

Тепер я зовні нічим не відрізнявся від нього і терпляче тягнув свої пожитки в готель, а Вірна Смерть крокував поруч, підсміюючись із мене.

У готелі старий влігся спати, а я пішов шукати Віннету. Я все ще перебував під враженням від зустрічі у кнайпі, де насилу стримався, щоб не кинутися до нього з обіймами й вітаннями. Я не знав, що привело його в Матаґорду і що він там шукав, чому він вдав, ніби ми не знайомі. Напевно, він мав дуже вагомі причини, щоб вчинити саме так. Мені дуже хотілося поговорити з ним, і він, безумовно, хотів того самого, тому я сподівався відшукати його десь поблизу. Він мав би простежити за нами й бачити, що ми повернулися в готель. Отже, його слід було шукати неподалік від нашого притулку. Я обійшов будинок іззаду і справді побачив Віннету, він стояв за сотню кроків біля самотнього дерева. Помітивши мене, він покинув свій спостережний пост і повільно рушив до лісу. Незабаром він зник за деревами. Я пішов за ним, і коли дістався до узлісся, друг вийшов мені назустріч, його обличчя аж світилося від радості. Він вигукнув:

— Чарлі, брате мій, я такий радий нашій зустрічі! Так після темної ночі ранок радіє сонцю.

Він обійняв мене і поцілував.

— Ранок знає, — відповів я, — що після ночі обов’язково зійде сонце. Проте ми з тобою не сподівалися, що зустрінемося тут. Я щасливий, що можу говорити з тобою.

— Що привело тебе в це місто? У тебе тут справи чи ти їдеш звідси до нас, на Ріо-П'eкос?

— Я опинився тут волею обставин.

— Мій білий брат розповість мені про ці обставини і про те, що сталося з ним із моменту нашої розлуки на Ред-Рівер?

З цими словами Віннету відвів мене в глибину лісу, де ми могли сісти поруч і розмовляти, не побоюючись чужих вух. Тримаючи його руку в своїй, я розповів йому про всі події, які відбулися зі мною за час нашої розлуки. Він вислухав мене, не перебиваючи питаннями, кивнув головою і вимовив:

— Ми розмітили стежку для вогняного коня, щоб ти міг отримати гроші. Але ураган забрав їх у тебе. Якби ти залишився з апачами, то був би в пошані й ніколи не мав би потреби в грошах. Мій білий брат вчинив мудро, коли не став чекати мене в Сент-Луїсі у містера Генрі, бо мої справи не привели б мене туди.

— Мій брат наздогнав убивцю-Сантера?

— Ні. Злий Дух допомагає Сантерові, а добрий Маніту відвернувся від мене і дозволив йому втекти. Він пішов до солдатів у південних штатах і там загубився серед тисячі людей. Але мої очі рано чи пізно відшукають його, де б він не ховався, і тоді розплата настане. Але поки що мені довелося повернутися на Пекос, так і не досягнувши мети. Наші воїни всю зиму оплакували смерть Інчу-Чуни і моєї сестри. А потім багато племен апачів вирішили перейти до Мексики і взяти участь у боях, і я їздив по пуебло, щоб відмовити їх від цього. Мій брат чув про червоношкірого президента Хуареса?

— Так.

— І як думає брат мій, хто правий: Хуарес чи Наполеон?

— Хуарес.

— Ти думаєш так само, як і я. Прошу тебе, не питай, що привело мене в Матаґорду, навіть тобі я не можу сказати всієї правди, бо дав клятву зберігати таємницю самому Хуаресові, якого зустрів в Ель-Пасо-дель-Норте. Ти повинен наздогнати цих двох білих і ти шукатимеш їх навіть після нашої зустрічі?

— Так. Це мій обов’язок. Може, ти зможеш поїхати зі мною, Віннету? Я був би дуже радий.

— Ні, мій обов’язок — іти своєю дорогою. Ще сьогодні я буду тут, але завтра сяду на пароплав, який пливе в Ла-Ґранж[33], а звідти через форт Індж[34] поїду на Ріо-Ґранде-дель-Норте.

— Отже, ми попливемо з тобою на одному пароплаві, тільки я не знаю, де мені доведеться зійти. Ми й завтра будемо разом.

— Ні.

— Чому?

