home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Продавець хутра

Минуло три місяці після тих усіх подій, а наслідки їх ми й далі гостро відчували. Надія на одужання Вогняної Руки стала дійсністю, але одужання це відбувалося дуже повільно, через слабкість він ще не міг підводитися з ліжка. Тому ми відмовилися від ідеї перевезти його у форт. Рана Гаррі виявилася набагато легшою — він уже щодуху гарцював на гнідому жеребці, який дістався йому від Парраноха, і вправлявся у стрільбі зі свого незвичайного пістолета, мріючи про зустріч із войовничими індіанцями понка. Віннету мав багато поранень, але не надто небезпечних, і поволі вони рубцювалися. Мої рани й рубці були невеличкі, поболювали, але також гоїлися. Сем Гоукенс постраждав у сутичці менше за всіх.

Вогняна Рука усвідомлював, що довго ще не зможе повернутися до звичного для вестмена способу життя навіть після повного одужання, тож намірився поїхати на Схід, пожити разом із Гаррі у старшого сина. Для цього треба було продати запаси хутра у форті, щоб мати гроші на дорогу. Але у форті нам не вдалося знайти покупця, а везти стільки шкурок із собою було би складно. Ми не знали що робити.

Несподівано допоміг один із солдатів, залишених нам для охорони; він згадав, що на річці Таркі-Крік живе продавець, який торгує у прерії усім, що має хоч якусь цінність. Але найважливіше було те, що він не обмінював товар на товар, а платив грошима. Цей чоловік міг нам допомогти. Але як привезти його сюди? Солдати, які охороняли нас, не мали права залишати пост. Тож доведеться їхати комусь із нас. Зголосився їхати я. У тій місцевості, за словами солдата, господарювали зграї войовничих індіанців із племені сіу-окананда. Купців вони не чіпали, оскільки вимінювали в них за хутра, які не були в очах сіу чимось цінним, зброю, боєприпаси, ковдри, «вогняну воду»[76] й різні дрібнички. Але кожному іншому білому, який з’явиться там, слід було поводитися дуже обережно. Почувши все це, я не надто злякався, але таки зрадів, коли разом зі мною став збиратися в дорогу й Віннету. Вогняна Рука нашої допомоги вже не потребував, адже з ним залишалися Гаррі і Сем Гоукенс. Вони доглядали за вестменом, а солдати по черзі виходили на полювання й забезпечували їжу.

Ми рушили в дорогу, а завдяки тому, що Віннету прекрасно знав ті місця, вже через три дні дісталися до берегів Таркі-Крік, або, як її називають білі, Таркі-Рівер. Річечок з такою назвою там було кілька, але та, до якої ми прямували, славилася серед вестменів тим, що на ній відбувалися найкривавіші сутички з індіанцями племені сіу.

Але як знайти потрібного нам купця? Якщо він був у стійбищі індіанців, їхати туди було небезпечно. Однак уздовж річки вже з’явилися перші білі поселенці, які почали орати родючі цілинні землі, от їх ми й вирішили розпитати.

Ми рушили уздовж берега, але ознаки присутності поселенців виявили тільки ближче до вечора: поле, засіяне житом, плодові дерева. Біля струмка, що впадає в Таркі-Крік, ми побачили невеликий, обнесений парканом будинок із масивних колод. Такий самий паркан оточував і кошару, в якій стояло кілька коней і корів.

Сп'iшившись, ми попрямували до будинку, вузькі вікна якого більше нагадували бійниці. В одному з них з’явилася рушниця, а грубий голос наказав нам зупинитися:

— Стійте! Мій дім — це не шпаківня, куди може влетіти будь-хто. Хто ви такі й чого вам треба?

— Я — німець і шукаю торговця хутром, який, як нам казали, може бути десь поблизу, — відповів я якомога привітніше.

— Шукайте його на здоров’я, але тільки не в мене. Я вас не знаю і знати не хочу. Забирайтеся звідси!

— Принаймні дайте відповідь на наше питання. Адже так женуть від воріт тільки розбійників.

— Саме тому я й жену вас.

— Невже ми схожі на грабіжників?

— Схожі чи ні, не має значення, але ви ніякий не німець.

— Але ж це правда!

— Ніхто з німців, якщо він не Вогняна Рука, не заходить так далеко в прерію.

— Я якраз іду від нього.

— Невже? А звідки?

— Ви, напевно, чули, що на відстані трьох днів їзди звідси стоїть його табір?

— Одного разу проїжджав тут один, на ім’я Дік Стоун, і справді казав, що туди треба їхати три дні.

— Дік Стоун був моїм другом. Але, на жаль, він загинув.

— Можливо, й так. Але я не довіряю білим, які дружать із червоношкірими. Зараз не ті часи, щоб упускати в дім індіанця.

— Якщо цей індіанець увійде у ваш дім, можете вважати це честю для себе. Це Віннету, вождь апачів.

— Віннету? Тисяча чортів! Невже? Нехай покаже свою рушницю!

Віннету мовчки зняв із плеча свою відому на весь Захід рушницю й підняв її вгору. Такої візитної картки не було в жодного іншого індіанця чи білого.

— Срібні цвяхи! — вигукнув господар будинку. — Отже, це правда! А у вас я бачу дві рушниці, і якщо не помиляюся, то велика — це на ведмедя.

— Все правильно.

— Невже ви і є той самий Вбивча Рука, який, як кажуть, прибув до нас зі Старого світу, і справді німець?

— Ви не помилилися.

— Заходьте, джентльмени, ласкаво прошу! Завжди з радістю зустрічаю таких гостей і спробую допомогти чим зможу.

Рушниця зникла з вікна, двері за мить відчинилися, і на порозі з’явився поселенець — уже немолодий, але міцної статури і сильний. Зразу було видно, що він не раз зі зброєю в руках захищав своє життя і що доля ламала його, але він зумів вистояти. Він простягнув нам обидві руки, а потім провів у дім, де сиділи його дружина й молодший син, високий хлопець років шістнадцяти. Двоє інших синів, як він сказав, валили дерева в лісі. У будинку була лише одна велика кімната, на стінах висіли рушниці та мисливські трофеї, над обкладеним великими каменями вогнищем висів казан, у якому варилася юшка. Убогий набір посуду стояв на полиці, а шафи для одягу та комору заміняли великі скрині біля стіни. Під стелею на гаках висіли шматки в’яленого м’яса, яких сім’ї з п’ятьох осіб вистачило б на кілька місяців. У кутку стояв грубо збитий стіл з такими ж стільцями, явно виготовленими власноруч.


Віннету ІІ

Вождь Гектор із племені ассінібойнів. Монтана, прибл. 1907 рік. Фото Едварда Киртіса. За виданням «The North American Indian».


Поселенець послав сина обійти наших коней, а сам тим часом запросив нас до столу, де вже парувала нехитра вечеря. Незабаром повернулися з лісу старші сини й мовчки, без зайвих розпитувань, сіли біля нас і взялися до їжі. Здавалося, право говорити в цій сім’ї має тільки батько.

— Пробачте, джентльмени, — виправдовувався він, — за те, що так грубо зустрів вас, але побоюємося тут червоношкірих, особливо з племені сіу-окананда. Кілька днів тому вони спалили ферму на відстані одного дня дороги звідси. А ще менше в наших краях варто довіряти білим. Хорошу людину тут рідко зустрінеш, частіше сюди дістаються ті, кому стало тісно на Сході. Тому ми завжди раді бачити таких джентльменів, як ви. Ви сказали, що шукаєте продавця. Маєте до нього діло?

— Так, — відповів я, а Віннету, як завжди, сидів мовчки.

— Яке? Я не з цікавості питаю, а щоб допомогти вам.

— Хочемо продати йому хутра.

— Багато?

— Багато, — відповів я.

— В обмін на товар чи на гроші?

— Краще гроші.

— Тоді вам пощастило: єдиний продавець, який вам підійде, справді є поблизу. Інші тільки міняють, а в цього завжди при собі гроші або золотий пісок. Він справжній купець, а не танд'uтник із мішком за спиною.

— Він чесний?

— Гм, чесний. Що ви називаєте чесністю? Купити дешевше та продати дорожче — це і є торгівля. Купця звати Бартон, він не дурень і свого не пропустить, тож краще поводитися з ним обачно, але справу свою він знає і їздить завжди з трьома, а то й чотирма помічниками.

— А де він зараз?

— Дізнаєтеся сьогодні ж увечері. Його помічник, якийсь Роллінс, заїхав вчора до мене, щоб узяти замовлення, а потім вирушив угору по річці до інших поселенців і сьогодні ж повернеться, щоб заночувати. Чесно кажучи, Бартонові останнім часом не щастило.

— Чому?

— Було якось так, що до кого він не приїде з товаром — а там уже й будинок спалений, і все господарство розтягнули індіанці. А для нього це марна трата часу і збитки. Та й червоношкірим зайвий раз на очі краще не навертатися, навіть якщо ти купець.

— Ці напади траплялися десь неподалік?

— Так, якщо зважати на специфіку наших місць. Адже до мого найближчого сусіда дев’ять миль.

— Це погано! У разі нападу вони не встигнуть приїхати вам на допомогу.

— Я не боюся червоношкірих і не раджу їм заходити в гості до старого Корнера. Мене звати Корнер, сер. Я вже якось впораюся з ними.

— Але ж вас усього четверо.

— Четверо? Мою дружину теж треба рахувати, та ще й як! Стріляє вона не гірше за мене і червоношкірих не боїться.

— Вірю, але якщо індіанців багато, то всяке може трапитися, і не відомо, чия візьме.

— Якщо вже зважився жити тут — боятися не можна. Я не такий знаменитий вестмен, як ви, і не маю штуцера майстра Генрі, але стріляти теж вмію. Наші рушниці б’ють далеко, і, якщо ми зачинимо двері на засув, у дім не залізе жоден червоношкірий. Думаю, ми б і сотню прогнали геть. А ось і Роллінс!

Ми почули цокіт копит, і Корнер вийшов за двері зустріти гостя. До нас долинули уривки їхньої розмови, а через хвилину він повернувся в товаристві чоловіка середнього віку.

— Містер Роллінс, помічник купця Бартона, про якого я вам говорив, — представив нам господар новоприбулого. — А ось і приємна несподіванка, про яку я розповідав, містере Роллінсе. Без перебільшення можна сказати, що перед вами сидять двоє найвідоміших людей на Заході: Віннету, вождь апачів, і Вбивча Рука. Вони шукають містера Бартона, щоб продати йому боброві шкури.

У зовнішності Роллінса не було нічого прикметного — ні поганого, ні доброго. Його зовнішність навіть можна було б назвати приємною, якби не байдужий і по-риб’ячому холодний погляд. Якщо ми справді були настільки знаменитими, то Роллінс мав би зрадіти зустрічі з нами, тим більше, що ми пропонували непогану оборудку; але він здавався невдоволеним, і це мене насторожило. Але, можливо, я помилявся, і він просто побоювався двох знаменитих вестменів. Тому відкинув геть свої нічим не обґрунтовані упередження й запропонував йому сісти з нами за стіл, щоб обговорити оборудку.

Його запросили до вечері, але Роллінс відмовився, пославшись на відсутність апетиту, і вийшов розсідлати й нагодувати коня. Чомусь він довго не повертався, понад п’ятнадцять хвилин, хоч мав би впоратися швидше. Я не мав причин не довіряти йому, але незрозуміле занепокоєння змусило мене встати й піти за ним. Його кінь, уже розсідланий, стояв біля плоту, а сам Роллінс зник. Я обійшов двір уздовж паркану, але нікого не побачив. Навіщо було йому йти у прерію вночі?

Ще через чверть години Роллінс швидким кроком увійшов у ворота. Помітивши мене, він раптом зупинився, але відразу ж опанував себе і з невимушеним виглядом попрямував до мене.

— Ви любите гуляти під місячним світлом, містере Роллінсе? — наче жартома запитав я.

— Я не настільки романтичний, — відповів він серйозно й насторожено.

— А мені здалося, що ви маєте схильність до нічних прогулянок, — наполягав я.

— Я не місяць роздивлявся, — швидко виправдався він. — У мене від самого ранку болить живіт, до того ж довелося сьогодні довго їхати верхи. Треба було трохи розім’яти ноги перед сном.

