home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Через кордон

Через тиждень після цих подій п’ятеро вершників, четверо білих і один чорношкірий, мчали по місцевості, де проходить південна межа між техаськими округами Медина і Ворд[54]. На чолі кавалькади були двоє білих, одягнених майже, як близнюки, тільки одяг молодшого був трохи новішим, ніж у старшого, схожого на живий скелет. Їхні світло-гніді жеребці бігли жвавою риссю і час від часу весело пофоркували, немов давали зрозуміти, що довгий виснажливий біг для них не проблема. У наступній парі легко було впізнати батька й сина. Їхні міцні тіла обтягував також однаковий одяг, але не шкіряний, а вовняний. На головах у них були широкополі фетрові капелюхи, а зі зброї була рушниця, ножі і револьвери. Жилавий негр, який супроводжував білих вершників, був одягнений у легкий і зручний костюм із темного полотна, над його кучерями стримів блискучий циліндр, у руках він тримав дубельтівку, а за пояс заткнув мачете — довгий шаблеподібний ніж, яким користуються в Мексиці.

Читач уже вгадав імена перших вершників: Вірна Смерть, Лянґе з сином і я. Негр — то слуга Корт'eсіо, той самий, що в пам’ятний вечір відчинив нам двері. Вірній Смерті знадобилося три дні, щоб одужати від травми, якої він зазнав таким сміховинним способом. Я підозрював, що він трохи соромиться усієї цієї історії. Дістати рану в бою — почесно, але впасти під час танцю і від того зазнати серйозних пошкоджень — ситуація вкрай неприємна для справжнього вестмена, тож мій товариш неабияк переймався із цього приводу. Йому явно боліло значно більше, ніж він показував, інакше б він не змусив мене чекати аж три дні. А з того, як часто посмикувалося його лице в дорозі, я розумів, що біль не минув.

Сеньйор Корт'eсіо, дізнавшись, що обидва Лянґе вирушають у дорогу разом з нами, прийшов до нас в останній день нашого перебування в Ла-Ґранж і попросив взяти з собою свого слугу Сема.

Зізнаюся, що це прохання нас насторожило, тим більше, що далеко не кожен захоче кілька тижнів поспіль їхати поряд з якимось незнайомим негром. Але Корт'eсіо розвіяв наші сумніви, пояснивши, що отримав із Вашингтона дуже важливе повідомлення, яке треба терміново передати далі в Чіуауа. Він доручив би й нам того листа, але йому обов’язково потрібна відповідь, яку ми вже не змогли би привезти йому. Тож довелося обрати посланця, а ніхто не впорається з дорученням краще, ніж Сем, відданий слуга, який чеснотами переважав не одного білого. Сем уже багато років служить своєму панові вірою і правдою, не раз переходив кордон, а також мужньо терпів труднощі небезпечної подорожі. Сем не буде для нас тягарем, запевняв нас Корт'eсіо, навпаки, він може стати корисним, бо характер має поступливий, слухняний, він завжди готовий прислужитися.

Ми погодилися на прохання мексиканця і не пошкодували. Ще багато років тому Семові доводилося переганяти по Мексиці стада худоби, і відтоді він чудово їздив верхи. Ввічливий і послужливий чорношкірий, здається, симпатизував мені і кидався допомагати в усьому, до чого б я не взявся.

Вірна Смерть вважав, що шукати сліди Ґібсона в прерії — це марна трата часу: ми знали, куди попрямував останній загін добровольців, що його вислав Корт'eсіо на допомогу Хуаресові. Тому вестмен вирішив не повторювати їхній шлях, а найкоротшою дорогою вийти до Ріо-Нуесес біля Орлиної ущелини, де, як він був переконаний, добровольці мали пройти обов’язково. Слід було поспішати, бо шахрай сильно випередив нас; мені не вірилося, що ми зуміємо наздогнати його, але Вірна Смерть заспокоїв мене, сказавши, що в тих місцях неспокійно і не всюди мексиканські новобранці зможуть проїхати без побоювання, тож їм доведеться уникати поселень і часто робити великий гак. У нас же не було причин петляти й ховатися, тож неважко буде надолужити згаяний час.

За шість днів ми зуміли подолати двісті миль, у що ніхто, крім Вірної Смерті, не повірив би, дивлячись на наших коней. Потрапивши у прерії, коні як переродилися. Свіжа трава й повітря, степовий простір, рух додали їм сил. Вони бадьоро бігли, оживаючи на очах, і, здавалося, молодшали. Вірну Смерть просто розпирало від гордощів: його «кінське чуття» і цього разу не підвело.

Ми минули Сан-Антоніо, перетнули навпростець округ Медина[55]. Спочатку наш шлях вів до Ріо-Леона, головної притоки річки Фріо, що неподалік від місця впадання Тарки-Крік у Ріо-Нуесес. У тамтешній місцевості вода траплялася все рідше, натомість почалася найбільш депресивна територія техаської пустелі. Гора Леоне з фортом Індж біля її підніжжя залишилася на північний захід від нас, навряд чи Ґібсон і його супутники наважилися проїхати там, ризикуючи потрапити в поле зору військових. Тож ми сподівалися незабаром вийти на слід.

Територія, якою ми їхали, була надзвичайно добре пристосованою до швидкої їзди верхи. Рівна, як тарілка, прерія, низька трава — це полегшувало коням пересування. Прозоре, чисте повітря дозволяло бачити далеку чітку лінію горизонту. Постійно просуваючись на південний захід, ми уважно вдивлялися в далечінь перед собою, не озираючись навкруги, тому занадто пізно помітили, що нас переслідують. На шостий день подорожі Вірна Смерть поставив дашком свої долоні до очей, а потім тицьнув пальцем направо і сказав:

— Погляньте туди, джентльмени. Як думаєте, що це таке?

Ми подивилися у вказаному напрямку і помітили чорну цятку, яка наближається до нас, як здавалося, дуже повільно.

— Гм! — промимрив у відповідь Лянґе-старший, прикриваючи долонею очі від сліпучого сонця. — Схоже, там пасеться якась тварина.

— Ну звичайно, — посміхнувся Вірна Смерть. — Тварина! Та ще й пасеться! Ваші очі не здатні пристосуватися до відстаней у прерії. Між нами близько двох англійських миль, а це означає, що це не одна тварина. Бо це мав би бути звір завбільшки зо п’ять слонів. Бізони тут не водяться, а якщо якесь стадо і забреде випадково, то не о цій порі року, а навесні або восени. Ви не маєте досвіду і не розрізняєте рухомі предмети. Бізони і мустанги, коли пасуться, щипають траву і йдуть повільно, крок за кроком. А я готовий побитися об заклад, що то хтось мчить до нас галопом.

— Не може бути, — заперечив Лянґе.

— Ну що ж, — сказав Вірна Смерть, — коли білі помиляються, послухаймо думку чорношкірого. Що думаєш ти, Семе?

Негр, який досі мовчав, не довго думаючи відповів:

— Це, мабуть, вершники, маса. Чотири, п’ять чи шість.

— Згоден. Може, це індіанці?

— О, ні! Індіанець прямо не ходити до білого. Він спочатку ховатися, придивлятися, а потім підкрадатися. Вершники скакати до нас навпростець, значить, це білі люди.

— Слушно кажеш, Семе. Я радий, що твій розум набагато світліший за твою шкіру.

— О, маса… — зніяковів Сем, показавши зуби в широкій посмішці. Похвала вестмена явно йому сподобалася.

— Якщо ці люди справді їдуть до нас, — сказав Лянґе, — то краще нам зачекати на них тут.

— Навіть не кажіть мені таких дурниць, — відповів вестмен. — Ви ж бачите, що вони не просто їдуть на нас, а тримаються південного напрямку. Вони бачать, що ми їдемо вперед, і намагаються перехопити нас по діагоналі. Тож продовжуймо рухатися! У нас немає часу на зупинки. Можливо, це солдати з форту Індж, які виїхали на огляд території. Якщо це справді вони, то на нас не чекає нічого хорошого від зустрічі з ними.

— Чому?

— Бо ми довідаємося чимало неприємного. Форт Індж розташований досить далеко звідси на північний захід. Якщо комендант змушений висилати патрулі аж так далеко, це означає, що існує якась серйозна небезпека. Думаю, ми незабаром про все дізнаємося.

Ми рухалися далі з тою ж швидкістю. Цятка на горизонті поступово наближалася, аж поки не розсипалася на безліч дрібних крапок, які швидко збільшувалися. Незабаром ми вже чітко бачили, що це були вершники. А ще через п’ять хвилин змогли роздивитися військові уніформи. А потім вони нарешті наблизилися на таку відстань, що ми змогли почути їхні окрики, звернені до нас. Вони веліли нам зупинитися.

Це були п’ятеро драгунів і їхній вахмістр.

— Куди ви так поспішаєте? — запитав він, зупиняючи свого коня. — Ви не помітили нас?

— Чому ж не помітили? — спокійно відповів Вірна Смерть. — Помітили. Але не зрозуміли, чому ми повинні були на вас чекати.

— Тому що нам треба з’ясувати, хто ви такі.

— Хіба ви не бачите? Ми білі люди і подорожуємо на Південь. Вам достатньо?

— Тисяча чортів! — вибухнув вахмістр. — Ви надумали жартувати зі мною?

— Мені не до жартів, — посміхнувся Вірна Смерть. — Ми — у прерії, а не в недільній школі, і ви не вчитель, щоб робити нам зауваження, наказувати і лупцювати за непослух.

— Я маю наказ начальства, і ви зобов’язані назватися.

— А якщо ми відмовимося?

— Ви ж бачите, що ми озброєні, тож зуміємо змусити вас відкрити свої імена, навіть якщо доведеться вдатися до сили.

— Ви дійсно здатні на це? Ви дуже рішуче налаштовані, тішуся з того, але не раджу навіть намагатися вдаватися до сили. Ми вільні люди у вільній країні, пане вахмістре! І я хочу подивитися на людину, яка цілком серйозно заявить мені, що я зобов’язаний — чуєте, зобов’язаний! — беззаперечно виконувати чиїсь накази. Та я затопчу його копитами мого коня!

Його очі спалахнули, він смикнув за повід, піднімаючи світло-гнідого дибки, і тварина, підкорившись вершникові, загрозливо нависла над вахмістром. Той рвонув свого коня назад і вже розтулив рот, щоб крикнути щось, але старий не дозволив йому вимовити ні слова:

— Я вже не кажу про те, що міг би бути вашим батьком, а може, і дідом, а отже, досвіду в мене більше, ніж у вас, і пережив я стільки, скільки вам і за все життя не пережити. Ви хотіли вдатися до сили? Невже думаєте, що наші ножі зроблені з марципанів, револьвери — з шоколаду, а кулі — з цукру? Повірте, наші солодощі вам не перетравити. Ви говорите, що дієте за наказом начальства. Охоче вірю і не маю нічого проти наказів. Однак скажіть, вам хіба наказували кричати на вестменів, як на новобранців? Ми не відмовляємося від бесіди з вами, але не ми вас шукали, тому завдайте собі клопоту згадати уроки ввічливості.

Вірна Смерть присоромив вахмістра. Читаючи мораль, старий змінився до невпізнання, і його промову почули.

— Не гнівайтесь, — уже значно спокійніше сказав вахмістр. — Я не хотів образити вас.

— Судячи з ваших слів, ви зовсім забули уроки ввічливості.

— Тільки тому, що тут не великосвітський салон. У прерії повно всілякої наволочі, і ми тут, на передньому краї, повинні пильнувати порядку.

— Повно всілякої наволочі? Отже, ви й нас зараховуєте до наволочі? — вибухнув старий.

— Не можу ні заперечити, ні підтвердити. Людина з чистим сумлінням без вагань називає своє ім’я. Ви ж не хочете відповідати прямо. Зараз тут на кожному кроці можна зустріти тих, хто намагається пробратися до Хуареса. Цим людям не можна довіряти.

— Наскільки я зрозумів, ви прихильники південних штатів?

— Сподіваюся, і ви теж.

— А я — прихильник усіх чесних людей, які борються з негідниками. А що стосується того, хто ми і звідки, то ми не робимо з цього таємниці. Ми їдемо з Ла-Ґранж.

— Тобто ви — техасці, а Техас завжди був на боці Півдня. Я дуже радий зустріти справжніх патріотів.

— Справжніх патріотів! Чорт забирай! Як на вахмістра, то висловлюєтеся ви занадто пишномовно. Але настав час представитися. Я не буду називати всіх п’ятьох імен, однаково їх відразу ж забудете, а назву лише своє. Мені здається, його ви запам’ятаєте. Я — старий вестмен, якого зазвичай називають Вірна Смерть.

Його ім’я справило сильне враження. Вахмістр аж підскочив у сідлі і витріщив очі на старого. Решта солдатів теж втупилися у нього з подивом та цікавістю. Нарешті вахмістр оговтався від подиву і процідив крізь зуби:

— Вірна Смерть! Шпигун Півночі!

— Сер! — загрозливо крикнув Вірна Смерть. — Думайте, що кажете. Бережіться! Якщо ви коли-небудь чули про мене, то маєте знати, що я не терплю образ. Я жертвував задля справи Півночі своїми статками, кров’ю і життям, тому що так хотів і тому що вважав, і досі вважаю, ідеї Півночі єдино правильними. Слово «шпигун» означає дещо інше. І якщо такий хлопчисько, як ви, кидає мені в очі цю образу, то я не б’ю його по фізіономії відразу ж тільки тому, що мені його шкода. Вірна Смерть ніколи не боявся ні шести, ні десяти, ні цілого ескадрону драгунів. На щастя, ваші товариші справляють враження розсудливіших людей, ніж їхній командир. Сподіваюся, вони розкажуть комендантові форту, що ви зустріли Вірну Смерть і облаяли старого. От він вам і покаже, де раки зимують.

Його слова влучили в саму точку. Вірна Смерть, мабуть, сподівався на те, що комендант буде розумніший за свого підлеглого. Вахмістр мусив би згадати в рапорті про нашу зустріч і її результат. Що ж може бути повчальніше і важливіше для командира патруля, ніж бесіда з відомим мисливцем і слідопитом? Від кого ще в прерії можна почути новини, отримати корисну пораду? Таких знаменитих вестменів, як Вірна Смерть, офіцери зазвичай вважають рівними собі і приймають їх із шаною.


Віннету ІІ

Юнак з племені оджібве вистежує здобич. Мінесота, 1908 рік. Фото Роланда Ріда.


Тупий служака нарешті зрозумів, що опинився на слизькому, почервонів і зніяковів. Вірна Смерть тим часом провадив далі, намагаючись ще більше присоромити вахмістра:

— Я поважаю ваш мундир, але моя потерта куртка варта не менше. Хто зараз комендант у форті Індж?

— Майор Вебстер, сер.

— Той самий, який ще два роки тому служив у чині капітана в форті Ріплі?

— Він.

— Передайте йому від мене вітання. Ми з ним старі приятелі і колись змагалися у стрільбі по мішенях. Дайте-но мені ваш записник, я напишу йому кілька слів. Думаю, він буде невимовно радий, що один з його підлеглих обізвав мене шпигуном.

Вахмістр не знав, що робити. Він насилу видушив із себе:

— Сер, запевняю, я не хотів вас образити. Самі знаєте, життя тут не мед, тому іноді буває важко стриматися.

— Ось це звучить набагато ввічливіше, тому почнімо нашу розмову спочатку. Як у вас у форті з сигарами?

— Гірше не буває. Тютюн, на жаль, скінчився ще тиждень тому.

— Це дуже погано. Солдат без тютюну — півсолдата. У мого товариша повна сумка сигар. Попросіть його виділити трохи з нашого запасу.

Вахмістр і його люди з пожадливістю подивилися на мене. Я дістав жменю сигар, наділив ними солдатів і підніс їм вогню. Вахмістр затягнувся з блаженністю, подякував мені кивком голови і сказав:

— Така сигара — це як люлька миру. Мені здається, я готовий пробачити образу навіть ворогові, якщо він після багатоденного тютюнового посту пригостить мене в прерії сигарою.

— Якщо для вас сигара варта більше, ніж запекла ворожнеча, то це свідчить про вас як про доволі добру людину, — засміявся Вірна Смерть.

— Я справді не дуже злий. Але нам час їхати далі. Часу мало, тому хотів би дізнатися від вас останні новини. Чи бачили сліди індіанців?

— Ні, не бачили. Та й сумнівно, щоб тут з’явилися індіанці, — відповів Вірна Смерть.

— У нас, наприклад, є вагомі підстави вважати, що вони десь тут поблизу. Червоношкірі знову викопали сокиру війни.

