У «фортеці»

Минуло кілька днів, поки ми змогли вирушити в дорогу до «фортеці» Вогняної Руки. Його рани гоїлися повільно, і весь цей час ми жили в тривозі й постійній готовності до нападу індіанців сіу, на чиїй території ми перебували. Наші рушниці мовчали, щоб не привертати уваги червоношкірих, але ми не голодували: ставили сітки — і здобичі було достатньо.

Однієї ночі я сидів із Вогняною Рукою біля багаття, а Віннету був на сторожі і кружляв довкола нашого табору.

— Може, мій брат присяде з нами, — звернувся до нього Вогняна Рука, коли той мовчазною тінню укотре проходив повз нас. — Ми далеченько відійшли від стежки індіанців сіу, і тут нам, мабуть, небезпека не загрожує.

— Очі апача завжди відкриті. Він не довіряє ночі, бо вона мінлива, як жінка, — відповів Віннету, розчиняючись у темряві.

— Він ненавидить жінок, — зауважив я, вважаючи, що починаю одну з тих легких бесід, які ведуть у спокої та тиші під мерехтливими зірками й потім згадують багато років.

Вогняна Рука відкрив футляр, що висів у нього на шиї, вийняв дбайливо замотану люльку, повільно, немов чаклуючи, набив її тютюном і закурив.

— Ви так думаєте? Ви помиляєтеся.

— Але так мені здалося з того, що він говорив, — сказав я.

— Власне, здалося. Але насправді це не так, — відповів Вогняна Рука. — Була одна жінка, за яку він готовий був битися і з людьми, і з сатаною, і з усім світом. Та схоже, що відтоді він забув слово «скво».

— Чому ж він не привів її у свій вігвам?

— Бо вона кохала іншого.

— Хіба червоношкірі запитують про це жінку?

— Це був особливий випадок, вона любила його друга.

— І як же звали його друга?

— Сьогодні він має ім’я Вогняна Рука.

Я підняв очі, здивований тим, що почув; знову я мимоволі доторкнувся до якоїсь повної трагізму історії, що на кожному кроці трапляються на Заході.

Я не збирався та й не мав права розпитувати вестмена про деталі цієї історії, але, мабуть, цікавість була написана на моєму обличчі, тому що Вогняна Рука вимовив:

— Ліпше не будемо ворушити минулого, сер. Повірте мені, я просто не можу про це говорити. Якби мені захотілося комусь розповісти про це, вилити душу, то ви, хоч і такий молодий, були б єдиною людиною, якій я б довірився. Ви стали для мене по-справжньому рідним за той час, що ми провели разом.

— Дяку за довіру, сер. Я теж почуваю до вас приязнь.

— Я знаю, знаю. Ви не раз довели це, рятуючи мене. Якби не ви, мене би вже не було. Я опинився у страшенно складній ситуації і стікав кров’ю, як бізон, у якого влучило безліч стріл. А тут з’явилися ви. Шкода тільки, що не я сам розправився з Тімом Фінетті. Повірте, я дав би собі відрубати руку, аби насолодитися помстою.

Після цих слів спокійне й відкрите обличчя вестмена спотворилося гримасою ненависті. Він лежав поруч зі мною з палахтючими очима і стиснутими кулаками. Якою ж сильною мала бути ворожнеча між ними, якщо навіть після смерті Парраноха Вогняна Рука був охоплений жагою помсти!

Зізнаюся, що моя цікавість що мить, то зростала, думаю, кожна людина на моєму місці почувала б те саме. А тут я ще й раптом довідався про загадкову історію кохання, яку Віннету приховував навіть від мене, свого найкращого друга і брата. Але треба було набратися терпцю й чекати, поки все з’ясується само собою.

Рани Вогняної Руки загоїлися швидше, ніж ми думали, тож уже через кілька днів ми їхали землями індіанців пауні й арапахо до річки Манк'iціти, на якій стояла «фортеця» вестмена. Там я збирався пополювати за хутром, а потім із групою траперів на чолі з Вогняною Рукою рушити через Дакоту до озер. Якось увечері ми мовчки сиділи біля вогнища, підводячись тільки для того, щоб підкинути хмиз у вогонь. Раптом на моєму пальці блиснув перстень. Вогняна Рука досвідченим оком помітив його й несподівано підхопився на ноги.

— Що це за перстень у вас на пальці, сер? — запитав він, не приховуючи хвилювання.

— Це пам’ятка про один із найстрашніших днів мого життя.

— Ви мені дозволите подивитися на нього?

_{Генрі Вільсон з дружиною, з племені апачі-мохаве (явапай). Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.}

Я подав йому перстень, він довго розглядав його з усіх боків і нарешті запитав, чомусь дивлячись убік:

— Як він до вас потрапив?

— Від одного хлопчика з Нью-Венанґо.

— З Нью-Венанґо? — скрикнув Вогняна Рука. — Ви були у Форстера? Бачили Гаррі? Що ж це ви таке говорили про найстрашніший день вашого життя?

— Того дня мені й моєму вірному коневі загрожувала небезпека бути засмаженим живцем, — відповів я, простягаючи руку по перстень.

— Залиште його поки що мені! — глухо вимовив Вогняна Рука, стискаючи перстень у кулаці. — Я маю знати, як цей перстень потрапив до вас. Я маю на це право. Святе право, найбільше з усіх людей на землі!

— Заспокойтеся, сер, я не збираюся оскаржувати ваші права. Повірте, якби хтось інший посмів не повернути мені перстень, я змусив би його. Вам же я розповім усе докладно, а ви розкажете про свої права.

— Говоріть! Якби я побачив цей перстень у людини, якій довіряю менше, ніж вам, це стало б для тої людини смертним вироком. Тому розповідайте мерщій!

Отже, таємниці множилися, і всі вони спліталися в один вузол. Вогняна Рука був знайомий з Гаррі та Форстером, а хвилювання, що охопило його, свідчило про те, що ці люди були йому близькі. Цікавість пекла мене, я ледве придушив бажання розпитати вестмена і взявся сам розповідати про зустріч із хлопчиком.

Вогняна Рука лежав біля вогнища навпроти мене, на його дивно напруженому обличчі танцювали відблиски вогню, він дуже уважно ловив кожне моє слово, а коли я дійшов до опису пожежі й розповів, як схопив Гаррі та помчав із ним вниз по річці, він не витримав, скочив на ноги й вигукнув:

— Боже мій, це був єдиний шлях до порятунку! Продовжуйте, прошу вас!

Я теж підвівся, схвильований страхітливими спогадами, і продовжив розповідь. Вогняна Рука стояв навпроти мене з широко розплющеними очима, втупившись очима на мої губи, наче боявся пропустити навіть слово, а його тіло тремтіло від напруги, ніби це він, а не я, сидів із хлопчиком на спині коня, який мчав крізь полум'я і стрибав у вир річки, ніби це він долав страх смерті й намагався дістатися до прямовисної, порізаної тріщинами скелі. Не тямлячи себе, він вхопив мене за плече і стиснув із такою силою, що мені довелося зціпити зуби, щоб не закричати від болю. Хрипке дихання, що більше нагадувало стогін, вирвалося з його грудей.

— Боже! — скрикнув він зі сльозами на очах, коли почув, що я разом із хлопчиком щасливо добрався до краю яру, де вогонь не міг дістати нас. — Це жахливо! Мені здавалося, ніби я сам горю в полум’ї, хоч і розумів, що ви врятували його, інакше він не подарував би вам перстень.

— Він мені його й не подарував. Перстень зісковзнув з його пальця, а він не зауважив цього.

— Тоді ви мусили повернути чужу річ власникові.

— Я хотів зробити це, але Гаррі втік від мене. Мені вдалося побачити його лише наступного дня, в колі якоїсь родини, яка не загинула, тому що їхній будинок стояв на високій скелі.

— І ви сказали йому про перстень?

— Ні. Мене не підпустили до нього і навіть вистрелили в мене.

— Упізнаю Гаррі. Він найбільше ненавидить боягузтво і сплутав вашу витримку з полохливістю. А що сталося з Форстером?

— Я чув, що вціліла лише одна сім’я, інші загинули у вогні.

— Яке жахливе покарання за дурнувате і навіть смішне рішення злити нафту в річку, щоб підняти на неї ціни.

— Ви знали його? — запитав я.

— Мені довелося кілька разів побувати в його будинку у Нью-Венанґо. Він був дуже самовпевнений і захланний, хоча йому слід було поводитися ввічливіше. Принаймні зі мною.

— Там ви й познайомилися з Гаррі?

— З Гаррі? — перепитав він із дивною посмішкою. — Я давно з ним знайомий. Ми зустрічалися й у Нью-Венанґо, і в місцевості Омаха, де живе його брат, та в інших місцях.

— Розкажіть мені про нього. Хлопчик зацікавив мене.

— Тільки не зараз. Ваша розповідь так розхвилювала мене, що я не маю сили на таку розмову. Потім я розкажу вам усе, що знаю. Він не повідомив вам, що йому потрібно було в Нью-Венанґо?

— Ні, він сказав тільки, що заїхав туди по дорозі.

— Он як! Тож ви цілковито впевнені, що йому вдалося уникнути небезпеки?

— Цілковито впевнений.

— А бачили ви, як він стріляє?

— Я вже казав, що він кулею збив квітку з моєї шапки. Незвичайний хлопчик!

— Так-так, ваша правда. Незвичайний! Його батько — старий досвідчений трапер, він сам ллє кулі, і вони завжди влучають у ціль. Від нього Гаррі й навчився стріляти. І не думайте, що він стріляє, тільки щоб похизуватися. Коли буде потреба, він покаже себе.

— А де ж його батько?

— То тут, то там. Це старий волоцюга, але я вас обов’язково з ним познайомлю.

— Мені було б дуже приємно, сер.

— Ви заслужили на його подяку.

— Що ви, не варто говорити про такі дрібниці.

— Я розумію. Ми вже достатньо добре знайомі, щоб я встиг зауважити, що ви не полюбляєте хвалитися. Ось вам перстень. Колись ви зрозумієте, як я вам довіряю, і оціните мій вчинок. — Він із незрозумілою мені багатозначністю поглянув на мене. — Піду-но я заміню Віннету на варті. А ви лягайте спати й наберіться сил для завтрашнього переїзду. Завтра і нам, і коням буде несолодко — за один день доведеться подолати відстань, на яку ми планували потратити два дні.

— Хіба ми не збиралися завтра дістатися тільки до Ґрін-Парк. Чому раптом такий поспіх?

— На те є свої причини. Добраніч.

— Спокійної вам варти й не забудьте розбудити мене, коли буде моя черга.

— Спіть. Ви й так зробили для мене багато. Дозвольте й мені зробити хоч щось для вас.

Мною оволоділи дивні й суперечливі почуття. Я перевертався з боку на бік і не міг заснути, намагаючись хоч якось пояснити поведінку вестмена, але кожна здогадка здавалася безглуздішою за іншу. Я ще довго крутився після того, як Віннету повернувся із варти і загорнувся в ковдру, щоб поспати. Мене розхвилювали спогади про страшний вечір, коли я мало не засмажився живцем, коли в полум’ї згоріли десятки людей, подробиці трагедії стояли в мене перед очима. А серед них у моїй свідомості, що перебувала на межі засинання, раптом з’являвся Вогняна Рука, на обличчі якого застигла дивна гримаса напруги й муки, а у вухах звучали його слова: «Ви й так зробили для мене багато».

Прокинувшись на світанку, я побачив, що біля багаття нікого немає. Обидва мої товариші були десь поблизу, бо над вогнем висів казанок із водою, а поряд лежало нарізане скибками м’ясо, яке залишилося від вечері, і стояв розв’язаний мішок із борошном для коржів.

Відкинувши ковдру і здригаючись від ранкової прохолоди, я попрямував до струмка, щоб умитися, і побачив Віннету й Вогняну Руку, які сиділи на березі. Помітивши моє наближення, вони замовкли, з чого можна було зробити висновок, що говорили про мене.

Через півгодини ми вже скакали до Манк'iціти, що лежала за двадцять миль від Міссурі. Коні відпочили за ніч і бадьоро бігли в ранковій прохолоді. Обоє моїх друзів час від часу поглядали на мене, і мені здалося, що вони почали ставитися до мене по-іншому, зі ще більшою повагою і любов’ю. Мені всю дорогу приємно було спостерігати, з якою уважністю і запопадливістю ставилися одне до одного ці двоє кровних братів. Вони не могли б турбуватися одне про одного більше, а тепер і я став об’єктом цієї безмежної турботи. Досі Віннету ставився до Вогняної Руки з більшим теплом, ніж до мене, і я навіть міг би ревнувати, але не ревнував.

Опівдні ми зробили привал, і Вогняна Рука пішов на розвідку, а я дістав з мішка наші припаси. Віннету розлігся на траві поруч, спостерігаючи за мною, і раптом несподівано сказав:

— Мій брат відважний, як тигр, і мовчазний, як скеля.

Я нічого не відповів на цей незвичайний вступ.

— Він прорвався крізь полум’я палахкої нафти і жодним словом не обмовився про це своєму братові Віннету, — провадив далі вождь апачів.

— Язик чоловіка, — відповів я, — як шабля у піхвах. Вона занадто гостра, аби просто забавлятися.

— Мій брат мудрий, і його вуста кажуть правду, але Віннету непокоїть, що серце його улюбленого брата закрите перед ним, як скеля, всередині якої ховаються золоті самородки.

— Але хіба серце Віннету завжди було відкрите переді мною?

— Віннету відкрив своєму братові таємниці лісів і прерій. Віннету навчив його читати сліди, вбивати ворога, знімати скальп і ще багато всього, що повинен уміти великий воїн.

— Це правда, все це Віннету зробив, але хіба він розповів мені про Вогняну Руку, який полонив його серце, і про жінку, пам’ять якої Віннету береже й досі?

— Віннету любив її, а любов не живе на губах. Чому мій брат не розповів мені про хлопчика, якого він виніс із вогню?

— Бо це прозвучало б як вихваляння. Ти знаєш цього хлопчика?

— Я носив його на руках, показував йому квіти на полях і дерева в лісі, риб у воді й зірки на небі. Я навчив його пускати стрілу з лука і приборкувати дикого мустанга. Я подарував йому язик червоношкірих, і я ж таки подарував йому пістолет, куля з якого вбила Рібанну з племені ассінібойнів.

Я завмер від подиву і втупився у нього. У мені прокидалося почуття, яке я не наважився висловити. Може, я б і зробив це, але повернувся Вогняна Рука, і ми взялися готувати обід. Я все думав про те, що розповів мені Віннету, згадав слова Гаррі і дійшов висновку, що батьком хлопчика був Вогняна Рука. Його вчорашня поведінка тільки підтверджувала правильність моєї здогадки, але він говорив про цього батька у третій особі й не сказав нічого, що могло би обернути моє припущення на певність.

Відпочивши, ми знову рушили в дорогу. Коні, немов передчуваючи, що незабаром на них чекає тривалий відпочинок, бігли легко і швидко, а коли вже сутеніло, перед нами постав гірський ланцюг, за яким протікала Манк'iціта. Через кілька годин ми в’їхали у глибокий яр, який провадив, як мені здалося, просто до річки.

— Стій! — пролунало зненацька з кущів, і ми побачили націлене на нас дуло рушниці. — Пароль!

— Мужність.

— І?

— Мовчання, — відповів Вогняна Рука, намагаючись за колючими гілками розгледіти обличчя того, хто питав.