Він заходився коло свого коня, перевів його до стайні, напоїв, дав вівса і рушив у дім. Я не розумів, що мене насторожувало у його поведінці. Він же мав право робити все, що захоче. Мабуть, у мене вже просто виробилася надмірна обережність й підозріливість. Його відповідь прозвучала природно, тим більше, що він відмовився від вечері. Біль у животі здавався цілком переконливою причиною. Потім, коли ми вже всі разом сиділи за столом, Роллінс поводився невимушено, спокійно й не викликав більше підозри. Ми розмовляли про торгівлю хутром, і тут він показав таку обізнаність, що навіть зазвичай мовчазний Віннету почав ставити йому питання. Ми розповіли про свої нещодавні пригоди, і він уважно вислухав нас. Ми, звичайно ж, запитали, коли зможемо побачити Бартона, без якого не вдасться здійснити оборудку. На це Роллінс відповів:

— Я не знаю, де зараз мій господар і де він буде завтра або післязавтра. Я лише збираю замовлення на товари й по певних днях передаю їх Бартонові в домовленому місці. Скільки часу займе дорога до «фортеці» Вогняної Руки?

— Три дні.

— Через шість днів я маю зустрітися з господарем на річці Ріфлі-Форк. Я встигну поїхати з вами, подивитися товари й повернутися. Якщо ми зійдемося в ціні, я передам пропозицію Бартонові і привезу його до вас. Що скажете?

— Товар ми охоче покажемо, але хотіли б не тільки вам, а одразу й містерові Бартону.

— На жаль, це неможливо. Навіть якби він був тут, не відомо, чи зміг би він поїхати з вами завтра. Ми провадимо багато справ одночасно, і господар не має часу на триденні поїздки, якщо він не впевнений, що зійдеться в ціні й отримає прибуток. Сам він не поїде з вами, а пошле когось із нас. Тож вам пощастило зустріти мене вже зараз. Тому вирішуйте — берете мене з собою в вашу «фортецю» чи ні.

Як я не намагався, але так і не знайшов підступу в його пропозиції, тому ми погодилися.

— Чи можете виїхати з нами на світанку?

— Звичайно! Ми, купці, бережемо кожну годину. Тому зараз пропоную йти спати, щоб завтра рушити в дорогу якомога раніше.

Заперечити не було чого, хоч потім я й довідався, що цей чоловік таки був небезпечним, попри всі намагання викликати довіру. Господар запропонував нам влаштуватися в будинку на ложах зі шкір і ковдр, але ми з Віннету відмовилися, і, як з’ясувалося згодом, це було дуже правильне рішення.

— Дякую, — сказав я, — але в приміщенні душно, нам більше до вподоби спати надворі.

— Однак, містере Вбивча Рука, — втрутився Роллінс, проявляючи несподівану турботу про нас, — зараз повний місяць, і його яскраве світло заважатиме вам спати. Та й ночі холодні.

— Не турбуйтеся про нас, сер, ми звикли й до холоду, і до місячного сяйва. Дозвольте нам влаштуватися на нічліг, як нам хочеться.

Роллінс зробив ще кілька спроб умовити нас заночувати в будинку, але марно. Спершу ми не звернули на це уваги, і аж потім збагнули, що ці його спроби були доволі підозрілі.

Перед тим, як ми з Віннету вийшли за двері, господар сказав:

— Зазвичай я на ніч замикаю двері на засув. Може, сьогодні не робити цього, як гадаєте?

— Чому ж це?

— Раптом вам щось знадобиться, а ви не зможете увійти?

— Ви дуже люб’язні, містере Корнере, але двері краще все-таки засунути, тут неспокійно. Коли ж нам щось знадобиться, ми покличемо вас через вікно.

— Добре, вікна я не зачиняю.

Коли ми виходили надвір, то чули, як господар гримів залізними замками. Місяць стояв низько в небі, заливаючи все молочним холодним світлом. Ми пішли туди, де лежали на траві наші коні. Загорнувшись у ковдру, я ліг біля мого коня і примостив голову йому на шию. Він не лише звик до цього, йому явно подобалося, коли я так спав. Незабаром я заснув. Не встиг я проспати й години, як раптом прокинувся від того, що кінь підняв голову, з шумом втягуючи ніздрями повітря. Зазвичай він ніколи не ворушився вночі, якщо я спав на його шиї, отже, відбувалося щось незвичайне. Миттєво схопившись на ноги, я кинувся до паркана і, пригнувшись, щоб мене не було видно з того боку, визирнув у щілину між колодами. З прерії до будинку поповзом підкрадалися люди. Вони були кроків за двісті. Просувалися дуже обережно. Віннету, який теж прокинувся, стояв поруч зі мною вже за мить.

— Мій брат бачить постаті вдалині? — запитав пошепки я.

— Так, — відповів Віннету. — Це сіу-окананда. Вони збираються напасти на будинок.

— Треба допомогти білим людям, ми їхні гості й не можемо кинути їх у біді.

— Добре, — озвався Віннету. — Але краще сховати коней у будинку, щоб окананда не вкрали їх.

— Швидше, поки червоношкірі далеко й не можуть бачити нас.

Ми зняли пута з коней і, ховаючись за парканом, повели їх до будинку. Віннету хотів уже покликати господаря через вікно, але раптом ми зауважили, що двері не замкнені, і тихенько увійшли всередину разом із кіньми і зачинили за собою двері. Наші рухи розбудили мешканців будинку.

— Хто тут? Чому в будинку коні? — нічого не розумів спросоння Корнер.

— Це ми, Віннету і Вбивча Рука, — відповів я. — Не запалюйте світла.

— Але як ви увійшли?

— Через двері.

— Але ж я їх зачинив!

— Вони були відчинені.

— Чорт забирай! Невже я погано зачинив? Але нащо ви привели сюди коней?

Насправді він зачинив двері добре, просто помічник купця відчинив їх, коли всі поснули, бо збирався впустити індіанців. Я відповів Корнерові:

— Щоб їх не вкрали.

— Хто?

— Індіанці окананда вже оточують будинок, щоб напасти на вас.

Легко уявити, як бурхливо відреагували мешканці на ці мої слова. Хоч напередодні ввечері Корнер стверджував, що впорається і з сотнею червоношкірих, дізнавшись, що вони справді наближаються до його будинку, не на жарт стривожився. Роллінс теж, здавалося, був охоплений страхом.

— Заспокойтеся! — сказав Віннету. — Ворога переможе не той, хто голосніше кричить, а той, хто сильніший. Нехай краще блідолиці подумають, як відбити напад.

— Та що тут думати, — відповів Корнер, намагаючись у темряві зняти зі стіни рушницю. — Місяць світить ясно, і це добре. Перестріляємо їх усіх до одного!

— Не варто цього робити, — зупинив його Віннету.

— Чому?

— Тому що не можна проливати кров без потреби.

— Зараз і є та потреба. Ми провчимо червоношкірих собак, і тоді ті, хто виживе, надовго запам’ятають нашу науку.

— Блідолиций називає індіанців червоношкірими собаками і забуває, що в мене той же колір шкіри і я краще знаю моїх братів. Вони ніколи не нападають на вас без причини, а найчастіше саме білі підбурюють їх до нападу. В індіанців, які напали на Вогняну Руку, був блідолиций вождь. І якщо сіу-окананда прийшли сюди, це означає одне з двох: або ви самі в цьому винні, або ж їх до цього спонукали ваші побратими.

— Я не вірю тобі!

— Вождеві апачів байдуже, віриш ти йому чи ні, бо він знає, що так воно є насправді.

— Навіть якщо все так, як каже Віннету, окананда слід покарати вже за те, що вони піддалися на вмовляння. Я вб’ю кожного, хто захоче силою увірватися до мене в дім. Це моє право, і я неодмінно скористаюся ним.

— Ти скористаєшся цим правом, коли залишишся сам. Там, де є Віннету і Вбивча Рука, ніхто не сміє говорити про права, не вислухавши нашої думки. У кого ти купив землю, на якій вибудував будинок? У кого ти запитав дозволу посіяти тут жито?

— Купив? Треба бути останнім дурнем, щоб купувати тут землю! Я оселився тут тому, що мені сподобалися місця, і, якщо я зможу протриматися встановлений законом час, земля стане моєю власністю.

— Отже, блідолиций не питав дозволу в сіу, яким належить ця земля, а просто силою вдерся у їхні володіння?

— Я про це не думав.

— І ти ще й дивуєшся, що вони сприймають тебе як ворога й називають грабіжником і злодієм? Не смій називати їх червоношкірими собаками! Ти хотів перестріляти їх? Віннету не говорить двічі: як тільки ти візьмешся за рушницю, моя куля прострілить тобі голову.

— Що ж мені робити? — запитав принишклий і переляканий поселенець, побачивши, що я не збираюся втручатися і ставати на його бік.

— Ти нічого не повинен робити, — відповів апач. — Я і мій брат Вбивча Рука все зробимо самі, і, якщо ти послухаєш нас, можеш не боятися за своє життя та майно.

Вся ця розмова відбулася дуже швидко, не минуло і хвилини. Увесь цей час я спостерігав із вікна за околицями, але нічого не помітив — мабуть, індіанці оточили дім і перевіряли, чи все спокійно.

— Мій брат уже бачить сіу? — запитав Віннету, підійшовши до мене.

— Ще ні, — відповів я, напружено вдивляючись у темряву.

— Ти згоден зі мною, що ми не повинні вбивати їх?

— Так. Білий вкрав у них землю, одного цього достатньо, щоб вийти на стежку війни. Може, у них є й інші, не менш вагомі причини поводитися вороже.

— Дуже ймовірно, але як ми проженемо їх звідси, не проливаючи крові?

— Мій брат Віннету знає це не гірше за мене.

— Вбивча Рука, як завжди, вгадав мої думки. Ми зловимо одного з них.

— Того, хто підкрадеться під двері, щоб підслухати.

Ми тихенько підійшли до дверей і відчинили їх, залишивши вузеньку шпарину, якої було цілком достатньо, щоб дивитися назовні. Біля неї я став чекати. У будинку було темно й тихо, господарі зачаїлися, боячись поворухнутися. Так тривало досить довго, поки я не відчув, що наближається розвідник. Я саме відчув, а не почув, оскільки з часом у досвідченого вестмена з’являється особливе чуття, що підказує йому, коли підкрадається ворог. Через кілька секунд я побачив індіанця, який підповз до дверей і спробував відчинити їх. Блискавично відчинивши двері, я стрибнув на сіу й обома руками стиснув його горло. Червоношкірий намагався захищатися, але не міг видати ні звуку. Через хвилину розвідник притих, і я легко втягнув його в дім, а Віннету зачинив за нами двері на засув.

— Посвітіть сюди, містере Корнере, — покликав я поселенця. — Подивимося, хто потрапив у наші сіті.

Старий запалив свічку з оленячого жиру і підніс блідий вогник до обличчя індіанця, чиє горло я відпустив, щоб він не задихнувся, але далі тримав його за плечі.

— Уфф! Гнідий Кінь, вождь окананда! — вигукнув Віннету. — Моєму братові Вбивчій Руці полювання сьогодні вдалося на славу.

Придушений червоношкірий жадібно і глибоко вдихнув повітря і насилу вимовив:

— Віннету! Вождь апачів!

— Так, — відповів апач. — Ти знаєш мене, але з моїм білим братом ти ще не зустрічався. Ти розчув ім’я, яке я щойно вимовив?

— Вбивча Рука?

— Так, це він, і ти вже випробував на собі його силу. Ти в наших руках. Як ти думаєш, що тебе чекає?

— Мої прославлені брати відпустять мене на свободу і дозволять піти.

— Ти справді так думаєш?

— Так.

— Чому?

— Воїни окананда не воюють з апачами.

— Окананда належать до племен сіу і споріднені з понка, які нещодавно напали на нас.

— Нам немає діла до понка.

— Гнідий Кінь нечесний зі мною. Я поважаю всіх червоношкірих мужів, але той, хто чинить несправедливо, — мій ворог, незалежно від кольору шкіри. А коли ти стверджуєш, що окананда й понка не мають між собою нічого спільного, це неправда, бо я дуже добре знаю, що вони ніколи не воювали між собою, а зараз особливо тісно пов’язані. Як я можу тобі вірити, якщо ви прийшли сюди, щоб убити й пограбувати білих людей? Ти думаєш, що Віннету і Вбивча Рука дозволять пролити кров невинних?

Вождь окананда похмуро дивився перед собою, а потім сказав:

— Великий вождь апачів Віннету прославив своє ім’я тим, що завжди поводився справедливо, — нарешті відповів Гнідий Кінь. — Але сьогодні правий не він, а я. Хіба це не наша країна? Хіба кожен, хто захоче поставити тут свій вігвам, не повинен питати нашого дозволу?