— Тому що я не хочу вплутувати мого брата у свої справи. Це може бути небезпечно. Саме тому я вдавав, що не знайомий із тобою. До того ж там був Вірна Смерть. Він знає, що ти — Вбивча Рука?

— Ні, ми ніколи не згадували це ім’я.

— Я впевнений, що він його чув. Ти весь цей час був на Сході й не знаєш, як часто твоє ім’я повторюють на Заході. Вірна Смерть не міг не чути про Вбивчу Руку, але тебе він, як мені здалося, вважає ґрінгорном.

— Це правда. Так він і вважає.

— Він сильно здивується, коли дізнається, кого називав ґрінгорном. Ти уявляєш його обличчя, коли він почує несподівану новину? Я не хочу позбавляти мого брата задоволення і не розкажу йому. А коли ти знайдеш Олерта і того шахрая, що тримає його у своїх руках, ми зустрінемося знову. Я сподіваюся, ти відвідаєш нас і погостюєш довше.

— Обов’язково.

— А тепер настала пора прощатися, мене чекають блідолиці.

Віннету підвівся. Поважаючи його таємницю, я ні про що не розпитував. Ми знову розлучалися, але, як мені здавалося, ненадовго.

Наступного ранку ми з Вірною Смертю повантажили наші пожитки на двох найнятих мулів і рушили вгору по річці, де за мілинами й за завалом із затонулих дерев чекав пароплав. Це звільнило нас від потреби нести речі. Біля трапа й на палубі зібралося чимало пасажирів. Коли ми з сідлами за спиною піднялися на борт, хтось крикнув:

— Ви тільки подивіться, два осідланих осли на двох ногах, ви таке бачили? Люди, пропустіть їх, нехай ідуть у трюм! Джентльмени не подорожують разом із худобою!

Ми впізнали голос — найкращі місця під тентом займали бандити, яких ми напередодні зустріли в шинку. Той, із чиїм псом я розправився вчора і якого викинув у вікно Віннету, знову увійшов у роль ватажка і намагався принизити нас. Я кинув швидкий погляд на Вірну Смерть, але той незворушно пропустив образу повз вуха, тому й мені лишалося тільки вдати, ніби все сказане мене не стосується. Ми сіли навпроти розбійників, а сідла засунули під стільці.

Старий вмостився зручніше, дістав револьвер, зняв його з запобіжника і поклав поруч. Я повторив його рухи. Негідники збилися в купку і почали перешіптуватися, не наважуючись більше жартувати з нами. Їхні собаки, за винятком однієї, були з ними. Ватажок зграї кидав на нас косі ворожі погляди, він накульгував і не міг випростатися на весь зріст, мабуть, добряче вдарився, коли Віннету гримнув ним об землю. Обличчя бандита було вкрите свіжими шрамами від уламків скла.

Підійшов кондуктор (унтер-офіцер, який залишився на надстрокову службу) і запитав, куди ми збираємося пливти. Вірна Смерть сказав, що до Колумбуса[35], ми оплатили проїзд до цього порту, де в разі потреби можна було взяти квитки далі. Вірна Смерть вважав, що Ґібсон так і не доїхав до Остіна.

Пролунав другий сигнал про відплиття, коли з’явився ще один пасажир — Віннету. Він приїхав на чудовому вороному скакуні, осідлавши його по-індіанськи. Віннету змусив тварину піднятися по трапу і зістрибнув із сідла тільки на палубі, де під захопленими поглядами пасажирів провів коня на ніс пароплава, там була спеціальна загорожа для коней.

Не звертаючи ні на кого уваги, червоношкірий сів неподалік від свого коня. Наглядачі за рабами не зводили з нього очей, потім почали голосно кашляти, щоб привернути його увагу, але марно. Віннету сидів, спираючись на свою прикрашену сріблом гвинтівку, і вдавав, що нічого не чує.

Пролунав останній сигнал, пароплав постояв ще кілька хвилин, чекаючи пасажирів, які запізнилися, а потім ми відпливли від берега.


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді на рекламному фото з індіанцями пауні (праворуч від нього) та лакота (ліворуч). Стейтен-Айленд, 1886 рік. Фото з колекції Музею Баффало Білла в Денвері.