Нарешті з кущів вийшов чоловік, побачивши якого, я занімів від здивування. З-під сумно обвислих крисів фетрового капелюха, чий вік і колір здивували б навіть бувалого вестмена, визирала обросла густою посивілою щетиною фізіономія, оздоблена носом завбільшки з чималий флюгер^[72]. Маленькі кмітливі оченята, немов обмацуючи нас, перебігали з однієї постаті на іншу. Невелике тіло приховувала химерного крою куртка, пошита з грубо вичиненої шкіри, яка теліпалася на ньому, як на кілку. Чоловік був схожий на дитину, яка для забави одягла дідову куртку. Він міцно стояв на землі, спираючись на пару худих і кривих ніг в обшарпаних мисливських штанях, з яких господар, здавалося, виріс років десять тому. Чоботи на худих і кривих ногах були явно завеликі, і дивувало, що він не губить їх на ходу. Штани були такі поношені, що їх слід було поміняти вже багато років, а то й десятиліть тому. Чоловік тримав стару рушницю, до якої я б торкався дуже обережно. І коли цей чоловік з надзвичайною поважністю на обличчі рушив до нас, то годі було собі уявити переконливішу карикатуру на вестмена. Словом, це був Сем Гоукенс власного персоною!

— Семе Гоукенсе! — звернувся до нього Вогняна Рука. — Невже твої оченята настільки осліпли, що ти питаєш пароль у мене?

— Ні, сер. Просто я вважаю за потрібне нагадувати усім, хто прибуває, про обов’язок пам’ятати пароль і дотримуватися наших правил. Сердечно вітаю вас, джентльмени. Ото вже радості буде в таборі! Я щасливий до нестями, що знову бачу мого ґрінгорна, якого тепер усі звуть Вбивчою Рукою, і великого вождя апачів Віннету, щоб мене качка копнула!

Він простягнув до мене обидві руки, я зістрибнув з коня, і ми обнялися, від чого його куртка заскрипіла, як порожня дерев’яна коробка. Я зауважив, що вестмен постарів. На його обвітреному обличчі з’явилися нові зморшки, а досі чорні вуса й борода посивіли.

— Я страшенно радий знову бачити вас, любий Семе, — сказав я, щиро радіючи зустрічі. — Зізнайтеся чесно, ви говорили Вогняній Руці, що давно знаєте мене, що ми друзі і що ви були моїм наставником?

— Був гріх, хвалився, і не раз.

— А він ні словом не обмовився, що я зустріну тут вас!

Вогняна Рука усміхнувся на мій докір і вимовив:

— Мені хотілося потішити вас приємною несподіванкою. Як ви вже переконалися, я багато чув про вас із перших вуст. Ми часто говорили про вас. Зустрінете тут ще двох своїх давніх знайомих.

— Діка Стоуна й Вілла Паркера? Нерозлучних друзів Сема?

— Звичайно. Уявляю, як вони зрадіють з вашої несподіваної появи. Семе, хто сьогодні вдома?

— Всі, крім Білла Балчера, Діка Стоуна й Гарріса, які вирушили по м’ясо. Наш маленький сер теж тут.

— Я вже знаю про це. Як вам тут жилося? Червоношкірі не турбували?

— Дякую, сер, як у Бога за пазухою. А що стосується червоношкірих, ніяк не згадаю, коли востаннє бачив їх. Моя старенька Лідді, — тут він тицьнув пальцем у свою допотопну рушницю, — дуже за ними скучила.

— Як наші пастки?

— Принесли непоганий урожай, качка б мене копнула! Самі побачите, сер. Води у воротах небагато, можете їхати, джентльмени.

Він повернувся до нас спиною, продерся крізь колючі зарослі і знову зайняв свій пост у кущах, а ми поїхали далі. Сем Гоукенс сторожив вхід до «фортеці», і я став уважно роздивлятися довкола, щоб побачити ворота.

Перед нами простяглася вузенька долина, довкола якої височіли стрімкі скелі, зарослі чагарями, до обох бічних скель можна було дотягтися руками, ставши посередині долини. У долині був струмок, на його кам’яному дні не залишалося жодного сліду, а прозора вода струмка стікала до невеличкої ріки, на березі якої ми й увійшли у володіння вестмена. Вогняна Рука повернув там, ми поїхали за ним, повільно пересуваючись проти течії. Тепер я нарешті зрозумів слова Сема Гоукенса, бо води у струмку справді було небагато. Ми проїхали зовсім трохи, і перед нами раптом ніби зімкнулися скелі, здавалося, це кінець шляху. Але, на мій подив, Вогняна Рука їхав собі далі, і я побачив, як він зникає просто в скелі. Віннету — за ним, і коли я доїхав до цього загадкового місця, то побачив, що лише там густі зарослі плюща не заплітали каміння, як це було всюди довкола, а були лише своєрідною завісою й одночасно входом до тунелю, у якому стояла густа темрява. Ми дуже довго їхали в пітьмі, петляючи звивинами лабіринту, аж поки перед нами знову заясніло денне світло, і ми опинилися в іншій долині, дуже схожій на ту, з якої щойно виїхали. Ця долина була значно більша і з усіх боків оточена скелями. Кущі оперізували майже бездоганне коло долини, де табун коней і мулів мирно щипав травичку. Біля них ліниво бродили пси, схожі на вовків, з тієї особливої породи, яку індіанці використовують для охорони своїх овечих табунів. Осторонь від них, висунувши язики, на траві лежала зграя інших собак — маленьких пімо, які дуже швидко набирають ваги і м’ясо яких, як і м’ясо пуми, вважається вишуканими ласощами.

— Оце і є моя «фортеця», — вимовив Вогняна Рука. — Тут нам не загрожує ніяка небезпека.

— Чи можна проникнути сюди іншим шляхом? — запитав я.

— Ні. З іншого боку сюди не проникне навіть миша. Індіанці й не здогадуються про існування цієї долини.

— Як же ви її відкрили?

— Якось на полюванні я погнався за єнотом, і він привів мене сюди. Я, звичайно, зробив долину своїм володінням.

— І ви жили тут сам?

— Спочатку сам. Я не раз рятувався тут від індіанців, а потім зібрав моїх товаришів, ми спільно полюємо й справляємося з зимовими клопотами.

Пролунав пронизливий свист, і з кущів почали виходити люди, яких навіть недосвідчена людина з першого погляду розпізнала б як вільних громадян Дикого Заходу. З радісними вигуками вони оточили нас, плескали по плечах, радісно тиснули руки. Серед них був і мій друг Вілл Паркер, він так зрадів, побачивши мене, що поводився, немов клоун. Паркер по-дружньому привітався і з Віннету. Посеред цього галасу, який можна було собі дозволити тільки тому, що місце було так надійно сховане, Віннету тихенько вислизнув із натовпу, розсідлав коня, поплескав його по шиї, даючи зрозуміти, що той має сам подбати про свою вечерю, і відійшов убік.

Нашого господаря оточили з усіх сторін і закидали питаннями, тож він не мав змоги приділити нам увагу. Як і Віннету, я пустив коня пастися, а сам почав оглядати долину. Мабуть, колись, у доісторичні часи, розпечені кам’яні маси роздулися від внутрішньої напруги, немов мильна бульбашка, і луснули. Сонце, вітер і дощі за тисячу років зруйнували кам’яну твердиню й обернули гігантську вирву на долину, а струмок, що б’є з-під землі, проклав у скелях тунель, через який ми й проникли сюди.

Я йшов краєм долини уздовж стрімких скель. То тут, то там я бачив печери, входи до яких закривали шкури диких тварин. Це були печери для житла і зберігання провізії. Адже там, як я зрозумів, жило чимало людей. Та, судячи з кількості скво, яких я побачив дорогою, ще чимало чоловіків були на полюванні і повернуться, мабуть, аж на початку зими, а то ще недовго чекати. На високому виступі стояв курінь, до якого вела вузька стежка з вирубаними в кам’яній стіні сходинками. Я вирішив піднятися туди, щоб оглянути долину зверху.

Коли я вже був нагорі, з куреня вийшов хлопчик і, не помічаючи мене, став біля самого урвища, прикрив долонею очі від сонця і дивився вниз, у долину. Одягнений він був у строкату мисливську сорочку з грубої тканини, пошарпані штани й маленькі мокасини, вишиті бісером і прикрашені голками дикобраза. На голові була зав’язана червона хустка, й такого ж кольору шалик оперізував його тонку постать.

Почувши шум кроків, хлопчик озирнувся, і я зрадів, упізнавши Гаррі.

— Гаррі! Я не вірю своїм очам, чи це ти? — вигукнув я й радісно кинувся до нього, але очі хлопчика дивилися на мене холодно і вороже.

— Якби це не було можливо, сер, ви б мене тут не зустріли, — відповів він. — Але привілей запитувати маю радше я. За яким правом ви порушили спокій нашого табору?

«Невже я заслужив таке хамство?» — подумки запитав я себе, але вголос промовив зовсім інше. У моєму голосі не було загрози, тільки холодне застереження:

— Я думаю, ви ще пошкодуєте про ці слова.

Я повернувся до нього спиною і став обережно спускатися назад, у долину. Отже, я правильно припускав, що Гаррі — син Вогняної Руки. Звичайно, він був ще надто молодий, і слід ставитися до нього поблажливо, але я таки образився, бо не розумів, чому він вважав мене боягузом. Але я собі постановив приховати своє роздратування і підійшов до великого багаття у центрі табору.

Уже звечоріло. Навколо великого багаття зібралися всі мешканці «фортеці». До Гаррі, як я вже переконався, вони ставилися як до рівного, він сидів серед дорослих і вів з ними чоловічі бесіди, уникаючи погляду на мене, хоч я зауважив, що дивився він уже не так люто, як раніше.

Біля багаття розповідали про останні пригоди в околицях, я трохи послухав, а потім підвівся й пішов до коня. Уже за кілька кроків від багаття було геть темно. Над головою мерехтіло небо з тисячами зірок, які розсіювали привітне світло кудись у щасливіші небесні світи, де люди не нападають одне на одного зі зброєю в руках. Ластівка зустрів мене радісним іржанням і потерся головою об моє плече, а я трохи почесав йому гриву: відколи він виніс мене з полум’я, я ще сильніше полюбив його.

Раптом кінь пирхнув, що мало застерегти мене від чогось, і я озирнувся. Від багаття хтось наближався до мене, на голові постаті можна було розгледіти контури замотаної хустки. Це був Гаррі.

— Вибачте, якщо заважаю, — промовив він із несподіваним збентеженням у голосі. — Я хочу подякувати вашому коневі за те, що він врятував мене. Я завдячую йому життям.

— Справді? Мій кінь до ваших послуг. А я не хочу заважати вам, тому — добраніч.

Та не встиг я зробити й кількох кроків, як Гаррі покликав мене:

— Зупиніться, сер!

Він підійшов до мене і тремтячим голосом, не приховуючи хвилювання, сказав:

— Я образив вас, вибачте мені.

— Ви не можете мене образити, — відповів я холодно. — Я ставлюся до вас достатньо поблажливо, щоб не ображатися на дитячі витівки.

Пройшла ціла хвилина, перш ніж він відповів.

— Пробачте мені мою помилку, — сказав він.

— З радістю. Я звик до того, що люди часто помиляються.

— Я буду намагатися більше не зловживати вашою поблажливістю.

— Але можете завжди на неї сподіватися.

Я знову спробував піти, але Гаррі зупинив мене, поклавши руку на плече.

— Будьмо знову друзями. Ви ризикували собою, щоб урятувати мене, і двічі за одну ніч врятували життя моєму батькові. Я хотів подякувати вам за це і сказати, що ви маєте право мовити мені найбільш образливі слова. Я вже знаю ваше ім’я, і мені розповіли про ваші заслуги.

— Будь-який вестмен зробив би на моєму місці те саме. А що стосується заслуг, то є люди, у яких їх незрівнянно більше, ніж у мене. Не дивіться на те, що трапилося, крізь призму синівської любові.

— Раніше я був несправедливий до вас, а тепер ви несправедливі до самого себе. Ви й далі налаштовані проти мене?

— Ні.

— То дозвольте звернутися до вас із проханням.

— Та як хочете.

— Якщо я зроблю щось погане або негідне, сваріть мене, кричіть на мене, але не говоріть, будь ласка, про поблажливість. Прошу вас.

— Добре.

— Дякую, сер. А тепер повернімося до багаття, побажаємо всім на добраніч, і я проведу вас на місце вашої ночівлі. Краще лягти раніше, завтра треба встати на світанку.

— Навіщо?

— Я поставив пастки на бобрів і запрошую вас піти зі мною на здобич.

Він провів мене до печери, підняв полог зі шкір, пропускаючи мене всередину, і запалив свічку з оленячого жиру.

— Тут ви можете спати не побоюючись, що прокинетеся з ревматизмом або нежитем, — сказав він.

— Думаєте, що я настільки слабенький, що на свіжому повітрі починаю чхати і кашляти?

— І в думках такого не було, сер! Річ у тім, що ночі в долині холодні й вологі, а я хочу, щоб вам у нас було зручно. Почувайтеся як удома. Добраніч!

Він подав мені руку і вийшов, приязно всміхнувшись на прощання. Залишившись на самоті, я уважно оглянув печеру, трохи схожу на чернечу келію. Це була не природна печера, як мені спочатку здалося, а вирубана в скелі людською рукою. Кам’яна підлога була встелена шкурами, а біля стіни стояв збитий із товстих колод вишневого дерева тапчан із купою вовняних ковдр. На кілочках, убитих у тріщини гранітних скель, висіла мисливська зброя. Судячи з усього, Гаррі поступився мені власного оселею.

Величезна втома раптово огорнула мене, і тільки через це я зостався в тісній келії: той, хто звик до неосяжного простору прерії, вкрай неохоче лишається у в’язницях, які люди гордо називають помешканнями.

У печері було тихо, тому я спав як убитий і прокинувся пізніше, ніж зазвичай, та й то мене розбудив чийсь голос:

— Сер, я готовий подумати, що то ви там міряєте ковдру, тож радив би змінити положення з горизонтального на вертикальне. Мені здається, так вам буде ліпше.

Я схопився на ноги і, ще остаточно не прокинувшись, із подивом втупився в людину біля входу в печеру. Це був Сем Гоукенс у повному траперському спорядженні.

— Через хвилину я буду готовий, любий Семе.

— Покваптеся, маленький сер вже давно чекає нас, щоб показати вам свої угіддя.

— Ви йдете з нами?

— Доведеться, качка б мене копнула. Хлопчик не дотягне на собі все спорядження, а Вбивча Рука — не мул.

Гаррі чекав нас біля виходу з долини. Сем закинув на спину кілька пасток і поспішив до хлопчика.

— Ми йдемо пішки? — запитав я.

— Хіба ваш кінь уміє ставити сильця або ловити бобрів на дні річки? Треба поспішати, щоб встигнути повернутися до обіду, інакше нам доведеться постити до вечора, — відповів Сем. Він був усе такий же безжурний жартівник.

— Але мені треба напоїти коня!

— Не турбуйтеся, Гаррі вже все зробив.

Його слова втішили мене: Гаррі подбав про мого коня, а отже, і про його господаря. Вогняна Рука зумів пояснити синові, якого ставлення я заслуговую. Коли ми вже прямували до виходу, до нас підійшов Віннету і зробив Гаррі індіанський комплімент:

— Син Рібанни сильний, як дорослий воїн, від його очей не вислизне жоден бобер, а рука не зможе донести всі шкурки, які він зуміє добути, — промовив він. Помітивши, що я озираюся й шукаю очима Ластівку, Віннету додав: — Мій брат може не турбуватися, я подбаю про його коня.

