home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Куклукскл'aнівці

Це дивне слово донині залишається мовною загадкою, його походження по-різному й однаково неуспішно пояснюють різні лінгвісти. Цю назву одні пов’язують зі звуком, який видає замок гвинтівки. Інші вважають, що воно складається з таких смислових частин: кук — застереження, клук — ледь чутний шелест, і клан — шотландське слово, що позначає плем’я, рід або зграю. Я не беруся визначати, котре з них правильніше, втім, і самі члени ку-клукс-клану навряд чи точно знають, звідки взялася назва їхньої організації і яке було первісне значення слова. Можливо, їх це зовсім не бентежить. А може, то комусь із них просто спало на гадку вимовити таке безглузде словосполучення, іншим воно сподобалося, і його стали повторювати, анітрохи не турбуючись про наявність чи відсутність у ньому сенсу.

Значно чіткіше вимальовуються цілі цієї організації. Заснований у Південній Кароліні, ку-клукс-клан незабаром охопив територію Півн'iчної Карол'iни, Дж'oрджії, Алаб'aми, Кент'yккі, Міссіс'iпі, Теннесс'i[41], а потім його вплив поширився і на Техас. Ку-клукс-клан об’єднав безліч непохитних ворогів Півночі, які боролися з порядками, що їх запровадили янкі після перемоги у Громадянській війні, не гребуючи жодними, навіть незаконними методами. Протягом багатьох років ку-клукс-клану вдавалося тримати в напрузі весь Південь, члени організації погрожували фермерам, гальмували розвиток промисловості й торгівлі, і навіть найжорстокіші покарання не могли припинити їхніх злочинів.

Таємна спільнота виникла як наслідок реформ, нав’язаних урядом переможеному Півдню, і гуртувала прихильників рабства, ворогів об’єднання та республіканців. Члени організації під час вступу до її лав давали сувору клятву, яка зобов’язувала їх беззаперечно підкорятися наказам і під загрозою смерті зберігати таємницю спілки. Вони не зупинялися ні перед насильством, ні перед убивствами, ні перед підпалом; регулярно збиралися, щоб ухвалити рішення або вирок, а виконувати ті вироки завжди з’являлися верхи на конях, одягнені в особливу форму, яка закривала обличчя. Вони стріляли у священиків, які проповідували з амвона, у суддів, що саме виконували службові обов’язки, нападали на шановних батьків сімейства, залишаючи після себе понівечені до невпізнання трупи.

Усіх бандитів і розбійників разом узятих не боялися так, як ку-клукс-клану, який врешті-решт почав поводитися настільки зухвало, що змусив губернатора Південної Кароліни звернутися до президента Ґранта[42] по військову допомогу, бо з цією таємною спільнотою вже не міг впоратися ніхто, крім регулярних військових підрозділів. Ґрант виніс справу на слухання Конгресу, і той видав указ, згідно з яким президент отримував повноту диктаторської влади для знищення ку-клукс-клану. Той факт, що довелося вдатися до настільки радикальних заходів, свідчить, наскільки страшна небезпека чаїлася в діяльності таємної спільноти, небезпека, яка загрожувала як кожному окремому громадянинові, так і народові загалом. З часом ку-клукс-клан став притулком для різних покидьків. Один священик, який відспівував сім’ю, вирізану серед білого дня ку-клукс-кланом, у побожному запалі і цілком правдиво назвав дії організації боротьбою дітей диявола з дітьми Бога. І тоді в церкві з’явився чоловік у масці й вистрілив священикові просто в чоло. Убивця зник ще до того, як присутні встигли отямитися.

Наш пароплав доплив до Ла-Ґранж аж увечері. Капітан сказав, що русло річки обміліло і подальший рейс скасовується. Тож ми змушені були зійти на берег. Віннету ще раніше зійшов з борту судна і, застрибнувши в сідло, зник у темряві за довколишніми будинками.

На пристані стояв чоловік, до якого Вірна Смерть відразу ж звернувся із питанням:

— Сер, чи не скажете, коли сюди заходив останній пароплав із Матаґорди? І чи всі пасажири зійшли тут на берег?

— Вчора, приблизно о цій порі. А на берег зійшли всі, бо судно мало відплисти тільки наступного ранку.

— А чи були ви тут наступного ранку, коли пасажири знову піднімалися на борт корабля?

— Звичайно, сер.

— То чи не підкажете одну річ? Ми шукаємо двох наших приятелів, які пливли на цьому пароплаві, а отже, зупинялися тут. Ми хотіли б знати, відпливли вони вранці чи ні.

— Важко сказати, сер. Були ще сутінки, пасажири поспішали, штовхалися, та й усіх не згадаєш, сер. Мені здається, виїхали всі, окрім якогось Клінтона.

— Клінтона? Його ми й шукаємо. Підійдіть, будь ласка, ближче до світла. Мій друг покаже фотографію, а ви подивитесь, Клінтон це чи ні.

Як ми і припускали, чоловік упізнав Клінтона.

— А вам часом не відомо, де він зупинився? — розпитував далі Вірна Смерть.

— Точно не знаю, але, можливо, в будинку сеньйора Корт'eсіо. Принаймні туди понесли його скрині. Сеньйор Корт'eсіо — агент, що займається різними торговими оборудками, іспанець за походженням. Кажуть, зараз він таємно переправляє зброю в Мексику.

— Я сподіваюся, він джентльмен?

— Сер, сьогодні кожен намагається вдавати джентльмена, навіть якщо тягає сідло на власній спині.

Цей жарт стосувався, звичайно ж, нас, бо ми стояли перед ним зі своїми сідлами за спинами, але прозвучало це не надто образливо. Вірна Смерть пропустив кепкування повз вуха і з незмінною ввічливістю поставив ще одне питання:

— А в цих ваших гостинних краях, де, як мені здалося, окрім вашого ліхтаря, немає іншого світла, існує якийсь заїжджий двір чи інше приміщення, де мандрівник міг би заночувати, не побоюючись нападу людей або комах?

— Існує, але тільки один, а оскільки ви змарнували багато часу на розмови зі мною, боюся, що вас випередили інші пасажири і зайняли ті кілька кімнат, які шинкар тримає для приїжджих.

— Гм. Не надто приємна новина, — відповів йому Вірна Смерть, який не образився і на цей жарт. — А чи можна сподіватися на гостинність у приватному будинку?

— Я не знаю вас, сер, і не можу запросити до себе — мій дім занадто тісний. Але я можу порекомендувати одну людину, яка вас не прожене на вулицю, якщо ви, звичайно, люди порядні. Це німець, коваль, він переїхав сюди з Міссурі.

— Ну що ж, — відповів старий, — мій друг також німець, та і я знаю німецьку. Ми з приятелем не розбійники. Гроші маємо й охоче заплатимо, тому мені здається, що ваш знайомий ризикне прихистити нас. Чи не підкажете, як пройти до його дому?

— Грошей він із вас не візьме. Я би сам вас відпровадив, але маю в порту ще справи. А містер Лянґе — так звати коваля — у цей час ще сидить у кнайпі, це така традиція тутешніх німців. Запитайте про нього шинкаря і скажіть, що я вас послав. Ідіть прямо, а потім повернете ліворуч. У кнайпі ще горить світло, тож усе побачите.

Ми подякували йому за люб’язність, дали на чай і пішли далі зі своїми сідлами за спиною. Світло в розчинених вікнах і шум, який долинав ізсередини, підказували, що ми наближаємося до кнайпи. Наді входом висіло зображення дивовижного звіра, схожого на двоногу черепаху з крилами, але назва — «Під соколом» — підказувала, що саме цього хижого птаха там і намальовано.

Переступивши поріг, ми опинилися у прокуреній смердючій кімнаті. Мабуть, відвідувачі мали дуже здорові легені, якщо не лише не задихалися в густому і смердючому тютюновому диму, а й, здається, почувалися цілком добре. Втім, про здоров’я їхніх легень свідчило й те, як голосно вони розмовляли: кожен не так говорив, як намагався перекричати інших, не слухаючи нікого, крім себе. Ми на кілька секунд зупинилися біля входу, чекаючи, поки очі звикнуть до диму, і намагаючись розрізнити людей і предмети в залі. У кнайпі було два приміщення: велике — для завсідників, і менше — для особливих гостей, приїжджих та місцевих. Такий поділ у Північній Америці був доволі рідкісним, бо громадяни вільної країни не визнавали жодних моральних чи станових відмінностей.

У першому приміщенні вільних місць не було, і ми пройшли в друге. Там знайшлося два стільці, які ми негайно зайняли, прилаштувавши в кутку свої речі. За тим же столом кілька чоловіків пили пиво і розмовляли німецькою. Вони озирнули нас швидкими уважними поглядами й відразу поміняли тему розмови, принаймні так здавалося з невпевненої інтонації та занадто частих пауз. Двоє з них були так схожі між собою, тож зразу можна було впізнати, що то батько й син. Високі, сильні, з виразними рисами обличчя і величезними кулаками — їхня зовнішність свідчила про те, що вони багато й тяжко працюють. Їхні обличчя були простакуваті, розпашілі від напоїв, а ще більше від збудження, і здавалося, що вони обговорюють щось неприємне.

Коли ми сіли за стіл, вони посунулися ближче до свого краю, даючи зрозуміти, що не хочуть мати з нами нічого спільного.

— Залишайтеся на своїх місцях, джентльмени, — сказав Вірна Смерть, — ми не завадимо вам і не вкусимо, хоча ще з самого ранку нічого не їли. Чи не підкажете, чим тут можна поживитися, не ризикуючи отруїтися?

Той, кого я вважав батьком, примружив праве око і з посмішкою відповів:

— Ну, проковтнути нас без боротьби буде непросто, ми ще подивимося, хто кого. Втім, ви на вигляд, як копія чоловіка на ім’я Вірна Смерть. Не думаю, щоб вам було неприємним це порівняння.

— Вірна Смерть? А хто це такий? — запитав мій друг, імітуючи здивування на обличчі.

— Відомий чоловік, відоміший за вас у всякому разі. Вестмен і мисливець. За один місяць він пережив більше, ніж тисячі інших за все життя. Мій хлопчик, Біллі, бачив його.

«Хлопчик» виглядав років на двадцять шість, мав добряче засмагле обличчя, і, здається, він легко впорався б зі щонайменше шістьма супротивниками. Вірна Смерть подивився скоса на «хлопчика» і запитав:

— Він бачив його? А де, якщо не секрет?

— У шістдесят другому році в Арканзасі, за кілька годин до того, як почалася битва під Пі-Рідж[43]. Але про ці події вам навряд чи щось відомо.

— Чому ж? Я багато подорожував по Арканзасу і, здається, саме в той час був десь поблизу від Пі-Рідж.

— Так? А кого ви підтримували? Зараз такі часи, що перш ніж сядеш із кимось за один стіл, треба з’ясувати, за кого він і чим дихає.

— Заспокойтеся, сер. Думаю, ви, як і я, не оплакуєте долю побитих рабовласників. А доказом цих моїх поглядів може, зокрема, стати і те, що я говорю німецькою.

— Ну тоді я вас радо вітаю в Ла-Ґранж, сер. Але застережу, що не завжди ті, хто говорить німецькою, є однодумцями. Дуже часто таким чином люди просто намагаються втертися в довір’я. Я вже не раз таке бачив. Та ми говорили про Арканзас і про Вірну Смерть. Ви знаєте, що на початку війни Арканзас підтримав конфедератів-південців, а потім усе круто змінилося. Усі порядні люди, яким не подобалася жорстокість плантаторів, зібралися й оголосили себе прихильниками Півночі. Але всіляка сволота, а до них я зараховую рабовласників, зуміла взяти владу в свої руки і всупереч думці розумних людей приєднала Арканзас до Півдня. Зрозуміло, що це викликало найбільше обурення саме серед німецькомовного населення. Але вони нічого не могли вдіяти і мусили змиритися, бо північна частина країни найбільше потерпіла від наслідків війни. Я жив тоді в Міссурі, в Поплар-Блафф[44], поблизу від кордону з Арканзасом. Мій хлопчик пішов добровольцем і воював у складі одного з німецьких полків північних штатів. Якось туди послали на розвідку кількох солдатів, щоб допомогти прихильникам республіканців у Арканзасі. Білл опинився серед них. Однак розвідники несподівано натрапили на сильний загін ворога, і їм довелося здатися.

— Вони потрапили в полон? Тоді в полоні було несолодко. Я знаю, як поводилися жителі Півдня з військовополоненими: вісімдесят осіб зі ста вмирали від голоду й поневірянь. Але полонених ніхто не вбивав!

— Ось тут ви помиляєтеся, наші хлопці билися не на життя, а на смерть, і коли в них скінчилися патрони, схопилися за ножі та багнети. У сутичці полягло так багато жителів Півдня, що ті від люті надумали розстріляти полонених. Білл — мій єдиний син, і я б залишився сам, але цього не сталося завдяки чоловікові на ім’я Вірна Смерть.

— Як же це трапилося? Страшенно цікаво. Цей вестмен, Вірна Смерть, чи як його там, привів підмогу і відбив полонених?

— Поки би він бігав по підмогу, всіх полонених встигли би перерізати. Він вчинив нечувану зухвалість і самотужки визволив хлопців.

— Тисяча чортів! Ну і ну!

— Він потай прокрався у табір, проповз на животі, як це роблять індіанці. Йому допоміг дощ: тієї ночі лило як із відра і згасило всі багаття. Батальйон південців стояв табором на фермі. Офіцери зайняли будинок, а солдати розмістилися хто де міг. Полонених замкнули в сараї, де стояв прес для цукрової тростини. Їх охороняло четверо вартових. На ранок їх збиралися стратити. Вночі, відразу після зміни варти, крізь шум зливи почувся гуркіт із даху. Хлопці стали прислухатися. Раптом пролунав тріск, і частина даху провалилася. Потім з’явилася діра в стелі, і в приміщення полив дощ. На кілька хвилин усе стихло, потім через отвір у стелі хтось просунув стовбур молодого дерева, ще достатньо міцний для того, щоб по ньому могла видертися вгору людина. Так полонені й вилізли на дах, а звідти зістрибнули на землю. Там лежали тіла чотирьох вартових, вони не заснули, а лежали нерухомо. Забравши у них зброю, хлопці рушили геть. Рятівник вивів їх із табору й відпровадив аж до кордону. Тільки там, прощаючись, вони й дізналися, що їх врятував, ризикуючи власним життям, знаменитий вестмен Вірна Смерть.

— Він пішов із ними?

— Ні, послався на важливі й невідкладні справи і зник у темряві, не давши їм навіть подякувати. Хлопці не встигли й роздивитися його як слід. Білл запам’ятав тільки високу худу фігуру, але йому пощастило говорити з цим чоловіком, і він на все життя запам’ятав слова цієї мужньої людини. Якщо коли-небудь Вірна Смерть опиниться серед нас, ми зуміємо довести йому, що німці — вдячний народ.

— Я думаю, він і так не сумнівається у вашій вдячності. Припускаю, ваш син — не єдина людина, яка чимось завдячує траперові на ймення Вірна Смерть. Але, сер, повернімося до наших справ: можливо, ви знайомі з містером Лянґе з Міссурі?

Чоловік пильно подивився на мого товариша.

— З містером Лянґе? — повторив він запитання. — А навіщо він вам?

— Боюся, що в шинкаря вже не зосталося вільних кімнат, а на пристані нам рекомендували містера Лянґе як людину гостинну, у якої можна переночувати. Нам сказали, що ми знайдемо його тут, у кнайпі.

Чоловік ще раз уважно подивився на нас.


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді позує з рушницею під час його європейського туру. Париж, 1890 рік. Фото з колекції Музею Баффало Білла в Денвері.