Спочатку здавалося, що подорож мине без пригод. Ми спокійно дісталися до Вортона, там на берег зійшла одна людина, зате сіло багато нових пасажирів. Вірна Смерть скористався зупинкою, щоб розпитати про Ґібсона, і дізнався, що описані ним люди в тій місцевості не з’являлися. Те саме розповіли в Колумбусі, а тому ми придбали квитки до Ла-Ґранж. Від Матаґорди до Колумбуса пароплав проходить відстань, яку пішки можна подолати тільки за п’ятдесят годин. Вже перевалило за полудень, коли ми прибули туди. За весь цей час Віннету тільки один раз покинув своє місце, щоб зачерпнути води, напоїти коня і дати йому корму.

Здавалося, бандити забули про свої порахунки з індіанцем. Вони розважалися тим, що раз у раз чіплялися до нових пасажирів і явно шукали сварки. Хвалилися тим, що ненавидять аболіціоністів[36], запитували у кожного думку з цього приводу й обсипали лайкою всіх, хто мав іншу думку. Вислови на зразок «проклятий республіканець», «родич смердючих негрів», «продажний янкі» та інші, ще гірші, сипалися з їхніх вуст без кінця. Зрештою, всі відвернулися від них, не бажаючи мати з ними нічого спільного, і, мабуть, саме це й було причиною того, що негідники не зачіпали нас. Вони не могли сподіватися підтримки від пасажирів. Однак якби вони знайшли на борту своїх однодумців, атмосфера на судні точно не була би така спокійна.

І ось в Колумбусі на берег зійшов добрий десяток спокійних пасажирів, а їхнє місце зайняли п’ятнадцять-двадцять п’яних негідників, чия зухвала поведінка не провіщала нічого доброго. Компанія бандюків зустріла їх радісними вигуками. Обидві зграї об’єдналися, і незабаром стало очевидно, що атмосфера на судні стає все більш вибухонебезпечною. Бандити штовхали всіх, хто опинявся на їхньому шляху, падали з розгону на чужі місця, не питаючи дозволу, намагалися всім своїм виглядом показати, хто там господар. Капітан дозволив їм шуміти скільки завгодно, вважаючи, що на них краще не звертати уваги. Він явно вирішив не втручатися, поки бешкетники не заважали йому вести пароплав, і залишив пасажирів самотужки захищати свої права. У його зовнішності не було жодної типової для янкі[37] риси. Статуру мав повнувату, що рідко буває в американців, а його доброзичлива посмішка на рум’яному обличчі скидалася радше на німецьку. Більшість бандитів пішли до ресторану. Звідти долинали гучні крики, дзвін битого посуду і пляшкового скла, а потім на палубу викотився негр-офіціант. Він видерся на капітанський місток і почав нарікати, що його відшмагали батогами й погрожують повісити на трубі пароплава.

Тут обличчя капітана стало серйознішим. Він ретельно перевірив курс судна і попрямував до ресторану; коли він проходив повз нас, назустріч йому вибіг кондуктор.

— Капітане, — квапливо і тривожно заговорив він, — не можна більше спокійно дивитися на те, що роблять ці люди! Висадіть на берег індіанця, а то вони повісять його за те, що він вчора побив одного з них. Крім того, на борту ще й двоє білих. Не знаю, чим вони їм не догодили, але їх збираються лінчувати[38], бо вони стали свідками бійки з індіанцем, а ще вони нібито шпигують на користь Хуареса.

— Чорт! — вилаявся капітан. — Справа серйозна. Хто ці двоє білих?

І він уважно оглянув пасажирів.

— Це ми, — сказав я, наближаючись до капітана.

— Ви? — здивувався він, уважно дивлячись на мене. — Якщо ви шпигун Хуареса, то я готовий з’їсти на сніданок мою баржу. Я не дозволю їм зачепити вас. Я — німець, і ваша політика мене не обходить.

— Німець? То ми земляки!

— Ми негайно причалимо до берега, ви зійдете й уникнете небезпеки. А завтра сядете на наступний пароплав.

— Я не згоден. Я не можу чекати до завтра.

— Справді? Спробуємо щось придумати, зачекайте.

Він підійшов до Віннету і щось йому сказав. Апач із презирством негативно похитав головою і відвернувся від капітана. Той повернувся до нас і трохи зніяковіло оголосив:

— Так я і думав. Червоношкірі — впертий народ. Він теж відмовляється зійти на берег.

— Але тоді всі троє загинуть! — жахнувся кондуктор. — Бандити не на жарт розперезалися. Екіпаж із ними не впорається.