— Повинен, — визнав Віннету.

— Але білі люди не зробили цього, отже, вони винні. Хіба ми не маємо права прогнати їх?

— Я не збираюся заперечувати ваших прав, але ви намагаєтеся їх обстояти неправильно. Навіщо палити будинок і вбивати людей? Хіба ви злодії та вбивці, щоб нападати вночі, як це роблять білі грабіжники? Відважний воїн не боїться показати обличчя ворогові, він виступає відкрито й голосно заявляє про свої права. А ти ведеш за собою сотню воїнів, щоб нишком убити п’ятьох сплячих білих. Червоношкірим мужам годиться чинити так, і Віннету всім розповість, що воїни окананда — боягузи.

Слова Віннету вразили Гнідого Коня в найболючіше місце: жоден індіанець не може стерпіти звинувачення в полохливості. Він хотів скочити на ноги, але апач важким презирливим поглядом втримав його на місці.

— На ворога слід нападати вночі, — пробурчав вождь окананда. — Червоношкірі воїни завжди так роблять.

— Тільки якщо вони справді нападають на ворога.

— Хіба я повинен по-доброму домовлятися з цим блідолицим? Хіба повинен просити, якщо можу наказувати?

— Якщо Гнідий Кінь може наказувати, то нехай наказує, а не підкрадається вночі, як злодій. Нехай він виступить як господар цієї країни і скаже, що не потерпить тут блідолицих. Нехай він призначить день, коли вони повинні залишити його володіння, і якщо вони не підкоряться, тоді він покарає їх. Якби ти вчинив так, я вважав би тебе таким же вождем, як я сам, але бачу перед собою людину, яка по-злодійськи проникає в чужий дім тільки тому, що боїться, аби вдень його звідти не прогнали палицею.

Вождь окананда відвів очі від Віннету і не відповів йому, та й що він міг би відповісти.

Я вже зовсім відпустив його, і він стояв перед нами, навіть не намагаючись утекти. Віннету з ледь помітною посмішкою запитав мене:

— Вождь Гнідий Кінь думав, що ми дамо йому свободу. Що скаже на це мій брат Вбивча Рука?

— Він помилився, — відповів я. — Хто з мечем прийде, від меча і поляже.

— Вбивча Рука уб’є мене? — вигукнув окананда.

— Я не вбивця. Вбивство і покарання — це не одне і те ж, — відповів я.

— Хіба я заслужив смерть?

— Так.

— Неправда! Я перебуваю на своїй території!

— Зараз ти у вігвамі блідолицих, і не має значення, на чиїй території він стоїть. За законами прерії кожен, хто вривається в чужий вігвам, має померти. Мій брат Віннету вже сказав тобі, як слід було вчинити, і я з ним згоден. Жоден білий і жоден червоношкірий воїн не засудять нас, якщо ми зараз уб’ємо тебе. Але ти знаєш, що ми не любимо проливати кров без потреби, тому попроси вождя апачів пояснити тобі, як ти можеш врятувати собі життя.

Вождь окананда прийшов сюди вершити суд і раптом сам опинився у ролі підсудного. Він почувався розгублено, і це було видно, хоч він і намагався приховати свої почуття. Напевно, він хотів додати ще якісь аргументи на своє виправдання, аби обстояти право на грабунок і насильство, але нічого не міг придумати, тому мовчав і дивився на вождя апачів з надією і гнівом в очах. Я уважно стежив за його обличчям і раптово помітив, як він скосив очі на Роллінса. Може, це була випадковість, а може, і ні, — тоді я не мав часу подумати про це, — однак мені здалося, що в його очах читалося благання про допомогу. Дивно, але Роллінс справді спробував заступитися за нього.

— Вождь апачів не прагне крові. Навіть тут, на Дикому Заході, не можна карати за злочин, якого людина ще не вчинила.

Віннету пильно і з підозрою подивився на Роллінса, а потім перебив його:

— Звідки блідолиций знає, чого прагне вождь апачів? Ми з Вбивчою Рукою самі знаємо, що слід зробити, і не потребуємо чужих порад, тому не кажи зайвих слів. Чоловік не повинен базікати без потреби, він має говорити тільки тоді, коли інші хочуть його вислухати.

Як потім зізнався мені Віннету, він і сам не знав, чому раптом вирішив поставити на місце Роллінса. Проте згодом виявилося, що неймовірна інтуїція апача й цього разу не підвела його.

— Ти чув слова Вбивчої Руки, — звернувся знову Віннету до червоношкірого. — Його думки — мої думки. Ми не проллємо твоєї крові, якщо ти розповіси нам усю правду. Тобі не вдасться обдурити мене, тому скажи чесно, навіщо ви сюди прийшли. Ти ж не будеш намагатися збрехати, як зробив би це боягуз?

— Уфф! — обурено вигукнув вождь окананда. — Ми не боягузи, як ти подумав, і я зовсім не відмовляюся зізнатися в тому, що ми збиралися напасти на блідолицих і спалити їхній вігвам.

— А що ви хотіли зробити з людьми?

— Вони повинні були померти.

— Ви так вирішили на раді?

Гнідий Кінь вагався, мабуть, не наважуючись сказати всієї правди, тому Віннету наполягав далі:

— Ви самі так вирішили чи хтось підказав вам, що блідолицих поселенців краще вбити?

Червоношкірий мовчав, підтверджуючи наші побоювання.

— Гнідий Кінь не може знайти потрібного слова, щоб відповісти на моє запитання? — наполягав Віннету. — Нехай мій брат подумає, чи варто йому мовчати. Якщо він хоче зберегти життя, то повинен сказати мені, хто порадив вам напасти на блідолицих. Я хочу знати, чи той, хто порадив вам напасти на цей дім, був із племені окананда чи ні?

— Така людина існує.

— Хто він?

— Хіба вождь апачів зраджує спільників?

— Ні, — змушений був погодитися Віннету.

— Тож і я не можу назвати імені.

— Твоя правда, не пристало воїнові зраджувати. Однак ти можеш сказати мені, чи він один із воїнів окананда?

— Ні.

— Він з іншого племені червоношкірих воїнів?

— Ні.

— Отже, він білий?

— Так.

— Він прийшов сюди разом із тобою?

— Його немає серед моїх воїнів.

— Так я й думав! Уфф! — вигукнув Віннету. — Мій брат Вбивча Рука теж здогадався, що в усьому винен блідолиций. Крім того, ви ще нікого не вбили. Якщо ви не збираєтеся терпіти тут блідолицих, то ви повинні до справи підходити інакше, не через убивство. Тож ми повернемо тобі свободу, якщо ти погодишся на наші умови.

— Що я повинен зробити? — запитав Гнідий Кінь.

— По-перше, ти більше не матимеш жодних справ із блідолицим, який умовив вас спалити цей вігвам.

Це явно не сподобалося вождеві окананда, але повагавшись, він погодився. Віннету провадив далі:

— Завтра вдень, при світлі сонця, ти прийдеш сюди як вождь і вимагатимеш у білої людини на ім’я Корнер заплатити за землю, на якій стоїть його вігвам, за землю, на якій пасеться його худоба, і за землю, на якій росте його жито. Якщо він не захоче платити, то йому доведеться піти звідси, або ти можеш повернутися до нього з воїнами і вигнати його силою.

Друга умова значно більше сподобалася червоношкірому, проте викликала вибух обурення з боку Корнера. Старий гнівно перераховував статті закону, говорив про права поселенців, але Віннету не захотів вислухати його.

— Я знаю блідолицих, — тоном прокурора сказав він. — Вони крадуть наші землі і не поважають наші права та звичаї. Тож і ми не повинні поважати їхні закони. Якщо ти вважаєш, що можеш силою втриматися тут, залишайся, але на нашу допомогу не сподівайся. Ми зробили для тебе все, що могли. Тепер ми з Вбивчою Рукою викуримо люльку миру з вождем окананда.

Корнерові не лишалося нічого іншого, як замовкнути. Апач дістав люльку миру, закурив її і, дотримуючись звичаю, виголосив коротку промову про дружбу. Потім він передав люльку Гнідому Коневі, а той, після відповідного слова, — мені. Після завершення обряду Віннету відчинив двері і сказав:

— Нехай мій червоношкірий брат повертається до своїх воїнів і веде їх додому. Ми віримо, що ти виконаєш наші умови.

Гнідий Кінь мовчки вийшов із дому, а ми стали біля вікна — хоча нас і охороняв «дим миру», слід було все ж переконатися, що окананда пішли геть.


Віннету ІІ

Переговори воїнів племені дакота. Північна Дакота, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.


Гнідий Кінь був справжнім вождем: він став на відкритому місці, щоб місяць освітлював його, і свистом скликав воїнів. Ті, ясна річ, були вкрай здивовані, що він покликав їх не криючись, бо ж перед тим вони мали наказ поводитися якомога обережніше й не видавати себе жодним звуком.

— Нехай воїни окананда вислухають слова свого вождя! — вимовив він так голосно, що було чути навіть нам. — Я привів вас сюди, щоб помститися блідолицьому на ім’я Корнер за те, що він без нашого дозволу оселився на нашій землі. Але сьогодні у його вігвамі ночують двоє найславетніших воїнів гір і прерій: Віннету і Вбивча Рука, від їхніх очей і вух не сховалося, що ми йдемо сюди. Вбивча Рука вийшов до мене назустріч, його обійми позбавили мене дихання, і я потрапив у полон. Але мені не соромно, що він мене переміг. Я викурив з ним і з Віннету люльку миру і вважаю дружбу з ними честю для себе. Ми вирішили, що слід подарувати життя білим поселенцям, якщо вони куплять у нас землю або покинуть її до зазначеного мною дня. Якщо вони відмовляться, то ми прийдемо до них і вчинимо з ними, як зі злодіями. Віннету і Вбивча Рука чують мої слова; тепер мої брати повернуться разом зі мною у свої вігвами.

З цими словами Гнідий Кінь, не ховаючись, пішов до воріт садиби, решта червоношкірих пішла за ним. Упевнені, що вождь дотримає свого слова, ми вивели надвір коней і влаштувалися спати на траві. І тільки Роллінс пробурмотів собі під ніс, що «проклятим червоношкірим не можна довіряти», а потім пішов слідом за сіу, щоб перевірити, чи справді вони забралися геть. Його поведінка й цього разу викликала підозри. А згодом з’ясувалося, що виходив він зовсім з іншої причини. Я не знаю, коли він повернувся, але коли ми прокинулися, Роллінс із господарем будинку сиділи біля ґанку і про щось перешіптувалися. Корнер побажав нам доброго ранку, хоча в його голосі не було щирості: він явно був злий на нас. Чомусь він був переконаний, що ми спокійно могли би перестріляти усіх червоношкірих. А тепер йому доведеться заплатити за землю або забратися геть. Я не почував до нього жалю, адже ніхто його сюди не кликав. Як би повелися білі десь в Іллінойсі чи Вермонті, якби хто-небудь із червоношкірих вподобав собі ділянку й оселився там з родиною, стверджуючи, що це належить йому за законом? Ми не стали затримуватися, подякували поселенцю за гостинність і поїхали геть.

Роллінс, як ми й домовлялися, вирушив у дорогу разом із нами. Щоправда, спочатку нас дивувало, що він відстає, постійно притримує коня, щоб не їхати поруч, ніби слуга, який намагається продемонструвати повагу до господаря, але потім перестали звертати на нього увагу. Зрештою, це його діло, а нам так було навіть зручніше, бо могли собі розмовляти про своє без сторонніх вух.

Однак через кілька годин він наздогнав нас, щоб почати нескінченні розпитування про кількість і якість хутра. Особливо його цікавило, де Вогняна Рука зберігає шкури: у сухій печері чи у схованці під землею. Я знову насторожився і не став відповідати, бо вестмен не розповідає про такі речі незнайомим людям. Не знаю, чи він образився на це, чи просто так знову відстав від нас на добру сотню метрів.

Ми поверталися знайомим шляхом, але, як це робить кожен вестмен, машинально вдивлялися в траву в пошуках слідів людини і тварин. Хоч і не так уважно, як робили б це в невідомій місцевості. Опівдні ми побачили прим’яту траву, сп'iшилися, придивилися і зрозуміли, що там відпочивали люди, які намагалися ретельно замести сліди. Ми, звичайно ж, зупинилися й почали уважно розглядати сліди. За цей час під’їхав Роллінс, зіскочив із сідла й запитав:

— Це сліди тварин чи людей?

