home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Вбивча рука

Я міг би дуже багато розповісти про те, що пережив із Гартоном, але оскільки ця книга присвячена Віннету, а він не був там зі мною, то скажу тільки, що після тривалих пошуків, труднощів, битв і небезпечних пригод нам таки вдалося знайти родовище. За допомогу Фред запропонував мені стати його компаньйоном, але я не збирався залишатися там надовго, тому продав свою ділянку і повернув собі все, а то й більше, що втратив під час аварії корабля. Потім я вирушив на Ріо-Пекос у пуебло апачів. Там мене прийняли як вождя і брата, але Віннету якраз поїхав відвідати віддалені селища апачів. Індіанці просили мене зачекати, та, оскільки поїздка Віннету була запланована щонайменше на півроку, я вирішив податися до Сент-Луїса через Колорадо і Канзас. Дорогою до мене приєднався англієць на ім’я Емері Босвелл, дуже освічений, діяльний і сміливий чоловік, з яким мене згодом, як дізнається з часом читач, доля зведе у пісках Сахари.

Все, що мені довелося пережити з Віннету, з Фредом Гартоном, а потім із Босвеллом, надзвичайно швидко поширювалося як чутки, і коли я нарешті дістався до Сент-Луїса, мене вразило, наскільки там було відоме ім’я Вбивча Рука. Старий добрий містер Генрі, зауваживши моє здивування з цього приводу, пробурчав:

— Ви тільки подивіться на нього! За один місяць із ним трапляється більше пригод, ніж з іншими за двадцять років. Він примудряється вийти неушкодженим з будь-якої небезпеки, проходить крізь вогонь і воду; втирає носа найзнаменитішим вестменам, порушує писані й неписані закони Дикого Заходу, прощає своїх найлютіших ворогів, а потім дивується, що всі тільки про нього й говорять. Даю чесне слово: перед вами меркне навіть слава Вогняної Руки, а він разів у два старший за вас. Я страшенно тішуся з ваших успіхів, бо саме я показав вам цей шлях, тож дякую за цю радість. Стривайте, зараз я вам дещо покажу.

Містер Генрі відчинив шафу з рушницями, дістав звідти свій перший власноруч виготовлений багатозарядний штуцер і попросив мене випробувати його. Я був захоплений тим, як швидко і влучно він стріляє, але зауважив, що поширення такої досконалої зброї не принесе добра ні людям, ні тваринам:

— Знаю, знаю, — пробурчав у відповідь старий. — Ви мені вже не раз про це казали. Я зроблю лише кілька таких. Наразі я виготовив тільки один і дарую його вам. Ви вже прославили мій флінт на ведмедя, а тепер зробіть те саме і з цим шматком заліза. Сподіваюся, що він вам послужить у преріях по той бік Міссісіпі.

— Безумовно, любий містере Генрі! Але зараз я не можу прийняти ваш дар.

— Чому?

— Тому що я їду не на Дикий Захід.

— А куди?

— Спочатку додому, а потім в Африку.

— Ви сказали, в Африку? — вигукнув він, забувши закрити рот від подиву. — Та ви зовсім з глузду зсунулися! Чи не хочете ви стати негром або готтентотом?

— Ні, — засміявся я. — Але я обіцяв містерові Босвеллові, що ми зустрінемося з ним в Алжирі, де живуть його рідні. А звідти ми поїдемо до Сахари.

— Щоб стати жертвою левів і гіпопотамів?

— Гіпопотами не їдять м’яса і не живуть у пустелі.

— А леви?

— Їх теж у Сахарі немає. Тваринам для життя потрібна вода.

— Я й без вас знаю, що не лимонад вони п’ють. Але, як мені відомо, в Алжирі говорять французькою?

— Так.

— А ви говорите французькою?

— Так.

— А в пустелі?

— Арабською.

— І що будете там робити?

— Професор, який учив мене, вважається найкращим знавцем арабської в Німеччині.

— У вас на все готова відповідь! Однак, думаю, є одна перешкода, яку не так просто подолати.

— Яка ж?

— Гроші.

— І тут ви помиляєтеся. Золота жила дала мені чималу суму, банкір Олерт теж щедро заплатив, та й у містера Тейлора я заробив непогано.

— Тоді бігом у вашу Сахару! — скрикнув розгніваний містер Генрі. — Я ніколи не зможу зрозуміти людину, яку тягне туди. Навколо пісок, лише пісок і мільйони піщаних бліх. Чим вам тут не подобається? А раптом ви не зможете повернутися і ми більше ніколи не побачимося?

Старий зброяр бігав по майстерні, щось обурено бурмотів і розмахував руками. Однак незабаром його вроджена доброта перемогла обурення, і він запитав:

— А в пустелі вам знадобиться флінт?

— Так.

— А штуцер?

— Тим більше.

— Тоді беріть обидва й забирайтеся геть з моїх очей! Ідіть самі, поки я не вигнав вас! Ви — впертий африканський осел!

Він увіпхав мені в руки обидві рушниці, виштовхав за поріг і зачинив за мною двері. І поки я розгублено озирався на всі боки, не знаючи, що робити, він визирнув у віконце і привітно запитав:

— Ви прийдете до мене ввечері?

— Якщо ви мене запросите.

— От і добре. Я приготую вашу улюблену пивну юшку. А тепер — геть звідси.

Коли через кілька днів ми з ним прощалися, він взяв із мене слово, що я повернуся не пізніше, ніж через шість місяців, незважаючи ні на які непередбачені обставини. Мені вдалося додержати слова, і через півроку я знову був у Сент-Луїсі. Містер Генрі дуже зрадів, коли дізнався, що обидві рушниці дуже мені придалися в битві зі знаменитою зграєю розбійників, яка лякала мешканців оаз і грабувала каравани в самому серці Сахари. Він повідомив мені, що, поки мене не було, його відвідав Віннету, який просив мене приїхати в мисливські угіддя апачів у Сьєрра-Бланка[66].

Я негайно вирушив туди й через три тижні знайшов табір апачів. Віннету штуцер містера Генрі сподобався не менше, ніж мені, але він вважав зброю своєрідним амулетом господаря, тому навідріз відмовився випробувати рушницю на полюванні. Але для мене він підготував чудовий сюрприз — подарував мені коня. Його звали Ластівка, бо він був неймовірно швидкий. Кінь був вимуштруваний найкращими індіанськими майстрами і швидко звик до мене.

Після полювання Віннету зібрався до племені навахо, щоб умовити їх укласти мир з індіанцями ніхора. Я збирався їхати разом з ним, але доля розпорядилася інакше: за два дні до від’їзду ми зустріли людей, які перевозили каліфорнійське золото. Спершу караван перелякався, опинившись в оточенні кількох сотень червоношкірих, але вони відразу заспокоїлися, почувши імена Віннету і Вбивча Рука, добре відомі навіть у тих місцях, і звернулися до мене з проханням відпровадити їх за хорошу винагороду до міста Форт-Скотт[67]. Мені не хотілося розлучатися з Віннету, але він, гордий за мене і за мою добру славу, наполіг, щоб я допоміг людям, які так мені довіряли. А вже з Форт-Скотт я міг проїхати до прерії Ґревел, на захід від Міссурі, і відшукати там Віннету, який хотів відвідати в тих краях свого старого друга Вогняну Руку.

Тож мені довелося послухатися друга й відпровадити караван. Нам вдалося щасливо дістатися до Форт-Скотт, хоча дорогою на нас чекало чимало небезпек. Я впорався з ними самотужки і не раз оцінив рушницю старого Генрі і коня, подарованого Віннету.

Далі я поїхав через Канзас і Небраску, де раніше тікав від індіанців. Віннету попередив мене, що там саме знайшли нафту, а власника родовища звати Форстер. І що неподалік є магазин, де я зможу купити собі все, що треба. Тому я відхилився трохи від шляху, щоб придбати потрібні мені речі й поповнити запас набоїв, який спустів за час моєї подорожі. Найближче до мене був Нью-Венанґо, розташований, як я знав, в одному з численних ярів, що їх там зазвичай перетинає потічок, що потім безслідно зникає в гірських ущелинах. Я довго їхав по рівнині, до болю в очах вдивлявся в далечінь, але не побачив нічого схожого на яр.

Я вже майже втратив надію знайти селище до ночі, коли раптом кінь заіржав, попереджаючи мене про наближення людей. Натягнувши повіддя, я зупинив коня й озирнувся: два вершники мчали до мене зліва. Через якийсь час вони наблизилися, і я зміг роздивитися, що одним із них був хлопчик, а це в прерії було незвично. Я запхав назад у кобуру револьвер, який про всяк випадок дістав, коли тільки побачив дві цятки на горизонті.

Може, це були поселенці, які на свій страх і ризик захопили порожні землі і тепер вимушені постійно боротися з індіанцями, на чию територію вони зазіхали? Або багаті мешканці півночі, які вирушили на пошуки пригод, щоб задовольнити власне марнославство? А може, це «дух прерій» із легенд червоношкірих, який вночі виїздить на баскому огирі, а вдень перетворюється на різні дивні постаті, щоб заманити блідолицих у згубні місця. А хлопчик — це заручник, якого викрали?

Я оглянув себе й переконався, що більше схожий на волоцюгу, ніж на джентльмена. Мокасини давно подерлися, штани були вкриті товстим шаром жиру, бо я перейняв звичай мисливців використовувати їх за їжею замість серветки. Потерта шкіряна куртка висіла на мені мішком і, хоча чудово захищала від дощу й вітру, виглядала не надто елегантно. На голові була колись розкішна боброва шапка, але з часом вона розтягнулася й витерлася, наче її топтало копитами стадо бізонів.

На щастя, я був між Блек-Гілс і Скелястими горами, а не в театральній ложі. Я ще не встиг завершити огляд, коли вершники наблизилися до мене. Хлопчик на знак привітання махнув хлистом і вигукнув тонким дзвінким голосом:

— Доброго дня, сер! Що ви так ретельно шукаєте на собі?