Капітан задумливо дивився в далечінь. На його похмурому обличчі раптом з’явилася усмішка, ніби йому спало на думку щось веселе.

— Зараз я з цими негідниками зіграю такий жарт, що вони надовго нас запам’ятають, — сказав він. — Але ви, джентльмени, повинні чітко виконувати мої інструкції й у жодному разі не застосовувати зброю. Сховайте ваші рушниці під стільці, туди, де лежать сідла, і не намагайтеся чинити опір, від цього ваше становище тільки погіршиться.

— Чорт! Ви думаєте, ми дозволимо так просто лінчувати себе? — буркнув Вірна Смерть.

— Ні. Але не встрявайте в бійку, а моя хитрість спрацює у потрібний момент. Ми охолодимо запал цих негідників ваннами. Покладіться в усьому на мене, зараз немає часу на докладні пояснення. А ось і вони!

І справді, бандити вийшли з ресторану. Капітан відвернувся від нас і віддав якийсь наказ кондукторові. Той побіг до стернового, біля якого стояли двоє матросів з екіпажу, а незабаром він, швидко жестикулюючи, розтлумачував щось іншим пасажирам. Що він робив далі, я вже не міг побачити, бо ми обидва з Вірною Смертю мусили зосередити всю свою увагу на супротивниках і не спускати з них очей. Єдине, що я встиг помітити, — джентльмени, які не належали до банди, зібралися всі разом на юті[39].

Щойно добряче підпилі негідники вийшли з ресторану, як ми відразу ж опинилися у їхньому щільному оточенні. Ми послухалися наказу капітана і сховали рушниці під стільці.

— Це він, — закричав наш учорашній супротивник, показуючи на мене. — Він шпигує для північних штатів і для Хуареса, ще вчора він був одягнений джентльменом, у новесенькому костюмі, а сьогодні переодягнувся у трапера. А навіщо йому переодягатися? Це він учора вбив мого собаку, а його приятель погрожував мені револьвером.

— Так, це шпигун із Півночі, — підхопили інші. — Навіщо він переодягнувся? Це доказ того, що він — шпигун. А до того ще й німець! Судити його! Повісити! Геть північні штати! Геть янкі!

— Що сталося, джентльмени? — запитав із містка капітан. — На судні слід дотримуватися порядку, не шуміти й не порушувати спокою пасажирів.

— Не втручайтеся не в своє діло, сер! — заревів хтось із бандитів. — Ми якраз і збираємося встановити порядок. Ви краще скажіть: у ваші обов’язки входить перевезення шпигунів?

— У мої обов’язки входить перевезення людей, які заплатили за проїзд. Якщо до мене прийдуть лідери жителів Півдня, я теж пущу їх на борт, візьму плату за проїзд і обіцятиму поводитися пристойно. Я лояльний до всіх. А якщо через вас мені доведеться позбутися заробітку, я висаджу вас на берег — і пливіть в Остін по суші.

У відповідь пролунав цинічний, зверхній регіт. Бандити так тісно обступили нас із Вірною Смертю, що ми не могли й поворухнутися. Ми намагалися протестувати, але наші голоси заглушало звіряче виття натовпу. Вони напирали на нас і підштовхували до пароплавної труби, на якій збиралися повісити. Я подивився вгору і побачив на краєчку труби металевий обруч для канатів — дуже практичне пристосування для шибениці: достатньо було перекинути мотузку, обмотати нею наші шиї, потягнути за інший кінець — і готово.

Негідники утворили коло: вони збиралися судити нас. Мені раптом стало смішно: їм і на думку не спало замислитися про те, чому ми не захищаємося. Не могли ж вони не бачити, що ми озброєні револьверами і ножами, і мала ж бути якась причина, чого ми не застосовували зброї.

Вірна Смерть насилу стримувався. Його рука сама хапалася за револьвер, але він поглядав на капітанський місток і притлумлював бажання почати стрілянину.

— Ну що ж, — прошепотів він, — якщо вже я піддався на вмовляння капітана, то треба терпіти. Але якщо вони дозволять собі зайве, вмить отримають двадцять чотири кулі в животи. Стріляйте відразу ж за мною.

— Ви чули? — крикнув бандит. — Вони розмовляють німецькою, а отже, доведено, що вони німці, а саме німці найбільше шкодять південним штатам. Що вони загубили в Техасі? Це шпигуни і зрадники, не варто з ними церемонитися.

