home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Через пустелю Мапімі

Досі я був переконаний, що нам вдасться наздогнати Ґібсона ще на території Сполучених Штатів, але тепер ставало очевидно, що доведеться переслідувати його в Мексиці, до того ж у найглухіших і найнебезпечніших місцях. Шлях до Чіуауа пролягає через північну околицю пустелі Мапімі, нам же довелося відхилитися на південь, де небезпека могла бути значно більша, ніж ми собі уявляли. До невеселих роздумів додавалася втома, протистояти якій не могли вже навіть команчі. Відколи ми разом із ними виїхали від сеньйора Атанасіо, то мчали безперестанку, підганяючи змучених коней. В індіанців скінчилося сушене м’ясо, основна їхня їжа, наші запаси харчів, подаровані щедрим кабальєро, також танули на очах. Дорога помалу йшла вгору, і незабаром перед нами блиснули під полуденним сонцем голі, без жодної стеблини скелі. Ми буквально протискалися вузькими проходами між розжареним камінням і прірвами, спека там була ще більшою, ніж у пустелі. Коні йшли все повільніше. Сліди показували, що й головний загін команчів там сповільнив рух. У небі прямо над нами кружляли хижі птахи, сподіваючись на поживу. Нарешті, після чергового повороту, ми помітили темну смужку лісу на обрії. Коні, немов відчувши, що пустеля незабаром закінчиться, побігли бадьоріше.

Обличчя Вірної Смерті осяяла посмішка, і він сказав:

— Ось тепер я здогадуюсь, куди ми прямуємо. Здається, ми вийшли до Ріо-Сабінас, яка витікає з Мапімі. Якщо команчі підуть за течією річки, наша подорож перетвориться на заміську прогулянку: буде вода, трава і дичина, а на цьому можна протриматися навіть у цих забутих Богом місцях. Треба пришпорити коней, незабаром вони нарешті зможуть відпочити.

Сліди повернули на схід, ми в’їхали у вузьку ущелину і, оминувши її, побачили зелену долину, через яку протікав струмок. Знавіснілі від спраги коні закусили вудила й помчали до води, навіть команчі не могли впоратися з тваринами і покірно тряслися в сідлах, відпустивши повіддя.

Коли і люди, і коні вгамували спрагу, ми знову рушили в дорогу. Незабаром струмок упадав у невелику річечку, наш загін повернув угору за течією й опинився в тісному каньйоні з прямовисними скелями, з яких подекуди стирчали кущі. Вдалині виднілася прерія, і її зелень тішила наші натомлені сліпучим сонцем очі.

Стало сутеніти, час було шукати місце для ночівлі. Ватажок команчів захотів проїхати ще трохи вперед, аж поки ми не побачимо дерева, ми поїхали услід за ним. Наші коні спотикалися від утоми об каміння на дорозі. Вже майже в повній темряві ми під’їхали до узлісся, коли раптом пролунав грізний окрик мовою команчів. Ватажок щось весело відповів, потім наказав нам зупинитися і, взявши з собою Вірну Смерть, поскакав на голос. Через кілька хвилин вестмен повернувся і сказав:

— Нарешті ми їх наздогнали. Тут неподалік команчі поставили табір. Судячи з усього, ми мали б зустрітися з ними тільки завтра, але червоношкірі, побоюючись появи ворога, вирішили зупинитися і вислати розвідників. Розвідники ще не повернулися. Їдьте за мною, зараз ми побачимо багаття команчів.

— Дивно. Я думав, що червоношкірі не розпалюють багаття у поході, — здивувався я.

— Стіни ущелини приховують вогонь від чужих очей, до того ж команчі послали вперед розвідників, а тому цілком певні, що їм нема чого і нема кого боятися.

Справді, біля виходу з каньйону горіло близько десятка багать. Навколо них безтурботно сиділи червоношкірі воїни, мабуть, почувалися в безпеці.

Червоношкірих команчів, із якими ми приїхали, відразу пропустили в табір, а нам наказали зупинитися й чекати. Через якийсь час з’явився посланець і провів нас до багаття, біля якого сидів Білий Бобер у товаристві двох найбільш прославлених воїнів племені. У зав’язаному вузлом волоссі вождя стриміла три орлиних пера, на ньому були мокасини, чорні блискучі штани, жилет і куртку з колись світлої тканини. З-за пояса стирчав старий крем’яний пістолет, на землі коло нього лежала дубельтівка. У повітрі витав запах смаженої конини. В одній руці вождь тримав шматок м’яса, в другій — ніж. Неподалік від нього било з землі джерело. Ми ще не встигли зійти з коней, а нас уже оточили колом воїни команчів, серед натовпу я побачив і кілька білих облич. Наших коней відразу забрали геть. Оскільки Вірна Смерть не виявив через це ознак занепокоєння, я теж вирішив, що ніякої небезпеки в цьому немає.

Білий Бобер перервав вечерю і підвівся. Вождь підійшов до вестмена, подав йому руку, як це заведено в білих, і серйозним, але приязним тоном промовив:

— Мій брат Коша-Певе потішив нас своїм прибуттям. Сини команчів не сподівалися на швидку зустріч. Ми вітаємо тебе і запрошуємо взяти участь у поході на собак-апачів.

Він говорив, змішуючи англійські слова та мову команчів, щоб ми теж зрозуміли суть розмови. Вірна Смерть відповів:

— Мудрий Маніту знає, якими шляхами вести своїх дітей. Щасливий той, хто на кожному з цих шляхів зустрічає друга, якому може довіритися. Ойо-Колс викурить люльку миру з моїми друзями?

— Друзі Коша-Певе — мої друзі. Кого любить він, того люблю і я. Нехай твої друзі сядуть зі мною і вдихнуть миру з люльки вождя команчів.

Вірна Смерть сів до вогню, ми за ним. Червоношкірі стояли довкола нас мовчазні й нерухомі, як статуї. Я намагався розгледіти обличчя білих, але в непевному світлі багаття було неможливо розрізнити їхні риси. Ойо-Колс зняв із шиї люльку, набив її кіннікінніком і закурив, починаючи знайомий мені ритуал. Тільки зараз я остаточно переконався, що небезпека нам не загрожує.

Ватажок загону, з яким ми прибули до табору команчів, уже встиг доповісти Білому Боброві, за яких обставин він зустрів нас в «Естансії-дель-Кабальєро». Тепер старий вождь просив Вірну Смерть, щоб і він розповів, як це сталося. Вестмен представив усе так, що ні нам, ні сеньйорові Атанасіо не можна було ні в чому дорікнути.

Білий Бобер уважно вислухав розповідь, замислився, а потім вимовив:

— Я вірю моєму братові, бо не можу знайти в його словах неправди. І все ж у мене залишилися сумніви, бо не маю причин не вірити й тому блідолицьому, який повідомив нам, де ховається поранений апач. Він знав, що за брехню заплатить життям, а отже, йому не варто було обманювати синів команчів. Тому я думаю, що один із вас помиляється.

Білий Бобер виявився хитруном, і Вірній Смерті тепер слід бути обережним. А якщо вождю спаде на думку ще раз послати загін в «Естансію-дель-Кабальєро»? Необхідно негайно щось вигадати, щоб схилити команча на наш бік.


Віннету ІІ

Очікуючи на повернення мисливців. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Так, один із нас помиляється, але не я, а той білий, — майже не замислюючись, відповів вестмен. — Мій червоношкірий брат знає, що немає людини, здатної обдурити мене.

— Це справді так. Кажи, мій білий брате.

— Спочатку я лише скажу, що вождя команчів обдурили.

— Хто? — коротко запитав Білий Бобер з грізним виглядом.

— Мені здається, ті білі, яких ти прийняв у свій загін.

— Те, що здається тобі, ще не доводить їхньої провини. Якщо вони збрехали, на них чекає смерть, хоч я й викурив із ними люльку миру.

— То ти не просто потиснув їм руки на знак довіри, а й викурив із ними люльку миру?! Якби я був тоді з тобою, то зумів би тебе утримати від хибного кроку. Але ти хочеш, щоб я довів їхню провину. Скажи мені, ти став на бік президента Хуареса?

Білий Бобер зневажливо махнув рукою.

— Хуарес забув звичаї червоношкірих, він живе в будинку з каміння й наслідує блідолицих. Я зневажаю його. Воїни команчів виступили на боці великого Наполеона, а за це отримали від нього ковдри, рушниці, коней, і тепер можуть відібрати життя у собак-апачів. Блідолиці, з якими я викурив люльку миру, — друзі Наполеона.

— Блідолиці, з якими ти викурив люльку миру, — брехуни. Вони прибули до Мексики, щоб служити Хуаресу, і мої товариші можуть підтвердити мої слова. Згадай, кому допомагає великий білий батько у Вашингтоні.

— Він допомагає Хуаресові.

— Чи знаєш ти, що по той бік кордону в загони збираються білі воїни, щоб переправитися до Мексики і підтримати Хуареса? У Ла-Ґранж живе блідолиций на ім’я Корт'eсіо. Я побував у його будинку, і він сказав мені, що набирає армію для Хуареса. Це можуть підтвердити мої супутники, вони сусіди Корт'eсіо. Повторюю: люди, з якими ти викурив люльку миру, — брехуни, вони добровільно пішли на службу до Хуареса. Ти прийняв у себе друзів твого ворога.

Очі вождя грізно блиснули, обличчя його немов скам’яніло. Він спробував щось сказати, але Вірна Смерть продовжував:

— Дозволь мені договорити! Блідолиці солдати Хуареса зупинилися в асьєнді сеньйора Атанасіо, друга Наполеона. Того дня він приймав у себе в будинку відомого вождя французів, людину похилого віку та слабкого здоров’я. Якби блідолиці побачили його, то вбили б. Щоб урятувати його від смерті, сеньйор Атанасіо вирішив видати його за Інду-Нішо. Старого поклали в ліжко і пофарбували йому обличчя.

Вождь команчів здивовано підняв брови. Він вірив у слова Вірної Смерті, але з обережності все ж запитав:

— Чому вождя французів видали за Інду-Нішо?

— Аби переконати блідолицих, що старий — їм не ворог. Апачі ж, як відомо, підтримують Хуареса. А оскільки той француз такий самий старий, як Інду-Нішо, і волосся його таке ж біле від прожитих зим, то солдати Хуареса повірили сеньйорові Атанасіо й не чіпали вождя французів.

— Уфф! Тепер я розумію. Твій друг, як ти його називаєш, А-та-на-сі, дуже розумний. Він зумів обманути воїнів Хуареса. Але де ж переховувався вождь французів, коли сини команчів оглядали будинок?

— Коли блідолиці виїхали, він теж покинув будинок. Мій друг сеньйор Атанасіо справді дуже спритний чоловік, він обдурив солдатів Хуареса, сказавши їм, що Віннету залишив у нього пораненого вождя. Блідолиці повірили, а коли зустріли тебе і твоїх воїнів і, знаючи, що команчі дружать із Наполеоном, назвалися друзями французів.

— Я вірю тобі, але хочу сам переконатися, що вони на боці Хуареса. Я викурив з ними люльку миру, тому не можу стратити їх просто так.

— Я ж сказав тобі, що надам докази. Але перед тим ти повинен повідомити мені, чи серед цих блідолицих є двоє тих, яких я повинен зловити і вчинити з ними, що собі схочу.

— Чому?

— Тому що вони мої вороги, і ми вже багато днів йдемо по їхньому сліду.

Вірна Смерть не міг дати кращої відповіді. Якби він почав докладно розповідати про Ґібсона і Вільяма Олерта, то вся та заплутана й безглузда, як на індіанця, історія не справила би на вождя такого враження, як три коротких слова: «Вони мої вороги».

— Якщо вони твої вороги, то й мої теж, — негайно погодився Білий Бобер. — Я дарую їх тобі.

— Дякую тобі. А тепер накажи покликати сюди вождя блідолицих. Я поговорю з ним, і ти відразу переконаєшся, що він солдат Хуареса.

Вождь послав одного з воїнів до білих, і той через кілька хвилин повернувся, ведучи за собою високого похмурого чоловіка з кудлатою бородою.

— Чого вам від мене треба? — запитав він, кидаючи на нас недобрий погляд.

Ймовірно, Ґібсон впізнав мене й попередив своїх супутників, що нічого доброго від нашої появи чекати не можна. Я зацікавлено спостерігав за вестменом, чекаючи на новий трюк старого хитруна. Вірна Смерть привітно подивився в очі білому і дуже ввічливо відповів:

— Вітання від сеньйора Корт'eсіо з Ла-Ґранж, містере.

— Ви з ним знайомі? — пожвавішав той, не здогадуючись, що вже проковтнув наживку.

— Ну звичайно, — підтвердив Вірна Смерть. — Ми з ним старі друзі. На жаль, я запізнився і не зміг зустрітися з вами до вашого від’їзду, але сеньйор Корт'eсіо сказав мені, де вас шукати.

— Справді? Що ж він вам сказав?

— Що ви переберетеся через Лас-Морас і Ріо-Моралес, а потім поїдете через Байю і Табаль у Чіуауа. Але ви трохи відхилилися від шляху. Цікаво, чому?

— Тому що зустріли наших друзів команчів.

— Ваших друзів? Мені здалося, що вони ваші вороги.

Білий явно зніяковів, невизначено знизав плечима й удавано закашлявся, намагаючись дати зрозуміти вестменові, що говорити при всіх небезпечно. Але вестмен вдав, ніби не помічає його натяків, і провадив далі:

— Ви ж нібито стали на бік Хуареса, а команчі б’ються за Наполеона!

Білий не поспішав відповідати, здавалося, він ретельно зважує свої слова.

— Ви помиляєтеся, сеньйоре, ми теж підтримуємо французів.

— І ведете до Мексики добровольців зі Сполучених Штатів?

— Так, але в армію Наполеона.

— Он як! Виходить, мій друг сеньйор Корт'eсіо вербує солдатів для французької армії?

— Ну звичайно!

— А я, старий дурень, думав — у загони Хуареса.

— Ну що ви, зовсім ні!

— Дякую вам за роз’яснення. Ви вільні й можете повернутися до своїх людей.

Обличчя добровольця здригнулося від гніву. Невже він повинен дозволяти цьому незнайомцеві командувати собою?

— Сер! — вигукнув він із гнівом у голосі. — Яке право ви маєте наказувати мені?

— Хіба вам не відомо, — з гідністю відповів Вірна Смерть, — що біля цього багаття можуть сидіти тільки вожді?

— Мені начхати на вождів! Я — офіцер!

— Хуареса? — швидко запитав вестмен.

— Так! Тобто ні, Наполеона.

— Ну от ви й обмовилися. І який же ви офіцер, коли не вмієте зберігати таємницю. Нам більше немає про що розмовляти. Повертайтеся до своїх людей.

Той хотів заперечити, але втрутився Білий Бобер і помахом руки наказав йому піти.

— Що тепер скаже мій брат? — звернувся вестмен до вождя команчів.

— Обличчя блідолицього видало його, — відповів Білий Бобер. — Але я ще не до кінця впевнений, що вони — вороги.

— Але тепер ти переконався, що блідолиций побував у Ла-Ґранж у якогось Корт'eсіо і веде загін у Мексику?

— Так. Мої вуха чули це.

— Отже, він прихильник тих, для кого Корт'eсіо вербує добровольців.

— Так. Однак звідки Білому Боброві знати, для кого той Кор-ті-сі збирає воїнів: для Хуареса чи для Наполеона? — не хотів здаватися вождь.

— Подивися на це, — урочисто вимовив вестмен, дістаючи з кишені паспорт за підписом Хуареса і простягаючи його Білому Боброві. — Я і мій молодий друг вирішили з’ясувати, кому служить Корт'eсіо, а тому прийшли до нього і заявили, що хотіли б воювати на боці Хуареса. Той прийняв нас як друзів і вручив нам ці папери. Мій друг може показати тобі такий же паспорт.

Вождь обережно взяв у свої вузлуваті руки аркуш паперу, покрутив його перед очима і з усмішкою сказав:

— Білому Боброві чуже мистецтво блідолицих, він не може змусити говорити папір. Але його очі добре бачать тут тотем Хуареса, — і він тицьнув брудним нігтем у те місце, де були печатка і підпис президента. — Серед моїх ворогів є син скво команчів і блідолицього, він уміє говорити з папером. Я покличу його.

На його вигук із кола команчів виступив молодий воїн, обличчя якого було світліше за інші, підійшов до вогню, взяв із рук вождя паспорт і переклав написане. Я не зрозумів його слів, але обличчя Білого Бобра під час читання прояснялося. Червоношкірий дочитав до кінця, повернув папір вождеві й відійшов геть, гордий своїм умінням.

— Мій брат бажає побачити папір мого друга? — звернувся Вірна Смерть до вождя.

Той заперечливо похитав головою.

— Тепер Білий Бобер переконався, що блідолиці обдурили його? Чи вірить він, що я сказав правду?

— Так. Я зараз же покличу на раду вождів і найкращих воїнів, щоб вирішити, як вчинити з брехунами.

— Ти дозволиш мені взяти участь у раді?

— Ні. Мій брат мудріший за багатьох старійшин, а в бою відважніший за багатьох молодих воїнів, але зараз він уже довів те, що хотів довести. Блідолиці обдурили команчів, і команчі самі вирішать, як покарати їх.

— Дозволь мені поставити ще одне питання. Воно не стосується нашої справи, але мені дуже важливо почути твою відповідь. Чому мій червоношкірий брат іде так далеко на південь? Чому він прагне заглибитися в ці пустельні гори?

— Спочатку воїни команчів йшли на північ, але потім їм стало відомо, що Віннету зібрав загони в південних землях апачів і рушив до Ріо-Кончос, залишивши свої стійбища без охорони. Тому ми поспішили повернути на південь, щоб напасти на них і взяти велику здобич.

— Віннету рушив із загонами до Ріо-Кончос? Але що йому там робити? І хто тобі повідомив про це? Чи не ті двоє червоношкірих, яких ви зустріли вчора?

— Уфф! Ви бачили їхні сліди?

— Так, бачили. Хто вони такі?

— Воїни з племені топа, батько й син.

— Вони ще у твоєму таборі? Я хотів би поговорити з ними.

— Мій брат вільний чинити, як йому заманеться.

— Чи можу я поговорити і з тими двома білими, яких ти мені віддав?

— Мій білий брат — вільна людина, а не полонений. Ніхто не може заборонити йому це.

— Тоді, можливо, ти мені також дозволиш обійти табір? Ми в країні ворогів, і я хочу переконатися, що проведу ніч у безпеці.

— Можеш зробити це, хоч немає жодної потреби. Білий Бобер виставив вартових і вислав уперед розвідників.

Вождь команчів справді вважав старого вестмена своїм великим другом і довіряв йому, як собі самому, бо навіть не образився на прохання дозволити оглянути табір. Тим часом гінці побігли скликати старійшин і найдосвідченіших воїнів на раду, інші команчі розійшлися й почали влаштовуватися на нічліг біля своїх багать. Лянґе і Сема теж посадили до вогню й дали їм по шматку смаженої конини. Вірна Смерть узяв мене під руку й потягнув до багаття, біля якого сиділи білі люди. Назустріч нам вийшов офіцер, із яким нещодавно так неввічливо повівся вестмен, і грубо запитав:

— Навіщо ви влаштували мені іспит, та ще перед червоношкірими?

— Я утримаюся від пояснень, бо трохи згодом команчі самі все пояснять, і, клянуся Богом, дуже виразно. І не раджу вам розмовляти з Вірною Смертю таким тоном. По-перше, тому що ви конокради, по-друге, тому що команчі довіряють мені, а не вам, по-третє, тому що досить одного мого слова, щоб з усіх вас здерли скальпи.

І він із презирством відвернувся від офіцера, але стояв на місці, щоб дати мені змогу взятися до Ґібсона й Вільяма Олерта. Шахрай та його жертва сиділи біля одного багаття. Олерт здався мені хворим і надзвичайно виснаженим: щоки запали, очі горіли божевільним вогнем. Здавалося, він не помічає, що відбувається навколо. Його пальці стискали олівець, на колінах лежав зім’ятий аркуш паперу. Я зрозумів, що він усе ще залишався безвольною іграшкою в руках Ґібсона.