— Тисяча чортів! Це погано. А які племена?

— Команчі і апачі.

— Найнебезпечніші. А ми якраз на кордоні між їхніми володіннями. Коли ножиці змикаються, найбільше дістається тому, хто опиняється між лезами.

— Так, будьте обережні. Ми вже вислали людей по підмогу і новий запас продовольства. І вдень, і вночі патрулюємо околиці, доводиться підозрювати всіх і з’ясовувати, хто чесна людина, а хто — розбійник. Тому ще раз просимо вибачення.

— О, ми вже все забули. Але скажіть, чому червоношкірі стали на стежку війни?

— У всьому винен цей чортовий, вибачте, сер, може, ви про нього іншої думки, президент Хуарес. Ви, напевно, чули, що йому довелося відступити до Ель-Пасо: французи вигнали його з Чіуауа і Коауїлі. Він утік від них, як єнот від собак, а вони йшли за ним по п’ятах до самої Ріо-Ґранде і, зрештою, взяли б у полон, якби не втрутився наш президент. Всі покинули Хуареса, навіть його одноплемінники індіанці, адже він червоношкірий.

— Апачі теж?

— Ні. За порадою їхнього молодого вождя Віннету, вони не стали ні на його бік, ні на бік французів. А оскільки апачі ні в що не втручаються, агентам Базена не важко було нацькувати команчів на Хуареса. Загони команчів перейшли кордон Мексики, щоб покінчити з прихильниками Хуареса.

— Маєте на увазі, що вони прийшли грабувати, вбивати, палити й розоряти. Команчам байдуже до Мексики, їхні стоянки та мисливські угіддя розташовані по цей бік Ріо-Ґранде. Але коли вже панове французи наймають їх, то що дивного в тому, що індіанці користуються нагодою пограбувати мирних жителів. Не мені судити, хто з них більше винен.

— І не мені. Отже, команчі перейшли кордон і зробили те, що від них вимагалося. На зворотному шляху вони наткнулися на табір апачів, яких завжди вважали своїми смертельними ворогами. Вони перестріляли всіх, хто чинив опір, а решту повели в полон разом із кіньми.

— І що ж було далі?

— Далі? Далі, як завжди, сер. Чоловіків, як це заведено у червоношкірих, прив’язали до стовпів, а, як відомо, живцем підсмажуватися і терпіти леза ножів у власному тілі не надто приємно.

— Так… Панове французи заварили кашу. Апачі, звичайно, пішли в похід, щоб помститися?

— Ні, адже всім відомо, що апачі — боягузи.

— Вперше чую! Скільки я знаю, вони не ковтають образу.

— Вони вислали кількох воїнів на переговори з вождями команчів. Зустріч відбулася в нас.

— У форті Індж? Чому?

— Це була нейтральна територія.

— Розумію. І вожді команчів з’явилися?

— Так. П’ятеро вождів під охороною двадцятьох воїнів.

— А скільки було апачів?

— Троє.

— А скільки воїнів їх охороняло?

— Вони прибули без охорони.

— А ви кажете, що апачі — боягузи. Троє людей наважилися проїхати ворожою територією на зустріч із двадцятьма п’ятьма ворогами. Сер, якщо ви хоч трохи знаєте індіанців, то маєте визнати, що апачі — відважні люди. Чим же закінчилася зустріч вождів?

— На жаль, не миром. Червоношкірі посварилися, команчі напали на апачів, зарізали двох, а третій, попри рани, зумів дістатися до коня, перелетів через паркан — і зник. Команчі кинулися за ним навздогін, але не наздогнали.

— І все це відбувалося на нейтральній території, під захистом солдатів форту і наглядом майора армії Сполучених Штатів? Команчі вчинили віроломно, і чи варто дивуватися, що апачі, довідавшись від пораненого воїна про результат перемовин, зберуться у великі загони і підуть у похід, аби будь-що помститися. А оскільки вбивство послів сталося на території білих, то вони скерують зброю і на блідолицих. А як поводилися з вами команчі?

— Цілком дружньо. Перш ніж поїхати з форту, вожді запевнили нас, що білі — їхні друзі, а воювати вони будуть тільки з апачами.

— Коли сталася ця кривава зустріч червоношкірих?

— У понеділок.

— Сьогодні п’ятниця, минуло вже чотири дні. Як довго команчі залишалися у форті?

— Не більше ніж годину після того, як утік поранений апач.

— І ви їх відпустили? Вони ж потоптали божі й людські закони? Майорові слід було взяти їх під варту за вбивство й повідомити про подію у Вашингтон. Я не можу зрозуміти його.

— Вранці того дня він виїхав на полювання і повернувся у форт лише надвечір.

— Щоб не бути свідком злочину й віроломства! Десь я вже таке чув! Коли апачі дізнаються, що команчі без перешкод покинули форт, я й шеляга ламаного не дам за життя білого, який потрапить до них у руки.

— Не згущуйте барви, сер. Якби ми не дозволили команчам піти з миром, через годину апачі втратили би ще одного зі своїх вождів.

— Ще одного зі своїх вождів? — перепитав Вірна Смерть. — Он воно що! Я, здається, здогадуюсь, про кого йдеться. Сутичка у форті сталася чотири дні тому, у червоношкірого прекрасний кінь, і він випередив нас.

— Це ви про кого? — здивувався вахмістр.

— Про Віннету.

— Як ви здогадалися? Це справді був він. Не встигли команчі сховатися на заході, як ми побачили вершника, що мчав від Ріо-Фріо. Він заскочив до нас, щоб купити пороху, свинцю і револьверних набоїв. Червоношкірий не мав племінних знаків, а ми не знали його в лице. Він почув розмови солдатів, здогадався, що трапилося, і звернувся до першого стрічного чергового офіцера.

— Дуже, дуже цікаво! — вигукнув Вірна Смерть. — Як шкода, що мене там не було! І що ж сказав індіанець офіцерові?

— Нічого особливого, звичайні погрози: «Багато блідолицих поплатяться за те, що тут сталося. Ви не стали на заваді вбивства і не покарали винних». Сказавши так, він покинув склад товарів і скочив на коня. Офіцер пішов за індіанцем, щоб помилуватися його чудовим жеребцем, а той обернувся і додав: «Я буду чеснішим за вас. Тому попереджаю, що від сьогодні почалася війна апачів із блідолицими. Воїни апачів мирно жили у своїх вігвамах, коли підступні команчі раптово напали на них, взяли в полон жінок і дітей, забрали коней і пожитки, багатьох убили, а решту відвели в свої селища, щоб замучити на стовпах тортур. Попри це, старійшини апачів далі слухалися Великого Духа. Вони не відразу викопали сокиру війни, а відрядили до вас своїх послів, щоб говорити з вождями команчів. Ви відпустили вбивць на свободу і з цього моменту стали нам ворогами. Ви й будете винні у смерті ваших білих побратимів, не ми».

— Це дуже схоже на нього! У мене таке відчуття, ніби я чую його голос, — сказав Вірна Смерть. — Що ж відповів офіцер?

— Він запитав ім’я червоношкірого, і той назвався вождем апачів Віннету. Офіцер наказав негайно зачинити ворота і схопити індіанця, бо мав на це повне право: війна була оголошена, а Віннету прибув до нас у форт не як парламентер. Але той лише розсміявся, здибив коня, потоптав копитами кількох людей, зокрема й офіцера, перелетів через паркан і помчав у прерію. Ми вислали за ним загін, але солдати повернулися ні з чим.

— Ось вам і початок війни. У разі перемоги апачів вам не позаздриш: індіанці не пошкодують нікого. Більше ніхто вас не відвідував?

— Тільки одного разу, позавчора увечері, у форт заїхав самотній вершник, який поспішав до Сабіналь. Я чергував біля воріт, тому чудово пам’ятаю, що він назвався Клінтоном.

— Клінтоном?! Зараз я опишу людину, а ви скажете, чи це був він.

Вірна Смерть описав зовнішність Ґібсона, і вахмістр підтвердив, що прикмети збігаються. Я відразу ж показав йому фотографію, і він без вагань упізнав на ній Клінтона.

— Ви дали себе обдурити, — заявив Вірна Смерть. — Шахрай зовсім не збирається в Сабіналь, а заїхав до вас, щоб вивідати ситуацію у форті. Він входить до складу банди, про яку ви згадували. Поговоривши з вами, він повернувся до товаришів, які чекали його неподалік. Більше у вас нічого не сталося?

— Це все, що я знаю.

— Тоді нашу розмову закінчено. Передайте майорові, що ви бачилися зі мною. Ви — його підлеглий, тому не зможете передати йому мою думку з приводу останніх подій. Бо, як на мене, якби він сумлінно виконував свої обов’язки, то кровопролиття вдалося б уникнути. На жаль, усе навпаки. Прощавайте, хлопці!

Вестмен пришпорив коня. Ми поїхали за ним, на ходу прощаючись із драгунами, які повернули на північ. Якийсь час ми їхали мовчки. Вірна Смерть, схиливши голову на груди, замислився. Сонце котилося до заходу, до сутінків залишалося не більше ніж годину, і попереду виднілася пряма лінія горизонту, немов величезний ніж відділив небо від землі. Ми хотіли того ж дня дістатися до Ріо-Леоне, де ростуть дерева. Але темніло, а до мети було ще далеко. Це, мабуть, непокоїло і старого вестмена, бо він раз у раз підганяв коня, змушуючи його бігти розгонистою риссю. Нарешті, коли сонячна куля, яка все більшала, повисла над самою землею, ми помітили на півдні темну смугу, що дедалі ширшала, а незабаром ми вже стали розрізняти окремі дерева, які привітно похитували гілками. Пісок пустелі змінився зеленою травою.

Наш поводир дозволив коням сповільнити біг і з видимим полегшенням промовив:

— У тутешніх місцях дерева ростуть тільки поблизу води. Перед нами Ріо-Леоне. Час шукати місце для ночівлі.

Ми в’їхали в гайок, який тягнувся уздовж берега вузькою смугою. Річка була не дуже широка і не дуже повноводна, але в тому місці, куди ми під’їхали, переправлятися було би незручно, тож нам довелося проїхати вниз за течією, поки ми не знайшли зручнішого місця. Наші коні вже увійшли у воду, як раптом старий, який їхав попереду, натягнув повід і вихилився з сідла, уважно вдивляючись у дно річки.

— Так я і думав, — сказав він. — На каменях слідів не лишається, ось чому ми виявили їх лише тут. Подивіться на дно!

Ми сп'iшилися і відразу ж помітили круглі, трохи більші за долоню, заглиблення у піщаному дні.

— То це слід? — запитав Лянґе. — Можливо, тут дійсно пройшов кінь, але звідки ви знаєте, що на ньому хтось сидів?

— Семе, подивись-но ти на слід. Що скажеш?

Негр, який досі скромно стояв позаду, підійшов і придивився до дна.

— Тут два вершники проїхати через воду, — сказав він.

— А звідки ти знаєш, що тут проїхали вершники?

— Дикий мустанг не ходити із залізними підковами, а на конях із підковами завжди сидіти вершники. Сліди глибокі, значить, коні нести вантаж, нести люди. Коні спочатку пройти через річка один за одним і тільки потім зупинитися пити воду, значить, вони слухатися вершника.

— Ти все чудово пояснив, — похвалив вестмен негра. — Я сам краще не зміг би. Вершники дуже поспішали, тому не дали коням напитися вдосталь, напоївши їх тільки на тому березі. Зараз ми дізнаємося, чого такий поспіх.

Поки ми розмовляли, наші коні жадібно, величезними ковтками пили воду. Коли вони вгамували спрагу, ми знову вскочили в сідла і переправилися на протилежний берег. Вода не доходила до стремен. Опинившись на тому березі, Вірна Смерть вигукнув:

— А ось і причина їхнього поспіху! Придивіться уважно до тієї липи. Кора зі стовбура здерта на висоту людського зросту. А що це там на землі?

Ми подивилися у вказаному напрямку і побачили два ряди вбитих у землю кілочків, завдовжки і завтовшки з олівець.

— Чи знаєте ви, навіщо їм знадобилася кора й кілочки? — допитувався вестмен. — Погляньте, на землі лежать обрізки кори, а на кілочках залишилися петлі. Перед вами ткацький верстат. Тут виткали з кори стрічку два лікті завдовжки, а завширшки шість дюймів, судячи з кілків. Індіанці використовують такі ткані смуги для перев’язки ран. Холодний сік липи знімає біль, а пов’язка з кори, висихаючи, стягується так, що тримає купи перебиті кістки. Можна припустити, що один з вершників був поранений. Тепер же погляньте туди: на дні видно дві ями, тут коні лежали у воді; перед далекою і важкою дорогою індіанці знімають з коней сідла і дають їм скупатися. Отже, підсумуємо: два вершники, а найпевніше індіанці, так поспішають, що спочатку переправляються через річку, і тільки потім поять тварин. Один з них поранений, вони перев’язують йому рани й негайно вирушають далі. Який же можна зробити висновок, джентльмени? Спробуйте напружити свій мозок, — звернувся вестмен до мене.

— Спробую, — відповів я, — але прошу не сміятися з мене, якщо помилюся.

— Ні за що. Ви — мій учень, і я не смію вимагати від вас більше, ніж ви знаєте.

— Судячи зі звичок коней, можна припустити, що вершники належать до одного з індіанських племен. Візьмемо до уваги події у форті Індж: двох апачів убили, третій був поранений, але зумів утекти, потім там з’явився Віннету, і йому теж довелося тікати, з чого я роблю висновок, що молодий вождь наздогнав свого пораненого побратима, і вони разом продовжили шлях.

— Непогано, — похвалив мене Вірна Смерть. — Що ви ще можете сказати?

— Мені здається, що апачі прагнуть чимшвидше дістатися до своїх, щоб повідомити про вбивство у форті й попередити про напад команчів. Вони знали, що тільки тут знайдуть кору, тому поспішали переправитися через річку, і спочатку перев’язали рану, а лише потім дали напитися й відпочити коням.

— Саме так усе й відбувалося. Я задоволений вами. Упевнений, що тут проїжджав Віннету і той апач, який зумів утекти живим після сутички з вождями команчів. Зараз уже занадто темно, аби шукати їхній слід у траві, але я здогадуюсь, куди вони поїдуть. Як і ми, вони переправляться через Ріо-Леоне, щоб найкоротшим шляхом дістатися до своїх. Наш шлях лежить туди ж, тому ми ще натрапимо на їхні сліди. А зараз подбаємо про себе: виберемо місце для ночівлі. Завтра на світанку ми вже повинні бути на ногах.

Його досвідчене око швидко знайшло велику галявину серед кущів у густій траві. Ми розсідлали коней, стриножили їх і пустили пастися. Вечеряли рештками провізії. На моє запитання, чому ми не розпалюємо вогнище, Вірна Смерть хитро посміхнувся і відповів:

— Я чекав цього питання, сер. Напевно, ви прочитали не одну красиву історію Фенімора Купера[56] та інших авторів, які пишуть різні дурниці про індіанців. Сподобалися вам їхні романи?

— Захопливе читво.

— Так, звичайно, читаються вони з великою приємністю. Вмощуєшся зручніше у кріслі, кладеш ногу на ногу, закурюєш люльку і розгортаєш книгу, взяту в бібліотеці. Але коли потрапляєте в прерії на Дикому Заході, то все чомусь геть по-іншому, не так, як у романах. Купер — талановитий письменник, і мені самому приємно почитати про Шкіряну Панчоху. Він чудово поєднує поезію і дійсність, але Дикого Заходу він не знав, бо тут поезією і не пахне, навколо сама сувора дійсність. Пам’ятаю, в одному з романів Купера є чудовий опис багаття, на якому печеться соковита бізоняча вирізка. Однак, скажу я вам, якщо ми спробуємо жити, як у романах, до нас на запах диму і печеного м’яса збіжаться всі індіанці у радіусі двох миль.

— Двох миль? Це ж майже година верхи.

— У вас ще буде нагода переконатися, який тонкий нюх у червоношкірих. Та якщо навіть індіанці нас не зауважать, то це неминуче зроблять їхні коні, навчені пирханням попереджати господаря. Так загинув не один вестмен, тому сьогодні доведеться нам обійтися без поетичного багаття.

— Але мені здається, що нам нема чого боятися — індіанців поблизу немає і бути не може, команчі ще не встигли покинути свої стійбища, і пройде ще чимало часу, поки воїни зберуться в загони і вийдуть на стежку війни.