Гучними криками розбійники висловили свою згоду лінчувати нас без суду. Капітан знову спробував втрутитися і втихомирити їх, але його висміяли. Раптом хтось запропонував спочатку допитати індіанця, а вже потім повісити нас. Усі відразу погодилися, і ватажок послав двох людей привести апача.

Затиснуті в тісному кільці ворогів, ми не могли бачити Віннету і тільки почули гучний крик. Як ми потім дізналися, індіанець збив із ніг одного з бандитів, а другого викинув за борт. Потім одним стрибком подолав відстань між фальшбортом[40] і капітанським містком, сховався в рубці, виставивши у віконце рушницю. Ця пригода збентежила зграю. Всі кинулися до борту, вимагаючи від капітана спустити шлюпку на воду. Капітан не опирався, віддав команду, і один із матросів негайно спустив кормову шлюпку і поплив до викинутого за борт, який, на своє щастя, тримався на воді.

Зайняті порятунком товариша, бандити покинули нас, і ми з Вірною Смертю залишилися самі. Лінчування відкладалося. Стерновий та інші члени екіпажу не зводили очей з капітана, який тої ж миті подав нам знак і тихо сказав:

— Будьте уважні, джентльмени. Зараз я змушу їх скупатися, але ви залишайтеся на судні, що б не трапилося. Кричіть голосніше.

Пролунала команда: «Стоп, машина!» — і ми повільно попливли за течією вздовж берега, до місця, над яким вирувала вода. Там була мілина, звідки було нескладно перебратися до берега.

Стерновий з розумінням посміхнувся, кивнув головою, і на знак капітана скерував судно просто на мілину. Днище заскреготало, а корпус пароплава задрижав так, що люди насилу встояли на ногах. Бандити злякалися, вмить забувши про шлюпку і про товариша за бортом. Пасажири, попереджені кондуктором, підняли тривожний крик, на палубу раптом вискочив матрос і з перекошеним від жаху обличчям закричав:

— Капітане, вода в трюмі. Скеля розрізала судно навпіл! Ми тонемо! Через дві хвилини ми всі підемо на дно!

— Рятуйтеся хто може! — закричав у відповідь капітан. — Тут неглибоко, стрибайте у воду.

Він бігом спустився з містка, на ходу скидаючи сюртук, жилетку і кашкет, поспішно стягнув чоботи і стрибнув за борт. Вода доходила йому до шиї.

— Стрибайте! — кричав він. — Стрибайте, поки є час. Судно буде тонути й усіх потягне на дно.

Те, що капітан першим покинув судно, яке тоне, та ще й роздягнувся, змусило охоплених панікою бандитів діяти блискавично, не звертаючи уваги на всю безглуздість становища. Вони стрибали за борт, намагаючись щонайшвидше дістатися до берега і не помічаючи, що капітан обплив судно з іншого боку і по скинутому через борт трапу видерся на палубу. Пароплав спорожнів. Там, де нещодавно господарювали бандити, звучав веселий сміх.

Якраз у ту хвилину, коли перші «врятовані» дісталися берега, капітан віддав наказ продовжити плавання. Міцному плоскодонному судну мілини не могли завдати шкоди, його колеса плавно закрутилися, і воно легко зрушило з місця. Розмахуючи сюртуком, немов прапором, капітан крикнув у бік берега:

— Приємної подальшої подорожі, джентльмени! Якщо вам коли-небудь знову заманеться вершити правосуддя, то судіть і вішайте самих себе. Ваш багаж буде вас чекати в Ла-Ґранж. Заберете його там самостійно.

Читач уявляє, яке враження справили ці слова на бандитів на березі. З дикими криками вони стали вимагати, щоб капітан негайно взяв їх на борт, погрожували йому доносами, смертю та іншими карами, а деякі, у кого рушниці не намокли, почали стріляти, але, на щастя, ні в кого не влучили. Один з них у безсилій люті пригрозив капітану:

— Собако! Ми почекаємо тут твого повернення і повісимо на трубі твого ж корита!

— Буду дуже радий зустрітися з вами знову, сер! Кланяйтесь вашим генералам Мехія і Маркесу.

І судно додало ходу, щоб надолужити згаяний час.


Карл Май Віннету II | Віннету ІІ | Куклукскл\aнівці