Минувши вузький ярок, що відокремлював нашу «фортецю» від рівнини, ми пішли вздовж струмка у протилежному від вчорашнього напрямку, а потім повернули ліворуч і йшли, поки не дісталися до того місця, де струмок впадав у Манк'iціту. На її берегах росли дерева, дикий виноград обплутував стовбури, переплітаючись із гілками, звисав униз, живою павутиною вкриваючи землю. Це плетиво було таким густим, що без ножа пробити собі дорогу було майже неможливо.

Сем Гоукенс ішов попереду, і я, дивлячись на його згорблену постать із пастками на спині, згадував, як вулицями мого рідного міста ходили словаки, які торгували мишоловками. І хоч довкола і близько не було жодних ворогів, ноги Сема старанно обходили ті місця, де міг би залишитися слід, маленькі оченята уважно оглядали густі зарослі. Стояла вже пізня осінь, але довкола ще повно було зеленого листя. Раптом Сем зупинився, підняв угору гілку, обережно виглянув із-за неї і, переконавшись, що все спокійно, пішов далі. Гаррі — за ним.

— Ходімо, сер. Тут у нас протоптана стежка до бобрової греблі, — шепнув він мені.

І справді, за зеленою завісою починалася стежка, яка петляла по густих зарослях. Ще якийсь час ми йшли вздовж річки, прихованої серед гущавини кущів, поки Сем не зупинився і не приклав палець до вуст на знак мовчання. З річки долинало тихе посвистування.

— Прийшли, — ледь чутно, одними губами, вимовив Гаррі. — Вартові бобрів уже насторожилися.

Ми стояли як укопані, поки свист не замовк, і тільки тоді обережно рушили далі. Підійшовши аж до берега, ми визирнули з-за кущів і просто перед собою побачили невелику колонію бобрів.

Річку перетинала широка гребля, по якій навіть людина могла б перебратися на протилежний берег. Чотириногі будівельники працювали швидко і злагоджено. Одні підгризали дерева і валили їх у воду, інші дотягували їх до греблі, треті, орудуючи хвостом, обмазували споруду глиною.

На березі сидів великий бобер і уважно дивився по боках. Раптом товстун-вартовий нашорошив вуха, видав уже знайомий нам свист і зник під водою. Решта звірят миттєво кинулася за ним, кумедно човгаючи пласкими хвостами по воді і розбризкуючи її навсібіч.

Але не було часу на ці зворушливі спостереження, бо налякати звірят могло тільки наближення ворога. А найбільшим і найнебезпечнішим їхнім ворогом залишається людина. Не встиг останній бобер сховатися під водою, як ми вже лежали під гілками пінії, які звисали низько над землею, і зі зброєю в руках чекали появи непроханих гостей.

Незабаром на берег праворуч від нас вийшли двоє індіанців. В одного з них на плечі висіли пастки, другий ніс боброві шкурки. Вони були озброєні і поводилися так, немов очікували на кожному кроці зустріти ворога.

— Чорт! — прошипів крізь зуби Сем. — Негідники знайшли наші пастки і зібрали врожай, який не сіяли. Ну, стривайте! Старенька Лідді зараз пояснить вам, хто тут господар, качка б мене копнула!

Він прицілився, але я, вважаючи, що треба діяти без зайвого галасу, схопив його за плече і втримав. З першого погляду було ясно, що до нас завітали індіанці понка, а бойові кольори на їхніх обличчях свідчили про те, що вони вийшли не на полювання, а на стежку війни. Можливо, десь поблизу була не одна сотня кровожерливих головорізів, готових прибігти на звук пострілів і розквитатися з нами за смерть товаришів.

_{Кріль-Що-Біжить, вождь племені пікані (чорноногі). Монтана, прибл. 1900 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.}

— Не стріляйте, Семе! — прошепотів я. — Візьміть із собою тільки ніж. Напевно, вони тут не одні.

Сем Гоукенс погодився зі мною, хоч у нього і свербіли руки загнати червоношкірим по кулі.

— Я, звичайно, згоден, що краще прибрати їх потихеньку, але я людина стара, а мій ніж притупився, і мені з двома такими молодцями не впоратися.

— Я допоможу вам.

— Чорт би їх узяв! Чотири пастки, по три з половиною долари кожна! А за вкрадені боброві шкури вони заплатять своїми.

— Вперед, Семе, поки не пізно.

Індіанці стояли до нас спиною, зайняті пошуком слідів на березі. Відклавши рушницю і діставши ніж, я повільно поповз до них, і тут раптом біля самого вуха пролунав стривожений шепіт Гаррі:

— Сер, дозвольте мені зробити це за вас.

— Не треба, Гаррі. Я сам.

Підкравшись до індіанців ближче, я вистрибнув із кущів, обхопив лівою рукою шию того, що стояв ближче до мене, і вдарив його ножем між лопаток. Ніж із хрускотом встромився в тіло, і червоношкірий без стогону впав на землю. Читач повинен мене зрозуміти: я не люблю вбивати, але індіанці могли по наших слідах знайти вхід до «фортеці», а я не мав права наражати на смертельну небезпеку життя інших членів громади.

Не гаючи ні секунди, я вихопив ніж із рани, щоб допомогти Семові, але той уже стояв над поваленим ворогом і навіть встиг зняти з нього скальп.

— Тепер ти можеш ставити сильця й пастки в Країні вічного полювання, — говорив він, діловито розглядаючи скальп. — І хоч мені твоя шкурка ні до чого, я все ж залишу її на пам’ять. Ви візьмете собі другий скальп?

— Ні, — відповів я. — Ви ж знаєте, Семе, як я ставлюся до цього варварського звичаю. Дивно, що ви так цим захоплюєтеся.

— На те є певні причини, сер. До зустрічі з вами мені довелося воювати з такими червоношкірими, що в мене не лишилося ні краплі співчуття до них, та й вони мене не шкодували. Дивіться!

Він зірвав із голови свій пошарпаний часом капелюх, а разом з ним і перуку, під якою ховався багряний і жаский скальпований череп. Однак це видовище було для мене не новим, тому й не справило належного враження.

— Що скажете на це, сер, качка б мене копнула? — виправдовувався далі Сем. — Я носив власну шевелюру з раннього дитинства, звик до неї і мав на неї повне право! І раптом з’являється десяток індіанців пауні й забирають у мене мою природну прикрасу. Довелося йти в місто, викласти три в’язки бобрових шкур і придбати накладне волосся. Не перечу, перука — штука зручна, особливо влітку, її можна зняти, якщо спітнієш; за неї поплатився життям не один червоношкірий, тож тепер здерти скальп — це для мене більше задоволення, ніж зловити бобра.

Він знову одягнув перуку та капелюх і хотів продовжити свої міркування про користь накладного волосся і потребу знімати скальпи з індіанців, але мені довелося зупинити потік його красномовства. Щомиті слід було сподіватися нападу, до того ж треба було поквапитися попередити про небезпеку мешканців «фортеці».

— Семе, допоможіть мені сховати трупи. Я з насолодою вислухаю вас на дозвіллі, а зараз треба поспішати.

— Правду кажете, сер. Готовий побитися об заклад і поставити свої мокасини проти дамських балеток, що червоношкірі незабаром будуть тут. Нехай наш маленький сер поки що сховається в кущах і пильнує, щоб до нас ніхто не підібрався.

Гаррі послухався, а ми втопили тіла вбитих індіанців у прибережних очеретах.

— От і все, — сказав Сем. — Тепер їх і з собаками не знайдеш. Повертайтеся з хлопчиком до «фортеці» і попередьте інших, а я піду по їхньому сліду й довідаюся, що там відбувається.

— Семе, може, краще ви підіть до батька? — звернувся до нього прохально Гаррі. — Ви незрівнянний, коли йдеться про сітки й пастки, але в розвідці дві пари молодих очей бачать краще.

— Ну гаразд, коли так наполягаєте, хай буде по-вашому, але якщо з вами щось трапиться, моєї провини в тому не буде.

— Не хвилюйтеся, Семе. Ви ж знаєте, що зі мною не так просто впоратися. Ви сьогодні вже зняли скальп, треба ж і мені розжитися хоч одним трофеєм.

З цими словами Гаррі сховався в кущах. Я пішов за ним, і хоч обставини вимагали напруженої уваги, я не міг відірвати очей від зграбної фігури хлопчика, не міг не милуватися ним. Зі спритністю досвідченого вестмена він безшумно просувався крізь густі зарослі, кожен його рух був розважливим, обережним і впевненим водночас. Його рухи свідчили про те, що він з раннього дитинства жив у прерії і пройшов через суворі випробування, які загострили його почуття й загартували характер.

Майже годину ми продиралися через зарослі до наступної колонії бобрів. Ні на греблі, ні на березі не було видно жодної тваринки, а це пряма ознака того, що їх потривожили люди.

— Тут стояли наші пастки, ті самі, які вкрали у нас індіанці. Ми легко знайдемо тут їхні сліди й підемо далі. Дивіться, вони прийшли з лісу.

Хлопчик рішуче попрямував у бік лісу, але я стримав його.

— Гаррі! — м’яко, але впевнено сказав я.

Він зупинився, запитально дивлячись на мене.

— Мені здається, було б краще, якби ви повернулися, а я впораюся тут сам.

— Чому ви так вирішили, сер?

— Ви уявляєте, як це небезпечно?

— Не гірше, ніж ви, сер! Я побував у різних ситуаціях, і ніхто не може сказати, що я не поводився гідно перед лицем небезпеки. Може, думаєте, що я злякаюсь, побачивши розмальовані фізіономії?

Я здався. Тепер ми йшли серед струнких дерев під густим покровом їхніх гілок. Вологий м’який мох килимом застеляв землю й добре зберіг відбитки взутих у мокасини ніг.

Раптом Гаррі, який ішов попереду, зупинився. Я глянув на слід і відразу зрозумів, що на розвідку вийшли четверо червоношкірих і саме в цьому місці вони розділилися на пари. Така кількість розвідників, та ще й у повному бойовому спорядженні, свідчила про те, що поблизу стоїть великий загін і, що найпевніше, індіанці прийшли мстити нам за свого вождя, убитого в сутичці на залізниці.

— Що будемо робити? — запитав Гаррі. — Ці двоє пішли до нашого табору. Не можна допустити, щоб вони розвідали про вхід до «фортеці». Будемо їх переслідувати чи розділимося?

— Ні те, ні те. Ми підемо по сліду, але не за ними, а в зворотному напрямку, і з’ясуємо, де сховався їхній загін, перерахуємо їх і спробуємо дізнатися, що вони задумали. Біля входу в нашу «фортецю» стоїть вартовий, тому не варто турбуватися.

— Маєте слушність. Ходімо.

Схил гори, біля підніжжя якої струменіла річка, поріс лісом, що тягнувся по рівнині аж до горизонту. Час від часу траплялися глибокі круті яри, схили яких поросли папороттю і колючим чагарником. Обережно підбираючись до одного з таких ярів, я відчув легкий запах диму. Озираючись і принюхуючись, я ішов на запах індіанського багаття, як собака йде на запах дичини. Відчути запах багаття червоношкірих набагато важче, ніж запах багаття білих, які не шкодують дров, а от корінні жителі прерії лише ледь-ледь підтримують вогонь. Віннету не раз казав мені, що багаття блідолицих можна відчути за милю і що біля такого багаття не можна зігрітися, не підсмаживши п’яти.

— Сховайтеся в кущах, — шепнув я Гаррі, — а я тим часом гляну, кому це закортіло розводити вогонь у наших володіннях.

— Чому б нам не поглянути разом?

— Одної людини цілком достатньо. Якщо нас буде двоє, подвійною буде й небезпека, що нас помітять, — відповів я.

Він кивнув і, ретельно затираючи сліди, відійшов убік, а я поповз уперед. Ховаючись за деревами, я підкрався до краю яру, обережно зазирнув униз, і від побаченого в мене перехопило подих. В ущелині було неймовірно багато індіанців, аж важко було повірити, що всі вони помістилися там. Мідною статуєю біля входу стояв довговолосий молодий індіанець племені понка, вздовж урвища прилаштувалися ще з півдесятка вартових, які, на щастя, не помітили мене, а на самому дні отаборилася не менше ніж сотня воїнів. Намагаючись перерахувати їх, переводячи погляд з одного червоношкірого на іншого, я раптом застиг від подиву: біля багаття сидів білий вождь Парранох, він же Тім Фінетті! Хіба таке може бути? Адже я встромив свій ніж у його груди по саме руків’я! Я пам’ятав його обличчя, спотворене гримасою болю у примарному світлі місяця! Я сам бачив, як Віннету зняв з нього скальп, і ось він сидить живий, а волосся його звисає на плечі!

У цей момент вартовий повернувся у мій бік, і мені довелося сховатися. Не чекаючи, поки нас зауважать, я поповз геть, до Гаррі, знаками звелів йому рухатися за мною, а потім знову пішов по сліду червоношкірих розвідників, слід вів через зарослі просто до тієї долини, куди ми прибули вчора і де нас гукнув Сем Гоукенс. Тепер я був цілком певен, що індіанці понка, зазнавши невдачі біля залізниці, зібрали численний загін і пішли за нами, щоб помститися. Поки Вогняна Рука одужував, їм вдалося зібрати підмогу з воїнів, готових ризикнути своєю шкурою задля наживи. Але чому Парранохові, який дивом вижив після сутички зі мною, знадобилося стільки воїнів, щоб битися з нами? І чому вони не напали на нас у дорозі, а дали нам можливість дістатися до «фортеці»? Та, мабуть, Тім Фінетті знав про мисливське поселення і тепер збирався заволодіти ним, знищивши всіх його мешканців.

Ми швидко йшли по сліду червоношкірих розвідників, коли раптом із-за розлогого дерева почулося брязкання металу. Звелівши Гаррі сховатися, я вихопив ніж, притиснувся до землі і, оминаючи зарослі, поповз на дивний звук. Через два десятки метрів я побачив у траві звалені в купу пастки й пару кривих ніг, взутих у явно завеликі мокасини, а також мисливську куртку і пошарпаний фетровий капелюх. У комплекті з цим усім — допитливі очі, заховані серед листя. Це був Сем Гоукенс! Я побачив його оброслу сивою щетиною фізіономію й велетенський ніс. Але що він робить тут, думав я, якщо вже давно мав дійти до «фортеці»? Відповідь на це питання можна було отримати вже незабаром, і з цією метою я якомога тихше підкрався до нього, наперед тішачись видовищем його переляканого обличчя.

Ще тихіше я взяв у руки допотопну рушницю, яка лежала десь за метр від вестмена. Я дотягнувся до Лідді, підтягнув її до себе і з осторогою звів заіржавілий курок. Пролунало гучне клацання, і Сем повернувся на звук так різко, що густі гілки дерева, серед яких коливалася його голова, вчепилися в капелюх і зірвали його разом із перукою. Побачивши спрямовану на себе власну Лідді, вестмен заціпенів, але, втямивши, що трапилося, широко посміхнувся.

— Семе Гоукенсе, — шепнув я, — якщо ви негайно не закриєте рот, я запхну в нього всі ваші пастки.

— Ну й налякали ж ви мене, сер, качка б мене копнула! — теж пошепки відповів вестмен, який досі не видав, попри переляк, жодного необачного звуку. Він повернув на місце перуку і капелюх, а тоді сказав: — Щоб мені провалитися! У мене досі мурашки по спині! А якби на вашому місці був червоношкірий.

— Тоді ви б сьогодні востаннє поснідали, — перервав я його. — Тримайте свою рушницю й розповідайте, чому це вам заманулося тут заснути.

— Заснути? Звичайно, ви зуміли підкрастися до мене непомітно, але я не спав. Тут поблизу бродять два індіанці, яких я збирався зловити і привести в наш табір. Але, на Бога, не кажіть нікому, що застали мене зненацька. Прошу вас, мовчіть про те, що ви осоромили старого Сема Гоукенса.