— Ви міркуєте навдивовижу мудро, як на ґрінгорна. Однак, на жаль, ви забули про три важливі обставини: по-перше, ми заглибилися у володіння команчів, по-друге, саме цим шляхом їхні воїни вчиняють набіги на Мексику, по-третє, загони команчів уже готові до початку війни. Невже ви вважаєте їх дурнями, які вбивають вождів апачів, не підготувавшись до походу? Я схиляюся до думки, що команчі напали на апачів не тому, що раптом ні з того ні з сього втратили голову від люті, а тому, що запланували цей крок. Переконаний, що команчі вже вийшли до Ріо-Ґранде, і боюся, що Віннету буде важко прослизнути між ними непомітно.

— То ви збираєтеся стати на бік апачів?

— У глибині душі — так. На них віроломно напали і, по правді кажучи, я дуже симпатизую Віннету, але все ж нам треба бути обачними і не кричати на кожному кроці, на чиєму ми боці, тим більше робити що-небудь, не подумавши як слід. Нам дуже пощастить, якщо ми доберемося до Мексики цілими і неушкодженими, а вже про те, щоб грати в хованки з червоношкірими, які вийшли на стежку війни, годі й думати. У мене немає особливих причин побоюватися команчів. Вони мене добре знають, я ніколи не робив їм нічого поганого, не раз бував у них, і завжди вони зустрічали мене по-дружньому. Один з їхніх вождів, Ойо-Колс, у перекладі Білий Бобер, завдячує мені життям, і обіцяв завжди пам’ятати про те, що я врятував його від смерті. Сталося це на Ред-Рівер, де на нього напали чікесо[57] і, якби я не прийшов йому на допомогу, точно зняли б із нього скальп. Навіть червоношкірі не забувають такої послуги, тож це стане нам у пригоді, якщо ми зустрінемо команчів і чимось їм не догодимо. Доведеться тоді нагадати їм про мою дружбу з вождем. А ще в нас є, хай невеликі, та все ж переваги: нас п’ятеро, і всі, сподіваюся, вміють стріляти. Перш ніж дикун доторкнеться скальповим ножем до залишків моєї шевелюри, десяток його родичів вирушить до Країни вічного полювання. Але що б там не трапилося, нам слід бути готовими до будь-яких несподіванок і поводитися, як на війні. Тому виставимо вартового і будемо мінятися кожну годину. Таким чином, кожному на сон залишиться п’ять годин, дорослому чоловікові цього цілком достатньо.

Старий зрізав п’ять травинок різної довжини, ми потягнули жереб і розіграли, кому й коли ставати на варту. Мені випала остання зміна. Тим часом надійшла ніч, стало зовсім темно. Але спати нікому не хотілося. Я дістав сигари, ми закурили і розговорилися. Вірна Смерть розповів нам кілька цікавих і повчальних історій про власне життя. Так поволі минав час. Мій годинник показував пів на одинадцяту, коли раптом старий вестмен замовк, вслухаючись у тишу. Тут й ми почули, як один наш кінь пирхнув, немов злякавшись чогось.

— Чого б це? — пробурмотів вестмен. — Хіба не казав я Корт'eсіо, що обидві наші шкапи в прерії не новачки? Так пирхає тільки тварина, яка знала руку вестмена, а це означає, що поблизу коїться щось недобре. Не дивіться на всі боки, джентльмени, бо коли людина напружує зір, її очі починають блищати, ворожий шпигун може їх помітити. Дивіться прямо перед собою і не метушіться, а я тим часом насуну капелюха на очі й піду розвідаю, хто до нас завітав. Чуєте? Знову!

Кінь Вірної Смерті знову пирхнув, а мій почав неспокійно бити копитами, немов хотів визволитися з пут. Всі замовкли, що мені в тому становищі здалося природним і правильним, але старий шепнув:

— Не мовчіть! Якщо до нас хтось уже підповз і підслухав нашу розмову, то з раптового мовчання здогадається, що ми щось запідозрили, тому говоріть, говоріть, розповідайте що вам заманеться.

Несподівано негр тихо сказав:

— Сем знати, де ховатися чоловік. Сем бачити два ока.

— Молодчина, Семе, але більше не дивись туди, щоб і він не побачив, як блищать твої очі. Де він ховається?

— Там, де я прив’язати свого коня, біля дикої сливи. Дуже низько, біля самої землі.

— Зараз я підповзу до нього ззаду і без надмірних труднощів витягну його звідти за комір. Він один, інакше коні поводилися б трохи не так. А ви говоріть голосніше. По-перше, це відверне його увагу, і він не насторожиться, а по-друге, ваші голоси заглушать шум моїх кроків. На жаль, у такій непроглядній пітьмі просуватися безшумно неможливо.

Він підвівся, зробив крок убік і зник у темряві. Лянґе голосно запитав мене про щось, я голосно відповів. Наша бесіда стала нагадувати веселу лайку, в якій кожне слово викликало сміх.

Вілл і негр допомагали нам як могли, поки ми хвилин десять голосно сміялись, а потім почули голос Вірної Смерті:

— Досить уже вам, кричите на всю прерію, як леви. Я його схопив і зараз принесу.

Зашелестіли кущі, із заростей важким кроком вийшов Вірна Смерть і поклав коло нас на землю непорушне тіло шпигуна.

— Він і охнути не встиг, — вимовив вестмен. — Ви так галасували, що червоношкірий не помітив би й землетрусу.

— Червоношкірий? А якщо він був не один?

— Можливо, але малоймовірно. А зараз розпалімо вогнище і погляньмо, що за птаха ми спіймали. Тут неподалік я бачив сухе деревце. Попильнуйте гостя, поки я піду по дрова.

— Він не ворушиться. Може, він мертвий?

— Ні, я його тільки оглушив і стягнув руки за спиною його ж таки ременем. Я встигну повернутися, перш ніж він отямиться.

Вірна Смерть зрубав сухе деревце, ми ножами накололи трісок, і невдовзі у світлі маленького, мерехтливого багаття, що горіло майже без диму, таким сухим було дерево, змогли роздивитися бранця.

На ньому були індіанські замшеві штани, облямовані по швах, така ж мисливська куртка і мокасини. З голеної голови звисало пасмо скальпа. Густо намазане фарбою обличчя було вкрите чорними і жовтими смугами. Спорядження воїна було нехитре: ніж, люлька та шкіряний сагайдак зі стрілами. Вірна Смерть відкинув усі ці предмети подалі.

Індіанець лежав нерухомо, із заплющеними очима, немов мертвий.

— Дрібна рибка, — сказав Вірна Смерть. — Рядовий воїн, навіть не має відзнак. Немає в нього й мішечка з «ліками», а значить, він ще не отримав імені або був його позбавлений за провини. Мабуть, його послали в розвідку, щоб дати можливість довести свою хоробрість, вбити ворога й повернути собі ім’я. Тихіше, він ворушиться.

Бранець випростався і глибоко зітхнув. Відчувши, що руки зв’язані за спиною, він смикнувся, широко розплющив очі і спробував схопитися на ноги, але відразу ж звалився на землю. Він обвів нас ненависним поглядом, раптом помітив вестмена і мимоволі скрикнув:

— Коша-Певе!

— Так, це я, — відповів вестмен. — Червоношкірий воїн знає мене.

— Сини мого племені добре знають блідолицього воїна, він не раз гостював у їхніх вігвамах.

— З кольорів на твоєму обличчі я бачу, що ти з доблесного племені команчів. Як тебе звати?

— Син команчів позбувся імені й ніколи більше не зможе назватися. Він покинув табір, щоб вистежити ворога і повернути собі ім’я, але потрапив у полон до блідолицих і назавжди вкрив себе ганьбою. Тому він просить білих людей вбити його. Червоношкірий воїн заспіває передсмертну пісню, і з його вуст не вирветься жодного жалібного стогону.

— Ми — християни, тому не можемо виконати твоє прохання. Я взяв тебе в полон, але тільки тому, що в темряві не розгледів, що ти син команчів. Ми не ворогуємо з твоїм племенем. Ти будеш жити, зробиш багато великих подвигів і повернеш собі ім’я, почувши яке, твої вороги будуть падати мертвими від страху. Ти — вільний.

З цими словами Вірна Смерть розрізав ремені на руках індіанця. Мені здавалося, що червоношкірий мав би відразу ж скочити на ноги, але той так і залишився лежати на землі, немов усе ще стягнутий путами.

— Син команчів, — вимовив він, — не може бути вільним. Він хоче померти. Устроміть йому ніж у серце!

— У мене немає ні причин, ні бажання вбивати тебе. Чому ти хочеш померти?

— Тому що ти виявився хитрішим і взяв мене в полон. Воїни команчів дізнаються про це й виженуть мене з племені. Вони скажуть: «Спочатку він позбувся імені й “ліків”, а тепер потрапив у полон до блідолицих. У нього сліпі очі і глухі вуха. Він ніколи не отримає відзнак воїна».

Червоношкірий виголосив усе це таким сумним голосом, що мені стало шкода його. Правда, я розумів далеко не все, бо він говорив ламаною англійською, вставляючи у неї слова з мови команчів, проте суть його промови я вловив.

— Наш червоношкірий брат не вкрив себе ганьбою, — вимовив я, втручаючись у його розмову з вестменом. — Потрапити в полон до великого білого воїна Коша-Певе — не ганьба, та й сини команчів ніколи не дізнаються про це. Наші вуста не викажуть твоєї таємниці.

— Коша-Певе може підтвердити твої слова? — запитав індіанець.

— Блідолиций воїн мовить правду, — відповів старий. — Ми скажемо, що зустрілися й упізнали один одного. Я друг команчів, тому ти не вчинив би помилки, якби відкрито підійшов до мене.

— Слова мого уславленого білого брата втішили мене. Я вірю тобі. Тепер я можу повернутися до синів команчів, не боячись, що мене виженуть із племені. І поки мої очі бачать сонце, я буду вдячний блідолицим.

Він сів, глибоко зітхнувши, і, хоча через густий шар бойової фарби неможливо було розгледіти міміку його обличчя, ми відчули, що йому стало легше. Продовжити розмову ми довірили досвідченому вестменові. А той не забарився з наступною реплікою:

— Наш червоношкірий брат бачить, — продовжував Вірна Смерть, — що ми його друзі, і сподіваємося, що він теж не вважає нас ворогами. Тож нехай він на знак дружби відповість на наші запитання.

— Коша-Певе може питати, я скажу правду.

— Мій червоношкірий брат пішов зі стійбища, щоб убити ворога або звіра і так повернути собі ім’я. Він ішов один чи з ним були інші воїни?

— Зі мною стільки воїнів, скільки крапель у цій річці.


Віннету ІІ

Воїни племені чорноногих. Національний парк Ґлейшер (Монтана), прибл. 1913 рік. Фото Роланда Ріда.


— Мій брат хоче сказати, що всі воїни команчів покинули свої вігвами?

— Так. Вони йдуть зняти скальпи з ворогів.

— Хіба в команчів є вороги?

— Собаки-апачі. Смердючі койоти напали на вігвами команчів, і воїни сіли на коней, щоб винищити підлих тварюк.

— А перед тим вони запитали поради в найстарших воїнів?

— Воїни-старійшини на раді вирішили викопати сокиру війни. Потім шамани запитали Великого Духа, і Маніту підтвердив волю старших. Копита наших коней топчуть землі від стоянок команчів до річки, яку білі називають Ріо-Ґранде. Чотири рази зайшло сонце відтоді, як сокиру війни пронесли від вігвама до вігвама.

— Наш червоношкірий брат теж вирушив у похід у складі війська?

— Ми поставили табір вище за течією. Кілька воїнів пішли на розвідку, щоб перевірити, чи немає поблизу собак-апачів. Я піднявся вгору по річці, а почувши коней блідолицих, сховався в кущах, щоб порахувати вас, тут на мене раптом напав Коша-Певе і вбив мене на короткий час.

— Не варто згадувати те, що минуло, забудьмо про це. Скільки воїнів мужнього племені команчів у вашому загоні?

— Рівно десять разів по десять.

— А хто їх веде?

— Ават-Віла, Великий Ведмідь. Це наш юний вождь.

— Я не знайомий із ним і ніколи не чув його імені.

— Він зовсім недавно отримав ім’я. У Великих горах він убив сірого ведмедя ґрізлі і приніс його шкуру та кігті. Він син Ойо-Колса, якого блідолиці називають Білим Бобром.

— Я знаю Білого Бобра, він мій друг.

— Я знаю, я бачив тебе в його вігвамі. Ти був гостем Ойо-Колса. Його син, Великий Ведмідь, зустріне тебе з почестями.

— Як далеко звідси до вашої стоянки?

— Мій білий брат буде їхати менше ніж половину того часу, який ви називаєте годиною.

— Ну тоді ми попросимо вождя, щоб він запросив нас до свого багаття. Нехай мій брат відведе нас до нього.

Через кілька хвилин ми вже сиділи в сідлах і їхали слідом за індіанцем повз липи з обдертою корою, де раніше побачили сліди Віннету, а потім — далі вгору вздовж річки.

Минуло півгодини, і раптом перед нами, як з-під землі, виросло кілька темних тіней. Це були вартові, розставлені навколо табору. Наш провідник коротко поговорив із ними й пішов, а ми залишилися чекати. Незабаром індіанець повернувся і повів нас в глибину стоянки. Нічого не було видно. Жодна зірка не світилася на затягнутому хмарами небі. Я вдивлявся у темряву, але не міг нічого розгледіти. Проїхавши зовсім небагато, провідник зупинився і звернувся до нас:

— Нехай мої брати чекають тут. Сини команчів не розпалюють вогонь під час військових походів, але зараз вони впевнені, що поблизу немає ворогів, і розкладуть багаття для гостей.

Він зник у темряві. Через мить я побачив неподалік червону цятку завбільшки з голівку шпильки.

— Це пункс, — пояснив Вірна Смерть.

— Пункс? Що це таке? — здивовано запитав я, вдаючи, ніби не знаю, про що мова.

— Сірник прерії. Шматочок дерева і тоненька кругла паличка. У дереві роблять невелику заглибину, яку заповнюють пунксом, тобто сухим листям або зогнилою деревиною. Це найкраще у світі кресало. Паличку вставляють у дірку і швидко крутять у долонях. Від тертя труха нагрівається, починає тліти і спалахує. Дивіться!

Пункс блиснув раз, другий — і спалахнув вогник. Коли він розгорівся, до нього підкинули сухого листя й гілок, запалало багаття. Однак індіанці поспішили загасити полум’я, бо вони не люблять занадто яскравого вогню. Слід зазначити, що багаття, яке розпалюють червоношкірі, — прецікава річ: сучки складають так, щоб тільки один кінець був у полум’ї. Потім підсовують їх ближче або відсовують далі — так зменшують або збільшують вогонь.

У мерехтливому світлі багаття ми роздивилися, що стоїмо під покровом дерев, оточені воїнами зі зброєю в руках. У деяких я зауважив рушниці, інші ж мали списи, луки й томагавки — ці бойові сокири є страшною зброєю в руках спритного воїна.

Нам наказали сп'iшитися. Ми підкорилися, і відразу ж наших коней відвели кудись убік, тож ми опинилися в полоні червоношкірих, бо піша людина в тих краях не виживе і дня. Щоправда, нам залишили зброю, але п’ятеро проти сотні — не найліпше співвідношення сил.

Нам дозволили наблизитися до багаття, біля якого сидів лише один червоношкірий. Визначити його вік було неможливо через такі ж, як у розвідника, чорні та жовті смуги, які повністю приховували обличчя. У волоссі, стягнутому вузлом на потилиці, стирчало біле орлине перо — знак вождя. На поясі висіли два скальпи, на шиї — мішечок із «ліками» і люлька миру. Він тримав на колінах стару рушницю, виготовлену років двадцять, а то й тридцять тому. Індіанець уважно оглянув нас. Чорношкірого він, здається, не зауважив, бо висловив би своє обурення, адже індіанці зневажають негрів.

— Він пишається собою, — шепнув Вірна Смерть тихо, щоб червоношкірі його не почули. — Ми повинні показати йому, що й ми не прості воїни, а вожді. Сідайте і доручіть мені вести переговори.

Старий сів до багаття навпроти вождя, ми — також. Тільки негр залишився стояти, бо негр міг поплатитися життям, якби наважився сидіти у присутності вождя.

— Уфф! — обурено вигукнув індіанець і кинув ще кілька слів, значення яких ми не зрозуміли.

— Хіба ти не вмієш говорити мовою блідолицих? — запитав Вірна Смерть.

— Вмію, але не хочу. Мені не подобається мова блідолицих, — прозвучала відповідь вождя, яку Вірна Смерть негайно переклав нам.

— І все ж я прошу тебе говорити мовою блідолицих, — наполягав вестмен.