Віннету промовчав, а я, щоб не здаватися неввічливим, вважав за потрібне відповісти:

— Мені здається, ви не дуже давно у прерії? Інакше відразу б зрозуміли, що тут проходили люди.

— Люди? Сумніваюся! По-моєму, люди витоптали б траву сильніше.

— Ви вважаєте, що людина, яка потрапила у прерію, буде топтати траву, розуміючи, що її вистежать і вб’ють?

— Звичайно, ні. Але якщо ти їдеш верхи, то не вдасться не залишити чітких відбитків.

— Люди, які пройшли тут, були без коней.

— Без коней? Дивно й навіть підозріло. Наскільки я знаю, в прерії ніяк не вижити без коня.

— Я думаю так само, але хіба ви не чули, що іноді людина може потрапити в халепу і втратити коня.

— Звичайно, чув. Але дивно, що коня втратив не один подорожній, а відразу декілька.

Роллінс намагався грати роль розумного й бувалого, хоч було очевидно, що читати сліди він не вміє. Не розуміючи, навіщо він веде нікому не потрібну суперечку, я відвернувся від нього.

— Що думає мій білий брат про ці сліди? — звернувся до мене Віннету.

— Тут пройшли троє білих, у них не було ні коней, ні рушниць.

— Мій білий брат має рацію. Блідолиці йшли один за одним, слід у слід. Вони спиралися на палиці. Блідолиці побоюються переслідування — останній із них замітав сліди.

— Гм! Дуже дивно! Троє беззбройних блідолицих у цих небезпечних місцях! Це можна пояснити хіба що якимось нещастям — хтось напав на них і пограбував.

— Я теж так думаю. Нехай мій білий брат подивиться сюди, на цей слід. У них навіть не було ножів, і вони просто виламали собі по палиці. Вони потребують допомоги.

— Віннету хоче допомогти їм?

— Вождь апачів завжди допомагає і білим, і червоношкірим, які ускочили в біду. Але сьогодні нехай Вбивча Рука вирішує, як нам вчинити: він краще знає своїх побратимів. Я не довіряю людям, які пройшли тут.

— Чому?

— Тому що блідолиці ретельно замітали сліди всю дорогу до того, як зробили привал, а тут раптом перестали. Червоношкірий воїн вчинить так тільки тоді, коли хоче приховати, звідки він прийшов, і заманити ворога в пастку.

— Можливо, вони не хочуть втрачати часу або вже почуваються в безпеці?

— Якщо це так, то вони не вестмени, а ґрінгорни або ж люди, які випадково потрапили в прерію. Треба допомогти їм.

— Згоден, — сказав я. — Тим більше, що нам з ними по дорозі.

Ми знову сіли на коней і зібралися їхати по сліду, але Роллінс зупинив нас.

— Навіщо нам зв’язуватися з невідомими людьми в такій глушині? Хіба не краще дати їм спокій, нам від них не буде жодної користі, — невдоволено пробурчав він.

— Нам не буде, але, може, ми їм потрібні, — відповів я. Його поведінка знову здалася мені дивною і підозрілою.

— Але ми тільки згаємо час! — наполягав він.

— Ми не настільки поспішаємо, щоб не мати часу допомогти людям, які цього потребують.

Можливо, я відповів йому надто різко, він і далі бурмотів щось собі під ніс, але сів на коня й поїхав слідом за нами. Я й далі не довіряв йому, хоч і не мав для того очевидних підстав.

Слід вивів нас із лісу в долину. Судячи з відбитків ніг, люди пройшли там не більше ніж годину тому; незабаром ми побачили попереду три чорні цятки. Коли до них залишилося півмилі, ми вже могли роздивитися, що це троє чоловіків, одягнених не як вестмени, один з них озирнувся й завмер від страху. Решта стрімголов кинулися тікати, немов сподіваючись випередити наших коней. Ми зупинилися, щоб показати бідолахам, що не збираємося переслідувати їх, і я закричав:

— Стійте, джентльмени! Ми не скривдимо вас!

Вони навіть ножів не мали, а палиці, які виламали в лісі, не могли служити їм захистом ні від людей, ні від звірів. В одного з чоловіків голова була обмотана хусткою, в другого рука теліпалася на перев’язі, третій, наймолодший, був цілий і неушкоджений. На їхніх обличчях застиг вираз страху й надії на порятунок.

— Від кого ви так тікаєте, джентльмени? — запитав я, коли ми під’їхали.

— Звідки нам знати, хто ви такі? — відповів старший із них.

— Ким би ми не були, ми й так наздогнали б вас, тому вам нічого було поспішати. Але ми чесні люди і поїхали по вашому сліду, щоб дізнатися, чи не потрібна вам допомога, бо нам здалося, що ви ускочили в халепу.

— Це чиста правда, сер. У нас, щиро кажучи, серйозні неприємності. А коли чесно, то ми й живими хіба випадково лишилися.

— Співчуваю. А що ж усе-таки сталося? Через кого ви потрапили в біду?

— Через індіанців племені сіу-окананда.

— Вони напали на вас? Де й коли?

— Вчора вранці, біля гирла Таркі-Рівер.

— Як же це сталося? Чи краще не питати?

— Я готовий розповісти вам усе, якщо ви справді ті, за кого себе видаєте, тобто чесні люди. Хочеться почути й ваші імена.

— Вибачте, ми забули назватися, — сказав я. — Цей червоношкірий джентльмен — вождь апачів Віннету, мене у прерії називають Вбивча Рука, а наш товариш — містер Роллінс. Він купець і подорожує з нами у справах.

— Це ж треба! Даруйте, сер, нашу недовіру. Ми не вестмени, тільки тому й не впізнали вас. Але ми чули, хто такі Віннету й Вбивча Рука, і нам відомо, що на них можна покластися. Саме провидіння привело вас сюди. Ми потребуємо вашої допомоги, джентльмени.

— Ми зробимо все, що зможемо.

— Дозвольте спочатку представитися. Мене звати Вартон, це мій син, а он той юнак — мій племінник. Ми прибули сюди з Нового Ульма, щоб оселитися на берегах Таркі-Рівер.

— Ви вчинили вкрай необачно.

— На жаль, ми й не припускали, наскільки це небезпечно. Нам намалювали райську картину: приїжджай, бери скільки завгодно землі, збирай урожай і багатій.

— А індіанці? Про них ви не подумали?

— Нам описали їх зовсім не такими, які вони насправді. Ми приїхали у фургонах, привезли все найпотрібніше, щоб вибрати місце й облаштуватися. А тут ці дияволи на нас напали.

— Дякуйте Богові, що залишилися живі, і не шкодуйте про втрати.

— Звичайно, звичайно! Я розумію, що нам ще й пощастило, бо спочатку червоношкірі говорили про стовп тортур. Помирати нікому не хотілося, а в страшних муках — і поготів. Але потім вони просто пограбували нас і відпустили на всі чотири сторони. Вони мали важливіші справи.

— Ви сказали — важливіші справи? — насторожився я. — Може, ви чули які саме?

— Не дуже. Ми не знаємо їхньої мови, але вождь трохи говорить англійською, і ми зрозуміли, що вони хотіли тієї ж ночі напасти на садибу поселенця на ім’я Корнер.

— Все точно. Вони справді збиралися напасти на нього тієї ночі, і вони не мали часу на вас. Тому ви й вижили.

— Краще б вони вбили нас! У нас нічого не зосталося!

— У вас залишилося життя.

— Навіщо воно нам, якщо ми приречені? Ми не маємо ні їжі, ні зброї, щоб полювати на дичину або захиститися від диких звірів. Спочатку ми шукали в лісі ягоди, але на рівнині вони не ростуть. Поживитися корінням ми не ризикуємо, щоб не отруїтися. Якби ми не зустріли вас — через кілька днів померли б мученицькою голодною смертю. Сподіваюся, ви християни й поділитеся з нами шматком хліба.

— Не хвилюйтеся, ми не дамо вам загинути. А куди ви прямуєте?

— У форт Вілкс.

— Ви знаєте дорогу туди?

— Ні, не знаємо, але нам здається, що ми вибрали більш-менш правильний керунок. Це правда?

— Так. Але чому саме туди?

— Я вже казав, що ми втрьох виїхали вперед, а наші сім’ї чекають на нас у форті. Вони й тепер там. Тож, якщо нам вдасться дійти туди, ми врятовані.

— Можу сказати одне: вам знову пощастило. Ми їдемо в тому ж напрямку, у форті нас знають, і щойно ми зустрінемо драгунський патруль, передамо вас йому.

— Справді? Ви не кинете нас? Адже червоношкірі забрали в нас коней, і дорога туди розтягнеться днів на шість, не менше.

— Нічого не вдієш. А поки що сядьте й поїжте.

Роллінс кожним порухом своїм демонстрував, що такий розвиток подій йому явно не подобається, бурчав про змарнований час і що милосердя те ні до чого, але ми не звертали уваги на його нарікання, сп'iшилися і запропонували голодним бідолахам їжу. Коли ті трохи поїли й відпочили, ми рушили далі. Наші нові супутники безперервно торохтіли, але оскільки ми з Віннету відповідали дуже лаконічно й не розбалакувалися, то вони незабаром відчепилися від нас і спробували почати бесіду з Роллінсом. Однак купець різко обірвав їх, бо й далі гнівався через сповільнення нашого руху. Його відверте хамство здалося мені підозрілим, і я став нишком спостерігати за ним, що призвело до цікавого відкриття: коли Роллінс був упевнений, що ніхто не дивиться на нього, його обличчям пробігала хитра посмішка, в якій можна було вгадати підступність і почуття власної переваги. У такі миті він крадькома кидав на мене й на Віннету швидкі, хитрі і пронизливі погляди. Розуміючи, що все це неспроста, я став ще уважніше роздивлятися його, і мені відкрилася ще одна дивина в його поведінці: коли Роллінс стрічався очима з кимось із горе-поселенців, вони відразу ж відводили очі, наче вдавали, що незнайомі.

Чи ж не означало це, що всі вони знайомі між собою, чи навіть що вони змовилися? Може, обурення купця — лише маска. Але навіщо Роллінсові обманювати нас? А що можуть мати проти нас врятовані нами білі?

Чи можу я помилятися, думав я собі? В усякому разі, слід перевірити! Тоді саме знову виявилося наше з Віннету вміння читати думки одне одного. Вождь апачів сп'iшився і звернувся до Вартона:

— Мій білий брат втомився, нехай він сяде на мого коня й відпочине. Вбивча Рука теж готовий поступитися своїм конем слабшому. Ми ходимо швидко й не відстанемо від вас.

Спершу Вартон прикинувся, ніби він дуже збентежений і не наважується пристати на пропозицію вождя апачів, але через мить він уже сидів у сідлі, а я допомагав його синові залізти на спину Ластівки. Роллінс мав би теж поступитися своїм конем племінникові Вартона, але навмисне не зробив цього, тож юнакові довелося згодом помінятися із сином Вартона.

Тепер ми йшли за декілька кроків від вершників і могли розмовляти, не боячись, що нас почують, а водночас і не викликаючи підозри. Але про всяк випадок ми перейшли на мову апачів.

— Я бачу, що мій брат поступився своїм конем не через співчуття, — сказав я.

— Вбивча Рука правильно подумав, — відповів Віннету.

— Віннету придивився уважніше до цих людей? — запитав я його.

— Я помітив, що мій брат не довіряє їм, і мої очі теж захотіли переконатися в їхній чесності, хоча я й раніше бачив, що вони кажуть неправду.

— І що ж побачив Віннету?

— Нехай мій брат здогадається сам.

— Пов’язки?

— Так. В одного з них перев’язана голова, а в другого — рука, але ми переїхали через два струмки, і жоден не зупинився, щоб промити рани проточною водою. Але якщо рани придумані, то й усе інше брехня, а зустріч із нами була спланованою заздалегідь. А чи помітив Вбивча Рука, як вони їли?

— Вони накинулися на їжу, але з’їли зовсім небагато, — відповів я, втішений, що мої підозри підтверджуються.

— Вони стверджують, що сіу-окананда напали на них біля верхів’я Таркі-Рівер учора, але як вони змогли дістатися сюди пішки так швидко?

— Про це я нічого не можу сказати, я не був біля верхів’я Таркі-Рівер.