— Не турбуйтеся, сер, я буду німий, як риба.

— А де ж маленький сер?

— Він тут, поруч. Я почув, як ви на весь ліс стукаєте пастками, і вирішив перевірити, звідки долинає той грюкіт.

— Грюкіт? Невже я аж так гримів? Старий дурний єнот! Зібрався по скальпи, а його чути аж у Канаді, качка б мене копнула! — журився Сем. — А як ви тут опинилися? Напали на слід червоношкірих?

Вислухавши мою розповідь, він погодився з моїми припущеннями.

— Ага, — сказав він, — доведеться витратити чимало пороху. А я спокійнісінько йшов назад у табір, коли раптом побачив двох червоношкірих, які крадуться в кущах десь за вісім кроків від мене. Довелося сховатися в кущах і поспостерігати за ними. Один з них пішов униз за течією, а другий рознюхує, що робиться в долині. Однак я впевнений, що ця прогулянка не піде їм на користь. Я буду чекати їх тут, щоб розпитати про враження.

— Думаєте, вони повернуться сюди?

— Ну звичайно, червоношкірі захочуть зустрітися там, де розійшлися. Якщо хочете допомогти мені, то йдіть он у ті кущі, щоб вони опинилися між двох вогнів. І пильнуйте хлопчика, а то він від нетерпіння може наробити дурниць.

Я послухався Сема, і ми з Гаррі сховалися в кущах. Чекати довелося довго, лише через кілька годин ми почули тихі кроки, і на галявину вийшов високий посивілий воїн. На його поясі вже бракувало місця для нових скальпів, і він прикрасив своїми бойовими трофеями шви на куртці і штанях.

Щойно він опинився між нами, ми накинулися на нього й покінчили з ним. Така ж доля чекала й другого розвідника. Тепер ми могли повернутися до «фортеці» тим же шляхом, яким уранці пішли з неї. Біля входу в кущах ожини лежав Вілл Паркер, який повідомив, що один із розвідників блукав в околицях нашого табору. Сем здивовано подивився на Вілла:

— Ти був, є і залишишся ґрінгорном, Вілле, поки червоношкірі не знімуть із тебе скальп. Ти, напевно, подумав, що індіанець прийшов сюди половити мурашок, і тільки тому не пристрелив його, качка б мене копнула!

— Обережніше, Семе Гоукенсе! А то я надолужу те, що не зробив з індіанцем. Відколи це Вілл Паркер став для тебе ґрінгорном? Думай, що кажеш, старий єноте. Не знаю, скільки синів було у твоєї матері, але ти точно не найрозумніший з них, якщо досі не збагнув, що розвідників не вбивають, щоб не привертати уваги ворога.

— Може, й так, але його скальп вже в мене.

І Сем Гоукенс почалапав уздовж струмка і, перш ніж сховатися у кам’яному тунелі, обернувся і промовив:

— Будь пильним, Вілле. Цих червоношкірих тут страшенно багато, і вони готові пхати свого носа, куди їх не просять.

І ми пішли в лабіринт, який вів до «фортеці». Там на пронизливий свист старого трапера збіглися всі мешканці й мовчки та зосереджено вислухали нашу розповідь. Тільки Вогняна Рука не зміг стримати крику радості, коли я згадав білого вождя Парраноха:

— Невже? Тепер він від мене не втече, я виконаю свою клятву. Я стільки років чекав!

— Але як сталося, що в нього знову відросло волосся?

— Та так само, як і в Сема Гоукенса. Тієї ночі ви його тільки поранили, і поки я приходив до тями після поранення, він встиг одужати й вирушив за нами навздогін.

— То чому ж він не напав на нас дорогою?

— Я не знаю, але причина точно якась є, і ми її незабаром дізнаємося. Ви дуже втомилися, сер?

— Ні.

— Я повинен побачити його сам. Проведете мене до їхнього табору?

— Ясна річ. Хочу лише наголосити, що це небезпечно. Розвідники індіанців не повернуться, а інші підуть на їхні пошуки і знайдуть трупи. І якщо ми зустрінемося з ними в лісі, шлях назад нам буде відрізаний.

— Усе це можливо, але я не можу просто сидіти тут й чекати, поки вони нас знайдуть. Діку Стоуне!

З натовпу вийшов Дік Стоун, який провів учорашній день на полюванні й тому не бачив мене. Ми обійнялися.

— Ти чув, куди ми зібралися? — запитав його Вогняна Рука. — Бери рушницю, ходімо подивимося на червоношкірих.

— Я готовий, сер. Ми йдемо пішки?

— Так. Ті, хто залишається в таборі, нехай сховають боброві шкури. Може статися, що червоношкірі таки проникнуть у «фортецю», тоді вони принаймні не повинні відразу знайти здобич. Гаррі, ти з Віллі Паркером і Балчером стежиш за порядком у таборі.

— Батьку, дозволь мені піти з тобою, — у голосі хлопчика чулося благання.

— Ти ніяк не зможеш допомогти мені, дитино, відпочинь, тебе чекає ще не один похід.

Гаррі ніяк не хотів погодитися з рішенням батька, але той був невблаганний, і незабаром Вогняна Рука, Дік Стоун і я крокували вздовж струмка до виходу. На виході ми віддали розпорядження вартовим і Гоукенсові, який далі ховався біля входу до «фортеці». Ми пішли уздовж скель, які захищали «фортецю», бо ця дорога здавалася найбезпечнішою. Тил у нас був прикритим. Я шкодував, що з нами не було Віннету, який пішов з табору кілька годин тому й досі не повернувся. З одного боку, апач з його диявольськи тонким чуттям був незамінним у нашій ситуації, коли, продираючись крізь зарослі, ми могли на кожному кроці ніс у ніс зіткнутися з індіанцями, посланими на пошуки зниклих розвідників, з другого боку, я тривожився за нього. Адже якби він зараз зіткнувся з ворогом сам-один, то шансів вижити мав би небагато.

Але я не встиг додумати все це, як раптом зарослі перед нами заколихались — і з них вийшов Віннету. Наші руки, що вже потяглися до зброї, коли ми почули шарудіння в кущах, відразу ж опустилися.

— Віннету піде з білими братами, — вимовив він, — щоб провести їх до Парраноха і його воїнів.

Ми з подивом витріщилися на нього, не розуміючи, звідки він дізнався про індіанців понка.

— Мій брат бачив наших ворогів? — запитав я.

— Віннету хотів уберегти від небезпеки сина Рібанни і свого брата Вбивчу Руку й пішов за ними. Він бачив, як їхні ножі забрали життя червоношкірих, і він бачив Парраноха. Білий вождь прикрасив голову скальпом індіанця з племені оседжо, але його волосся брехливе і оманливе, як і його слова. Віннету вб’є його.

— Прошу тебе, віддай його мені! Я, і тільки я, повинен убити Парраноха! — із запалом вигукнув Вогняна Рука.

— Віннету вже поступився раз своєму білому другові. Тепер моя черга…

Я не чув, що далі сказав Віннету і що цього разу заперечив Вогняна Рука, бо серед гілок одного з кущів блиснули чиїсь очі. Рвонувшись туди одним величезним стрибком, ламаючи гілки і роздираючи до крові обличчя, я всім тілом кинувся на розвідника. Це був той самий Парранох, про якого ми щойно говорили. Не встиг я вчепитися йому в горло, як з усіх боків почулися крики червоношкірих, які прибігли на допомогу своєму вождю.

Мої друзі бачили це і миттю кинулися в бій. Тим часом я вже притискав колінами свого супротивника до землі, пальцями лівої руки здушив йому горло, а правою з хрускотом вивертав його зап’ястя, аби змусити випустити ніж. Парранох звивався вужем, люто шкірив зуби, накладний скальп зіслизнув із голови, оголюючи череп, на якому набрякли всі жили, очі налилися кров’ю, на губах виступила піна. Мені здавалося, що піді мною дика тварина. Щосили я стискав його горло, поки Парранох не здригнувся усім тілом і не заплющив очі. Голова його відкинулася назад, він витягнувся й затих.

Тільки коли мій супротивник знепритомнів, я підвівся й озирнувся. Те, що відбувалося навколо мене, годі описати словами. Ні ми, ні індіанці понка не наважувалися пустити в хід вогнепальну зброю, побоюючись, що до супротивника на звук пострілів примчить підмога, а в рукопашній сутичці, коли беруться тільки за ножі й томагавки, червоношкірим ніхто не рівня. Переплетені тіла бійців мовчки катулялися по землі, перемазані кров’ю.

Віннету вже заніс ніж для удару в серце своєму супротивнику і не потребував моєї допомоги. Становище Вогняної Руки було важчим: він лежав на одному з індіанців, а правою рукою, з якої струменіла кров, намагався прикритися від другого червоношкірого, який нападав на нього ззаду. Я поспішив йому на допомогу і встиг в останню мить відвести від вестмена смертельний удар і розкроїти череп його ворогу.

Тепер можна було допомогти й Дікові Стоуну. Поруч із ним уже лежали два мертвих індіанці, але третій, справжній гігант, тиснув на нього, розмахуючи томагавком. Дік Стоун відступав, похитуючись чи то від утоми, чи то від ран, і було видно, що його сили вичерпуються. Я кинувся до нього, через мить індіанець звалився до моїх ніг.

Дік Стоун повільно опустився на землю і тремтячим від напруги голосом промовив:

— Господи! Троє на одного — це вже занадто. Якби ви не встигли вчасно, мені був би кінець. Дякую.

Вогняна Рука підійшов до нас, простягаючи мені руку, але раптом його погляд спинився на нерухомому тілі Парраноха.

— Тім Фінетті? Тут? Чи це можливо? Хто з ним бився?

— Вбивча Рука знову переміг Парраноха в чесному бою, — відповів за мене Віннету. — Великий Дух обдарував його силою бізона, який риє рогом землю.

— Боже мій! — вигукнув Вогняна Рука. — Я ще ніколи не стрічав такої сильної людини, як ви! Але як же Парранох улаштував нам тут засідку?

— Він помітив сліди білих мисливців і пішов по них, сподіваючись, що вони приведуть його до нашого табору, — пояснив Віннету. — Його воїни скоро будуть тут, тому нам слід негайно повернутися у свої вігвами.

— Віннету має рацію, — підтримав його Дік Стоун. — Треба повертатися.

— Згоден, — відгукнувся Вогняна Рука, з плеча якого струменіла кров. — Але спершу треба замести сліди. Діку Стоуне, пройдіть уперед і подивіться, щоб індіанці не застали нас зненацька.

— Вже йду, — відповів Дік, — але спершу хтось витягніть ножа з моєї рани, бо мені туди не дістати.

Один з трьох індіанців, з якими бився Стоун, розпоров йому бік, і ніж так і лишився в рані, поступово встрягаючи все глибше під час сутички. На щастя, рана не була загрозливою для життя, а залізні м’язи Діка відразу ж стяглися, як тільки висмикнули ніж.

Через кілька хвилин Віннету вміло позатирав усі сліди битви. Залишалося придумати, що робити з полоненим Парранохом, який лежав на землі без тями.

— Доведеться нести його на собі, — запропонував я.

— Я з насолодою допоможу вам донести його, щоб потім судити негідника й повісити. Я сам виберу для нього найвигіднішу гілку, — вимовив Дік Стоун і взявся зрізати грубі гілки і розпорювати на шматки ковдру Парраноха, щоб зробити ноші. Ми поклали тіло на ноші й потягли за собою по землі. Щоправда, ми залишали за собою такий широкий слід, що Віннету коштувало чималих зусиль, аби приховати його хоч трохи.

Коли я прокинувся й вийшов з моєї келії наступного ранку, сонячні промені ще не торкнулися вершин скель. В долині клубочився туман, а на кам’яному виступі біля моєї печери повітря було чисте і прозоре. Знизу чути було спів не відомих мені птахів. Однак цей чудовий ранковий концерт не міг відвернути мене від думок про вчорашні події.

Один з наших мисливців, який блукав напередодні по лісах у пошуках дичини, повідомив, що бачив ще один загін індіанців понка, а отже, червоношкірих, що оголосили нам війну, було більше, ніж ми припускали, а наше становище — ще скрутніше. Все свідчило про те, що вони вирішили знищити колонію траперів.

Решту попереднього дня і весь вечір ми готувалися до можливої атаки ворога. Щось вирішувати щодо нашого полоненого наразі не було часу. Він отямився вже у «фортеці» й лежав під вартою в одній з печер, руки й ноги його були надійно зв’язані шкіряними ременями.

Я сушив собі голову над тим, як уникнути сумної долі, що її готували нам індіанці, тим часом пішов перевірити, чи не сталося чогось із полоненим. Звук чиїхось кроків відірвав мене від роздумів. Переді мною стояв Гаррі.

— Доброго ранку, сер. Я бачу, вам, як і мені, не спиться.

— Доброго ранку, Гаррі, — відповів я на його вітання. — Просто я захотів перевірити, як охороняють Парраноха. Становище наше скрутне, тому пильність не завадить.

— Ви злякалися червоношкірих? — посміхнувся Гаррі.

— Я знаю, що ви жартуєте. Але насправді нас лише тринадцять осіб, а їх понад сотню, тож у відкритому бою ми не маємо шансів на перемогу. У «фортеці» відсидітися нам теж не вдасться.

— Не згущуйте барви, сер! Нас тринадцять осіб, але кожен вартий сотні. А нашу «фортецю» не завоюють навіть тисячі дикунів.

— Я не настільки самовпевнений, Гаррі. За один день індіанці втратили десять воїнів, та ще й вождя. Крім того, вони злі на нас за свою поразку біля залізниці. Вони не знайдуть Парраноха серед убитих і здогадаються, що він у наших руках. А така орда, якщо вже пройшла стільки, то прагне за всяку ціну домогтися свого.

— Усе це правда, але не причина для таких безнадійних висновків. Я теж знаю цих людей і вважаю, що в нас немає підстав для побоювань. Вони полохливі і сварливі за своєю природою, тож здатні лише на підлість і підступ, на те, щоб нападати на беззахисних, — продовжував самовпевнений хлопчик. — Ми з батьком побували в їхніх володіннях від Міссісіпі до Тихого океану і від Мексики до Великих озер, і завжди вони тікали від нас. Іноді, щоправда, і нам доводилося тікати, але тільки якщо їх було занадто багато. Та врешті-решт перемога завжди була за нами.

Я дивився на запалене обличчя хлопчика й мовчав. Не знаю, що він прочитав у моїх очах, але після короткої паузи Гаррі мовив:

— Що не кажіть, проте іноді в людському серці поселяються почуття, не коритися яким не може ніхто: ні дорослий, ні дитина. Якби нам вчора вдалося дістатися до гирла річки, я показав би вам могилу, в якій лежать дві найдорожчі моєму серцю людини. Їх убили червоношкірі, і відтоді моя рука сама тягнеться до зброї, коли я бачу індіанця. Не один з них упав з коня, убитий кулею з цього пістолета, з якого влучили в серце моєї матері і який я показував вам ще у Нью-Венанґо.

_{Два Свисти з племені апсароке (кроу). Північна Дакота, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.}

Він дістав пістолет із-за пояса і простягнув його мені, продовжуючи:

— Ви добре стріляєте, сер, і мало хто може зрівнятися з вами в цьому, але, запевняю вас, із цього старого дула ви не влучите з п’ятнадцяти кроків навіть у слона. Можете собі уявити, скільки мені довелося вправлятися, щоб стріляти так, як я вам показав у Нью-Венанґо. Я вмію стріляти з будь-якої зброї, але якщо мені треба вбити індіанця, я завжди беру в руки тільки цей пістолет, тому що я поклявся: за кожне зернятко пороху, який виштовхнув смертоносну кулю для моєї матері, я заберу життя в одного червоношкірого. Мені здається, я вже близький до мети.