— Здрастуйте, юначе! Ця куртка давно вже замінює мені лати, ось я й намагаюся привести її до ладу, щоб ваш уважний погляд ненароком не поранив мене.

— Хіба на вас не можна дивитися?

— Чому ж, звичайно, можна. Але тоді я сподіваюся, що й мені буде дозволено дивитися на вас.

— Лицар у бобровому шоломі і шкіряних латах гідний поваги. Можете підняти своє моторошне забрало й дивитися на мене досхоч'y.

— Дуже дякую. Але ви чисті та охайні джентльмени і добропорядні громадяни, тоді як я… — не закінчивши, я підняв мустанга на диби і змусив його розвернутися на задніх ногах. — Роздивіться мене з усіх боків. Подобається?

— А ось це моя візитна картка, — розсміявся хлопчик і теж здибив коня. — Ось ми і привіталися. А тепер скажіть, чи подобаюся я вам?

— Дуже. Маю визнати, що в прерії й на коні ви маєте непоганий вигляд. А я?

— Ви теж були б нічого, якби поміняли костюм, а поки що до вас страшно навіть наближатися.

— Дивно, у такого обдертого вершника — і такий прекрасний кінь, — зневажливо пробурмотів супутник хлопчика. Я пропустив повз вуха образу і відповів хлопчикові, який видався мені більш вихованим.

— Ваші побоювання справедливі, сер. На виправдання я можу сказати тільки те, що прибув із місць далеких і диких.

— Диких? Значить, ви тут чужий?

— Настільки чужий, що цілий день марно шукаю номер потрібного мені будинку.

— Тоді йдіть за нами, і ви переконаєтеся, що ці місця не такі вже й дикі.

Він пустив коня спочатку риссю, а потім галопом. Ластівка, хоч і була на ногах від світанку, мчала слідом із незвичайною легкістю. А коли хлопчик взявся шмагати свого коня, розумна тварина відчула, що це своєрідне змагання, і полетіла, як вітер. Відставши від нас, маленький вершник зупинився й вигукнув:

— У вас чудовий кінь, сер! Може, продасте його?

— Ні за які гроші, — відповів я. — Цей кінь так часто рятував мені життя, що я не продам його нізащо.

— Я бачу, його об’їжджали індіанці, — зауважив хлопчик, зі знанням справи розглядаючи скакуна. — Звідки він у вас?

— Від Віннету. Якщо ви чули, це вождь апачів. Я з ним зустрівся на Ріо-Суанка.

Хлопчик із подивом глянув на мене.

— Від Віннету? Та це ж найвідоміший індіанець на всій території між Сонорою та округом Колумбія[68]. Дивлячись на вас, не скажеш, що ви знайомі з такими людьми.

— Чому?

— Я подумав, що ви геодезист. Правда, і серед них бувають сміливі й спритні люди, але щоб наважитися іти до індіанців, цього не достатньо. Судячи з вашого револьвера і вишуканого ножа на поясі, а також з того, як сидите на коні, ви не трапер.

— Я й не приховую, що виїжджаю на полювання тільки у вихідний. А зброя в мене дійсно непогана. Її змайстрували на головній вулиці в Сент-Луїсі. Там, якщо маєте гроші, можна купити гарну рушницю або пістолет.

— Ну, те, чи хороша у вас зброя, можна перевірити тільки на ділі. А що скажете про цей пістолет?

Хлопчик нахилився і вихопив з кобури на сідлі щось старе й іржаве. Придивившись, я зрозумів, що з цієї залізяки колись дійсно стріляли, але тепер покластися на неї міг би тільки божевільний.

— Безумовно, річ антикварна. Він дістався вам від прадіда? Але хороший стрілець і сьогодні може влучити з нього в ціль. Мені випадало бачити індіанців, які чудово стріляли навіть із крем’яних рушниць.

— А вони змогли б зробити ось так?

Він пришпорив коня, від’їхав від мене на десяток кроків і вистрілив. Куля свиснула біля мого вуха, і я, приголомшений несподіванкою, побачив, як падає на землю жовта квітка, якою я прикрасив свого потертого капелюха. Зухвалий хлопчик, мабуть, влаштував мені іспит, щоб скласти собі думку про дивного незнайомця, який приїхав із прерії.

— Влучити у квітку з відстані десяти кроків зможе багато хто, — відповів я, стримуючи роздратування. — Але ви повинні пам’ятати, що під шапкою в людини голова, і, перш ніж використовувати її як мішень, слід було запитати дозволу власника. Якщо ж не позбудетеся звички хвалитися своєю влучністю і стріляти в незнайомців, одного чудового дня вам доведеться гірко покаятися.

— Чому ж? — пролунав голос за моєю спиною. Супутник хлопчика, який сидів на масивному коні, відстав від нас під час перегонів і тільки зараз під’їхав ближче. — Голова волоцюги, який тиняється по прерії, варта не більше, ніж жменька пороху, потрібна для одного пострілу. Не кажучи вже про шапку на цій голові.

Я зиркнув на нього: худий, із довгою тонкою шиєю, на обличчі застиг злий вираз. Я вирішив не сваритися з ним у присутності хлопця, тому знову пропустив повз вуха його нахабну репліку. Проте хлопчик неправильно витлумачив моє мовчання, і на його обличчі промайнула зневажлива гримаса, мабуть, він вирішив, що я не наважився дати відсіч співрозмовнику.

Зустріч із дорослим та дитиною у прерії здалася мені дивною, і якби я прочитав про це в романі, я б запідозрив автора в нещирості і бажанні напустити романтичного туману. Проте все сталося саме так, як я описую. Імовірно, десь поблизу було велике поселення білих, і войовничі племена індіанців давно не з’являлися в цих місцях, тому, як я собі пояснив, двоє блідолицих наважилися заглибитися в прерії. І все ж хлопчик залишався для мене загадкою. Відчувалося, що він знає звичаї Дикого Заходу, що він не бавиться у вестмена, а дійсно виріс у незвичайних умовах, з дитинства увібрав дух і закони прерії, а також усі потрібні для виживання тут навички. Тож не дивно, що я стежив за ним зі щирим зацікавленням.

Він скакав на пів кінського корпуса попереду мене, і призахідне сонце освітлювало його постать золотистими променями. Смагляве обличчя з м’якими й округлими рисами випромінювало волю та енергію, а в кожному його русі вгадувалися самостійність і впевненість у собі, хоча на вигляд йому можна було дати не більше ніж шістнадцять років. Я зацікавлено позирав на нього, згадуючи прочитані в юності оповідання та повісті про мужність і силу духу жителів Дикого Заходу. У тій літературі, яка не має нічого спільного з реальністю, навіть діти здавалися титанами стійкості й безстрашно виступали назустріч небезпеці. І все ж я був переконаний, що самовпевненість юнака пов’язана не лише з його характером, а й з туго набитим гаманцем, інакше він не питав би мене з такою зверхністю, за скільки я готовий продати свого коня.

Раптом він натягнув повіддя, щоб я порівнявся з ним, і запитав:

— Ви прямуєте до Нью-Венанґо, сер?

— Так.

— І звичайно ж, ви подорожували по прерії?

— Хіба по мені не видно?

— Але ви не вестмен.

— Ви настільки проникливі, що можете все зрозуміти про людину за її зовнішністю?

— Ви німець.

— Ви хочете сказати, що я з таким сильним акцентом говорю англійською?

— Не те щоб сильним. Але можна зрозуміти, звідки ви, — у його голосі зазвучала поблажливість. — Якщо ви не проти, можемо перейти на рідну мову!

— Як, ви — мій земляк?

— Мій батько — німець, але народився я тут. Моя мати була індіанка.

То от чому він має такі своєрідні риси обличчя і смаглявий відтінок шкіри! Його мати померла, але батько мав би ще жити. Тепер я почував до хлопчика щось більше, ніж просто зацікавленість.

— Подивіться туди! — перервав він мої роздуми, піднімаючи вгору руку. — Бачите дим, який наче піднімається з-під землі?

Ми нарешті дісталися до яру, в якому розташоване знамените місто Нью-Венанґо і який я марно шукав увесь день!

— Чи знаєте ви Емері Форстера, нафтового короля тутешнього нафтового королівства?

— Трохи. Мій брат одружений із його донькою. Я саме повертаюся з Омахи, де вони живуть, і дорогою зазирнув сюди. У вас є справа до Форстера, сер?

— Та ні, я просто хочу купити дещо собі в крамниці. А про Форстера запитав тому, що його постать вважається найбільшою цікавинкою у цій місцевості, тож варто хоч одним оком поглянути на нього.

— То вважайте, що ви вже його побачили, — втрутився в нашу розмову довготелесий янкі.

— Що маєте на увазі?

— Ви його бачите навіть зараз, тому що він їде коло вас на коні. Ми не представилися один одному, але в прерії це не обов’язково. Салонні церемонії тут ні до чого.

— Не можу з вами погодитися, — відповів я, навіть не глянувши на зухвальця. — Мені якраз здається, що в прерії діє суворий етикет, за правилами якого становище людини вимірюється не туго набитим гаманцем, а її особистими якостями. Ваш юний супутник прекрасно стріляє з допотопної залізяки, яку він називає пістолетом, але навіть найсучасніша зброя не врятує нафтового короля на Дикому Заході, тим паче не врятують його мільйони доларів, які лежать у банківських сейфах. Запитайте про це в кожного стрічного вестмена, і він засміється вам в очі. Справжній вестмен спершу хапається за рушницю, а вже потім думає, скільки в нього грошей на рахунку. У прерії цінність людини визначається тим, наскільки серйозній небезпеці вона може протистояти, тому моя потерта шапка переважить півдюжини нафтових свердловин. Тут свої закони ввічливості, які написані не вчителем танців, а власником добре заточеного кишенькового ножа!

Очі хлопчика засвітилися цікавістю, коли він перевів погляд з Форстера на мене. Мабуть, йому припали до душі мої слова. Але він наполягав на своєму:

— Ви маєте рацію, сер, але тільки частково. І серед вестменів є багаті люди. Ви коли-небудь чули ім’я Вогняна Рука?