— Вони могли б потрапити сюди тільки верхи. Отже, або вони мають коней, просто залишили їх під наглядом спільників, або ж вони не були вчора біля верхів’я Таркі-Рівер.

— Гм! Якщо припустити, що вони справді мають коней, то з ким вони їх залишили?

— Це нам треба довідатися. Мій брат Вбивча Рука також вважає, що Роллінс тільки вдає, що злий на них?

— Так, він прикидається.

— Мені теж так здалося. Він їх знає. Може, він навіть один з них.

— Але що вони приховують? Які їхні мотиви і яка мета?

— Вгадати цього нам не вдасться, треба якось вивідати.

— Може, нам просто сказати їм, що ми про них думаємо?

— Ні.

— Чому?

— Тому що вони мають свої причини для такої поведінки. Ми не маємо права ображати їх недовірою чи звинувачувати в нечесності, аж поки не переконаємося, що вони того заслуговують.

— Гм! Мій брат Віннету присоромив мене. У мого брата більше такту, ніж у мене.

— Вбивча Рука докоряє мені?

— Ні, Віннету знає, що я не маю такої звички.

— Не можна ображати людей без вагомої причини. Краще самому зазнати несправедливості, ніж заподіяти кривду іншому. Нехай мій брат Вбивча Рука подумає, чи має купець підстави ненавидіти нас.

— Не думаю. Навіть навпаки, він має вагомі причини ставитися до нас по-дружньому.

— Це правда. Він хоче побачити наші хутра. Його господар може непогано заробити завдяки Вогняній Руці. Та коли дорогою нас спіткає лихо, він ніколи не потрапить до «фортеці». Тому навіть якщо він ставиться до нас вороже, то не покаже цього, поки не добереться до хутра. Мій брат згоден зі мною?

— Так.

— А ті троє, що представилися поселенцями…

— Вони не поселенці. Але зараз це не має значення. Ми в безпеці, поки до «фортеці» ще далеко.

— Але коли ми доберемося до неї, все може змінитися.

— Уфф! — посміхнувся Віннету. — Мій брат думає так само, як я.

— Це не дивно, бо ця думка напрошується сама собою.

— Що всі вони з однієї банди?

— Так. Корнер сказав нам учора, що купець на ім’я Бартон працює з чотирма помічниками, може, старий, який видає себе за поселенця, це і є Бартон? Але про всяк випадок назвався вигаданим ім’ям. Вартон звучить дуже схоже на Бартон. Він міг ховатися поблизу будинку Корнера, а Роллінс уночі виходив і попередив господаря про можливість поживитися. Тепер вони приєдналися до нас.

— Але з якою метою? З доброю чи з поганою? Як вважає мій брат?

— Не думаю, що з доброю. Який їм хосен просто поїхати разом з нами, не називаючи справжніх імен. Хіба, щоб оцінити товари. Але це ні до чого, бо оцінити може й помічник.

— Це правда. Отже, вони хочуть проникнути в «фортецю», але не для того, щоб оцінити хутра, а щоб вкрасти їх.

— Тобто, вони збираються пограбувати нас, а може, й убити?

— Саме так.

— Ми повинні бути обережними, бо маємо справу зі злими людьми. Але дорогою можна не боятися, з нами нічого не трапиться. Вони будуть діяти вже аж тоді, коли ми прибудемо на місце.

— А уникнути цього вже не вдасться. Роллінса нам доведеться взяти з собою, але з іншими ми попрощаємося раніше. Адже вони сказали, що прямують у форт. Та, попри все, ми повинні бути дуже обережними, бо можемо й помилятися. Треба пильно стежити за ними не лише вдень, а й уночі.

— Так, це необхідно, бо цілком може виявитися, що поблизу чатує хтось із їхніми кіньми.

— Спати будемо по черзі. Один з нас постійно мусить бути на варті, готовий до нападу в будь-яку хвилину, але так, щоб ці люди ні про що не здогадалися.

Ось про що ми говорили. Віннету з його неймовірною інтуїцією знову майже про все здогадався. Майже. Якби ми дізналися все, боюся, то не могли б лишатися спокійні. Після обіду ми відмовилися сісти на коней, хоч нам не раз пропонували. Ми хотіли провести ніч у прерії, на рівнині, де легко помітити наближення людини. Але до вечора пішов дощ, і нам довелося шукати притулку в найближчому лісі. На узліссі росли високі дерева з густим листям, чиї крони сховали нас від дощу. Однак за таку зручність треба було платити власною безпекою. Ми стали ще обережніші. Ми взяли з собою їжі лише на двох людей, але в Роллінса теж були з собою запаси, тож вечері вистачило всім. А наступного дня можна буде щось вполювати. Після вечері ми хотіли лягти спати, але наші супутники почали бесіду, хоч ми й заборонили їм голосно розмовляти. Навіть Роллінс розговорився і сипав історіями про пригоди, які йому довелося пережити в подорожах на Дикому Заході. Ні я, ні Віннету не брали участі в бесіді, яка здалася мені невипадковою — нас немов намагалися втягнути у розмову, щоб відвернути нашу увагу. Я скоса подивився на апача й побачив, що він напружений, що зброя у нього під рукою і що очі його з-під напівопущених вій пильно вдивляються у темряву. До півночі дощ перестав і вітер стих, ми хотіли перенести табір на рівнину, але Роллінс і «поселенці» стали так завзято впиратися, що тільки посилили наші підозри, і ми, аби не дражнити їх, поступилися.

Ми не розпалювали багаття і суворо заборонили робити це нашим супутникам, пояснивши, що перебуваємо у володіннях вороже налаштованих племен сіу. Але насправді вогонь міг завадити нам побачити наближення спільників наших супутників. Наші очі освоїлися з темрявою, і оскільки розмова заглушала всі лісові шерехи, ми з напруженим вичікуванням роздивлялися по боках.

Ми сиділи, як я вже сказав, під деревами на узліссі, повернувшись до дерев обличчям, усвідомлюючи, що ворог, найімовірніше, підкрадатиметься саме звідти. Зійшов тоненький серпик місяця й освітив галявину. Розмова точилася далі, безпосередньо до нас не зверталися, але намагалися відвернути нашу увагу. Віннету напівлежачки притулився до стовбура, і можна було подумати, що він спить. Раптом він ворухнувся й повернувся на бік, його рука, що лежала на срібній рушниці, повільно потягнула зброю до стегна.

Невже апач помітив ворога і збирається вистрілити в нього? Було схоже, що він збирається здійснити один зі своїх знаменитих пострілів із коліна, виконати які неймовірно складно. І справді, він ніби ненароком поклав руку на рушницю. Поглянувши туди ж, куди дивилося й дуло його рушниці, я побачив у кущах ледь помітний блиск людських очей. Зауважити його могло тільки дуже досвідчене око. Отже, наші побоювання підтвердилися. За нами стежили з кущів. Віннету збирався непомітно прицілитися помежи ці очі, бо більше нічого не було видно. Йому залишалося ще трохи ретельніше прицілитися, і вже можна було стріляти. Віннету не схибить навіть уночі, це я знав точно. Я напружено чекав, що буде далі. Але раптом він зняв палець із курка й повільно повернув голову до мене. Блиск очей серед листя вже зник.

— Це хтось дуже хитрий, — шепнув мені Віннету мовою апачів.

— Він щонайменше знає про постріл із коліна, навіть якщо сам не вміє так стріляти, — відповів я.

— Це був блідолиций. Воїн сіу ніколи не відкриє очей так широко.

— Тепер він знає, що ми запідозрили підступ.

— На жаль. Він буде дуже обережний, але я його все одно зловлю. Спочатку вистежу.

— Це небезпечно. Він вгадає твої наміри, щойно ти встанеш.

— Я прикинуся, що йду до коней.

— Віннету, покладися на мене. Я краще знаю блідолицих.

— Я не можу посилати тебе на небезпеку, якої злякався сам. Віннету першим побачив очі шпигуна, і йому належить право зловити його. Мій брат допоможе мені піти так, щоб ворог ні про що не здогадався.

Я витримав паузу, а потім з удаваним невдоволенням звернувся до супутників:

— Час спати, завтра на світанку ми їдемо. Містере Роллінсе, ви впевнені, що ваш кінь не втече?

— Так, — відповів той. — Я його прив’язав.

— Мій кінь ще на волі, — втрутився Віннету. — Я відведу його в прерію, там трава густіша. Відвести туди ж і коня мого брата?

— Так, — погодився я.

Віннету повільно підвівся, загорнувся в ковдру, взяв наших коней за вуздечки і зник у темряві. Я знав, що він відразу ж упаде на землю й просуватиметься далі поповзом. Ясна річ, що ковдра йому на це не була потрібна, він узяв її, тільки щоб заплутати присутніх. Перервана розмова тут же відновилася, але я не став зупиняти супутників, бо балаканина заважала прислухатися не тільки мені, а й шпигунам, за якими полював Віннету. Примруживши очі, я спостерігав за краєм лісу.

Минуло п’ять хвилин, потім десять, далі чверть, а тоді й півгодини, і я навіть став турбуватися за Віннету, хоча знав, як важко вночі, в суцільній темряві, вистежити хитрого і спритного ворога. Нарешті почулися кроки і з лісу вийшов Віннету, загорнутий у ту ж ковдру. Я чекав, що він сяде поруч зі мною, але він зупинився в мене за спиною, і чужий голос промовив:

— А зараз цього!

Тільки тепер я побачив, що загорнутий у ковдру — не Віннету, а бородатий білий, обличчя якого видалося мені знайомим. Він замахнувся на мене прикладом, я покотився по землі, намагаючись уникнути удару, але не встиг. Він ударив мене прикладом, але не в голову, а в шию — місце ще вразливіше, ніж голова. Мене немов паралізувало, а від другого удару я знепритомнів.

Я пролежав без тями щонайменше п’ять або й шість годин, бо коли я насилу підняв важкі, мов налиті оливом, повіки, вже світало. За мить мої очі мимоволі знову заплющилися, і я запав у стан, схожий на страшний сон. Я лежав, і мені здавалося, що я помер, а наді мною хтось веде розмову про небіжчика. Я не розрізняв окремих слів, вони зливалися в тужливе бурмотіння, поки не пролунав голос, який, думаю, міг би пробудити мене від вічного сну.

— Проклятий апач упертий і не скаже ні слова, а цього я вбив! Так і знав, що не треба було бити його з усієї сили, але боявся, що він знову вислизне. Як же я хотів схопити його, дати відчути, що він цілковито в моїх руках, побачити страх у його очах! Я готовий віддати півжиття за те, щоб він ожив.

Від звуку цього голосу мої очі самі відкрилися, і я побачив над собою чоловіка, якого відразу ж упізнав, хоч він устиг відростити бороду. Я дивився на нього смертельно втомленими очима і від ненависті та безсилої люті приходив до тями. Читач зрозуміє, що я почував, — переді мною був… Сантер! Я спробував заплющити очі, щоб він далі вважав мене мерцем, а я тим часом міг виграти час і зібрати думки, але не зміг відвести від нього очей. Нарешті він помітив, що я дивлюся на нього, скочив на ноги й радісно вигукнув:

— Він живий! Мені не доведеться віддавати півжиття. Ха-ха-ха! Зараз ви побачите, що я правду казав, він розколеться, як порожній горіх. Ви впізнаєте мене, сер? — запитав він з масною ввічливістю.

Я мовчав, він повторив питання, а коли відповіді знову не почув, опустився поряд зі мною на коліна, схопив мене за комір куртки і струсонув так сильно, що голова моя вдарилася об каміння. Захищатися я не міг, мотузки обвивали моє тіло так, що я був схожий на кокон.

— Відповідай, смердючий пес, — кричав Сантер і тряс мене, як мішок. — Я бачу, що ти живий! Відповідай, а то я силою розтулю тобі рот і ножем змушу тебе ворушити язиком.

Моя голова безсило відкинулася назад, і бічним зором я побачив під деревом Віннету зі зв’язаними руками й ногами так жорстоко і витончено, що п’яти його мало не торкалися потилиці. Навіть цирковий акробат, який виконує номер під назвою «Людина без кісток», не може перебувати в такому положенні більше ніж півгодини. Які ж муки мусив пережити мій друг і брат! Поруч із ним сиділи Вартон із сином і племінником. Роллінса з ними не було.

— Ти будеш говорити?! — скаженів Сантер. — Ти впізнаєш мене?! Говори, або я накажу підсмажити тобі п’яти!