— Чому?

— Тому що мої товариші не розуміють мови команчів, а вони повинні знати, про що ми розмовляємо.

— Вони прийшли до команчів, тож нехай розмовляють їхньою мовою. Так велить ввічливість.

— Ти помиляєшся. Навіть старій скво зрозуміло, що людина не може говорити мовою, якої не знає. Крім того, вони гості команчів і мають право на ввічливе ставлення, якого й ти вимагаєш від них. Ти сказав, що говориш мовою блідолицих. Доведи це на ділі, інакше я подумаю, що ти брехун.

— Уфф! — вигукнув ще раз індіанець і перейшов на ламану англійську. — Я не збрехав. Ви не вірите моїм словам і ображаєте мене. За це я звелю вбити вас. За яким правом ви наважилися сісти біля мене?

— За правом вождя.

— Чий ти вождь?

— Я вождь білих вестменів.

— А он той блідолиций?

— Він вождь ковалів, які роблять зброю.

— А цей?

— Це його син, він робить ножі й томагавки, якими можна відрубувати голови.

Здається, індіанець був задоволений такою відповіддю.

— Якщо він справді вміє все це, то недарма названий вождем. А ось він? — вказав червоношкірий на мене.

— Цей славний білий чоловік прибув до нас із далекої країни, він не злякався переплисти Велику Воду, щоб познайомитися з воїнами команчів. Він володіє мудрістю і цінними знаннями, а коли повернеться у свою країну, розповість усім про славне плем’я команчів. Тому він удостоєний звання вождя.

Таке пояснення виходило за рамки розуміння індіанця, він довго і заклопотано розглядав мене, а потім промовив:

— Ти стверджуєш, що він належить до числа мудрих і досвідчених воїнів, проте волосся його ще не побіліло.

— У тій далекій країні народжуються сини мудріші за наших старих.

— Видно, Великий Дух дуже любить цю країну. Але синам команчів не потрібна мудрість блідолицих, вони самі знають, що треба робити. Цього разу, здається, мудрість покинула блідолицих, коли вони наважилися переступити нашу стежку війни. Команчі викопали сокиру війни і не потерплять присутності білих.

— Схоже, ти не знаєш, що сказали ваші посли у форті Індж. Вони запевнили всіх, що йдуть у похід тільки на апачів і залишаються добрими друзями блідолицих.

— Нехай посли самі відповідають за свої слова. Мене з ними не було.

Досі Вірна Смерть відповідав ввічливо на ворожі вихватки індіанця, але зараз він, мабуть, вирішив, що нахабу пора поставити на місце.

— А хто ти такий, що насмілюєшся так говорити з Коша-Певе? Чому ти не назвав мені своє ім’я? Чи в тебе немає імені? Тоді назви мені ім’я твого батька.

Вождь буквально остовпів від зухвалості старого, довго вдивлявся в обличчя вестмена і нарешті вигукнув з погрозою в голосі:

— Бережись, блідолиций! Варто мені тільки наказати, і мої воїни поставлять тебе до стовпа тортур.

— Я не боюся тебе. Хто ти такий, щоб погрожувати мені?

— Я Ават-Віла, вождь команчів!

— Ават-Віла? Великий Ведмідь? Ще хлопчиком я вбив свого першого ведмедя, а відтоді їх було стільки, що я міг би обвішати кігтями все своє тіло. Людина, яка вбила ведмедя, ще не герой.

— Тоді подивися на скальпи у мене на поясі.

— Якби я зняв скальпи з усіх убитих мною ворогів, то міг би обдарувати ними всіх твоїх воїнів. Скальпи не свідчать про мужність.

— Я — син великого вождя Ойо-Колса.

— А ось це вже дещо. Я викурив із Білим Бобром люльку миру, ми присягнулися один одному у вічній дружбі і в тому, що його друзі будуть моїми друзями, а мої — його, і завжди ми дотримували цього слова. Я сподівався, що син, так само, як і батько, поставиться до мене доброзичливо.

— Ти розмовляєш зі мною нахабно! Невже ти вважаєш воїнів команчів мишами, які покірно терпітимуть гавкіт пса?

— Що ти сказав? Ти думаєш, що Коша-Певе — пес, якого можна вбити палицею? Я негайно відправлю тебе в Країну вічного полювання!

— Уфф! За мною стоїть сто червоношкірих воїнів, — і він махнув рукою назад.

— Ну і що? — відповів Вірна Смерть. — А отут сидимо ми, і це рівно стільки, скільки всі твої команчі разом узяті. І мені ніхто не встигне завадити загнати тобі кулю в живіт, а потім ми ще подивимося, на що здатна сотня червоношкірих. Дивись! У мене два револьвери, і в кожному по шість патронів. У моїх товаришів теж знайдеться десяток пострілів, я вже не кажу про гвинтівки й ножі. Перш ніж твої воїни до нас доберуться, половина з них помре.

Ніхто й ніколи не говорив ще так із вождем індіанців. Ават-Віла із завзятістю дикуна намагався зрозуміти причину відчайдушної відваги старого вестмена.

— Напевно, у тебе дуже сильні «ліки».

— Так, мої «ліки» сильніші за твої, мій талісман завжди карав смертю моїх ворогів. І так буде завжди. Я питаю тебе: ти вважаєш нас друзями чи ні?

— Я повинен порадитися з воїнами.

— Вперше бачу, щоб вождь питав поради у своїх воїнів. Але коли вже так кажеш, то хай так буде. Ми, білі вожді, чинимо так, як самі вважаємо за потрібне, а тому ми важливіші за тебе, наша влада сильніша. Ми не можемо сидіти з тобою біля одного багаття, ми негайно сідлаємо коней і їдемо.

Вірна Смерть підвівся на рівні ноги, все ще стискаючи в кожній руці по револьверу. Великий Ведмідь підхопився, немов ужалений, очі його загорілися, зуби вищирилися. Загнаний у глухий кут, він гарячково шукав вихід і не знаходив його. У разі зіткнення з індіанцями ми, напевно, поплатилися б життям за зухвалість старого вестмена, але й багато команчів впало б від наших куль, чимало було б покалічено. Молодий вождь зі страхом дивився на смертоносні револьвери, він знав, що його чекає перша куля.

Син вождя відповідав перед батьком за все, що робив на власний розсуд, і хоча в індіанців ніхто нікого не силує брати участь у військовому поході, той, хто зважився вибратися, повинен неодмінно підкоритися залізній дисципліні і невблаганності закону. Батько штовхає на смерть власних синів. А хто покаже себе боягузом або невмілим воїном, хто не володіє собою і більше цінує свої пориви, ніж загальне благо, того з ганьбою виганяють, такого не прийме ні одне плем’я, і вигнанець блукатиме безлюдними просторами. Він має тільки один шлях поновити своє добре ім’я — повернутися в рідні місця і скоїти самогубство на очах одноплемінників, щоб болісною смертю довести здатність терпіти фізичні страждання. Це єдина можливість потрапити в Країну вічного полювання, тож індіанець готовий на будь-який подвиг, на який не здатна звичайна людина, аби після смерті опинитися в своєму дикунському раю.

Приблизно так, найімовірніше, думав молодий вождь. Він не наважувався наказати вбити нас, адже в разі його смерті ті, хто лишаться живими, скажуть Білому Боброві, що син не зміг опанувати себе, що він, намагаючись грати роль вождя, відмовив у гостинності старому другові батька й обізвав його та його товаришів собаками. Вірна Смерть розрахував точно і був цілком спокійний. Старий стояв навпроти індіанця з револьверами напоготові й дивився просто в блискучі від гніву очі молодого вождя.

— Ви хочете піти? — вигукнув індіанець. — Ми не повернемо вам коней. Ви у пастці!

— І ти разом із нами. Подумай про Білого Бобра. Якщо ти загинеш від моєї кулі, він не покриє свою голову і не заспіває жалобну пісню, а скаже: «У мене не було сина. Той, кого застрелив Коша-Певе, був недосвідчений хлопчик, він не поважав моїх друзів і слухався лише голосу власної дурості». Тіні воїнів, яких ми вб’ємо разом із тобою, заступлять тобі вхід до Країни вічного полювання. Старі скво роззявлять беззубі роти, щоб висміяти вождя, який не зберіг своїх воїнів, бо не вмів володіти собою. Подивись на мене! Хіба я схожий на людину, яка боїться? Я прошу тебе стати моїм другом не зі страху, а тому, що ти — син мого червоношкірого брата, якому я бажаю тільки добра. А тепер вирішуй! Одне необережне слово, один неправильний порух — і я стріляю.

Приблизно хвилину вождь стояв як укопаний. Важко було зрозуміти, що відбувається в його душі: обличчя, вкрите густим шаром фарби, було позбавлене виразу. Потім він повільно опустився на землю, зняв із шиї люльку миру і сказав:

— Великий Ведмідь викурить люльку миру з блідолицим.

— І правильно зробить. Тому, хто пішов походом на апачів, не слід сваритися з білими.

Ми теж сіли.

Великий Ведмідь витягнув із-за пояса мішечок з кіннікінніком, тобто тютюном, змішаним із листям дикорослих конопель, набив люльку, розкурив її, підвівся й виголосив коротку промову, в якій часто повторювалися слова: «мир», «дружба» і «білі брати». Потім він затягнувся шість разів, пускаючи дим струменем до неба, до землі і на всі чотири сторони світу, а тоді передав люльку вестменові. Вірна Смерть виголосив відповідну доброзичливу промову, повторив фокус із димом і вручив люльку мені, попередивши, що кожен із нас повинен затягнутися саме шість разів. Люлька обійшла всіх нас по черзі, окрім Сема, бо після чорношкірого вже ні один індіанець не взяв би її до рота, але негр само собою був учасником нашої мирної угоди.

Коли церемонія завершилася, команчі сіли трохи оддалік, утворивши живе коло, а наш провідник підійшов до вождя, щоб детально розповісти йому про нашу зустріч. Ясна річ, він промовчав про те, що Вірна Смерть узяв його в полон. Коли розвідник закінчив свою доповідь, я попросив провести мене до наших коней і приніс сигари. На жаль, я не міг пригостити нікого з червоношкірих, крім Великого Ведмедя, бо «вождь» не мав права поводитися надто фамільярно з простими воїнами і, щоб не втратити їхньої поваги.

Великий Ведмідь уже курив сигари, я помітив, як просвітліло його лице, коли він побачив подарунок, а після кожної затяжки вождь видавав звук, схожий на голос тих милих тварин, з яких виходить чудовий окіст та шинка. Він раптом став дуже ґречним і запитав про мету нашої подорожі. Хитрий вестмен не вважав за потрібне відкривати йому всю правду, повідомив лише, що ми намагаємося наздогнати декількох білих, які зараз прямують до Ріо-Ґранде, а звідти — в Мексику.

— У такому разі мої білі брати можуть їхати з нами, — запропонував вождь. — Ми рушимо в дорогу, коли знайдемо слід апача, який зумів утекти від наших воїнів.

— Хто він?

— Один з вождів. Команчі зустрілися з апачами в тому місці, яке білі називають форт Індж. Кілька куль влучили в нього, і він не зможе довго протриматися в сідлі. Найпевніше, він десь тут поблизу. Мої білі брати часом не натрапляли на його сліди?

— Ні, — твердо відповів Вірна Смерть, він не збирався зраджувати Віннету.

— Отже, цей койот ховається десь біля річки. Він не міг далеко піти через рани, до того ж берег зайнятий моїми воїнами, а повз них не прошмигне навіть миша.

Усе це звучало доволі загрозливо для Віннету. Я був переконаний, що команчам не вдасться знайти слід у річці — його затоптали копита наших коней, проте полювання на пораненого апача тривало вже чотири дні, і рано чи пізно він таки може попастися в лапи воїнів з будь-якого іншого загону команчів. А Великий Ведмідь може просто ще нічого не знати про це.

Аби хоч якось допомогти Віннету, хитромудрий вестмен зауважив:

— Завтра мої червоношкірі брати, напевно, знайдуть те місце, де ми переправлялися через річку. Там стоїть липа, з якої ми зняли кору: у мене відкрилася давня рана, і довелося перев’язати її. Немає нічого кращого за кору дерева, щоб зупинити кровотечу. Мій червоношкірий брат мабуть знає про цей засіб.

— Мій білий брат не сказав нам нічого нового. Ми завжди так перев’язуємо рани.

— Тоді я побажаю мужнім воїнам команчів, щоб їм довелося якомога рідше перев’язувати рани від удару ворога. Бажаю їм також перемоги і слави, тому що я їхній друг. Шкодую, що не можу зостатися з ними. Вони підуть шукати слід, а ми поспішаємо за блідолицими.

— Мої білі брати неодмінно зустрінуть Білого Бобра. Мій батько буде радий бачити Коша-Певе. Я дам вам воїна, щоб він провів вас до нього.

— Де зараз славний вождь Ойо-Колс?

— Я назву місця мовою блідолицих, щоб Коша-Певе правильно зрозумів мене. Якщо мої брати поїдуть туди, де сідає сонце, вони досягнуть річки Тарки-Крік, яку ще називають Плечем Індика, ця річка впадає в Ріо-Нуесес. Потім вони повинні перебратися через Чіко-Крік, за якою починається пустеля, що тягнеться до Елм-Крік. На її берегах розставлені загони Білого Бобра, щоб не пропустити через брід нікого, хто прямує через Ріо-Ґранде-дель-Норте поблизу Орлиної ущелини.

— Тисяча чортів! — мимоволі вирвалося у вестмена, але він відразу ж схаменувся і виправив свою помилку: — Саме туди ми і прямуємо. Наш червоношкірий брат дуже втішив нас цією звісткою. Я щасливий, що можу побачитися з Білим Бобром. А тепер нам час відпочивати. Ми виїжджаємо завтра на світанку.

— Я сам проведу моїх білих братів до місця, де їм буде зручніше провести ніч.

Він привів нас під величезне розлоге дерево і звелів принести туди наші сідла і ковдри. Відколи ми викурили люльку миру, він поводився гостинно й запопадливо. Коли вождь пішов, ми перевірили вміст наших сідельних торб і з радістю переконалися, що все на місці. Загорнувшись у ковдри і поклавши під голови тверді сідла, ми розтягнулися один коло одного на землі. Команчі вляглися навколо нас тісним кільцем.

— Поведінка індіанців не повинна викликати у нас підозри, — сказав Вірна Смерть. — Вони беруть нас під свій захист, а зовсім не намагаються перешкодити нам утекти. Якщо ти викурив із червоношкірим люльку миру, можеш сміливо йому довіряти. І все ж слід уникати їхнього товариства і триматися оддалік. Я набрехав їм чимало, щоб збити їх зі сліду апачів, але, судячи з ситуації, навіть Віннету буде нелегко перебратися через Ріо-Ґранде. Комусь іншому не варто було б навіть намагатися зробити це. Але становище Віннету утруднене ще й тим, що він везе пораненого. Індіанці посилають на переговори найдосвідченіших воїнів і вождів, тому, гадаю, що втікач вже зовсім не юнак. Їхати їм доведеться далеко, а у старого від ран, напевно, почнеться лихоманка. Ну все, відпочиваймо. Добраніч.

Та попри його побажання, ніч для мене не була спокійною. У тривозі за долю Віннету я не стулив очей і розбудив товаришів, ледь на сході почало сіріти. Наші піднялися без шуму, але індіанці відразу ж скочили на ноги. Тепер у світлі сонця, яке сходило, ми могли роздивитися їх краще, ніж напередодні ввечері в мерехтливому вогні багать. Від вигляду моторошно розфарбованих облич і химерно вдягнених постатей червоношкірих мені мурашки побігли по спині. Лише кілька з них мали на собі щось схоже на одяг, більшість же повбиралася у страшне лахміття; але навіть у такому одязі команчі справляли враження сильних і страшних воїнів. Я вже чув, що чоловіки з племені команчів красиві й хоробрі люди. Про їхніх жінок цього не скажеш. Скво — це зневажена чоловіками червоношкіра рабиня.

Вождь запитав, чи не голодні його білі брати, і запропонував нам на сніданок декілька шматків сутугуватої конини. Ми подякували йому і відмовилися, пояснивши, що в нас ні в чому немає недостачі, хоча насправді запаси наші вичерпалися і нам довелося задовольнятися лише кількома скибками бізонячого окосту.

Великий Ведмідь познайомив нас із воїном, який мав стати нашим провідником. Довелося вдатися до неймовірних дипломатичних хитрощів, щоб позбутися супроводу, і тільки коли Вірна Смерть заявив, що такі досвідчені вожді, як ми, вважають нижче своєї гідності користуватися послугами провідника, Ават-Віла нарешті погодився з нашими аргументами й поступився. Ми сказали, що самі знайдемо шатро Білого Бобра. Наповнивши водою шкіряні фляги і зв’язавши кілька оберемків трави для коней, ми рушили в дорогу. На моєму годиннику була четверта ранку.