— Нарешті ми зустрілися, містере Ґібсоне. Сподіваюся, що продовжимо нашу подорож разом. Буду радий особисто супроводжувати вас до Нью-Йорка.

— Ви до мене звертаєтеся, сер? Але я вас не знаю, — глузливо посміхнувся мерзотник.

— Звичайно, до вас!

— Як дивно! Ви, здається, назвали прізвище Ґібсон?

— Правильно, саме так я вас і назвав.

— Але це не моє ім’я.

— Хіба це не ви втекли від мене в Новому Орлеані?

— Сер, ви щось плутаєте!

— Той, у кого стільки імен, може легко викрутитися. У Новому Орлеані ви називали себе Клінтоном, а в Ла-Ґранж — сеньйором Ґавіляно.

— Мене справді звати Ґавіляно. Чого вам треба? Повторюю, я вас не знаю, а тому дайте мені спокій.

— Я вам вірю. Бо ж, як і кожен детектив, я до слушного часу поводився так, щоб мене не впізнали. Але вам не вдасться викрутитися за допомогою брехні. Я не для того мчав за вами від самого Нью-Йорка, щоб вислуховувати ваші насмішки. Підете зі мною туди, куди я вас поведу.

— Та невже! А якщо не піду?

— То я прив’яжу вас до хвоста мого коня. Сподіваюся, тоді з вами легше буде домовитися.

Ґібсон скочив на ноги і вихопив револьвер зі словами:

— То ви мені погрожуєте? Та я…

Та не встиг він ні договорити, ні вистрілити. За його спиною виріс Вірна Смерть і прикладом рушниці вдарив по руці. Револьвер упав на землю.

— Спокійніше, Ґібсоне, — неголосно, але грізно вимовив вестмен. — Ви забули, що я теж тут, а я точно можу заткнути вам пельку.

Ґібсон схопився за вдарену руку, зігнувся від болю і крикнув:

— Невже ти хочеш, щоб я встромив тобі ножа у спину? Ти думаєш, я злякався, бо тебе звати Вірна Смерть?

— Боятися мене не треба, мене треба слухатися. Ще одна дурниця, і я пущу тобі кулю в живіт. Ти навряд чи перетравиш її. Сподіваюся, що джентльмени будуть мені вдячні за те, що я врятую їх від товариства шахрая й негідника.

Ці слова справили на Ґібсона належне враження, і він заявив уже значно спокійніше:

— Але я справді не розумію, в чому річ, панове. Ви плутаєте мене з кимось.

— Це малоймовірно. У тебе така особлива фізія, що я не сплутаю тебе ні з ким. А до того ж коло тебе сидить головний свідок звинувачення. — І Вірна Смерть показав на Олерта.

— Він буде свідком звинувачення? — перепитав Ґібсон. — Гаразд, спробуйте поговорити з ним.

Я торкнув Вільяма за плече і назвав його на ім’я. Він повільно, немов уві сні, підняв голову, безтямно глянув на мене й нічого не відповів.

— Містере Олерт, ви чуєте мене? — повторив я. — Мене послав до вас ваш батько.

Він продовжував мовчати і так само безтямно дивитися на мене. Раптом пролунав крик Ґібсона:

— Гей, ти! Як тебе звати? Відповідай негайно!

Вільям Олерт затремтів усім тілом, немов перелякана дитина, повернувся до Ґібсона і тихо відповів:

— Мене звуть Ґільєрмо.

— Хто ти?

— Поет.

Я знову втрутився в розмову, намагаючись питаннями пробудити в ньому пам’ять.

— Твоє ім’я Вільям Олерт? Ти з Нью-Йорка? Хто твій батько? Він банкір?

Вільям, не роздумуючи, заперечив. Очевидно, його добре підготували до подібних питань. У мене не залишалося сумнівів, що відтоді, як він потрапив у руки до шахрая, його хвороба помітно посилилася.

— Ось вам і свідок! — розсміявся мені просто в очі негідник. — А тепер, будь ласка, дайте нам спокій.

— Дозвольте, я поставлю йому останнє запитання, можливо, його пам’ять сильніша за брехню, якою ви його одурманили.

Мені дещо спало на гадку. Я витягнув із гаманця газетну вирізку з віршем Олерта і прочитав уголос першу строфу:


Чи знаєш ти, як страшно серед ночі

У лісі вітер свище й дощ січе,

Як зорі ніч ковтає, ніби хоче,

Сховати від пронизливих очей.


Мені здавалося, що власні вірші пропустять у затуманену душу поета тонкий промінчик світла, але він далі байдужісінько розглядав порожню чвертку паперу. Прочитавши другу строфу, я без особливої надії почав читати третю:


Лякає видмами страшних примар,

Що визирають грізно із-за хмар.

Але не бійся, скоро ранок прийде,

Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде.


Два останні рядки я прочитав особливо виразно, і раптом Олерт підняв голову, підвівся і простягнув до мене руки. Я продовжував:


Але брехні отрута серце точить

І смерть страшну душі твоїй пророчить.

О бійся ти, бо скоро ранок прийде,

Та вже для тебе сонце більш не зійде.


Нещасний поет закричав, підбіг до мене і вихопив у мене з рук газетний клаптик. Нахилившись ближче до вогню, він голосно, від початку до кінця, перечитав вірш, потім випростався і вигукнув із тріумфом у голосі:

— Це мої вірші, вірші Вільяма Олерта! Я — Вільям Олерт, а не він!

Тільки тоді мені в голові зринула несподівана і страшна здогадка: Ґібсон заволодів документами Вільяма Олерта. Невже він, попри різницю у віці й зовнішності, міг видавати себе за нього? А може?.. Мої міркування перервала поява вождя команчів. Дзвінкий голос поета пролунав у нічній тиші раптовим криком, і Білий Бобер, забувши про власну гордість і покинувши нараду, підбіг до Вільяма й одним ударом збив його з ніг.

— Замовкни, собако! — прошипів вождь. — Якщо твій крик приверне апачів, я власними руками задушу тебе.

Вільям Олерт приглушено скрикнув від болю і безтямно втупився в індіанця. Я поспішив забрати у нього вірш, сподіваючись, що в майбутньому він знову допоможе мені привести юнака до тями.

— Не гнівайся на нього, — попросив Вірна Смерть вождя, — у молодого блідолицього затуманився розум, але зараз він заспокоїться і більше не порушить тиші. Скажи мені, ці двоє і є ті індіанці з племені топа, про яких ти мені казав?

Вестмен вказав на двох червоношкірих, які підсіли до багаття білих.

— Так, це вони, — відповів Білий Бобер. — Топа погано розуміють мову команчів, і з ними доводиться говорити змішаною мовою. І все ж нехай цей блідолиций, який втратив свою душу, більше не кричить, бо я накажу зв’язати його і заткнути йому рот.

Вождь команчів повернувся до перерваної наради, а Вірна Смерть пильно подивився на воїнів із племені топа і звернувся до старшого з них:

— Мої червоношкірі брати прибули сюди з плоскогір’я Топа? Я чув, ваші воїни живуть у дружбі з команчами.

— Так, — відповів старший індіанець, — наші томагавки допомагають воїнам команчів.

— Тоді чому ваші сліди йдуть із півночі, де живуть льанеро і тарако, які належать до апачів?

Питання збентежило індіанців аж так, що ми навіть при світлі багаття помітили, як змінилися їхні не вкриті бойовою фарбою лиця. Тільки після хвилинного мовчання один з червоношкірих відповів:

— Мій блідолиций брат розумний і сам може здогадатися. Воїни топа викопали сокиру війни й виступили проти апачів. Ми їздили на північ, щоб розвідати, куди пішли їхні загони.

— І що ж ви дізналися?

— Ми бачили верховного вождя апачів Віннету. Він повів своїх воїнів до Ріо-Кончос, щоб там зустріти Білого Бобра і дати йому бій. Тому поспішили назад, щоб розповісти про це нашим вождям і напасти на незахищені стійбища апачів. Дорогою нам зустрілися команчі, і ми відрядили гінця до топа зі звісткою, а самі пішли з ними, щоб не втратити здобич.

— Команчі, без сумніву, зуміють віддячити вам. Але відколи це воїни топа забули, що вони чесні люди?

Вірна Смерть говорив з червоношкірими зухвало, немов хотів з ними посваритися. Здавалося, він запідозрив щось недобре і намагається роздратувати індіанців, щоб вони видали себе. Старий вестмен був великим майстром хитрощів, і його слова досягли мети: очі молодшого блиснули від гніву, а старший довго мовчав, обмірковуючи відповідь, і нарешті через силу вимовив:

— Чому наш брат сумнівається в чесності топа? Чи не хоче він навмисне образити нас?

— Аж ніяк, моє серце відкрите для топа. Але я здивований, що ви сіли до багаття блідолицих, а не залишилися серед своїх червоношкірих братів.

— Коша-Певе питає більше, ніж повинен знати. Топа сидять там, де хочуть.

— Але це виглядає так, ніби команчі бридяться товариством топа, ніби хочуть використати вас, але не дозволяють сидіти поряд із собою. — Це вже була пряма образа.

— Не смій говорити так, — скипів індіанець, — бо я викличу тебе на поєдинок! Ми весь вечір сиділи біля вогнищ команчів і тільки недавно підійшли до блідолицих, щоб дізнатися, що відбувається в їхніх стійбищах із кам’яними вігвамами. Хіба це заборонено?

— Ні, не заборонено. Але я б на вашому місці поводився обережніше. Твої очі бачили сніг багатьох зим, і ти мав би здогадатися, про що я кажу.

— Ти говориш загадками, і мій розум не може зрозуміти твоїх слів. Якщо червоношкірий дурний, нехай мудрий блідолиций пояснить йому! — вигукнув індіанець, забувши про обережність.

Вірна Смерть нахилився до нього і суворо запитав:

— Ви курили з команчами люльку миру і видихали дим через ніс?

— Так.

— Тож не можете заподіяти їм шкоди.

— Невже ти думаєш, що ми збираємося шкодити нашим друзям команчам?

Вони дивилися один одному в очі. Здавалося, між ними відбувається німий, невидимий поєдинок, суті якого не розумів ніхто довкола. Після довгого мовчання Вірна Смерть промовив:

— Ти зрозумів мене і знаєш, що, якби я висловив свої думки вголос, на вас чекала б жахлива смерть.

— Уфф! — скрикнув червоношкірий, скочив на ноги й вихопив ніж.

Молодший теж схопився і заніс над головою томагавк, але Вірна Смерть одним важким, суворим поглядом зумів зупинити готових завдати удару червоношкірих.

— Я впевнений, що ви не будете зловживати гостинністю команчів і незабаром повернетеся до того, хто вас послав сюди. Передайте йому, що ми друзі з ним. Скажіть, що Вірна Смерть живе в мирі з усіма червоношкірими воїнами і не питає, до якого племені вони належать.

Індіанець від люті вишкірив зуби і прошипів:

— Ти не віриш, що ми з племені топа?

— Мій брат поводиться необачно. Я не хочу стати твоїм ворогом і не висловлював уголос те, що у мене на думці. Чому ти сам заговорив про це? Хіба ти не почуваєшся в безпеці серед п’яти сотень команчів?

Рука червоношкірого здригнулася, наче він збирався завдати удару.

— Перш ніж я відповім, скажи мені, за кого ти нас вважаєш? — зажадав він.

Вірна Смерть вхопив червоношкірого за руку, в якій той стискав ніж, відвів його убік від багаття і прошепотів, але так, щоб я теж почув:

— Ви обоє апачі.

Індіанець відсахнувся, вирвав руку і заніс її для удару.

— Ти помреш, брехливий койот!

Але старий вестмен, замість того, щоб прикритися від готового встромити в нього ножа, глянув на супротивника впритул і шепнув:

— Ти хочеш убити друга Віннету? Чи тобі показати тотем Інду-Нішо?


Віннету ІІ

Зупинка потяга біля Хот-Спрінґс. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Гребла з Бібліотеки Конгресу США.


Важко сказати, що саме зупинило індіанця: вимовлені слова чи впевнений і гордий погляд старого, але він опустив руку й ледь чутно прошепотів:

— Мовчи.

Наступної миті червоношкірий відвернувся від нас і повернувся до багаття з кам’яним обличчям, ніби нічого не сталося. Він зрозумів, що його хитрість розгадано, але не виказав і тіні тривоги або недовіри до нас. Може, він знав, що знаменитий блідолиций воїн Коша-Певе не здатний на зраду? Його син із таким же незворушним виглядом заткнув за пояс томагавк і сів поряд із ним біля вогню. Я подумки захоплювався мужністю цих двох воїнів, що зважилися піти на вірну смерть, щоб завести ворогів у пастку.

Ми вже збиралися влаштовуватися на нічліг, коли нашу увагу привернула незвичайна метушня серед команчів. Рада завершилася — її учасники підвелися й пішли до нас, а решта червоношкірих за наказом вождя відійшли від своїх багать і тісним кільцем оточили нас. Білий Бобер вийшов на середину кола й урочисто підняв руку, закликаючи до тиші. Всі замовкли. Білі найманці запідозрили недобре і теж з тривогою схопилися, озираючись навсібіч. Тільки два індіанці «топа» й далі сиділи біля вогню, спокійно дивлячись поперед себе, немов усе, що відбувається, їх зовсім не стосувалося. Жодним жестом вони не виказали занепокоєння. Вільям Олерт теж не рушив із місця, втупивши божевільні очі в уламок олівця, який стискав у пальцях.

— Блідолиці прибули до воїнів команчів, — повільно і глухо почав вождь, — і запевнили їх у своїй дружбі. Ми прийняли їх як братів і викурили з ними люльку миру. Однак тепер команчі дізналися, що блідолиці — брехуни. Білий Бобер ретельно зважив усе, що говорить на користь блідолицих і що говорить проти них. Він порадився зі старшими і кращими воїнами і переконався, що команчів обдурили. Ми відмовляємо блідолицим у дружбі, з цього моменту вони наші вороги.

Він замовк, і тут втрутився офіцер, щоб відвести навислу небезпеку:

— Хто обмовив нас? Ті четверо білих і негр, які прибули сьогодні ввечері, чорти б їх узяли?! Команчі знають нас і вже переконалися, що ми їхні друзі. А хто вони такі? Хто знає їхні справжні імена? Якщо ви звинувачуєте нас у брехні, то дайте нам можливість захищатися. Я офіцер і вождь моїх людей, тому я вимагаю допустити мене на раду, де вирішують нашу долю!

— Хто дозволив тобі говорити? — перервав його вождь. — Усі слухають слова Білого Бобра і мовчать, поки він не закінчить. Ми вже чули тебе, коли Коша-Певе розмовляв із тобою. Ви — воїни Хуареса, а ми — друзі Наполеона, тому ми з вами вороги. Ти питаєш, хто знає справжні імена цих чотирьох блідолицих? Я знав Коша-Певе за багато зим до того, як побачив твоє обличчя, він чесний і мужній воїн. Ти вимагаєш, щоб тебе допустили на раду? Але навіть Коша-Певе не сидів біля багаття ради. Воїни команчів — чоловіки, вони вміють відрізняти мудрість від дурості, і їм не потрібна хитрість блідолицих, щоб вирішити, як вчинити. Я прийшов до вас не для того, щоб слухати тебе, а для того, щоб сказати вам…

— Ми викурили з вами люльку миру, — заверещав офіцер, перебиваючи вождя, — і якщо ви нападете на нас…

— Замовкни, пес! — вигукнув Білий Бобер. — Твої слова ображають команчів, і якщо ти не замовкнеш, я накажу воїнам убити тебе! Не забувай, що навколо стоїть п’ять сотень воїнів, і кожен з них готовий помститися за образу. Так, ми викурили з вами люльку миру, проте ви домоглися цього брехнею і хитрістю. Але ми не зробимо з вами того, на що ви заслуговуєте, ми шануємо волю Великого Духа й поважаємо наші звичаї. Дим люльки миру захищає вас. Священними є червона глина, з якої роблять люльку миру, а також червоне світло сонця і полум’я, від якого люльку прикурюють. Тому, коли знову засяє сонце, наше перемир’я скінчиться. Ви залишитеся в таборі до ранку, і ніхто не посміє вас зачепити, але коли перший промінь освітить небо, вам доведеться виїхати туди, звідки ви прибули. Ми дамо вам час, який ви, білі, називаєте п’ятьма хвилинами, а потім кинемося наздоганяти вас. Ми залишаємо вам всі ваші речі, але коли воїни команчів уб’ють вас, ті речі стануть нашими. Коша-Певе зажадав видати йому двох блідолицих, з якими ми теж викурили люльку миру. Вони залишаться в таборі, і вранці він може вчинити з ними, що тільки захоче, — вони його бранці. Ми так вирішили. Я все сказав!

Вождь замовк, відвернувся від нас і пішов.

— Що? — обурився Ґібсон. — Я маю стати бранцем цієї старої мавпи? Та я…

— Мовчіть! — втрутився офіцер. — Скільки б ви не кричали, це нічого не змінить. Я добре знаю червоношкірих. Але за наклеп білим негідникам доведеться відповісти, та й команчі ще згадають нас. До ранку ще далеко, за цей час багато що може змінитися. Часто допомога приходить звідти, звідки її не ждеш.

Заспокоєні туманними натяками на несподіваний порятунок, білі влаштувалися біля вогню, але команчі не розбрелися по табору, а вляглися просто на землю навколо солдатів Хуареса, оточивши їх кількома живими колами, вислизнути з якого не могла б навіть миша. Однак ми з вестменом без перешкод вийшли з цієї живої тюремної камери.

— Ви певні, що Ґібсон у наших руках? — запитав я вестмена, який запропонував мені оглянути табір разом із ним.

— Тепер йому від нас не втекти, якщо тільки не трапиться щось несподіване.

— Тоді треба схопити його негайно, зв’язати і взяти під варту, — захвилювався я від думки, що негідник знову вислизне від мене.

— На жаль, це неможливо. До світанку команчі не дозволять нам доторкнутися до нього. А все через люльку миру, чорт її бери! Зате потім ви можете засмажити його в сухарях і з’їсти, повністю або частинами, з ножем і виделкою або без, їм буде геть байдуже.

— Ви сказали: якщо тільки не станеться чогось несподіваного. Що ви мали на увазі?

— Що? Хіба ви не зрозуміли, що ті двоє апачів привели команчів у небезпечну пастку?

— То ви справді вважаєте, що вони апачі?

— Дозволяю вам повісити себе, якщо помилився. В мене відразу викликало підозру те, що топа прийшли з Ріо-Кончос. Такого старого вовка, як я, не так просто обдурити, як команчів. А коли я побачив їх, то зникли останні сумніви: топа належать до напівцивілізованих індіанців, у них м’які, розмиті риси обличчя. А гляньте на гострі, різкі риси цих двох індіанців і зрозумієте, що ці дикуни — апачі. А як вони поводилися, коли я навмисне провокував їх, щоб вони видали себе? Клянуся своїм життям, що не помиляюся.

— А якщо все ж таки помиляєтесь?

— Ні. Старший із них називав Віннету верховним вождем апачів. Хіба індіанець топа відгукнувся б про найлютішого ворога з такою повагою? Готовий битися об заклад, що правда за мною.

— Я починаю поважати цих людей. Заманити в пастку п’ятсот команчів — на таке здатні тільки відчайдушні сміливці!

— Так, Віннету добре знає своїх людей!

— Ви думаєте, це він послав їх сюди?

— Він, і ніхто інший. Подумайте самі: сеньйор Атанасіо сказав нам, коли і де Віннету переправився через Ріо-Ґранде. Він ніяк не міг за цей час зібрати воїнів і дістатися до Ріо-Кончос. Наскільки я його знаю, він мав би вчинити саме так: підготувати засідку в найзручнішому для нападу місці й заманити туди команчів. Яка чудова приманка — стійбища апачів залишилися без охорони! Тому я цілком певен, що він чекає їх тут.