— Чому ж ні? Це найвідоміший із вестменів. Хоча особисто ми з ним ще не зустрічалися, — відповів я.

— Віннету, з яким вам пощастило познайомитися, і Вогняна Рука належать саме до тих людей, про яких кажу. Вони знають усі ущелини в горах і могли б провести вас до родовищ золота і срібла, вартість яких важко оцінити. Дуже сумніваюся, що хтось із них погодився б помінятися місцями з нафтовим королем.

— Припини, Гаррі, — перебив його Форстер. — На що ти натякаєш?

Хлопчик нічого не відповів, а я промовив, вперто не дивлячись на янкі:

— У тому, що з-під землі бризнула нафта, немає заслуги власника родовища, він ніколи не ризикне життям задля своїх скарбів. Справжній вестмен, знайшовши золоту жилу, нізащо не проміняє її на свободу, і ви самі, юначе, щойно підтвердили мою правоту. А ось ми і в яру. Ведіть же мене далі.

Ми зупинилися біля входу до ущелини й подивилися донизу, на селище, у якому було значно менше будинків, ніж я собі уявляв. Перед нами лежала схожа на круглу сковорідку долина, з усіх боків оточена скелями, посередині її перетинала річка, що ховалася поміж каміння. До стрімких схилів притискалися бараки, склади й вибудовані з претензією на розкіш оселі господарів. Тут і там виднілися свердловини і бури. Робітники метушилися, немов мурахи, навколо бурів, а поряд стояли налиті нафтою бочки.

— Ласкаво просимо, сер, — сказав Гаррі. — По той бік річки ви знайдете магазини, ресторан і кімнати для ночівлі. Десь тут починається спуск. Досить крутий, і вам доведеться сп'iшитися, але можете не турбуватися — небезпеки для життя немає.

Він легко зіскочив із сідла, я зробив те саме.

— Краще візьміть коня за вуздечку, — порадив хлопчик тоном людини, яка звикла до того, що до її слів прислухаються.

— Мій кінь спуститься сам, — відповів я. — Показуйте дорогу.

Гаррі вів свого коня попереду, заспокоюючи його голосом, а мій мустанг ішов за мною сам. Форстер повільно крокував позаду нас, вивіряючи кожен рух, і це виглядало контрастно на тлі впевнених і швидких рухів хлопчика. Моя цікавість до малого зростала. Спустившись, ми знову сіли на коней, і я хотів уже попрощатися, припускаючи, що Форстер і Гаррі попрямують додому, тобто вже майже приїхали. Але тут несподівано заговорив Форстер:

— Якщо дозволите, — з підозрілою люб’язністю вимовив він, — ми відпровадимо вас до магазину. Нам треба ще про дещо поговорити.

Хоч мені не було про що говорити з Форстером, я не відмовився, тим більше, що хлопчик мені сподобався і хотілося довше поспілкуватися з ним. Ні про що й гадки не маючи, я зістрибнув з коня біля входу в барак з вивіскою «Все для всіх. Нічліг і товари» і попрямував до дверей, але тут же зупинився: Форстер уже тримав Ластівку за вуздечку.

— Я купую у вас цього коня. Скільки за нього хочете? — запитав янкі з усмішкою.

— Він не продається.

— Даю вам двісті доларів.

Я засміявся йому у відповідь.

— Двісті п’ятдесят!

— Не марнуйте зусиль, сер.

— Триста, — не вгамовувався Форстер.

— Сер, я вам уже сказав: кінь не продається.

— Триста! І ще я плачу за все, що ви купите в цьому магазині.

— Невже ви справді вважаєте, що людина, яка мандрує по прерії, продасть коня, без якого їй загрожує вірна смерть?

— Я дам вам на додачу свого коня. Погоджуйтеся!

— Та кому потрібна ваша шкапа? Вона не варта навіть потертої шапки на моїй порожній голові.

— Мені подобається ваш кінь, і він має стати моїм! — Форстерові явно вривався терпець.

— Охоче вірю, що він вам подобається, але вашим він не стане. У вас не вистачить грошей, щоб заплатити за нього.

— У мене не вистачить грошей?! — він кинув на мене нищівний погляд. — Ви що, глухий? Мене звати Емері Форстер! Та тут кожен підтвердить, що я можу заплатити за тисячу таких мустангів.


Віннету ІІ

Громова Хмара з племені чорноногих. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


— Мене не обходить ваш гаманець. Якщо справді маєте достатньо грошей на хорошого коня, то йдіть до продавця коней. А мого облиште, будь ласка.

— Ви нахаба й негідник! Обідранець, у якого ноги визирають із дірок у чоботях, повинен радіти, що йому не доведеться красти або грабувати, щоб купити нове взуття!

— Шановний Емері Форстер! Висловлюйтеся, будь ласка, обережніше! Ви сказали, що ціна моєї голови й шапки на ній не вища за жменю пороху для одного пострілу. Та не варто сподіватися, що й за вашу голову ціна вища. А крім того, вважайте на те, що людина, про яку ви думаєте найгірше, може бути швидкою на розправу.

— Не так швидко, шановний! Тут вам не прерія, де кожен волоцюга або грабіжник може робити все, що йому заманеться. У Нью-Венанґо єдиний господар — я, а хто мене не слухається по-доброму, послухається з примусу. Я назвав остаточну ціну. Віддаєш коня чи ні?

Кожен поважний вестмен давно вихопив би вже зброю у відповідь на таку поведінку Форстера, але я людина миролюбна, тож лише бавився, дивлячись на його витівки. Я поводився стриманіше, ніж зазвичай, ще й з огляду на присутність хлопця. Якби ми з Форстером були сам на сам, я б із ним розмовляв по-іншому.

— Ні, — відповів я спокійно і впевнено. — Відпустіть коня!

З цими словами я простягнув руку до Ластівки, але Форстер не хотів відпустити повіддя і з несподіваною для мене силою викинув уперед ліву руку і штовхнув мене так, що я ледве встояв на ногах. У ту ж мить упевнений у безкарності нафтовий король скочив у моє сідло і крикнув:

— Емері Форстер може купити коня навіть тоді, коли його не продають. Я міг би взяти твого коня і так, але я благородна людина, тому сідай на мого коня, він — твій. У магазині можеш взяти, що хочеш, я оплачу увесь рахунок, а триста доларів чекають тебе в будь-який час. Поїхали, Гаррі, з ним більше немає про що говорити.

Не озираючись, Форстер вирушив геть, а хлопчик залишився на місці, пильно розглядаючи мене. Переконавшись, що я не кинувся силою відбивати свою власність, як, на його думку, зробив би кожен вестмен, він із презирством процідив крізь зуби:

— Чи знаєте ви, що таке койот?

— Так, — відповів я абсолютно спокійно, хоч і здогадувався, чому він поставив таке безглузде питання.

— І що ви про нього думаєте?

— Боягузлива тварина, яка тікає від собачого гавкоту.

— Ви так легко відповіли на моє запитання, тому що ви… і є койот!

Щоб висловити своє презирство до мене, він підняв коня на диби, повернувся до мене спиною і поскакав слідом за «єдиним» господарем Нью-Венанґо.

Я мовчав, бо вже мав план і знав, що Ластівка не залишиться в руках зухвальця. Потай я сподівався й на те, що, поки мустанг буде у Форстера, я зможу ще раз побачити Гаррі і, можливо, розгадати його таємницю. Вимовлені зопалу слова хлопчика годі було вважати як образу.

Чоловіки, які стояли біля входу в магазин і прислухалися до нашої суперечки, пожвавилися. Один з них, рудий ірландець з обличчям пияка, підхопив за вуздечку коня Форстера, прив’язав її до конов’язі й підійшов до мене з нахабною посмішкою.

— Не шкодуйте про свого скакуна, сер, — сказав він. — Ви на ньому добре заробите. Ви до нас надовго?

— Я не збираюся тут затримуватися. А ви часом не власник цього знаменитого магазину?

— Так, це я, сер. Чим можу допомогти? Мій заклад справді знаменитий, бо завжди знайдуться охочі випити бренді. Можливо, вам пощастило, що прибули сюди.

— Чому?

— Зараз усе поясню, сер. Ви можете залишитися в мене не тільки сьогодні, завтра й післязавтра, але й назавжди. Я саме шукаю слугу, який, діставши стусана під зад, не спішить поквитатися з кривдником. Якщо ти торговець або шинкар, то честь не завжди приносить вигоду, радше навіть шкодить. Я щойно бачив, що змовчати вам не важко. Попрацюйте у мене, стусани будете мати не кожен день, а на чайових заробите.

Звичайно, слід було б відповісти хорошим ударом на таке нахабство, але його пропозиція не так розлютила, як розсмішила мене. Я мовчки зайшов у магазин і так само мовчки вибрав потрібні мені речі. Коли я запитав про ціну, торговець із подивом втупився на мене і вигукнув:

— Невже ви не чули, що Емері Форстер обіцяв за все заплатити? Повірте, він дотримає слова, і можете взяти все, що тут у мене є, навіть якщо не маєте ні цента.

— Красно дякую, але мені доведеться відмовитися. Я звик за все платити сам. Тим більше, що я не збираюся користуватися грошима конокрада.

Крамар спробував щось заперечити, але, побачивши жменю золотих монет, які я дістав із-за пояса, подивився на мене з повагою. А потім заспівав неймовірну ціну за свій крам. Почався торг, у якому мав виграти той, у кого більше хитрощів та нахабства. Зрештою, ми домовилися, і за чималі гроші я став власником нового траперського костюма, запасу бекону, кави, бобів і важкого мішечка з порохом і кулями.

Тим часом стало сутеніти, на долину опустилася непроглядна темрява, і оскільки я не хотів зоставатися в задушливій кімнаті, яку мені запропонували, то закинув за спину мішок з усіма своїми припасами та пожитками і вийшов у двір з наміром відвідати Форстера й дати йому урок «закону прерії».