Спочатку ми не квапили коней, щоб дати їм можливість розім’ятися. Якийсь час їхали по рівнині, вкритій травою, але рослинність рідшала і блякнула з кожною милею, аж поки нарешті зовсім не зникла. Тепер наш шлях пролягав через піски. Зелений рай на берегах річки давно зник з очей, і здавалося, ми потрапили в Сахару. Попереду і довкола стелилася рівна, як блюдце, рівнина, а над нами висіло сонце, промені якого палили нещадно, хоч був іще ранній ранок.

— Пришпорте ваших коней, — сказав Вірна Смерть, — треба проїхати якомога більше до полудня, поки сонце за спиною. Ми їдемо на захід, і пополудні сонце буде світити нам в очі. Ось тоді й почнеться справжнє пекло.

— Ми не зіб’ємося зі шляху? На цій рівнині немає жодних прикмет, — запитав я, все ще прикидаючись ґрінгорном.

Вірна Смерть поблажливо посміхнувся у відповідь:

— Ваші питання — це суцільна насолода, сер. У пустелі найкраща прикмета — сонце. Тарки-Крік, куди ми прямуємо, за шістнадцять миль звідси. Ми вже через дві години можемо бути на місці.

І він пустив коня спочатку риссю, а потім галопом. Ми подалися за ним. Їхали мовчки: швидка їзда не лишає нагоди для бесіди, бо вершник повинен пильнувати за конем і рухатися в ритмі його кроків, аби не утруднювати скакунові ходу.

Так ми проскакали годину, потім пустили коней кроком, даючи їм перепочити. Раптом Вірна Смерть показав рукою вперед.

— Подивіться туди, сер, а потім на годинник. Ми їхали дві години і п’ять хвилин. Я правильно оцінив час подорожі?

— Так, — погодився я.

— А це означає, що в людини годинник у голові. Навіть у найтемнішу ніч я скажу вам котра година і помилюся щонайбільше на кілька хвилин. Коли-небудь і ви цього навчитеся.

Попереду блиснула річка. На її берегах зеленіли кущі і трава, дерев не було. Незабаром ми знайшли брід для переправи і без перешкод дісталися до місця, де Тарки-Крік впадає у Ріо-Нуесес. Але на той момент води в річці вже майже не було. Звідти ми попрямували до Чіко-Крік і вийшли до неї близько дев’ятої години ранку.

Чіко-Крік у ту пору року теж пересихає і тільки подекуди поблискують брудні калюжі, з яких тонкими струмочками дзюркотить вода. Там не було ні кущів, ні дерев, а поріділа трава майже висохла. Перебравшись на протилежний берег, ми сп'iшилися, оскільки відр'a в нас не було, ми наповнили водою величезний капелюх Білла Лянґе, напоїли коней, згодували їм наш злиденний запас трави і після півгодинного перепочинку знову рушили в дорогу до Елм-Крік. Надто коротка зупинка не відновила сили тварин, тож нам довелося перейти на крок.

Сонце наближалося до полудня і палило немилосердно. Ноги коней потопали в глибокому розпеченому піску. О другій годині дня ми віддали тваринам останню воду з наших фляг, не залишивши собі ні краплі. Так вирішив Вірна Смерть, який вважав, що люди легше зносять спрагу, ніж коні, які несуть нас через пустелю.

— Втім, — додав посміхаючись старий, — ви добре трималися. Чи знаєте, скільки ми проїхали? Я казав вам, що до вечора дістанемося до Елм-Крік, але насправді ми будемо на місці через годину-дві. Коні в нас не дуже, з такими не кожен вестмен поїде в пустелю.

Він глянув на обрій, потім на південь і продовжив:

— Неймовірно, але ми досі не натрапили на сліди команчів. Схоже, вони пройшли вздовж річки. Яке безглуздя! Втратити стільки часу на пошуки одного-єдиного апача! Якби вони відразу попрямували до Ріо-Ґранде, то вже давно захопили б своїх ворогів зненацька.

— Напевно, вони думають, що ще не пізно, — втрутився Лянґе. — Якщо Віннету з пораненим не встигли дістатися до своїх, апачі й не підозрюють, що їм оголосили війну.

— Може, це й правда, сер. Але саме те, що ми не зустріли команчів, непокоїть мене найбільше. Мабуть, команчі рухаються великим загоном, а не розбилися на маленькі групки, щоб прочесати всю місцевість. Можливо, апачів уже схопили.

— І яка ж тоді доля Віннету?

— Смерть, і то найтяжча, яку тільки можна уявити. Його не вбиватимуть відразу і навіть не стануть катувати під час військового походу: не щодня вдається взяти в полон верховного вождя апачів. Для команчів це видатна подія, і її слід відзначити відповідно, тобто вигадати найвитонченіші тортури. Вождя переправлять під надійною охороною до стійбища команчів, де зараз залишилися самі старі, жінки й діти. Там за ним будуть доглядати, жінки виконуватимуть будь-яке його бажання, він матиме все, крім свободи. Але не думайте, що це свідчить про гостинність команчів. Вони тільки будуть дбати про те, щоб бранець був здоровий і якомога довше міг згодом стерпіти тортури. Червоношкірі просто луснуть від люті, якщо жертва загине на початку обряду. Запевняю вас, Віннету приречений на смерть, але загине він не сьогодні й не завтра. Його тіло розкрають на шматки уміліше, ніж якби над ним трудилися вчені анатоми, і пройде декілька днів, поки смерть звільнить його від шкуродерів. Ось кінець, гідний вождя. Не сумніваюся, що Віннету не видасть ні стогону, мало того, він буде сміятися зі своїх катів. Але я не бажаю йому такої долі і заявляю вам, що за потреби стану на його захист і навіть пожертвую власним життям. Тому ми зараз трохи відхилимося на південь і відвідаємо мого давнього друга, від якого дізнаємося, що відбувається на Ріо-Ґранде. Там і переночуємо.

— Ви думаєте, він втішиться нашим візитом?

— Звичайно! Інакше я не назвав би його другом. Він має власне ранчо, це справжній мексиканець, але з іспанців-аристократів. Один з його предків отримав дворянський титул, тому він з гордістю називає себе «кабальєро», та й свою садибу називає «Естансія-дель-Кабальєро». Звертайтеся до нього шанобливо — сеньйоре Атанасіо.

Тим часом ми їхали далі. Коні насилу пересувалися, глибоко вгрузаючи в пісок. Однак незабаром ми завважили, що ґрунт стає твердішим, а до четвертої години пополудні з’явилася перша рослинність. Трохи згодом ми їхали вже чудовою зеленою прерією, де то тут, то там виднілися череди корів і отари овець, навколо яких кружляли верхи пастухи. Наші коні немов ожили і побігли жвавою риссю, а незабаром на горизонті з’явився гайок, крізь зелень якого проглядалося щось біле.

— Це і є «Притулок Кабальєро», — сказав Вірна Смерть, — справжня цитадель, зразком для якої стали фортеці індіанців племен моки і суньї[58]. Тільки в такому будинку можна сховатися від ворогів.

Під’їхавши ближче, ми гідно оцінили своєрідність фортеці. «Притулок» оточувала стіна заввишки майже два людських зрости, з широкими воротами, до яких вів міст, перекинутий через глибокий, але пересохлий рів. Будинок мав форму правильного шестикутника, перший поверх був суцільною стіною, а другий — дещо зміщений, так що вздовж краю даху тяглася галерея, завішена білим полотняним запиналом. Будову вінчав третій поверх такої ж форми, але з основою, меншою за попередні. І там також була галерея, запнута білим полотном.

Будинок із пофарбованими білою фарбою стінами сяяв під сонцем, він мав три поверхи, площа кожного наступного поверху була трохи меншою за площу попереднього. Під’їхавши ближче, ми помітили на кожному поверсі ряд вузьких вікон, більше схожих на бійниці.


Віннету ІІ

Індіанці племені чорноногих на озері Птаміґен. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Чудовий замок, — засміявся Вірна Смерть. — Але всередині він ще кращий, ніж зовні. Хотілося б мені побачити індіанського вождя, який наважився піти на штурм цього будинку.

Тим часом ми в’їхали на міст і зупинилися біля воріт навпроти віконця, коло якого висів дзвін завбільшки з людську голову. Вірна Смерть без вагань ударив у нього, і почувся потужний звук. У віконці зразу з’явилася фізіономія індіанця, який запитав по-іспанськи: «Хто ви?»

— Друзі господаря, — відгукнувся вестмен. — Сеньйор Атанасіо вдома?

У віконце визирнула пара темних очей, і ми почули радісний вигук:

— Яка радість! Сеньйор Вірна Смерть! Ласкаво просимо! Уже біжу відчиняти!

Почувся скрегіт замка, ворота відчинилися, і ми в’їхали у двір. Впустив нас індіанець, одягнений у білі полотняні штани й куртку, товстун був одним із тих червоношкірих, які змирилися з приходом білих і прийняли християнство та цивілізацію. Він зачинив ворота на всі замки, вклонився нам до пояса, урочисто перетнув двір і смикнув за залізний дріт, який звисав зі стіни будинку.

— Поки він доповідає господареві, маємо час об’їхати всю будівлю й помилуватися нею, — сказав Вірна Смерть.

Стіни першого поверху, раніше сховані від наших очей, були всіяні вузькими щілинами бійниць. Об’їхавши широкий, порослий травою двір, ми не побачили ні вікон, ні дверей, через які можна було потрапити всередину.

— Як же ми увійдемо в будинок? — запитав Лянґе.

— Зараз побачите, — відповів Вірна Смерть.

Раптом із галереї другого поверху висунувся

якийсь чоловік і уважно подивився вниз. Побачивши індіанця-воротаря, він негайно спустив нам дерев’яну драбину з широкими зручними щаблями.

Якщо читач очікував, що на другому поверсі були сподівані двері, то він глибоко помилився. На галереї на нас чекав інший слуга, за сигналом якого з’явилася ще одна драбина, і незабаром ми опинилися на даху будинку, посипаному піском, у центрі якого був прямокутний отвір. Звідси у глибину будинку вели ще одні сходи.

— Ось так споконвіку індіанці будували свої пуебло, — пояснив Вірна Смерть. — Неможливо навіть проникнути у двір, але якщо комусь це вдасться, то драбину піднімають, і перед ворогом опиняється стіна без дверей. У мирний час можна проникнути всередину без драбини, ставши ногами на сідло. Але я не раджу навіть намагатися робити так у воєнний час. З даху прекрасно прострілюються і стіна, і двір, а сеньйор Атанасіо тримає не менше ніж двадцять людей, і в кожного є зброя. Двох десятків добре озброєних захисників нагорі достатньо, щоб убити не одну сотню нападників, перш ніж хоч один дістанеться догори. Будівлі такого типу дуже зручні, якщо мешкаєш на кордоні, ви ще не раз побачите такі замки дорогою, і повірте, що місцеві ранчеро[59] тільки завдяки їм змогли відбити не одну атаку червоношкірих.

Будинок стояв на березі Елм-Крік, чиї води перетворювали довколишню пустелю на родючу оазу. Річка кришталем блищала під сонцем, і мені захотілося скупатися.

Слідом за слугою ми спустилися сходами й опинилися в довгому вузькому коридорі, освітленому тьмяним світлом із двох бійниць. По обидва боки були двері кімнат, а навпроти я помітив відкритий люк, що провадив на другий поверх. Пригадую, я подумав, що кілька разів за день дертися вгору трьома драбинами, а потім із такими ж незручностями спускатися — заняття не з найприємніших, але, видно, власний скальп людині дорожчий за зручності.

Слуга зник за дверима і незабаром повернувся зі звісткою, що сеньйор «капітан» очікує нас.

— Не дивуйтеся, — сказав Вірна Смерть. — Старий Атанасіо прийматиме нас дуже церемонно. Іспанці обожнюють етикет, а мексиканці перейняли це від іспанців. Якби я був сам, він давно би вибіг назустріч. Але сьогодні я в товаристві незнайомих йому людей, тому він не пропустить нагоди влаштувати щось на зразок маленького королівського прийому. Тільки не смійтеся, якщо він з’явиться перед нами в мундирі кавалерійського капітана мексиканської армії і зі всіма регаліями. Загалом він чудова людина.

Тут з’явився слуга, і нас провели в темну прохолодну кімнату, заставлену колись дорогими, а тепер уже доволі обшарпаними меблями. Назустріч нам церемонно виступив високий худий чоловік із сивою гривою і такими ж вусами, одягнений у червоні штани з золотими лампасами, високі, начищені до блиску чоботи й камізелю з блакитного сукна, вишиту на грудях золотом. На плечах були золоті генеральські еполети. На поясі висіла шабля в сталевих піхвах і з позолоченими застібками. На зігнутій у лікті руці чоловік тримав трикутну шапку, обшиту золотим галуном і з пір’ям, приколотим блискучою шпилькою з дорогоцінними каменями. Він нагадував людину, яка вирядилася на маскарад, але його молоді добрі очі на виснаженому старому обличчі викликали симпатію. Господар по-молодецькому випнув груди, дзенькнув шпорами й урочисто промовив:

— Радий вас бачити, сеньйори. Ласкаво просимо!

Ми вклонилися у відповідь, а Вірна Смерть сказав:

— Дякуємо вам, сеньйоре капітане! Ми проїжджали повз вашу садибу, і я не міг не скористатися щасливою нагодою представити моїх товаришів знаменитому борцеві за свободу Мексики, тому набрався відваги зазирнути до вас.

Сеньйор Атанасіо всміхнувся і кивнув головою на знак згоди.

— Звичайно, сеньйоре Вірна Смерть. Я щасливий, що можу познайомитися з тими, хто подорожує разом із вами.

Вірна Смерть представив нас поіменно, а кабальєро кожному потиснув руку і запросив сідати. Але вестмен стояв на ногах і запитав про здоров’я сеньйори і сеньйорити. У відповідь господар відчинив двері у внутрішні покої, де на нас чекали пані: величава літня жінка, яка зберегла сліди колишньої вроди, і чарівна юна дівчина. Це були дружина й донька господаря, як ми довідалися згодом.

Вбрані в сукні з чорного шовку, вони, здавалося, зібралися на прийом у королівському палаці. Вірна Смерть задріботів до дам і з таким захопленням взявся тиснути їм руки, що я мало не розреготався. Батько й син Лянґе схилили голови, щоб приховати посмішки, а простодушний Сем, не стримавшись, вигукнув:

— Які красиві місіс і міс!

Я підійшов до сеньйори, вклонився й поцілував руку. У відповідь на мою поштивість господиня підставила мені щоку для «бесо де кортес», тобто почесного поцілунку. Так само вчинила й сеньйорита.

Ми повагом розсілися й почали ділитися новинами. Власник будинку запитав нас про мету нашої подорожі, і ми розповіли йому все, що вважали за потрібне, зокрема і про зустріч з команчами. Нас слухали дуже уважно, час від часу з розумінням перезираючись, а потім попросили ще раз докладніше описати зовнішність людей, яких ми розшукуємо. Коли я простягнув їм фотографії, сеньйора вигукнула:

— Точно, це вони! Правда ж, любий Атанасіо?

— Справді, — погодився з нею кабальєро, — ці люди були у мене минулої ночі.

— Як і коли вони потрапили у ваш будинок? І де вони тепер? — запитав Вірна Смерть.

— Їх зустрів уночі в прерії один із моїх людей, який і привів їх сюди. Вони були такі втомлені, що проспали до полудня і поїхали три години тому.

— Чудово! Завтра, якщо ми їх і не наздоженемо, то принаймні точно нападемо на слід.

— Ви, безумовно, маєте рацію, сеньйоре. Вони сказали нам, що вирушають до Ріо-Ґранде, до броду між Ріо-Моралес і Ріо-лас-Морас поблизу Орлиної ущелини. Не знаю, брехали вони чи ні, але незабаром це з’ясується, бо я послав слідом за ними кількох хлопців, щоб перевірити, куди вони поїдуть.

— Але навіщо вам це? Ви щось запідозрили?

— Вони заплатили за гостинність невдячністю. Зустрівши дорогою табун моїх коней, вони послали пастуха передати мені нібито дуже важливу звістку, а коли той вирушив із вигаданим дорученням, вкрали шестеро коней і втекли.

— Яка підлість! Виходить, ті двоє були не самі?