— Тисяча чортів! Але тоді нам буде досить важко виплутатися з халепи. Розвідники-апачі вважають нас ворогами.

— Ні, вони знають, що я розгадав їхню хитрість. Варто мені хоч словом проговоритися Білому Боброві, і на них чекає смерть біля стовпа тортур. Але оскільки я мовчу, я — їхній друг.

— Тоді дозвольте ще одне питання, сер. Як ви вважаєте, чи повинні ми застерегти команчів?

— Гм! Питання дуже делікатне. Команчі стали на бік Наполеона, напали на стійбища апачів і вбили багатьох із них. За законами як білих, так і червоношкірих, їх слід покарати. Але ми викурили з ними люльку миру, і тепер зобов’язані допомогти їм.

— Це правда. Та я однаково значно охочіше допоміг би Віннету.

— Я теж. Ми стоїмо перед важким вибором: видати розвідників або допустити побиття команчів. Так чи інак проллється кров. Що ж робити? От якби Ґібсон і Олерт уже були в наших руках, ми би спокійнісінько поїхали геть, і хай ці дикуни зводять порахунки без нас.

— Може, так і буде вже завтра вранці.

— Та хтозна. Може статися, що завтра о цій порі я, ви й наші друзі червоношкірі — немає значення, команчі чи апачі, — зловимо в Країні вічного полювання кількадесят бобрів або будемо ласувати вирізкою щойно вбитого бізона.

— Хіба небезпека настільки близько?

— Думаю, що так. Маю дві причини так вважати: по-перше, до найближчих стійбищ апачів уже недалеко, а Віннету не дозволить команчам наблизитися до них. По-друге, офіцер Хуареса щось казав про можливу допомогу.

— Слушно кажете. Але хто б із них не переміг, ми можемо довіритись люльці миру команчів і тотему Інду-Нішо. До того ж Віннету знає вас, та й мене вже раз бачив із вами. І все ж безглуздо, потрапивши в жорна, думати про кожен камінь окремо. Яка різниця, котрий із них зітре тебе в порошок.

— Тоді треба намагатися не дати жорнам почати молоти, а ще краще — не потрапляти між ними. Але ми забалакались. Час піти все оглянути. Хто знає — а раптом, попри темряву, я побачу щось таке, що допоможе нам зберегти скальпи. Ідіть за мною. Здається, я колись бував у цій долині.

Ми справді були в невеликій, майже круглій долині, затиснутій серед стрімких скель. Входом і виходом служили дві вузькі ущелини, де команчі виставили вартових. Аби пройти з одного кінця долини до другого, достатньо було п’ятьох хвилин. Посеред долини розмістився табір команчів, а розвідників вони вислали назовні. Скелі з обох боків долини були такими стрімкими, що ніхто не зміг би ні видертися ними нагору, ні спуститися донизу. Ми обійшли усі вартові пости і повернулися назад, у табір.

— Просто жахливо, — бурчав старий, — кращої мишоловки годі шукати. Ніяк не збагну, як нам звідси вибратися. Ви бачили коли-небудь, як лисиця відгризає собі лапу, щоб вирватися з пастки?

— А чи не можна переконати Білого Бобра перенести табір в інше місце?

— Сумніваюся, що він погодиться. Білий Бобер упертий і навряд чи повірить у небезпеку, якщо ми не видамо йому апачів. А цього ми не зробимо.

— Мені здається, сер, що ви перебільшуєте. Долина виглядає неприступною. По скелях апачі в неї не спустяться, а біля входу і виходу стоїть охорона.

— Так, десяток людей біля входу і стільки ж біля виходу можуть захистити табір від кого завгодно, але тільки не від Віннету. Я досі не второпаю, чому Білому Боброві, завжди такому обережному і передбачливому, заманулося зупинитися на ніч у цій долині. Ті двоє апачів зуміли обвести його круг пальця. Спробую-но я з ним поговорити. Якщо він не послухає, а потім що-небудь станеться, ми будемо триматися по змозі осторонь від сутички. Ми в дружбі з команчами, але, не дай Боже, випадково вбити нам хоч одного апача.

Розмовляючи, ми знову наблизилися до табору. Біля вогнища нерухомо, немов статуя, стояв індіанець, за орлиним пір’ям можна було легко впізнати Білого Бобра. Ми попрямували до нього.

— Мій брат переконався, що ми в безпеці? — звернувся вождь до Вірної Смерті.

— Ні, — відповів той. — Схоже, ми потрапили в пастку, і вона ось-ось закриється.

— Мій брат помиляється. Долина, в якій ми зупинилися, схожа не на пастку, а на ту споруду, яку блідолиці називають фортом. Ворогові ніяк не вдасться проникнути всередину.

— Так, через проходи він, може, в долину й не проникне, вони такі вузькі, що десять воїнів відіб’ють напад цілої сотні. Але що буде, коли апачі спустяться вниз по скелях?

— Скелі такі круті і прямовисні, що навіть гірським козам не спуститися по них.

— Чому мій червоношкірий брат так упевнений в цьому?

— Тому що сини команчів прибули сюди вдень і спробували видертися по скелях догори. Жоден з воїнів не зміг піднятися.

— Спускатися легше, ніж дертися нагору. І я знаю, що Віннету вміє лазити по скелях краще, ніж гірський козел.

— Віннету тут немає, він пішов до Ріо-Кончос. Так стверджують топа.

— А якщо вони помиляються?

— Вони так кажуть. Вони вороги Віннету, і я вірю їм, — наполягав Білий Бобер.

— Але якщо Віннету справді був у форті Індж, він ніяк не встиг би зібрати своїх воїнів і переправитися через Ріо-Кончос. Нехай мій брат порахує, скільки днів минуло відтоді, і згадає, як далеко до Ріо-Кончос.

Вождь у роздумах схилив голову. Мабуть, слова старого вестмена переконали його, бо він вимовив:

— Мій брат каже слушно: шлях далекий, а дні можна порахувати на пальцях. Ми ще раз розпитаємо топа.

Він попрямував до багаття, оточеного команчами, ми мовчки пішли за ним. Солдати Хуареса зібралися разом і похмуро дивилися на нас, Вільям Олерт, глухий і сліпий до всього, що відбувалося навколо, люто дряпав недогризком олівця зім’ятий аркуш паперу. З протилежного боку вогнища сиділи батько й син Лянґе. Коло них розлігся на траві Сем. Застиглі, як статуї, псевдотопа підняли очі, тільки коли Білий Бобер звернувся до них із запитанням:

— Мої брати точно знають, що…

Він не встиг закінчити. З вершини ближньої скелі долинув тривожний писк пташеняти, а за ним почувся крик сови. Вождь і Вірна Смерть прислухалися. Ґібсон машинально поворушив сухою гілкою вугілля пригаслого багаття, і воно на мить хижо яскравим полум’ям. Очі білих у ту мить хижо блиснули, і Ґібсон хотів було повторити свій маневр, але Вірна Смерть поспішно вихопив у нього з рук гілку і грізно наказав:

— Негайно припиніть!

— Але чому? — вишкірився Ґібсон. — Хто може мені заборонити підкинути дров у вогонь?

— Не вдавайте невиннятка, Ґібсоне. Всі чули крик сови й бачили, що ви відповіли на нього умовним знаком.

— Умовним знаком? Ви збожеволіли!

— Так, я збожеволів, тому попереджаю: якщо ще хтось надумає роздмухати вогонь, негайно отримає кулю.

— Чорт забирай, сер. Ви поводитеся тут, мов господар.

— Я справді тут господар, а ви — мій бранець, і я дуже легко впораюся з вами, якщо не припините свої витівки. І запам’ятайте: мене не так-то легко обдурити.

— Невже ми справді повинні терпіти це нахабство, сеньйори? — скрикнув Ґібсон, закликаючи інших білих до відсічі.

Однак ми з Вірною Смертю були напоготові. Ми вихопили револьвери, а через мить коло нас уже стали батько і син Лянґе з Семом, готові загнати кулю в кожного, хто вихопить зброю. Білий Бобер крикнув:

— Воїни команчів! Приготуйте стріли!

Червоношкірі миттю схопилися на ноги, і сотня стріл націлилася в жменьку білих.

— Ну що? — розсміявся Вірна Смерть. — Ви ще під захистом люльки миру, і вам навіть залишили вашу зброю, але як тільки хтось із вас посміє вихопити револьвер чи ніж, мир закінчиться, а з ним і ваша безпека.

Зі скель раптом знову долинув писк пташеняти і крик сови. Рука Ґібсона мимоволі здригнулася, наче він знову хотів підкинути хмизу у вогонь, але не посмів. Вождь презирливо відвернувся від білих і повторив своє запитання до індіанців топа:

— Мої брати впевнені, що Віннету переправився через Ріо-Кончос?

— Так, ми точно знаємо, що він вже по ту сторону річки, — незворушно відповів старший із них.

— Нехай мої брати подумають, перш ніж відповідати.

— Топа не помиляються. Вони лежали в кущах, коли попри них ішли загони апачів, і на власні очі бачили Віннету.

Вождь ставив питання за питанням, а «топа» відповідали на них не замислюючись і без найменшої ознаки невпевненості. Зрештою, Білий Бобер вимовив:

— Твої слова задовольнили вождя команчів. А тепер хай мої білі брати йдуть за мною.

Його наказ стосувався мене і Вірної Смерті, але вестмен кивнув у бік наших супутників, запрошуючи їх піти з нами.

— Чому мій брат кличе з собою усіх своїх товаришів? — запитав Білий Бобер.

— Думаю, що незабаром мені знадобиться їхня допомога. Ми хочемо бути вкупі в разі небезпеки.

— Жодної небезпеки немає.

— Мені дуже шкода, але мій червоношкірий брат помиляється. Сова на скелях кричала двічі, і це був голос людини, а не птаха.

— Білий Бобер знає голоси всіх птахів і звірів і вміє відрізняти їх від людських криків. Це була справжня сова.

— А Вірна Смерть знає, що Віннету наслідує голоси птахів і звірів настільки майстерно, що нічиє вухо не може відрізнити їх від справжніх. Подумай, чому той білий підкинув дров у вогонь? Він подавав Віннету умовний знак.

— Але тоді він мав би заздалегідь домовитися з апачами, а він ніколи не зустрічався з ними.

— А якщо хтось інший домовився з апачами і передав блідолицьому наказ подати знак?

— Ти гадаєш, що серед команчів є зрадники? Уфф! Я не вірю! Але нам нема чого боятися апачів, у проходах стоять сміливі воїни, а спуститися зі скель неможливо.

— Хто знає… Зі скель можна спустити ласо, тому що… Ти чуєш?

Знову пролунав крик сови, але цього разу не згори, а з долини, немов птах злетів зі скель донизу.

— Кричав птах, — спокійно сказав вождь. — Мій брат дарма тривожиться.

— Ні. Тисяча чортів! Апачі вже внизу…

Він не договорив. Від одного з проходів долинув передсмертний крик, а за ним — страшний бойовий клич апачів, забути який я не можу досі. Почувши виття нападників, солдати Хуареса схопилися на ноги, як по команді.

— Ось тут ці пси! — заревів офіцер, показуючи на нас. — Взяти їх!

— Взяти їх! — крикнув слідом за ним Ґібсон. — Смерть їм!

Мабуть, негідники змовилися заздалегідь і діяли впевнено і злагоджено. Стріляти вони не могли, бо ми стояли в темряві і влучити було б важко, тому солдати вихопили ножі й гуртом кинулися до нас. Нас розділяло не більше ніж тридцять кроків.

— Як бачите, я мав рацію, — встиг зауважити він. — Беріть рушниці та зустрінемо їх як слід.

Перш ніж шість дул повернулись назустріч ворогові і пролунав залп, я встиг помітити, що Ґібсон не кинувся на нас разом з усіма, а лишився біля багаття, схопивши Олерта за руку й ривком намагаючись поставити його на ноги. Більше я їх не бачив, бо апачі кинулися на команчів і їхні тіла заступили Ґібсона і його безвольну жертву.

Багаття освітлювали лише малу частину долини, тому апачі не могли бачити справжньої кількості своїх супротивників. Команчі все ще стояли колом, відбиваючи шалений натиск нападників, але потім під ударами апачів розділилися на окремі групи і відчайдушно билися далі. З усіх боків гриміли постріли, зі свистом летіли списи і стріли, і все це пекло довершували сплетені у смертельній сутичці смагляві тіла і несамовите виття.

Серед апачів виділявся їхній ватажок, який був у самій гущі бою з рушницею в одній руці і томагавком в іншій. Його обличчя не було розфарбоване, і ніщо не вказувало на звання вождя, але ми відразу зрозуміли, що це Віннету. Білий Бобер теж упізнав його.

— Віннету! — вигукнув він. — Нарешті я зустрів тебе! Твій скальп стане моїм!

Вождь команчів кинувся до свого смертельного ворога, тіла зімкнулися за його спиною, і ми втратили його з поля зору.

— Що робити? — запитав я вестмена. — Команчів набагато більше, і якщо апачі вчасно не відступлять, їх переб’ють усіх до одного. Треба виручати Віннету!

З цими словами я хотів кинутися в гущавину сутички, але Вірна Смерть вхопив мене за руку і втримав.

— Чи ви розуму позбулися, сер! Ви курили з команчами люльку миру і не можете стати на бік їхніх ворогів. Віннету занадто розумний і досвідчений, щоб потребувати допомоги ґрінгорна! Ви чуєте?

Тієї ж миті я почув гучний голос мого друга:

— Воїни апачів відходять назад! Швидко! Нас зрадили!

У світлі пригаслих вогнищ ми побачили, що апачі відступають. Віннету зрозумів, що сили нерівні. Я здивувався, що він всупереч своїм звичкам не вислав попередньо розвідників, щоб дізнатися, скільки ворогів насправді. Але незабаром мені стала зрозумілою причина цього. Команчі спробували переслідувати їх, але кулі змусили їх зупинитися. Особливо часто гриміла срібна дубельтівка Віннету, яка дісталася йому в спадок від батька. Розпалений боєм Білий Бобер наблизився до нас і сказав:

— Апачі втекли від нас. Але завтра я наздожену їх, і сотня нових скальпів прикрасить пояси воїнів команчів.

— Ти справді думаєш, що це вдасться? — запитав Вірна Смерть.

— Я переконаний. І якщо мій брат думає інакше, то він помиляється.

— Хіба ти не казав, що я помиляюся, коли я намагався застерегти тебе й назвав цю долину пасткою? Може, нам і не вдасться вийти з долини.

— Апачі зникли в темряві. Але коли розвидниться, ми побачимо їх і повбиваємо всіх.

— Тоді накажи своїм воїнам зупинитися, інакше вони даремно витратять усі стріли і завтра їм не буде чим перебити апачів. У долині, щоправда, вистачає дерев, щоб виготовити нові, але де ви візьмете наконечники? І де зараз ті воїни, які мали охороняти вхід? Вони ще на місці?

— Ні, вони тут. Вони долучилися до битви.

— Тоді негайно відішли їх назад, щоб ти принаймні міг відступити!

— Тривога мого брата безпідставна. Апачі втекли через вихід. Ніхто з них не зайшов через вхід, — відповів Білий Бобер.

— Проте послухай моєї поради. Два десятки воїнів тут нічого не змінять, вони потрібніші там.

Білий Бобер неохоче погодився з доказами старого вестмена і відправив воїнів до проходів, радше з поваги до друга, ніж із переконаності у слушності його аргументів. Але Вірна Смерть виявився правий. Команчів, які повернулися охороняти вхід, зустріли шквалом куль і стріл, і з двох десятків воїнів до табору повернулися лише двоє.

— Ти далі вважаєш, що я помиляюся? — запитав вестмен вождя. — Пастку зачинили, і нам з неї тепер не вийти.

Від самовпевненості Білого Бобра не залишилося і сліду, і він скрушно промовив:

— Уфф! Що ж робити?

— Зараз не можна даремно витрачати сили. Постав двадцять чи тридцять воїнів на безпечній відстані біля проходів, щоб апачі не застали вас зненацька, а інші нехай відпочинуть перед завтрашнім боєм. Це єдиний вихід.

Цього разу вождь не сперечався. Команчі припинили стрілянину навмання, яка й так не завдавала апачам ніякої шкоди, і взялися підраховувати втрати. Ми порахували вбитих, і лише тут я знову згадав про білих. На місці залишилися лише вбиті, всі решта втекли. Разом з Ґібсоном і Олертом безслідно зникли десять осіб із групи майбутніх солдатів Хуареса.

— Це жахливо! — вигукнув я. — Негідники втекли до апачів, у безпеку.

— Так, думаю, апачі радісно зустріли білих найманців, адже це вони вчинили змову з псевдотопа і допомагали їм. Недарма ж розвідники сиділи біля вогнища білих.

— Тепер нам ніколи не бачити Ґібсона!

— Неправда. У нас є тотем Інду-Нішо, він послужить нам краще за будь-яку охоронну грамоту, а мене Віннету знає. Тож нас апачі теж зустрінуть як друзів. А потім якось домовимося з Віннету, щоб він видав нам Ґібсона й Олерта. Ми втратимо лише один день, не більше.

— А якщо Ґібсон втече разом з Олертом?

— Не думаю, що вони ризикнуть вирушити в дорогу через Мапімі без супроводу. А це що таке?

Його увагу привернув шум, що долинав від одного з вогнищ. Червоношкірі виявили пораненого білого, перенесли його до вогню і голосно сперечалися, як із ним учинити. Вестмен пройшов крізь коло команчів, опустився на коліна і оглянув рану. Бідоласі проштрикнули живіт іззаду. Мабуть, це зробив хтось із команчів, коли білі наступали на нас.

— Сер, — звернувся Вірна Смерть до пораненого, — вам залишилося жити не більше ніж десять хвилин. Не вирушайте у вічність із брехнею на серці. Ви допомагали апачам?

— Так, — простогнав у відповідь поранений.

— І ви знали, що апачі нападуть на нас цієї ночі?

— Знали. Топа навмисне привели команчів у цю долину.

— Ґібсон подавав апачам умовні знаки?

— Так, сер. Він мав розпалити яскраве полум’я стільки разів, скільки сотень воїнів налічує загін команчів. Ви завадили Ґібсону і цим ввели в оману Віннету, інакше б він не напав цієї ночі і тут. Сьогодні в нього тільки сотня воїнів, решта підійдуть завтра.

— Так я й думав, що нас заманили в пастку, хоч і сподівався, що бій буде завтра. Але тепер пізно шкодувати: апачі зайняли проходи, і нам звідси не вибратися. Ця долина стане нашою могилою.

— Ми будемо боронитися! — злісно вигукнув Білий Бобер і розлючено затопив ножа в серце нещасному пораненому. — Нехай цей зрадник іде в Країну вічного полювання! Там за ним вічно ганятимуться вовки, а з язика скрапуватиме слина.

— Це було зайве! — вигукнув вестмен. — Навіщо ти вбив цього приреченого? Він і так би помер.

— Я вбив його, і тепер його душа стала рабинею моєї. Але зараз ми зберемося на військову раду. Воїни команчів не мають охоти чекати приходу армії апачів. Ще цієї ночі ми прорвемося через виходи.

Білий Бобер звелів розпалити багаття і послав по старійшин племені. Вестмена теж запросили взяти участь у раді. Я з іншими нашими супутниками сів неподалік і напружено стежив за старим вестменом. На жаль, вожді і старійшини говорили тихо, і ми нічого не чули. Однак похмуре обличчя і різкі рухи Вірної Смерті свідчили про те, що він не поділяє думки червоношкірих і намагається переконати їх дочекатися світанку.

Врешті розлючений впертістю червоношкірих, старий схопився на ноги й закричав:

— Тоді гиньте! Я багато разів попереджав вас, але ви не слухалися моїх порад, хоча я завжди виявлявся правий. Ви вільні воїни і можете чинити, як вам заманеться, але я й мої товариші залишимося тут.