— Знайдете, точніше, вже знайшли. Я і є Лянґе. Оскільки бачу, що ви — порядні люди, мій будинок до ваших послуг, джентльмени. Сподіваюся, я не помилився стосовно вас. Хто ваш товариш, він досі не сказав ні слова?

— Мій друг — людина дуже освічена, ваш земляк, саксонець, який приїхав сюди в гонитві за щастям.

— Господи! У Європі люди кидають усе і мчать через океан у надії, що тут їх чекає багатство і щастя і що підсмажені голуби самі падають тут у рот! Запевняю вас, сер, тут треба набагато більше попрацювати, поки досягнете хоч чого-небудь, я вже не кажу про щастя. Але, попри все, бажаю вам успіху. Ласкаво просимо в наші краї!

Він простягнув руку мені, потім моєму товаришу. Вірна Смерть узяв її у долоні, стиснув і вимовив:

— Але якщо у вас виникли сумніви, чи можна нам довіряти, запитаєте вашого «хлопчика», і він підтвердить, що ми свої.

— Білл, мій хлопчик? — здивувався Лянґе.

— Так, він. Ви ж сказали, що він говорив з Вірною Смертю і пам’ятає кожне його слово. Зробіть послугу старому, юначе, повторіть, що він вам тоді сказав?

Білл із готовністю відповів:

— Вірна Смерть ішов попереду загону. Ми таємною стежкою пробиралися до кордону. Я був поранений у руку, кров запеклася, і рукав прилип до рани. Продираючись крізь зарості, Вірна Смерть відпустив велику гілку, і вона з розмаху боляче вдарила мене по рані. Я не стримався і голосно крикнув від болю…

— За що Вірна Смерть назвав вас ослом, — втрутився вестмен.

— А ви звідки знаєте? — здивувався Білл.

А старий тим часом продовжував:

— Ви стали виправдовуватися, поскаржилися, що у вас роз’ятр'uлася стр'iльна рана, на що він вам порадив змочити рукав соком подорожника. Сік охолоджує рану і не дає розвинутися гангрені.

— Так усе й було! Але як ви дізналися? — вигукнув молодий Лянґе, страшенно здивований.

— Ще й питаєте? Та це я дав вам цю пораду. Згадайте, ваш батько помітив, що я схожий на Вірну Смерть. І він має слушність, ми з цим старим схожі як дві краплі води!

— Он воно що… Значить, це ви і є? — Білл схопився з місця й кинувся до вестмена.

Проте батько вхопив його за полу куртки й посадив на місце.

— Сиди! — суворо наказав він. — Право й обов’язок батька першим висловити подяку й обійняти твого рятівника. Але поки що краще утриматися від обіймів, ти сам знаєш, де ми зараз і як за нами стежать.

І додав, звертаючись до вестмена:

— Сер, я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно. Я маю свої вагомі причини так казати. Зараз тут страшенно небезпечно. Повірте, я безмежно вдячний вам, і саме тому повинен бути обережним задля вашої ж безпеки. Наскільки мені відомо і як відкрито говорять, всі знають вас як затятого прихильника аболіціоністів. Під час війни ви зробили чимало славних подвигів і завдали жителям Півдня немалі збитки. Ви були провідником і розвідником у Північній армії і проводили загони такими стежками, де ніхто не наважився б ступити і кроку. Ми всі за це дуже вас шануємо, але жителі Півдня донині називають вас вив'iдачем і шпигуном, і якщо ви опинитеся в компанії прихильників рабовласництва, вас повісять на найближчому дереві.

— Та знаю, знаю, — з погордою відповів Вірна Смерть. — Але я не боягуз, містере Лянґе, хоча чесно зізнаюся, що й бажання бути повішеним не маю. Мені мало не щодня погрожують мотузкою, а я, як бачите, все ще живий. От навіть сьогодні зграя розбійників намагалася повісити нас на пароплавній трубі, але в них нічого не вийшло.

І Вірна Смерть розповів про подію на судні, а коли закінчив розповідь, Лянґе замислено почухав потилицю і промовив:

— Капітан вчинив благородно, але він бавиться з вогнем. Йому доведеться залишитися в Ла-Ґранж до ранку, а бандити — дай Боже, щоб я помилився, — з’являться сюди вночі й кинуться мститися. А з вами може трапитися і дещо гірше.

— Цих негідників я не боюся. З такими, як вони, я зустрічався не раз.

— Не будьте таким самовпевненим, сер. Їх тут підтримають. Останнім часом в Ла-Ґранж стало неспокійно. З усіх кінців сюди сходяться невідомі й підозрілі люди, вони зайняли всі місця в заїзді і в приватних квартирах, поодинці не з’являються, і все про щось таємно домовляються. У них тут немає й не може бути справ, цілий день вони тиняються містом і поводяться зухвало. Зараз вони сидять у першому залі й горлопанять щосили: пащі роззявляють так широко, що в них міг би влаштувати барліг ведмідь ґрізлі. За годину до того, як ви сюди прийшли, вони стали чіплятися до нас. І якби ми не стрималися, обов’язково трапилася б бійка, а то й кровопролиття. Я не маю охоти залишатися тут, та й ви, напевно, втомилися. Попереджаю одразу: з вечерею перспективи в нас не дуже добрі. Я — вдівець, і ми з сином ведемо парубоцьке життя, тож обідаємо у кнайпі. Я навіть будинок продав кілька днів тому, коли відчув, що земля горить під ногами. Зовсім не хочу сказати, що тутешній народ мені не до душі, ні, вони не гірші за інших. Але судіть самі: наша війна тільки-тільки закінчилася, ми ще й рани зализати не встигли. У Мексиці йдуть бої, а Техас, зауважте, якраз на кордоні. Тут, куди не глянь, неспокійно. Звідусіль з’їжджається всілякий набрід, яке вже тут життя! Тому я й надумав усе продати й виїхати до дочки. Вона заміжня і дуже щаслива. Зять підшукає мені роботу, кращого й бажати годі. До того ж я знайшов покупця, який готовий придбати моє господарство. Позавчора він заплатив мені готівкою, тож я можу поїхати, коли захочу. Я вже все вирішив — їду в Мексику.

— Як це, сер? — здивувався Вірна Смерть.

— Що означає «як»? — не зрозумів коваль.

— Ви щойно скаржилися на Мексику, вам не подобалося, що там воюють, і раптом збираєтеся туди?!

— Але так воно і є, сер. Та й не скрізь у Мексиці воюють. У Чіуауа[45], а саме туди я й зібрався, війна вже скінчилася. Спочатку Хуаресові довелося відступати аж до Ель-Пасо[46], але незабаром він здобувся на силу й потіснив французів на південь країни. Їм залишилося бути там лічені дні, потім їх викинуть із Мексики під зад коліном, а бідному Максиміліанові доведеться за все розплачуватися. Мені це прикро, бо я — німець і бажаю йому всього найкращого. Зараз всі будуть битися за столицю, а північні провінції війна обійде стороною. Саме там і живе мій зять. Він людина забезпечена, власник срібних копалень. У Мексиці він уже півтора року, і в останньому листі сповіщає про народження спадкоємця, який ніяк не може обійтися без дідуся. Що ж тут робити? Невже я залишуся тут? Нам із Біллом обіцяли хороші посади в копальнях, а крім того, я сам буду вчити маленького принца молитви й таблиці множення. Безумовно, дідусь повинен бути разом з онуком. Тому я їду до Мексики, а якщо захочете вирушити в дорогу разом з нами, то будемо тільки раді.

— Гм! — пробурмотів Вірна Смерть. — Не жартуйте так, сер, а то раптом ми скористаємося вашим запрошенням.

— Хіба ви теж прямуєте до Мексики? Це було б чудово! Дайте вашу руку, сер! Вирішено, їдемо разом!

І Лянґе простягнув руку старому.

— Та не кваптеся як на пожежу! — розсміявся Вірна Смерть. — Я справді припускаю, що ми поїдемо в Мексику, проте на сьогодні ми ще не знаємо, куди й коли саме.

— Та яке це має значення, я готовий їхати з вами коли і куди завгодно. Звідси всі дороги ведуть у Чіуауа, і мені байдуже, коли саме я туди дістануся — на день раніше чи на день пізніше. Насамперед я дбаю про себе і про власну вигоду. Ви — відомий вестмен і досвідчений провідник. Якщо я поїду разом з вами, то, без сумніву, прибуду на місце цілий і неушкоджений, а що може бути важливіше в наш неспокійний час? Ви повинні з кимось порадитися, перш ніж вирушити в дорогу?

— Чи знайомі ви з сеньйором Корт'eсіо?

— Чи знайомий я з ним? Ла-Ґранж — маленьке містечко, тут всі коти між собою на «ти». Саме він і купив моє господарство.

— Насамперед мені треба знати — шахрай він чи людина честі.

— Ну звичайно, людина честі. Мене мало хвилюють його політичні погляди, для мене набагато важливіше, щоб він дотримав свого слова. Він явно має якісь справи по той бік кордону. Ночами в його дворі вантажать на мулів важкі ящики, а в будинку збираються люди, які потім їдуть на Ріо-дель-Норте. Кажуть, що він постачає Хуаресові зброю і боєприпаси, а також людей, готових битися з французами. Припускаю, що так і є. І хоч він непогано заробляє на цій справі, але й мужності вона вимагає чимало. В наш час на такий ризик йдуть тільки відчайдухи.

— Де він живе? Мені треба неодмінно ще сьогодні переговорити з ним.

— Він буде вдома о десятій. Я теж збирався зайти до нього побалакати про одну справу, але вона сама собою вирішилася, тож тепер не маю потреби йти до нього. Але він мені говорив, щоб я приходив о десятій, бо лиш тоді він повернеться.

— Хтось був під час вашої розмови?

— Двоє чоловіків, один — трохи старший, другий — молодший.

— Ви знаєте їхні імена? — втрутився я в розмову.

— Ми просиділи з ними разом близько години, а за такий час хоч-не-хоч, а познайомишся. Молодшого звали Олерт, старшого — сеньйор Ґавіляно. Старший, здається, був раніше знайомий з сеньйором Корт'eсіо, бо вони згадували про свої зустрічі в Мехіко[47].

— Ґавіляно? Я не знаю, хто це. Невже Ґібсон знову змінив прізвище? — спантеличено запитав мене Вірна Смерть.

Але коваль на фотографіях без вагання упізнав обох чоловіків.

— Це вони, сер, — підтвердив він. — Худий і зі смаглявим обличчям — сеньйор Ґавіляно, а другий — містер Олерт. Він мене трохи збентежив тим, що розпитував про людей, з якими я ніколи в житті не зустрічався. Спочатку про якогось негра на ім’я Отелло, потім про одну молоду міс, здається, з Орлеана, її звали Жанна, і вона пасла овець, а потім чогось пішла воювати з королем Англії. Далі — більше, він згадав якогось містера Фрідоліна, нещасну леді Марію Стюарт, якій відрубали голову в Англії, дзвін, який нібито співав пісню на слова Шіллера, сера Людвіґа Уланда, який прокляв двох трубадурів, за що королева подарувала йому троянду, яку зняла з власних грудей. Містер Олерт був дуже радий зустріти німця і безперестанку сипав іменами та історіями, я, правда, не всі запам’ятав. У мене в голові все змішалося і шуміло, як жорна. Містер Олерт здався мені добрим і нешкідливим, але трохи несповна розуму. Потім він читав мені вірші, де була моторошна ніч, яка двічі підряд закінчувалася ранком, а на третій раз ранок не настав, морок, грім, дощ, зірки, туман, вічність, кров у жилах, дух, який прагне визволення, отрута в серці, словом, суцільні нісенітниці. Я не знав, плакати мені чи сміятися.

Сумнівів не було: містер Лянґе розмовляв із Вільямом Олертом. Ґібсон вкотре змінив ім’я. Мабуть, і прізвище Ґібсон теж було несправжнє. Можливо, він раніше справді жив у Мексиці, і тоді його звали Ґавіляно, і під цим іменем його знав сеньйор Корт'eсіо. Ґавіляно по-іспанськи означає «яструб», а це дуже пасує йому. Слід було з’ясувати, як він пояснював присутність Олерта у своєму товаристві. Без сумніву, він якось незрозуміло впливав на неврівноваженого Вільяма, придушував його волю і підтримував його нав’язливу ідею написати трагедію про божевільного поета. Оскільки одержимий літературою Олерт не міг не заговорити на цю тему, я запитав:

— А якою мовою розмовляв з вами містер Олерт?

— Німецькою. Він довго говорив про трагедію, яку нібито вигадує, але спочатку йому самому треба пережити й випробувати на собі все те, про що він писатиме.

— Але це неможливо!

— Не можу з вами погодитися, сер. Божевілля в тому й полягає, що хворий береться до справ, які ніколи не спали б на думку здоровій людині. Містер Олерт постійно згадував про якусь сеньйориту Фелісу Перільйо, яку він збирається викрасти за допомогою свого друга.

— Так, він справді з глузду зсунувся. Його треба зупинити. Він усе ще тут, в Ла-Ґранж?

— Ні. Вчора вони з сеньйором Ґавіляно поїхали на Гопкінс-Фарм, а звідти збиралися вирушити на Ріо-Ґранде.

— Погано, гірше не придумаєш. Ми повинні негайно їхати за ними. Чи можна тут купити пару хороших коней?

— У сеньйора Корт'eсіо завжди є коні, він забезпечує ними прихильників Хуареса. Але не раджу вам вирушати вночі. Дороги ви не знаєте, а шукати провідника вже пізно.

— І все ж ми спробуємо виїхати ще сьогодні. Нам треба негайно переговорити з сеньйором Корт'eсіо. Вже одинадцята година, покажіть нам, будь ласка, де він живе.

— Охоче. Ідіть за мною.

Ми встали з-за столу й попрямували до виходу, але тут біля будинку почувся тупіт копит. Через кілька хвилин до шинку ввалилася нова компанія, і ми, на свій подив, але й з певним полегшенням упізнали негідників, яких капітан пароплава сьогодні викупав у річці й так врятував їм життя. Мабуть, їх добре знали, бо зустріли вітальними вигуками. Посипалися питання, і ми відразу зрозуміли, що на цю зграю там чекали. На щастя, вони так захопилися бесідою з приятелями, що не помітили нашої присутності. Нас це теж влаштовувало, тож ми повернулися на свої місця, щоб не привертати до себе уваги. Але тепер пройти через перший зал було неможливо: бандити, побачивши нас, без сумніву, полізли б у бійку. Лянґе, дізнавшись від нас, хто такі новоприбулі, злегка прихилив двері, щоб ми, залишаючись невидимими, могли чути, про що вони говорять. Крім того, ми сіли до дверей спиною.

— Не треба, щоб вони бачили вас, — сказав коваль. — Якщо раніше вони вважали вас шпигунами і намагалися лінчувати, то тепер точно не вдасться уникнути сутички.

— Нічого страшного, — відповів Вірна Смерть. — Ми не можемо відсиджуватися тут і чекати, поки вони підуть. Часу в нас обмаль, і ми повинні не гаючись відвідати сеньйора Корт'eсіо.

— Гаразд, сер. Ми потихеньку підемо звідси, не привертаючи їхньої уваги.

Вірна Смерть обвів кімнату очима і здивовано запитав:

— Але як? Є тільки один вихід — через перший зал.

— Ні. Тут можна теж вийти.

І коваль показав на вікно.

— Ви не жартуєте? — запитав трапер. — Я починаю підозрювати, що ви боїтеся. Невже ми підемо не попрощавшись, втечемо, як миші від кота? Та нас засміють!