— Не самі, з ними були переодягнені найманці Хуареса, яких він переправляв до Мексики.

— Якщо так, то вашим людям не вдасться відбити у них коней. Цей загін сильніший.

— Мої пастухи — люди сміливі і вміють користуватися зброєю.

— Чи говорили Ґібсон і Олерт про свої плани?

— Ні слова. Ґібсон був веселий і торочив про різні дрібниці, а Олерт мовчав. Вони були милі, і я довірився їм, показав увесь будинок і навіть пораненого індіанця.

— Пораненого індіанця? Що він тут робить?

Кабальєро з посмішкою відповів:

— Я відчуваю, що розбудив вашу цікавість, сеньйори. У моєму будинку справді ховається поранений червоношкірий, вождь апачів на ім’я Інду-Нішо. Він був послом на зустрічі з команчами, про яку ви щойно розповіли. Це його рани перев’язав Віннету на Ріо-Леоне.

— Інду-Нішо означає Добра Людина. Я чув, що це ім’я дали йому недарма. Він найстаріший, найрозумніший і найбільш миролюбний із вождів апачів. Я повинен його побачити.

— Це можна, але мушу вас попередити, що він прибув до мене у дуже важкому стані. Ви маєте знати, що прославлений Віннету — мій добрий знайомий і завжди відвідує мене, коли його шлях пролягає через ці краї. Він уже не раз мав нагоду переконатися, що мені можна довіряти. Виїхавши з форту Індж, Віннету наздогнав Інду-Нішо і, як ви самі здогадалися по його слідах, перев’язав його рани на Ріо-Леоне. Одна куля влучила старому вождеві в плече, друга — в стегно. Попри перев’язку, рана старого запалилася через скажену гонитву, у нього почалася гарячка, навколо ж снували команчі, намагаючись напасти на їхній слід. Як Віннету зумів пройти непоміченим, лишається таємницею. Це схоже на диво, але йому дійсно вдалося привезти пораненого старого в «Естансію-дель-Кабальєро». Інду-Нішо вже ледь тримався в сідлі від втрати крові, до того ж він уже в похилому віці. Червоношкірі не ведуть рахунок прожитим рокам, але думаю, йому вже за сімдесят.

— Неймовірно! Дістатися сюди від форту Індж із двома стр'iльними ранами! Вони пройшли шлях понад сто шістдесят миль, на таке здатний тільки червоношкірий. І що ж відбулося далі? Кажіть!

— Віннету дістався до нас увечері і подзвонив. Я вийшов до нього, він розповів про те, що трапилося, і попросив сховати старого вождя. Я обіцяв йому піклуватися про пораненого, поки апачі не пришлють по нього. Сам же Віннету дуже поспішав сповістити свої племена по той бік Ріо-Ґранде про війну і про наближення команчів. Я відрядив із ним двох найкращих моїх пастухів, щоб знати напевно, перебрався він через Ріо-Ґранде чи ні.

— Ну і як? — поцікавився Вірна Смерть. — Що розповіли його поводирі? Йому вдалося дістатися до своїх?

— Так. Він усіх перехитрив. Команчі чекали його біля броду вище від гирла Ріо-Моралес, а Віннету спустився вниз за течією і переплив річку. Він навмисне вибрав місце, де річка вирує і де нікому не спаде на думку лізти в воду, але він і мої хлопчики зуміли допливти до берега. Мої пастухи — хлопці терті і не кинули Віннету, поки не переконалися, що за ними не женуться. Тож я впевнений, що апачі вже знають про те, що їм загрожує небезпека, і встигнуть приготуватися до зустрічі ворога. А тепер, сеньйори, якщо, звичайно, ви бажаєте, підемо провідати старого вождя.

Ми підвелися, попрощалися з дамами і спустилися на поверх нижче. Пройшовши довгим коридором, як дві краплі води схожим на попередній, ми відчинили крайні двері й опинилися в просторій прохолодній кімнаті. Всередині на ложі з ковдр лежав старий апач. Його очі глибоко позападали, вилиці випнулися, обличчя змарніло. Про лікаря можна було тільки мріяти, але господар будинку не мусив дбати про здоров’я хворого, бо Віннету, який знався на травах не гірше, ніж знахар, сам наклав пов’язки і суворо заборонив чіпати їх, поки гарячка не спаде. Пораненого вождя вже не лихоманило, а це означало, що небезпеки для життя немає.

Коли ми покинули притулок апача і підійшли до сходів, що вели на верхній поверх, я згадав про своє бажання скупатися в річці.

— Звичайно, звичайно, але вам не варто підніматися догори, — відповів мені кабальєро. — Я випущу вас звідси просто в двір.

— Але як? Хіба тут є вихід?

— Є, але потаємний. Я особисто прорубав у стіні таємний прохід, щоб можна було втекти, якщо раптом червоношкірі захоплять будинок. Я вам повністю довіряю, тому покажу, як це робиться.

Господар підійшов до шафи біля стіни, натиснув на неї плечем, зрушив убік і провів мене підземним ходом у двір. Густий чагарник, що ріс у дворі, приховував підземний хід від цікавих очей. Вказавши на один із кущів біля самої стіни фортеці, кабальєро пояснив:

— Тут починається ще один хід, що веде просто у прерію. Його ніхто не знає і навіть не здогадується про його існування. Чи не хочете скоротити шлях і пройти до річки по ньому? Ну то почекайте тут хвилинку, я пришлю вам зручний одяг.

Цієї миті вдарив дзвін, і господар поспішив до воріт. Я пішов за ним і побачив п’ятьох вершників, сильних і високих чоловіків, які міцно, немов улиті, сиділи на прекрасних конях. Це були пастухи, які повернулися після переслідування конокрадів.

— Ну що? — суворо запитав сеньйор Атанасіо. — Ви їх наздогнали?

— Ні, — відповів один із пастухів, похнюпившись. — Ми були вже зовсім поруч. Ще чверть години, і вони опинилися б у наших руках. Але раптом ми побачили по слідах, що до них приєднався великий кінний загін. Ми все ж пішли за ними і незабаром на власні очі переконалися, що негідники зустрілися з команчами. Тільки божевільні ризикнули би опинитися на шляху червоношкірих, які вийшли на полювання за скальпами, тому ми й повернулися ні з чим.

— Ви вчинили правильно, і я вас не звинувачую. Навіть цілий табун коней не вартий людського життя. То ви кажете, що команчі зустріли їх як друзів?

— Ми були занадто далеко і не все роздивилися, але нам здалося, що вони порозумілися.

— Куди ведуть їхні сліди?

— До Ріо-Ґранде.

— Отже, до нас вони не завітають, небезпека минула. Дякую, хлопці, повертайтеся до своїх стад.

І вони поїхали. Як з’ясувалося пізніше, кабальєро серйозно помилився в розрахунках: небезпека зовсім не минула, оскільки Ґібсон, щоб втертися в довіру до команчів, повідомив їм, що в сеньйора Атанасіо ховається поранений вождь апачів. Тому один із загонів войовничих команчів уже мчав до «Естансії-дель-Кабальєро», щоб схопити Інду-Нішо і покарати господаря за допомогу апачам.

Кабальєро пішов геть і незабаром прислав слугу, який мав провести мене до річки. Коло будинку був брід, трохи нижче за течією — вир, біля якого слуга зупинився, зняв з плеча вузлик із білим полотняним одягом і сказав:

— Кращого місця для купання в околиці немає, сеньйоре. Ваш одяг я заберу з собою, а коли вилізете з води, одягнетеся у все чисте. Я буду чекати вас біля воріт, задзвоніть у дзвін, і я відчиню.

Він забрав мій одяг. Я з розгону пірнув у воду і довго з насолодою плавав після виснажливої багатогодинної їзди. Через півгодини я нарешті виліз на берег і почав одягатися. Я ненароком позирнув на протилежний берег і побачив над закрутом річки вершників, які стрибали, за звичаєм індіанців, слід у слід. Я прожогом кинувся до воріт і вдарив у дзвін.

— Швидше проведи мене до кабальєро, — наказав я слузі, який чекав мене біля входу. — Уздовж того берега до нас наближаються індіанці.

— Скільки їх?

— Близько п’ятдесяти.

Звістка про наближення червоношкірих спочатку злякала слугу, але дізнавшись, що їх не дуже багато, він заспокоївся.

— Не більше? — запитав він. — Тоді нам нема чого боятися. Ми впораємося з дикунами, навіть якщо їх буде вдвічі більше, сеньйоре, це для нас уже не вперше. Я зараз же помчу збирати всіх пастухів, а ви покваптеся до сеньйора Атанасіо. І не забудьте прибрати за собою драбину.

— А що буде з нашими кіньми? Червоношкірі до них не доберуться?

— Не турбуйтеся, сеньйоре, вони пасуться в табуні під наглядом одного з найдосвідченіших пастухів. Усі ваші речі ми перенесли в дім. А з кіньми все буде гаразд.

Він пішов. Я зачинив ворота, піднявся на галерею і прибрав за собою драбину.

На даху я ніс у ніс зіткнувся з Вірною Смертю, який вилазив із люка разом із сеньйором Атанасіо. Звістка про наближення індіанців нітрохи не збентежила кабальєро.

— Індіанці? З якого племені? — запитав він спокійно.

— Не знаю. Вони ще занадто далеко, щоб побачити кольори на обличчі.

— Та це не так важливо. Почекаємо, коли вони під’їдуть ближче. Можливо, Віннету вже дістався до свого пуебло і вислав загін по пораненого вождя, а може, це команчі, які виїхали на розвідку. Та коли й так, нам нема чого боятися, команчі обмежаться тим, що запитають нас, чи не бачили ми апачів, і негайно заберуться геть, коли ми скажемо, що не бачили.

— Мені здається, що вони налаштовані не надто мирно, — зауважив Вірна Смерть. — Я б вам радив щонайшвидше підготуватися до оборони.

— Ми вже готові. Кожен тут знає, що йому робити в разі наближення червоношкірих. Дивіться! Он полем біжить чоловік. Зараз він сяде на коня і помчить до пастухів. Не мине й десяти хвилин, як пастухи заженуть стада до обори. Двоє з них будуть стерегти коней, решта — битися з індіанцями. Мої люди досконало орудують ласо, запевняю вас, це страшна зброя в їхніх руках, та й рушниці їхні б’ють далі і точніше, ніж старі хлопавки червоношкірих. Тому ми не боїмося ні півсотні, ні сотні нападників. До того ж ми можемо сховатися в «Естансії-дель-Кабальєро», а через ці стіни не зможе проникнути жоден дикун. У крайньому разі я сподіваюся на вашу допомогу. Вас п’ятеро бувалих воїнів, я теж на дещо здатен та ще вісім слуг — всього нас буде чотирнадцять готових постояти за себе чоловіків. Хотів би я побачити індіанця, який наважиться висадити ворота! Ні, сеньйори, на штурм вони не зважаться. Червоношкірі подзвонять у дзвін, розпитають про апачів і дадуть нам спокій. Як тільки команчі зустрінуть біля воріт чотирнадцять добре озброєних чоловіків, вони відразу принишкнуть. Ніякої небезпеки немає!

На обличчі Вірної Смерті з’явився сумнів, він явно був не настільки переконаний у нашій безпеці, як його друг. Вестмен струсонув головою і сказав:

— Мені все ж здається, що небезпека є, і чимала. Я цілком певен, що до нас завітали не апачі, а команчі. Що вони тут забули? Навіщо висилати на розвідку цілий загін, та ще й туди, де немає ворога? Чому вони не шукають сліди апачів у прерії, а приїхали сюди? Розпитати нас? Ні, у них інше на думці. Їм потрібен поранений вождь апачів, якого ви переховуєте.

— Вони не знають про нього. Хто міг їм видати нашу таємницю?

— Ґібсон, той самий негідник, якого ми переслідуємо і якого ви так люб’язно прийняли. Ви самі показали йому апача, а він, не замислюючись, розповів усе команчам, щоб завоювати їхню прихильність. Я анітрохи не сумніваюся, що вас зрадив саме він.

— Може, й так. Але в такому разі команчі спробують примусити нас видати їм пораненого.

— Так воно й буде. Команчі від свого не відступляться. Що думаєте робити?

— Я не буду нікого видавати! Мій друг Віннету довірив мені життя старого вождя, і я ніколи не вчиню такої підлості! Ми будемо боротися!

— Ви ризикуєте життям! Півсотні червоношкірих нам справді нічого не зроблять, але вони приведуть підмогу, і тоді фортеця не встоїть.

— На все воля божа. Як би все не склалося, але я дотримаю слова, яке дав Віннету.

Розчулений вестмен урочисто потиснув руку сеньйорові Атанасіо і вимовив:

— Ви — справжня людина честі, сеньйоре, і можете розраховувати на нашу допомогу. Вождь команчів — мій друг, і, може, це допоможе мені врятувати життя і нам, і кільком десяткам червоношкірих. Сподіваюся, ви не вчинили подвійної помилки й не показали Ґібсонові потайні двері?

— Ні, сеньйоре.

— Чудово. Поки червоношкірі не знають про потайний хід, ми можемо захищатися. Але досить розмов, час братися до зброї.

Поки я купався в річці, моїм товаришам виділили кімнати і вони вже встигли віднести туди всі свої пожитки. Не гаючи часу, ми спустилися вниз. Знімаючи зі стіни свою стару рушницю, я визирнув у вузьке вікно-бійницю. Загін індіанців виїжджав із-за дерев, прямуючи до броду. Через мить вони вже були на другому березі і мчали до «Естансії-дель-Кабальєро». Видовище було страхітливе: розписані бойовими фарбами команчі наближалися у грізному мовчанні, замість того щоб вити і кричати, як це зазвичай роблять червоношкірі у спокійний час. Тільки в їхнього вождя, який скакав попереду, у руках була рушниця, інші були озброєні списами, луками і стрілами. Дехто тягнув за собою довгі жердини, які я в перший момент переплутав з опорами для вігвамів. Але вже за мить, здогадавшись, що вони задумали, я прожогом вискочив за двері. У коридорі я зіткнувся з вестменом, який вибігав зі своєї кімнати.

— Увага! — крикнув вестмен. — Вони привезли з собою стовбури дерев, щоб по них, як по сходах, видертися на стіни! Всі нагору! Швидко!

Однак швидко не вийшло. Слуги перебували поверхом нижче і зібрати їх виявилося не настільки просто, як здавалося. Та й ми самі, кинувшись нагору, зіткнулися з сеньйором Атанасіо та двома дамами, які, дізнавшись про напад команчів, у паніці вибігли зі своїх кімнат. Нам довелося витратити кілька хвилин на те, щоб хоч якось заспокоїти переляканих жінок, і коли ми нарешті вибралися на дах, індіанці вже дерлися на нього з усіх боків із неймовірною швидкістю. Зволікання стало згубним для нас: ми стояли в оточенні команчів і зупинити їх можна було, тільки відкривши вогонь. Завадити їм видертися нагору ми вже не могли.

— Ми повинні виграти час! — тихо вимовив Вірна Смерть і наказав: — Цільтеся в них із рушниць! Не дозволяйте їм зробити ні кроку вперед!

Поки і ми, й команчі мовчки розглядали одні одних, я швидко перерахував нападників. П’ятдесят два воїни стояли нерухомо на краю даху, стискаючи в руках луки і стріли. Мабуть, списи вони залишили внизу, щоб довгі держаки не заважали дертися через стіни. Червоношкірі застали нас зненацька і, хоча й не наважувалися кинутися в атаку, почувалися господарями становища.

Кабальєро зібрався з духом, виступив уперед і заговорив мішаниною з іспано-англо-індіанських слів, якою послуговуються у тих краях:

— Що загубили червоношкірі воїни в моєму домі? Чому вони увійшли, не запитавши мого дозволу?

Ватажок, який досі тримав рушницю на плечі, взяв її в руки, зробив крок уперед і зухвало відповів:

— Блідолиций — ворог команчів. Ми прийшли, щоб сонце, яке він побачив сьогодні, стало останнім сонцем у його житті.

— Ти помиляєшся. Я не ворог команчів і живу в мирі з усіма племенами червоношкірих.

— Вуста блідолицього брешуть. У його будинку знайшов притулок вождь апачів, наших ворогів, отже, і він сам — наш ворог. Блідолиций помре.

— Чорт забирай! То ви хочете вирішувати замість мене, кого мені приймати у себе вдома, а кого — ні. Мій червоношкірий брат не має права наказувати мені, тут я господар.

— Воїни команчів захопили будинок, і тепер вони в ньому господарі. Видай нам апача. Я знаю, блідолиций брехливий, але зараз брехня йому не допоможе. Мені відомо, що апач тут!