Проходячи повз річку, яка зміїлася поміж стрімких стін яру, я звернув увагу на різкий запах нафти. Що ближче я підходив до річки, то сильнішим був сморід: мабуть, вода несла величезну кількість пального.

Я пройшов через чорний шерег бараків і повернув до будинку Форстера, де з веранди лилося світло. Там, зручно вмостившись у плетених кріслах, вибране місцеве товариство проводило час за безтурботною бесідою. Підійшовши до паркану біля будинку, я почув тихе пирхання. Я знав, що ніхто чужий не зможе ввести Ластівку до стайні, тому конюхам Форстера довелося залишити коня у дворі, прив’язавши до дерев’яної веранди. Перестрибнувши через огорожу, я непомітно проповз між стіною будинку й кущами, підкрався до коня й озирнувся: за два кроки від мене в гамаку лежав Гаррі, поруч з ним у кріслі розвалився Форстер. Не зводячи з них очей, я прив’язав мішок із пожитками до сідла і прислухався. Кінь не дав скинути з себе сідло, і якби я свиснув йому в ту мить, коли Форстер сів на нього верхи, він обов’язково скинув би з себе вершника й повернувся до мене.

— Мені здається, ти помиляєшся, дядьку. Те, що ти хочеш зробити, безглуздо, мало того, це — злочин…

— Ти збираєшся вчити мене рахувати? — перебив його Форстер. — Дивися: ціни на нафту впали так низько тільки тому, що її добувають забагато. А якщо хтось із нас протягом місяця спускатиме нафту в річку, ціни різко підвищаться, і ми зробимо, повір мені, дуже хороший бізнес. Члени нашого картелю вже все вирішили, залишається виконати його й зірвати куш. Я випущу нафту просто в річку, а за той час, поки ціни будуть рости, ми наробимо нових свердловин біля верхів’їв річки. Бочок у мене достатньо, і я зможу відправити на схід стільки нафти, що ми заробимо не одну тисячу доларів.

— Але це нечесно! А конкуренти? У їхніх руках багаті родовища, і вони негайно затоплять ринок нафтою. Ви розбудите сплячого ведмедя, впоратися з ним потім буде важко. Та й запасів, накопичених у Сполучених Штатах, вистачить надовго.

— Ти перебільшуєш, Гаррі, попит на нафту великий і стане ще більшим. Тобі важко зрозуміти, наскільки слушно я зараз говорю, бо ти ще надто молодий і часто помиляєшся.

— Ти так вважаєш, дядьку?

— Але хіба ж ти не визнав, що помилився щодо того вестмена, чи хто він там? Ніколи б не подумав, що тобі може подобатися таке товариство.

Навіть у блідому світлі свічок було видно, як спалахнув Гаррі. Помовчавши, він стримано відповів:

— Я виріс саме в такому середовищі, і ти це добре знаєш. Я сам жив у глушині, в лісах і преріях, і мені довелося б зневажити власного батька, якби я гордо відвернувся від «такого товариства» тільки тому, що там не заведено носити фраки й циліндри. Згоден, вигляд у них не найкращий, але серед них зустрічаються люди не до порівняння шляхетніші за багатьох джентльменів та промислових королів. І сьогодні я не помилився, я ж сказав, що мені тільки здалося спочатку, що він справжній вестмен. А між припущенням і твердженням є чимала різниця.

Форстер хотів відповісти, але не встиг вимовити ні слова. Пролунав страшний гуркіт, земля затремтіла під ногами. Я подивився убік і з жахом побачив, що у верхній частині долини, там, де робітники бурили свердловини, в небо піднявся величезний вогняний язик. Палахтюча нафта падала на землю й розтікалася навсібіч із неймовірною швидкістю. У ніс вдарив різкий запах смаленого. Мені вже доводилося спостерігати таке моторошне видовище, коли вогненна річка пожирає все на своєму шляху, а розпечене повітря спопеляє легені. Величезним стрибком я подолав відстань, що відділяла мене від веранди, і крикнув заціпенілим від страху людям:

— Гасіть лампи і свічки! Негайно! Зі свердловини вдарила нафта, а ви не заборонили розводити вогонь поблизу. З нафтою виходить газ, і він загорівся, тому гасіть свічки, інакше через хвилину спалахне вся долина.

Я кидався від одного канделябра до іншого, але свічок було так багато, що я однаково не встиг би їх усі погасити. А то ж і в інших будинках яскраво горіли вікна. На роздуми не залишалося часу.

— Люди, рятуйтеся, тікайте звідси! Треба чимдуж вибратися з долини! — кричав я.

Не думаючи більше ні про кого, я схопив Гаррі і стрибнув з ним у сідло. Хлопець не міг оцінити розміри небезпеки, бо не розумів, що відбувається, тож завзято брикався і звивався всім тілом, аби випручатися, але я тримав його міцно, і незабаром він втих. Ластівка мчала уздовж річки, її підганяли не так шпори, як інстинкт. Я сподівався повернути на стежку, якою ми спустилися в долину, але стіна вогню вже перегороджувала нам шлях. Тепер ми могли вийти звідси лише низом, але я вдень не зауважив там жодної стежки, а самі лише скелі, поміж якими зміїлася річка, насилу прокладаючи собі дорогу серед каміння, не залишаючи навіть вузької щілини.

— Чи є інший вихід із долини? — запитав я хлопця.

— Ні, — простогнав він у відповідь. — Пустіть мене. Мені не потрібна ваша допомога, я сам упораюся.

Він знову спробував висмикнутися, але я тільки міцніше стиснув його і вдивлявся у прямовисні скелі попереду, сподіваючись знайти шлях до порятунку. Марно. Раптом я відчув якийсь рух у себе на поясі і почув голос хлопця:

— Що ви збираєтеся зробити зі мною? Негайно відпустіть мене, інакше я вб’ю вас!

У його невеликій, ще напівдитячій руці блиснув мій ніж, який він примудрився вихопити з-за мого пояса. Наступної миті гостре, як бритва, лезо вперлося мені в живіт. Умовляти й переконувати хлопчика не було часу, одним рухом я перехопив руку Гаррі і стиснув її так, що хруснули кістки.

Небезпека наростала з кожною хвилиною. Вогняний потік досяг складів, з оглушливим гуркотом почали вибухати бочки з нафтою, перетворюючи все навколо в море вогню, що розливається з величезною швидкістю і захоплює всю долину. Повітря стало гарячим і задушливим, подих перехопило. Мені здавалося, що нас кинули в казан з окропом, в легені з кожним подихом встромлялися тисячі голок. Голова йшла обертом, і я не знепритомнів тільки тому, що відповідальність за життя хлопчика несподівано додала мені сили.

— Вперед, Ластівко! — хрипким, ледь чутним шепотом підганяв я коня. Жар обпікав губи, і говорити ставало все важче. На щастя, кінь і без примусу летів стрімголов і легко виніс би нас в безпечне місце, якби на нашому шляху не виросли скелі. «У річку!» — промайнуло у мене в голові, і я, пришпоривши й так збожеволілого коня, скерував його до води. Хвилі зімкнулись над нами, освіжили наші обпалені тіла і додали нових сил. Спина Ластівки вислизнула з-під мене, але це було вже неважливо — річка несла палахку нафту, і вогонь наганяв нас. Ніколи в житті мені не доводилося плисти так швидко. Я навіть не плив, а, працюючи однією рукою і ногами, викидав тіло з води, щоб зараз же знову зануритися в неї. Другою рукою я притримував хлопчика, що знепритомнів і судомним рефлексом потопельника вчепився у мій одяг.

Вогонь просвічував річку до дна, і на дні мерехтіли неймовірно красиві відблиски, вони й нагнали на мене страху. Раптом поряд почулося пирхання. «Ластівко, мій вірний мужній товаришу, ти не кинув нас! А ось і берег… Там я знову сяду в сідло…»

Вибравшись із води, я поклав Гаррі на спину Ластівки, але застрибнути в сідло мені забракло сил. Лише з третьої спроби, закликаючи на допомогу Бога й усіх святих, я зумів навіть не сісти, а виповзти на коня.

Мені вже було однаково, куди ми скачемо, я повністю поклався на інстинкт тварини. Мої очі, здавалося, плавилися у своїх орбітах, а світло припалювало мозок. Язик вивалився з почорнілих губ, у всьому тілі було таке відчуття, ніби я обернувся в півзотлілу ганчірку, ще трохи — і стану попелом, який розвіється по світу легеньким подувом вітру. Кінь хрипів і стогнав піді мною майже по-людськи. Він мчав угору по камінню, перестрибуючи через ущелини, валуни і провалля, дивом не зриваючись донизу, а я лежав на ньому, обхопивши його правою рукою за шию, а лівою підтримуючи хлопчика. Останнім, неймовірно великим стрибком кінь виніс нас на рівнину й зупинився. Я повільно сповз на траву і завмер, жадібно ковтаючи свіже повітря, не здатен поворухнутися. Надзусиллям я втримався, щоб не зомліти. Віддихавшись, я підвівся, долаючи біль в обпеченому тілі, і обійняв вірного Ластівку за шию, кінь тремтів. Я цілував його, як наречений цілує молоду в хвилину щастя.

— Дякую тобі, дякую! — бурмотів я коневі, тремтів усім тілом від утоми. — Ти врятував нас обох! Я ніколи цього не забуду!

Небо горіло кривавими спалахами, суцільною стіною стояли над долиною густі чорні хмари з пурпуровим відблиском. Але я не мав часу роздивлятися краєвиди. Гаррі, блідий як полотно, лежав на траві переді мною, все ще стискаючи в руці мій ніж. «Він мертвий, — із жахом подумав я. — Він захлинувся у воді, коли я намагався врятувати його від вогню!»

Мокрий одяг прилип до худенького тільця. Я схилився над ним, відкинув волосся з холодного, як мармур, чола, розтер скроні і притулився ротом до його губ, щоб вдихнути повітря у груди. Я намагався робити все, що міг, але почувався цілком безпорадним.