— Я не боягуз, але вважаю, що краще вчинити, як каже старе добре прислів’я: треба розумом надточити, де сила не візьме. І зроблю я це не з боягузтва, а з обережності. Думаю, не варто нагадувати, джентльмени, що їх разів у десять більше, ніж нас. Це самовпевнені нахаби, і без перешкод пройти нам не вдасться. А оскільки я не люблю, коли мене принижують, та й ви, думаю, з тих людей, які не дають себе образити, то хоч-не-хоч, а битися доведеться. Я не боюся хорошої бійки навкулачки або навіть ніжками від стільців. Адже я коваль, і рука у мене важка. Але револьвер — зброя непередбачувана і дурнувата. Останній боягуз і слимак може кулею завбільшки з горошину убити найвідважнішого бійця. Не треба великого розуму, щоб зрозуміти, що нам вигідніше крадькома втекти через вікно, ніж урочистим виходом спровокувати їхній напад. І хоча в сутичці дістанеться усім, і не відомо, хто переможе, вони розлютуються куди більше, коли дізнаються, що ми їх обдурили.

Я визнавав правоту розважливого коваля. Вірна Смерть помовчав трохи й зауважив:

— Взагалі, правду кажете. Ви мене переконали, я згоден взяти в руки ноги та все, що на них тримається, і стрибнути у вікно, як хлопчисько. Послухайте тільки, як вони розкричалися! Схоже, згадують, як їх провчили на судні.

Справді, наші знайомі розповідали про Вірну Смерть, індіанця, про мене, про віроломство капітана, одне слово, про все, що трапилося з ними на пароплаві. А коли вони опинилися на березі, то в них, виявляється, почалися чвари, і це їх затримало. Спочатку вони сперечалися, як краще помститися капітанові й покарати його за підступність. Потім ніяк не могли домовитися, яким шляхом іти далі: одні хотіли дочекатися наступного пароплава, інші кричали, що часу обмаль, і вимагали негайно рушати в дорогу.

— Не могли ж ми сидіти добу, дожидаючи наступний пароплав, ми ж знали, що нас чекають тут, — провадив оповідач. — На щастя, поряд трапилася ферма, де нам ласкаво позичили коней.

— Ласкаво позичили? — іронічно запитав хтось.

— Звичайно, ми ж ласкаво попросили, а вони нам ласкаво позичили, ха-ха-ха! Спочатку коней не вистачало, і довелося їхати по двоє. А потім дорогою стали траплятися інші ферми, і врешті-решт кожен мав свого коня.

Бандити на розповідь про грабіж відповіли вибухом реготу. Бесіда тривала.

— А тут усе гаразд? Ті, хто шукав зустрічі з нами, приїхали?

— Приїхали.

— Одяг привезли?

— Цілих дві скрині, усім вистачить, і навіть буде забагато.

— От і добре. Чудова буде розвага. Але зі шпигунами й капітаном теж треба поквитатися. Пароплав усю ніч простоїть біля пристані тут, в Ла-Ґранж, тож капітан від нас не втече. Індіанця і шпигунів теж довго шукати не доведеться, люди вони помітні: на одному — новенький траперський костюм, і в обох на спині сідла.

— Сідла? — радісно закричали в один голос бандити. — Невже це ті двоє, які нещодавно увійшли до сусіднього залу? У них не було…

Кінця фрази ми не розчули, бо мовець стишив голос.

— Час іти, джентльмени, — вимовив коваль. — Вони будуть тут із хвилини на хвилину. Першими виходите ви. Сідла ми вам подамо.

Більше чекати не можна було. Недовго думаючи, я вистрибнув у вікно. Вірна Смерть — за мною. Ковалі передали нам зброю і речі, а через секунду теж стояли поруч з нами.

Ми опинилися біля бокової стіни будівлі на маленькому, оточеному невисокою огорожею газоні. Перестрибнувши через паркан, ми озирнулися й побачили, що й інші відвідувачі другого залу залишають приміщення вже перевіреним нами способом, мабуть, не покладаючись на «ласку» прихильників рабовласництва.

— От здивуються негідники, — посміювався Лянґе, — коли виявлять, що здобич вислизнула з їхніх рук. Як розумно ми вчинили!

— Ганьба на мою сиву голову! — бідкався Вірна Смерть. — Я вже чую, як вони регочуть з нас!

— Нехай сміються. Ми посміємося останніми, а це, як відомо, значно корисніше для здоров’я. Я їм ще доведу, що не боюся їх, але бійок по шинках наразі досить.

Обидва ковалі, батько і син, підхопили наші сідла, а коли ми запротестували, сказали, що не допустять, аби їхні гості тягли на собі таку ношу. Незабаром ми опинилися між двох будинків. У лівому було темно, а в правому крізь щілини у віконницях пробивалося світло.

— Сеньйор Корт'eсіо вже вдома, — пояснив нам Лянґе. — Це в нього горить світло. Постукайте, і вам відчинять. Коли закінчите свої справи, приходьте в будинок ліворуч від дороги, там ми й живемо. Тим часом спробуємо роздобутися на якусь вечерю.

Ковалі вирушили додому, а ми підійшли до будинку сеньйора Корт'eсіо. У відповідь на наш стукіт двері прочинилися, і хтось через вузьку щілину запитав ламаною англійською:

— Хто там бути?

— Двоє друзів, — відповів Вірна Смерть. — Сеньйор Корт'eсіо вдома?

— Чого хотіти від сеньйора Корт'eсіо?

Судячи з усього, нас допитував негр-слуга.

— У нас до нього справа.

— Ви сказати, яке діло, інакше я не впускати.

— Ми від містера Лянґе.

— Ах, маса[48] Лянґе! Він хороша людина. Ви заходити, але трошки чекати.

Двері зачинилися, щоб відразу ж широко розчинитися, і негр-слуга запросив нас увійти.

— Заходьте. Сеньйор сказати, що зараз приймати вас.

Вузьким коридором ми пройшли в маленьку, дуже скромно обставлену кімнату: кілька стільців, стіл і конторка. Біля конторки з паперами обличчям до дверей стояв високий худий чоловік. З його зовнішності ми відразу зрозуміли, що перед нами іспанець.

— Бу'eнас т'aрдес, — відповів він іспанською на наше чемне привітання. І відразу ж перейшов на англійську: — Вас прислав сеньйор Лянґе? Чи можу запитати про мету візиту?

Мені стало цікаво, що відповість Вірна Смерть, який залишив за собою одноосібне право вести бесіду з сеньйором Корт'eсіо.

— Можливо, у нас до вас серйозна справа, а може, нам потрібні лиш деякі відомості. Ми самі ще точно не знаємо.

— Добре, побачимо. А поки що сідайте і пригощайтесь сигарилами.

Він подав нам портсигар і сірники. Важко було відмовитися від частування. Сигарили тоді тільки починали входити в моду, і Вірна Смерть, який віддавав перевагу люльці навіть перед найбільш вишуканою сигарилою, закурив одну, найтоншу, і ледве встиг зробити кілька затяжок, як вона вже закінчилася. Я свою викурив ощадливіше.

— Справа, у якій ми вас турбуємо, — почав Вірна Смерть, — не дуже важлива. А прийшли ми так пізно через те, що раніше, як нам сказали, вас не було вдома. Ми б не хотіли залишатися в місті до ранку, тому що нам не до душі тутешні н'aстрої. Ми збираємося пробратися до Мексики й запропонувати свої послуги Хуаресові. Як розумієте, таке рішення приймають тільки після того, як усе обдумають і зважать. І треба бути впевненим, що нас приймуть із належною увагою. Ми дізналися, що можемо запропонувати свої послуги просто тут, у Ла-Ґранж. Нам порекомендували вас, тому ми у вашому домі. Будь ласка, скажіть, чи правильно ми зробили, звернувшись до вас.

Мексиканець відповів не відразу, а спершу уважно подивився на нас. Його очі зупинилися на мені, і, здається, він був задоволений побаченим. Я був молодший і з вигляду міцний. Вірна Смерть, здається, викликав у нього менше довіри. Худорлява, зігнута постать старого видавалась нездатною витримувати серйозні навантаження. Потім він запитав:

— Хто розповів вам про мене, сеньйори?

— Одна людина, яку ми зустріли на кораблі, — натхненно брехав Вірна Смерть. — Потім ми випадково познайомилися з містером Лянґе. І вже він нас попередив, що вас не буде вдома до десятої вечора. Ми з Півночі і воювали проти Півдня. У нас є бойовий досвід, і ми можемо стати в пригоді президентові Мексики.

— Це звучить цікаво, сеньйоре, але скажу чесно: людина ви вже немолода, чи вистачить вам сили витримати труднощі воєнного часу?

— Мені подобається ваша відвертість, сеньйоре, — засміявся старий. — Однак, коли дізнаєтеся, з ким маєте діло, то зміните свою думку і зрозумієте, що й така руїна, як я, може на щось згодитися. Зазвичай мене звуть Вірна Смерть.

— Вірна Смерть? — вигукнув здивовано Корт'eсіо. — Та невже?! Ви — знаменитий вестмен і провідник, якого жителі Півдня пам’ятають досі?

— Так, це я. І моя зовнішність, що вам так спершу не сподобалась, найліпше засвідчить мою особу.

— Це правда. Але я повинен бути обережним, щоб чутка про те, що я вербую добровольців для армії Хуареса, не дійшла до чужих вух. Зараз небезпечно стати одним із підозрюваних. Але з вами мені немає чого боятися, і я заявляю прямо: ви правильно зробили, звернувшись до мене. Я готовий прийняти вас негайно і навіть пропоную офіцерський чин, який відповідає людині вашого рангу і досвіду. Послуги такої людини, як ви, слід використовувати відповідно, бо як з простого солдата з вас буде менше користі.

— Я теж так думаю, сеньйоре. А що стосується мого товариша, навіть якщо він почне рядовим, то незабаром однаково отримає офіцерський чин. Хоч і молодий, він уже став капітаном. Звати його Мюллер, але ви, напевно, чули про нього. Він служив в армії Шерідана і в чині лейтенанта командував передовим загоном під час флангового маршу на Мішенері-Рідж. Мабуть, знаєте, які славні справи чинилися там. Шерідан зробив Мюллера своїм улюбленцем і дав можливість взяти участь у ризикованих проривах. Це він командував кінним загоном, який визволив з полону генерала в битві біля Файв-Фокс[49]. Кривава була битва, але й результати її вагомі. Думаю, він вам підійде.

Старий брехав як дихав, вигадуючи барвисті деталі на ходу, але заперечувати або втручатися не можна було. Я відчував, як червонію, але Корт'eсіо, на щастя, думав, що то від скромності. Він потиснув мені руку і сам, з найкращих міркувань, заходився брехати:

— Нехай вас не бентежить заслужена похвала, сеньйоре Мюллере. Я, звичайно ж, чув про ваші подвиги і дуже радий вас бачити у своєму домі. Зрозуміло, вам я теж пропоную офіцерський чин. І готовий відразу видати певну суму на ваші потреби.

Вірна Смерть уже відкрив рот, щоб прийняти пропозицію Корт'eсіо, тому я став поспішно відмовлятися:

— Це зайве, сеньйоре, ми не можемо погодитися, щоб ви взяли на себе наше забезпечення. Поки що нам потрібні тільки двоє коней, і ми можемо заплатити за них. Сідла та упряж ми маємо.

— Чудово. А я маю якраз пару дуже непоганих коней і, коли ви згодні заплатити за них, продам їх за закупівельною ціною. Завтра вранці підемо до стайні. Це найкращі коні з тих, що я маю. Ви вже знайшли місце для ночівлі?

— Так, нас запросив містер Лянґе.

— Чудово. Якби не його запрошення, ви могли б залишитися в мене, хоча мій будинок і невеликий. Коли ви хотіли б залагодити формальності справи — сьогодні чи завтра вранці?

— Хоч і не знаю, що маєте на увазі під формальностями, та краще сьогодні, — відповів Вірна Смерть.

— Наразі ніяких особливих формальностей не треба, бо ви вступаєте на військову службу за власні кошти. Присягу складете, коли прибудете на місце. Зараз я тільки видам вам паспорти та рекомендаційні листи, щоб не виникло жодних перешкод для отримання офіцерського чину. Краще мати всі папери в порядку і тримати їх при собі, бо ніколи не знаєш, що трапиться наступної миті. Прошу вас, зачекайте чверть години. Ось сигарили й витримане вино, яким я пригощаю тільки дорогих гостей. На жаль, це остання пляшка.

Він подав нам сигарили і пляшку вина, став за конторку і взявся писати. Вірна Смерть скорчив смішну міну за його спиною, з чого я зробив висновок, що старий цілком задоволений досягнутим успіхом. Потім він налив по вінця склянку вина і за одним разом вихилив його за здоров’я сеньйора Корт'eсіо. Але мені результати нашої бесіди здавалися не настільки радісними, бо про людей, які мене цікавили, досі не було сказано ні слова. Я шепнув про це старому, але він відповів мені заспокійливим жестом, мовляв, сам усе владнає.

За п’ятнадцять хвилин Вірна Смерть спорожнив пляшку вина, а Корт'eсіо підготував папери. Він прочитав нам уголос рекомендаційні листи, зміст яких повністю нас задовольнив, поклав їх у конверти і заклеїв. Потім заповнив чотири бланки й дав кожному з нас по два примірники. На свій превеликий подив, я побачив, що тримаю в руках два паспорти: один — французькою мовою з підписом генерала Базена[50], другий — іспанською, підписаний Хуаресом. Корт'eсіо не міг не помітити мого здивування і сказав, хитро посміхаючись:

— Ми не можемо покладатися на те, що якось воно буде, і вживаємо всіх запобіжних заходів. Не питайте, звідки в мене бланки з підписом генерала Базена, це моя таємниця. Хто знає, що може трапитися завтра, тож непогано мати два паспорти. Я виписую їх рідко, а більшість добровольців взагалі не отримує жодних документів.

Він замовк, і Вірна Смерть скористався паузою, щоб перевести розмову на іншу тему:

— Як давно пішли звідси останні добровольці?

— Вчора. Я особисто проводив загін у складі тридцятьох осіб до Гопкінс-Фарм. Цього разу з ними їдуть дві приватні особи, які не будуть служити в армії.

— Чи правильно я зрозумів, що ви допомагаєте переправитися до Мексики і приватним особам? — здивовано підняв брови Вірна Смерть.

— Ні, що ви. Це може призвести до дуже великих неприємностей. Але вчора я зробив виняток, бо один з мандрівників — мій давній знайомий. Втім, коні у вас будуть жваві, і якщо ви рушите в дорогу рано-вранці, то наздоженете загін до того, як він досягне Ріо-Ґранде.

— У якому місці вони будуть переправлятися через річку?

— Загін іде до Орлиної ущелини, але його не повинні там бачити, тому вони обійдуть форт Індж і переправляться через Ріо-Ґранде між його притоками Лас-Морас і Моралес, там наші провідники знають місце, де можна перейти річку вбрід. А далі — на захід і через Байю, Крусес, Сан-Вінсенте, Табаль і Сан-Карлос доберуться до Чіуауа.

Мені ця місцевість була зовсім невідома, а от Вірна Смерть ствердно кивав головою і підтакував, повторюючи вголос кожну назву, ніби знав ті краї, як свої п’ять пальців.

— Без сумніву, ми наздоженемо їх, якщо наші коні будуть не зовсім погані, а їхні — не занадто бистрі, — сказав він. — Чи дозволять вони нам приєднатися до загону?

Корт'eсіо запевнив, що нас радо приймуть, але старий вестмен не вгамовувався:

— А ваші друзі не будуть проти?

— Звичайно, ні! Вони не мають права щось вирішувати в загоні, а тим більше наказувати, бо самі повинні бути вдячні за подорож під охороною. А оскільки ви з ними неодмінно зустрінетеся, скажу, що це справжні джентльмени. Один із них — корінний мексиканець, звуть його сеньйор Ґавіляно, він мій давній знайомий, з яким ми пережили чимало незабутніх хвилин у столиці. Він має молодшу сестру, таку гарну, що жоден юнак, який хоч раз побачив дівчину, вже не зміг врятуватися від її чарів.