— Ви отримали пістолет від Віннету?

— Так. Що він вам розповідав про це?

— Нічого.

— Тоді сядьте, сер. Ця історія варта того, щоб її вислухати.

Ми сіли на камені, хлопчик окинув уважним поглядом долину й почав розповідь:

— Мій батько був старшим лісничим на Старому континенті і щасливо жив з дружиною і маленьким синочком. Не має значення, у якій країні це було, бо тепер наша батьківщина тут. Через певні політичні події вони мусили втекти за океан. Дружина не витримала випробувань та невідомості й померла ще на кораблі, не допливши до берега. Батько опинився без засобів на прожиття в зовсім чужій країні, тож залишив сина на опіку однієї заможної, але бездітної сім’ї, яка прийняла малого як рідного, а сам взявся до того, що вмів, — поїхав на Захід і став мисливцем. Він багато років провів серед небезпек, але зумів вийти неушкодженим із численних сутичок, чим здобув повагу білих і нагнав страх на червоношкірих. Під час одного з мисливських походів він зустрівся з Віннету, який прибув із берегів Колорадо до верхів’я Міссісіпі по священну глину для люльки миру племені апачів. Обидва вони були гостями вождя Та-Ша-Тунґа, пройнялися взаємною повагою і поклялися в дружбі. Там вони познайомилися з прекрасною, як літній ранок, Рібанною, дочкою вождя. Жодна з дочок племені не вміла так добре виробляти шкури й так красиво вишивати одяг, як вона. Коли Рібанна йшла по хмиз для вогнища, вона крокувала з величчю королеви, хвиля волосся спадала до землі. Вона була улюбленицею Великого Духа Маніту і гордістю свого племені, а всі молоді воїни горіли жагою кинути до її ніг скальпи ворогів. Віннету був наймолодшим з усіх її шанувальників, батько — найстарішим із них.

У душі білого мисливця прокинулися почуття, він ходив за Рібанною, розмовляв із нею, як із дочкою блідолицих. Якось увечері Віннету підійшов до нього і сказав:

— Білий чоловік не схожий на дітей свого народу, він ніколи не каже брехливих слів, а завжди мовить правду своєму братові Віннету.

Батько щиросердно відповів молодому апачеві:

— Мій червоношкірий брат наділений силою воїна і розумом, із яким не можуть зрівнятися найстаріші з ради старійшин. Він ніколи не жадав крові невинного, і я простягнув йому руку дружби. Говори, брате мій.

— Мій брат любить Рібанну, дочку Та-Ша-Тунґа?

— Вона миліша мені за всі стада бізонів і всі скальпи червоношкірих ворогів.

— Чи буде мій брат добрим із нею? Чи не образить він її вухо грубим словом? Чи подарує він їй своє серце?

— Я буду носити її на руках і не покину довіку — у радості і в горі.

— Віннету знає мову і назви зірок, але його зірка згасла, а в серці настає ніч. Він пристрасно бажав привести Рібанну до свого вігвама, щоб відпочивати на її грудях після важкого полювання або небезпечного походу. Але очі дочки племені ассінібойнів^[73] дивляться тільки на мого білого брата, а губи її вимовляють тільки ім’я Вогняної Руки. Апач покине країну щастя й поїде сам до берегів Ріо-Пекос. Його рука ніколи не доторкнеться до жінки, і він ніколи не почує голосу сина. Але він повернеться до ассінібойнів, коли стада лосів почнуть іти на північ. Горе тобі, якщо він побачить, що дочка Та-Ша-Тунґа нещасна.

Він повернувся і ступив крок у ніч, а наступного дня зник. А коли навесні повернувся, блискучі очі Рібанни сказали йому більше, ніж слова. Я народився лише кілька днів перед тим, і апач прийняв мене з її рук, поцілував і сказав:

— Віннету буде над тобою, як дерево, в гілках якого засинають птахи, а звірі шукають захисту від дощів. Його життя — твоє життя, його кров — твоя кров. У нього завжди будуть сили захистити сина Рібанни. Нехай ранкова роса омиває твій шлях, а сонячне світло зігріває твої дороги. Нехай білий брат апача завжди тішиться тобою.

Минали роки, я підростав, бавився з червоношкірими хлопчиськами і мріяв про битви. Тим часом батько затужив за старшим сином, зібрався на схід і взяв мене з собою. Знайомство з братом і світом, у якому він жив, вразило мене. Я не хотів розлучатися з новими людьми, з містом, з іншим життям. Батько залишив мене в опікунів і поїхав назад сам. Через рік він повернувся по мене й повіз на батьківщину.

На стійбищі нас чекало згарище. Після тривалих пошуків ми знайшли залишений для нас вождем Та-Ша-Тунґом вампум, особливу нитку з мушлями, це була звістка про те, що сталося.

Тім Фінетті, білий мисливець, часто навідувався до ассінібойнів і теж закохався у прекрасну Рібанну. Але ассінібойни ставилися до нього вороже, бо він був негідником і часто грабував навіть своїх друзів. Йому не віддали її, і він затаїв жагу помсти. Дізнавшись, що Рібанна стала дружиною мого батька, він пішов до племені чорноногих^[74] і вмовив їх вирушити в похід проти ассінібойнів.

Чорноногі викопали сокиру війни й напали на стійбище, коли всі воїни були на полюванні. Вони спалили вігвами, вбили старих і дітей, а дівчат і жінок взяли в полон. Воїни ассінібойнів, повернувшись у розорене стійбище, того ж дня кинулися по сліду ворога. Все це відбулося лише кілька днів перед нашим приїздом, тож ми сподівалися наздогнати їх.

Дорогою ми зустріли Віннету, який їхав до нас через гори. Дізнавшись від батька про те, що сталося, він мовчки повернув коня і приєднався до нас. Мені ніколи не забути цих двох мужів, що їхали поруч, щоб помститися. З’єднавшись із загоном ассінібойнів, ми виявили чорноногих неподалік. Наші воїни чекали темряви, щоб напасти на їхній табір. Мені наказали стерегти коней, але я не витримав і прокрався на узлісся. Не встиг я сховатися в кущах, як пролунав перший постріл.

Це була страшна ніч. Ворог перевершував нас кількісно, і, попри лють і жагу помсти, ми зазнали поразки. Звуки бою вщухли тільки на світанку. Я бачив переплетені в смертельних обіймах тіла, чув стогони і хрипи поранених та вмирущих. Я лежав на траві, мокрий від роси і сліз. Потім повернувся до коней, але там нікого не було, і мене охопив жах, коли я почув переможний клич чорноногих.

До вечора я просидів у сховку і тільки в темряві наважився вийти на поле бою. Переляканий, я блукав серед освітлених місяцем мертвих тіл, поки не побачив матір. Нещасна лежала з простреленими грудьми, стискаючи в обіймах мою сестричку, якій розтрощили голову. Від моторошного видовища я зомлів і впав на тіла своїх рідних.

Не знаю, скільки часу я пролежав так, день змінювався на ніч, а потім знову наставав день. Я отямився від звуку чиїхось кроків, підвівся і — о яке щастя! — побачив батька й Віннету — їхні рани кровоточили, а одяг перетворився на лахміття. Чорноногі зуміли схопити їх, зв’язати і відвести в полон, але їм вдалося перетерти мотузки і втекти.

Гаррі глибоко зітхнув, замовк і уп’явся очима вдалину. Через якийсь час він несподівано повернувся до мене й запитав:

— У вас є мати, сер?

— Так, вона ще жива.

— Що б ви зробили з людиною, яка вбила б її?

— Я віддав би вбивцю в руки правосуддя.

— Але тут, на Заході, руки у правосуддя занадто слабкі й короткі, і чоловікам доводиться самим бути суддями й катами.

— Між помстою й покаранням є істотна різниця, Гаррі. Покарання — це неминучий наслідок гріха, тісно пов’язаний із поняттями про людську й божественну справедливість. Помста ж позбавляє людину тих якостей, які відрізняють її від тварини.

— Ви так кажете, бо у ваших жилах немає ні краплі індіанської крові. Але якщо людина добровільно відрікається від розуму та жалю до ближнього і стає дикою твариною, то з нею й треба поводитися відповідно та переслідувати, аж поки смертоносна куля не вб’є її. Коли ми поховали наших найближчих, щоб уберегти їхні тіла від стерв’ятників, у наших серцях залишилося лише одне почуття: ненависть до вбивць. І клятва, яку дав тоді Віннету, стала нашою спільною клятвою: «Вождь апачів знайшов стрілу помсти. Його очі бачать далеко, ноги його легкі, а його рука стискає швидкий, як блискавка, томагавк. Він буде шукати і знайде Парраноха, вбивцю Рібанни, прекрасної дочки ассінібойнів, і візьме його скальп за життя гірської троянди».

— Її убив Тім Фінетті?

— Так. На початку бою, коли здавалося, що чорноногі не вистоять під нашим тиском, він застрелив її, щоб вона не дісталася нікому. Все відбулося на очах у Віннету; розлючений апач кинувся на Парраноха й, напевно, вбив би його, якби негідникові не прийшли на допомогу півтора десятка червоношкірих. Віннету бився, як лев, але, коли на його тілі не лишилося живого місця від ран, його зуміли схопити і зв’язати. Аби ще більше познущатися, йому залишили незаряджений пістолет, який він потім подарував мені і з яким я ніколи не розлучаюся ні в прерії, ні в містах, де живуть білі.

— Мушу сказати, що…

Він зупинив мене нетерплячим порухом руки:

— Я знаю, що ви хочете сказати, бо я сам говорив собі те саме тисячу разів. Ви чули легенду про привидів, які мчать по рівнині, знищуючи все, що опиняється на їхньому шляху? Мабуть, у цьому є глибший сенс, який каже нам, що нічим не приборкана воля людини, наче розбурхане море, спершу має змити все з поверхні землі, а вже потім прийде цивілізація і принесе закон. У моїх жилах — також бурхливе море, і я намагаюся встояти перед його тиском, але знаю, що рано чи пізно воно поглине мене.

У його словах звучало гірке передчуття. Він замовк, а я довго не наважувався порушити тишу. Хлопчик говорив, міркував і чинив, як дорослий. Це відштовхувало мене, це було проти людської природи, але водночас я розумів, що не маю права осуджувати його. Я спробував м’яко переконати його, що людина має залишатися людиною за всяких обставин. Він кивав головою, але я відчував, що мої слова не можуть пробити панцир, викуваний жагою помсти.

Раптом знизу пролунав гучний свист.

— Батько кличе нас, — промовив до мене Гаррі. — Ходімо, для бранця настала година смерті.

Я встав, узяв його за руку, спробував зазирнути в його очі.

— Гаррі, чи можете ви виконати моє прохання?

— З радістю, якщо це мені під силу.

— Залиште бранця дорослим чоловікам.

— Ви просите мене про неможливе. Я все життя мріяв про те, як опинюся віч-на-віч із Парранохом, як знищу його. Я уявляв собі цю помсту у найдрібніших деталях, ця мить була метою мого життя, тією ціною, яку я міг би заплатити за всі труднощі і все, чого я був позбавлений. І тепер, коли я так близько до мрії, я повинен від неї відмовитися? Ні, ні і ще раз ні!

— Це ваше бажання буде виконане навіть без вашої безпосередньої участі. Але людина має прагнути до вищої мети, ніж ця, а людське серце не може бути цілком віддане лише помсті.

— Думайте, що хочете, сер, але я маю право на власну думку і не можу виконати ваше прохання. Ходімо вниз.

Мене дуже цікавив цей незвичайний хлопчик, обдарований від природи, він неймовірно розвинув усі свої здібності. Мені було прикро за його впертість щодо кривавої мети. Я був до глибини душі схвильований нашою розмовою і повільно рушив за ним униз. Спустившись, я насамперед підійшов до вірного коня, поплескав його по шиї і тільки тоді попрямував до мисливців, які зібралися навколо Парраноха й обговорювали, як ліпше його стратити.

— Цього негідника треба якнайшвидше вбити, качка б мене копнула, — говорив Сем Гоукенс. — Але я занадто дбаю про честь моєї бабусі Лідді, щоб дозволити їй вистрілити в такого мерзотника.

— Це правда, він повинен померти, — погоджувався з ним Дік Стоун. — Я з насолодою доберу йому дерево й гілку, нічого іншого він не заслуговує. А що ви скажете, сер? — звернувся він до Вогняної Руки.

— Боюся, що смерть мерзотника зганьбить нашу прекрасну долину. Його слід стратити там, де він убив моїх рідних. Місце, яке колись чуло мою клятву, буде свідком її виконання.

— Тоді навіщо я тягнув сюди цього лисого негідника? — втрутився Дік Стоун. — Навіщо даремно ризикувати? Мені зовсім не хочеться розлучатися з моєю шевелюрою. Весь ліс аж кишить червоношкірими дияволами.

— Що думає про це вождь апачів Віннету? — запитав Вогняна Рука, розуміючи, що Дік Стоун має рацію.

— Віннету не боїться стріл індіанців понка. На його поясі вже висить скальп Парраноха, і він дарує цього койота своєму білому братові.

— А як вважаєте ви? — звернувся до мене Вогняна Рука.

— Стратьте його, як хочете, але не зволікайте. Ніхто з нас не боїться індіанців, але навіщо даремно наражатися на небезпеку? Ця людина не варта такого.

— Залишайтеся тут, сер, і сторожіть свою спальню, — втрутився Гаррі в розмову дорослих, кинувши на мене дивний погляд. — Я вимагаю виконати вирок там, де лежать жертви убивць. Сама доля віддала його в наші руки саме тут. Я бачу в цьому знак провидіння і вимагаю виконати мою клятву на могилі матері.

Бранець був прив’язаний до стовбура товстого дерева. Шкіряні ремені глибоко врізалися в його тіло, але, попри біль і те, що там вирішували його долю, на обличчі, поораному слідами минулих пригод, не здригнувся жоден м’яз. У його потворних рисах, здавалося, відбилося все його життя, повне страхітливих злочинів, а вигляд багряного голого черепа, який ще не зажив, тільки посилював моторошне враження.

Після тривалої наради, у якій я вже не брав участі, всі розійшлися і стали готуватися в дорогу. Бажання хлопчика таки перемогло, а я ніяк не міг позбутися передчуття лиха. Вогняна Рука підійшов до мене, поклав руку на плече і промовив:

— Нехай здійсниться Божа воля. Не судіть нас за своїми законами, сер.

— Я не смію осуджувати вас. Злочин має бути покараний. Але дозвольте мені ухилитися від особистої участі у страті. Ви таки вирішили йти на Біфорк?

— Так. А вас я попрошу подбати про охорону табору.

— Коли ви повернетесь?

— Важко сказати. Все залежить від того, що на нас чекає зовні. Прощавайте й будьте обережні.

Він пішов до тих, хто відв’язував від дерева Парраноха. Бранцеві запхали в рот кляп, прив’язали ременями до нош, маленький загін попрямував до виходу з долини. Віннету, перш ніж приєднатися до групи, підійшов до мене:

— Мій білий брат залишається у «фортеці»?

— Вождь апачів знає мої думки, тому мої губи можуть мовчати.

— Мій брат обережний, він перевіряє глибину, перш ніж увійти у воду, але Віннету повинен піти з сином Рібанни, убитої Парранохом.

Я знав, що він думає так само, як я, але йде зі всіма, бо хвилюється за їхню долю.

Після їхнього відходу у «фортеці» залишилися тільки троє вестменів, серед них Дік Стоун. Я зібрав їх і сказав, що збираюся вийти на розвідку й оглянути околиці.