Мовчати далі було безглуздо: Сантер, здавалося, був готовий на все. Але в ту мить я думав не так про себе, як про Віннету, чиє становище було набагато гірше. Я не був певен, що зможу говорити, але спробував ворухнути язиком, і мені вдалося. Ледь чутно, але виразно я вимовив:

— Я впізнаю вас.

— Упізнаєш? — уже спокійніше перепитав Сантер. — І хто ж я такий?

— Ви — Сантер, грабіжник і вбивця.

— Напевно, ти не можеш натішитися, що бачиш мене. Яка несподівано радісна зустріч, правда?

Я мовчав, і тоді він вихопив ніж, приставив його до моїх грудей і пригрозив:

— Негайно і якомога голосніше скажи усім присутнім тут джентльменам, що ти готовий ридати від радості, або я заріжу тебе, як свиню!

Я мовчав, і раптом несподівано прозвучали слова Віннету, попри страшний біль, він не втратив мужності й гордості:

— Мій брат Вбивча Рука краще загине від ножа воїна, ніж підкориться ворогові.

— Мовчи, паршивий пес! — гаркнув Сантер. — Ще слово — і я стягну твої пута так, що в тебе затріщать кістки. Мій любий друже, — знову повернувся він до мене, — невже це правда, що ти радий бачити мене?

— Так, — відповів я без найменших вагань, не звертаючи уваги на слова Віннету.

— Ви чули? — з кривою посмішкою переможця звернувся Сантер до спільників. — Вбивча Рука, славний, непереможний вестмен, злякався мене! І готовий визнати що завгодно, лише б його не відшмагали, наче хлопчиська в недільній школі.

Можливо, я вже оговтався від удару, а може, саме знущання негідника змусили мене отямитися, але голова перестала боліти, мозок знову працював ясно, і я з упевненим виглядом і з посмішкою відповів Сантерові:

— Ви помиляєтеся, якщо вважаєте, що я сказав «так» зі страху.

— Не від страху? Тоді чому?

— Тому що це чистісінька правда. Я справді радий бачити вас знову.

Я хотів вимовити ці слова знущально, але, мабуть, у мене не вийшло, бо сам відчув, що моя відповідь пролунала серйозно і правдиво. Сантер відсахнувся назад, насупив брови і кілька хвилин уважно розглядав мене.

— Ти справді радий? — перепитав він недовірливо. — Здається, від удару у тебе щось перевернулося в голові.

— З головою в мене все гаразд, і я не жартую — справді радий.

— Чорт забирай! Я готовий побитися об заклад, що він говорить цілком серйозно!

— Я справді кажу цілком серйозно!

— Тоді ти зовсім здурів!

— Анітрохи! Я притомний, як ніколи раніше.

— Справді? Тоді це нахабство! Неймовірне нахабство?! Я накажу зв’язати тебе й повісити вниз головою так, щоб кров потекла у тебе з носа й вух.

— Ви не зробите цього.

— Чому ж? Що може мене зупинити?

— Причина є, і ви її чудово знаєте. Якщо ви мене повісите, я помру, і ви залишитеся ні з чим. А вам треба від мене дещо довідатися.

Його обличчя спотворила гримаса, і я зробив висновок, що вгадав. Він повернувся до спільників, похитав головою і вимовив:

— Ми думали, що він мертвий, а цей негідник тільки прикидався й підслухав нас. Тепер він знає, про що я питав Віннету і на що не дістав від цього червоношкірого покидька жодної відповіді.

— Ви знову помиляєтеся, Сантере. Я справді був непритомний, але мені вистачає клепки, щоб зрозуміти ваші плани.

— Невже? Якщо ти такий розумний, скажи, чого ж я хочу домогтися від вас.

— Навіть не марнуйте часу! Ви нічого від мене не довідаєтеся. Але я ще раз повторю, що страшенно радий нашій зустрічі. Ми так довго вас шукали, а тепер ви нарешті у наших руках.

Сантер очманіло втупився на мене, потім вибухнув прокльонами.

— Придурок! Твоє щастя, що ти збожеволів, а то я змусив би тебе забути твої жарти назавжди. Але бачу, ти від страху сам не знаєш, що городиш. Тому я буду поблажливий до тебе, і, якщо ти не відповіси на мої запитання чесно й детально, то навіть не сумнівайся, що помреш, та ще й такою смертю, яка й у страшному сні не насниться.

Замислившись, він якийсь час дивився десь уперед.

— Ви, чудова парочка, вважаєте себе найбільшими розумниками на Дикому Заході, але насправді ви д'yрні, яких світ не бачив. Сам Віннету вийшов на полювання за Сантером! І що? Зловив? Будь-хто на його місці згорів би від сорому, крізь землю провалився б, аби не показуватися людям на очі. Зізнайся, вчора ввечері ви бачили мої очі?

Я ствердно кивнув головою.

— Віннету хотів вистрілити в мене зі стегна?

— Так, — знову підтвердив я.

— Але я помітив це і зник, і тоді він пішов шукати мене, ха-ха-ха! Треба бути ідіотом, щоб у темряві намагатися зловити людину, яка знає, що за нею полюють. Дурнів треба вчити! Ось я й провчив вас: спочатку оглушив його, а потім закутався в його ковдру. Зізнайся, про що ти подумав, коли побачив мене в його ковдрі.

— Я зрадів, що Віннету повертається.

— А коли дістав удар по голові, ти теж зрадів? Ха-ха-ха! Ви поводилися, як восьмирічні хлопчиська, яких навіть висміювати не будеш, хіба пошкодуєш. Тож я і вчиню з вами, як із хлопчиськами: будьте слухняні й розкажіть мені все, а ні, то я й цента не дам за вашу шкуру. Порятунку вам чекати нема звідки, ми можемо зробити з вами все, що захочемо. Подивися на цих трьох чоловіків — це мої люди, я їх послав, щоб заманити вас у пастку. І хто ми, як тепер думаєш?

Я чудово знав, хто він і ким був, але вирішив не показувати цього, тому сказав:

— Ви мерзотник, мерзотником були й таким зостанетеся. Я в цьому переконаний, і думки цієї ніколи не зміню.

— Чудово. Ти можеш ображати мене скільки хочеш, але скоро надійде час розплати. Мені від тебе тепер н'iчого приховувати, і я погоджуся з тим, що ми більше любимо збирати врожай, ніж вирощувати його. Орати, сіяти, доглядати — це надто важко, це для інших. Але коли десь можна без надмірних зусиль зібрати урожай, ми, скажу чесно, не лінуємося і працюємо, не питаючи дозволу в тих, хто вважає себе господарем поля. Ми робили так досі й будемо робити так далі, поки не задовольнимо наші бажання.


Віннету ІІ

Оаза в безплідній землі: воїн племені оґлала Червоний Яструб чекає, поки його кінь нап’ється. Північна Дакота, прибл. 1905 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.


— І коли ж настане цей момент?

— Можливо, вже незабаром. Ми бачимо неподалік поле, на якому зріє чудовий урожай. Якщо нам усе вдасться, то ми зможемо трохи перепочити.

— Вітаю! — зі сарказмом у голосі промовив я.

— Дякую, — таким же тоном відповів Сантер. — І якщо ти справді бажаєш нам успіху, то допоможеш нам знайти це поле.

— О, то ви зібралися жати, а що і де, ще не знаєте?

— Знаємо що, але не знаємо де.

— Це прикро.

— А от ти й розкажеш нам, де це поле.

— Сумніваюся.

— Справді?

— Так.

— Чому?

— Я не чув про жодне поле, яке би вам підійшло.

— Чув.

— Точно ні.

— Це тобі так тільки здається. Я освіжу твою пам’ять. І не прикидайся дурником — жито тут ні до чого. Я шукаю велику схованку.

— Яка ще схованка?

— Схованка з хутром і шкурами.

— Гм! Я повинен знати щось про таку схованку?

— Так.

— Мабуть, ви мене з кимось переплутали.

— Ні. Я добре знаю, про що кажу. Ти ж не будеш заперечувати, що ви побували у старого Корнера на Таркі-Рівер?

— Так, ми ночували в нього.

— А про що ви його розпитували?

— Ні про що конкретне. Говорили про погоду тощо.

— Не намагайся мене обдурити. Я побував у Корнера після вашого від’їзду і дізнався, про що ви говорили.

— І про що?

— Ви шукали купця на ім’я Бартон.

— Цього старий не мав би вам розповідати.

— Але він розповів. І ви хотіли продати Бартонові багато хутра.

— Ми?

— Ну не зовсім ви, а Вбивча Рука, який зі своїми траперами назбирав дуже багато бобрових шкур.

— Чорт забирай! Ви знаєте все не гірше, ніж я!

— Не гірше, це вже точно! — самовдоволено засміявся Сантер, не звертаючи уваги на мої кпини.

— Ви не зустріли в Корнера самого Бартона, а лише його помічника, і взяли його з собою до табору Вогняної Руки, щоб показати йому хутра. Ми кинулися за вами, але той помічник, здається, його звати Роллінс, утік, поки ми возилися з вами.

За час життя в прерії я звик звертати увагу на найменші дрібниці, тож і тепер помітив, що після цих слів Сантер мимоволі скосив очі до кущів, де ховався вночі. Це був мимовільний погляд, він навіть не усвідомив, що подивився туди. Отже, в тих кущах було щось, пов’язане з Роллінсом? Це слід було перевірити, але щоб не викликати його підозр, я не перевів погляд відразу ж за ним, а дивився далі йому в очі. Він продовжив:

— Але це не має значення. Навіщо нам Роллінс, якщо ми маємо вас, — хвалився Сантер. — Ви знаєте Вогняну Руку?

— Так.

— А місце, де він ховає хутра, теж знаєте?

— Так.

— Чудово, що ви цього не заперечуєте!

— Не розумію, чому я повинен заперечувати правду.

— Чудово! Отже, сподіваюся, ви мені допоможете подолати мої труднощі.

— Ви справді на це сподіваєтеся?

— Ви ж самі чудово розумієте, що для вас буде краще, якщо розповісте нам усе.

— Чим це буде краще для нас?

— Ну бо так ви суттєво полегшите свою долю.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі смерть. Ви знаєте мене, я знаю вас. Той, хто потрапить до рук противника, приречений померти. Цього разу я зловив вас, тож померти доведеться вам. Але залишається питання — як саме померти? Я довго мріяв про те, щоб спершу довго помучити вас, а вже потім убити. Але з огляду на схованку Вогняної Руки, я готовий трохи пом’якшити свої кровожерливі мрії.

— І що це значить?

— Ви скажете мені, де Вогняна Рука влаштував схованку для хутра, і опишете, як туди дістатися.

— А що матимемо за це?

— Швидку й безболісну смерть. Кулю в чоло.

— Чудово! Це дуже лояльно з вашого боку, але не надто розумно.

— Чому?

— Я опишу будь-яке місце, але зовсім не те, що потрібне, і помру легкою смертю.

— Не варто вважати мене аж таким необережним. Я знайду спосіб добути від вас докази. Але спочатку я повинен переконатися, чи згодні ви поділитися зі мною таємницями.

— Поділитися! Ви знайшли дуже відповідне слово. Думаю, ви знаєте, що Вбивча Рука — не зраджує своїх друзів і не ділиться їхнім добром. Ви ж бачите, що Віннету теж не хоче нічим ділитися з вами, він навіть не вимовив ні звуку, бо гордість вождя не дозволяє йому розмовляти з мерзотниками. Я говорив із вами лише тому, що мав на це особливі причини.

— Причини? Які? — почувши мою відповідь, він подивився мені в очі з якимось особливим напруженням.

— Не має значення. Ви довідаєтеся про них пізніше й без мене.

До цього моменту він говорив більш-менш увічливо і звертався до мене не на «ти», а на «ви», але тут йому увірвався терпець, і він знову перейшов на крик:

— Ти відмовляєшся говорити?!

— Так.

— Не скажеш нічого?

— Жодного слова.

— Я накажу зв’язати тебе дугою, як Віннету.

— Прошу дуже.

— І замучу до смерті.

— Але це нічого не дасть вам.

— Ти так думаєш? А я тобі кажу, що ми знайдемо схованку й без тебе.

— Хіба що випадково й надто пізно. Якщо ми не повернемося до домовленого часу, Вогняна Рука запідозрить недобре і перенесе хутра в нову схованку, як ми й домовилися.