— Коша-Певе злякався, тому не хоче йти в бій разом із нами, — презирливо сказав один із вождів.

Вірна Смерть здригнувся, немов від ляпаса, але стримався і чітко вимовив:

— Нехай мій брат спочатку доведе свою хоробрість. Мене звуть Коша-Певе, і цього імені цілком достатньо, щоб вороги боялися мене.

Старий повернувся до нас і сів, мовчки чекаючи кінця ради. Через кілька хвилин червоношкірі підвелися й попрямували до нас, але раптом із темряви пролунав гучний голос:

— Білий Бобер, подивися сюди! Моя рушниця готова відібрати в тебе життя!

Ми всі повернулись на голос і в півтемряві побачили Віннету з рушницею напоготові. З обох її цівок майже одночасно вирвалося полум’я, Білий Бобер похитнувся і повільно опустився на землю. Біля нього як підкошений звалився ще один із вождів команчів.

— Так загинуть усі брехуни і зрадники! — долинуло з темряви, і наступної миті вождь апачів зник у темряві.

Все відбулося так швидко, що команчі не встигли навіть схопитися за зброю, і тільки оговтавшись від потрясіння й несподіванки, з криками кинулися в погоню за зухвалим ворогом. Ми підійшли до багаття. Вірна Смерть нахилився до вождів команчів, які нерухомо лежали на траві. Обидва були мертві.

— Неймовірна мужність! — захоплено вигукнув Лянґе-старший. — Цей Віннету — справжній диявол!

— Це тільки початок, — похмуро сказав Вірна Смерть. — Бій щойно починається.

Не встиг він договорити, як пролунали дикі крики.

— Ось, прошу, — промовив старий без тріумфу в голосі. — Віннету не лише вбив двох вождів у їхньому ж таборі, а й заманив у засідку тих, хто кинувся за ним навздогін. Стріли апачів гострі і влучають точно в ціль.

До криків червоношкірих приєднався сухий тріск револьверних пострілів.

— Це Віннету, — сказав Вірна Смерть, прислухаючись до звуків бою. — Він стріляє з револьвера. Чуєте? — до нас долинуло чотири чи п’ять револьверних постріли поспіль. — Думаю, що команчі намагаються оточити його, але йому вдалося прорватися. Ніхто не може протистояти йому.

Старий вестмен був незворушний і спокійний, наче театральний глядач, який мало не напам’ять знає зміст драми, що розгортається на сцені. Незабаром повернулися команчі — без Віннету, зате з убитими і пораненими, яких вони несли на зроблених зі списів ношах.

Білі поводилися доволі стримано, а червоношкірі кричали й голосили, ніби їх припинали до стовпа тортур, танцювали з сокирами війни довкола трупів.

— На їхньому місці я погасив би вогонь і поводився тихо, — сказав Вірна Смерть. — А вони натомість влаштовують гучні поминки.

— Яким же було рішення команчів на раді? — поцікавився Лянґе-старший.

— Не гаючи часу, пробиватися на захід.

— Це ж геть нерозумно! Так вони неодмінно зіштовхнуться з апачами, які поспішають на допомогу Віннету!

— Ви помиляєтеся. Вони хочуть пробитися, поки основні сили апачів не підійшли. Але вночі їм не вдасться вибратися з пастки. А навіть якщо вдасться, то вони опиняться між двома загонами апачів — групою Віннету і підмогою, і на них нападатимуть відразу з обох боків. Вони сподіваються на те, що апачів менше, а до них, команчів, незабаром надійде підмога під проводом сина Білого Бобра, якого ми зустріли дорогою. Але варто було б дочекатися світанку, як я їм пропонував, щоб хоч оцінити сили ворога. Нас, звичайно, їхні чвари не стосуються, ми не будемо брати участі в битві.

— Команчам це не сподобається.

— Мені зовсім байдуже, сподобається їм це чи ні, я не збираюся битися головою об стіну. Ну, прислухайтеся, що вони ще надумали?

У темряві і далі лунав гучний тужливий спів червоношкірих: команчі оплакували полеглих товаришів.

— А це таки справді дурість! — не стримався Вірна Смерть. — Ви чуєте шум біля проходів? Віннету, мабуть, скористається тим, що, поки команчі виють, вони глухі до всього, і рубатиме дерева, щоб перекрити всі виходи з долини. Готовий присягтися, що тепер жодному з команчів не вдасться піти живим. Ну але так їм і треба — вони самі винні в тому, що в мирний час напали на стійбища апачів, а в форті Індж підло вбили послів. Якщо Віннету вдасться перекрити виходи, він зможе відступити зі своїми людьми, зібрати в долині всі свої сили в один загін і напасти на необережних команчів із тилу. Думаю, так він і зробить.

Нарешті поховальні співи припинилися, і команчі обступили нового верховного вождя.

— Здається, вони все-таки збираються штурмувати виходи, — зауважив вестмен. — Містере Лянґе, візьміть вашого сина і Сема та підіть по наших коней, щоб червоношкірі зопалу не відвели їх. А ми поки що залишимося тут. Судячи з усього, новоспечений вождь захоче поговорити з нами.


Віннету ІІ

Золотошукачі біля копальні «Монтана». Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


І знову вестмен мав рацію: як тільки наші товариші пішли, новий вождь команчів повільно і тріумфальним кроком наблизився до нас.

— Воїни команчів сідають на коней, а блідолиці не рушають із місця. Чому?

— Бо ми не знаємо, що вирішили команчі.

— Ми йдемо геть із долини.

— Вам не вдасться вийти звідси.

— Коша-Певе схожий не на воїна, а на старого ворона, який каркає від страху. Коні команчів потрощать на порох своїми копитами будь-яку перешкоду на своєму шляху.

— Нерозумні команчі ведуть на загибель себе і своїх коней. Ми залишаємося тут.

— Хіба Коша-Певе не викурив із нами люльку миру і не став нашим другом і братом? Хіба він не зобов’язаний битися на нашому боці? Блідолиці — відважні воїни, вони поїдуть попереду команчів.

У відповідь Вірна Смерть підвівся, підійшов до вождя і засміявся йому в очі:

— Мій брат хитріший за стару лисицю, але не хитріший за Коша-Певе. Блідолиці повинні їхати попереду, щоб ціною свого життя прокласти дорогу команчам? Так, ми викурили з вами люльку миру, але від цього вождь команчів не став нашим вождем, тому він не має влади над нами. Ми випадково пристали до вас і не зобов’язані брати участі у ваших війнах. Але мій брат має рацію: блідолиці — відважні воїни, і вони допомагають своїм друзям, коли ті чинять мудро, а не йдуть стрімголов на вірну смерть.

— Ви відмовляєтеся їхати з нами? А я думав, що ви сміливі люди.

— Ми і є сміливі. Але й обережні. Ми — гості команчів, а відколи це команчі посилають своїх гостей на вірну смерть? І якщо ти сам сміливий воїн і вождь, то ти поїдеш попереду загону, бо там твоє місце.

Червоношкірий відвів очі: Вірна Смерть здогадався про його підступний задум сховатися за нашими спинами. Розлючений через те, що йому не вдалося обдурити нас, вождь грізно запитав:

— А що робитимуть блідолиці, коли команчі підуть? Вони зрадять нас і приєднаються до апачів?

— Як ми зможемо приєднатися до апачів, якщо мій брат розтопче їх копитами свого коня?

— Але сюди прийдуть інші. Команчі не дозволять блідолицим залишитися тут і змовитися з нашими ворогами. Ви повинні піти з нами.

— Я вже сказав, що ми залишаємося.

— Блідолиці не бояться, що стануть ворогами команчів?

— Ми в дружбі з усіма червоношкірими, але якщо хтось із них оголошує нам війну, ми захищаємося.

— Ми не віддамо вам коней.

— Ми їх уже взяли. Дивись!

І справді, наші товариші вже вели за вуздечки коней. Розлючений невдачею вождь закричав:

— Тепер я впевнений, що блідолиці вирішили перейти до апачів, і накажу моїм воїнам схопити їх!

Вірна Смерть залишався спокійним, немов не розумів, чим нам загрожує недовіра команчів, та ще й у долині, з усіх боків оточеній апачами.

— Я вже казав Білому Боброві, а тепер повторюю тобі, що ми вирішили залишитися, — твердо сказав він. — Але ми не вороги команчів, і у вас немає приводу брати нас у полон.

— Проте якщо блідолиці не підуть з нами, ми схопимо вас і силою змусимо їхати попереду загону, — наполягав похмурий вождь команчів.

Вірна Смерть уважно роззирнувся на всі боки. На його обличчі блукала хитра посмішка. Ми втрьох стояли біля багаття, наші товариші тримали коней на відстані кількох кроків за нашими спинами, команчів поблизу не було видно, очевидно, всі вони пішли сідлати коней. Тоді Вірна Смерть промовив німецькою, так, щоб індіанець не зміг зрозуміти його слів:

— Як тільки я його застрелю, миттю сідаємо на коней і їдемо до входу в долину. Всі команчі зараз біля виходу, з протилежного боку.

— Нехай мій брат не говорить невідомою мені мовою. Я хочу розуміти, що він каже.

— Зараз вождь усе зрозуміє. Мої брати сьогодні багато разів нехтували моїми порадами і не порозумнішали навіть після того, як втратили двох вождів і не один десяток воїнів. Тепер ви хочете піти на вірну смерть, та ще й надумали прикритися нашими тілами. Але ти погано знаєш Коша-Певе, він ніколи й нічого не робить проти своєї волі. Я не боюся ні тебе, ні твоїх воїнів. Як можеш ти зловити мене, якщо ти в моїх руках? Поглянь сюди! Я застрелю тебе, щойно ти спробуєш рушити з місця!

З цими словами Вірна Смерть вихопив револьвер і наставив його на індіанця. Той спробував вихопити ножа, але старий був напоготові, він блискавично тицьнув гвинтівкою новому вождю в груди і з погрозою в голосі промовив:

— Руки! — вождь опустив руки. — Я не жартую. Ти поводишся, як мій ворог, тому, якщо ти зараз не виконаєш мого наказу, дістанеш кулю.

Розфарбоване обличчя вождя здригнулося. Він стривожено озирався, сподіваючись, що команчі прийдуть йому на допомогу.

— Не шукай своїх людей, вони далеко. Але навіть якщо вони прийдуть сюди, я встигну пристрелити тебе. Відгадати твої думки так само легко, як думки старої скво, у якої від прожитих років висохли мізки. Долина оточена апачами, вони сильніші й хитріші за тебе, а ти, замість того щоб шукати спільників, робиш усе, щоб нажити собі нових ворогів, можливо, ще більш небезпечних, ніж апачі. Ми вб’ємо сотню твоїх воїнів, перш ніж хоч одна ваша стріла зачепить нас. Ти дійсно хочеш послати своїх людей на смерть? Ти — вождь, і ми не можемо тобі завадити. Але нас твої накази не стосуються.

Індіанець помовчав, а потім сказав:

— Мій брат знає, що я не хотів заподіяти йому шкоди.

— Я приймаю твої слова так, як вони звучать, і мені байдуже, що ти при цьому думаєш.

— Сховай зброю, і ми розійдемося друзями.

— Нічого не маю проти, однак, перш ніж я сховаю револьвер, я мушу переконатися, що ти нас не обдуриш.

— Я так сказав, і в моїх словах — мої думки.

— Раніше твої слова звучали не так, як їх слід було розуміти. Тому мені важко повірити у твої обіцянки.

— Якщо ти не віриш на слово, то я більше не маю чим переконати тебе.

— Маєш. Віддай мені свою люльку миру.

— Уфф! — не стримався індіанець. — Команч не віддасть свою люльку нікому.

— Ти віддаси мені не тільки люльку, а й свої «ліки».

— Уфф! Подарувати «ліки»?!

— Я не прошу віддати це мені назавжди. Лише на якийсь час, а коли ми мирно розійдемося, я все тобі поверну.

— Воїни не віддають свої «ліки»!

— А ти віддаси. Я знаю ваші закони. Поки в мене твоя люлька миру й «ліки», я стаю тобою, і якщо ти поведешся зі мною вороже, то відразу ж опинишся у Країні вічного полювання.

— Я не віддам тобі нічого!

— Тоді нам більше нема про що говорити. Готуйся, зараз ти дістанеш кулю, а потім я зніму з тебе скальп. І тоді ти станеш після смерті моїм псом і рабом. Я тричі підніму і опущу ліву руку. Якщо за третім разом ти все ще не підкоришся мені, я вистрелю.

Вірна Смерть націлив дуло у серце вождя, підняв і відразу ж опустив ліву руку, змахнув нею вдруге, але коли рука піднялася втретє, червоношкірий не витримав.

— Зупинися! — вигукнув він. — Коша-Певе обіцяє мені все повернути?

— Клянуся.

— Ти отримаєш їх, але я… — Червоношкірий підняв руки вгору, немов збираючись зняти свою люльку і мішечок з «ліками».

— Стій! Опусти руки! — грізно крикнув вестмен. — Я довірятиму тобі тільки тоді, коли всі твої обереги опиняться у мене. Мій товариш сам зніме їх із твоєї шиї і повісить на мою.

Команч покірно опустив руки, я наблизився до нього, зняв із його шиї люльку миру та замшевий мішечок і повісив їх на шию вестменові. Тільки тепер Вірна Смерть зробив крок назад, сховав револьвер, і на його обличчя знову повернувся спокій.

— Ось так буде краще, — сказав він. — Тепер ми знову друзі, і мій брат може чинити як собі хоче. А ми залишимося тут і подивимося, чим закінчиться сутичка.

Новоспечений вождь команчів, мабуть, ще ніколи не почував такої сильної люті. Його рука мимоволі потяглася до ножа, але він не посмів дістати його і тільки злісно прошипів:

— Зараз блідолиці у безпеці. Але коли вони повернуть мені люльку та «ліки», ми станемо ворогами, аж поки всі вони не опиняться біля стовпа тортур на радість синам команчів.

Вождь різко повернувся і зник у темряві.

— Тепер ми в такій же безпеці, як злидар Лазар, що потрапив після смерті на лоно Авраамове, — сказав старий вестмен. — Однак обережність ніколи не завадить. Краще не залишатися біля багаття на очах у команчів, а відійти ближче до скель. Швидше, джентльмени! Коней забираємо з собою!

Кожен із нас узяв за вуздечку свого коня. Ми пішли до скель, які стіною оточували долину. Там прив’язали коней і розмістилися на траві у тривожному очікуванні. Навколо панувала глибока тиша.

— Зачекаймо, — сказав Вірна Смерть. — Думаю, незабаром почнуться танці. Зараз команчі з дикими криками кинуться вперед, але для багатьох із них цей крик стане передсмертним. Ну ось, прошу.

Долиною і справді прокотилося жахливе виття, наче стадо диких звірів вирвалося на волю.

— Чуєте? Ви чуєте хоч один крик апачів? — запитав старий. — Звичайно, що ні. Вони розумніші і зроблять своє тихо.

Скелі відлунювали бойовий клич команчів, гуком відбилися і два постріли.

— Це знову срібна рушниця Віннету, — сказав Вірна Смерть. — Певний знак, що команчів зупинять.

Якби списи і стріли у польоті видавали звуки, вся долина наповнилася б гуркотом. Однак чути було лише крики команчів і постріли Віннету. Так тривало кілька хвилин, а потім пролунав моторошний переможний клич: «І-їх-ііхх!»

— Це апачі! — радісно заявив Сем. — Вони перемогли!

Негр сказав правду. Крики стихли, і незабаром біля майже вигаслих багать команчів з’явилися вершники. Спроба команчів вирватися з пастки була таки невдалою. Протягом певного часу в таборі панував хаос, ми бачили індіанців, які несли повз нас поранених і убитих. Потім команчі знову почали співати жалобні пісні. Вірна Смерть не міг спокійно дивитися на безглузді дії команчів і лаяв їх останніми словами, похваливши тільки за те, що вони здогадалися виставити вартових.

Так минуло півгодини, команчі оплакали полеглих і знову скликали військову раду. Десять воїнів вийшли з табору і розсипалися по долині.

— Тепер вони шукають нас, — сказав Вірна Смерть. — Нарешті зрозуміли, яких дурниць наробили, і готові прислухатися до наших порад.

Один із команчів, які нишпорили навмання по долині, пройшов повз нас не помітивши. Вірна Смерть кашлянув.

— Блідолиці брати тут? — запитав індіанець. — Нехай вони поквапляться до багаття.

— Хто тебе послав?

— Вождь.

— Чого йому треба від нас?

— Зараз почнеться рада. Цього разу блідолиці можуть бути на ній.

— Можуть? Ви чуєте, джентльмени? Мудрі воїни команчів зглянулися над блідолицими і згодні нас вислухати. Але ми вже влаштувалися на нічліг і нікуди не підемо. Так і передай вождю. Ваші чвари з апачами відтепер нас не стосуються, ми не збираємося битися ні з вами, ні з ними.

Після цього червоношкірий почав просити, і вестмен сказав:

— Ну гаразд, якщо без нашої допомоги вам не обійтися, ми підкажемо що робити. Але ми не допустимо, щоб ваш вождь наказував нам. Передай йому, що якщо він хоче розмовляти з нами, то хай приходить сюди.

— Він ніколи не зробить цього. Він — вождь!

— Я теж вождь, і то ще відоміший за нього. Його імені я ніколи не чув. Так і передай йому слово в слово.

— Він не зможе прийти, навіть якщо захоче: вождь поранений у руку.

— Відколи сини команчів ходять на руках? Якщо він не захоче прийти до нас, то нехай залишається там, де він є. Нам не потрібен ні він сам, ні всі ви!

Відповідь старого прозвучала настільки рішуче, що червоношкірому не залишалося нічого, хіба погодитися.

— Я передам вождеві волю Коша-Певе.

— І скажи йому, щоб приходив один, я не хочу знову вислуховувати нескінченні промови старійшин. Іди!

Індіанець зник у темряві. Минуло чимало часу, і ми побачили, як до нас наближається фігура нового вождя з орлиним пір’ям на голові. Його ліва рука справді була перехоплена шкіряною пов’язкою.

— Ви тільки гляньте на нього! — презирливим шепотом промовив Вірна Смерть. — Він уже встиг зняти з убитого Білого Бобра відзнаку верховного вождя команчів і тепер сповнений почуття власної гідності.

Коли він підійшов ближче, то ми побачили, що його ліва рука перев’язана. Мабуть, йому дуже детально пояснили, де ми стоїмо, бо він прямував точно до нас, підійшов і зупинився, мовчки чекаючи, що ми заговоримо першими. Але ми теж мовчали.

— Мій білий брат просив мене прийти до нього, — не витримав нарешті червоношкірий.

— Коша-Певе не потребує ні тебе, ні твоїх порад. Це ти повинен просити мене. Але спочатку назви своє ім’я, бо я його досі не знаю.

— Моє ім’я знають у прерії. Мене звуть Швидкий Олень.

— Я побував у всіх преріях, але жодного разу мені не довелося чути твого імені. Може, у прерії його і знають, але вголос не вимовляють. Але тепер ми знайомі, і я дозволяю тобі сісти коло нас.

Вождь відступив на крок, немов хотів показати, що не потребує нічийого дозволу, але все ж змушений був здатися. Він повільно опустився на траву навпроти нас і непорушно застиг. Однак він помилявся, вважаючи, що Вірна Смерть першим почне розмову. Старий зовсім не звертав уваги на червоношкірого, і тому довелося заговорити самому:

— Воїни команчів збираються провести велику раду. Блідолиці повинні взяти в ній участь.

— Думаю, це ні до чого. Я вже не раз давав вам сьогодні поради, але ви ні разу не прислухалися до моїх слів, а я до такого не звик. Тепер я збережу свої думки для себе.

— Невже мій брат не знає, що ми потребуємо його досвіду!