— Мабуть, і він вродливий?

— Ні. Вони зовсім не схожі. Правду кажучи, вони не рідні брат і сестра, а зведені. Її звуть Феліса Перільйо, вона була неперевершена співачка і танцівниця, всі розум тратили від її майстерності. Я кажу була, тому що вона несподівано зникла, і тільки зараз я дізнався від її брата, що вона оселилася неподалік від Чіуауа. Але навіть він не знає точно, де саме вона живе, і тільки на місці зможе розпитати детальніше.

— А можна дізнатися, що робив раніше і при якому ділі тепер цей сеньйор?

— Він — поет.


Віннету ІІ

Шоу Buffalo Bills Wild West у Неаполі, 1890 рік. Фото з колекції Музею Баффало Білла в Денвері.


Обличчя старого мисливця мимоволі витяглося у зневажливу міну, і добрий сеньйор Корт'eсіо поспішив додати:

— Він не бере грошей за свою творчість! Він дуже заможна людина і не потребує плати.

— Ну тоді залишається тільки позаздрити йому.

— Та йому й заздрили. Навколо нього було так багато інтриг і пліток, що йому довелося покинути місто і навіть країну. Тепер він повертається з американцем, який мріє з його допомогою осягнути диво поезії та познайомитися з Мексикою. Вони збираються побудувати новий театр у столиці.

— Бажаю їм успіху. А чи знав сеньйор Ґавіляно, що ви живете в Ла-Ґранж і вербуєте добровольців?

— Ні. Я цілком випадково опинився на пристані, коли прибув пароплав, і пасажири стали сходити на берег. Я відразу впізнав його й запросив разом із товаришем до себе. Тут і з’ясувалося, що вони їдуть в Остін, а звідти — до Мексики. Я пояснив їм, як можна безпечніше і швидше перетнути кордон. Чужим людям тут не варто затримуватися, особливо якщо вони не прихильники рабовласництва. У Техасі повно людей, які не проти половити рибку в каламутній воді. Не відомо звідки й не відомо навіщо цілими зграями приїжджає усілякий набрід. Повзуть чутки про збройні напади, вбивства, безпричинну жорстокість. Злочинці завжди встигають втекти, і поліція тільки безпорадно розводить руками.

— Можливо, це діло рук ку-клукс-клану?

— Багато хто вже про це говорив. А останнім часом почастішали випадки, які дають привід стверджувати це впевнено. Кілька днів тому в Ґейтсвіллі знайшли два трупи: до тіл убивці причепили папір з написом «Собаки янкі». У Шелбі мало не до смерті забили батогами цілу сім’ю — за те, що батько служив у армії генерала Ґранта. А сьогодні я дізнався, що в околицях Лайонса знайшли чорний каптур із білими нашивками у вигляді ящірок.

— Тисяча чортів! Усе сходиться! Такий одяг використовують тільки члени ку-клукс-клану.

— Ваша правда. Вони ховають обличчя під чорними каптурами з білими нашивками. За формою нашивок члени банди впізнають один одного. Імена товаришів вони тримають у таємниці навіть один від одного.

— Значить, ку-клукс-клан заворушився і хоче тепер добратися до Техасу. Будьте пильні, сеньйоре Корт'eсіо. Спочатку вони побували в Ґейтсвіллі, каптур знайшли в Лайонсі, скоро вони завітають і сюди, тож неодмінно захочуть відвідати вас.

— Маєте слушність, сеньйоре. Доведеться наглухо замкнути двері та віконниці і тримати під рукою заряджені рушниці.

— І правильно. Коли розбійники нікого не шкодують, то їх теж шкодувати не можна. Ще буде каятися той, хто покладеться на їхню ласку. Я б розмовляв із ними тільки мовою пороху і свинцю. До речі, у кнайпі відбувається щось недобре, там сидить ціла зграя дуже підозрілих типів. Я раджу надійно заховати все, що може свідчити про вас як про прихильника Хуареса. І не зволікайте, зробіть це сьогодні ж. Береженого Бог береже, і ліпше перестрахуватися, ніж дістати кулю через власну недбалість. Ну ось, здається, ми все обговорили. Завтра знову побачимося. Чи маєте ще питання до нас?

— Ні, сеньйори. На сьогодні це все. Був дуже радий познайомитися з вами. Упевнений, що в армії Хуареса ви дуже швидко здобудете бойові відзнаки.

Ми потиснули один одному руки і розпрощалися. Щойно двері зачинилися за нами, я не втримався і штовхнув старого в бік зі словами:

— Ну й понабріхували ж ви! Як вам тільки все це спало на думку?

— Набрехав? Так, набрехав. Ви мене не зрозумієте. Якби не це, то він би миттю виставив нас за двері. Тому й розхвалював і себе, і вас, щоб у нього розгорівся апетит.

— Але ви навіть хотіли взяти у нього гроші. Це було б явне шахрайство!

— Ну, не зовсім явне, раз він ні про що не підозрював. І чому б не взяти, якщо він сам пропонував?

— Тому що ми не збираємося служити в армії Хуареса.

— Звідки знаєте, що буде завтра? Сьогодні не збираємося, а в майбутньому, можливо, і послужимо. Обставини можуть нас до цього змусити. Однак погоджуюся: це добре, що ми не взяли грошей. Тільки тому він нам і видав паспорти та рекомендаційні листи. Але найголовніше, що ми вивідали, куди попрямував Ґібсон. Я прекрасно знаю цей шлях. Завтра ми виїдемо раніше і наздоженемо його. Завдяки нашим паперам командир загону ні на хвилину не сумніватиметься в нашій чесності і видасть нам злочинця.

Не встигли ми постукати у двері Лянґе, як на порозі з’явився сам господар. Він провів нас до кімнати, в якій всі три вікна були завішені товстими ковдрами.

— Не дивуйтеся, джентльмени, — сказав він. — Темрява вимушена. Я навмисне завісив вікна, щоб ку-клукс-клан не пронюхав, що ви зупинилися у мене. З тієї ж причини прошу вас говорити тихо.

— Вони приходили сюди?

— Вони вислали сюди розвідників. Оскільки ви затримувалися у сеньйора Корт'eсіо, мені стало нудно, і я вирішив почекати вас біля входу. І раптом почув, що хтось крадеться уздовж стіни. Я прихилив двері, залишивши тільки вузеньку щілинку, і став у неї дивитися. До дверей підійшли троє і зупинилися. Попри темряву, я побачив дивний одяг: довгі балахони з каптурами, що приховують обличчя. На темній тканині біліли якісь нашивки.

— Як у членів ку-клукс-клану!

— Саме так! Двоє зупинилися чатувати біля дверей, а третій підкрався до вікна і зазирнув досередини крізь щілини у віконницях. Повернувшись, він доповів, що в кімнаті є тільки юнак, найімовірніше, син Лянґе, а старого немає, і на столі стоїть їжа. Другий бандит відповів, що, напевно, ми повечеряємо і відразу ж ляжемо спати. Вони порадилися і надумали ще обійти будинок довкола, щоб вивідати, як краще проникнути всередину. Щойно вони зникли за рогом, я став завішувати вікна, а тут і ви підійшли. Сподіваюся, що через візит ви не втратили апетит. Ви — мої гості, сідайте і пригощайтесь. З усієї душі запрошую вас розділити з нами скромну трапезу. А за вечерею обговоримо, чого слід чекати від бандитів і наскільки велика небезпека.

— Звичайно, ми підтримаємо вас і не залишимо у важку хвилину, — сказав Вірна Смерть. — А де ваш син?

— Коли ви виходили від сеньйора Корт'eсіо, хлопчик тихенько вислизнув на вулицю і пішов до моїх друзів по підмогу. Вони живуть неподалік, і я завжди можу покластися на них. Син потай приведе їх сюди. Двох із них ви вже знаєте — вони сиділи за нашим столом у кнайпі.

— Чи зможуть вони пройти в дім непомітно? Було б добре, якби бандити далі думали, що в домі, крім вас і вашого сина, нікого немає.

— Не турбуйтеся. Мої друзі бували в бувальцях і знають що робити. Втім, я про всяк випадок пояснив Біллові, як поводитися.

На вечерю була шинка, хліб і пиво. Щойно ми сіли до столу, як почули скавуління собаки.

— Це умовний знак, — повідомив нам Лянґе, встаючи з-за столу. — Мої друзі прийшли.

Він вийшов, щоб відчинити їм двері, а незабаром повернувся з сином і п’ятьма озброєними чоловіками. Кожен мав рушницю, револьвер і ніж. Вони мовчки уважно перевірили, чи добре запнуті вікна. На вигляд то були надійні люди. Один із них, уже немолодий, із посивілим волоссям і бородою, не зводив очей із Вірної Смерті.

— Вибачте мені, сер, — звернувся він до вестмена. — Білл попередив мене, кого я тут зустріну, і я дуже зрадів. Мені здається, ми вже бачилися.

— Можливо, — відповів мій товариш. — Я зустрічав безліч людей, і всі вони були дітьми Адама і Єви.

— Ви пригадуєте мене?

Вірна Смерть уважно подивився на нього і сказав:

— Ми й справді, здається, здибалися, але хоч убий, не згадаю де.

— У Каліфорнії років двадцять тому, в китайському кварталі. Грали в карти і курили опіум. Я тоді програв усе, спустив близько тисячі доларів. У мене залишилася остання монета, і хотів не програти її, а витратити на опіум. А відтак мені лишалося тільки застрелитися. Гра була моєю пристрастю, і я не бачив іншого виходу. І тоді…

— Стійте! Ні слова більше! — обірвав його вестмен. — Можете не розповідати.

— Але я хочу розповісти всім. Ви мене тоді врятували. Отримавши половину програних мною грошей, відкликали мене вбік і повернули мій програш, а тоді змусили мене поклястися всім святим, що ніколи більше не сяду за карти і кину курити опій. І я дотримав слова, попри велику спокусу. Ви врятували мене. Сьогодні я — людина заможна, дозвольте мені повернути вам п’ятсот доларів. Будьте такі ласкаві.

— Ні за що! — розсміявся у відповідь вестмен. — Я стільки років пишався цією доброю справою, може, єдиною у моєму житті, що тепер ні за які гроші не продам гідність. Коли я помру, мені нічим буде виправдати свої гріхи перед Господом, і цей благородний учинок — мій останній козир. А ви хочете, щоб я добровільно його позбувся. Та ні за що! Однак зараз маємо справи важливіші, ніж ворушити минуле. Тоді я всього лише застеріг вас і вмовив відхреститися від сатани, з яким, на жаль, сам був добре знайомий. Але своїм порятунком ви завдячуйте тільки собі, своїй силі волі, і нікому більше. Тому краще припинимо цю розмову.

Останні слова старого вестмена нагадали мені його розповідь під час нашої першої зустрічі в Новому Орлеані. Він натякнув тоді, що покійна мати зробила все, аби він став щасливим, але він вибрав іншу стежку. Тепер він постав переді мною в новому світлі: завзятий картяр і шанувальник опію. Я не міг позбутися думки, що він і раніше, і тепер готовий був усе поставити на карту в буквальному сенсі слова. Що ж до опію, то його худа, схожа на скелет фігура явно свідчила про тривалий руйнівний вплив наркотичного зілля. Невже і досі він потай курить опій? Однак я відкинув усі підозри як неймовірні: щоб курити опій, треба особливих умов і багато часу, що, зрозуміло, неможливо під час подорожі, тим більше по прерії. Може, він жує опій?

Тепер він здавався мені зовсім іншою людиною. До поваги додалося почуття жалю. Чого варті тільки його подвиги і чудеса хоробрості, які він виявляв на кожному кроці, супроти тієї боротьби, яку він вів сам із собою! Якими сильними були його тіло й душа, якщо навіть така отрута, як опій, не змогла їх зруйнувати! Прізвисько «Вірна Смерть» набуло для мене іншого, зловісного відтінку. Мабуть, славний вестмен колись був упевнений, що приречений, і смерть здавалася йому єдиним порятунком.

Останні свої слова: «Краще припинимо цю розмову!» — Вірна Смерть вимовив таким тоном, що його давній знайомий не наважився заперечити. Він відповів:

— Добре, сер. Сьогодні нам загрожує не менш небезпечний супротивник, ніж опій. На щастя, з ним упоратися легше, тож почнімо. Ку-клукс-клан — наш спільний ворог, тому й боротися з ним повинні всі. У чудовиська безліч щупалець, і будь-яка поблажливість до нього — то велика помилка. У першій же сутичці ми мусимо показати на ділі, що не маємо наміру поступатися. Нас чекає неминуча смерть, якщо ми дозволимо ку-клукс-клану захопити наше містечко. Вони візьмуться до кожного окремо і врешті передушать усіх. Тому ми повинні за всяку ціну надати непроханим гостям такий гарячий прийом і нагнати на них такого страху, щоб вони більше ніколи тут не з’являлися.

Всі присутні погодилися з ним.

— Чудово, — провадив далі старший із друзів Лянґе. — Треба підготуватися до нападу так, щоб вони, кинувшись на нас, обернулися з мисливців на дичину. Може, у когось є план?

Всі подивилися на Вірну Смерть. Він був досвідчений вестмен і краще за інших знав, що робити в такій небезпечній ситуації. Читаючи в очах чоловіків мовчазний заклик до дії і напружене очікування, Вірна Смерть, як завжди, скривився, кивнув головою, немов погоджуючись із самим собою, і сказав:

— Ну що ж, коли інші мовчать, я скажу кілька слів. Слід взяти до уваги, що вони прийдуть сюди тільки після того, як містер Лянґе ляже спати. Задні двері будинку замикаються на засув?

— Ні, на замок, як і всі інші двері в будинку.

— От і чудово. Без сумніву, вони вже все розвідали і запаслися підробленими ключами. Тільки дурень не зробить цього. У їхній зграї достатньо слюсарів чи бодай тих, хто майстерно володіє відмичкою. Тому слід сподіватися, що вони потихеньку проберуться всередину, і приготуватися до прийому гостей.

— Ми зустрінемо їх пострілами з рушниць! Як тільки вони з’являться, ми почнемо стріляти.

— Ми — в них, а вони — в нас. Щойно ми випалимо, вони за спалахами збагнуть, де ми сховалися. Тому стріляти не можна, краще заманити їх у пастку, не наражаючись на небезпеку.

— Але як ми можемо зловити їх?

— Дуже просто. Ми причаїмося в будинку і дозволимо їм увійти. Коли вони проникнуть у спальню, ми зачинимо двері. Кілька людей вартуватимуть біля дверей, інші стануть біля вікна з двору. Вони не зможуть вийти з дому, і їм доведеться здатися без бою.

Найстаріший із сусідів заперечно похитав головою. Він наполегливо пропонував перестріляти всіх лиходіїв. У відповідь Вірна Смерть примружив одне око і так скривився, що за інших обставин усі попадали б від сміху. Але в той момент ніхто і не посміхнувся.

— Як розуміти вашу міну, сер? — запитав Лянґе. — Ви не згодні?

— Зовсім ні, містере Лянґе. Пропозиція вашого друга непогана, і її легко здійснити, однак мені здається, що події розвиватимуться трохи по-іншому. Куклукскланівці не такі дурні, щоб поводитися так, як нам хочеться. Невже ви справді сподіваєтеся, що вони увійдуть усі разом і вишикуються проти наших рушниць? Я впевнений, що вони тихенько відчинять задні двері і пошлють двох, щонайбільше трьох, розвідати що і як. Цих ми, звичайно, спокійно застрелимо. Але інші підуть і повернуться з підмогою, щоб за всяку ціну покінчити з нами. Тому ми й не зробимо так, як ви пропонуєте. Нам треба впустити їх усіх у будинок і переловити. Тільки так ми убезпечимо себе від нападу і доб’ємося свого без кровопролиття. Ми — християни і хочемо боронитися від цих людей, але з якомога меншими втратами. Якщо ж ви неодмінно бажаєте перебити їх, як скажених собак, беріться до справи без нас. Ми не хочемо брати участі в бійні і йдемо геть, щоб знайти інше місце для ночівлі і не згадувати потім про цю ніч зі здриганням і докорами сумління.