Сантер замовк, похмуро дивлячись у далечінь. Він бавився ножем, перекидаючи його з руки в руку, пробуючи пальцем, чи достатньо гостре лезо, але я був спокійний і не зважав на ці погрози, бо знав, що негідник намагається приховати свою розгубленість. Його план геть розпадався. Перша частина цього плану вже провалилася, а друга була приречена. Він намагався не показати цього, але не міг. Звичайно, Сантер ненавидів нас і з насолодою убив би мене й Віннету, але йому не давали спокою хутра Вогняної Руки, заради яких він готовий був поступитися втіхою помсти й відпустити нас на свободу. Поки ми мовчали, ми були в безпеці. Тому я спокійнісінько очікував подальшого розвитку подій. Врешті він подивився на мене й запитав:

— Отже, ти нічого мені не скажеш?

— Ні.

— А якщо я вб’ю вас зараз?

— Тим більше! Адже швидка смерть значно краща за повільну і в муках, а саме це нас чекає, як я чув.

— Ну добре! Я змушу тебе говорити! Зараз ми перевіримо, хто з вас двох краще витримує біль.

Сантер подав знак трьом своїм спільникам, і вони відтягнули мене під дерево, де лежав Віннету. Поки мене волочили по траві, мені вдалося зігнутися і позирнути на кущі, де нам вчора вдалося помітити очі Сантера і куди він сьогодні крадькома поглядав. Мої здогади підтвердилися: там переховувався чоловік, який визирнув із листя, щоб краще роздивитися події на галявині. Мені здалося, що я впізнав обличчя Роллінса.

Щоб довго не розводитися, скажу лише, що мене, як і Віннету, зв’язали дугою й кинули коло нього. Ми пролежали так понад три години, докладаючи всіх зусиль, щоб ні єдиним словом, ні стогоном, ані гримасою не зрадити своїх страждань. Кожні п’ятнадцять хвилин Сантер підходив до нас і запитував, чи не з’явилося в нас бажання розповісти йому про місце схованки, але ми мовчали. Здавалося, що ми змагаємося, хто довше витримає. Я знав, що Віннету також збагнув усі підступні плани Сантера. Близько полудня Сантер знову марно запитав нас про наші плани, а потім несподівано покликав до себе спільників і почав перешіптуватися з ними. Після короткої наради він голосно заявив, так, щоб ми почули його слова:

— Я думаю, він ховається десь поблизу. Без коня він не міг далеко піти. Прочешіть увесь ліс і без нього не повертайтеся. Ідіть, а я залишуся стерегти бранців.

Він мав на увазі, ясна річ, Роллінса. Те, що він сказав про це так голосно, видало його. Коли посилають людей на полювання за тим, хто ховається десь поблизу, зовсім не слід кричати про це. Спільники Сантера взяли зброю й пішли, а Віннету, ледь ворушачи губами, шепнув мені:

— Мій брат здогадується, що зараз буде?

— Так. Вони нібито зловлять Роллінса й приведуть сюди.

— Точно. Адже ми вважаємо його їхнім ворогом, а потім раптом виявиться, що Сантер завдячує йому життям. І Роллінс почне просити Сантера відпустити нас на свободу. Все відбудеться так само, як у прекрасних великих будинках, які блідолиці називають театрами.

— Я впевнений, що Сантер і є той купець, якого називають Бартоном. Роллінс мав вивідати в нас, де влаштував свою схованку Вогняна Рука, але йому це не вдалося. Тепер їм не лишиться нічого, хіба відпустити нас на свободу й піти за нами, щоб ми самі привели їх до того місця. Тому Роллінс розіграв утечу, щоб тепер бути зловленим, «визволити» нас і проникнути до «фортеці».

— Мій брат знову думає так само, як і я. Якби Сантер був трохи розумнішим, йому б тепер не довелося розігрувати таку виставу. Він міг би дати Роллінсові поїхати з нами, а потім довідатися від нього про схованку.

— Він занадто поквапився. Напевно, він був із сіу-окананда, коли вони прийшли грабувати Корнера. Він зв’язаний із ними, а Роллінс, його помічник, виконував роль шпигуна. Коли він почув, хто ми такі, то розповів про це Сантерові, а коли індіанці викурили з нами люльку миру, Сантер вирішив не гаяти часу й напасти на нас, для цього вислав уперед трьох спільників, а сам поїхав слідом за нами з кіньми. Вони не мали змоги продумати план і чекали на легку здобич, сподіваючись, що ми погодимося ціною зради купити швидку смерть. Але тепер їм доведеться відпустити нас, щоб потай піти за нами. Добре, що ми не описали Роллінсові, де саме сховок.

Ми розмовляли про це, намагаючись не ворушити губами, і Сантер не зауважив нашої розмови. Поки ми перешіптувалися, він прислухався до звуків у лісі. Потім раптом почулися крики, пролунав постріл, тоді ще один, і через кілька хвилин кущі розсунулися, а перед нами опинився Вартон, який волочив Роллінса.

— Чи ж я не казав, що він десь поблизу? — Сантер скочив на ноги і з удавано зловісною посмішкою попрямував до нового «полоненого». — Тягніть його сюди і зв’яжіть так само, як і…

Він несподівано замовк, немов приголомшений побаченим, а потім радісно забелькотів:

— Що? Хто це? Я не сплю? Ущипніть мене! Невже це ви? Але як? Чому?

Роллінс теж із подивом витріщився на Сантера, а потім із радісним криком кинувся до нього:

— Містере Сантере! Яке щастя! Тепер я в безпеці!

— То вас звати Роллінс? — провадив далі Сантер. — Отже, це вас я збирався зловити? Вибачте мені! Але як ви тут опинилися?

— Я працюю помічником купця Бартона. Вчора поїхав у справах із двома товаришами, але вночі…

Роллінс раптово, мов уражений несподіваним здогадом, відсахнувся від Сантера, якого хвилину тому обіймав як друга, і запитав:

— Стійте, то це ви на нас напали?

— Виходить, що так. Але я ж не знав, що ви подорожуєте з ними! — заходився виправдовуватися Сантер.

— Чорт! Я стільки разів рятував вам життя, а ви влаштовуєте на мене засідку, як на звіра! Що ви собі думаєте?

— Я не впізнав вас у темряві. А потім ви втекли, — розвів руками Сантер.

— Так, утік, але для того, щоб потім повернутися й допомогти моїм друзям, з якими я подорожував. Тому я переховувався поблизу, щоб вичекати вдалий момент і… Але що я бачу? Ви їх зв’язали! Ще й так жорстоко! Я негайно звільню їх!

Він рішуче попрямував до нас, але Сантер стримав його.

— Стійте, містере Роллінсе! Ці люди — мої смертельні вороги! Я полював якраз на них!

— Ці люди — мої друзі! Ви зобов’язані звільнити їх!

— Мене не обходять ваші з ними стосунки. Вони образили мене, і я вб’ю їх. Я довго вистежував їх, і нарешті вони в моїх руках!

— Чорт! Як же прикро! Це справді ваші смертельні вороги? Але я таки мушу їм допомогти! Що вони вам зробили?

— Більше ніж достатньо, щоб десять разів підвісити їх за шию!

— Та ви знаєте, хто вони такі? Це ж Віннету і Вбивча Рука! Таких людей не вбивають просто так!

— Саме тому я не можу залишити їх живими!

— Ви справді налаштовані так рішуче, містере Сантере?

— Так, рішучіше бути не може. Зразу вам кажу, що не залишу їх живими.

— А якщо я попрошу вас відпустити їх на свободу?

— Навіть тоді.

— Але згадайте, ви переді мною в боргу! Я не раз рятував вам життя!

— Я пам’ятаю про це й ніколи цього не забуду, містере Роллінсе.

— Пригадуєте, що відбулося під час нашої останньої зустрічі?

— Що?

— Ви пообіцяли мені виконати будь-яке моє прохання.

— Гм. Справді.

— А якщо я тепер скажу це прохання?

— Прошу вас, не кажіть, бо тоді я змушений буду виконати обіцянку, я ж мушу дотримати слова. Будь ласка, скажіть це іншим разом!

— Не можу. Я маю зобов’язання, які для мене дуже важливі. Тож ходімо, містере Сантере, нам треба поговорити. — Роллінс узяв Сантера під руку й потягнув за собою, вони зупинилися оддалік від нас і почали розмовляти, активно жестикулюючи. Але до нас не долітало жодного слова.

Усе виглядало дуже правдиво, і якби ми не знали, що відбувається насправді, могли б дати себе обдурити. Потім Роллінс підійшов до нас і сказав:

— Мені вдалося отримати дозвіл трохи полегшити ваші страждання. Ви ж бачите, як я стараюся. Сподіваюся, мені вдасться визволити вас.

Він послабив наші пута настільки, щоб ми не були скрученими в коло, і повернувся назад до Сантера, щоб продовжити уявну суперечку. Минуло ще трохи часу, і вони з Сантером підійшли до нас удвох. Сантер сказав:

— Здається, сам чорт оберігає вас. Колись я поклявся цьому джентльменові, що виконаю будь-яке його прохання. Вам пощастило як ніколи. Він попросив мене звільнити вас, і я не можу йому відмовити — щоб не порушити свого слова. Тому я відпускаю вас обох на всі чотири сторони, хоч і знаю, що роблю найбільшу дурість свого життя. Але відпускаю вас без коней і без зброї!

Віннету мовчав, я теж.

— Ви що, язика проковтнули? Чому ви не дякуєте містерові Роллінсові?

Коли й на ці слова не пролунало відповіді, Роллінс сказав:

— Звичайно, що їм аж мову відібрало від несподіванки. Дозвольте, я сам їх звільню, — сказав він, нахиляючись до мене, щоб розрізати пута.

— Стій, — зупинив я його.

— Чи ви здуріли? Що таке?

— Ми не приймемо свободи без зброї і коней. Все або нічого!

— Це нечувано!

— Інші можуть думати, що хочуть, але ми з Віннету не підемо без свого майна. Краще померти, ніж залишити вам свою зброю.

— Але ви повинні радіти…

— Не сперечайтеся, містере Роллінсе, — перебив його я. — Ви чули, що я сказав. Ніхто не зможе переконати мене змінити думку.

Він знову пішов радитися з Сантером, до них долучився ще й Вартон.

— Мій брат сказав правильно, — шепнув Віннету. — Вони погодяться на наші вимоги, бо впевнені, що зможуть обдурити нас.

Я теж так думав. Звичайно, грабіжникам довелося пограти свої ролі ще трохи, вони імітували сумніви, тривогу і навіть суперечку, але врешті-решт всі разом підійшли до нас, і Сантер заявив:

— Сьогодні вам пощастило. Я мушу дотримати свого слова, хоч це й по-дурному. Я знаю, що ви будете сміятися з мене, але запевняю вас, що останнім посміюся таки я. А тепер послухайте, що ми вирішили.

Він замовк, витримав паузу, щоб його слова прозвучали більш вагомо, і продовжив:

— Цього разу я відпускаю вас і повертаю все, що вам належить. Але ми залишимо вас прив’язаними до дерев, щоб ви не мали можливості кинутися за нами навздогін. Ми їдемо туди, звідки прибули, і беремо з собою містера Роллінса, а до вечора ми його відпустимо, він повернеться сюди і розв’яже вас. Запам’ятайте, що ви завдячуєте містерові Роллінсу життям і спробуйте віддячити йому!

Більше ніхто нічого не говорив. Нас і справді прив’язали до дерев, поряд стриножили наших коней, біля нас поклали провізію та все, що забрали в нас, і поїхали геть.

Ми дуже довго мовчали, прислухаючись до кожного шереху, побоюючись, що Сантер сховався десь поруч і підслуховує нас. Нарешті апач заговорив:

— Вони ховаються десь поблизу, щоб піти по сліду за нами. А щоб ми їх не бачили, вони відпустять нас увечері. Віннету повинен схопити Сантера. Що думає про це мій брат? Як нам найкраще зловити його?

— У жодному разі йому не можна показувати дорогу до «фортеці». Ми будемо їхати всю ніч і приїдемо увечері до місця, яке назвемо «фортецею». Там ми зупинимося. Роллінс поїде з нами і дорогою буде залишати знаки для свого ватажка. Але ми схопимо Роллінса і за його ж знаками поїдемо назустріч Сантерові. Чи згоден мій червоношкірий брат із таким планом?

— Так, це чудовий план. Сантер переконаний, що зловить нас, але насправді ми зловимо його. Хуґ! — у цьому слові прозвучало глибоке задоволення від того, що в наших руках буде той, кого ми так довго шукали.