— Та невже? Чи не апачі підказали вам, що Коша-Певе мудріший за всіх воїнів команчів, разом узятих? А як, до речі, минув ваш напад? Воїнам мого друга вдалося вирватися з долини?

— Прохід завалений величезними каменями і деревами. Ми не змогли пробитися.

— Так я й думав. Ви дуже голосно оплакували своїх небіжчиків і не чули, як апачі валили дерева. Чому ви вчасно не погасили багаття, невже не бачите, скільки шкоди це вам завдало?

— Воїни команчів мусили робити те, що вирішила рада, тепер вони щось мудріше придумають. Ти ж поговориш із нами?

— А ви потім знову не зробите цього?

— Ми зробимо все так, як скаже Коша-Певе.

— Якщо ти обіцяєш мені це, то я готовий дати вам пораду.

— Тоді ходімо зі мною до вогню! Воїни і старійшини чекають на тебе.

— Ні. Ви розвели багаття, і апачі бачать, що відбувається у вашому таборі. Я не маю ні найменшої охоти підставляти свою стару шкуру під стріли апачів. А крім того, не маю охоти знову сваритися з твоїми старійшинами. Я скажу тобі, як слід вчинити, а ти зробиш, як вважаєш за потрібне.

— Я чекаю на твою пораду.

— Апачі не тільки зайняли обидва проходи, а й проникли в долину, вони розмістилися всюди і вільно пересуваються тут, вам звідси не вийти.

— Але нас більше, і ми сильніші!

— Скількох воїнів ви вже втратили?

— Великий Дух взяв до себе багатьох синів команчів, може, десять разів по десять. І багато коней.

— Саме тому треба відкласти бій до ранку. Але й коли розвидниться, апачі будуть бачити долину як на долоні і так розставлять своїх воїнів, що ви ніде не сховаєтеся від їх стріл. А потім до Віннету прийде підмога, і апачів стане більше, ніж команчів. Вас чекає смерть.

— Мій брат справді так думає? Якщо рада Коша-Певе врятує нам життя, ми все зробимо, як він скаже.

— Тепер ти говориш про порятунок, я сподіваюся, що хоч зараз ти зрозумів, чому я називав цю долину пасткою. Коли я думаю про наше становище, то бачу два шляхи, які могли би привести до порятунку. Або принаймні варті спроби. Адже гарантувати нічого не можна. Перше — це видертися нагору по скелях, проте зробити це можна буде лише вдень: у темряві воїни повбиваються. А при світлі сонця вам не вдасться втекти непомітно — апачі наздоженуть вас і переб’ють, тому що ви залишитеся без коней. Найкраще, що ви можете зробити для власного порятунку, — просити апачів про мир.

— Ніколи! Апачі зажадають нашої смерті!

— Тебе це дивує? Вони мають на це всі підстави. Команчі напали на стійбища апачів у мирний час, убили або прив’язали до стовпів тортур їхніх воїнів, а дружин і дочок повели у свої вігвами. Команчі віроломно вбили послів апачів. Не дивно, що апачі жадають помсти.

Це прозвучало чесно. Вражений гіркими докорами вестмена, вождь мовчав. Не знаю, чи доступне каяття душам червоношкірих, але, коли він заговорив, голос команча звучав приглушено, у ньому вчувалося щось схоже на покаянну інтонацію.

— Уфф! І ти кажеш це мені, вождеві команчів?

— Навіть якби ти був Великим Маніту, і тоді я сказав би тобі, що ви підло вчинили з апачами. У чому була вина їхніх послів? Хіба вони напали на вас першими? Що вони вам зробили, що ви почали цю війну, яка принесла вже стільки горя?

— Апачі — наші вороги, — уперто вигукнув індіанець після паузи.

— Ні! Вони жили з вами у злагоді й мирі, а ви викопали сокиру війни та навіть не сповістили їх про це! Ви добре знаєте, що все це — цілком ваша провина і що милості вам не буде, тому спробуйте переконати їх відновити мир. Ваше щастя, що тут є Віннету, а він ніколи не був жорстоким, мабуть, це єдиний вождь апачів, який може пробачити вам. Може, він погодиться вислухати вас і піде на поступки. Посилайте до нього вождів і негайно починайте переговори. Якщо хочете, я сам піду до апачів, щоб вступитися за вас.

— Команчі швидше помруть, ніж стануть просити апачів зберегти їм життя.

— Це ваше діло. Я дав вам пораду, а скористаєтеся ви нею чи ні — мене не обходить.

— Хіба в мого брата немає іншої ради? Його слова говорять на користь апачів, а отже, він їхній друг.

— Я — друг усіх червоношкірих воїнів, поки вони в дружбі зі мною. Досі апачі не заподіяли мені шкоди, чому ж я повинен бути їхнім ворогом? Це ти хотів послати нас на вірну смерть, ти хотів схопити нас і силою змусити битися з апачами. То сам скажи, хто нам друг — ти чи Віннету?

— Поки в тебе на шиї висить моя люлька і мої «ліки», ти — це я, твої слова — це мої слова, тому я не можу заперечити тобі, тим більше не можу покарати тебе за зухвалість. Твоя порада нічого не варта. Ти хотів віддати нас у руки апачів, але ми самі вирішимо, як нам вчинити.

— Якщо ви це знаєте, то навіщо моя порада? Я більше не маю що сказати тобі, нашу розмову закінчено.

— Гаразд. Але пам’ятай, — перейшов до погроз вождь команчів, — що, хоч тебе й охороняють талісмани, ти — мій ворог. Ти не зможеш залишити собі мої обереги й віддаси їх, як тільки ми підемо звідси. І тоді з тобою трапиться все, до чого ти мене спонукаєш.

— Чудово! Я нічого не маю проти. І цілком спокійно чекаю на все, що зі мною може трапитися. Ти погрожуєш мені? Це смішно. Я повторюю, нашу розмову закінчено, іди геть.

— Уфф! — не стримався вождь, але тут же відвернувся і повільно пішов до багать.

— Команчі просто подуріли! — обурювався Вірна Смерть, дивлячись услід червоношкірому. — Вони не мають іншого виходу, тільки просити про мир, інакше я й ламаного шеляга не дам за їхні життя. Божевільні, вони все ще сподіваються перемогти тільки тому, що їх більше! Можете мені не вірити, адже ви новачок на Дикому Заході, але тут смілива людина варта десятка головорізів. Вони надумали змагатися з самим Віннету! Та він один упорається із сотнею команчів! Якби ви знали, які подвиги вершив вождь апачів зі своїм білим другом Вбивчою Рукою! Я не розповідав вам?

Він уперше назвав моє ім’я.

— Ні, — відповів я. — Хто це такий?

— Такий же юнак, як і ви, але зовсім іншого складу. Ударом кулака він валить із ніг будь-якого здорованя. Рівного йому немає в усій прерії.

Раптом позаду нас почувся шурхіт, Вірна Смерть різко повернувся на звук, і в його руці блиснув ніж.

— Уфф! Вірна Смерть тут? Я не знав. Я дуже радий з цього!

Старий запитав:

— Хто тут? Хто наважився підслуховувати Коша-Певе?

— Нехай мій білий брат сховає ніж і не нападає на Віннету, — прозвучало у відповідь на погрозу.

— Віннету? Тисяча чортів! Як же я, старий дурило, відразу не здогадався, що тільки Віннету здатний непомітно підкрастися до Вірної Смерті. Вождь апачів володіє майстерністю, до якої далеко навіть мені.

Віннету наблизився й шанобливо звернувся до вестмена, ні словом, ні жестом не показавши, що знайомий зі мною:

— Віннету не знав, що Вірна Смерть теж у долині разом з команчами, а то давно знайшов би спосіб зустрітися з ним і поговорити.

— Мій червоношкірий брат наражає себе на небезпеку. Він пробрався до нас через густий ланцюг вартових, а йому ще треба повернутися назад.

— Я знаю, що блідолиці — мої друзі, і можу їм довіритися. Скелі не настільки неприступні, як здається на перший погляд. Апачі вирубали в камені вузьку стежку, якою легко піднятися по ласо і вийти цілим і неушкодженим. Вже давно Віннету готував цю долину для зустрічі непроханих гостей. Тепер команчі потрапили в пастку і загинуть.

— Ти вирішив перебити команчів?

— Так, Віннету чув твою розмову з їхнім вождем і переконався, що ти на нашому боці. Ти сам сказав, що команчі винні і що ми повинні помститися за пролиту кров.

— І пролити ще більше крові!

— Ти чув, що тобі відповів вождь команчів. Вони не хочуть ні визнати своєї провини, ані виконати твою пораду. І якщо вони не захочуть здатися, нехай їхня кров впаде на їхні голови. Апачі покажуть приклад, як слід карати за зраду. Ми повинні це зробити, щоб таке більше не повторилося.

— Це жахливо! Але я не хочу повторювати свою пораду тим, хто вважає, що вона їм ні до чого.

— Тебе знову не почули. Але з твоїх слів я зрозумів, що святині вождя — у тебе. Як вони до тебе потрапили?

Вірна Смерть розповів. Коли він завершив, Віннету промовив:

— Ти пообіцяв йому віддати святині назад, тож повинен зробити це. Ти віддаси все просто зараз і підеш до нас. Ми зустрінемо вас як друзів. Через три години сюди прибудуть шістсот апачів, у багатьох із них є рушниці, у долині почнеться стрілянина. Залишатися тут небезпечно.

— Але як нам перебратися до вас?

— І це мене питає Вірна Смерть?

— Гм, гаразд! Ми сядемо на коней і поїдемо до багаття. Там я віддам святині вождю, і ми втечемо до апачів. Через пости ми прорвемося на конях. Але як перебратися через завали каміння?

— Дуже просто. Зачекайте десять хвилин після мого відходу, а потім скачіть до західного виходу. Ми вас зустрінемо.

І Віннету розчинився в темряві.

— Що скажете? — запитав Вірна Смерть.

— Незвичайна людина, — відповів за всіх нас Лянґе-старший.

— Жодних сумнівів. Якби він був білим, його б чекала блискуча військова кар’єра. А якщо він надумає об’єднати всіх червоношкірих і силою зброї боронити їхні права, білим буде непереливки. Але він не агресивний і в глибині душі з болем розуміє, що індіанці, попри опір, приречені на вимирання. Але він криє в собі це переконання, це великий тягар для його душі.

Так минули десять хвилин. У долині було тихо, команчі радилися собі біля розпаленого багаття. Вірна Смерть підвівся і легко скочив у сідло.

— Тримайтеся за мною, — наказав він нам.

Ми повільно наблизилися до багаття, навколо якого сиділа рада команчів. Коло воїнів розступилося, пропускаючи нас усередину. Якби їхні обличчя не були вкриті густим шаром фарби, на них явно читалося б здивування.

— Чому блідолиці наважилися з’явитися на раду на конях? — запитав вождь, схопившись на ноги. — Чого вам тут треба?

— Ми приїхали сюди верхи, щоб виказати мужнім і мудрим воїнам команчів належну повагу. Що ж ви вирішили?

— Рада ще не закінчилася. Нехай блідолиці спішаться, команчі не дозволять, щоб їхні вороги сиділи перед ними на конях. Чи не хочеш ти повернути мені мої «ліки»?

— Хіба ти не обіцяв мені смерть біля стовпа тортур, як тільки твої талісмани знову опиняться у тебе?

— Я сказав це і дотримаю слова. Гнів команчів знищить вас.

— Мені набридли твої погрози. Нехай наша ворожнеча почнеться негайно. Ось твої речі!

Вірна Смерть рвонув із шиї люльку миру і мішечок із «ліками» і відкинув їх далеко від себе. Тієї ж миті він пришпорив коня, пролетів над багаттям ради, розкидав остовпілих червоношкірих і помчав у ніч. Він переїхав вождя конем. Потім під копита потрапили ще десять чи п’ятнадцять червоношкірих. Ми кинулися за ним. За нашою спиною вили оскаженілі колишні друзі, а ми мчали в темряві, топчучи копитами вартових, які не встигли сховатися.

— Уфф! Зупиніться! — пролунав у темряві голос Віннету. — Я чекаю на вас!

Ми насилу зупинили коней, сп'iшилися, і негайно кілька апачів підхопили коней за вуздечки. Віннету провів нас крізь вузьку й похмуру ущелину, де апачі вже встигли розчистити для нас прохід.

Ми проминули барикаду й вийшли на рівнину, прохід став ширшим, і в ньому з’явилося світло. Ми попрямували до невеликого багаття, біля якого сиділи двоє індіанців, які обертали примітивний рожен із величезним шматком м’яса. Побачивши нас, червоношкірі відступили з поваги до вождя. Ми озирнулися: табір апачів мало відрізнявся від табору команчів, з якого ми щойно виїхали. Неподалік паслися коні, яких стерегли охоронці. Але цей табір більше скидався на справжнє військо: рухи апачів були дуже чіткими і впевненими.

— Нехай мої брати сядуть до вогню, — запросив нас Віннету. — Я наказав приготувати вам вечерю з бізона. Їжте, поки я не повернуся.

— Тебе довго не буде? — запитав Вірна Смерть.

— Ні. Я мушу повернутися в долину. Ваша втеча розлютила команчів, і вони можуть стрімголов кинутися на штурм. Тоді мені слід зупинити їх кількома кулями.

І він пішов. Вірна Смерть влаштувався зручніше біля багаття, дістав із-за пояса ніж, відтяв шматок м’яса, спробував і заявив, що немає нічого кращого за вирізку бізона. Ми з вестменом взагалі ще не їли, а іншим теж небагато діставалося від конини команчів. Великий шматок м’яса швидко танув. Поки ми їли, повернувся Віннету і запитально глянув на мене. Я відразу зрозумів: він хотів сказати, що більше немає потреби приховувати нашу дружбу. Я встав, простягнув йому обидві руки і вигукнув:

— Я радий, що мені не доведеться іти довгий шлях на Ріо-Пекос, щоб побачитися з моїм братом. Я щасливий знову бачити Віннету!

Ми сердечно обнялися. Вірна Смерть здивовано втупився в нас:

— Що це означає? Хіба ви знайомі?

— Коша-Певе здивований, що я радію зустрічі з моїм братом Вбивчою Рукою? — запитав Віннету.

— Вбивча Рука? — вигукнув вестмен, а обличчя його стало справді кумедним. І коли я посмішкою підтвердив слова Віннету, він вигукнув:

— І ви дурили мене весь цей час, обвели круг пальця! Вбивча Рука! І я навіть не здогадувався про це, а постійно обзивав вас ґрінгорном!

Вірна Смерть не міг надивуватися, а ми з Віннету відійшли від багаття, щоб поговорити наодинці.

— Мій брат чув, що я побував у форті Індж і там дізнався… — почав Віннету, але я перервав його:

— Так, я чув. Коли буде більше часу, то розповім тобі, що я робив, поки ми не бачилися. А зараз мені треба негайно знати, де ті десять блідолицих, які сиділи біля вогнища в таборі команчів і які під час сутички перейшли на ваш бік разом із твоїми розвідниками?

— Вони вже поїхали геть.

— Поїхали? Куди?

— У Чіуауа, до Хуареса. Вони втратили багато часу з команчами і тепер поспішають надолужити згаяне.

— Справді?

— Справді.

— Це для нас тяжкий удар, бо разом із ними втекли ті, за ким я вже місяць ганяюся по всіх Сполучених Штатах.

— Уфф! Я не знав, що вони разом із солдатами Хуареса. Апачі підтримують Хуареса, тому я дав їм хороших коней та провідників і допоміг швидше вирушити в дорогу. Блідолиці не хотіли втрачати ні хвилини.

— Тепер у них хороші коні і провідники, і мені нізащо не наздогнати Ґібсона, а він уже був у мене в руках!

Віннету на мить замислився.


Віннету ІІ

Добування золота в громаді Роквілль. Блек-Гіллз, Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Я зробив велику помилку, але сподіваюся, що мені вдасться її виправити. Ми зловимо людину, яку ти називаєш Ґібсоном. Я закінчив свої справи в містах білих, тому, як тільки помщуся команчам за віроломство, буду вільний і зможу поїхати з тобою. Ми візьмемо кращих коней і завтра до полудня наздоженемо втікачів.

Нашу бесіду перервав апач, який прийшов із долини і повідомив, що команчі погасили багаття і покинули табір.

— Вони спробують ще раз вирватися з пастки, але їх знову чекає невдача, — спокійно відповів Віннету. — Якщо мої білі брати бажають, я покажу їм місце, звідки вони зможуть чути звуки бою.

Ми, звичайно ж, відразу підвелися. Віннету провів нас до барикади, показав кінець ласо, яке звисало зі скелі, і пояснив:

— На висоті двох людських зростів ви знайдете колючі кущі, а за ними в скелях починається стежка, якою можна обійти навколо долини. Я повинен бути з моїми воїнами, тому не можу піти з вами.

Він узяв рушницю, яка стояла біля проходу.

— Гм, — бурчав Вірна Смерть, — підніматися так високо на такому тоненькому ремінці! Я ж не мавпа, яка вміє лазити по ліанах. Але спробуємо.

Спроба була вдалою. Я поліз слідом за старим, а потім і решта нашої групи видерлися нагору, хоча це виявилося не так уже й легко. Ласо було прив’язане до стовбура дерева, яке росло на прямовисній скелі. Поряд, за кущами колючого терну, ми знайшли вузьку стежку, по якій у темряві довелося просуватися на дотик. Знайшовши місце, де можна було стояти без ризику скотитися вниз і скрутити собі шию, ми зупинилися. У долині була моторошна тиша, і, як я не напружував слух, мені нічого не вдалося розчути, крім тихого сопіння старого вестмена.

— Дурні команчі! Ви згодні зі мною, сер? — прошепотів він мені на вухо. — Я чую запах коней, які рухаються. Він відрізняється від запаху коней, які стоять. Якщо коні стоять тихо, їхній запах висить у повітрі. У нього можна просто встромитися носом, так би мовити. А щойно кінь зрушився з місця, його запах розсіюється у повітрі, стає тоншим і прозорішим. Можете мені не вірити, але вестмен може визначити за інтенсивністю чи, навпаки, легкістю цього запаху: рухаються чи стоять коні неподалік від нього. Ясна річ, якщо повітря чисте і немає вітру. Зараз я відчуваю, що справа доноситься легенький кінський запах. А мої старі вуха чують, як кінь послизнувся на траві. Зараз команчі кинуться на штурм.

Нічну тишу розірвав крик: «Нча-хо!» Мовою команчів це слово означає: «Вперед!» Тієї ж миті у відповідь пролунали два постріли з рушниці Віннету, і в долині все загуділо. Дикі крики індіанців, револьверні постріли, свист стріл і списів, томагавки з хрускотом розкраювали черепи. Однак битва тривала недовго, і незабаром шум бою та іржання коней покрило переможне «І-їх-ііхх!» апачів.

— Бачите, а що я казав! — шепнув Вірна Смерть. — Немає жодної потреби ставати до бою, апачі впораються й без нас. Вони ціляться зі своїх луків і б’ють своїми списами з надійних сховків, тож кожна стріла, кожен спис і кожна куля Віннету влучають у ціль. До того ж у них вистачає розуму не переслідувати команчів у темряві. Вони не виходять зі своїх схованок, бо розуміють, що команчі нікуди від них не подінуться. Тож навіщо пхатися у долину!

Виття затихло, команчі відійшли. Тепер вони, навчені гірким досвідом, поводилися тихо, але це була тиша поразки. Багаття більше не горіли, тож неможливо було втямити, що відбувається у таборі. Ми зачекали ще трохи. Нічого нового не відбувалося.

— Мої білі брати можуть спуститися, — долетів до нас ізнизу голос Віннету. — Битва закінчилася і вже не повториться.

Ми знову підійшли до ласо і спустилися за його допомогою. Внизу на нас чекав вождь, із яким ми пішли назад, до вогню.

— Команчі атакували тепер з іншого боку, — сказав він. — Але ми були готові до нападу, і їм нічого не вдалося. Воїни апачів проникли в долину, і тепер жоден рух команчів не сховається від нас.