Відверті слова вестмена справили потрібне враження. Всі закивали головами на знак згоди, а старий сказав:

— Ви переконали мене. Мені здавалося, що безжальний прийом раз і назавжди випровадить їх із Ла-Ґранж. Але я не подумав про відповідальність за пролиту кров. І я готовий погодитися з вашим планом, якщо наведете докази, що його вдасться здійснити.

— Будь-який, навіть найретельніше продуманий план може провалитися. Вдасться чи ні — залежить тільки від нас. Треба постаратися, щоб вдалося. Ми вчинимо мудро, благородно і великодушно, якщо впустимо їх у дім, заманимо в пастку і захопимо живцем. Зважте на те, що ку-клукс-клан буде мстити за смерть своїх людей. З усіх боків приїде підкріплення, і вони не відступляться від вас, поки всіх не переріжуть. Тому прошу вас прийняти мій план, все одно нічого кращого ви поки що не запропонували і, думаю, не запропонуєте. Щоб убезпечити нас від випадковостей, я зараз обійду будинок зовні. Хтозна, а раптом побачу таке, що потім нам знадобиться.

— Може, не варто виходити з дому, сер? — запитав Лянґе. — Ви самі сказали, що вони виставили вартового. І якщо він вас помітить, усе пропало.

— Він мене помітить? — засміявся Вірна Смерть. — От не думав, що про мене коли-небудь скажуть, що я нездатний непомітно підкрастися до вартового або піти в розвідку. Не смішіть мене, містере Лянґе. Краще намалюйте мені план будинку і розкажіть, що й де розташоване, та відчиніть мені задні двері й чекайте за порогом, зачинившись, поки не повернуся. Я не буду стукати у двері, а шкребтиму пальцями. На стукіт нікому не відчиняйте.

Лянґе взяв із полички над дверима шматок засохлого мила і намалював на стільниці план будинку. Вірна Смерть уважно придивився до креслення, а потім лише мовчки посміхнувся.

Вірна Смерть уже стояв біля дверей, коли раптом повернувся до мене і запитав:

— Ви вже хоч раз підкрадалися до людини, сер?

— Ні, — збрехав я, згадавши, про що ми домовилися з Віннету.

— У вас з’явилася чудова можливість поповзати собі на втіху. Якщо бажаєте, можете піти зі мною.

— Ні в якому разі, сер! — заперечив Лянґе. — Це занадто ризиковано. Ваш друг не приховує, що не має досвіду, в розвідку він не ходив. Найменша помилка з його боку — і вартовий вас помітить.

— Дурниці! Хоч ми з цим юнаком знайомі не так давно, але певен, що він мріє стати хорошим вестменом. Він докладе всіх зусиль, аби не зробити помилки. Якби мені треба було непомітно підкрастися до вождя червоношкірих, я, звичайно, не взяв би його з собою. Але можете мені повірити, в ку-клукс-клані немає жодного індіанця й жодного вестмена, тому можна не боятися, що вартовий виявиться спритнішим і сміливішим, ніж ми. Навіть якщо він і виявить нас, то я зумію виправити помилку, даю вам слово Вірної Смерті! Я хочу взяти з собою цього юнака, і він піде зі мною. Вперед, сер! Тільки залиште тут своє сомбреро, і я зроблю те саме, бо світлу солому видно в темряві, і вона видасть нас. Зачешіть волосся на чоло і підніміть вище комір, щоб приховати обличчя. Тримайтеся мене й робіть, як я. Побачимо, чи знайдеться такий сміливець, який зміг би проти нас встояти!

Ніхто більше не заперечував, і ми попрямували до чорного ходу. Лянґе тихенько відчинив двері, ми вислизнули в нічну темряву, і він знову замкнувся. Щойно ми опинилися на вулиці, Вірна Смерть сів навпочіпки, а я — за ним. Здавалося, він намагається просвердлити поглядом темряву. Потім я почув, як він по-собачому втягує носом повітря.

— Схоже, попереду нікого немає, — прошепотів він, показуючи на стайню в глибині двору. — Однак треба переконатися, обережність ніколи не завадить. Ви вміли хлопчиком скрекотати цвіркуном, дмухаючи на травинку, затиснуту між великими пальцями?

Я ствердно кивнув головою.

— Там, під деревом, росте трава. Зірвіть травинку і будьте напоготові, поки я не повернуся. Нікуди не йдіть, а якби щось трапилося, подайте мені негайно сигнал цвіркуном.

Він ліг на землю і, підпираючись руками, поповз у темряву. Хвилин через десять він повернувся. Про його наближення мене справді сповістили не очі, а нюх.

— Я не помилився, — шепнув він. — У дворі й перед будинком нікого немає, але на розі під вікном спальні хтось стоїть. Лягайте на землю і повзіть за мною. Тільки не на животі, як змія, а як ящірка, спираючись на кінчики пальців. Обмацуйте перед собою дорогу, щоб, боронь Боже, не хруснула гілка. І застебніть гарненько куртку, щоб поли не волочилися за вами по землі. Вперед!

Ми вже дісталися до рогу будинку, коли Вірна Смерть зупинився. Я зробив те саме. Майже хвилину він вдивлявся в темряву, потім повернув до мене голову і шепнув:

— Їх двоє. Будьте обережні.

І поповз далі, я — за ним. Він не тримався стіни будинку, а попрямував ближче до паркану. Обплетений диким виноградом чи якоюсь іншою виткою рослиною, паркан обгороджував весь сад. Ми повзли вздовж нього, і незабаром я зауважив між будинком і нами дивний темний об’єкт. Потім я дізнався, що це були складені куренем жердини для квасолі та хмелю. Поряд хтось тихо розмовляв. Вірна Смерть вхопив мене за комір, притягнув до себе так, що моя голова опинилася біля його, і прошепотів на вухо:

— Вони сидять он там. Підслухаємо, про що вони говорять. Треба було б вирушити туди мені самому, бо ви — ґрінгорн і можете все зіпсувати, але двоє чують більше, ніж один. Ви зумієте підкрастися до них безшумно?

— Так, — відповів я.

— Тоді спробуємо. Заходьте з того боку, а я зайду з другого. Коли підповзете зовсім близько, притуліть обличчя до землі, щоб блиск очей вас не видав. Якщо все ж таки з якоїсь причини — ну хоча б через занадто гучне дихання — вони помітять вас, доведеться їх знешкодити.

— Убити? — запитав я пошепки.

— Ні. Обійдемося без стрілянини, здіймати галас не в наших інтересах. Ми кинемося на них, я — на одного, ви — на другого. Збийте його з ніг і стисніть шию так, щоб він і не пискнув. Потім я скажу, що робити далі. Але запам’ятайте: без шуму. Я знаю, що силою вас Бог не обділив, але чи впевнені ви, що зможете повалити на землю того здоровила, що був на пароплаві.

— Не сумнівайтеся, сер.

— Тоді вперед!

Він поповз далі, довкола купи жердин, обходячи вартових зі спини, а я наблизився до них спереду. Негідники сиділи поруч і дивилися на будинок. Мені вдалося підібратися до них так близько, що нас розділяло не більше ніж півметра. Я ліг на живіт і прикрив обличчя руками, схиливши голову до самої землі. Потім переконався, що вчинив правильно, послухавши поради вестмена. По-перше, шпигуна завжди може видати світла шкіра обличчя, а по-друге, голоси краще чути знизу.

Вони балакали пошепки, але дуже тривожно, тому навіть за кілька кроків можна було розібрати кожне слово.

— Капітана пароплава чіпати не будемо, — шепотів той, що сидів ближче до мене. — Він висадив вас усіх на берег, це правда, але скажу відверто, він виконував свій обов’язок. Ви дозволили собі забагато. Зрозумій мене правильно, Локсміте, хоч він і клятий німець, та якщо ми розправимося з ним, нашкодимо самі собі. Ми збираємося надовго облаштуватися в Техасі, тож не варто сваритися з перевізниками по ріці.

— Гаразд, воля ваша. Ми підкоримося, хоч руки дуже сверблять. Червоношкірого, здається, і слід прохолов. Як крізь землю провалився. Жоден індіанець не ночуватиме в Ла-Ґранж, дожидаючи наступного пароплава. Але ті двоє точно десь тут. Це шпигуни з Півночі, і їх треба безжально лінчувати. За ними вже давно петля плаче. Знати б тільки, в яку щілину вони забилися. Боягузи, втекли через вікно!

— Та нічого. У кнайпі лишився Слизняк. Він кістьми ляже, але вивідає, де вони. Саме він і винюхав, що коваль уже дістав гроші від мексиканця. Тож якщо діло вигорить, то ми й потішимося, і в програші не будемо. Лянґе-молодший був офіцером в армії на Півночі, тому мотузку йому на шию, та й по всьому. І батько, що виховав такого солдата, теж заслуговує на покарання, але його ми не повісимо. Всиплемо йому батогів, та так, щоб шкіра на спині потріскала. А потім викинемо його з дому і підпалимо господарство.

— Та йому байдуже до цього, він дім уже продав, — відповів йому другий вартовий.

— Зате мексиканець розізлиться й не посилатиме більше людей в армію Хуареса. Ми відвідаємо його контору і наведемо там порядок, щоб він надовго нас запам’ятав. Але діяти будемо, як нам наказали. До речі, ти впевнений, що твої ключі підійдуть?

— Не ображайте мене, капітане. Я своє діло знаю. Жодні двері не встоять проти моєї відмички.

— Скоро почнемо, чекати вже недовго. Швидше б вони вляглися, а то наші вже непокояться. У кущах бузку, де вони сховалися, дуже незручно сидіти. А господарі ще й понакидали туди черепків від битого посуду, сміття та іншого непотребу. Зараз я ще раз зазирну у вікно, може, в будинку вже полягали спати, а тоді ти підеш і покличеш наших.

Здоровань підвівся, підкрався до вікна і припав до щілини у віконницях. Шанобливе звертання «капітане», як і вся розмова, свідчило про те, що саме він командував зграєю. Другого звали Локсміт, тобто Слюсар. Можливо, це його прізвище, а може, він справді слюсар, бо ж сам сказав, що розуміється на відмичках. Коли він ворухнувся, почулося металеве бряжчання: мабуть, у кишені в нього лежала в’язка ключів. Мої роздуми перервав Вірна Смерть, який легенько смикнув мене за штанину. Ми відповзли назад за купу жердин, і я притулився до його лиця. Він запитав, чи все я зрозумів із почутого. Я сказав, що все.

— Тепер ми знаємо, що вони задумали, — сказав Вірна Смерть. — І я втну з ними такий жарт, що вони мене на все життя запам’ятають. Можу я на вас покластися?

— Звичайно. Що я повинен зробити?

— Взяти за горло здоровила.

— З великою радістю, сер.

— Чудово, тільки спочатку я поясню, як взятися до справи, щоб ви зопалу не наламали дров. Слухайте уважно. Не хвилюйтеся, сюди, за жердини, ніхто не прийде.

У ту ж мить капітан повернувся до свого напарника. На щастя, він не став озиратися і відразу сів на землю поруч зі «слюсарем».

Вірна Смерть не вважав за потрібне підслуховувати далі розмову двох негідників і шепнув мені на вухо:

— Ви повинні зловити цього розбійника. Підповзете до нього ззаду і, коли я скрикну, хапайте за горло. Стисніть йому шию, поваліть на землю, спочатку на бік, а потім поверніть на живіт. Тоді сядьте на нього і тримайте. Впораєтеся? Стискайте його так, щоб великі пальці зійшлися ззаду, а решта вісім — по чотири з обох боків — обхопила шию. Цими пальцями якомога сильніше душіть за горло!

— Але ж він задихнеться!

— Дурниці! Задихнутися не так просто. Ці негідники належать до класу хижаків, які дуже вперто чіпляються за життя. Коли вхопите його, відразу ж поваліть на землю, щоб він не міг оборонятися, але треба зробити це правильно! Не забувайте, що ви ззаду, тому ні в якому разі не тягніть його донизу на себе, а ліворуч, щоб він спершу впав на бік, а потім на живіт, а самі наваліться на нього. Так ви точно знешкодите його. Оскільки ви не звикли до такого, може трапитися, що він видасть короткий крик. Але потім затихне, тому тримайте його, аж поки я не опинюся біля вас. Впораєтеся?

— Без сумніву. Я не раз брав участь у змаганнях з боротьби.

— У змаганнях! — презирливо хмикнув старий. — Це ще нічого не значить. Ще раз: капітан вищий на зріст за слюсаря. Зробіть ласку і не осоромте свого вчителя, сер, не допустіть, щоб з вас насміхалися. Ну а тепер — уперед. Чекайте мого сигналу.

І він зник у темряві, а я поповз на попереднє місце. Підібравшись до капітана впритул, я підігнув коліна і приготувався до стрибка.

Обидва куклукскланівці все ще розмовляли, засмучені тим, що їм доводиться так довго чекати. Потім вони знову згадали нас і висловили надію, що Слизняк зуміє рознюхати, де ми зупинилися. Раптом почувся тихий голос Вірної Смерті:

— А ось і ми, джентльмени! Бережіться!

Я вмить скочив на ноги і вчепився капітанові в шию так, як велів Вірна Смерть. Стискаючи йому горло, я повалив його на землю, притиснув обличчям до землі і сів на нього верхи. Він так і не встиг видати ні звуку, і вже нерухомо лежав піді мною. З темряви випливла згорблена фігура вестмена. Старий вдарив капітана по голові руків’ям револьвера і сказав:

— Відпустіть його, а то справді задихнеться! Для новачка ви впоралися навіть дуже непогано. Судячи з того, як починаєте, у вас достатньо хисту, щоб у майбутньому стати хорошим вестменом. Беріть свою жертву і ходімо.

Він узяв на плече одного, я — другого бандита, і ми попрямували до задніх дверей будинку. Вірна Смерть тихенько пошкрябав у двері, і Лянґе відразу ж відчинив нам.

— Що це ви принесли? — запитав він, намагаючись у темряві розгледіти наш вантаж.

— Зараз побачите, — весело відповів вестмен. — Зачиняйте двері і проходьте в кімнату.

Ми поклали наші трофеї на підлогу, і зусібіч пролунали приглушені вигуки подиву.

— Тисяча чортів! — вигукнув сусід Лянґе. — Та це ж два куклукскланівці! Вони мертві?

— Сподіваюся, що ні, — відповів Вірна Смерть. — На щастя, я взяв із собою на розвідку цього юнака, а то б сам не впорався. Він неабияк допоміг мені і навіть переміг ватажка банди.

— Ватажка? Чудово! Але де ж ховаються інші й чому ви притягли сюди цих двох?

— І вам ще треба щось пояснювати? Про це ж легко здогадатися. Ми з цим юнаком одягнемося зараз у їхні блазнівські балахони і приведемо сюди всю банду, яка вичікує сигналу у стайні.

— Чи ви здуріли? Це дуже небезпечно. А якщо вони здогадаються, що ви не ті, за кого себе видаєте?’

— Не здогадаються, — самовпевнено відповів мій товариш. — Вірна Смерть хитріший за них, та і юнак не настільки дурний, як може здатися.

І він переказав усе, що ми підслухали. Тепер за його планом я мав зіграти роль «слюсаря», піти до стайні і привести всю зграю в будинок, а сам він переодягнеться капітаном ку-клукс-клану.

— Само собою зрозуміло, — додав вестмен, — що будемо говорити лише пошепки, бо так усі голоси звучать однаково.

— Ми не будемо заважати вам, — сказав Лянґе-старший. — А що тим часом робити нам?