— Не варто, сер, — сказав Дік. — Біля входу в долину стоїть вартовий, крім того, щойно ходив на розвідку Віннету, тож нам краще відпочити перед важкою роботою. Чує моє серце, що нам сьогодні буде несолодко.

— Що маєте на увазі?

— У червоношкірих пильні очі й чутливі вуха, вони обов’язково щось рознюхають і можуть у будь-який момент прийти сюди.

— Ви маєте рацію, Діку. Саме тому я й піду подивитися, що там навколо. Чекайте мене тут, я скоро повернуся.

Я набив магазин штуцера патронами й вийшов. Вартовий, який сховався у кущах ожини, запевнив мене, що нічого підозрілого не бачив, але я давно знав, як безтурботно іноді поводяться навіть досвідчені мисливці, і навчився довіряти тільки власним очам. Не помилився я й цього разу. Продершись крізь колючі зарості, майже біля самого входу в долину я виявив кілька нещодавно зламаних гілок і почав уважніше оглядати там землю. Щойно тут лежала людина, яка ретельно розрівняла опале листя за собою, щоб не залишилося ніяких слідів.

Отже, червоношкірі нас підслуховували й бачили, як мої друзі вийшли з «фортеці» з Парранохом! Але насамперед вони спробують врятувати свого вождя і тільки потім підуть на штурм табору. Тому треба було завчасу попередити Вогняну Руку. Не можна було гаяти ні хвилини. Я віддав розпорядження тим трьом вестменам, які зосталися в таборі, озброїтися й бути напоготові, а сам поспішив за загоном.

Незабаром я вже дістався до місця вчорашньої сутички: трава на галявині була витоптана, трупи вбитих нами індіанців зникли. Справджувалися мої найгірші припущення, тим більше, що уздовж слідів білих потягнулися відбитки не однієї пари ніг у мокасинах. За ними стежили, і кількість переслідувачів-індіанців все зростала. Я пришвидшив крок і подвоїв обережність: за моїми розрахунками, десь там червоношкірі мали б напасти з засідки на вестменів.

Так я дійшов до місця злиття річок Біфорк і Манк'iціта. З розповіді Гаррі, там і відбувся бій, який поклав початок смертельної ворожнечі між його батьком і Парранохом, і там же поховали його сестру й матір. Чагарник змінився на високу густу траву, дерева порідшали, утворивши велику галявину, на якій я побачив мисливців, які розмовляли та енергійно жестикулювали. Парранох із кляпом у роті був прив’язаний до величезної пінії.

На жаль, я був не єдиним глядачем: переді мною, не спускаючи очей із блідолицих, скрадалися троє індіанців. Решта, мабуть, обходили галявину з усіх боків, щоб відрізати моїм товаришам усі шляхи до відступу. Зволікати не було як, тож я прицілився і натис на курок.

Мій постріл пролунав, як грім з ясного неба, і для білих, і для червоношкірих. Але ще не стихло його відлуння в лісі, як на галявину полетіла хмара стріл, потім пролунав бойовий клич, і з кущів висипалися з півсотні розмальованих індіанців.

Розстрілявши всі патрони, я теж кинувся на галявину слідом за червоношкірими й побачив, що Гаррі, не звертаючи уваги на небезпеку, цілиться з пістолета в Парраноха. Якою ж сильною була його ненависть, якщо думав він не про порятунок власного життя, а про страту мерзотника! Однак вистрілити йому завадив величезний індіанець, який одним ударом звалив хлопчика з ніг.

Мисливці не розгубилися. Вони стали спиною один до одного або попритулялися до дерев і завзято захищалися від індіанців, які насідали з усіх боків. Але багато наших вже були поранені, бо стали відкритою мішенню, та й сили надто нерівні.

Віннету й Вогняна Рука кинулися до Парраноха, але перед ними виросла стіна червоношкірих, пробитися крізь яку не зміг би навіть герой з легенд. Звільнений від пут Тім змахнув руками, вихопив у когось томагавк і, скрегочучи зубами, накинувся на Віннету.

— Ходи сюди, собако пімо! Ти життям заплатиш мені за мій скальп!

«Пімо» — це найобразливіше для апача прізвисько, особливо з вуст ворога. Віннету, не зважаючи на рани, розлючено кинувся до смертельного ворога, але про який чесний поєдинок могло йтися, якщо вождя апачів тут же оточили з усіх боків, а друзі трапера захищали своє життя й не могли прийти на поміч.

Розуміючи, що нам не протриматися навіть десять хвилин, я звалив Гаррі собі на плече, розмахуючи штуцером, пробився крізь натовп червоношкірих і голосно крикнув, перекриваючи шум бою:

— У воду! Швидше у воду!

Я стрибнув з урвища й відчув, як над моєю головою зімкнулись хвилі. Річка була глибока, але вузька, й за кілька ривків я дістався до протилежного берега. Хлопчик отямився. Однак і там було небезпечно. Я озирнувся й побачив, що ті з моїх товаришів, хто зміг прорвати кільце ворогів, взяли з мене приклад. За ними з виттям мчали індіанці, а це означало, що битва ще не закінчена і перекинеться на цей берег. Я збирався зайти за поворот і знову переплисти річку, щоб заплутати переслідувачів. Але тут повз нас, човгаючи мокрими мокасинами, швидко прошкандибав Сем Гоукенс і зник у кущах. Його план видався мені значно раціональнішим за мій, тож я зробив те саме. Я тягнув хлопчика з собою, але той раптом став упиратися.

— Батько! — вигукнув він у тривозі. — Я повинен бути з ним, я не можу залишити його!

— Ми не допоможемо твоєму батькові! — квапив я Гаррі, мало не силоміць тягнучи його за собою. — Твій батько вибереться сам.

Продершись крізь прибережні хащі, ми знову опинилися біля річки, трохи вище від місця, де перепливали на протилежний берег. Індіанці, які переслідували нас, кинулися у напрямку Манк'iціти, тож ми могли тепер безпечно пробиратися до «фортеці». Ми знову перепливли річку. Старий Сем Гоукенс чекав нас на другому березі, обтрушуючись, немов пес після купання.

— Сер, повернімося на галявину, де була бійка. Наскільки я знаю червоношкірих, вони не вміють плавати зі зброєю. Тож я пропоную забрати рушниці собі.

— Це може бути небезпечно.

— Небезпечно? Сем Гоукенс ніколи не вплутується в небезпечні речі. Ми тільки зазирнемо туди на хвилинку й подивимося, чи не залишили вони для нас свої рушниці.

Петляючи між кущами й підстрибуючи, мов кенгуру, Сем побіг до галявини. Не довго думаючи, я кинувся за ним. І справді, у траві на березі валялися луки, сагайдаки зі стрілами й рушниці. Поки Сем Гоукенс збирав рушниці, я рубав томагавком луки. Ніхто нам не завадив, бо червоношкірі, ясна річ, не здогадувалися, що переслідувані матимуть нахабство повернутися на місце битви. Гоукенс із жалем роздивлявся рушниці, перш ніж кинути їх у воду.

— Чудові рушниці! — вигукував він раз за разом. — У їхніх стовбурах поселяться водяні щурі і житимуть собі спокійно. Ходімо звідси, а то мені тут якось незатишно, качка б мене копнула.

І ми найкоротшим шляхом помчали до «фортеці». Біля річки з нами билася лише частина індіанців, а оскільки я бачив сліди шпигуна, який нас підслуховував і бачив вхід до табору, то слід було сподіватися, що основні сили червоношкірих вже підтягувалися, щоб оточити нас і не дати з’єднатися з рештою траперів.

Десь посеред шляху ми почули постріл.

— Вперед, сер! — вигукнув Сем Гоукенс, прискорюючи крок.

Гаррі мовчки, з тривогою на обличчі йшов за мною. Відчувалося, як він шкодує, що наполіг на страті біля могили матері, але я не мав ні часу, ні охоти дорікати йому за це.

Постріли повторилися, і ми вже не сумнівалися, що індіанці почали облогу «фортеці». Наші товариші потребували допомоги. Змінивши крок на біг, ми незабаром дісталися до узлісся, де починався кам’яний тунель і де я сьогодні вранці знайшов сліди шпигуна. Десь тут поблизу мали б засісти червоношкірі та перекрити вхід і вихід.

Раптом я почув шурхіт, наче хтось, забувши про обережність, продирався крізь кущі, і через мить перед нами постали Вогняна Рука, Віннету і ще два трапери. Обличчя Гаррі засвітилось від щастя, коли він побачив, що батькові вдалося втекти від переслідування.

— Ви чули постріли? — квапливо запитав Вогняна Рука.

— Так, — відповів я.

— Ходімо туди! Ми повинні допомогти своїм. Вхід у долину вузький, тож захищати його може навіть одна людина, але спочатку треба розвідати, що там сталося.

— Нічого не сталося, сер, — відгукнувся Сем Гоукенс, — якщо не зважати на те, що червоношкірі дияволи сіли біля нашого гніздечка і, як кішка, вичікують, коли пташеня саме впаде вниз. На варті стоїть Білл Балчер, і, мабуть, він пригостить гостей кулями.

— Можливо, але ми повинні щонайшвидше пробитися у «фортецю». Майте на увазі, що індіанці незабаром об’єднаються, і тоді їх буде удвічі більше, а це означає, що нам буде вдвічі важче прослизнути повз них.

— А що буде з іншими мисливцями, яких ви вивели вранці з «фортеці»? — поцікавився я.

— Ви маєте слушність. Не можна залишати їх поза табором, поодинці вони не прорвуться. Тож треба знайти їх.

— Нехай мої білі брати залишаться тут, — втрутився Віннету, — а я піду подивлюся, як далеко розташувалися воїни понка.

І не встигли ми його зупинити, як він уже зник у кущах. Поки ми чекали його повернення, до нас приєдналися ще двоє вестменів, які втекли від індіанців. І хоча серед нас тільки я не був поранений, наш маленький загін знову був готовий до бою. Нас було дев’ятеро, а стільки людей уже на щось здатні.

Віннету повернувся через півгодини. У нього на поясі висів свіжий скальп, а це означало, що індіанці скоро здогадаються про те, що в них у тилу з’явився ворог. Розтягнувшись вервечкою, ми рушили вперед і, наблизившись ззаду до червоношкірих, які засіли на узліссі, зробили випал, потім ще один. На той момент наші викупані в річці рушниці вже знову могли стріляти. Полишивши на місці поранених і вбитих, перелякані від несподіванки індіанці кинулися врозтіч. Оскільки ми розтягнулися у довгий ланцюжок, то наші постріли долинали з різних місць, і це змусило індіанців подумати, що нас значно більше, ніж було насправді. Щоправда, відступаючи, вони уникали відкритих місць, щоб не стати легкою мішенню для наших рушниць.

Тепер можна було увійти у «фортецю», що ми і зробили. Як з’ясувалося, Білл Балчер, який був на варті, вчасно помітив червоношкірих і встиг сховатися в тунелі. Ті кинулися за ним, але досить було зробити кілька пострілів, щоб зупинити їх. На підмогу прийшов Дік Стоун, і вони не висовувалися, аж поки не з’явилися ми.

Ми ще стояли в тунелі, розповідаючи іншим вестменам, які прибігли до нас, про наші пригоди, коли ззовні долинув гул, немов на нас бігло стадо бізонів. Знову схопившись за зброю, ми вибігли з «фортеці», готові відбити нову атаку, але на свій подив побачили не червоношкірих, а табун коней, який вела людина в траперському одязі з залитим кров’ю обличчям. Зупинивши коней біля того місця, де зазвичай стояв вартовий, він озирнувся, нікого не помітивши, осудливо похитав головою і попрямував до тунелю.

— Та це ж Вілл Паркер, качка б мене копнула! — пролунав над моїм вухом голос Сема Гоукенса. — Ніхто, крім нього, не сидить на коні так криво!

— Твоя правда, старий єноте, це справді я. Вілл Паркер — ґрінгорн, як ти кажеш. — Тут він побачив усіх нас і вигукнув: — Слава тобі, Господи! Вітаю вас, джентльмени, у змаганнях з бігу ви залишили позаду всіх червоношкірих. Але не ображайтеся, єдиний син моєї матері теж кинувся тікати, бо краще бігти, ніж лежати мертвим.

— Точно, Вілле, але скажи, звідки оці коні? — здивовано запитав Вогняна Рука.

— Як вам сказати. Просто мені спала на думку дурнувата ідея, що червоношкірі дияволи будуть шукати старого Паркера всюди, тільки не у своєму власному таборі. Тому я й попрямував туди, але там було порожньо. Тоді я, як справжній ґрінгорн — повинен же я виправдати почесне звання, яке дав мені Сем Гоукенс, — так-от, я знайшов місце, де індіанці сховали коней. Біля них було лише двоє вартових, довелося з ними поговорити, що, повірте, здоров’я мені не додало, зате я вмовив їх подарувати мені весь табун. Старих шкап я відпустив у прерію, а цих привів сюди.

— Ну ти даєш! — захоплено вигукнув Дік Стоун.

— Тепер без коней червоношкірим кінець, — продовжив Вілл Паркер. — О, що я бачу! — вигукнув він, помітивши трупи індіанців. — То вони вже приходили до нас у гості! І віддали Богу душу після частування. Ласкаво просимо! Всіх інших чекає такий самий прийом. Але ви тільки подивіться на коней! Як вам цей гнідий? Напевно, це кінь вождя.

— Якого ми відпустили погуляти. Де ж це бачено, щоб миші зловили кота, а потім дали йому втекти! — пробурчав Сем Гоукенс.

Але Вогняна Рука не відреагував на бурчання Сема. Як зачарований, він дивився на гнідого скакуна.

— Чудовий кінь! — захоплено сказав він. — Якби я міг вибирати між ним і Ластівкою, я швидше би вибрав його.

— Віннету розмовляє з душею коня і чує, як б’ється його серце, — втрутився в нашу розмову Віннету. — Віннету би вибрав Ластівку.

Раптом пролунав пронизливий свист, і в плече Сема Гоукенса вдарила стріла, але наконечник з обсидіану^[75] не зумів пробити шкіряний панцир. Тієї ж миті почувся оглушливий свист, хоча жоден червоношкірий так і не посмів з’явитися перед нами. Мабуть, вони тільки намагалися налякати нас. Сем Гоукенс підняв стрілу, зневажливо глянув на неї і сказав:

— Я тридцять років нашивав латку на латку! Невже вони думають, що зможуть дротиком пробити мою куртку! Та вона тепер твердіша за залізні обладунки, качка б мене копнула!

Куртка Сема справді заслуговувала на похвалу, але милуватися нею зараз не було часу. Судячи з того, що індіанці не перейшли в напад, їх було ще небагато, решта, мабуть, шукала втоплену в річці зброю, ремонтувала луки й виготовляла нові стріли. Слід було насамперед відігнати їх подалі від «фортеці», щоб, не підставляючись під їхні кулі і стріли, провести крізь вузький прохід коней, тому ми, схопивши зброю, кинулися в ліс, щоб відповісти на привітання червоношкірих. Однак там ми їх не знайшли: найімовірніше, вони подалися назад, щоб на безпечній відстані дочекатися підмоги. Ми вирішили не зволікати і якомога швидше сховатися у таборі. Один із вестменів став на варті, а всі інші зібралися біля багаття.

Кожному хотілося розповісти про свої подвиги і висловитися про те, як краще захистити табір від індіанців. Десяток здобутих у бою скальпів додали вестменам самовпевненості, і вже ніхто не сумнівався, що ми зуміємо вистояти проти люті червоношкірих. У печерах зберігалися запаси продовольства, яких вистачило б не на один тиждень облоги, боєприпасів теж було достатньо, тож вороги могли хоч довіку стерегти вихід або розбивати від нетерплячки голови об гострі скелі, які надійною вартою оточували долину.