Нарешті хлопчик здригнувся, чхнув і почав дихати. Серце билося в його грудях часто й нерівно, але все ж билося! Він повільно розплющив очі і подивився на мене поглядом вихідця з того світу. Але через хвилину його мертвий погляд ожив, і він схопився на ноги, дико озираючись.

— Де я? Що трапилося? Навіщо ви мене сюди притягли? — скрикнув він.

— У долині пожежа, але вам ніщо не загрожує. Ми в безпеці.

Від звуків мого голосу й вигляду диму та полум’я в долині він таки отямився.

— Пожежа в долині? Боже мій, там усе горить! Де ж Форстер?

Згадавши про те, що його родичам загрожує смертельна небезпека, він накинувся на мене з докорами та образами:

— Ви — підлий боягуз! Ви — койот, який тікає від гавкоту собак! Чому ви не врятували всіх? Ви цінуєте тільки власну шкуру, тому я зневажаю вас і повертаюся до них.

Він відвернувся від мене і пішов геть, але я схопив його за руку.

— Зупиніться! Ви йдете назустріч власній загибелі. Їм уже ніхто і ніщо не допоможе.

— Відпустіть мене! Я не можу мати нічого спільного з боягузливим койотом.

Він вирвав руку і кинувся бігти, залишивши в моїй долоні якийсь невеликий предмет. Я підніс його до очей. Це був перстень, який зісковзнув з його пальця. Я побіг за ним, але хлопчик уже зник серед крутих скель. Я не ображався на нього, він був ще дуже юний, і страшна картина розгулу стихії позбавила його здатності притомно міркувати, тому мені не лишалося нічого іншого, як влаштуватися на траві й дочекатися світанку, щоб не зламати собі шию під час спуску в темряві по скелях.

Від утоми й пережитого мене трусило. Долина, де все ще лютувала нафтова пожежа, здавалася мені пеклом, з якого мені дивом вдалося вирватися. Мій одяг, зачеплений вогнем, розпався на клапті. Витягнувши з притороченого до сідла мішка новий костюм, я натягнув його. Цей костюм залишився цілим, бо намок.

Ластівка лежав поруч, важко дихаючи і не доторкаючись до трави, якої там було досхочу. Тварині дісталося не менше, а може, й більше, ніж мені. Але що сталося з мешканцями долини? Це питання не давало мені заснути, хоч сон і відпочинок були вкрай потрібні перед далекою дорогою.

Я всю ніч не стулив очей, час від часу вставав і підходив до краю провалля. Вогонь трохи вщух, але від цього картина, що розгорталася переді мною, не стала менш страхітливою. Зі свердловини бив фонтан вогню заввишки зо тридцять футів, нагорі він розсипався на окремі струмені й тисячі іскор, палахким водоспадом линув донизу, просто в річку, перетворюючи її на потік полум’я.

Так тривало до ранку, і вогонь не сила було спинити, поки вся нафта не витекла зі свердловини. Аж коли напір нафти став трохи слабшим, можна було без особливої небезпеки для життя спуститися в долину, де земля і скелі були чорнішими за ніч, все було як величезна, вкрита сажею сковорідка, вміст якої обвуглився з вини неуважного кухаря. З усіх бараків, складів та інших будівель уцілів лише один невеликий будиночок, збудований на високій скелі.

Я попрямував до нього. Біля дверей стояло кілька людей, серед них я упізнав Гаррі. Відважний хлопчик не побоявся спуститися туди вночі. Раптом він махнув рукою, показуючи на мене, і відразу ж один із чоловіків зник у будинку, щоб із рушницею в руці вийти мені назустріч.

— Стійте! — наказав він загрозливо. — Що ви тут забули? Забирайтеся звідси або дістанете кулю.

— Я прийшов запропонувати вам мою допомогу, — спокійно відповів я.

— Знаємо ми вашу допомогу, — засміявся він. Його голос не провіщав нічого доброго.

— Дозвольте мені сказати кілька слів Гаррі.

— Він не хоче вас бачити, тому я не пущу вас до нього.

— Але я хочу дещо віддати йому.

— Не брешіть! Який подарунок можете ви зробити Гаррі? Ви боягуз і покидьок, це ви підпалили нафту!

Мені аж дух перехопило від такого несподіваного й несправедливого обвинувачення. Від здивування я й слова вимовити не зміг на своє виправдання, і, мабуть, моє мовчання сприйняли як визнання провини, тому що чоловік на березі додав:

— Ви злякалися розплати? Забирайтеся геть!

Він прицілився у мене, і я нарешті зумів заговорити:

— Ви геть розум стратили! Не було ніякого підпалу. Нафта вибухнула, бо у неї потрапила іскра від свічки. Нещастя сталося через ваше недбальство.

— Не намагайтеся виправдатися! Геть звідси, або буду стріляти!

— Хіба став би я з ризиком для свого життя рятувати хлопця, якби підпалив нафту сам?

— Якби ви справді хотіли нам допомогти і не втекли, як останній боягуз, вціліли б усі. Ідіть і подивіться на обгорілі трупи. Це діло ваших рук! Тож тримайте нашу подяку.

Він вистрілив у мене. Обурений до глибини душі несправедливим обвинуваченням, я стояв як укопаний і навіть не здригнувся. Саме це й урятувало мене, бо чоловік промахнувся, а якби я намагався ухилитися, то, напевно, потрапив би під кулю. Моя рука потягнулася до револьвера, щоб відповісти кривдникові влучним пострілом, але я зумів стриматися. Повернувшись до нього спиною, я повільно побрів угору стежкою, скочив на коня і поїхав. Коли людину, яка ризикувала життям для порятунку ближнього, звинувачують у злочині, їй залишається хіба мовчки піти геть.

Через кілька днів потому я дістався до прерії Ґревел, де мені ще цілий тиждень довелося чекати на Віннету. Їжі не бракувало, бо дичина там траплялася на кожному кроці, та й нудьгувати чи почуватися самотнім було н'iколи: навколо нишпорили зграї індіанців сіу[69], і я час від часу мусив рятуватися втечею, заплутувати сліди й ховатися, аби вони не знайшли мене. Коли ми нарешті зустрілися з Віннету, я розповів йому, що в прерії господарюють червоношкірі ворожого племені, і він запропонував покинути негостинний край та відвідати Вогняну Руку. Я охоче погодився, бо давно мріяв познайомитися з легендарним вестменом і багато чого навчитися від нього. Але шлях був небезпечним, у чому ми переконалися вже наступного дня, побачивши сліди індіанця, імовірно розвідника. Я уважно оглянув їх. Скидалося на те, що кінь червоношкірого був прив’язаний до вбитого в землю кілочка, бо вищипав навколо всю траву. Його господар лежав поруч і бавився сагайдаком зі стрілами. Одна зі стріл зламалася у нього в руці, але він, всупереч звичаям червоношкірих, не спромігся зібрати уламки. Я підняв їх і роздивився: стріла призначалася не для полювання, а для війни.

— Червоношкірий вийшов на стежку війни, — сказав я, — але він молодий і недосвідчений, інакше постарався б зібрати всі уламки й витягнути з землі кілок. Та й сліди його ніг менші за сліди дорослого чоловіка.

Ми ще раз оглянули відбитки його ніг. Вони були чіткі, з твердими краями, які ще не обсипалися, а прим’ята трава ще не встигла випростатися, отже, він зовсім недавно подався звідси.

Ми йшли по сліду, поки тіні не подовжилися і не стало смеркати. В’їхавши на один із пагорбів, я витягнув підзорну трубу і глянув у неї. Мені пощастило — я відразу ж побачив довгу пряму лінію, що тягнеться зі сходу до найвіддаленішої точки на заході. Зрадівши, я передав трубу Віннету і показав, куди треба дивитися.

— Мій брат знає, що це таке? Це схоже на стежку, але ніяке стадо бізонів і жоден загін червоношкірих не залишить у прерії такого сліду, — запитав я.

Віннету відірвався від підзорної труби і здивовано подивився на мене:

— Це стежка для вогняного коня. Ще сьогодні ми будемо там.

Він знову підніс трубу до ока, розглядаючи наближену оптикою колію. Раптом він різко зістрибнув із коня і швидко спустився разом із конем із пагорба. Знаючи, що Віннету нічого не робить без серйозної причини, я, не замислюючись, рушив за ним.

— Там, біля дороги, по якій біжить вогняний кінь, лежать червоношкірі воїни, — пояснив він мені, коли ми зупинилися. — Вони сховалися за пагорбом, але я помітив їхніх коней.

Ми зробили правильно, коли пішли з нашого попереднього місця на пагорбі, де нас легко було помітити. І хоч відстань була занадто великою навіть для гострого зору індіанців, не можна було виключати й можливості, що й вони мають підзорну трубу. Останнім часом я бачив такі труби в багатьох червоношкірих. Технічний прогрес не стоїть на місці, і хоча він невпинно відтісняє червоношкірих, але і їм дає можливість захищатися до останку.

— Як думає мій брат: що хочуть зробити червоношкірі? — запитав я.

— Вони збираються зруйнувати дорогу вогняного коня.

— Мені теж так здається. Думаю, варто підслухати їх.

Я взяв підзорну трубу в нього з рук і попросив його зачекати мене на місці, а сам обережно поповз уперед. Хоч я був переконаний, що вони не підозрюють про нашу присутність, а все одно був дуже обережним. Наблизившись до індіанців, я зміг порахувати їх — тридцять червоношкірих у бойових кольорах причаїлися за пагорбом біля самої залізниці, вони мали не лише стріли, а й рушниці. Коней коло них було забагато, а це означало, що вони збираються напасти на поїзд і взяти щедру здобич.

Раптом за моєю спиною почулося чиєсь ледь чутне дихання. Вихопивши ніж, я блискавично повернувся, готовий схопити ворога за горло і встромити лезо йому в серце. За мною лежав Віннету — він не міг сидіти без діла й вирішив прийти мені на допомогу.