— Тихенько вийдіть у двір і принесіть кілька кілків, щоб можна було швидко і надійно підперти двері спальні. Потім гасіть світло і ховайтеся. От і все, що ви повинні зробити. А що треба буде робити потім, поки що важко передбачити.

Батько і син пішли по кілки, а ми з вестменом взялися знімати з бранців ку-клукс-кланівський одяг. На чорних балахонах капітана були білі нашивки. У капітана нашивка мала форму кинджала і була пришита на каптурі, на грудях і на стегнах. У «слюсаря» нашивки були у формі ключів. Мабуть, кинджал був символом ватажка. Бандита, який залишився у кнайпі, щоб вивідати, куди ми втекли, звали Слимаком, і, ймовірно, його одяг прикрашали нашивки у вигляді равлика.

Коли ми саме стягували з капітана його бриджі, він отямився, здивовано глянув на нас і спробував схопитися на ноги, простягаючи руку до порожньої вже кобури. Але Вірна Смерть миттю притиснув його назад до підлоги, приставив ніж до грудей і пригрозив:

— Тихіше, друже, навіть не думай кричати або пручатися, а то це лезо опиниться в тобі.

Капітан, чоловік років тридцяти, зі стриженою борідкою, був схожий на офіцера французької армії. Різкі риси обличчя, смаглява шкіра і сліди випробувань на обличчі видавали, що він житель Півдня. Він помацав те місце на голові, куди впав удар руків’ям револьвера, і запитав:

— Де я? І хто ви такі?


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді серед індіанських вождів та державних службовців США в резервації Пайн-Рідж. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Ви в будинку містера Лянґе, того самого, якого ви надумали пограбувати, друже. А я і он той юнак — ті самі боягузи, яких повинен був вистежити Слизняк. Тож ти знайшов те, що шукав.

Бранець стиснув побілілі губи й обвів нас дикими від страху очима. Тоді якраз повернулися обидва Лянґе з жердинами, пилкою і мотузками.

— Мотузок вистачить на всіх, — запевнив нас Лянґе-старший.

— От і добре. Наразі зв’яжіть цих двох.

— Я не дозволю зв’язувати себе! — крикнув капітан, знову намагаючись схопитися на ноги.

Але Вірна Смерть знову пригрозив йому ножем і промовив:

— Не смій рухатися! Тебе, напевно, забули попередити, на кого ти полюєш. Мене звати Вірна Смерть, і ти, звичайно, знаєш, що не кожну людину так називатимуть. А ти думав, що я найкращий друг плантаторів і мрію вступити в ку-клукс-клан?

— Ви… Вірна… Вірна Смерть? — затинаючись, перепитав капітан.

— Так, друже, саме я. Але краще повернемося до наших невеселих справ. Мені відомо, що ти збирався повісити містера Лянґе-молодшого, а старшого — сікти батогами, поки не потріскає шкіра на спині. Ти також хотів спалити його будинок. Тому на поблажливість можеш не сподіватися. Хоч, може, ми й не будемо надмірно суворі, але для цього ти повинен постаратися і поводитися тихо.

— Вірна Смерть! Вірна Смерть! — повторював блідий, як полотно, капітан. — Я пропав.

— Ще ні. Ми не вбивці і не будемо мститися, якщо ви здастеся без бою. А інакше ще до завтрашнього ранку ваші трупи попливуть вниз по річці, на втіху рибам. Слухай мене уважно. Якщо ти зробиш усе, як я хочу, ти зможеш втекти з цього міста і з Техасу, але, Боже борони, тобі повертатися. Зараз я приведу твоїх дружків. Накажу їм здатися. Якщо ви не послухаєтеся, перестріляємо вас, як качок.

Капітанові зв’язали руки і ноги, запхали в рот кляп з його ж носовика, а коли «слюсар» отямився, з ним вчинили так само. Обох бандитів перенесли в спальню, поклали на ліжко і вкрили по горло ковдрами.

— Чудово! — засміявся Вірна Смерть. — Час починати виставу. От зрадіють розбійники, коли зрозуміють, хто спить у ліжках. Скажіть, містере Лянґе, чи не можна якось влаштувати, щоб ми, розмовляючи з гостями, бачили їх, а вони нас — ні?

— Це неважко, — відповів той, показуючи на стелю. — Стеля у будинку зроблена з дощок, одну з них можна витягти.

— Тоді беріть зброю, йдіть на горище й сидіть там, поки я не подам знак. Але спочатку треба підготувати надійні підпори.

Ми відпиляли кілька кілків потрібного розміру і поклали їх так, щоб вони були під рукою. Я вбрав одяг «слюсаря» і в кишені виявив зв’язку ключів.

— Залиште їх тут, вони вам не знадобляться, — сказав Вірна Смерть. — Ви не слюсар і не злодій, тож можете видати себе своєю невмілістю. Візьміть справжні ключі і вдавайте, що орудуєте відмичкою. Захопимо з собою ножі й револьвери, а рушниці, щоб не викликати підозр, залишимо. Тим часом вам, джентльмени, слід вийняти дошку зі стелі й відразу ж погасити світло.

За його вказівками, нас випустили назовні і замкнули двері. У мене в кишені брязкали три ключі: від вхідних дверей, від вітальні і від спальні. Почувши, як скрипить дошка, яку віддирають від балок, ми з Вірною Смертю розійшлися в різні боки: він попрямував до фасаду будинку, де лежали жердини, а я пішов через двір до стайні, де мене дожидали «дружки». Я не підкрадався до них, щоб вони почули мої кроки й заговорили першими, бо боявся видати себе неправильним звертанням. Я вже повертав за ріг, коли переді мною, наче з-під землі, виріс чоловік, на якого я мало не налетів, і грізно запитав:

— Стій! Це ти, Локсміте?

— Тихіше! Ви ж усіх розлякаєте! — прошипів я у відповідь.

— Почекай тут, я зараз покличу лейтенанта.

Він зник у темряві. Отже, крім капітана, був ще й лейтенант, з чого випливало, що ку-клукс-клан був організований як військо. Через хвилину до мене наблизився інший чоловік і прошепотів:

— Чому так довго? Ці собаки нарешті заснули?

— Непробудним сном. Перед тим як лягти, вижлуктили пляшку бренді.

— Тим краще, нам буде менше клопоту. Що там із дверима?

— Все в порядку.

— Пішли! Вже за північ. Впораємось швиденько тут і відвідаємо Корт'eсіо. Показуй дорогу!

Ми рушили вперед, а за нами потягнулися тіні в балахонах. Біля будинку нас очікував Вірна Смерть, якого в темряві справді було неможливо відрізнити від довготелесого капітана.

— У вас є ще якісь особливі накази, сер? — запитав його лейтенант.

— Ні, — відповів старий. — Все буде залежати від ситуації всередині будинку. Починай, Локсміте, відчиняй вхідні двері.

Стискаючи в руках справжній ключ, я підійшов до дверей. Однак відімкнув я не відразу, якийсь час вдавав, ніби намагаюся підібрати відмичку. Нарешті з легким скрипом двері відчинилися, і ми з Вірною Смертю зупинилися біля входу, пропускаючи вперед інших. Лейтенант став біля нас і, коли всі увійшли всередину, запитав:

— Накажете діставати ліхтарі?

— Рано. Наразі дістаньте тільки ви.

Ми теж увійшли в будинок. Я причинив двері, але не став замикати їх на ключ. Тим часом лейтенант дістав із кишені ліхтар і запалив. У тьмяному світлі я помітив на його балахоні білі нашивки у формі мисливського ножа. Бандитів було з півтора десятка, і в кожного був свій знак: півмісяць, хрест, змія, зірка, жаба, коло, куля, серце, ножиці й різноманітні птахи та звірі.

Усі зупинилися, не наважуючись зробити ні кроку без наказу.

Лейтенант, мабуть, полюбляв командувати, бо хазяйновито підняв ліхтар, озирнувся й запитав:

— Виставимо вартових біля дверей?

— Навіщо? — відповів запитанням на запитання Вірна Смерть. — Це зайве. Нехай Локсміт закриє двері на ключ, і сюди ніхто не зайде.

Я негайно замкнув двері, але, щоб не викликати підозр у лейтенанта, залишив ключ у дверях.

— У спальню повинні увійти всі до одного, — давав далі вказівки Вірна Смерть. — Ковалі сильні, як ведмеді, тому знадобляться всі наші люди.

— Ви сьогодні не такий, як завжди, капітане.

— Ситуація сьогодні теж не така, як завжди, лейтенанте.

Він підштовхнув мене до дверей, що вели до вітальні, і тут повторилася та ж сцена, що й біля входу: я прикинувся, що підбираю ключ, і незабаром відчинив двері. Коли всі увійшли, Вірна Смерть взяв ліхтар у лейтенанта і посвітив на двері у спальню.

— Сюди! — покликав він. — Тільки тихо!

— Запалюємо ліхтарі зараз?

— Ні. Тільки в спальні.

Вірна Смерть робив усе, щоб у спальні бандити не відразу розпізнали «сплячих ковалів». Водночас треба було встигнути завести в спальню і замкнути там усіх п’ятнадцятеро, інакше нам довелося б тримати їх під прицілом ще й у вітальні, а людей у нас було обмаль.

Украй обережно я відімкнув останні двері. Вірна Смерть посвітив ліхтарем, зазирнув до спальні і шепнув:

— Сплять як убиті. Швидко і без шуму! Лейтенанте, вперед!

І він заштовхнув лейтенанта в спальню, не давши йому часу ні збагнути, що коїться щось недобре, ні заперечити «начальникові». Всі інші поспішили за ним, і як тільки останній негідник переступив поріг, я зачинив двері, повернув ключ і вийняв його з замкової щілини.

— Кілки, швидше! — прошипів Вірна Смерть.

Кілки були такої довжини, що досягали від дверей до протилежної стіни кімнати. Тепер виламати двері могла хіба що людина з силою слона. Щойно клітка надійно зачинилися за пташками, я кинувся до сходів, що вели на горище.

— Ви не заснули? — запитав я, задерши голову. — Вони в пастці. Спускайтеся.

На мій заклик ковалі та їхні друзі скотилися до нас сходами.

— Бандити в спальні. Тепер троє з вас вийдуть у двір і підіпруть зовні віконниці. Сторожіть їх гарненько, і, якщо хто-небудь посміє запхати носа у віконце, пустіть йому кулю в чоло.

Я випустив трьох чоловіків із дому. Усі інші пройшли до вітальні. Зі спальні спочатку долинув невиразний гомін, а потім — дикий галас. Бандити виявили, що їх обдурили і замкнули, запалили ліхтарі і при світлі побачили, хто лежить у ліжку. Почулися погрози і прокляття, двері задрижали під ударами.

— Негайно відчиніть, а то вам кінець! Ми рознесемо весь дім! — кричали зі спальні.

Погрози не дали їм бажаного результату, і вони спробували вибити двері, але все ж зусилля були марні: жердини намертво заклинили двері, потім за шумом і вигуками ми визначили, що вони відчинили вікно і пориваються зламати віконниці.

— Не можу! — крикнув хтось. — Віконниці підперті ззовні!

Знадвору пролунав грубий крик:

— Гей, ви там! Ви в пастці! Геть від вікна! Перший, хто висунеться, дістане кулю в чоло!

— І вирушить просто в пекло! — голосно додав Вірна Смерть. — Біля дверей виставлено варту, і людей у нас достатньо, щоб перестріляти вас, як куріпок. Запитайте вашого капітана, він дасть вам слушну пораду, що робити!

Стишивши голос, старий звернувся до мене:

— Беріть ліхтар, рушницю і ходімо на горище. А ви, містере Лянґе, запаліть тут світло.

Ми піднялися на горище і підійшли до діри, що була якраз над серединою спальні. Без труднощів знайшли відірвані дошки. Ми замаскували ліхтар у складках балахона і зазирнули вниз. У спальні горіло кілька ліхтарів, і все було видно, як на долоні.

Бандити стояли тісною купкою. Вони вже розв’язали обох бранців, витягли їм кляпи. Капітан щось втовкмачував своїм людям, мабуть, пояснював становище, в якому всі вони опинилися, але так тихо, що ми, як не прислухалися, не могли розчути жодного слова.

— Ого! — раптом виразно почувся голос лейтенанта. — Здатися добровільно? Скільки їх тут, щоб вимагати нашої капітуляції?

— Їх достатньо, щоб за п’ять хвилин перестріляти вас усіх, якщо не здастеся! — прокричав Вірна Смерть.

Немов за командою, всі підняли голови і спрямували погляди на нас. І в ту ж мить десь іздалеку долинув грім пострілу. Спочатку один, потім другий. Вірна Смерть миттю зрозумів, що відбувається в місті, і як слід скористатися непередбаченим щасливим випадком.

— Ви чули?! — крикнув він. — Ваші приятелі пішли в гості до Корт'eсіо, і він пригостив їх на славу. Все місто повстало проти вас. Ми заздалегідь дізналися, що ви збираєтеся до нас, і приготували вам такий прийом, про який ви і не мріяли. Тут не потребують послуг ку-клукс-клану, тому краще б вам здатися, панове. У вітальні, біля спальні, сидять дванадцять осіб, під вікном шість, на горищі — ще шість стволів тримають вас на мушці. Мене звати Вірна Смерть, і, якщо ви складете зброю, ми не будемо судити вас занадто суворо. Запам’ятайте, маєте ще десять хвилин, потім починаємо стріляти. Більше нам нема про що з вами розмовляти.

Він поклав дошку на колишнє місце і тихо промовив:

— А тепер бігом на допомогу Корт'eсіо!

Ми прихопили з собою ще двох чоловіків із вітальні, де тепер залишалися тільки Лянґе з сином, і двох із двору, де для охорони вікна цілком вистачало однієї людини, і помчали до будинку мексиканця. Пролунав ще один постріл, і в світлі спалаху я помітив біля будинку кілька фігур у балахонах. Ще кілька людей вибігли з-за рогу й зупинилися. Один із них злякано крикнув, як мені здалося, голосніше, ніж збирався:

— Біля задніх дверей теж стріляють! Там нам теж не пройти.

Я кинувся на землю і підповз ближче. Тепер я чув усе, про що вони говорили.

— Ось тобі й маєш! Хто б подумав, що мексиканець відчує небезпеку і схопиться за зброю. Тепер він стріляниною розбудить усе місто. Дивіться, вже в інших будинках запалюють світло, а он хтось біжить вулицею. Через кілька хвилин тут збереться натовп. Часу мало. Вибити двері прикладом, і все. Згодні?

Зволікати не можна було, і я, не дослухавши їхньої розмови, поспішив до своїх товаришів.

— Швидше, джентльмени! Вони збираються нападати на будинок Корт'eсіо!

— Не хвилюйтеся, сер! Зараз вони своє дістануть!

Використовуючи рушниці як кийки, ми напали на розбійників. Ті почали тікати, кинувши чотирьох своїх непритомних спільників лежати на землі. Ми негайно зв’язали їх і забрали зброю. Вірна Смерть підійшов до дверей будинку і постукав.

— Хто там? — прозвучало у відповідь.

— Вірна Смерть. Ми розігнали цих дурників, сеньйоре. Відчиніть.

Двері прочинилися. Визирнув мексиканець і впізнав вестмена, хоча той і був одягнений у балахон капітана куклукскланівців.

— Вони справді розбіглися? — запитав обережний Корт'eсіо.

— Так. Чотирьох ми взяли. Це ви стріляли?

— Я. Яке щастя, що ви мене попередили, а то було б мені важкувато. Я відстрілювався звідси, а негр — із чорного ходу, тож вони не змогли підібратися до будинку. А потім я помітив, що на них хтось напав, але не знав, що це ви прийшли мені на підмогу.