Навіть досвідчений Вогняна Рука недооцінював небезпеку, і тільки Віннету не брав участі у загальному радісному обговоренні, а лежав поруч зі мною, заглиблений у свої думки.

— Погляд мого червоношкірого брата похмурий, а чоло зморщене. Які думки тривожать серце апача? — запитав я.

— Віннету розмовляє з Великим Духом. Він бачить смерть, яка вривається через прохід і спускається з гір. У долині лютує полум’я, а вода почервоніла від крові. Розум білих скаламутився від спраги помсти, а очі осліпли від ненависті. Парранох прийде по скальпи мисливців, але Віннету битиметься з ним і заспіває пісню смерті над тілом ворога.

— Але як можуть індіанці увірватися в «фортецю»? Їм не вдасться проникнути сюди через прохід.

— Мій брат вимовляє слова, в які не вірить сам. Хіба може одна рушниця зупинити сотні ворогів?

Віннету казав правду. Він повторив уголос мої думки. Одна людина не в змозі захистити вузький прохід від численних ворогів, вона може вбити перших, але інші розтопчуть її і прорвуться. Я поділився нашими сумнівами з Вогняною Рукою, але він відповів:

— Тоді ми зустрінемо їх густострілом біля виходу з тунелю.

Його аргумент мене не переконав, але й сперечатися не було сенсу. З настанням темряви ми подвоїли варту. Я мав був стати на варті лише на світанку, коли індіанці зазвичай нападають на ворога, щоб застати його зненацька, але важке передчуття опанувало моєю душею, і внутрішньо я був готовий стати до бою хоч уже.

Щоб чимось зайняти себе, я пішов шукати Ластівку. Він щипав траву в далекому кінці долини біля підніжжя скельної стіни. Поплескавши його по шиї і пригостивши коржем, я вже зібрався було йти, коли мою увагу привернув легкий шурхіт, що долинув зверху.

Кінь підняв голову, готовий попередити мене про небезпеку гучним пирханням. Я швидко схопив його за вуздечку і прикрив долонею роздуті ніздрі, щоб він не видав нашу присутність. Я з напругою вдивлявся у нічне небо, сподіваючись розрізнити на його фоні темні силуети. Пройшла хвилина, ще одна. Може, зі скелі зірвався випадковий камінь? Або ж його скинув чийсь необачний порух, а тепер той хтось вичікує?

_{Ескаді з племені апачів. Арізона, прибл. 1903 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.}

Нарешті на скелях з’явилися тіні індіанців, які обережно спускалися вниз. Той, хто йшов попереду, рухався впевнено, наче бував там уже не раз і добре знав таємну стежку. Ще трохи, і вороги ступлять на дно долини.

Якби я захопив із собою штуцер, досить було б одного пострілу, щоб убити провідника, без якого інші не змогли б зробити й кроку. Але зі мною були тільки револьвери, геть непридатні для прицільної стрільби на такій відстані. Стріляти ж лише для того, щоб попередити товаришів, не було змісту: перш ніж до мене добіжить допомога, індіанці встигнуть схопити мене, а тікаючи, я потраплю на відкритий простір, де навіть поганий стрілець зможе загнати в мене кулю. І я вирішив вдатися до хитрощів.

Парранох, а саме він вів усіх і явно не вперше спускався цією стежкою, наближався до скельного виступу, який був якраз на півдорозі між нами. «Якщо я встигну туди раніше за нього, — подумав я, — то зможу вбити і його, і ще десяток червоношкірих».

Чіпляючись руками за валуни, я поліз угору, але тут із боку входу долинули постріли. Хитрий Парранох, мабуть, залишив зовні десяток індіанців, щоб розіграти напад і відвернути нашу увагу від справжньої небезпеки. Я з усіх сил дерся вгору, мої пальці вже чіплялися за край виступу, до якого я так прагнув, як раптом камінь вислизнув з-під моєї ноги, і, не втримавшись, я полетів униз, перераховуючи ребрами всі гострі й тупі кути скелі. Від удару об землю я знепритомнів.

Коли отямився і згадав, що зі мною сталося, індіанці були від мене вже за кілька кроків. Тіло пронизував гострий біль, але я скочив на ноги, вистрілив кілька разів по темних силуетах і, піднявшись на спину Ластівки, помчав геть. Я не міг лишити коня в небезпеці.

Індіанці зрозуміли, що їх виявили, і з диким виттям побігли за мною. На жаль, біля багаття нікого не було. Мисливці клюнули на хитрість Парраноха й побігли до виходу, чекаючи нападу звідти, і тільки тепер звернули увагу на мої постріли.

— У чому справа? — крикнув мені Вогняна Рука. — Де вас чорти носять? Індіанці атакують вхід!

— Вони вже в долині! — відповів я. — Швидше в печери!

Індіанців було набагато більше, ніж нас, і єдиною можливістю врятуватися від неминучої загибелі був відхід до печер, де, ховаючись за камінням, можна було відстрілюватися. Але, на жаль, було вже надто пізно. Всупереч своїм звичаям червоношкірі не стали чекати, поки зберуться усі, а кинулися на мисливців, настільки приголомшених несподіваною появою ворога, що тільки коли побачили занесені над головами томагавки, вони отямилися і почали відбиватися.

Може, я ще встиг би дістатися до своєї келії, але Гаррі, Вогняна Рука й Віннету потребували моєї допомоги.

— Ідіть під скелю! — кричав я, завдаючи ударів озвірілим червоношкірим.

На мить вороги втратили впевненість, відступили й відкрили нам шлях до стрімкої скелі, де ми могли б не боятися удару в спину.

— Чому таке мало трапитися саме зі мною, качка б мене копнула! — долинув зі скелі знайомий голос. З вузької ущелини, куди насилу могла протиснутися людина, визирала голова Сема Гоукенса. — Навіщо Ви показали червоношкірим, де ховається старий єнот Сем Гоукенс?

Маленький хитрий чоловічок був єдиним, хто миттєво збагнув, де шукати порятунку. І хоч ми привели до нього розлючених червоношкірих, він без вагань вхопив Гаррі за руку й потягнув до себе в ущелину.

— Лізьте сюди, мій маленький сер, для вас місця вистачить.

У рукопашному бою, коли навколо миготять тіні, коли неможливо прицілитися й часто навіть не встигаєш натиснути на курок, карабіни, рушниці і штуцери не надто допомагають. На щастя, трапери готувалися зустріти індіанців біля входу в долину, і ножів та сокир у них вистачало. Тільки Гоукенс і Гаррі, сховані у скелі, могли скористатися вогнепальною зброєю. Гоукенс заряджав, а хлопчисько стріляв. Порохове полум’я виривалося з ущелини, з одного боку якої стояв я, а з другого — Вогняна Рука. Це було жахливе побоїще, яке важко собі навіть уявити. Багаття відкидало мерехтливі криваві відблиски на темні постаті індіанців і траперів, дзвеніла сталь, чулися короткі зойки білих і несамовите виття червоношкірих. Земля трусилася під важкими тілами воїнів, які боролися один з одним. У нас не зосталося сумнівів, що доля наша вирішена наперед — нас було занадто мало, щоб вистояти, а допомоги не було звідки чекати. Але нікому не хотілося покірно приймати смерть, кожен прагнув продати своє життя якнайдорожче. У такі хвилини до білої людини приходять спокій і рішучість, які подвоюють її сили і дають перевагу над червоношкірими.

Я згадав обличчя батьків, які залишилися за океаном і більше ніколи не отримають звістки від сина. Але потім видіння зникло, і прийшла холодна ясність розуму.

Я не міг пробачити собі, що залишив штуцер у печері, куди зараз ніяк не можна було дістатися. Два дні я тільки й робив, що передбачав, застерігав, радив, але врешті-решт змушений власною кров’ю розплачуватися за чужі помилки. Від злості й гіркоти я з такою люттю став розмахувати томагавком, що Сем Гоукенс подав голос зі свого сховку.

— Чудово, сер! Ось це робота, на яку приємно подивитися! — хвалив він мене. — Ми з вами прекрасна пара. Як шкода, що нас приб’ють, а то б ми з вами вполювали ще не одну шкурку і в бобрів, і в червоношкірих.

Крик маленького вестмена пролунав несподівано голосно, і його почув навіть Вілл Паркер, який, попри вчорашнє поранення, бив індіанців прикл'aдом. Вілл крикнув Семові:

— Семе Гоукенсе, — загукав він. — Якщо вже тобі так захотілося подивитися на щось веселе, то вилазь зі своєї нори і дивися сюди! Старий єнот, ти називав мене ґрінгорном! Ха-ха-ха! Скажи, хіба ґрінгорн нічого не навчився?

За два кроки від мене, впираючись спиною в скелю, стояв Вогняна Рука. В одній руці він стискав ніж, у другій — томагавк, але здавалося, що в нього не дві руки, а чотири — так спритно він розправлявся із супротивниками, які кидалися на нього. Забризканий із ніг до голови своєю й чужою кров’ю, він твердо стояв на широко розставлених, наче врослих у землю ногах, сиве волосся довгими пасмами звисало з його голови, богатирська постать приваблювала індіанців, як полум’я свічки манить нічних метеликів. Він дістав більше ран, ніж я, але жодна з них не звалила його з ніг.

Несподівано з гущі сутички виринув Парранох і з криком кинувся до Вогняної Руки:

— Нарешті я добрався до тебе! Згадай Рібанну й загинь!

Коли він пробігав повз мене, я вхопив його за плече і замахнувся томагавком. Він упізнав мене, дивом устиг ухилитися від удару, і моя зброя зі свистом розрізала повітря біля його вуха.

— Ти теж тут? — скрикнув він. — Тебе я візьму живим!

Він промчав повз мене й вистрілив швидше, ніж я встиг занести руку для наступного удару. Вогняна Рука похитнувся і звалився в натовп ворогів, підминаючи їх своєю вагою.

Мені здалося, що куля потрапила в мої власні груди. Відкинувши індіанця, що виріс переді мною, я відірвався від рятівної скелі, кинувся за Парранохом й раптом побачив, як темна гнучка фігура спритно прослизнула між тілами в гущі битви, щоб раптово з’явитися перед убивцею.

— Стій! Перед тобою вождь апачів Віннету. Він помститься за смерть свого білого брата!

— Вирушай у пекло, собако пімо!

Я більше нічого не бачив і не чув. Забувши про власну безпеку, я рвався до Парраноха, коли раптом навколо моєї шиї обплелася петля, мене сильно вдарили по голові, і я знов знепритомнів.

Коли отямився, вже було темно й тихо. Пекучий біль у голові нагадував про удар, перед очима пливли чорні кола, які перемежовувалися зі страхітливо чіткими подробицями битви. Ремінні пута вп’ялися в тіло. Індіанці зв’язали мене з витонченою дикунською жорстокістю, я не міг ворухнути й пальцем.

Раптом десь поряд почулося важке сопіння.

— Є тут хто-небудь? — запитав я, насилу повертаючи язик.

— І навіть не хто-небудь, а я власного персоною, качка б мене копнула! Я завжди вважав, що я — це краще, ніж хто-небудь.

— Це ви, Семе? Скажіть, заради Бога, де ми?

— У порівняно безпечному місці, сер. Вони кинули нас у печеру, де ми зберігали шкури. Що мене тішить, то це те, що ми встигли заховати всі наші хутра, тож червоношкірим не вдасться поживитися.

— Що з усіма іншими, Семе?

— Нічого особливого, сер. Їх просто вбили. Вогняну Руку, Діка Стоуна, Вілла Паркера, який був ґрінгорном, хоч і не хотів вірити мені. Гаррі Корнера і Білла Балчера теж убили, всіх убили. Тільки Ви ще живий. Апач і маленький сер теж ще живі, хоч і не дуже. Про себе я мовчу, хі-хі-хі-хі.

— Ви впевнені, що Гаррі живий? — зрадів я.

— Невже думаєте, що старий мисливець за скальпами не пам’ятає того, що бачив на власні очі? Вони з апачем влаштувалися в сусідньому кам’яному мішку. Я хотів теж потрапити до їхньої компанії, але нинішні господарі не побажали мене вислухати.

— А що з Віннету?

— Теж нічого особливого. Йому продірявили шкуру. Якщо він вибереться звідси, буде з вигляду як стара куртка Сема Гоукенса — латка на латці.

— Легко сказати — вибратися звідси. Але як сталося, що його взяли живим?

— Так само, як нас із вами. Він захищався як чорт, качка б мене копнула. З усього було видно, що він вважає за краще померти в бою, ніж смажитися на повільному вогні біля стовпа тортур. Та тільки нічого в нього не вийшло: його збили з ніг і ледь не розірвали на клаптики. Як я зрозумів, ви не збираєтеся йти звідси? А старий єнот Сем Гоукенс тільки про це і мріє.

— Яка користь із мрій? Боюся, що вибратися звідси неможливо.

— Неможливо? Я немов знову чую голос Вілла Паркера! Червоношкірі — дуже добрі люди. Вони забрали у старого Сема все: пістолет і люльку, хі-хі-хі! Уявляю, як ото вони зрадіють, коли понюхають її, — пахне вона не гірше, ніж скунс. Лідді теж пропала, і капелюх, і перука. Тільки б вони не побилися через мій скальп, а за нього, як ви знаєте, мені довелося віддати три великих в’язки бобрових шкурок. А от ніж вони Семові Гоукенсу залишили. Він у мене в рукаві. Коли старий єнот зрозумів, що відпочинок в ущелині закінчується і що мисливці от-от доберуться до нього, він заховав ножик.

— У вас є ніж? Але ви не зможете його дістати.

— І я так думаю. Вам доведеться допомогти єдиному синові моєї матері.

— Зараз подивимося, що можна зробити.

Я хотів підкотитися до нього, але тут завіса, яка заміняла двері, відхилилася, і в печеру увійшов Парранох у супроводі кількох суворих індіанців. У руці він тримав запалений смолоскип. Я не став прикидатися непритомним, але й не подивився на Парраноха.

— Нарешті ти отямився! — сказав він голосом, який не віщував нічого доброго. — Я тобі дещо винен, і тепер ти про це пошкодуєш. Упізнаєш? — і він підніс до мого обличчя свій власний скальп, який раніше висів на поясі Віннету.

Отже, Тім Фінетті знав, що саме я завдав йому фатального удару ножем, через який йому довелося розлучитися зі скальпом. Я не сумнівався, що довідався про це він не від Віннету, який на всі питання відповідав гордим мовчанням. Це означало, що він запам’ятав мене ще під час тієї сутички у місячному світлі поблизу залізниці.

— Тепер ви всі дізнаєтеся, як почувається людина, коли з її голови знімають шкіру, доведеться тільки почекати до світанку.

— Ну від мене особливого задоволення вам не дочекатися, — не втримався Сем Гоукенс. — Хотів би дізнатися, що ви зробите з моєю головою? Зняти з неї скальп уже не вдасться, він і так у ваших руках. Чи сподобалася вам моя перука? Я виклав за неї три в’язки бобрових шкур!

— Можеш сміятися, але тільки до світанку. Ми знайдемо, звідки спустити тобі шкуру, — відповів Парранох, перевіряючи ремені на наших ногах і руках. — Вам, мабуть, і на думку не спадало, що Тімові Фінетті відомо про вашу «фортецю»? Я бував у цих краях ще до того, як цей пес Вогняна Рука — щоб йому вічно горіти в пеклі — оселився тут. А ще я мав провідника, який знає всі стежки.