— Тільки боягуз бреше, а я не боюся ні команчів, ні диявола! Я відверто кажу вам, що апач…

— Стоп! — перебив його Вірна Смерть стишеним голосом. — Не робіть дурниць, сеньйоре!

— Ви вважаєте, що я повинен збрехати? — запитав мексиканець.

— Звичайно. Брехня — це гріх, я згоден, але в цьому випадку правда може стати самогубством, тож я питаю вас: що більший гріх — сказати неправду чи вбити себе?

— Самогубство? Чого варті півсотні дикунів проти наших чотирнадцяти рушниць?

— Чимало, бо вони вже тут, нагорі. Вони вмілі і сміливі воїни, подивіться, як спритно вони вилізли на дах. Ви маєте рацію, десяток-два ми можемо пристрелити, але й нам не уникнути їхніх стріл і ножів. І навіть якщо ми змусимо їх тікати, вцілілі в сутичці приведуть сюди п’ятсот осіб, і тоді не чекайте милості. Дозвольте мені поговорити з ними.

І Вірна Смерть звернувся до вождя індіанців:

— Слова мого брата здивували мене. Звідки команчам стало відомо, що в цьому будинку ховається апач?

— Вони знають це, — коротко відповів вождь.

— Тоді вам відомо більше, ніж нам.

— Ти хочеш сказати, що ми помиляємося? Тоді ти брешеш.

— А ти промовив слово, яке може коштувати тобі життя, якщо ти наважишся його повторити. Я не дозволю називати себе брехуном. Наші рушниці націлені на вас, і достатньо мені дати знак — стільки твоїх воїнів, скільки нас тут стоїть, опиняться в Країні вічного полювання.

— Рушниці не врятують блідолицих. Сюди прийдуть нові воїни команчів, набагато більше, ніж десять разів по п’ять, і не залишать від цього будинку каменя на камені.

— Ми вже знаємо, що команчі стали нам ворогами, і не дозволимо їм перелізти через стіни. Наші рушниці б’ють далеко і без промаху, жоден із тих, хто прийшов, не піде звідси живим.

— У роті блідолицього дуже багато слів, але я не маю часу вислуховувати його промови. Хто він такий, що говорить замість господаря будинку? Як його звати? Чому він насмілюється погрожувати славному воїнові й вождеві команчів?

Вірна Смерть зневажливо махнув рукою.

— Ти славний воїн і вождь команчів? Хіба рада старійшин слухається твоїх слів? Чому я не бачу в твоєму волоссі ні орлиного пера, ні навіть пера ворона? А от я — справді вождь блідолицих. З якого далекого стійбища прибули сини команчів, які не знають імені вождя блідолицих? Я Коша-Певе, і я курив люльку миру з Ойо-Колсом, верховним вождем команчів. Вчора я сидів біля багаття з його сином, Ават-Вілою. Я — друг команчів, але якщо вони назвуть мене брехуном, я відповім їм кулею.

Індіанці відразу принишкли і почали перешіптуватися. Ватажок повернувся до своїх воїнів, і вони, з повагою позираючи на вестмена, чиє ім’я справило на них неабияке враження, почали тихо радитися. Пошепотівшись кілька хвилин, команчі повернулися до нас, і їхній ватажок сказав:

— Воїни команчів знають, що Коша-Певе — великий воїн і друг Ойо-Колса, але сьогодні його слова — слова ворога. Чому він приховує, що в будинку ховається апач?

— Я нічого не приховую, а навпаки, відверто вам заявляю, що ніякого апача тут немає.

— Але ми точно знаємо, що він тут, ми знаємо це від блідолицього, який теж мав притулок у цьому домі.

— Як звати цього блідолицього?

— Це ім’я команчі не здатні вимовити. Звучить схоже на «Та-хі-ха-хо».

— Може, Ґавіляно?

— Саме так.

— Команчі зробили велику помилку. Я знаю цього чоловіка. Він — негідник і має на язиці брехню. Воїни команчів пошкодують, що взяли його під свій захист.

— Мій брат дуже помиляється. Блідолиций сказав нам правду. Ми знаємо, що Віннету привіз свого воїна сюди, а сам утік до річки Ават-Гона. Але ми наздоженемо його і прив’яжемо до стовпа тортур. Ми знаємо, що апач поранений у руку і в ногу. Ми навіть знаємо, у якій кімнаті він лежить.

— Якщо це справді так, то опиши мені шлях туди!

— Звідси треба два рази спуститися в глибину будинку, аж поки не побачиш багато дверей праворуч і ліворуч від вузького проходу. Тоді з лівого боку треба відчинити останні двері. Там лежить апач і не має сили, щоб піднятися зі свого ложа.

— Блідолиций обдурив тебе. Ти не знайдеш в описаному місці ніякого апача.

— Тоді пішли туди разом, щоб перевірити, хто каже правду: ти чи той блідолиций.

— Цього не буде. У цей будинок можна заходити тільки з дозволу господаря, а тих, хто вривається сюди силою, всередину не пускають.

— Ці твої слова ще більше переконують нас, що апач саме тут. Білий Бобер наказав нам привезти його, і ми послухаємося вождя.

— Ти знову помиляєшся. Річ не в тім, чи є тут апач, а в тому, що твоє бажання ображає мене. Якщо ви таки спробуєте увірватися у будинок без дозволу, діло ваше! Хіба не бачите, що й одного з нас вистачить, щоб захистити вхід? Якщо на сходах унизу стоятиме одна людина з рушницею, то вона спокійно перестріляє всіх, хто наважиться спускатися вниз. Ви напали на нас із ворожими намірами, тому ми будемо захищатися. Спустіться донизу, станьте біля входу, як і слід, тоді ми, можливо, і зустрінемо вас як друзів!

— Це хороша порада, але не для нас. Якщо сумління ваше чисте, то впустіть нас у дім. Коли ж ви цього не зробите, то ми стоятимемо на цьому місці і пошлемо посланця, який приведе сюди ще більше команчів. Тоді вам нічого не залишиться, тільки впустити нас до будинку.


Віннету ІІ

Нарада. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Зовсім ні! Навіть якщо тисячі команчів прийдуть сюди, то вилазити нагору вони однаково будуть змушені поодинці, і кожному доведеться заплатити за це життям. Зрештою, посланця вам також не вдасться відправити, бо щойно він вийде з-під захисту муру, я дістану його своєю кулею. Я — друг команчів, але ви прийшли як вороги, тож я поводитимуся з вами відповідно.

Весь час, поки Вірна Смерть сперечався з ватажком загону команчів, ми тримали нападників на прицілі. Дула наших рушниць, які були скеровані просто на них, охолодили бойовий запал червоношкірих, і вони вирішили знову порадитися. Однак і наше становище було далеко не блискучим. Вірна Смерть замислено почухав за вухом і сказав:

— Ми потрапили в дурнувату історію. Команчі від свого не відступляться, а якщо будемо опиратися, вони приведуть сюди ще кілька сотень головорізів, і я ламаного цента не дам за наші скальпи. Ніяк не зміркую, де б заховати апача, щоб вони його не знайшли.

— А може, винести його з дому? — запропонував я.

— Винести? — здивувався Вірна Смерть. — Ви часом не здуріли, сер? Команчі з нас очей не спускають!

— Ви забули про потайні двері. Звідси команчі нічого не помітять. Я винесу апача і сховаю його в заростях біля річки.

— Думка справді непогана, але боюся, що червоношкірі виставили вартових навколо будинку.

— Навряд. Їх лише трохи більше ніж п’ятдесят осіб, двох, а то й трьох вони залишили з кіньми, інші тут. Малоймовірно, що їм спало на думку оточити будівлю.

— Ну що ж, тоді спробуймо. Візьміть одного зі слуг і дійте, а ми спробуємо відвернути увагу команчів, щоб вони не помітили відсутності двох із нас. І нехай жінки не забудуть поставити на місце шафу після того, як ви вийдете.

— І ще одна пропозиція. Чи не можна посадити дам у кімнаті, де лежав поранений? Коли команчі побачать жінок, вони швидше повірять, що апача там немає й не було.

— Ваша правда, — схвалив мій план сеньйор Атанасіо. — Досить буде перенести туди кілька ковдр і повісити гамаки, нехай жінки ляжуть у них і відпочивають. А ви тим часом перетягніть апача до річки і сховайте трохи вище від того місця, де сьогодні купалися. Там біля самої води ростуть квітучі кущі, і в їхніх гілках захований човен. Покладіть у нього старого вождя, там його ніхто не знайде. Візьміть із собою Педро, він малий, спритний і не боягуз. А коли повернетеся, ми дозволимо індіанцям обшукати будинок.

Ми з Педро тихенько, намагаючись не привертати уваги команчів, спустилися вниз, де вкрай схвильовані дами чекали подальших подій. Вони з готовністю взялися допомагати нам і миттю перетворили кімнату на жіночу. Старий вождь, дізнавшись, що за ним прибули команчі, тихо сказав:

— Інду-Нішо бачив багато зим, жити йому залишилося недовго. Навіщо блідолицим братам наражатися на небезпеку заради старого? Нехай вони вб’ють його, а потім тіло видадуть команчам. Інду-Нішо просить про це.

Я заперечливо похитав головою, загорнув пораненого в ковдру і з допомогою слуги виніс його з кімнати. Через потайний хід ми непомітно вислизнули у двір, через густий чагарник, який надійно приховував нас від сторонніх очей, добралися до підземного лазу, пройшли по ньому попід стіною й обережно визирнули назовні. За кілька кроків від нас сидів червоношкірий атлетичної статури, озброєний списом і луком зі стрілами. Він охороняв задню стіну будинку, тож ми не могли виконати нашого плану.

— Доведеться повернутися, сеньйоре, — шепнув мені слуга. — Ми можемо вбити його, але тоді інші не заспокояться, поки не помстяться нам.

— Треба відвернути його увагу і змусити покинути пост.

— Навряд чи нам це вдасться, сеньйоре. Він не піде звідси, поки його не покличуть.

— Стривай, я, здається, придумав. Ти залишишся тут із пораненим, а я покажуся вартовому, вдам, що злякався, і кинуся навтьоки. Він помчить за мною, а ти безперешкодно винесеш апача.

— А якщо він пустить у вас стрілу?

— Доведеться ризикнути.

— Не робіть цього, сеньйоре! Це занадто ризиковано. Команчі стріляють з луків так само влучно, як ми з рушниць. А тікаючи, ви ще й повернетесь до нього спиною і не зможете ухилитися від стріли.

— Я кинуся у воду й попливу вниз за течією на спині. Як тільки він випустить стрілу, я пірну, переберуся на протилежний берег, і йому доведеться плисти за мною. А там я його оглушу, і в нас буде достатньо часу, щоб надійно заховати апача. Ти не зрушишся з цього місця, аж поки я не повернуся. Коли я плавав тут нещодавно, я бачив кущі петунії, тож знаю, де човен. Я візьму його і прив’яжу в надійному місці.

Слуга спробував відрадити мене, але я вже все вирішив і не слухав його. Щоб не привертати уваги індіанця до лазу, я обережно проповз до кута стіни і тільки там підвівся на повний зріст. Команч сидів у тій же позі, дивлячись у далечінь, мені довелося ступити на суху гілку. Повернувши голову на шум, вартовий помітив мене і скочив на ноги. Я кинувся бігти, намагаючись приховати обличчя, щоб потім він не міг мене впізнати. Він крикнув, щоб я зупинився, але я величезними стрибками мчав до річки, і поки приголомшений червоношкірий діставав із сагайдака стрілу і натягував лук, я був уже в заростях на березі. Не гаючи ні секунди, я стрибнув у воду і поплив на спині на протилежний бік річки. Через кілька хвилин мій переслідувач з ошалілим виглядом вилетів із кущів, зупинився і прицілився. Задзвеніла тятива, стріла зі зловісним свистом здійнялася в повітря, і я пірнув.

Виринувши біля протилежного берега, я озирнувся і побачив, що готовий до стрибка червоношкірий стоїть біля самої води. У поспіху він залишив сагайдак біля стіни і сподівався схопити мене голими руками. Побачивши, що я не поранений, команч відкинув уже геть непотрібний сагайдак і стрибнув у воду. Тільки цього я й чекав. Прикинувшись, що погано плаваю, я дозволив йому наблизитися до мене і знову пірнув та поплив униз за течією, туди, де біля самої річки ріс дубовий гай. Там я вибрався на берег і запетляв серед дерев. Нарешті я побачив дуб, який чудово підходив для виконання плану. Пробігши повз нього, я обережно повернувся назад і сховався за товстим, порослим мохом стовбуром. Чекати довелося недовго: через хвилину з’явився команч, він голосно сопів від утоми, вода потоками стікала з його м’язистого тіла. Вдивляючись у мій слід, він пробіг повз мене, а я у своєрідний спосіб — навшпиньки і величезними стрибками — метнувся за ним і всією вагою тіла вдарив його в спину. Червоношкірий впав, я притиснув його до землі і блискавично вдарив двічі кулаком по голові. Він смикнувся і затих.

Перевівши подих і озирнувшись, я побачив поряд повалений бурею платан, крона якого нависла над водою. Я вирішив скористатися ним, щоб замести сліди. Пройшовши по стовбуру, я стрибнув у річку, доплив до захованого в заростях човна, про який мені говорив сеньйор Атанасіо, сів на весла і поспішив за пораненим апачем. Потім прив’язав човен до кореня дерева і вийшов на сушу на протилежному березі. Тепер нам слід було поквапитися, поки команч не отямився.

Ми з Педро поклали старого вождя на дно човна, вкрили його ковдрою, і слуга пішов охороняти підземний лаз, а я сховав апача за пологом повислих до води квітучих гілок. Я викрутив мокрий одяг і намагався видивитися, чи не опритомнів часом команч, але так нічого й не побачив. Потім ми зі слугою повернулися в дім. Нас не було максимум чверть години, але весь цей час жінки і наші товариші не знаходили собі місця від хвилювання. Господиня дому, побачивши мене, радісно скрикнула і запропонувала змінити одяг, щоб команчі не могли здогадатися, що я виходив із дому, а тим більше плавав у річці.

Отож, дами вляглися у свої гамаки, а ми знову взяли до рук свою зброю і піднялися на дах. На даху і команчі, і білі далі сперечалися. Вірна Смерть голосно стверджував, що обшук будинку рівнозначний ляпасові господарю. Та коли я коротко повідомив йому, що апач уже в безпеці, вестмен помалу став поступатися наполяганням команчів і нарешті заявив, що п’ятеро з них можуть пройти в будинок і на власні очі переконатися у повній відсутності там апачів, як поранених, так і здорових.

— Чому тільки п’ятеро? — запитав недовірливий ватажок загону. — Хіба ми всі не рівні між собою? Що робить один із нас, те можуть робити всі інші. Команчі не злодії і нічого не зачеплять.

— Гаразд, нехай буде по-вашому. Ви всі можете пройти в дім, і нехай кожен із вас переконається, що Вірна Смерть каже правду. Однак я вимагаю, щоб ви залишили зброю тут і дали мені право на місці покарати кожного, хто без нашого дозволу доторкнеться до чогось у кімнатах.

Червоношкірі знову влаштували нараду і погодилися на умови вестмена. Вони залишили на даху луки, ножі і сагайдаки зі стрілами та нетерпляче кинулися до люка.

Тим часом сповіщені про появу індіанців пастухи встигли під’їхати до «Естансії-дель-Кабальєро». Тепер перевага була на нашому боці — півтора десятка міцних, бувалих чоловіків сиділи в сідлах біля воріт, готові стріляти за першим знаком господаря.

Двоє наших залишилися на даху, інші спустилися вниз із команчами і відчинили їм двері в кімнати. Я став на нижньому поверсі біля колишньої кімнати апача, де зараз сиділи жінки, повний рішучості втрутитися у разі найменшої нешанобливості з боку червоношкірих.

Індіанці пішли просто туди, де сподівалися побачити старого вождя апачів. Вірна Смерть відчинив їм двері. Абсолютно переконані у своїй правоті, вони без вагань переступили поріг і застигли від подиву. У гамаках безтурботно лежали й читали дві жінки.

— Уфф! — не стримав вигуку розчарування вождь команчів. — Це кімната білих скво!

— Так, — з усмішкою підтвердив Вірна Смерть. — Але за словами блідолицього брехуна тут повинен ховатися апач. Заходьте і пошукайте його.

Червоношкірий обвів очима кімнату й відповів:

— Воїн не заходить до вігвама жінок. Якби тут був апач, мої очі побачили б його.

— Тоді перевірте інші кімнати.