Віннету схилив голову, немов прислухаючись, і наступної миті схопився на ноги. Полум’я багаття яскраво освітило могутню постать молодого вождя.

— Що трапилося? — стривожено запитав я.

— Вуха Віннету почули, як на кам’яній стежці спіткнувся кінь. До мене скаче посланець, і йому доведеться сп'iшитися, щоб перевірити, хто сидить біля багаття. Тому я встав, щоб він здалеку побачив мене.

Неймовірно чутливий слух Віннету не підвів його. Незабаром до нас і справді під’їхав вершник, зупинив коня й зістрибнув на землю перед вождем. Той зустрів його не надто привітно через те, що воїн не зумів наблизитися безшумно. Апач покірно вислухав неприємні слова вождя, нічим не виказавши свого невдоволення або роздратування. Це був вільний воїн, який визнавав накази начальника.

— Вони наближаються, — лаконічно сказав він.

— Скільки їх?

— Всі. На поклик Віннету відгукнулися всі воїни. З жінками ніхто не залишився.

— Як далеко вони звідси?

— Вони будуть тут на світанку.

— Добре. Пусти коня в табун і йди відпочивати.

Воїн послухався наказу. Віннету знову сів до нас, і до світанку ми розповідали йому про події в Ла-Ґранж і пригоди в «Естансії-дель-Кабальєро». Час минав швидко, про сон ми навіть не згадували. Віннету уважно слухав наші розповіді і лише час від часу ставив коротке питання або коментував щось. А коли на сході почало світати, Віннету підвівся й мовчки витягнув руку.

— Мої білі брати можуть переконатися, що апачі дуже пунктуальні. Ось вони.

Ми подивилися в той бік. Туман лежав у прерії величезним нескінченним морем, і з нього один за одним виїжджали кінні воїни. Вершник, який їхав на чолі загону, упізнав Віннету й поїхав просто до нас. У його волоссі біліли два орлиних пера — відзнака вождя. За ним, шикуючись на ходу в шеренги, скакали інші. Мене вразило те, що, хоч апачі й не користувалися сідлами і шпорами, діяли вони навдивовижу злагоджено й управляли кіньми не гірше, а може й краще, ніж солдати європейської кавалерії. У більшості з них за спинами висіли рушниці, і тільки деякі були озброєні луками та стрілами. Віннету коротко переговорив із вождем. А тоді вождь жестом наказав вершникам сп'iшитися, й апачі рушили в прохід, залишивши коней під охороною тих, хто не мав рушниць. Один за одним воїни дерлися по ласо на скелі і зникали на стежці, що оперізує долину. Усе це відбувалося безшумно, чітко, без жодного зайвого руху. Віннету спостерігав за своїми людьми, і коли останній із них зник з очей, звернувся до нас:

— Мої білі брати бачать, що сини команчів загинуть, якщо я накажу.

— Ми не маємо в цьому ні найменшого сумніву, — відповів Вірна Смерть. — Але хіба Віннету подобається вбивати?

— Ні, але вони не заслуговують на милість. Що роблять білі, коли один із них уб’є іншого? Хіба вони не ловлять вбивцю і не збирають раду, щоб вирішити, як його стратити? Ви не маєте права засуджувати апачів за те, що вони чинять так само.

— Але ви не чините так само!

— Мій білий брат може це довести?

— Так. Ми позбавляємо життя вбивцю, а ти збираєшся вбити всіх команчів, навіть тих, хто не брав участі в набігу на ваші стійбища!

— Вони винні, бо погодилися йти в похід на нас, погодилися палити й убивати. Це вони втішалися муками апачів, які померли біля стовпів тортур. Блідолиці страчують навіть конокрадів, а якщо в них викрадають дружину чи дочку, вони вбивають усіх, замішаних у справі. Там, у долині, ховаються викрадачі наших дружин і дочок, вони пограбували нас! Чи ти вважаєш, що ми повинні відпустити їх?

— Ні. Але ви можете пробачити їм і повернути собі вашу власність.

— Коней можна повернути, але дружин і доньок — ні. А пробачити? Мій брат говорить як християнин, який завжди вимагає від нас того, чого сам ніколи не зробить. Християни пробачили нам хоча би щось? А ми хоча б чимось завинили перед ними? Вони прийшли до нас і забрали наші землі. Як чинять білі з тими, хто незаконно розширює межі своїх володінь або вбиває звіра в чужому лісі? Його садять у будинок з ґратами, який ви називаєте в’язницею. А що ви зробили з нами? Де наші прерії і савани? Де табуни коней і стада худоби, які раніше належали нам? Ви прийшли й зі зброєю забрали в нас дах над головою і їжу. Ви відібрали в нас землі, а коли червоношкірі боронили своє, їх убивали й називали злочинцями. Тепер ти вимагаєш від мене пробачити ворогам, яким ми не заподіяли лиха. Чому ж тоді ви самі не пробачаєте нам, а лише гнобите, хоч ми не давали вам для цього жодних підстав? Коли ми обороняємося, то це наше право, але ви нас за це караєте. Що б ви сказали, якби ми прийшли до вас і поводилися так, як ви з нами? Якби ми зробили це, ви винищили би нас усіх до одного або запроторили б у божевільню. Чому ж ми не можемо чинити так само? Та ви обзиваєте нас дикунами, яких не можна шкодувати, бо вони ніколи й нічого не навчаться. Тож їх слід винищувати. Хіба ви своєю поведінкою показали, що ви освічені? Ви змушуєте нас прийняти вашу релігію. Але спершу продемонструйте нам свою набожність! Усі червоношкірі поклоняються Великому Духові однаково, а білі натомість — кожен своєму. Я пізнав християнство з його доброго боку. До нас приїхали побожні священики, які не намагалися ні вбити нас, ні пограбувати. Вони виконували християнську місію і навчали наших батьків і дітей. Вони були миролюбними та привітними, настановляли нас тільки на добро. Але тепер усе змінилося. Ці добрі отці померли, але замість них не прийшли нові такі ж добросерді. Натомість тепер з’явилися сотні іновірців усіх можливих видів. Вони забивають нам вуха своїми словами, яких ми не розуміємо. Вони обзивають одне одного брехунами і стверджують, що без них ми не зможемо потрапити до Країни вічного полювання. А коли ми втомлюємося від їхніх чвар і відвертаємося від них, вони кричать на нас, а потім кличуть інших блідолицих, вдираються до нас силою і забирають наші землі і коней. А коли ми кажемо, що вони не мають на це права, то відразу ж отримуємо наказ знову відсунутися далі зі своїх земель. Це моя відповідь. Вона не сподобається тобі, але на моєму місці ти би ще й не таке говорив. Хуґ! Я все сказав.

Віннету замовк, відійшов від нас убік і втупився в далечінь. Він був схвильований і хотів упоратися зі своїми почуттями, а потім повернувся до нас і звернувся до Вірної Смерті:

— Я довго говорив, але мій брат — людина справедлива і в'uзнає, що я кажу правду. Проте серце моє не прагне крові, а душа моя милосердніша за мої слова. Я сподівався, що команчі почнуть переговори про мир, але вони не зробили цього, і я не маю вибору. Але я таки відправлю до них людину, щоб схилити їх здатися.

— Я дуже радий! — вигукнув Вірна Смерть. — Я був би дуже засмучений, якби всі ці люди загинули навіть без спроби порятунку. Адже я теж частково винен у тому, що вони потрапили в пастку.

— Ти не повинен докоряти собі, я перебив би їх і без твоєї допомоги.

— Чи знаєш ти, що ще один загін команчів прямує сюди?

— Віннету довелося пробиратися між їхніми загонами, і він перелічив команчів. Я знищу їх так само, як і воїнів Білого Бобра, якщо вони не здадуться.

— Тоді тобі слід поспішати, поки до команчів не підійшла підмога.

— Віннету нічого не боїться, але він не буде зволікати. Він просто зараз пошле людину до команчів. Чи не погодиться мій брат піти до них і схилити їх до миру?

— Я згоден. Я піду навпростець і покличу їхнього вождя на перемовини. Скажи свої умови.

— За кожного вбитого апача вони дадуть п’ять коней, за кожного померлого біля стовпа тортур — десять.

— Це небагато, але відтоді, як у прерії з’явилися білі, табуни мустангів зустрічаються все рідше й рідше.

— Ми вимагаємо повернути нам усю нашу власність і віддати нам стільки юних дівчат, скільки вони вкрали жінок і доньок у наших вігвамах. Жінок команчів ми не хочемо. Ми вимагаємо також повернути викрадених дітей. Ти вважаєш, що це багато?

— Ні.

— Нехай команчі також призначать місце, де зустрінуться вожді апачів і команчів, щоб домовитися про мир, який повинен триматися не менше ніж три літа і три зими. Поки не будуть виконані всі умови, команчі, які мали сьогодні загинути, залишаться нашими полоненими. Вони перебуватимуть тут, у цій долині. Сюди ж нехай принесуть і все награбоване.

— Мій брат добрий і великодушний. Я згоден негайно йти до команчів і передати умови.

Вірна Смерть узяв на плече рушницю, зрізав із куща зелену гілку — знак парламентера[60] в індіанців — і зник у вузькому проході разом із Віннету. Місія його була небезпечною, але старий вестмен не почував страху.

Через десять хвилин вождь апачів повернувся: переговори почалися, і йому зоставалося хіба чекати, чим вони закінчаться. Він тим часом повів нас до табуна, де обрав для нас коней у подарунок.

— Я пообіцяв своїм братам дати їм найкращих коней, — сказав він. — Тепер я виберу їх сам. Мій білий брат отримає одного з моїх власних скакунів.

Зізнаюся, доти я не бачив таких скакунів. Ковалі довго ходили навколо своїх нових коней, поплескували їх, розглядали й не могли намилуватися. Негр радів як дитина, що побачила різдвяний подарунок, і примовляв:

— Ох! Який кінь отримати Сем! Він чорний, як Сем! Ми дуже підходити один одному! Ох!

Нарешті через хвилин сорок повернувся Вірна Смерть, похмурий і стурбований. Здається, всупереч сподіванням, команчі не погодилися прийняти умови Віннету.

— Мій брат хоче мені розповісти те, що я й так передбачав, — вимовив Віннету, побачивши його. — Команчі воліють померти, але не просять про мир.

— На жаль, так і є, — скрушно похитав головою вестмен.

— Великий Дух не хоче порятунку для команчів і позбавив їх розуму за те, що вони напали на наші стійбища. То чого ж вони відмовилися?

— Команчі сподіваються перемогти вас у ранковій сутичці.

— Ти сказав їм, що сюди прибули ще п’ятсот воїнів апачів? Чи знають вони, що ми оточили всю долину?

— Вони не повірили і сміялися мені в очі.

— Вони приречені. Ніхто не зуміє їм допомогти.

— У мене волосся стає дибки, коли думаю про те, що через кілька секунд загинуть так багато молодих червоношкірих воїнів!

— Мій брат мудрий і справедливий. Віннету не знає ні страху, ні тривоги, але коли він думає, що варто йому подати рукою знак, і пролунає постріл з усіх рушниць, рука його починає тремтіти і наливається оливом. Я ще раз спробую умовити їх. Нехай Великий Маніту допоможе мені зняти їм полуду з очей! Я сам вийду до них і поговорю з ними. Мої білі друзі можуть відпровадити мене до загати з каменів. Навіть якщо вони не почують моїх слів, Великий Дух не зможе дорікнути мені ні в чому, бо зараз я виголошу його волю.

Ми пішли вслід за ним до місця, де вождь видерся по ласо на стежку й рушив по ній випроставшись, не ховаючись, щоб команчі могли бачити його. Не встиг він зробити і двох кроків, як зусібіч почали свистіти стріли, з яких, на щастя, жодна не зачепила вождя апачів. Прогримів постріл з рушниці Білого Бобра, яка тепер належала новоспеченому вождеві команчів, але Віннету спокійно крокував далі, немов не помітив кулі, яку розплющило об скелі біля його голови. Він зупинився біля величезного валуна й заговорив голосно та виразно, потім підняв руку й обвів нею долину — на його знак апачі, які ховалися у скелях, підвелися на весь зріст, і ми побачили, як їх багато. Команчі змогли переконатися, що оточені ворогами, і сили апачів переважають. Це була чесна й остання спроба Віннету дати ворогам шанс на порятунок. Потім він продовжив свою промову, але раптом замовк і кинувся на землю. За мить пролунав постріл.

— Вождь команчів знову вистрілив у Віннету. Він кулею відповів на пропозицію здатися, — з гіркотою зауважив Вірна Смерть. — Апач побачив, що в нього ціляться, і встиг ухилитися. Тепер черга за ним. Дивіться!

Так само раптово Віннету скочив на ноги, миттєво підняв свою срібну рушницю і вистрілив, майже не цілячись. У відповідь по долині прокотилося виття команчів.

— Віннету не промахнувся! Команчі знову без вождя, — сказав Вірна Смерть.

Тим часом Віннету знову випростався, підняв руку, а потім опустив її. Апачі підняли рушниці, і пролунало одночасно понад чотириста пострілів.

— Ходімо звідси, джентльмени, — сказав Вірна Смерть. — Це занадто по-індіанськи, як на мої старі очі. Краще на це не дивитися. Хоча мушу визнати, що команчі на таке заслужили. Віннету зробив усе, щоб уникнути кровопролиття.

Ми повернулися до коней, і старий почав уважно і прискіпливо роздивлятися свого нового скакуна. Ми почули ще один густостріл, а за ним — переможний клич апачів. Через кілька хвилин Віннету повернувся до нас.

— Великий плач лунатиме в усіх вігвамах команчів, — серйозно й без тріумфу в голосі вимовив він. — Жоден із воїнів не повернеться додому. Великий Дух захотів, щоб ми помстилися за смерть наших братів, і я не міг вчинити інакше. Але мій погляд не хоче повертатися в цю долину смерті. Мої воїни завершать тут усе, а я їду з моїми білими братами.

Через півгодини ми вже мчали геть у супроводі Віннету й десятьох добре озброєних апачів. Я втішився, що ми нарешті їдемо з цього жахливого місця! Мапімі — це велике плоскогір’я на висоті тисячі ста метрів над рівнем моря, охоплює дві мексиканські провінції Чіуауа і Чоауїла. З усіх боків, крім північного, Мапімі оточують прямовисні вапняні скелі, порізані численними ущелинами. Невисокі пологі пагорби вкриті піском або ріденькою травою, іноді трапляються поодинокі дерева й кущі. То тут, то там по безлюдній рівнині розкидані скелі, а земля помережана глибокими тріщинами, тому мандрівники мусять шукати об’їзд. Я помилявся, вважаючи Мапімі абсолютно безводною пустелею: там є озера, які хоч і пересихають у спекотну пору року, але залишають у ґрунті стільки вологи, що на їхніх берегах вистачає корму для коней.

Ми прямували до озера, яке читач навряд чи знайде на карті і яке називається Лагуна-де-Санта-Марія. Від долини до нього треба було проїхати приблизно десять німецьких миль[61], що після безсонної ночі було немало. Дорога петляла між скель, ми вибиралися з однієї ущелини, щоб відразу ж заглибитися в іншу, сонце з’являлося посеред скель тільки на короткі миті, іноді здавалося, що ми повернули назад, і врешті я втратив орієнтацію. Ми дісталися до Лагуни-де-Санта-Марія аж під вечір. Ґрунт під ногами був піщаний, дерев майже не було, і нам довелося поставити табір у заростях чагарів, колючих і сухуватих, я не знаю, як називається ця рослина. Озеро наполовину висохло, і його нерухоме плесо видавалося невимовно сумним. Попереду простягалася горбиста рівнина, на заході сонце сідало за горами, червоними від його променів. Земля ще дихала денною спекою, але вночі подув вітер, похолоднішало, і нам довелося загортатися у вовняні ковдри.

Удосвіта ми вирушили далі. І вже незабаром знову довелося довго петляти по ущелинах. Ми спускались усе нижче й нижче прямовисними скелями, що було б неможливо, якби сама природа не створила своєрідного спуску — небезпечно слизьких каменів, схожих на гігантські сходинки. Спуститися ними ще якось можна було, але піднятися — навряд.

Небезпека чатувала на кожному кроці. Часто дорога перетворювалася на стежку, над якою видно було лише вузьку смужку розпеченого неба, а внизу зяяла безодня з уламками скель — немов їх там громадив велетень. Вершник із конем над страхітливим проваллям щомиті ризикував зірватися донизу. І жодної краплини води довкола, тільки каміння і нічого, крім голого, сухого, гострого каміння. У небі кружляли грифи, чатували над нами і вдень і вночі. Якщо ми зупинялися на нічліг, зловісні птахи сідали десь поряд, щоб уранці злетіти в небо і супроводжувати нас далі, пронизливими криками нагадуючи про себе. Іноді в ущелині миготів силует шакала, що, як і грифи, очікував, коли мандрівник упаде без сил від виснаження або звалиться у прірву.

Опівдні ми нарешті залишили позаду небезпечний кам’яний лабіринт, виїхали на трав’янисту рівнину й незабаром виявили потрібні нам сліди: там проскакали десять підкованих і двоє непідкованих коней. Віннету не мав жодних сумнівів, що сліди «босих» кінських ніг належать апачам, яких він дав білим у поводирі. Вірна Смерть також вважав, що ми натрапили на сліди, які шукали. Однак, судячи з відбитків копит, цей загін, побоюючись переслідування, мчав без відпочинку всю ніч і випереджав нас на годин шість.

Ближче до вечора Вірна Смерть, який їхав попереду, раптом зупинив коня і показав нам нові сліди: загін невідомих нам індіанців на непідкованих конях рухався слідом за втікачами. Визначити кількість червоношкірих, які переслідують солдатів Хуареса, було важко, бо вони їхали один за одним, але було їх не менше ніж тридцять-сорок. Саме те, що вони отак пересувалися, а також відсутність підків у їхніх коней, свідчило, що це індіанці. Вони повернули ліворуч, куди й ми, а оскільки їхні сліди були приблизно тієї ж давності, що й сліди білих, то підтверджувалось наше припущення, що вони об’єдналися.

— Не подобається мені цей слід, — пробурчав Вірна Смерть. — Це точно не апачі, а тому зустріч із ними не віщує нам нічого доброго.

— Мій білий брат має рацію, — підтвердив Віннету. — Всі апачі пішли з Мапімі на битву в долині, і зараз тут можуть блукати лише ворожі нам племена. Тож треба бути обережними.

Ми поїхали далі і незабаром натрапили на місце, де індіанці наздогнали білих. Сліди свідчили про те, що обидва загони якийсь час вели переговори, а потім знайшли спільну мову, відпустили провідників-апачів і продовжили шлях разом. Сліди обох апачів відділилися від решти.

До вечора рівнина змінилася пагорбами, порослими низькими чагарниками, серед яких протікав невеликий струмок. Ми зупинилися на його березі й напоїли коней, ті, кого ми переслідували, також напували там коней. Вірна Смерть, прикривши долонею очі від сонця, довго роззирався.

— Там, нижче за течією, я бачу дві темні цятки. Схоже, це койоти. Але чому вони спокійно сидять і не тікають? Койоти — дуже боягузливі тварини і завжди тікають від людей.

— Нехай мої білі брати помовчать, — перебив нас Віннету. — Я чую чийсь голос.

У тиші до нас долетіли слабкі крики з того боку, де сиділи койоти.

— Людина! — вигукнув Вірна Смерть, скочив у сідло і помчав на поклик.

Побачивши нас, койоти підібгали хвости і втекли геть. Посередині струмка з води стирчала людська голова, над якою висіла хмара комарів, які обліпили очі, вуха, ніс і губи.

— Заради всього святого, сеньйори, допоможіть! — пролунав стогін. — Я більше не витримаю цієї тортури.

Ми, звичайно ж, відразу сп'iшилися.

— Що з вами? — запитав Вірна Смерть по-іспанськи, стрибаючи з коня. — Як ви опинилися у воді? Що ви там робите? Чому не виходите? Тут же плитко.