— Уфф! — ледь чутно прошепотів він. — Мій брат наважився підібратися дуже близько, але зате він своїми очима побачив індіанців понка з племені суікс[70], а також їхнього білого вождя Парраноха.

Я з подивом подивився на Віннету.

— Білий вождь?

— Хіба мій брат ніколи не чув про Парраноха, жорстокого вождя атабасків[71]? Ніхто не знає, звідки він прибув до них, але він був дуже відважним воїном, і рада старійшин вирішила прийняти його в плем’я. А коли посивілі вожді пішли в Країну вічного полювання, йому віддали люльку миру племені. Він зняв скальпи з багатьох ворогів, але потім втратив розум, став поводитися з воїнами атабасків, як білі люди поводяться з чорними, і мусив рятувати своє життя втечею. Тепер він сидить біля багаття старійшин індіанців племені понка й водить їхні загони на здобич.

— Мій брат бачив його обличчя?

— Віннету бився з Парранохом на томагавках, але віроломний блідолиций бореться нечесно й зумів уникнути смерті.

— Я відразу зрозумів, що він зрадник. Адже він збирається зупинити вогняного коня, щоб пограбувати й убити моїх білих братів.

— Убити і пограбувати білих людей? — здивувався Віннету. — Але ж він з їхнього племені! Що зробить мій брат?

— Ми почекаємо й подивимося, чи зруйнує він дорогу вогняного коня, а потім поїдемо назустріч моїм братам, щоб попередити їх про небезпеку.

Віннету кивнув на знак згоди. Тоді нерідко траплялося, що червоношкірі й білі грабіжники пускали під укіс поїзди, щоб потім пограбувати пасажирів. У моїй подальшій розповіді таке трапиться щонайменше ще двічі. Сутеніло, і спостерігати за індіанцями ставало все важче. Я попросив Віннету повернутися до коней і чекати мене там, він погодився.

— Якщо виникне небезпека, поклич мене криком куріпки, і я відразу прийду на допомогу.

Він пішов, а я вирішив скористатися темрявою і підкрастися до червоношкірих ближче. Повільно й обережно, прислухаючись до кожного шереху, я поповз до насипу, перетнув залізничне полотно і незабаром побачив тіні індіанців. Минуло чимало часу, поки я доповз до цілі. Перебрався на інший бік насипу і там зачаївся, намагаючись поводитися ще обережніше. Понка були зовсім близько, і я застав їх за роботою. У цій місцевості, на відміну від багатьох інших, довкола валялися великі камені. Індіанці саме стягували їх до залізниці, до мене долітали глухі удари кам’яних брил по рейках і важке сопіння червоношкірих. Не можна було гаяти ні хвилини. Я відповз подалі, скочив на ноги і помчав до Віннету, на ходу намагаючись визначити, звідки з’явиться поїзд. На жаль, я не знав, де ми й коли можна чекати появи потяга, а щоб застерегти машиніста й пасажирів, треба було від’їхати на безпечну відстань.

Від хвилювання я забув подати Віннету умовний знак, тож із розгону налетів на нього у темряві, а він, не чекаючи мене, ледь устиг в останній момент опустити руку з ножем. Ми зрозуміли один одного з півслова і за мить уже сиділи в сідлах і рівним галопом мчали на схід. Місяць ще не зійшов, і тільки бліде мерехтіння зірок освітлювало нам шлях. Минуло чверть години, потім ще чверть. Тож уже можна було не боятися, що поїзд приїде швидше, ніж ми встигнемо дати про себе знати. Але слід було від’їхати ще далі, аби грабіжники не побачили вогнів поїзда і не зрозуміли, що їхній задум розкритий. Американські поїзди світять поперед себе потужним променем, який добре й далеко видно на рівнині. Нарешті мені здалося, що ми достатньо від’їхали від місця засідки. Сп'iшившись і стриноживши коней, ми з пучка сухої трави приготували ґніт, посипали його порохом і, розташувавшись на ковдрах, почали чекати, напружено вдивляючись у темряву.

Раптом удалині з’явився відблиск вогню, який незабаром виріс у яскраве світло, і ми почули стукіт коліс. Я витягнув револьвер і пострілом запалив порох. Розмахуючи палахтючим смолоскипом, я став біля самих рейок, намагаючись привернути увагу машиніста. Той, здається, помітив мене відразу, бо, щойно я махнув смолоскипом уперше, поїзд кілька разів пронизливо свиснув, заскреготіли гальма, і ланцюг вагонів, втрачаючи швидкість, зупинився. Я зробив Віннету знак іти за мною і рушив уздовж потяга, який поволі втрачав швидкість. Врешті він зупинився. Не звертаючи уваги на кондукторів і пасажирів, які визирали у вікна і двері, я побіг до паротяга, кинув свою ковдру, яку завбачливо взяв із собою, на фари і голосно сказав:

— Негайно згасіть світло!


Віннету ІІ

Вождь Американський Кінь з племені сіу. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


Службовці залізничної компанії «Пасифік» — люди кмітливі і при доброму розумі, вони спочатку виконують те, що від них вимагають, і тільки потім ставлять запитання. Вогні погасли, а з віконця локомотива запитали:

— Якого біса ви нас зупинили, сер? Не бачу попереду жодної небезпеки!

— Темрява потрібна, бо попереду на вас чекає зграя червоношкірих, які хочуть пустити потяг під укіс.

— Що? Тисяча чортів! Якщо це правда, то кращого хлопця, ніж ви, я не знаю у всій цій клятій країні! — вигукнув машиніст і зістрибнув на землю. Він потиснув мені руку так міцно, що я ледь не скрикнув від болю.

Нас обступили пасажири.

— Що трапилося? Чому ми стоїмо? Хто ви такі? — сипалися з усіх боків запитання.

Я коротко розповів їм, що попереду на них чекає засідка.

— Чудово! — басом промовив машиніст. — Ми, щоправда, запізнимося й не прибудемо за розкладом, але зате провчимо як слід червоношкірих негідників. Нас не так уже й багато, але всі сміливі, і зі зграєю впораємося. Скільки там тих червоношкірих?

— Тридцять індіанців понка.

— Чудово! Ми з ними впораємося миттю. — він переможно роззирнувся і раптом побачив Віннету. — Боже мій, та це ж червоношкірий!

І машиніст, намагаючись на ходу дістати револьвер, кинувся до Віннету, який гордо стояв неподалік.

— Зупиніться! Це мій друг, який охоче познайомиться зі сміливими вершниками вогняного коня.

— Це вже інша річ! Покличте його сюди. Як його звати?

— Віннету.

— Віннету? — вигукнув хтось із натовпу, і якийсь чоловік, розштовхуючи всіх, протиснувся вперед. — Віннету, великий вождь апачів, тут?

Перед нами постав високий кремезний чоловік, одягнений, на відміну від інших, не як джентльмен і не в форму залізничного службовця, а в мисливський костюм. У темряві я не зміг розгледіти його обличчя. Він став перед вождем і запитав радісним голосом:

— Віннету впізнає свого друга? — радісно спитав чоловік.

— Уфф! — відповів вождь із такою ж радістю в голосі. — Хіба Віннету може забути Вогняну Руку, найкращого з мисливців у прерії? Я багато місяців не бачив мого брата, але не забув його.

— Я тобі вірю, друже, бо почуваю те саме, — відповів вестмен.

— Вогняна Рука? Невже? Неймовірно! — посипалися з усіх боків вигуки, і люди підступали з майже побожним захопленням до вестмена, про хоробрість якого ходило стільки неймовірних легенд у прерії.

— Вогняна Рука? — вигукнув машиніст. — Чому ж, сідаючи в поїзд, ви не назвали нам свого імені? Ми б улаштували вас трохи краще, ніж тих, кого ми тільки з увічливості і за їхні гроші погодилися везти на Захід.

— Дуже вдячний, сер, але я цілком задоволений своїм місцем. Час подумати, що робити з індіанцями в засідці.

Всі відразу ж зібралися довкола нього, ніби мали певність, що його план буде кращим за всякий інший. Я ще раз детально розповів про те, що бачив.

— Отже, ви — друг Віннету? — запитав Вогняна Рука, уважно вислухавши мене. — Я важко сходжуся з людьми, але той, кого поважає Віннету, може завжди покладатися й на мене. Ось вам моя рука.

— Він мій брат, — пояснив Віннету. — Ми пили кров братерства.

— То це ви… — вимовив Вогняна Рука, підходячи до мене впритул, щоб краще розгледіти мене, — той самий…

— Так, він і є Вбивча Рука, чий кулак валить з ніг кого завгодно, — закінчив за нього Віннету.

— Вбивча Рука! Він теж тут! — почулися навколо вигуки.

— Ви — Вбивча Рука? — втупився у мене машиніст. — Віннету, Вогняна Рука і Вбивча Рука зібралися тут. Троє найзнаменитіших воїнів Заходу! Троє непереможних! Червоношкірим грабіжникам не втекти від розплати. Наказуйте, джентльмени, ми чітко виконуватимемо все, що ви скажете.

— От і чудово, — сказав Вогняна Рука. — Там усього тридцять негідників. Нас досить, щоб перестріляти їх без зайвих церемоній.

— Провчити їх слід, сер, але навіщо ж убивати? — заперечив я. — Це ж люди.

— Вони поводяться, як дикі звірі, — відповів він. — Я чув, що ви, навіть коли вам завдають удару в спину, намагаєтеся виправдати ворога. Однак я з іншого тіста. Якби вам довелося пережити те, що пережив я, ви б не знали жалю до негідників. На чолі зграї стоїть Парранох, зрадник і вбивця, а у мене з ним свої криваві рахунки.

— Хуґ! Ти сказав правду, — підтвердив зазвичай не надто категоричний Віннету. Мабуть, він мав свої причини, попри мої докази, вимагати такого суворого покарання.

— Шкодувати їх не можна, тут маєте рацію, — втрутився машиніст. — Що ж ми зробимо?