День повз до вечора повільно, мов слимак, але врешті таки стемніло, і ми почули стукіт кінських копит. До нас під’їхав Роллінс, зіскочив з коня й перерізав мотузки. Ясна річ, він довго розповідав про те, як важко було врятувати нас і як далеко йому довелося їхати з Сантером. Ми вдавали, що віримо йому, подякували за порятунок, хоч досить стримано. Потім сіли на коней і поїхали.

Роллінс їхав за нами. Ми бачили, як він змушує коня гарцювати, щоб залишити в траві чіткіші сліди, як залишає на кущах зламані гілки. Вранці ми зупинилися біля струмка, щоб напоїти коней і дати їм відпочити, а опівдні зробили привал години на три, щоб дати Сантерові змогу під’їхати до нас якомога ближче. Розрахувавши, що нас розділяє приблизно дві години дороги, ми вирішили, що настав час розплатитися з Роллінсом за «послугу». Ми зупинилися і зійшли з коней. Він теж сп'iшився і запитав:

— Чому ми знову зупиняємося, джентльмени? Це вже втретє сьогодні. Мені здається, що до «фортеці» Вогняної Руки вже не дуже далеко, і ми могли б сьогодні ж приїхати на місце, а не знову ночувати в дорозі, — нетерпляче запитав Роллінс.

Йому відповів зазвичай мовчазний Віннету:

— Мерзотники не повинні заходити у вігвам Вогняної Руки.

— Мерзотники? Що хоче сказати вождь апачів?

— Вождь апачів хоче сказати, що ти брехун і негідник.

— Я? Відколи Віннету такий невдячний і несправедливий до своїх рятівників?

— Рятівників? Невже ти справді сподівався обдурити нас? Ми знаємо все: Сантер — це і є купець Бартон, а ти — його спільник. Дорогою ти залишав знаки для них, щоб вони могли знайти схованку Вогняної Руки. Ти збираєшся віддати нас Сантерові, хоча стверджуєш, що ти — наш рятівник. Ми спостерігали за тобою, поки ти цього навіть не помічав, але тепер настала твоя пора. Сантер просив нас віддячити тобі. Зараз ти дізнаєшся, що вождь апачів уміє бути справедливим.

Він простягнув руку до Роллінса, але той зорієнтувався швидше і враз скочив у сідло, щоб утекти. Але в ту ж мить я схопив його коня за вуздечку, а Віннету негідника — за комір. Мабуть, Роллінс вважав мене більш небезпечним, бо вихопив револьвер і вистрілив у мене, але Віннету не дав йому прицілитися, і куля пролетіла мимо, а наступної миті беззбройний Роллінс уже лежав на землі. Ми прив’язали його до дерева тими ж ременями, якими розбійники стягували нас напередодні, запхали йому в рота кляп і кинулися назустріч зграї. Ми збиралися забрати його звідти, коли розквитаємося із Сантером. Ми сіли на коней і проїхали трохи назад, але не своїм слідом, а паралельною лінією, і сховались у густих заростях неподалік від нашого сліду.

На захід від нас стелилася рівнина, якою мала проїхати банда. Ми розгорнули ласо, сплетені з кінського волосся, і чекали, поклавши поруч зброю. За нашими розрахунками, Сантер мав бути уже десь поряд. До сутінків залишалося ще з півтори години, але він мав би наздогнати нас раніше. Ми сиділи мовчки. Нам не треба було говорити, ми розуміли один одного й без слів. Ми були впевнені, що зуміємо впоратися зі Сантером і його спільниками.

У такому очікуванні минула не менше ніж година. Раптом я помітив на горизонті вершника, який мчав дуже швидко. Віннету теж побачив його і скочив на ноги.

— Уфф! — скрикнув він. — Вершник!

— Справді вершник. Це дуже дивно!

— Він скаче галопом назустріч Сантерові! Мій брат розрізняє масть його коня?

— Здається, гнідий.

— Гнідий кінь у Роллінса.

— Роллінс? Неможливо! Як йому вдалося визволитися?

Очі Віннету блиснули, обличчя потемніло від гніву. Але він опанував себе і спокійно вимовив:

— Зачекаємо ще чверть години.

Але минуло ще півгодини, вершник давно зник, а Сантер все не з’являвся. Тоді апач звернувся до мене з проханням:

— Нехай мій брат сяде на коня і перевірить, чи на місці Роллінс.

— А якщо Сантер з’явиться, коли мене тут не буде?

— Віннету сам упорається з розбійниками.

Я вивів свого коня з кущів, скочив у сідло і помчав туди, де ми залишили Роллінса. Я був там через десять хвилин, але не знайшов ні Роллінса, ні його коня. Ще п’ять хвилин пішло на пошуки слідів. Повернувшись, я розповів про все апачу. Було зрозуміло, що Сантер не з’явиться.

— Куди поїхав Роллінс?

— Сліди ведуть на захід, назустріч Сантерові. Саме його ми й бачили на горизонті.

— Уфф! Він знав, що ми повернулися своїм власним слідом, щоб зловити Сантера, тому поїхав південніше і зробив гак, щоб не їхати біля нас. Тому ми й бачили його по той бік прерії. Але як йому вдалося визволитися? Ти бачив інші сліди?

— Так, бачив. Зі сходу приїхав вершник і розрізав мотузки.

— Хто це міг бути? Може, солдат із форту?

— Ні. Сліди від таких величезних мокасинів могла залишити тільки одна людина. Це був Сем Гоукенс.

— Уфф! Може, ми ще встигнемо зловити Сантера, хоч його й попередили. Нехай мій брат Вбивча Рука поквапиться.

Ми рушили нашим слідом на захід. Віннету мовчав, але я відчував, що в ньому закипає дика, неприборкана лють. Якби тоді йому попався Сантер, то він розірвав би його на шматки.

Сонце вже ховалося за обрій, коли ми напали на слід Роллінса, а незабаром дісталися до того місця, де він зустрівся із Сантером та іншими членами зграї. Судячи по слідах, вони стояли там зовсім недовго, вислухали Роллінса й відразу повернули коней назад. Вже сутеніло, і продовжувати погоню було безглуздо. Якби вони поїхали далі нашим слідом, ми могли б хоч спробувати наздогнати їх. Але вони поїхали в інший бік. Тож довелося припинити гонитву, бо не було видно слідів. Віннету мовчки розвернув коня і помчав до «фортеці». Сантерові знову вдалося втекти, може, навіть назавжди. Я знав, що Віннету наступного ж дня вдосвіта піде по сліду і з завзятістю мисливської собаки буде гнати Сантера, поки один з них не загине, але ця гонитва могла розтягнутися надовго.

Вже зійшов місяць, коли ми в’їхали в знайомий яр і прихований у заростях ожини вартовий зупинив нас.

— Не ображайтеся, джентльмени, але я мушу запитати у вас пароль, сьогодні ми повинні бути уважнішими, ніж зазвичай. Схоже, в околицях з’явилися індіанці.

— Щось трапилося? — запитав я.

— Точно не знаю, але Сем Гоукенс повернувся з полювання стурбований і зібрав усіх мешканців «фортеці».

— Він їздив кудись?

— Так.

— Сам чи з кимось?

— Сам.

Отже, такий зазвичай розумний і розважливий Сем справді зробив дурницю — визволив Роллінса. Перше, про що ми довідалися, коли проїхали крізь кам’яний тунель, була звістка про те, що стан Вогняної Руки погіршився, хоч небезпеки для життя зовсім не було. Саме це змусило мене відійти на якийсь час від Віннету. Апач зістрибнув з коня й пішов до вогнища в долині, оточеній скелями, де сиділи Сем Гоукенс, Гаррі, Вогняна Рука й офіцер із форту.

— Слава Богу! Нарешті ви повернулися, — привітав нас Вогняна Рука хрипким голосом. Він сидів біля вогню й мерзлякувато кутався у ковдру. — Ви знайшли купця?

— Знайшли і втратили, — відповів Віннету. — Мій брат Гоукенс виходив сьогодні з «фортеці»?

— Так, — відповів Сем, ні про що не здогадуючись.

— Чи знає мій білий брат, хто він такий?

— Мені здається, я вестмен, качка б мене копнула.

— Мій брат не вестмен, а старий придурок! Віннету ще ніколи не здибав посивілого воїна з такою порожньою головою.

Він повернувся до Сема спиною й пішов, страшенно здивувавши всіх присутніх. Це була дуже нетипова поведінка для завжди спокійного, стриманого апача. Довелося мені розповісти їм про наші пригоди, про старого Корнера і про Сантера. Сем Гоукенс рвав свою сиву бороду, кляв сам себе лайливими словами і ніяк не міг заспокоїтися, хоча, коли по-правді, ніхто й не намагався його заспокоювати. Він зірвав з голови перуку, почав топтати її, а під кінець кинувся на землю і в розпачі вигукнув:

— Віннету правий, я старий придурок, я не вестмен, я ґрінгорн і залишуся ним довіку!

— Як же так сталося, що ви розв’язали Роллінса? — запитав я його.

— Через власну дурість. Я почув постріли і поїхав на звук. І раптом побачив прив’язану до дерева людину, а поряд із нею коня, качка б мене копнула! Я спочатку вийняв у бранця з рота кляп і запитав, хто він такий і як опинився в такій ситуації. Чоловік сказав мені, що він — купець, який їхав до Вогняної Руки, але дорогою на нього напали індіанці і прив’язали до дерева.

— Сем, де були ваші очі і мозок? — запитав я його. — Невже індіанці залишили б йому коня? Чому ви не подивилися на сліди біля дерева? Досить було одного погляду на відбитки копит Ластівки, щоб викрити негідника.

— Все правда, сер! У мене сьогодні невдалий день, найчорніший день у моєму житті! Я відпустив негідника й хотів привести його сюди, але він скочив у сідло і втік. Я подумав про індіанців і негайно повернувся додому, навіть попередив вартового про небезпеку, качка б мене копнула! Якби я мав волосся на голові, я б вирвав його з коренем, але ж не маю. А якщо зіпсую перуку, однаково нічого не зміниться. Але завтра я піду по сліду мерзотників і не заспокоюся, поки не повбиваю їх усіх до одного. Це кажу я, Сем Гоукенс!

— Мій брат Сем не зробить цього, — промовив Віннету, який тим часом повернувся до багаття. — Вождь апачів сам піде слідом убивці. Білі брати залишаться тут, щоб захистити «фортецю» й Вогняну Руку.

Згодом, коли всі вже вляглися спати, я пішов шукати Віннету. Його кінь щипав траву на березі струмка, а апач лежав поруч і, загорнувшись у ковдру, дивився в зоряне небо. Побачивши мене, він підвівся, взяв мене за руку і сказав:

— Віннету знає, чому до нього прийшов його брат. Він хоче їхати зі мною?

— Так.

— Я вдячний моєму братові, але йому доведеться залишитися тут. Вогняна Рука слабкий, його син — ще дитина. Сем Гоукенс постарів, ти сам переконався в цьому, а солдати з форту — чужі нам люди, на них можна покластися тільки для захисту від червоношкірих. Ти потрібніший тут. Я сам вполюю Сантера, і допомога мені не знадобиться. Ти виконаєш прохання Віннету?

Мені нелегко було погодитися. Я не хотів розлучатися з ним, але довелося поступитися його наполегливим проханням. Вогняна Рука справді потребував моєї допомоги більше, ніж Віннету. Але на душі все одно було тривожно: Віннету один ішов навздогін за п’ятьма небезпечними й безжальними негідниками. Я хотів відпровадити його хоч трохи.

Ранкова зірка ще яскраво горіла на небі, коли ми вдвох покинули «фортецю», а до світанку ми вже дісталися до того місця, де напередодні Роллінс зустрів Сантера і вони втекли. Очі Віннету роздивилися їхні сліди.

— Тут ми попрощаємося, — сказав він, обіймаючи мене. — Великий Дух знову наказав нам розлучитися, але він дозволить нам зустрітися знову, тому що Віннету і Вбивча Рука не можуть жити далеко один від одного. Мене жене вперед ворожнеча, тебе утримує тут дружба, але наше кровне братерство знову з’єднає нас. Хуґ!

Він випростався в сідлі, голосно крикнув на коня і помчав уперед. Його довге чорне волосся розвівалося на вітрі. Я стояв, дивлячись йому вслід, поки він не зник за горизонтом.

Чи наздоженеш ти ворога? Коли зможу знову побачити тебе, мій брате Віннету?


КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ ТРИЛОГІЇ


У «фортеці» | Віннету ІІ | Опис ілюстрацій