— Мене закопали.

— Тисяча чортів! За що? Хто посмів закопати живу людину?

— Індіанці й білі.

Ми озирнулися і справді помітили сліди тих, за ким гналися.

— Джентльмени, покваптеся, цього чоловіка треба визволити якнайшвидше, — наказав нам вестмен. — Лопати ми не маємо, тому доведеться лізти у воду і відкопувати бідолаху руками.

— Лопата лежить у струмку в мене за спиною. Негідники кинули її у воду і присипали піском, — сказав чоловік.

— У вас є лопата? — здивувався Вірна Смерть. — Уперше бачу, щоб людина взяла з собою у прерію лопату!

— Я шукаю золото. Тому в мене завжди з собою лопата і кирка.

Ми знайшли його лопату і взялися до роботи. Дно струмка було піщане, м’яке, і копати його було неважко. Негідники вбили за спиною незнайомця кілок і прив’язали до кілка його голову за шию так, що бідолаха не міг нахилитися. Сонце пекло немилосердно, спрага мучила його, але напитися він не міг, хоча стояв у воді. Обличчя йому натерли кров’ю свіжої дичини, що мало притягувати до нього комах, які кусали і завдавали ще більше мук. Його зв’язали за руки і ноги, щоб він не міг визволитися. Яма була доволі глибока. Коли ми відкопали чоловіка і зняли з нього ремені, він знепритомнів. Це було не дивно, адже перед закопуванням його роздягнули і до крові відшмагали.

Коли золотошукач отямився, ми віднесли його в наш табір на березі струмка. Спершу нагодували бідаку, а потім я витягнув із сумки свою запасну сорочку, щоб перев’язати його рани. Аж тоді незнайомець був здатний розповісти нам про свої пригоди:

— Останнім часом я працював у гірських копальнях, на відстані приблизно одного дня дороги звідси. Там я мав друга, янкі, його звали Гартон…

— Гартон? — несподівано перебив Вірна Смерть. — А яке його повне ім’я?

— Фред Гартон, він із Нью-Йорка, і йому вже близько шістдесяти.

— Він розповідав вам про себе?

— Його дружина померла, а син працює у Фріско. Ви знайомі з Фредом?

Незрозуміле хвилювання охопило старого, очі блищали, на запалих щоках проступив рум’янець. Зусиллям волі він узяв себе в руки і продовжив розпитування, але вже спокійніше:

— Я зустрічався з ним, але це було дуже давно. Тоді фортуна усміхалася йому, він почав торгувати і розбагатів. Ви щось чули про це?

— Дещо він мені розповідав. Він народився в забезпеченій сім’ї, здобув освіту, з часом нажив капітал і відкрив великий магазин, але його рідний брат присмоктався до нього, як п’явка, і розтратив його статки.

— А як звали цього брата-невдаху?

— Генрі.

— Все вірно. Дуже сподіваюся незабаром побачити вашого товариша.

— Не певен, що вдасться, бо негідники, які закопали мене тут, повели його з собою, тож жити йому залишилося недовго.

— Як усе сталося?

— Та я ж і почав розповідати все за порядком, але ви мене перебили. Отже, брат розтринькав усі статки Гартона, але Гартон, попри все, любить брата. Збіднівши, Гартон брався за будь-яку роботу, але нещастя переслідували його, і він далі бідує.

— Йому не можна було братися за те, що він не вміє робити!

— Легко вам казати, сеньйоре. Мільйони людей беруться не до того, до чого мають талант, а до того, до чого найменше здібні. Можливо, він має якусь таємну причину на те, щоб шукати золото. Його брат теж був колись золотошукачем, і навіть доволі успішним. Може, він сподівався, що зустріне брата на одній із копалень?

— Це якось дивно. Якщо його брат був успішним золотошукачем, то навіщо йому було розоряти Гартона? У нього й так вистачало грошей!

— Гроші швидко закінчуються, особливо якщо розкидати їх направо й наліво, а негідник був саме таким. Можливо, Гартон думав, що брат лише позичив у нього гроші, і вирушив знову пошукати щастя в копальнях. Врешті Гартон таки потрапив до Чіуауа і найнявся до мого господаря. Там ми з ним і познайомилися. Золотошукачі — народ заздрісний і недоброзичливий, але він мені сподобався, і ми з ним більше не розлучалися.

— Як звати вашого господаря?

— Дейвіс. Містер Дейвіс, — відразу виправився чоловік.

— Тисяча чортів! Сеньйоре, ви розмовляєте англійською?

— Так само добре, як іспанською.

— Тоді, будь ласка, перейдіть на англійську. Серед нас є два джентльмени, які не знають іспанської, а ваша розповідь буде для них дуже цікавою, — Вірна Смерть кивнув на батька й сина Лянґе.

— Чому? Хто вони такі? — запитав здивований золотошукач.

— Зараз дізнаєтеся. Містере Лянґе, цей чоловік — золотошукач і працює на містера Дейвіса з Чіуауа.

— Що ви кажете? Містера Дейвіса? — вигукнув Лянґе. — Та це ж господар мого зятя!

— Та ви не хвилюйтеся так, сер. Дейвісів у Штатах і в Мексиці немало, може, це інша людина.

— Якщо ви говорите про Дейвіса-золотошукача, то в наших краях один такий Дейвіс, — сказав чоловік.

— Так, це він! — не міг заспокоїтися Лянґе. — Ви його знаєте?

— Як мені його не знати? Я на нього працюю.

— То, може, ви й мого зятя знаєте?

— Як його звати?

— Він німець. Прізвище Ульманн. Він вчився у Фрайбурзі.

— Знаю! Він керівник на копальнях, а скоро стане компаньйоном господаря. Його всі дуже поважають. То він — ваш зять?

— Так. Його дружина, Аґнес, — моя донька.

— Ми називаємо її сеньйорою Інес. Ми всі її дуже добре знаємо, сер! Я навіть чув, що її батьки живуть у Міссурі. Ви вирішили провідати її? Ну тоді вам краще їхати прямо до копальні в горах, а не в Чіуауа. Ви ще не чули? Ваш зять відпочивав у горах і там випадково натрапив на золоту жилу, сеньйор Дейвіс дав йому робітників, і зараз ваш зять там із сім’єю і підлеглими. Тепер це його копальня.


Віннету ІІ

Сіу Чорна Нога, Ведмідь-Що-Стоїть, Великий Орел біля тіпі. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


— Невже це правда! Ти чуєш, Віллі?

Але Лянґе-молодший онімів від радості і тільки кивав головою. На його очах з’явилися сльози радості. Ми теж раділи за наших друзів, один Вірна Смерть насупився і щось бурчав собі під ніс. Золотошукач зачекав, поки затихнуть захоплені вигуки, і продовжив:

— Ми з Гартоном допомогли їм влаштуватися у копальні, а самі подалися в Мапімі, сподіваючись, що нам теж пощастить. Три дні ми блукали там, але не знайшли жодного сліду золота. Сьогодні вранці ми відпочивали біля струмка. Три попередні ночі ми майже не спали, тож дуже втомилися. І заснули, самі не зауваживши цього. А коли прокинулися, то побачили довкола приблизно сорок червоношкірих і десять білих.

— З якого племені були індіанці?

— Із племені чімарра.

— Чімарра? Вони дуже войовничі, але воліють не нападати на білих. Дивно. Що їм від вас було треба? Вони зараз воюють з білими?

— Та хто їх знає. Чімарра нам не друзі, але й не вороги. Їх небагато, тому вони не наважуються відкрито виступати проти поселенців, але довіряти їм не можна. А це ще небезпечніше, ніж відверта ворожнеча.

— Я однаково не розумію, чому вони вирішили напасти на вас. Ви їх образили?

— Жодним словом. Але в нас були хороші коні, зброя, провіант, інструменти та все, що треба для тривалого перебування в пустелі.

— Зрозуміло, для таких розбійників цього цілком досить.

— Вони оточили нас і запитали, що ми тут робимо. Ми не стали приховувати правди, тож індіанці обізвали нас злодіями. Вони сказали, що це їхня земля разом з усім, що лежить на поверхні або заховане в надрах. Тому вони вирішили забрати наше майно.

— І ви віддали?

— Гартон зробив розумніше за мене й віддав усе, а я схопився за рушницю, та червоношкірі накинули на мене ласо, зв’язали й пограбували, а білі не заступилися за нас. Навпаки, вони взялися випитувати нас про копальню в горах і як туди проїхати. Я відмовився говорити, і тоді вони побили мене і закопали в струмку, а Гартона шмагали батогами, поки він усе не розповів. Але все ж бандити не повірили йому і взяли з собою як провідника, погрожуючи йому тортурами, якщо він не приведе їх на родовище до завтрашнього вечора.

Вірна Смерть мав такий вираз обличчя, якого я в нього ще ніколи не бачив, хоча ми побували разом у різних ситуаціях. Він був похмурий, злий і непохитно рішучий. Це був вираз обличчя вбивці, який постановив не пробачати жертві. Голос його майже захрип, коли він запитав:

— Ви впевнені, що вони попрямували до копальні в горах?

— Так. Я чув, що вони збиралися напасти на табір золотошукачів, перебити всіх і забрати золото. Та й індіанцям там буде чим поживитися: боєприпаси, зброя і багато іншого. Там навіть срібла чимало.

— Тисяча чортів! Вони поділять здобич. Білі заберуть метал, а червоношкірі — усе решту! Як далеко звідси родовище?

— Вони будуть там завтра до вечора, якщо Гартон не виконає мого прохання.

— Якого?

— Я велів йому провести їх обхідними шляхами, бо сподівався, що хто-небудь визволить мене і я зможу вмовити мого рятівника помчати до копальні й попередити про напад. Сам я, на жаль, залишився без коня.

Старий вестмен мовчки дивився вдалину, занурившись у роздуми. Потім сказав:

— Я хотів би рушити в дорогу негайно. Чи можете ви описати мені шлях так, щоб не заблукати вночі?

Золотошукач заперечно похитав головою і категорично відраджував нас від нічної подорожі. Тож ми вирішили зачекати до ранку.

— Нас шістнадцять, — провадив вестмен, — а їх сорок індіанців і десять білих, разом п’ятдесят. Я не про те, що нам слід боятися. Як озброєні індіанці?

— Тільки луками, стрілами і списами. Але вони забрали обидві наші рушниці, — відповів золотошукач. — Хоча це й не стане їм у пригоді, бо вони не вміють користуватися такою зброєю.

— До речі, слід використати нашу несподівану затримку. Хоча б для того, аби довідатися, де саме розташована копальня. Ви сказали, що знайти її можна хіба випадково. Я не дуже зрозумів. Може, там хоч якась річка є?

— Уявіть собі ущелину серед високих вапняних скель — саме в їхніх надрах сховані незліченні багатства. Навколо розкинувся густий високий ліс, дерева ростуть навіть на скелях, з-під яких витікає струмок. У довжину ущелина простягається приблизно на дві англійські милі[62], але потрапити в неї можна лише в тому місці, де з неї витікає струмок, та й то прохід там такий вузький, що в нього ледь-ледь протиснуться двоє людей.

— У такому разі двоє-троє людей можуть захищати ущелину!

— Так. Іншого входу до ущелини немає. Принаймні для тих, хто не працює там. Золото видобувають посередині долини. Але оскільки ходити щоразу півгодини туди й назад складно, то містер Ульманн, щоб скоротити дорогу, звелів вирубати щаблі у скелі, яка піднімається зубцями, а не прямовисно, і прикрити їх від чужих очей поваленими деревами. Тож тепер можна спуститися в долину, але зверху все так, немов на скелях лежить бурелом. Ви не знайдете там жодного пня і жодної тріски. Ми підкопували дерева і валили їх разом із корінням, а потім спускали на мотузках на скельні виступи. Тож якщо не знаєш цього, нізащо не здогадаєшся, що дерева повалили люди, а не природа. Понад тридцять чоловіків тримали канати, щоб дерева не котилися вниз, а повільно сповзали і зачіплялися за виступи в скелі.

— В Ульманна працює так багато людей?

— Зараз — майже сорок осіб.

— Але тоді йому не слід боятися нападу. У такій фортеці та з таким військом він вистоїть проти тисячі розбійників. Чи має він зв’язок зі світом?

— Раз на два тижні до нього приходить караван в’ючних мулів. Він привозить усе потрібне і забирає під охороною намите золото.

— Чи є вартові біля входу в ущелину?

— Тільки вночі, а вдень там блукає найнятий господарем мисливець. Він постачає у табір дичину. Він точно нікого чужого не пропустить.

— Ви вже встигли побудувати щось у долині?

— Ще ні. Містер Ульманн із родиною влаштувався у великому наметі. У трохи меншому наметі влаштовано склад продовольства. Обидва намети стоять біля самої скелі, а навколо — збудовані з гілок курені, де живуть робітники.

— Але ж чужинець може згори зауважити світлий намет на тлі дерев?

— Ні. Намети вкриті зверху гілками і стоять під деревами, а дахи вкриті зеленою ґумовою тканиною.

— Звучить непогано. А що зі зброєю?

— Зброї вистачає: у кожного є дубельтівка, ніж і револьвер.

— Ласкаво просимо, панове розбійники! — раптом розвеселився Вірна Смерть. — На вас там чекає гарячий прийом! Але все ж нам треба випередити їх. Тому час спати, бо не витримаємо завтрашньої гонитви.

Хоч попередня ніч була безсонна, я ніяк не міг заснути. Всі мої думки крутилися навколо Ґібсона, якого я сподівався зловити наступного дня. Вірна Смерть теж не міг заснути, хоча йому таке було не властиво. Старий перевертався з боку на бік, зітхав і щось невиразно бурмотів — видно, його розтривожила зустріч із золотошукачем та розповідь про Гартона. Його поведінка була дуже нетиповою, коли золотошукач розповідав про Гартона, хоча, можливо, він поводився так лише тому, що знав цього чоловіка. Може, вони були не просто знайомі, а їх поєднували якісь ближчі стосунки. Ми отак пролежали зо три години, а тоді вестмен підвівся, прислухався до рівного дихання своїх супутників і, переконавшись, що всі міцно сплять, пішов уздовж струмка. Вартовий упізнав його і не став гукати. Минуло п’ятнадцять хвилин, півгодини. Старий не повертався, і я, стривожившись, вирушив за ним.

Він стояв на відстані приблизно десяти хвилин ходу від табору й дивився на місяць. Густа, м’яка трава приглушувала мої кроки, хоч я й не намагався наблизитися непомітно. Видно, старий цілковито поринув у глибокі роздуми, бо тільки коли я підійшов до нього впритул, він різко повернувся і скерував на мене револьвер.

— Тисяча чортів! Кому і нащо було крастися за мною? Хочете дістати кулю?

Судячи з того, що вестмен не відразу впізнав мене, його думки були занадто далеко.

— Ах, це ви! — вигукнув він нарешті, немов насилу прокинувшись від важкого сну. — Ще трохи, і ви дістали б кулю в живіт. Я ж і справді подумав, що це якийсь шпигун. Чому не спите?

— Мені не дають спокою думки про Ґібсона й Олерта.

— Справді? Розумію. Завтра вони врешті будуть у наших руках, або мене звати не Вірна Смерть. Але більше я нічим не зможу вам допомогти. Мені доведеться залишитися у копальні.

— Справді? Але чому? Це таємниця?

— Так.

— Ну що ж, я поважаю ваші почуття й не буду набридати. Я чув ваші зітхання і подумав, що зможу чимось полегшити страждання, сер. Вибачте мені, заради Бога. Добраніч!

І я повернувся, щоб піти. Але не встиг я зробити і трьох кроків, як почув голос вестмена:

— Не йдіть! Ваша правда, я страждаю, глибоко і щиро. Знаю, ви вмієте мовчати й не будете судити мене надто суворо, тому я розповім вам, що мене гнітить. Я не мушу розповідати все, досить буде лише частини, решту зрозумієте самі.

Він узяв мене під руку й повільно повів уздовж струмка.

— Що ви взагалі думаєте про мене? — несподівано запитав він. — Що думаєте про мій характер, про мої моральні якості?

— Ви — людина честі, за що я вас люблю і глибоко поважаю.

— А чи траплялося вам коли-небудь скоїти злочин?

— Гм! — пробурмотів я. — Як і всім, я не слухав учителів та батьків, крав яблука в чужому саду.

— Не меліть дурниць! Я кажу про справжні злочини, за які треба відповідати перед судом.

— Нічого такого не пригадую.

— Я вам заздрю, сер. Ви щаслива людина. Сумління, яке щодня гризе душу, — ось найстрашніше і найсуворіше покарання.

Його слова і тон, яким він їх вимовив, зворушили мене до глибини душі. Безумовно, ця людина страждала, невідомий мені злочин важким каменем лежав на його серці, інакше він не говорив би з такою скорботою. Я мовчав. Минуло кілька довгих хвилин, поки він продовжив свою розповідь:

— Я переконався, що вища справедливість існує і що страшніший за суд присяжних — суд Божий, який вершиться в душі людини, нагадує вдень і вночі про скоєне. Можливо, якщо я розповім вам усе, мені стане легше. Але чому саме вам? Хоч ви ще молодий, та я вам довіряю і поважаю вас, крім того, я передчуваю, що завтра трапиться щось, що перешкодить мені покаятися.

— Що з вами, сер? Невже ви думаєте про смерть?

— Мені справді здається, що незабаром я помру. Ви чули, що золотошукач розповів про Фреда Гартона? Що скажете про його брата?

Тут я почав розуміти, про що він, тому відповів якомога безтурботніше:

— Трохи легковажний юнак.

— Ви занадто поблажливі. Запевняю вас, легковажність значно небезпечніша за відверту агресію. Бо негідника видно здалеку, і всі його уникають, а легковажні люди, як правило, милі й виховані, і ніхто їх, на свою біду, не цурається. Тому легковажні люди небезпечніші. Крім того, лиходія можна виправити у в’язниці, а легковажного нічим не зміниш. Ось і я ніколи не був лиходієм, ні, я був лише легковажним юнаком. Генрі Гартон, який розорив свого брата, це… я!

— Але ж у вас інше ім’я!

— Звичайно! Я зганьбив своє ім’я, і мені довелося взяти інше. Ще під час першої нашої з вами зустрічі я сказав, що мати вказала мені шлях до щастя. На жаль, я злегковажив. Мені хотілося швидко й легко заробити мільйони, і я вляпався в авантюри, незабаром втратив і спадок, і довіру компаньйонів. Тоді я став золотошукачем. У Каліфорнії спалахнула золота лихоманка[63], я помчав туди, півроку нишпорив по всіх ущелинах, і мені пощастило.

Але я саме став пристрасним гравцем і за лічені дні програв у карти все: я довгі місяці важко працював у копальні, щоб потім поставити все на одну цифру і втратити за п’ять хвилин. Але й на цьому я не спинився. На місці я не міг би роздобути таких велетенських грошей, які були мені потрібні. Я хотів поставити сто тисяч доларів, щоб зірвати весь банк. І я поїхав до Мексики, де став золотошукачем. Мені знову пощастило, і знову я все втратив за картярським столом. Таке життя зруйнувало мене фізично. А до того ж я почав курити опій і обернувся на живий скелет, хоч доти я мав статуру не гіршу за вашу. Далі так тривати не могло, люди сторонилися мене, а собаки гавкали, варто було мені вийти на вулицю. І тоді я випадково зустрівся з братом. Він упізнав мене й узяв до себе додому. У нього був магазин у Фріско[64]. Краще б він відвернувся від мене і залишив подихати в курильні опіуму! Він вберіг би себе від лиха, а мене — від докорів сумління!

Вірна Смерть замовк. Мені стало шкода його.