— Вам доведеться залишитися в поїзді, — сказав Вогняна Рука, — бо якщо вас поранять, н'iкому буде вести поїзд, але всі інші джентльмени можуть і повинні долучитися до битви, щоб показати негідникам, де раки зимують, і назавжди відучити їх грабувати поїзди. Ми підкрадемося до них у темряві й накинемося ззаду. Головне — зробити все несподівано, щоб вони не встигли навіть взятися за зброю. Як тільки ми покінчимо з ними, подамо знак вогнем, і поїзд під’їде, а самі тим часом розберемо завали каміння на рейках. Хто йде з нами, джентльмени?

— Я! Я! Я! — мало не хором відгукнулися чоловіки. Ніхто не хотів втратити виняткову нагоду битися з індіанцями, щоб потім мати змогу розповісти про свої подвиги друзям і знайомим.

— Тоді — до зброї. Вперед! У нас мало часу. Якщо ми затримаємося, Парранох може запідозрити щось, адже індіанці знають, коли має прибути потяг.

Ми з Віннету стали на чолі загону й повели його в потрібному напрямку. У прерії панувала глибока тиша, тож ми намагалися її не порушувати. Не було жодної прикмети кривавої катастрофи, яка незабаром мала там відбутися. Через годину нам довелося лягти на землю й пробиратися вздовж залізничного насипу поповзом. Тим часом зійшов місяць і осяяв усе навколо рівним блідим світлом. Це світло ускладнювало нам підповзання, але загалом так було зручно, бо можна було завчасу побачити всі заглибини й підвищення. І це зменшувало небезпеку зіштовхнутися ніс у ніс з індіанцями. Але водночас збільшувалася ймовірність, що нас виявлять. Я мало не на кожному кроці обережно підводився й озирався, і, як з’ясувалося, недарма: на вершині найближчого пагорба стояв вартовий, і якби він не вдивлявся напружено туди, звідки мав з’явитися поїзд, то неодмінно помітив би нас.

Через хвилину ми побачили й інших індіанців, які сховалися за насипом. На залізничному полотні навпроти них височіла гора з величезних валунів, зіткнувшись з якою поїзд неодмінно зійшов би з рейок. За червоношкірими, які зачаїлися в засідці, стояли їхні коні, що не дозволяло нам підкрастися до зграї з тилу: тварини неодмінно почули б нас і попередили господарів пирханням. Тому нам довелося відмовитися від початкового задуму і залягти за насипом з другого боку дороги. Ми побачили нагромаджене каміння, яке зібрали індіанці, щоб зупинити потяг. Я з жахом уявив собі, що могло би чекати пасажирів, якби ми не попередили їх. Ми просувалися, аж поки не опинилися навпроти індіанців, які лежали, тримаючи зброю напоготові.

Однак, перш ніж кинутися на негідників, треба було зняти вартового. Це завдання надзвичайно важке, бо ж червоношкірий стоїть на пагорбі й бачить у світлі місяця найменшу тінь, а також чує у глибокій тиші кожен шурхіт. Крім того, навіть якщо вдасться підкрастися непомітно, то, аби заколоти вартового ножем, треба буде підвестися й відразу ж опинитися на виду у всіх інших. Зробити це міг тільки Віннету, більше ніхто. Попри небезпеку, він відразу ж погодився виконати це. Він відповз у темряву, а я залишився з білими, напружено вдивляючись у постать вартового, який застиг на вершині. Раптом я побачив, як вартовий махнув руками і беззвучно впав на землю, але через мить знову схопився на ноги і зайняв свій пост: Віннету уколошкав його і, знаючи, що зникнення вартового насторожить індіанців, зайняв його місце. Це була одна з його неймовірних індіанських штучок, і вороги, які застигли у непорушному чеканні, не помітили нічого. Найважче вже було позаду, і тепер уже можна було нападати.

Я вже зібрався подати знак до нападу, як за моєю спиною пролунав постріл: хтось із пасажирів поїзда, незвичний до сутичок, не зумів впоратися з хвилюванням і ненароком натиснув курок. Тож ми негайно скочили на ноги й кинулися через полотно на червоношкірих, які, попри несподіванку, не втратили розважливості й метнулися до коней, щоб вирватися з пастки, в якій опинилися, щоб уже потім визначатися: тікати геть чи битися.

— Стріляйте по конях, — наказав Вогняна Рука.

Прогримів залп, індіанці змішалися з підстреленими кіньми, і в невеликій лощині почалася паніка. Я уважно стежив за рухами понка, і щойно котрийсь із них пробував рушити геть на своєму коні, я стріляв із рушниці Генрі, а тоді Вогняна Рука й Віннету, розмахуючи томагавками, кидалися на ворогів. Як я й думав, від інших білих пуття було мало, вони стріляли здалеку, здебільшого не влучаючи в ціль, і відразу ж кинулися втікати, як тільки декілька індіанців понка, дико виючи, атакували їх із флангу.

Коли я витратив усі патрони зі штуцера і флінта, відклав їх убік і побіг на поміч Вогняній Руці та Віннету зі своїм томагавком. Фактично лише ми втрьох билися зі зграєю.

Знаючи Віннету, я був упевнений, що він зуміє сам упоратися зі своїми ворогами, тому вирішив підтримати Вогняну Руку, оточеного десятком понка. Знаменитий вестмен нагадав мені старих рубак, про яких випадало читати в юності: він люто розмахував томагавком, відбиваючи численні удари, що сипалися на нього з усіх боків, грива волосся розвівалася навколо його голови, а на обличчі, яскраво освітленому місяцем, застиг жорстокий вираз, у якому читалася впевненість у перемозі.

Продираючись крізь натовп червоношкірих, я побачив Парраноха і спробував пробитися до нього, але він кинувся тікати від мене і зіткнувся з Віннету. Побачивши перед собою смертельного ворога, апач вигукнув:

— Парранох! Тепер ти не втечеш від мене! Вуста землі жадають твоєї крові, стерв’ятники розірвуть твоє тіло на частини, а твій скальп прикрасить мій пояс.

Він відкинув томагавк, вихопив з-за пояса ніж, але йому перешкодили завдати смертельного удару. І завадив не хто-небудь, а Вогняна Рука. Відбиваючись від супротивників, він раптом побачив Парраноха і впізнав у ньому людину, яку ненавидів усіма фібрами душі. Зустрічі з Парранохом він шукав довгі роки, і ось тепер доля несподівано віддавала ворога прямо в його руки. Розкидавши індіанців, немов снопи сіна, він став між Віннету та ватажком зграї і затримав занесену для удару руку апача.

— Зупинися, брате! Ця людина належить мені! — вигукнув він. Ти впізнаєш мене, Тіме Фінетті?

Почувши своє справжнє ім’я, Парранох застиг на місці. Але щойно він глянув на обличчя Вогняної Руки, як миттєво вислизнув від Віннету і, немов пущена з лука стріла, помчав у прерії. Я не мав особистих порахунків із Парранохом, але навіть якби він заслуговував на суворе покарання лише за намір напасти на поїзд, мені було б досить і того, що він є смертельним ворогом Віннету. Не роздумуючи, я кинувся навздогін. Вогняна Рука й Віннету побігли слідом, але я знав, що вони не зможуть перегнати мене, хоч і зауважив, що бігають вони не гірше. Вогняна Рука, згідно з легендами, які ходили про нього, був неперевершеним майстром у всьому, чого вимагає від людини життя у прерії, та в його літах вже нелегко було вдаватися до перегонів не на життя, а на смерть. А Віннету вже не раз зізнавався мені, що мене перегнати не зможе. Я задоволено зауважив, що Парранох допустився помилки і, не вивіривши своїх сил, кинувся навпростець замість того, щоб застосувати тактику індіанців, які завжди тікають зигзагами. Тож я величезними стрибками мчав навперейми Парранохові, ретельно виваживши свої сили й переносячи вантаж тіла з однієї ноги на другу. Обоє моїх товаришів відставали все більше, і я вже не чув їхнього дихання за спиною, десь позаду хіба пролунав голос Віннету:

— Нехай мій брат Вогняна Рука зупиниться. Підлий койот Парранох не втече від Вбивчої Руки. Ще ніхто не зумів випередити його, як ніхто не зумів встояти на ногах після його удару.

Зізнаюся, хоча я й не ласий до лестощів, похвала Віннету додала мені сил. Я побіг швидше, ні на мить не спускаючи очей з Парраноха, бо побоювався, що він викине один зі своїх трюків і зуміє сховатися. Місяць світив, але це було дуже тьмяне освітлення, тож мені тим більше не слід було втрачати пильності. До того ж Парранох виявився надзвичайно прудким, і відстань між нами ніяк не скорочувалася, хоч я докладав усіх сил. Але врешті я зауважив, що він сповільнив біг. Незабаром я був уже так близько, що чув його хрипке дихання. Я мав із собою лише ніж і два револьвери. Сокира заважала бігти, тому я викинув її ще на самому початку гонитви. Коли я вже майже наздогнав Парраноха, він кинувся вбік і різко зупинився, пропускаючи мене вперед, щоб завдати удару в спину, але я розгадав його хитрість і рвонувся до нього. Ми зіткнулися, і ніж, який під час бігу я стискав у руці, встромився Парранохові між ребер по саме руків’я. Він важко впав на землю, я, спіткнувшись об його тіло, впав поряд, але відразу ж схопився, готовий до будь-якої несподіванки.

Парранох не ворушився. Я зітхнув і вирвав ніж із рани. Мені не раз доводилося битися врукопаш із вправними й досвідченими червоношкірими мешканцями американських прерій, і на моєму тілі залишилися численні сліди від поєдинків, але це був перший білий, який загинув від моєї руки. Я ніяк не міг позбутися почуття провини, хоч розумів, що річ не в кольорі шкіри і що негідник цілком заслужив такого безславного кінця.

Я все ще роздумував, який саме доказ своєї перемоги мені взяти з собою, коли за моєю спиною почувся шурхіт чиїхось кроків. Кинувшись на землю, я поспішив відповзти від тіла ворога, але з’ясувалося, що причин для тривоги немає: до мене наближався Віннету, який турбувався за мене.