Цілу годину індіанці обшукували будинок, заглядали в спальні, вітальні, комори. Не знайшовши ніде слідів перебування Інду-Нішо, вони повернулися до жінок, які удавано надули губи і пішли геть, щоб не заважати непроханим гостям. Червоношкірі перетрусили ковдри та постіль і навіть спробували віддерти дошки від підлоги, підозрюючи, що під ними може бути влаштований сховок. Нарешті вони переконалися, що в будинку апача немає, і їхній ватажок неохоче визнав свою помилку.

— Я ж вам казав, — тріумфував Вірна Смерть, — але ви повірили не мені, старому другу команчів, а шахраєві, чиї вуста ніколи не кажуть правди. Коли я зустріну Білого Бобра, то розповім йому, як ви мене образили.

— Якщо наш білий брат хоче бачити Ойо-Колса, нехай їде з нами.

— Це неможливо. Мій кінь втомився і повинен відпочити до ранку, а воїни команчів ще сьогодні покинуть ці місця.

— Ні. Сонце вже йде відпочивати, а ми не їздимо вночі. Тому ми залишимося тут і вирушимо в дорогу тільки на світанку. Наш білий брат може поїхати з нами.

— Добре. Але я не один, зі мною четверо моїх товаришів.

— Білий Бобер зустріне їх як друзів. Наші білі брати дозволять нам провести ніч біля стін їхнього дому?

— Звичайно, — погодився мексиканець. — Я — друг червоношкірих воїнів, якщо вони приходять до мене з миром. І на знак нашої дружби я дарую вам бика. Посмажте його на вогнищі.

Цей подарунок справив на індіанців надзвичайне враження. Команчі остаточно повірили в нашу щирість і свою неправоту, їхні грізні до тієї миті обличчя відразу ж набули дружнього виразу. Навіть більше, вони намагалися на кожному кроці демонструвати нам знаки своєї уваги. Мабуть, не останню роль зіграв і авторитет Вірної Смерті серед індіанців. Вони справді ні до чого не доторкнулися у домі і добровільно, без нагадувань, вийшли назовні. Ми опустили вниз сходи і відчинили ворота, щоб показати червоношкірим, як ми їм довіряємо. І все ж господар поставив на даху двох озброєних слуг — береженого Бог береже.

Пастухи пригнали обіцяного бика, запалало багаття. Всі команчі зібралися біля вогню, у передчутті бенкету, покликали навіть вартових, які охороняли коней, і того червоношкірого невдаху, з яким я змагався у плаванні. Він уже отямився і повернувся на свій пост, але ще не мав можливості доповісти ватажкові про те, що трапилося. Тепер він щонайперше наблизився до вождя і почав розповідати, але так тихо, що ми, білі, не могли розібрати ні слова. Раптом його погляд зупинився на мені, і хоча на його розфарбованому обличчі не здригнувся жоден м’яз, я зрозумів, що червоношкірий упізнав мене. Він змахнув рукою, показуючи на мене, і викрикнув кілька невідомих мені слів, про зміст яких, однак, неважко було здогадатися. Ватажок команчів грізно насупився і попрямував до мене.

— Чи правда, що блідолиций, — із погрозою в голосі запитав він, — переправився через річку і напав на воїна команчів?

Я удав здивування, а Вірна Смерть поспішив втрутитися і суворо запитав індіанця, у чому він мене підозрює. Той переказав усе, що трапилося, але це тільки розвеселило старого вестмена.

— Для червоношкірих усі білі обличчя однакові. Думаю, син команчів зустрів якогось волоцюгу.

— Це був він, — упевнено заявив вартовий. — Я бачив його обличчя, коли він кинувся у воду і поплив на спині. Я запам’ятав його. На ньому був той самий одяг.

— Так він плив у одязі? Але твоя сорочка все ще мокра, а його — зовсім суха. Ти щось плутаєш.

— Блідолиций міг переодягнутися.

— Але як він міг непомітно вийти з будинку, а потім повернутися? Хіба ви не залишили воїнів біля воріт? Хіба ви не стояли з нами на даху і не бачили, що проникнути в дім можна тільки по сходах?

Не погодитися з цими аргументами було неможливо, і навіть потерпілий від мого кулака вартовий, поміркувавши, визнав, що, мабуть, помилився. Кабальєро, людина, як ми вже переконалися, спритна, теж не розгубився і розповів, що в околицях з’явилася зграя конокрадів, і, найімовірніше, «той білий» був із їхньої компанії. Здавалося, команчі знову повірили нам. Однак залишалося загадкою, куди пішов той чоловік і чому ніде немає його слідів. Кілька команчів на чолі з ватажком переправилися вбрід через річку в надії відшукати сліди й уранці вирушити навздогін за нападником. На щастя, уже сутеніло, та й моя витівка з поваленим деревом виявилася вдалою: «конокрад» зник безслідно.

Тим часом хитрий вестмен запросив мене прогулятися коло річки. Поглядаючи на команчів, які снували уздовж протилежного берега, ми неспішно підійшли до квітучого куща, що навис над водою, під гілками якого ховався човен із пораненим вождем апачів. Зупинившись із виглядом людини, яка милується квітами, вестмен тихенько вимовив:

— До Інду-Нішо прийшли Коша-Певе і молодий блідолиций, який заховав вождя тут. Вождь упізнає мій голос?

— Так, — ледь чутно відповів апач.

— Команчі повірили, що вождя апачів тут немає, а на світанку вони підуть геть. Але моєму червоношкірому братові доведеться всю ніч провести в човні. Чи під силу йому це? Чи зможе мій брат протриматися до сходу сонця?

— Інду-Нішо добре почувається, біля води гарячка зникла і повітря освіжає його рани. Але вождь апачів хотів би знати, як довго Коша-Певе і його друзі залишаться в будинку.

— Ми їдемо завтра вранці разом із команчами.

— Уфф! Чому мій білий брат збирається в дорогу разом із нашими ворогами?

— Тому що ми йдемо по сліду ворогів, які знайшли притулок у команчів.

— Можливо, мої білі брати зустрінуться з воїнами апачів, які вийшли на стежку війни?

— Це можливо.

— Я би хотів подарувати тотем молодому воїну, який ризикував життям, щоб врятувати мене від ворогів, йому достатньо буде показати цей тотем, щоб апачі приймали його у своїх вігвамах як брата. Коша-Певе вміє ходити безшумно, як тінь, тому я прошу його принести мені вночі ніж і шматок білої шкіри. На світанку він забере готовий тотем.

— Я виконаю твоє бажання. Принести тобі ще щось?

— Ні. Інду-Нішо задоволений. Хай добрий Маніту береже тебе й молодого блідолицього воїна.

Так само неквапливо ми повернулися додому. Нашої хвилинної затримки біля куща ніхто й не помітив.

— Вам дуже пощастило, — сказав Вірна Смерть. — Надзвичайно рідко вождь червоношкірих дарує білому тотем племені! Тотем, зроблений і підписаний Інду-Нішо, неодмінно стане вам у пригоді.

— А ви справді збираєтеся ризикувати, щоб непомітно пронести ніж і шкіру? Якщо вартові команчів вас помітять, то й вас, і апача поставлять до стовпа тортур.

— Дурниці! Не вважайте мене невмілим хлопчиськом. Я добре знаю, де можна ризикувати, а де не варто.

Залишок дня і ніч пройшли спокійно. На світанку Вірна Смерть розбудив мене і з посмішкою дав прямокутний шматок білої шкіри. Я довго розглядав його, але не помітив нічого особливого, крім кількох надрізів, зроблених у незрозумілому мені порядку.

— Це і є тотем? — запитав я. — Не бачу в ньому нічого особливого. Звичайний шматок шкіри.

— Покажіть цей звичайний шматок шкіри будь-якому апачу, і він вам розкаже, яким скарбом ви володієте. В Інду-Нішо не було фарби, тому повністю малюнок не видно, але будь-який індіанець із племені апачів знає, як треба розфарбувати надрізи, щоб зображення проступило. Тільки заради Бога, заховайте тотем подалі від очей команчів. А тепер одягайтеся і спускайтеся вниз. Команчі вже збираються в дорогу.

Індіанці сиділи біля стіни й доїдали залишки вчорашнього бика. Потім вони зняли пута з коней і повели їх на водопій, на щастя, трохи вище від того місця, де переховувався у човні поранений вождь. Кабальєро теж був на ногах і вийшов у супроводі двох своїх дам, щоб попрощатися з нами. Побачивши наших коней, сеньйор Атанасіо скрушно похитав головою і звернувся до вестмена:

— Ці шкапи не для вас, сеньйори. Ви занадто добре знаєте, яким має бути кінь вестмена. Інші панове — батько і син Лянґе мене не цікавлять, негр — також, але ви — мій старий друг, а цей юнак теж припав мені до душі, тому дозвольте подарувати вам пару гідних конячок.

І тут же за його наказом пастухи відбили від табуна і заарканили двох напівдиких гарячих коней. Ми вдячно прийняли дар щедрого кабальєро і після короткого прощання рушили в дорогу.

Сонце ще не піднялося над обрієм, коли ми переправилися через Елм-Крік і рівним галопом помчали на захід. На чолі кавалькади був ватажок команчів і наша п’ятірка; півсотні червоношкірих невідступно йшли за нами. Ці вершники на маленьких і кудлатих конячках поводилися неспокійно і не викликали у мене довіри. Мене не залишало почуття непевності, і не давала спокою думка, що мені в спину в будь-який момент може вдарити спис або стріла. Однак Вірна Смерть зумів розвіяти ці побоювання, пояснивши, що команчі стурбовані лише тим, як знайти сліди свого головного загону. Раптом ми довідалися, що цей загін не затримався, щоб дочекатися повернення висланих за пораненим п’ятьох десятків побратимів, і тепер ватажок загону мав би відправити пораненого у супроводі десятьох воїнів до селища команчів, де на нього вже чекав стовп тортур. А решта сорок команчів повинні вирушити до Ріо-Ґранде. Білий Бобер, дізнавшись від Ґібсона, що Віннету вдалося вислизнути і переправитися через Ріо-Ґранде, вирішив не втрачати часу і напасти на апачів, поки ті не встигли підготуватися до війни. Відправивши півсотні воїнів в «Естансію-дель-Кабальєро» з наказом захопити пораненого вождя, сам він поквапився до володінь апачів. Нам же розходилося насамперед у тому, щоб зловити Ґібсона, який усе ще був із команчами.

Через дві години ми прибули на місце, де вчора індіанці відділилися від своїх головних сил. Сліди тяглися на південь, в обхід Орлиної ущелини, до форту Дункан. Минуло ще дві години, і під копитами наших коней з’явилася трава, пустеля Нуесес залишалася позаду. А незабаром на обрії стало видно темну смужку лісу — пряму ознаку того, що ми наближалися до Ріо-Ґранде-дель-Норте.

— Уфф! — з полегшенням зітхнув ватажок загону. — Великий Маніту береже воїнів команчів: ми не зустріли блідолицих з форту, і тепер ніхто не перешкодить нам переправитися через річку. Вже завтра собаки апачі завиють від страху, коли побачать нас у своїх стійбищах.

Білий Бобер був досвідченим вождем; прямий, як стріла, слід його загону привів нас до броду: широка Ріо-Ґранде була в цьому місці неглибока, подекуди виднілися піщані мілини. Однак швидка течія розмила їх, і необережний подорожній ризикував потрапити в глибоку яму.

Сліди свідчили про те, що головний загін команчів провів ніч на цьому березі річки, і тільки на світанку, так само як і ми, рушив у дорогу. Але вони не могли просуватися вперед так само швидко, як ми, бо перебували на межі з територією апачів, тож мусили поводитися обережно, а це завжди забирає час. Видно було, що через річку вони переправлялися також надзвичайно обережно. Відбитки людських ніг на піску свідчили про те, що кілька воїнів ішли попереду і відзначали безпечні для переправи і плиткі місця, встромляючи в пісок гілки. Ми скористалися залишеними передовим загоном команчів знаками і легко переправилися на другий берег, не ризикуючи вгрузнути у піщане дно. Річка розділялася на рукави, і наші коні легко перепливли через неї у неглибоких місцях. На протилежному боці ми вийшли в зелену оазу, але вона була невеликою, а потім ми знову опинилися серед пісків, на широкій рівнині, порослій кактусами. До полудня ми минули ланцюг невеликих пагорбів. Але ніщо не вказувало на те, що ми незабаром наздоженемо головний загін команчів.

Я дивувався витривалості індіанських коней. Уже давно минув полудень, а вони ще зовсім не потомилися. Лянґе з сином і негр на своїх конях насилу встигали за загоном, а наші з вестменом коні невтомно йшли рівним галопом, що підтверджувало цінність подарунка сеньйора Атанасіо. Вже сутеніло, коли ми перетнули дорогу з Сан-Фернандо на Байю, а потім слід раптово повернув на північний захід. Отже, головний загін різко змінив напрямок. Чому? Вірна Смерть і ватажок загону команчів зіскочили на землю, щоб роздивитися сліди.

— Тут вони зупинялися, — пояснив вестмен. — Прибули два вершники, найпевніше, це розвідники-індіанці, вони принесли звістку, яка змусила Білого Бобра піти в обхід.

Підганяючи змучених коней, ми повернули на південь по сліду, поки його ще було видно, бо хотіли подолати за день якомога більшу відстань. Команчі поспішали нагнати своїх, я з нетерпінням чекав зустрічі з негідником Ґібсоном. Навіть у сутінках ще можна було розгледіти чіткі відбитки копит на гладенькому піску. Але потім остаточно стемніло, і нам усе ж таки довелося зупинитися та подумати про нічліг. Ми вже збиралися сп'iшитися, але тут раптом мій кінь пирхнув і, жадібно втягуючи ніздрями повітря, поніс мене в темряву. Я здогадався, що тварина відчула воду, і відпустив повід; решта вершників мовчки зробила те саме. Незабаром ми вже були на березі невеликої річки.

Після такого важкого дня, як сьогодні, вода — це справжній рятунок і для людей, і для тварин. Втамувавши спрагу, червоношкірі виставили вартових навколо свого табору, а ми влаштувалися неподалік. Вірна Смерть довго намагався збагнути, до якої річки ми виїхали, і врешті дійшов висновку, що це Моралес, яка впадає в Ріо-Ґранде біля форту Дункан.

Наступного дня ми переправилися на протилежний берег, ще коли тільки ледь почало світати, тоді знову вийшли на слід і погнали коней. Близько полудня попереду з’явилися голі скелі. Обличчя вестмена спохмурніло.

— Мені це все зовсім не подобається, — пробурчав він у відповідь на моє запитання. — Я не розумію, навіщо Білий Бобер повернув сюди? Ви знаєте, де ми?

— Так, у Больс'oн-де-Мап'iмі.

— А ви бували у цій пустелі?

— Ніколи.

— Споконвіку пустеля Мапімі була притулком диких орд, звідки вони здійснювали набіги на сусідів. І не думайте, що ми потрапимо в рай земний із родючими полями та квітучими садами. Історія вчить, що притулком для войовничих племен значно частіше стають саме пустелі. До розбійників та головорізів, які населяють це плоскогір’я з його ущелинами і перевалами, неможливо добратися, щоб покарати їх за грабіж. Я чув від обізнаних людей, що тут є і стійбища апачів, і якщо команчам заманеться напасти на них, то навряд чи Білому Боброві вдасться втекти звідси — напевно, Віннету вже приготував їм пастку.

— О Боже! Але ж у неї потрапимо й ми!

— Нехай вас це не лякає. Ми не сварилися з апачами, не оголошували їм війни, і я сподіваюся, що вони поставляться до нас, як до друзів. У крайньому разі ви покажете їм тотем Інду-Нішо.

— Може, варто попередити про небезпеку команчів?

— Спробуйте, сер. Щиро бажаю вам успіху. Ви можете скільки завгодно повторювати їм, що вони дурні, але команчі вам не повірять. Вони завжди вірять тільки собі. Я вже говорив із ватажком загону і висловив свої побоювання, на що він мені відповів, що піде за Білим Бобром навіть у Країну вічного полювання, а блідолиці боягузи, тобто ми, можуть котитися під три чорти.

— Яке нахабство!

— Це правда, команчі не вчаться ввічливості і культури поведінки. Але відступати нам нікуди, навіть якщо в горах нам готують гарячу зустріч. Не тривожтеся, сер. Ми перетнули кордон Сполучених Штатів, але як і коли зуміємо повернутися назад? Поставтеся до майбутнього, як до книги. Щоб дізнатися, про що вона, треба прочитати її до кінця.


Куклукскл\aнівці | Віннету ІІ | Через пустелю Мапімі