Він витягнув з-за пояса ніж і підніс кістяне руків’я до очей Сема, який, побачивши вирізані там букви, вигукнув:

— Фред Овінс? Він завжди був негідником, і я всім серцем бажаю йому випробувати на собі лезо цього ножа.

— Пізно чортихатися й пізно бажати! Він наївно думав, що ми не вб’ємо його, якщо він видасть нам таємницю! Як він помилявся! Ми забрали в нього й життя, і скальп, але з вами зробимо навпаки: спочатку скальп, а потім життя.

— Воля ваша, заповіт Сема Гоукенса давно готовий. Особисто вам я залишаю у спадок перуку, думаю, вона стане вам у пригоді, хі-хі-хі!

Парранох люто штовхнув Сема ногою й вийшов разом із почтом червоношкірих.

Якийсь час ми лежали мовчки й нерухомо, вичікуючи, чи він не повернеться. Потім перевертаючись з боку на бік, покотилися назустріч один одному. Хоч мої руки були дуже туго стиснуті ременем на зап’ястях, мені вдалося витягнути з рукава Сема ніж і визволити його з пут. Через кілька хвилин ми обидва розтирали затерплі кінцівки.

— Твій розум ще не зовсім в'uстарів, Семе Гоукенсе, — розхвалював сам себе хитрий маленький вестмен. — Ти бував у різних бувальцях, але так близько до того світу тебе ще не заносило. Цікаво, чим закінчиться вся ця історія?

— Насамперед треба подивитися, що там зовні, — безцеремонно перебив його я, бо час було діяти.

— Не перечу, сер, подивитися треба.

— Крім того, роздобути зброю. У вас є ніж, а в мене голі руки.

— Не турбуйтеся, щось придумаємо.

Ми обережно визирнули з-за хутра, яке затуляло вхід до печери. Кілька індіанців витягли обох полонених із сусідньої печери. А Парранох підійшов до вогнища. Світало. Індіанці сиділи біля багаття — одні зализували рани, інші тужливо оплакували смерть товаришів, треті вкопували в землю стовпи тортур. Біля входу в долину Ластівка пасся коло гнідого скакуна, що його вкрав покійний Вілл Паркер у самого Парраноха. Поряд щипав траву високий жеребець Віннету, зовні нічим не примітний, але за витривалістю він не поступався моєму красеневі. Якби нам пощастило роздобути зброю й дістатися до коней, нам, напевно, вдалося б утекти.

— Ви тільки подивіться, сер! — схвильовано зашепотів мені у вухо Сем Гоукенс. — Погляньте ось на того старого дурня, який розтягнувся на траві! Бачите?

— Бачу.

— А те, що він притулив до скелі бачите?

— Теж бачу.

— Хі-хі-хі! Сама доля повертає мені мою Лідді! Якщо я справді Сем Гоукенс, то переді мною лежить моя Лідді, а в червоношкірого бовдура біля пояса точно знайдеться мішечок із кулями. Хі-хі-хі!

Я не дуже дослухався до радісного шепоту Сема, бо всю увагу зосередив на Парранохові. На жаль, мені не було чути, що він говорив обом бранцям, і минуло чимало часу, поки він пішов від них. Але його останні слова долетіли до мене, і з них став зрозумілим зміст усієї промови:

— Готуйся, пімо! Стовп уже вкопали в землю. А ти, — він повернувся до Гаррі, — ти будеш смажитися на повільному вогні поруч із ним!

Він подав своїм людям знак, щоб ті відтягли Віннету й Гаррі в табір, а сам швидко пішов геть. Ще мить, і підібратися до них буде геть неможливо. Червоношкірі вже займали місця, щоб насолодитися стражданнями бранців.

— Можу я на вас покластися, Семе? — запитав я.

— Звідки мені знати, можете чи ні, якщо ви самі цього не знаєте? — не втримався від жарту старий балакун. — Спробуйте, іншого виходу ви й так не маєте.

— Візьміть на себе того, що праворуч, а я візьму того, що зліва. І відразу ж ріжемо ремені.

— А потім біжимо виручати мою Лідді?

— Боюся, що часу на Лідді не залишиться. Ви готові?'

Він кивнув мені з виразом пустотливої радості на обличчі, ніби збирався посміятися із вдалого жарту.

Червоношкірі, які тягли на спинах бранців, ступали повільно й важко, тому нам вдалося швидко й непомітно наблизитися до них. Сем спритно встромив свій ніж у серце індіанця, мені ж довелося попрацювати більше: спочатку вихопити в моєї жертви з-за пояса томагавк, а потім завдати удару. Я змушений був перерізати йому горло, щоб крик, який він уже хотів видати, перетворився на передсмертне булькання, яке відразу затихло. Через мить розрізані пута впали на землю, наші друзі були вільні. Червоношкірі біля багаття, на щастя, нічого не помітили.

— Уперед! Хапайте зброю! — гукнув я, розуміючи, що без зброї нам не втекти.

Потім я відрізав мішечок з кулями від пояса вбитого індіанця й побіг за Віннету, який кинувся не до виходу з долини, а навпростець до багаття, навколо якого сиділи вороги, хоч ми і не змовлялися. У моменти смертельної небезпеки тіло поводиться незвично. І ми всі інстинктивно відчули єдиний шлях до порятунку.

Захоплені зненацька індіанці ще не встигли отямитися, а ми вже забрали в них зброю й кинулися далі.

Я покликав коня, і мій вірний друг примчав мені назустріч. Стрибаючи на нього, я краєм ока помітив, що Віннету вже сидить на спині свого скакуна, а Сем Гоукенс ловить першого-ліпшого індіанського коня.

— До мене, Гаррі! — покликав я хлопчика, який марно намагався видряпатися на норовливого гнідого коня Тіма Фінетті.

Пролунало дике виття індіанців, прогриміли перші постріли, засвистіли стріли, і я, пришпоривши коня, вхопив Гаррі за руку, кинув на коня перед собою і помчав услід за Віннету й Семом Гоукенсом, які вже сховалися у вузькому тунелі.

Мені важко пояснити, чому в шаленій гонитві по кам’яному коридору ми не розбилися на смерть, чому червоношкірі не наздогнали нас і чому жодна стріла або куля не зачепила мене, коли я останнім покидав долину, яка з «фортеці» обернулася на в’язницю.

Кінь галопом виніс нас з ущелини. Сема Гоукенса вже й сліду не було, а Віннету подався праворуч, до прерії, по якій ми кілька днів тому їхали сюди. Апач уже наближався до скель, за якими кулі індіанців були б нам не страшні, й озирався назад, готовий прийти нам на допомогу.

Прогримів постріл, куля просвистіла коло мене, і я відчув, як здригнувся Гаррі.

— Швидше, швидше, — благав я коня, а він, немов здогадуючись, що нам загрожує смертельна небезпека, летів так само, як під час пожежі у Нью-Венанґо.

Озирнувшись, я побачив лише за декілька кроків від нас Парраноха. Його очі горіли лютим, божевільним вогнем хижака, у якого з-під носа вислизає здобич, чию кров він уже відчував на язику. Він безжально шмагав свого гнідого, готовий швидше загнати коня, ніж випустити нас, і я зрозумів, що тепер наше життя залежало тільки від Ластівки. Я не боявся поєдинку з цим дикуном, я вже двічі здолав його, але мені заважав Гаррі.

Звернувши за скелі, ми зі швидкістю урагану понеслися вздовж річки. Бурий жеребець Віннету висікав копитами іскри з каменю, Ластівка, хоч і ніс на собі двох вершників, не відставав. Парранох мчав за нами, і тупіт копит його гнідого я весь час чув за своєю спиною.

— Ви поранені? — запитав я Гаррі.

— Так.

— Небезпечно?

Він не відповів. Тепла кров тоненькою цівкою текла по моїй руці. Я притискав його до себе і хвилювався за його життя.

— Ви витримаєте гонитву?

— Сподіваюся.

Я ще раз пришпорив коня, і він, виправдовуючи своє ім’я, мало не полетів. Здавалося, він уже не торкається копитами землі.

— Тримайтеся, Гаррі, ми майже врятовані.

— Відпустіть мене, дозвольте мені зістрибнути. Я ж бачу, що заважаю вам.

— Ви повинні жити, Гаррі.

— Навіщо? Батько помер, і я хочу померти разом із ним.

Тим часом цокіт копит гнідого став поступово віддалятися. Ластівка вигравав перегони, де ставкою було наше життя.

— Це я винен у його смерті! — картав себе Гаррі. — Якби я послухався вас, ми стратили б Парраноха у «фортеці», і батько був би живий.

— Зараз не час думати про це.

— Відпустіть мене! Парранох відстав від нас, дайте коневі віддихатися.

Я знову озирнувся й переконався, що Парранох таки відстав. За ним по двоє, по троє мчали індіанці, які не хотіли відмовитися від переслідування й насолоди бачити нас прив’язаними до стовпа тортур.

Віннету зістрибнув з коня, зарядив захоплену під час втечі рушницю й приготувався до бою. Я зупинився поряд з ним, поклав пораненого хлопчика на траву, а коли випростався, у мене вже не лишалося часу навіть зарядити рушницю.

Парранох був поруч, і я схопився за томагавк.

Знавіснілий від люті білий вождь кинувся на мене, але пролунав постріл, і тієї ж миті я завдав нищівного удару томагавком. Парранох похитнувся і впав із коня з кулею у грудях і розсіченим черепом.

Віннету підійшов до тіла, перевернув його ногою і, дивлячись у лице, з якого навіть смерть не зуміла стерти гримасу ненависті, сказав:

— Білий койот ніколи більше не назве вождя апачів ім’ям пімо. Нехай мій брат забере в нього свою зброю.

Тільки зараз я помітив, що Парранох привласнив мої револьвери, штуцер, ніж і сокиру. Я забрав свої речі, а Віннету зловив гнідого жеребця й підвів його до Гаррі, щоб посадити хлопчика в сідло. Індіанці вже були так близько, що могли дістати нас своїми кулями. Але раптом зліва від нас щось блиснуло, я подивився туди і побачив загін вершників, який виїжджав із лісу якраз на півдорозі між нами та нашими переслідувачами.

Це були драгуни з форту. Побачивши несподівану допомогу, Віннету стрілою помчав на індіанців понка, яким вистачало часу лише на те, щоб розвернути коней й кинутися навтьоки. Я заходився коло Гаррі, оглянув його рану, відрізав ножем смугу від сорочки й зупинив кров.

— Ви зможете їхати верхи? — запитав я.

У відповідь хлопчик тільки усміхнувся, скочив на гнідого жеребця і, смикнувши за вуздечку, змусив його стати дибки, як під час нашого знайомства в Нью-Венанґо.

— Кров зупинилася, і зі мною все гаразд. Червоношкірі тікають! Бий їх! — крикнув він і кинувся навздогін.

Без вождя, який міг би керувати боєм, червоношкірі розгубилися, і ми помінялися з ними ролями. Судячи з усього, понка мали намір сховатися у «фортеці», і тоді викурити їх звідти буде непросто.

Слід було випередити їх і зайняти оборону біля тунелю, щоб завадити червоношкірим проникнути в долину. Наші коні мчали значно швидше, ми поступово наздоганяли драгунів, потім перегнали їх і вже наближалися до наляканих червоношкірих, коли з тунелю пролунав постріл, і перший індіанець звалився з коня. За ним другий, третій.

Оторопілі від несподіванки індіанці збилися в купу, заметушилися біля входу в «фортецю» і помчали в бік Манк'iціти. Драгуни кинулися за ними, а ми, ховаючись за деревами й кущами, попрямували до тунелю, щоб з’ясувати, який відважний стрілець зумів так вдало зупинити червоношкірих.

Щойно відгримів тупіт кінських копит, із заростей ожини виліз потертий крислатий капелюх і заросла сивою щетиною фізіономія з величезним носом і маленькими хитрими оченятами. Через мить перед нами стояв Сем Гоукенс у своєму шкіряному панцирі і з Лідді в руках. Зі стовбура ще зміїлася цівка порохового диму.

— Слава Богу! Ви живі, сер! Але звідки ви тут взялися? — радісно вигукував маленький вестмен, здивований нашою появою. — Качка б мене копнула!

— Невже це ви, Семе? Але ж я на власні очі бачив, як ви поскакали геть!

— Я поскакав? Ви жартуєте? Дуже вам дякую, але такі прогулянки не в моєму стилі. Мені трапився не кінь, а якась уперта бестія. Спочатку він не хотів і кроку ступити, а потім так розтряс мої старі кістки, що я його прогнав, а сам приповз назад. Я подумав, що всі червоношкірі кинуться за вами й залишать «фортецю» без нагляду. Так воно й було. От вони, мабуть, здивувалися, коли повернулися й побачили, що в їхній домівці знову колишні мешканці! А де ви знайшли солдатів?

— Ми ще не знаємо, що їх привело сюди, але вони врятували нам життя. Чудо це чи ні, не знаю, але приїхали вони вчасно.

— Не впевнений щодо чудес, але Вбивча Рука, Віннету та Сем Гоукенс здатні і самі себе захистити. Звичайно, тепер драгуни покажуть червоношкірим, де раки зимують, але ми б і без них не пропали.

— Думаєте, ми повинні поїхати слідом і допомогти їм?

— Навіщо? Вони й так упораються.

Віннету, мабуть, подумав те саме, бо разом із Гаррі вже в’їхав у «фортецю». Слід було виконати сумний ритуал і віддати останню шану нашим полеглим товаришам. Розшукавши їхні тіла на місці нічного бою, ми перенесли їх до скелі, де я і Сем Гоукенс почали копати могилу, щоб поховати вестменів за християнськими звичаями. Віннету і Гаррі схилилися над Вогняною Рукою, оплакуючи загибель друга й батька, як раптом апач приклав вухо до його грудей і вигукнув:

— Уфф! Він живий!

Ці слова ніби вдарили нас усіх струмом. Гаррі від радості аж скрикнув. Ми кинулися допомагати апачеві, і за деякий час Вогняна Рука справді розплющив очі. Він упізнав нас і всміхнувся синові. Але говорити ще не міг. Незабаром він знову знепритомнів. Я оглянув його. Куля Парраноха пройшла біля серця, пронизала легеню й вилетіла під лопаткою, він втратив дуже багато крові, але тепер його життя, здається, було поза небезпекою, якщо вдасться облаштувати йому належний догляд. Віннету відразу ж перев’язав його спеціальним індіанським методом. Потім треба було подбати і про наші рани, бо без ран з того бою не вийшов ніхто. На жаль, інших наших товаришів воскресити не вдалося, вони заплатили життям за необережне рішення.

До полудня повернулися драгуни, що розгромили зграю індіанців, не втративши жодного солдата. Їхній капітан розповів нам, що, дізнавшись про спробу індіанців понка напасти на поїзд, їхній комендант послав загін, щоб покарати дикунів. Заставши їхні стійбища порожніми і зрозумівши, що червоношкірі вирушили по наші душі, драгуни кинулися на допомогу і таки встигли.

Щоб дати перепочинок коням, вони лишилися у нас на три дні. За цей час ми поховали мертвих. Від’їжджаючи, капітан запросив нас у форт, щойно Вогняна Рука одужає настільки, що можна буде його транспортувати. У форті його зможе оглянути лікар. Ми, звичайно ж, погодилися. Те, що мій старий друг Сем Гоукенс був страшенно засмучений смертю Діка Стоуна і Вілла Паркера, і так зрозуміло. Він кілька разів запевнив, що в майбутньому безжально вбиватиме кожного індіанця понка, якого зустріне. Але в мене з цього приводу була інша думка: Парранох був білим, тож я знову переконався у своєму давньому припущенні, що індіанці стали жорстокими й агресивними лише під впливом білих.