— Спершу я поводився як слід, — з гіркотою провадив далі старий. — Брат повірив у моє виправлення і запропонував місце у своєму магазині. Але азарт гравця лише причаївся в мені, щоб одного нещасного дня спалахнути з новою силою. Я взяв гроші з каси, хотів змусити удачу послужити мені! Я підробляв векселі, а гроші програвав у карти, і коли я зрозумів, що мені ніколи не вдасться відігратися й повернути братові гроші, боягузливо втік. Фред оплатив підроблені векселі і став жебраком. Його дружина не витримала ганьби й померла, а сам він забрав маленького синочка й поїхав із Сан-Франциско. А я знову подався на пошуки золота, напав на жилу, розбагатів і повернувся, щоб віддячити братові й допомогти йому в біді, в яку сам його і втягнув. Але брата в місті вже не було. Страшна звістка і запізніле каяття змусили мене почати нове життя. Я полишив гру в карти, опій більше не курю, хіба що зрідка дозволяю собі пожувати його з тютюном. Відтоді я шукаю брата по всіх Сполучених Штатах, але марно, і лише сьогодні для мене блиснув промінь надії… Ось і все, що я хотів розповісти. Можете відвернутися від мене, я заслуговую найсуворішого осуду.

Він відпустив мою руку, сів у траву і закрив долонями обличчя. Так він сидів доволі довго. Я стояв поруч, охоплений суперечливими почуттями. Врешті-решт він скочив на ноги, пильно подивився на мене й запитав:

— Ви все ще тут? Хіба я вам не огидний тепер?

— Огидний? Ні, мені щиро шкода вас. Ви багато грішили, але й зазнали покарання. Я не маю права засуджувати вас, тим більше, що ви покаялися, а я й сам грішний, як усі смертні, і не знаю, які ще випробування готує мені життя.

— Правду кажете, життя справді суворо покарало мене. Боже мій, хіба звучить щось гучніше за голос сумління людини, яка усвідомлює всю вагу власної провини? Я мушу покаятися і виправити все, що ще можливо. Завтра я нарешті побачу брата, але маю таке відчуття, немов сонце для мене зійде завтра вже не на цій землі. Однак попрошу вас про одну послугу.

— Я готовий зробити все, що зможу.

— Тоді слухайте. Ви знаєте, що я всюди тягаю за собою сідло, навіть коли не маю коня. Я зашив у нього папери, призначені для мого брата, і більше ні для кого. Пам’ятайте про це, будь ласка, сер.

— І це все? Це дуже дрібне прохання.

— Не дуже. Колись ви обов’язково зрозумієте, як сильно я вам довіряю, повідомляючи про це. Не забудьте ж про моє прохання! А тепер ідіть. Я хочу побути на самоті і ще раз перечитати книгу моїх злочинів. Завтра, можливо, буде вже пізно. Бувають такі передчуття, що відразу розумієш: це попередження, і що вони обов’язково справдяться. Ідіть! Добраніч. Ваше сумління чисте.

Я побрів до табору й улігся, але зміг заснути тільки перед світанком. Коли ми вранці прокинулися, Вірна Смерть уже сидів у сідлі і квапив нас. Здавалося, він щосили хоче пришвидшити справдження свого передчуття близької загибелі. Золотошукач почувався цілком стерпно, йому трохи боліла спина, але він погодився супроводжувати нас. Один з апачів посадив його на коня у себе за спиною, і ми помчали слідом розбійників.

Після двогодинного небезпечного кружляння кам’яним лабіринтом каньйонів і гірських стежок ми вибралися на рівнину. Ще через годину золотошукач раптом попросив нас зупинитися, придивився до сліду і сказав:

— Далі їхати по сліду безглуздо. Гартон таки повів зграю в обхід прямої дороги. Нехай вони кружляють по прерії, а я поведу вас навпростець.

Ми їхали на північний захід. На горизонті виднілася темно-синя смуга гір. Але вони були дуже далеко, і ми лише через декілька годин зауважили, що наближаємося до цих гір. Пополудні ми ненадовго зупинилися. А потім поїхали ще швидше. Врешті побачили перші, дуже рідкі кущі. Незабаром ми в’їхали у прерію, де траплялися зарослі кущів. Ми відчули приплив сил. Наші коні викликали захоплення. Це були зовсім не ті тварини, яких дав нам сеньйор Атанасіо. Вони бігли так бадьоро, ніби щойно вийшли з конюшні. Гори все ближчали. Але й сонце вже спускалося все ближче до обрію. І тут ми побачили перше дерево. Воно стояло посеред прерії, його гілки пообламувала буря. Але ми радісно побачили в ньому підтвердження того, що ліс все ближче. Далі нам почали траплятися дерева то праворуч, то ліворуч, то просто перед нами. Долини перемежовувалися крутими пагорбами і скелями. Огинаючи глибокий яр, ми помітили вузьку смужку витоптаної трави.

— Слід! — вигукнув золотошукач і сп'iшився, щоб уважно роздивитися його. — Хто тут проїздив?

— Навіть не треба злазити з коня, щоб побачити, що тут проїхало не менше ніж півсотні вершників, — похмуро зауважив Вірна Смерть. — Ми запізнилися.

— Ви справді вважаєте, що чімарра випередили нас?

Віннету теж зістрибнув з коня, пройшовся по сліду і повідомив:

— Десять блідолицих і сорок червоношкірих. Вони проїхали тут годину тому.

— Що скажете на це? — запитав Вірна Смерть золотошукача.

— У нас ще є шанс проникнути першими в долину, навіть якщо це справді були вони, — відповів той. — Негідникам доведеться витратити багато часу на те, щоб зорієнтуватися на місці.

— Не вважайте їх дурнями. Вони просто силою змусять Гартона провести їх в ущелину.

— Але ж індіанці нападають тільки вночі!

— Не тіште себе марними надіями. Навіщо білим розбійникам чекати ночі? Чхали вони на звичаї червоношкірих. Готовий побитися об заклад, що до ночі табір буде вже розграбовано. Тому спробуйте привести нас туди якомога швидше.

Ми пришпорили коней і помчали шаленим галопом за золотошукачем. Гартон, наскільки ми зрозуміли, повів розбійників до прихованих під штучним буреломом і вирубаних у скелях сходів, ми ж квапилися до природного входу в ущелину. Ми пробиралися, ризикуючи зламати собі шию або налетіти на гострі, немов списи, сучки дерев, а сутінки ставали все густішими. На рівній місцевості це ще було не так страшно, але щойно ми заглибилися в ліс, то взагалі неможливо було нічого роздивитися, ми покладались лише на золотошукача й на зір наших коней. Гілки шмагали мене по обличчю, роздираючи до крові, здавалося, що й очі повибирають. Коли остаточно стемніло, нам довелося сп'iшитися й вести коней, тримаючи револьвери напоготові. І нарешті ми почули дзюрчання струмка.

— Ми вже біля входу, — шепнув наш провідник. — Будьте обережні! Рухайтеся вздовж скелі, залишаючи струмок праворуч.

— Хіба тут немає вартових? — здивувався Вірна Смерть.

— Ще ні. Охорону виставляють тільки після того, як табір засне, а в цей час прохід ще вільний.

— Це дуже необережно! — обурився вестмен. — Та ще й на копальні, де є чим поживитися! Де цей прохід? Темно, хоч око виколи!

— Ідіть прямо, стежка приведе вас до намету.

Ми рушили вперед у суцільній темряві. Ліворуч чорніли високі стрімкі скелі, праворуч билася об каміння вода. Пройшовши найвужче місце, ми з вестменом і золотошукачем стали на чолі загону. Раптом мені здалося, що я побачив тінь, що промайнула між каміння. Я мовчки зупинив моїх товаришів, але навіть чуйне вухо Вірної Смерті не почуло нічого підозрілого.

— Мало що може привидітися в темряві, — шепнув золотошукач. — Правда, десь тут є сходи в скелях, але вночі навряд чи хтось ризикне спускатися ними. Або це був хтось із робітників, або вам просто привиділося.

І ми рушили далі, не підозрюючи, які страшні наслідки матиме ця маленька й начебто дрібна пригода якщо не для всіх нас, то принаймні для одного з нас точно. Через кілька хвилин попереду з’явилося світло, що пробивалося крізь полотняні стіни намету, почулися приглушені голоси.

— Почекайте тут на інших, — наказав провідникові вестмен. — Нехай залишаться біля входу в намет, а ми тим часом попередимо містера Ульманна про небезпеку.

У наметі, без сумніву, чули тупіт копит коней і наші голоси, але ніхто не вийшов нам назустріч.

— Ходімо зі мною, сер, — покликав мене старий. — Нас зустрінуть із радістю, а я, грішний, люблю, коли мене приймають, як бажаного гостя.

Вірна Смерть без вагань і побоювань увійшов першим.

— Це вони! — пролунав раптом чийсь голос. — Смерть їм!

Прогримів постріл. Старий вестмен вхопився обома руками за груди і повільно сповз на землю.

— Мої передчуття… Брате, пробач… Вбивча Рука, пам’ятай — сідло… — простогнав він.

— Заради Бога, сеньйоре Ульманне, не стріляйте! Ми — ваші друзі, німці! Ваш тесть і зять із нами. Ми прийшли, щоб захистити вас від нападу, — вигукнув я.

— Боже! Німці, — відповіли зсередини. — Це правда?

— Так! Не стріляйте. Впустіть мене, хоча б мене одного!

— Добре, заходьте, але лише ви один!

Я зайшов. У наметі стояло близько двадцяти озброєних чоловіків. Під стелею світилися три лампи. Мені на зустріч вийшов якийсь юнак. Біля нього стояв обшарпаний і втомлений чоловік.

— Він був із ними, Гартоне? — запитав юнак.

— Ні, сеньйоре!

— Дурниці! — вигукнув я. — Не сумнівайтеся. Ми — друзі, але кожної миті сюди можуть вдертися вороги. Ви Фред Гартон? Це вас захопила зграя білих розбійників та індіанців чімарра?

— Так, але йому вдалося втекти, — відповів за нього містер Ульманн. — Він увійшов сюди дві хвилини тому.

— Отже, це ви прослизнули у прохід перед нами? Я помітив вашу тінь, але мої товариші не повірили мені. Хто з вас стріляв? — запитав я, здригаючись від думки, що брат міг убити брата.

— Я, — зухвало відповів один із робітників.

— Ви вбили людину, яка поспішала врятувати ваші життя.

Тут до намету увійшли обоє Лянґе, а разом із ними золотошукач, які вже не витримали стояти далі надворі. До них кинулися з радісними обіймами. З довколишніх куренів прибігли інші мешканці копальні. Мені довелося закликати всіх до порядку, щоб у наметі знову стало тихо. Вірна Смерть, мій товариш, один з найдосвідченіших вестменів, який умів вибиратися з найнеймовірніших пригод, лежав, вражений у серце геть безглуздим пострілом. Негр Сем узяв його на руки і плачучи вніс у намет. До намету зазирнула молода жінка з дитиною на руках і собі кинулася обнімати ковалів з Ла-Ґранж. У цих обставинах я міг покладатися лише на себе. Я запитав Гартона, як йому вдалося втекти. Він розповів:

— Я провів їх до східців, вирубаних у скелі, де вони поставили табір. Поки їхній вожак ходив на розвідку, геть стемніло. Вони залишили своїх коней із вартовими. Біля одного з вартових лежав я зі зв’язаними руками і ногами. Але мені вдалося визволитися й утекти. Я спустився в долину. Дорогою я бачив вас, але вирішив, що це вороги, і поквапився попередити всіх про напад. Саме тому ваш товариш, який увійшов у намет першим, дістав кулю.

— Краще б ви залишилися у полоні. Тоді не трапилося би цього лиха. Але, судячи з ваших слів, негідники можуть з’явитися тут із хвилини на хвилину. Треба подбати про захист.

З цим я звернувся, ясна річ, до містера Ульманна. Той умить зрозумів, що йому загрожує, і через кілька хвилин усі найпотрібніші приготування були завершені. Наших коней відвели вглиб долини, апачі зайняли місця за наметом, поряд з ними залягли золотошукачі. Тіло Вірної Смерті винесли надвір. До струмка підкотили бочку гасу і вибили дно, щоб у потрібний момент можна було освітити все довкола, запаливши ту бочку і скинувши у воду.

П’ятдесят чоловіків були готові зустріти півсотні розбійників. Сили були рівні, але ми були краще озброєні. Кілька робітників попрямували до проходу, щоб заздалегідь повідомити нас про наближення ворога. Жінок відвели в безпечне місце, і в наметі залишилися тільки я, Віннету, обидва Лянґе й Ульманн. Сем залишився з апачами. Минуло близько десяти хвилин напруженого очікування, і ось один з робітників, посланих у розвідку, повернувся й повідомив, що до нас ідуть двоє білих, які хочуть говорити з містером Ульманном. Але за цими білими було видно інших, які стояли напоготові. Посланців запросили увійти. Ми з Віннету сховалися в наметі.

Я побачив, як до намету увійшли Ґібсон і Олерт. Їх зустріли ввічливо й запросили сісти, вони сіли. Ґібсон представився географом на ім’я Ґавіляно і сказав, що досліджує з товаришем місцевість, щоб скласти карту. Вони стали табором неподалік, але товариш захворів, і їм потрібна допомога. На щастя, вони зустріли золотошукача на ім’я Гартон і дізналися, що в ущелині є люди. Тому вони просять містера Ульманна подбати про хворого.

Не звертаючи уваги на правдоподібність Ґібсонової брехні, я вийшов зі своєї схованки. Побачивши мене, Ґібсон закам’янів і перелякано витріщився.

— А на що хворі індіанці, з якими ви змовилися напасти на табір, містере Ґібсоне? — запитав я. — Вільям Олерт не лише залишиться тут, а й поїде зі мною. Вас я також захоплю з собою.

Спершу Ґібсон розгубився, але швидко отямився.

— Негідник! — вигукнув він. — Я відучу тебе полювати на чесних людей!

— Мовчи! — перервав я його. — Тепер ти в мене в полоні!

— Ще ні! — відповів він. — Спершу ось тобі! — він схопив рушницю і хотів було вдарити мене прикладом, але я штовхнув його, і Ґібсон промахнувся, вдаривши по голові Олерта, і той відразу впав додолу. На шум прибігли озброєні робітники.

— Не стріляйте! — крикнув я, бо хотів узяти Ґібсона живим. Але було пізно: гримнув постріл, і Ґібсон із кулею в голові впав до моїх ніг.

Мабуть, постріл був умовним знаком, бо раптом почулося виття індіанців, які кинулися атакувати табір. Ульманн і робітники повискакували назовні, я чув їхні крики й постріли. А я нахилився до Олерта, який нерухомо лежав на землі. Притиснувши вухо до його грудей, я почув, що серце поета б’ється. Це мене втішило, тож тепер я міг долучитися до битви.

Залишивши непритомного Олерта, я вибіг з намету, але моя допомога вже не знадобилася. Несподівано «гарячий» прийом збентежив розбійників, і вони бігали серед куренів, шукаючи схованки. Хтось із нападників пробував протистояти, але вже було ясно, на чиєму боці перемога. Більшість розбійників лежали на землі, деякі ще намагалися втекти, а їх переслідували переможці. Подекуди нападники ще намагалися битися з людьми Ульманна, але теж без надії на перемогу. Сам Ульманн стояв біля намету і стріляв туди, де бачив мішені. Я порадив йому відправити групу людей під проводом Гартона до коней нападників, щоб забрати коней собі, а заодно і знайти тих, кому вдалося втекти з долини. Ульманн послухався моєї поради.

Не минуло і трьох хвилин від першого пострілу, як усе завершилося. Я не буду описувати, яким був табір золотошукачів у той момент. Серце кожного християнина розривається, коли бачить людські страждання. І тут уже не має значення, на чиєму ти боці — переможців чи переможених.

Групі під проводом Гартона без перешкод вдалося заволодіти кіньми нападників. Робітники залишилися біля коней на ніч, а Гартон повернувся до табору. Він ще й не підозрював, ким був єдиний загиблий цієї ночі з нашого боку. А до того ж, через непорозуміння, ще й застрелений дружньою рукою. Я взяв його під руку і відвів убік, де ми могли поговорити без сторонніх.

Гартон ридав, як дитина, не соромлячись сліз. Він просив мене ще і ще розповідати про брата, якого дуже любив і якому давно пробачив усі його гріхи. Потім ми стали біля тіла Вірної Смерті й до ранку читали поминальні молитви.


Віннету ІІ

Найче, останній спадковий вождь племені апачі-чірікауа. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


Рано-вранці ми взяли сідло вестмена, усамітнилися в наметі й розпороли його по швах. Усередині лежав тонкий і непоказний гаманець, у якому ми знайшли цінні папери. Померлий залишив братові значну суму грошей на рахунках у банку, але, найголовніше, серед паперів ми виявили карту з планом родовища золота в Сонорі[65]. Тепер Фред Гартон знову став заможною людиною.

Які плани мав Ґібсон стосовно Вільяма Олерта, довідатися так і не вдалося. Навіть його сестра Феліса Перілльйо, до якої, імовірно, вони їхали, не знала про це нічого. При ньому були всі гроші, які він зняв із рахунків, ясна річ, окрім тих, які були витрачені на подорож.

Олерт був живий, але ніяк не міг отямитися після удару, тож мені довелося залишитися в таборі золотошукачів, щоб дочекатися, поки стан Олерта дозволить відвезти його до Чіуауа й передати в руки досвідченого лікаря. Мушу визнати, що я навіть був радий з цього, бо міг там відпочити від труднощів походу, а також побачити на власні очі життя копальні золота. Ми з почестями поховали тіло Вірної Смерті й поставили на його могилі великий, висічений із каменю хрест. Гартон звільнився з копальні Ульманна, щоб спершу відійти трохи від труднощів свого життя золотошукача в Чіуауа. Дружина Ульманна неймовірно втішилася приїздом родичів. Це подружжя — чудові люди, тож щастя їхнє було цілком заслужене. Коли Фред Гартон тепло попрощався з нами, то попросив мене супроводжувати його у пошуках родовища в Сонорі. Я не знав, що йому відповісти, і попросив дати мені час на роздуми до мого прибуття у Чіуауа. Віннету поїхав разом зі своїми воїнами додому. Вони отримали щедрі подарунки від Ульманна. Сем виїхав до Чіуауа разом із Гартоном. Доручення сеньйора Корт'eсіо він виконав на славу, але я так і не знаю, чи повернувся він до свого господаря.

Через два місяці я нарешті доправив Олерта в Чіуауа та передав його в руки брата Беніто, монаха, якого вважали найкращим лікарем у північних провінціях Мексики. Як я і сподівався, йому вдалося повністю вилікувати Вільяма, як тіло його, так і психіку. Здавалося, що одним ударом приклада по голові вдалося вибити з хлопця манію стати геніальним і божевільним поетом. Він виявився веселим і цікавим юнаком, який дуже тужив за своїм батьком. Тим часом я сповістив батька, і той вирішив особисто приїхати по сина. Я попросив його привезти також папери від містера Тейлора про моє звільнення. Я таки надумав поїхати з Гартоном до Сонори. Сам Гартон приходив до нас мало не щодня. Ми з ним стали друзями, і він щиро тішився одужанням нашого підопічного. Що ж стосується самого Олерта, то він більше не міг чути слова «поет», це було якесь диво. Олерт міг пригадати кожну мить свого попереднього життя, але не період втечі з Ґібсоном. До моменту пробудження в копальні він не пам’ятав нічого.

Тож ми сідали всі разом, Олерт, Гартон і я, та розповідали одне одному про свої пригоди і плани. Одного разу під час нашої зустрічі у двері постукали — зайшов батько Олерта. Син із радісними викриками кинувся назустріч батькові. Адже він лише з моєї розповіді довідався про те, яких прикрощів і болю завдав своєму батькові. Зі сльозами на очах кинувся він обіймати свого тата. Ми тактовно вийшли з кімнати. У найближчому майбутньому на нас чекало ще багато розмов. Батько і син відтепер були нерозлучні.

Батько Олерта привіз мені звільнення, і я дав слово Гартонові, що супроводжуватиму його. Усім нам бракувало у цій подорожі лише однієї людини — покійного вестмена.


Через кордон | Віннету ІІ | Вбивча рука