— Мій брат швидкий, як стріла апача, а його ніж завжди влучає ворогові в серце, — вимовив він, дивлячись на розпластаного на землі Парраноха.

— Де Вогняна Рука? — запитав я, турбуючись за вестмена, що залишився наодинці з прерією, в якій ще бродили залишки розсіяної нами зграї червоношкірих.

— Вогняна Рука сильний, як ведмідь, але на його ногах пута прожитих років. Мій брат не хоче прикрасити себе скальпом койота з племені атабасків?

— Я дарую його моєму братові Віннету.

Трьома надрізами апач окреслив скальпове пасмо на виголеному черепі Парраноха і різким рухом зірвав із голови такий бажаний для червоношкірого бойовий трофей.

Тим часом у блідому світлі місяця я помітив темну пляму, що рухалася до нас, і зробив Віннету застережливий знак. Ховаючись у густій траві, ми відповзли вбік.

— Нехай Віннету пригнеться нижче до землі, — сказав я. — Щоб не довелося захищати скальп білого вождя!

Кілька індіанців понка надзвичайно обережно наближалися до нас. Мабуть, вони шукали своїх. Апач безшумно відповзав убік від тіла, я — за ним. Старий Вогняна Рука давно мав би наздогнати нас, але, мабуть, він побіг у якомусь іншому напрямку, коли Віннету порадив йому не наздоганяти Парраноха. Тут ми помітили, що індіанці, які крадуться в темряві, ведуть за вуздечки коней, а отже, вони могли в будь-який момент утекти. Але для нас це було небезпечно, тож треба було захопити їхніх коней.

Поки ми з усіма пересторогами заходили до них з тилу, щоб опинитися поміж їхніми спинами і кіньми, червоношкірі виявили тіло вождя. Вони не сподівалися знайти труп так далеко від місця битви і, мабуть, подумали, що вождь добіг сюди пораненим, аж тоді помер. Коли пролунали їхні сповнені жаху вигуки, ми з Віннету, не даючи ворогам отямитися, стрибнули на двох коней, які стояли ближче до нас, а потім перерізали вуздечки і пришпорили тварин. За нашими спинами почулося розпачливе виття, але перелякані смертю вождя червоношкірі не наважилися пуститися в погоню за нами. Ми теж не хотіли продовжувати бій — ватажок грабіжників був убитий, його скальп прикрашав пояс Віннету, до того ж ми забирали з собою двох коней. Я уявив собі, як зараз почуваються індіанці понка, і посміхнувся. Мабуть, щось подібне подумав і Віннету, тому що не зміг утриматися від переможного крику. Та попри радість, нас не покидала тривога за Вогняну Руку, і наші побоювання підтвердилися — на місці недавнього бою вестмена не було.

Перемога була повною. Білі пасажири, які допомагали, а точніше, не допомагали нам, зносили докупи мертвих індіанців. Поранені втекли разом з живими. Там, де колія була завалена камінням, розпалили багаття, яке давало світло і водночас було сигналом для машиніста. У світлі багаття пасажири відкочували за насип валуни, що перегороджували шлях поїзду. Вдалині з’явилися вогні локомотива.

Поїзд повільно наблизився й зупинився перед перешкодою, із вагонів висипали ті, хто не брав участі в битві, а також залізничні службовці й дами, всі кинулися розпитувати нас про битву. Я коротко розповів про події, і всі дружно почали дякувати і розхвалювати нас, а начальник потяга пообіцяв згадати нас у звіті й повідомити наші імена в газети.

— Це зовсім ні до чого, сер, — відповів я. — Ми — прості вестмени й не шукаємо слави, а Віннету й так досить відомий своїми подвигами. Але якщо вже вам так хочеться комусь віддячити і когось прославити, то можете рознести по всій Америці імена хоробрих джентльменів, які підтримали нас у сутичці з ворогами. За п’ять хвилин вони спалили таку силу-силенну пороху, що його вистачило б, аби перестріляти половину індіанців від Канади до Мексики. Вони заслужили, щоб про їхній подвиг написали газети.

— Ви справді так думаєте, сер? — запитав начальник потяга, який не зрозумів іронії.

— Ну звичайно.

— То вважаєте, що вони поводилися хоробро?

— Надзвичайно.

— Я дуже радий, сер. Неодмінно запишу їхні імена й передам у газету. А де знаменитий вестмен Вогняна Рука? Сподіваюся, він живий?

— Мій брат Вогняна Рука втратив слід Парраноха, — стурбовано втрутився Віннету. — А якщо він зустрів нових ворогів і потребує нашої допомоги? Я і Вбивча Рука підемо його шукати.

— І негайно, — підтвердив я. — Бо дуже ймовірно, що він у небезпеці. Сподіваємося, що ви не поїдете до нашого повернення.

Я підібрав свій штуцер, який кинув на землю ще на самому початку рукопашного бою, зарядив його, Віннету також позбирав свою зброю, і ми пішли до того місця, звідки я кинувся за Парранохом. Світло місяця був занадто слабким, щоб покладатися на власний зір, тож нам довелося уважніше прислухатися. Проте шум локомотива заглушав усі звуки, і тільки коли ми відійшли від нього на значну відстань, змогли розрізняти нічні шерехи.

Ми марно зробили кілька кіл по прерії, все розширюючи їх, і я вже подумував повернутися до поїзда з надією, що Вогняна Рука встиг за час нашої відсутності повернутися туди, як раптом десь здалеку до нас долетів приглушений зойк.

— Це Вогняна Рука! Індіанці намагаються ніколи не видавати себе криком, — сказав Віннету.

— Я теж думаю, що це він, — відповів я, стривожившись і зрадівши водночас. — Швидше туди!

Ми кинулися бігти, але відразу зупинились і здивовано подивилися один на одного: Віннету збирався бігти на північ, а я — на схід.

— Чому мій брат біжить у той бік? Крик долинув із півночі, — спитав Віннету.

— Ні, зі сходу, — заперечив я. — Слухай!

Крик повторився, та ми знову не змогли дійти згоди.

— Бачиш, ти помилився, нам треба бігти на схід.

— Помиляється мій брат, — наполягав Віннету.

— Ми не маємо часу на суперечки. Вогняній Руці загрожує небезпека, тому нехай мій брат іде на північ, а я піду на схід, — запропонував я. — Один з нас неодмінно знайде його й виручить із біди.

— Хай буде так! — погодився Віннету.

Вождь апачів побіг в один бік, я — в другий. Знаючи, що Віннету ніколи не помиляється, я на бігу сварив себе, що не побіг за ним, але незабаром переконався, що цього разу мав рацію все-таки я. Голос було чутно все голосніше і виразніше, і цей голос кликав на допомогу. Нарешті я побачив індіанців, які розмахували томагавками, і Вогняну Руку, який, стоячи вже на колінах, насилу відбивав удари. Це були ті самі індіанці, в яких ми забрали коней.

— Тримайтеся, я тут! — вигукнув я.

Коли відстань між нами скоротилася до п’ятдесяти кроків, становище Вогняної Руки стало зовсім небезпечним: побачивши, що я поспішаю на допомогу, індіанці кинулися битися ще завзятіше, томагавки так і виблискували над його головою. Зволікати було не можна, ще хвилина — і вестменові розкроїли б череп. Тому я зупинився і скинув штуцер. Після довгого бігу я важко дихав, серце калатало в грудях, руки тремтіли. Стріляти було небезпечно, тим більше в такому непевному світлі місяця: я міг випадково потрапити в того, кого хотів врятувати. Але іншого виходу не було; затримуючи подих, я тричі натиснув курок і з радістю побачив, що всі троє індіанців один за одним звалилися на землю.

— Слава Богу! — вигукнув Вогняна Рука, коли я підбіг до нього. — Ви таки встигли! І я, чорт забирай, завдячую вам життям. Сподіваюся, що колись таки зможу відплатити вам тим же.

— Ви поранені? — запитав я, підбігши до нього.

— Загрози для життя немає. Лише два удари томагавка по ногах. Вони не могли дістати мене вище пояса, тому рубали по ногах, щоб я впав на коліна.

— Дозвольте мені оглянути рани. Ви, напевно, втратили багато крові.

— Добре. Дивіться. Але ви неймовірний стрілець! При такому світлі й після такого тривалого бігу влучити всім трьом у голови! Вони усі мертві. На таке здатний лише Вбивча Рука! Коли ви кинулися в погоню за Тімом Фінетті, у мене в стегні вже стирчала одна стріла, ось чому я не міг встигнути за вами. Я відстав і, поки шукав ваші сліди, трохи заблукав. Тут мене й підстерегли індіанці. Мерзотники ховалися в густій траві, і коли я підійшов до них, завдали мені кілька ударів по ногах. Бігти після цього я вже не міг, зі зброї в мене залишався тільки ніж і власні кулаки, тож якби ви не прийшли мені на допомогу, мій скальп прикрасив би пояс одного з цих бандитів. Ви нагодилися дуже вчасно. Я вам цього ніколи не забуду!

Поки вестмен говорив, я оглянув його рани: вони були болючі й численні, але, на щастя, справді не було небезпеки для життя. Трохи згодом з’явився Віннету і допоміг мені перев’язати Вогняну Руку. Він визнав, що цього разу слух підвів його. Залишивши убитих індіанців на поживу звірам і птахам, ми побрели до залізниці. Ішли дуже повільно, бо Вогняна Рука не міг іти швидше. Тож не здивувалися, що поїзд нас не дочекався. Він і так уже надто вибився із графіка, тож затриматися ще довше вони просто не могли.

Коні, яких ми відбили в індіанців, стояли коло наших, і це було непогано, бо можна було транспортувати Вогняну Руку. Нам довелося через його рани зробити привал на декілька днів і почекати, щоб він набрався сил. На відстані шести годин їзди ми знайшли струмок, на берегах якого росли дерева, там ми й зупинилися.


Через пустелю Мапімі | Віннету ІІ | У «фортеці»