— А тепер нам потрібна ваша допомога. До вас вони більше не повернуться, а в будинку у містера Лянґе сидить під замком півтора десятка бандитів, і ми не хочемо відпускати їх, не провчивши гарненько. Накажіть негру сповістити мешканців. Нехай розбудить усе місто, щоб спільно прогнати банду звідси раз і назавжди.

— Добре, сер. Я пошлю слугу до шерифа. А ось ще хтось іде до нас. Сам я буду готовий через кілька хвилин.

І Корт'eсіо зник за дверима. Праворуч із темряви випливли дві неясні фігури з рушницями. Нас покликали, запитали, хто ми і що сталося, а дізнавшись про напад, відразу запропонували свою допомогу. Навіть мешканці Ла-Ґранж, які не хотіли визнавати вашингтонський уряд, виступили проти ку-клукс-клану, що вже встиг дошкулити всім.

Ми перетягли чотирьох поранених бандитів до вітальні в будинку Лянґе і дізналися від господаря, що замкнені в спальні не намагалися вирватися з пастки. Незабаром з’явився сеньйор Корт'eсіо, а слідом за ним один за одним почали прибувати й інші мешканці містечка. У будинку вже не вистачало місця, щоб умістити всіх охочих брати участь у затриманні зграї, і багато хто мусив стояти надворі. Шум голосів і тупіт багатьох ніг було добре чути в спальні, і негідники, які сиділи там під замком, не могли не розуміти, що ситуація складалася не на їхню користь. Ми з Вірною Смертю знову пробралися на горище. Вийнявши ту ж дошку з перекриття, ми зазирнули всередину і побачили картину німого, але запеклого відчаю: хтось стояв, притулившись до стіни, хтось присів на ліжко і закрив обличчя руками, інші полягали на підлозі, злі і принижені.

— Ну як? — запитав Вірна Смерть. — Пройшло десять хвилин. Що ви надумали?

У відповідь прозвучала брудна лайка.

— Якщо я правильно зрозумів, здаватися ви не бажаєте. Тоді ми стріляємо.

Він засунув дуло рушниці в отвір, і я зробив те саме. Як не дивно, ніхто з бандитів і не подумав взятися за зброю, хоча в усіх були револьвери. Страх скував їхню волю, і це підтверджувало нашу здогадку про те, що ці негідники були хоробрі, тільки коли за допомогою хитрості або підлості могли напасти на беззахисну жертву.

— Відповідайте або я стрілятиму! — погрожував їм старий. — Останній раз пропоную здатися!

Відповіддю було мовчання. Вірна Смерть шепнув мені:

— Ви теж стріляйте. Цільтеся в руку лейтенанту, а я візьму на мушку капітана. Але треба обов’язково влучити, щоб вигляд крові переконав їх.

Два постріли пролунали одночасно, обидві кулі влучили в ціль. Капітан і лейтенант завили від болю, інші — від страху. Почувши постріли і подумавши, що стрілянину почали бранці, наші товариші у вітальні й на вулиці з криком кинулися до зброї. Пробиваючи двері й віконниці, до спальні посипалися кулі. Куклукскланівці кинулися на підлогу, почуваючись так у більшій безпеці. їхній капітан став на коліна біля ліжка, обмотав поранену руку простирадлом і крикнув:

— Зупиніться! Ми здаємося!

— Давно б так, — відповів Вірна Смерть. — Усі по черзі підходьте до ліжка і кидайте на нього зброю. Аж тоді ми вас випустимо. Той, у кого знайдеться хоча б щось схоже на зброю, дістане кулю. Ви мене зрозуміли? На вулиці сотні людей. У вас один шанс на порятунок — здатися на нашу милість.

Члени таємної спільноти опинилися у безвиході: про втечу годі було й думати. Хоча, з другого боку, їм нічого не загрожувало після капітуляції. Наміри вони мали злочинні, але здійснити їх не вдалося, тому, по суті, судити не було за що. І вони погодилися на наші умови: незабаром на ліжку виросла купа з ножів і револьверів.

— Чудово, джентльмени! — вигукнув Вірна Смерть. — Зараз ми відчинимо двері, і ви вийдете по одному. І запам’ятайте: око в мене пильне, і той, хто надумає простягнути руку до зброї, вирушить просто в пекло.

Вірна Смерть звелів мені спуститися вниз і передати Лянґе наказ: випустити зі спальні бандитів, зв’язати їх і тримати під наглядом у вітальні. Однак непередбачені обставини мало не перешкодили мені виконати його розпорядження.

У коридорі біля сходів юрмилися люди, на мені ж був костюм «слюсаря» ку-клукс-клану. Мене прийняли за одного зі зграї, і не було ніякої можливості втовкмачити їм, що я не маю ніякого стосунку до таємної спілки. З усіх боків на мене посипалися стусани (ще кілька днів після того мене боліло все тіло), і тут я зрозумів, що мене збираються вивести на подвір’я та повісити на найближчому дереві.

Становище ставало загрозливим: ніхто з цих людей не знав мене. Особливо розперезався один довготелесий і худий. Він, не зупиняючись, бив мене кулаком в бік і кричав на вухо:

— На вулицю його, на вулицю! Там на деревах вистачить гілок, міцних, прекрасних гілок, щоб їх усіх перевішати! Ми доберемо тобі міцнішу гілку, щоб не зламалася!

Одночасно він підштовхував мене до виходу.

— Припиніть! — пручався я. — Я — не член ку-клукс-клану, запитайте в містера Лянґе!

— Ми знайдемо для тебе найкращу гілляку в місті, — не вгамовувався довготелесий і знову вдарив мене у бік.

— Пропустіть мене до вітальні містера Лянґе! Я переодягнувся для того, щоб…

— Найкращу гілляку в місті! А які в нас у Ла-Ґранж мотузки! Міцні і красиві! Дуже вишукані.

Він знову вдарив мене, та ще й так боляче, що я втратив контроль над собою. Його крики могли розпалити натовп, і люди справді зважилися б мене лінчувати, а вже якби йому вдалося виштовхати мене у двір, то там на мене чекала неминуча розправа.

— Припиніть ваші дурні жарти! — заревів я. — Я йду до містера Лянґе з дорученням!

— Найкраща гілляка і найкраща мотузка для тебе! — ще голосніше крикнув чоловік і щосили вгатив мене в ребро.

Моє терпіння вичерпалося, і я відповів ударом на удар. Навколо мене відразу стало порожньо, я скористався цим і, розмахуючи кулаками, кинувся вперед, силкуючись прорватися до вітальні. Я біг по вузькій, відвойованій у натовпу доріжці, яка зникала відразу ж за мною, а мене звідусіль обсипали ударами. Я не заздрив справжнім куклукскланівцям, неважко було уявити, що їх чекало.

Відчинивши поштовхом двері, я увірвався у вітальню. Довготелесий чоловік із криками ввалився слідом за мною. Побачивши його, Лянґе здивовано вигукнув:

— Боже мій! Що з вами, сер? Чому ви так кричите? Чому ваше обличчя в крові?

— На дерево! На дерево цього бандита! — відповів оскаженілий здоровань, тицяючи в мене пальцем. — Він розбив мені ніс і вибив зуби! Три чи чотири! Я мав такі чудові зуби! Останні, які ще залишалися! Повісити його!

Цього разу привід для гніву у нього дійсно був: із розбитого носа й рота юшила кров.

— Повісити? Його? — здивувався Лянґе. — Але він не бандит, сер. Він наш друг, і саме йому ми завдячуємо, що вдалося зловити всю зграю. Якби не він, то і я з сином, і сеньйор Корт'eсіо вже були б мертві, а наші будинки горіли б, як солома.

Довготелесий витріщив очі, роззявив рот і пробелькотів:

— Ми? Завдячуємо йому?

Він був настільки смішним, що всі довкола, попри серйозність становища, зареготали.

Він витяг носовик і витер з обличчя піт і кров. Я тим часом обмацував себе і розтирав ті місця, над якими попрацювали його кістляві кулаки.

— Тепер ви зрозуміли, сер? — гримнув я на нього. — На вас просто найшло. Чому вам так захотілося повісити? І кого? Мене! Усі кістки болять від ваших кулаків!

Від збентеження він не знав, що робити, тож відкрив рот і виплюнув на долоню два «останніх» зуби, які я йому вибив. Тут і я не витримав і розсміявся, хоча вигляд він мав справді жалюгідний.

Тільки тепер я зміг передати Лянґе розпорядження Вірної Смерті. Ми підготували мотузки, склали їх у кут, щоб ті були під рукою, і я скомандував:

— Випускайте їх по одному! І зв’язуйте відразу ж за порогом. Вірна Смерть не зрозуміє, чому ми так довго вовтузилися. Але чому тут досі немає шерифа? Слуга Корт'eсіо обіцяв привести його щонайшвидше.

— Як то немає шерифа? — здивувався Лянґе. — Та це ж він і надавав вам стусанів.

І Лянґе тицьнув пальцем у довготелесого чоловіка.

— Тисяча чортів! — заревів я. — Ви ж шериф, представник влади в окрузі! На вас покладено обов’язок пильнувати порядку, і маєте для цього всі повноваження, а вам раптом заманулося самому лінчувати! Дуже погано, сер! Не дивно, що ку-клукс-клан тут так розперезався.

Через мої слова шериф засоромився, простягнув мені на долоні два свої «останні» зуби і пробурмотів:

— Вибачте мені, сер. Я ж не знав. А у вас обличчя злочинця!

— Красно дякую! Бачили б ви своє обличчя! Але беріться вже нарешті до виконання своїх обов’язків, а то люди ще подумають, що ви хотіли лінчувати мене, бо таємно допомагаєте ку-клукс-клану.

Від цих слів він отямився, з гідністю випростався й відповів:

— Щоб я, шериф всіма шанованого округу Фаєтт, допомагав банді? Дурниці, і я доведу це зараз же! Ми будемо судити банду за законом ще нині вночі. Відійдіть, джентльмени, звільніть прохід. Станьте в коридор і просуньте у двері рушниці, щоб вони добре втямили, хто тут господар. А ви відчиняйте двері в спальню і готуйтеся в’язати їх.

Наказ виконали негайно, і з півдюжини гвинтівок тут же були націлені на двері спальні. У вітальні залишилися тільки шериф, Лянґе з сином, двоє його сусідів, які допомагали нам із самого початку, Корт'eсіо і я. З вулиці долинали крики натовпу, який вимагав прискорення розв’язки. Ми відчинили вікна, щоб люди могли бачити, що ми не чинимо насильства. Двері розбарикадували, і я відчинив їх. Охочого вийти першим не знайшлося, тому я покликав спочатку капітана, а потім лейтенанта. Їхні рани були забинтовані розірваними на смуги носовиками. На горищі біля виламаної дошки сидів із рушницею Вірна Смерть. Полоненим зв’язали руки за спиною і поставили всіх біля стіни в один ряд з чотирма бандитами, захопленими в будинку Корт'eсіо. Біля дверей і вікон юрмилися і схвально шуміли цікаві, ті, хто не брав безпосередньої участі в подіях цієї ночі. Бранці залишалися у своїх балахонах, каптури приховували їхні обличчя. На моє прохання привели людину, яка назвалася цирульником і заявила, що готова перев’язати й вилікувати рани. Цирульник оглянув потерпілих у сутичці розбійників і послав якихось роззяв на пошуки корпії[51], ганчірок, пластиру та інших медикаментів.

Коли всю зграю зв’язали, хтось раптом поставив цілком резонне питання: що з ними робити, адже в Ла-Ґранж немає в’язниці, щоби вмістити дев’ятнадцять осіб?

— Відведемо їх до шинку, — розпорядився шериф, — і покінчимо з ними сьогодні ж. Зберемо суд, призначимо присяжних і виконаємо вирок відразу, на місці. Ми маємо справу з особливо небезпечними злочинцями, тому й діяти будемо, як у надзвичайній ситуації.

Рішення шерифа негайно передали на вулицю. Натовп заворушився й посунув до шинку: кожен хотів зайняти зручніше місце. Багатьом не вдалося потрапити в зал, і вони повлаштовувалися на сходах, у коридорі й біля вікон. Куклукскланівців «вітали» так емоційно, що охороні довелося добре постаратися, щоб уберегти в’язнів від самосуду публіки. Насилу ми пробилися у великий зал кнайпи, призначений для танців. Підвищення для оркестру вже було зайняте роззявляками; довелося їх прогнати, щоб поставити там лаву для підсудних і стіл для присяжних. З бранців зняли каптури і виявилося, що серед них не було жодного місцевого.

Сформували суд, роль голови взяв на себе шериф. Прокурора, захисника, секретаря і присяжних обрали з-поміж присутніх. Мені не дуже подобалася поспішність, із якою формувався суд, але це можна було пробачити, зважаючи на особливі обставини. Свідками виступили обидва Лянґе, Корт'eсіо, ще кілька людей із місцевих мешканців, Вірна Смерть і я. Основним доказом мала була зброя бранців — усі їхні револьвери й рушниці виявилися зарядженими, Вірна Смерть подбав про те, щоб усю зброю принесли з конюшні. Відкриваючи процес, шериф заявив, що, оскільки справа нетипова, слід відмовитися від звичайних формальностей і не приводити до присяги свідків, бо «звинувачені настільки позбавлені моральних якостей, що таким шановним джентльменам, як ми, не варто обтяжувати себе клятвою». Тим паче, що, на його думку, в залі зібралися (звичайно, за винятком членів ку-клукс-клану) тільки ті, чия добропорядність і переконання не викликають ніяких сумнівів, про що він з великою радістю зазначає. Зал зустрів відверті лестощі оплесками, довготелесий розкланявся, а я помітив у залі кількох людей, чиї розбійницькі обличчя аж ніяк не підтверджували пишномовних слів шерифа.

Суд розпочався з допиту свідків. Вірна Смерть детально переповів події тієї ночі, ми ж хіба підтвердили його розповідь. Після нас виступив прокурор і, посилаючись на наші слова, робив наголос на причетності схоплених до забороненої організації, яка навмисне підриває громадський порядок, руйнує державні основи й порушує закон.

— Такі злочини, — почав він, — караються тривалим або навіть довічним ув’язненням, а іноді і стратою. Тільки за причетність до таємної спільноти закон передбачає покарання від десяти до двадцяти років тюремного ув’язнення. Крім того, є обтяжливі обставини. Було доведено, що обвинувачені вчинили замах на життя колишнього офіцера армії Півночі, мали намір покалічити двох шановних громадян і спалити Ла-Ґранж — нехай благословить Господь це місто. У їхні наміри також входило повісити двох мирних і високоповажних джентльменів, яким місто завдячує своїм порятунком, — тут він повернувся до нас і спочатку вклонився Вірній Смерті, а потім мені, — якби ці наміри були здійснені, то призвели б до смерті вищеназваних, тож покарання потрібне якнайсуворіше.

Отже, провину підсудних доведено, і прокурор вимагає «підвісити за шию мотузкою, поки життя не покине їхні тіла», кількох відібраних на розсуд суду членів клану, а іншим завдати тілесних покарань, «щоб мораль їхня зміцнилася», а потім ув’язнити за товстими стінами й міцними ґратами, щоб надалі вони не могли шкодити ні державі, ні чесним громадянам.

Прокурор відкланявся під оплески, і його місце зайняв захисник.

Голова зробив помилку, сказав захисник, не запитавши у звинувачених, хто вони і звідки, не поцікавившись навіть їхніми іменами. Він радить шерифові виправити це, бо треба знати, кого слід повісити, а кого посадити до в’язниці, хоча б для того, щоб належно оформити папери на страту і засвідчити смерть страчених (зауваження було блискуче, і я подумки погодився з ним). Він не заперечує злочинних намірів зграї і визнає, що все, сказане шерифом, правда, але ж задуми ку-клукс-клану не були здійснені. Тому ні в якому разі не можна вимагати смертного вироку або довічного ув’язнення. Він запитує присутніх, чи їхні наміри заподіяли комусь шкоду? І чи може намір взагалі заподіяти шкоду? Звичайно, ні. Оскільки ж ніхто не потерпів, він змушений просити суд звільнити обвинувачених з-під варти, що підтвердить нашу гуманність і слухняність духу і букві закону.

Промову захисника також зустріли вигуками «ура». Він поклонився так гордо, ніби йому плескав увесь світ.

Знову взяв слово голова. Він, виявляється, навмисне не запитав імен обвинувачених, бо був упевнений, що ті спробують ввести його в оману. Тому він пропонує скласти один-єдиний документ про страту з таким формулюванням: «Було повішено дев’ятнадцять членів ку-клукс-клану. Винні в цьому вони самі». Звичайно, він згоден із зауваженням захисника: ми маємо справу з нездійсненим наміром. Саме в цьому руслі й буде вестися судовий розгляд, проте слід пам’ятати, що їхні злочинні задуми так і залишилися задумами тільки завдяки втручанню двох присутніх у залі джентльменів. Наміри теж бувають доволі небезпечними, і за це винні мають бути покарані. У голови немає ні часу, ні бажання зволікати з ухваленням рішення, нескінченно зважувати докази прокурора й захисника. І взагалі, не варто приділяти так багато уваги зграї, яка, попри склад у кількості дев’ятнадцятьох осіб і цілий арсенал зброї, дозволяє взяти себе в полон всього лише двом сміливцям. Його, шерифа, звинуватили в таємному сприянні ку-клукс-клану, і він хоче зняти з себе усякі підозри та докладе всіх зусиль, щоб звинувачені були покарані, зганьблені й більше ніколи не сміли з’являтися в Ла-Ґранж. І він запитує присяжних, чи винні підсудні в тому, що мали намір вбити, пограбувати, скалічити та вчинити підпал? Він просить суддів не зволікати з відповіддю аж до кінця грудня наступного року, бо в залі зібралися поважні громадяни і з нетерпінням чекають вироку.


Віннету ІІ

Під час експедиції. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


Його саркастичну промову зустріли бурхливими оплесками. Присяжні відійшли в куток зали, порадилися кілька хвилин і оголосили: винні!

Шериф тут же наказав вивернути кишені обвинувачених і перерахувати вилучені гроші, потім пошептався з секретарем, прокурором та захисником і негайно оголосив вирок:

— Джентльмени! Підсудні визнані винними. Але зважаючи на те, що їхні наміри не були здійснені, і беручи до уваги звернення захисту до нашого почуття гуманізму, ми вирішили не карати їх за законом.

Обвинувачені зітхнули з полегшенням, зате серед публіки прокотилася хвиля обурення. Шериф, не звертаючи уваги на обурені вигуки, провадив далі:

— Як я вже зазначив, навіть сам намір вчинити злочин підлягає покаранню, і хоча ми нікого не повісимо й нікого не посадимо до в’язниці, ми все ж таки повинні на майбутнє убезпечити себе від отаких витівок. Отже, ми вирішили вигнати їх за межі штату Техас і зробити це настільки принизливим способом, щоб вони ніколи більше не наважилися з’явитися нам на очі. Тому я наказую: обстригти їм волосся і збрити бороди й вуса! Думаю, що серед вас знайдеться багато охочих зробити це власноруч. Тож усі, хто нікуди не поспішає, можуть піти додому і принести ножиці. Буде краще, якщо вирок виконуватимуть ті, хто ніколи не тримав у руках ножиць.

Зал зареготав. Хтось гукнув у відчинене вікно:

— Несіть ножиці! Ми підстрижемо їх!

Не могло бути жодних сумнівів, що всі кинуться додому по інструменти. Так і трапилося. З усіх боків із гучними криками люди несли садові та овечі ножиці.

— Суд також постановив, — говорив шериф, — силою спровадити винних на пароплав, який щойно прибув з Остіна й рано-вранці відпливає в Матаґорду. Там вони пересядуть на будь-яке інше судно й ніколи більше не повернуться в Техас. З цієї хвилини до того, як вони виїдуть за межі штату, їм заборонено знімати ку-клукс-кланівську уніформу, щоб кожен стрічний бачив, як техасці розправляються з членами банди. Весь цей час вони будуть зв’язаними й отримають хліб та воду тільки в Матаґорді. Квитки на пароплав будуть оплачені з їхніх же коштів, які становлять круглу суму — три тисячі доларів, нажитих, мабуть, грабунком. Крім того, все їхнє майно буде продане, передусім зброя. Аукціон проведемо просто зараз, а на гроші від розпродажу закупимо пива та бренді, щоб шановні леді й джентльмени могли освіжитися під час танців, які розпочнуться після суду. А на зорі під музику і похоронні пісні проведемо всю зграю на пароплав. Вони будуть на нашому балу, залишаючись на своїх «почесних» місцях. Якщо захист хоче опротестувати рішення суду, ми охоче вислухаємо його, але просимо висловлюватися коротше, бо часу обмаль. Нам ще слід здійснити стрижку та організувати розпродаж перед балом.

Радісні крики, що супроводжували оголошення рішення суду, переросли в ревіння. Знадобилося чимало часу, щоб утихомирити публіку. Нарешті захисник зміг говорити:

— Що стосується покарання, яке призначене моїм підзахисним, я повинен визнати, що воно достатньо суворе, хоч і пом’якшене обіцянкою подати пиво, бренді і почати танці, тому від імені своїх підзахисних заявляю, що повністю згоден із вироком суду, і сподіваюся, що він матиме цілющий вплив на мораль підсудних і допоможе їм повернутися до доброчесного життя. А також застерігаю моїх підопічних від необдуманих спроб знову відвідати наш штат, а надто місто, бо я відмовлюся брати їх під захист, і тоді без досвідченого адвоката вони не відбудуться так легко. Що ж стосується моєї винагороди, то я бажав би отримати по два долари з клієнта, що в результаті становитиме тридцять вісім доларів. Думаю, можна навіть обійтися без розписки, якщо потрібна сума буде мені вручена негайно і при свідках. Половину з цих грошей я візьму собі, а друга піде на оплату світла й залу для танців. Джентльмени проходять із квитками вартістю п’ятнадцять центів — із цих грошей ми заплатимо музикантам. Дам, зрозуміло, запрошуємо безкоштовно.

Він сів на місце, і шериф висловив повну згоду зі сказаним. Я почувався, мов уві сні. Невже все це відбувається насправді? Я не мав підстави не довіряти власним очам: захисник отримав свій гонорар, багато хто побіг додому, щоб привести дружин на бал, зал наповнювався людьми з різноманітними ножицями. Спочатку я обурився, але незабаром заспокоївся й почав реготати. Вірна Смерть теж сміявся, вдоволений рішенням суду. Членів ку-клукс-клану поголили, обстригли й відразу ж перейшли до аукціону. Рушниці були продані швидко й за хорошу ціну, інші предмети з арсеналу банди теж знайшли своїх покупців.

У залі стало неймовірно шумно й тісно. Одні намагалися увійти, інші — вийти, не обійшлося без штовханини і стусанів. Кнайпа не могла вмістити й десятої частини охочих. Нарешті з’явився оркестр: кларнет, скрипка, труба і старий фагот. Музиканти сіли в кутку і взялися настроювати свої допотопні інструменти, я відразу збагнув, що вони далеко не віртуози. Я збирався вже втекти, тим більше, що в залі з’явилися дами, але Вірна Смерть і чути про це не схотів, хвалькувато стверджуючи, що саме ми є героями дня, тож неодмінно повинні насолодитися життям після труднощів і небезпек. Шериф теж втримував мене, заявивши, що жителі Ла-Ґранж образяться, якщо ми відмовимося танцювати в першому котильйоні[52]. Він уже встиг представити вестменові й мені свою дружину та дочку, зауваживши, що вони чудово танцюють. Оскільки я вибив йому два «останні» зуби, а він трохи потовк мене, ми, на його думку, мали тепер пройнятися одне до одного мало не родинними почуттями. Він запевняв мене, що засмутиться, якщо я покину бал, до того ж пообіцяв нам окремий стіл. Що я міг вдіяти?

А до всього ще й прийшли обидві його дами, яким він відразу нас представив. Я зрозумів, що мені як «героєві сьогоднішнього дня» не вдасться уникнути участі в горезвісному котильйоні, а можливо, і в кількох інших танцях.

Добряга-шериф явно радів з того, що нами опікувалися берегині його домашнього вогнища. Він знайшов нам стіл, щоправда, з одним, зате суттєвим недоліком: це був столик на чотирьох, і тепер ми цілком і остаточно опинилися під владою обох дам. Особливе становище їхнього чоловіка й батька надавало дамам особливої гордовитості та гідності. Матері було за п’ятдесят, вона плела спицями вовняний светр і тільки один раз розтулила рот, щоб ні з того, ні з сього згадати про кодекс Наполеона. Дочці було за тридцять, вона принесла з собою книгу віршів і читала її, не зважаючи на неймовірний галас у залі. Вона висловила в розмові з Вірною Смертю свою думку про французького поета Беранже, що, мабуть, мало свідчити про її неабиякий розум, але коли старий вестмен цілком серйозно запевнив її, що ніколи не мав честі розмовляти зі згаданим джентльменом, панночка замовкла й не вимовила більше ні слова. Від пива наші пані відмовилися, але коли шериф приніс їм дві склянки бренді, загострені риси їхніх мізантропічних облич просвітліли.

Незабаром довготелесий шериф підійшов до нас, штовхнув мене за своїм звичаєм у бік і шепнув:

— Беріться до справи: пора танцювати котильйон.

— А дами нам не відмовлять? — запитав я, потай сподіваючись на таку можливість.

— Ну що ви? Дам я заздалегідь попередив.

Я неохоче встав, уклонився дочці, промимрив щось про велику честь, задоволення й перевагу та отримав у руки томик віршів, а на додачу й саму панночку.

Вірна Смерть взявся до справи з упевненістю бувалого чоловіка, по-свійському звернувшись до матері:

— Ну що ж, ходімо танцювати. Вам як більше до вподоби, праворуч чи ліворуч? Мені байдуже, я стрибаю в будь-яку сторону.

Краще промовчати, як ми танцювали, яких збитків завдав кнайпі мій друг, коли падав на підлогу разом із партнеркою, як джентльмени поступово напилися. Скажу хіба, що до сходу сонця запаси шинкаря вичерпалися.

Та шериф запевнив усіх, що гроші ще лишилися і що як тільки під вечір запаси поповнять, можна буде продовжити веселощі.

Коли оголосили, що час вести куклукскланівців на пароплав, дами схопилися з місць.

Хода відбувалася у строго визначеному порядку: попереду йшли музиканти, за ними — судді, потім — члени ку-клукс-клану в своїх безглуздих балахонах, далі — свідки, тобто ми, а за нами — вся інша публіка, словом, ціла юрба.

Американці — дивні люди, вони завжди домагаються свого. Не знаю, де вони так швидко роздобули стільки того, але всі учасники ходи, за винятком хіба що пастора і дам, мали з собою ріжки, сопілки та інші інструменти. Коли всі стали на місця і шериф подав знак рушати вперед, музиканти, які йшли попереду, заграли мотив відомої пісеньки «Янкі Дудл»[53], інші підіграли як могли, і врешті все це стало нагадувати котячий концерт. Від свисту, співу, ревіння і звуків інструментів аж голова тріщала, усе це годі описати. Незабаром мені вже здавалося, що я потрапив до божевільні.

Повільним кроком наша «похоронна» процесія наблизилася до річки. Куклукскланівців передали з рук у руки капітанові, і той взяв їх під варту, а пасажири, які знали про злодіяння бандитів не з чуток, виділили зі своїх лав дужих вартових. Про втечу годі було й думати. Найретельніше їх стерегли німці, які були на борту. Коли пароплав відплив, оркестр заграв бравурний марш, а публіка радісно вигукувала услід кораблю. Поки всі прощалися з «дорогими гостями» і витріщалися на пароплав, який відходив від причалу, я взяв під руку свого товариша, і ми разом із Лянґе та його сином вирушили додому, щоб трохи відпочити перед дорогою. Однак проспали довше, ніж збиралися, що мене сильно засмутило.

Коли я прокинувся, Вірна Смерть був уже на ногах. У нього боліло стегно, і через це він не міг спати. Тож заявив мені, страшенно мене цим перелякавши, що їхати верхи він не зможе. Такими були наслідки його падіння під час танцю. Ми послали по лікаря. Той прийшов, оглянув хворого і сказав, що нога вивихнута, тож треба вправити вивих. Мені хотілося дати йому ляпаса. Він чималий час вовтузився біля ноги, сказав, що почуємо хрускотіння, коли нога стане на місце. Та хоч як ми дослухалися, але марно. Врешті-решт я відсунув цього шарлатана убік і сам подивився до стегна свого товариша. Побачив синю пляму з жовтизною довкола, з чого зробив висновок, що йдеться про звичайний забій.

— Потрібно натерти його гірчицею або якимось спиртом, і це допоможе, — сказав я. — Але сьогодні вам точно не слід рухатися. Шкода, що Ґібсон за цей час утече.

— Не хвилюйтеся, сер, — заспокоював мене Вірна Смерть. — Коли такий старий мисливський пес, як я, бере слід, він уже не втратить його, поки не вийде на звіра. Покладіться на мене.

— Повністю довіряю вашому досвіду, сер, — відповів я, — але ми затрималися з від’їздом, і Ґібсон дуже випередить нас.

— Ми наздоженемо його. Хіба не однаково, чи зловимо ми його на день раніше чи на день пізніше? Не впадайте у відчай, мене недаремно прозвали Вірна Смерть. Наш любий шериф трохи напаскудив нам зі своїми дамами, але це нас не зупинить.

Це звучало обнадійливо, я довіряв своєму супутникові і знав, що він дотримає слова, тож намагався не турбуватися. Самому мені вирушати не було сенсу. Тому я зрадів, коли за обідом Лянґе запропонував їхати разом, бо йому з нами по дорозі.

— Ми не будемо вас обтяжувати, — запевняв він нас. — Ми з сином уміємо поводитися зі зброєю і доглядати за кіньми, люди ми не боягузливі і не кинемося навтьоки, якщо дорогою зустрінуться білі, червоношкірі чи сам чорт. Візьміть нас із собою. Домовилися?

Ми погодилися без вагань.

Потім прийшов сеньйор Корт'eсіо, що проспав того ранку ще довше, ніж ми, і запросив нас оглянути коней. Попри біль у стегні, Вірна Смерть пошкандибав за нами. Він хотів сам подивитися на коней.

— Ось цей юнак намагається переконати мене, що знається на конях, — бурчав Вірна Смерть. — Може, він і вміє хвацько гарцювати, але я маю особливе чуття на коней. Купуючи коня, часто вибираю таку страшну на вигляд шкапу, що інші просто дивуються. Але я знаю, що роблю: мій нюх мене ні разу не підвів.

У стайнях Корт'eсіо Вірна Смерть змусив мене проїхатися верхи на всіх конях, а сам уважно придивлявся і прицінювався. Зрештою, покладаючись на своє чуття, він відкинув усіх запропонованих нам коней.

— На вигляд вони набагато кращі, ніж насправді. Але через кілька днів їх довелося б кинути. Ми купимо он ту світло-гніду пару жеребців. Хоча вони і не молоді, зате коштують дешево.

— Але ж це не верхові коні, а шкапи для повозів! — з образою вигукнув Корт'eсіо.

— Вибачте за різкий тон, сеньйоре, але ви в конях нічого не тямите. Ці жеребці знають прерію, просто побували в поганих руках. Вони не задихнуться і не впадуть мертвими від тривалого скакання. Їх ми й візьмемо, сперечатися тут нема про що, вирішено!


У ролі детектива | Віннету ІІ | Через кордон