home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


На західній залізниці

Від світанку минуло вже чимало часу, і я встиг проїхати не одну милю. Сонячні промені безжально палили мене й мого гнідого мустанга, наганяючи втому. Час було подумати про обід і відпочинок. Переді мною простягалася безкрая прерія, де рівнина чергувалася з горбистою місцевістю. Я вже п’ять днів не бачив жодного людського обличчя, відколи індіанці з племені сіу-оґлала[1] розпорошили наш невеликий загін, тож у мене вже з’являлася потреба поспілкуватися з якоюсь наділеною інтелектом істотою: мені хотілося переконатися, що, попри тривалу вимушену мовчанку, я не розучився говорити.

Довкола не було видно ні річки, ні іншої водойми, не було й лісу чи хоча б кущів. Тож мені не довелося довго розмірковувати, де саме зупинитися, я міг з однаковим успіхом зробити це будь-де. Я зіскочив з коня, розсідлав і стриножив мустанга, пустив його пастися в долину, а сам пішов на вершину пагорба, щоб озирнутися довкола. Коня слід було залишити внизу, щоб його не побачили вороги, опинившись поблизу. Я піднявся вгору і ліг, щоб, поки роздивлятимусь околиці, мене ніхто не побачив і не надумав непомітно підкрастися. А привід бути обережним я мав, і то вагомий. Наш загін, який налічував дванадцять чоловік, рушив у дорогу з берегів річки Платт[2], щоб спуститися східними схилами Скелястих гір і перебратися в Техас. Саме тоді племена індіанців сіу ступили на стежку війни і вийшли зі своїх стійбищ, щоб помститися за смерть товаришів, які загинули в сутичці з нами. Ми знали, що над нами нависла загроза, і були максимально обережними, але все ж зустрічі з одним із загонів войовничих червоношкірих уникнути не вдалося: нас оточили, п’ятьох убили, а решта зуміли прорватися й порозбігалися хто куди.

Замітати сліди не було часу, тож індіанці, напевно, йшли за нами по п’ятах, і слід було поводитися обережно. Погодьтеся: закутатися ввечері у свою ковдру й лягти спати, щоб прокинутися без скальпа в Країні вічного полювання, — перспектива не найприємніша.

Отже, я ліг на вершині пагорба, дістав із сумки шматок в’яленого м’яса бізона, натер його порохом, оскільки солі не мав, і почав жувати, сподіваючись за допомогою зубів перетворити його на хоч якусь подобу їжі, яку можна було б без ризику проковтнути. Вгамувавши голод, я витягнув з кишені сигару власного виготовлення, закурив її та з нудьги почав пускати дим кільцями та іншими фігурами. Так мені було добре, немов я плантатор з Вірджинії, що курить зірване у блискучих рукавичках листя найкращого в світі тютюну.

Я відпочивав на своїй ковдрі, насолоджувався спокоєм і запашним димом, і тут раптом побачив на горизонті цятку, що наближалася до мене. Я відразу скотився вниз, щоб мене не помітили, а сам спостерігав за вершником. Він сидів у сідлі по-індіанськи, тобто мало не на шиї тварини. Коли я вперше зауважив його, він був десь за півтори англійських милі від мене. Але його кінь ступав так повільно, що за півгодини ледь подолав одну милю. На превеликий мій подив, я зауважив також, що за ним їдуть ще четверо вершників. Це дуже насторожило мене. Судячи з одягу, перший вершник був білим. Може, тоді решта, що його переслідують, були індіанцями? Я витягнув підзорну трубу і припав до окуляра. Я не помилився. Вершники наблизилися, і я вже міг чітко роздивитися їхню зброю й татуювання, тож побачив, що це були індіанці сіу-оґлала, одне з найбільш нещадних і мстивих індіанських племен. Вони їхали на чудових конях, а от кінь білого був звичайнісіньким. Вся група наблизилася до мене вже настільки, що я міг роздивитися найдрібніші деталі. Білий був худим, невисоким чоловіком у капелюсі, від якого вже відпали криси. У прерії головним убором нікого не здивуєш, але цей капелюх підкреслював істотну деталь зовнішності незнайомця, дивну навіть для Дикого Заходу: у нього не було вух, а жахливі шрами на їхньому місці свідчили про насильство. На його плечах висіла довга попона, яка закривала все тіло, знизу визирали тільки довгі худі ноги в настільки химерному взутті, що в Європі воно розсмішило б кого завгодно. Таке взуття виготовляють і носять аргентинські ґ'aучо[3]. Роблять його так: з кінської ноги знімають шкіру, не розрізаючи її, а потім у цю ще теплу «панчоху» запихається людська нога. Свіжа шкіра обтягує її, висихає, стягується і твердне, перетворюючись на чудовий чобіт, єдиним недоліком якого є те, що він без підошви, а це, врешті-решт, не так уже й страшно — достатньо загрубіла ступня людини цілком може без неї обійтися.

Біля сідла незнайомця теліпалося щось заледве схоже на рушницю, хоча спершу я подумав, що це підібрана в лісі палиця. Кінь подорожнього був старою, схожою радше на верблюда кобилою, у якої майже не було хвоста, зате була неймовірно велика осляча голова й такі довгі вуха, що можна було перелякатися. Тварина мала такий вигляд, ніби її зшили з частин тіла різних тварин: коня, осла й дромадера[4]. Вона бігла, низько опустивши голову, ніби принюхувалась до землі, а вуха висіли, як у собаки ньюфаундлендської породи[5], і здавалися надто важкими та великими для неї.

За інших обставин або якби я був ще новачком, то точно посміявся би з такого коня. Але зараз, попри всю зовнішню дивакуватість, я відразу розгледів у тому чоловікові одного з тих вестменів, про кого можна судити тільки після того, як зійдешся з ним ближче. Мабуть, він не здогадувався, що його переслідують четверо жорстоких ворогів, бо не їхав би так спокійно і безтурботно, навіть не озираючись.

Коли нас розділяло не більше ніж сотня кроків, він нарешті звернув увагу на мої сліди. Важко навіть сказати, хто першим помітив їх: вершник чи його кінь. Але я на власні очі бачив, як кінь зупинився, опустив голову ще нижче, до самої землі, і став розглядати відбитки копит мого мустанга. Кобила так швидко стригла вухами, аж здавалося, ніби якась невидима сила намагається вирвати їй ті вуха з коренем. Незнайомець вирішив сп'iшитися й оглянути мої сліди уважніше, але це забрало б у нього такий цінний час, тому я гукнув:

— Не витрачайте даремно часу, сер! Залишайтеся на коні та під’їдьте трохи ближче!

Я пересунувся так, щоб він міг мене побачити. Його кобила підняла голову і нашорошила вуха, немов намагалася зловити ними, наче м’яч, звук мого голосу, і змахнула на знак схвалення жалюгідним обрубком хвоста.


Віннету ІІІ

«Вигин підкови» у Бакгорн-Маунтінз. Вашинґтон, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Вітання! — відповів мені вершник. — Але наступного разу, коли вам захочеться покричати, робіть це тихіше — на цьому Богом забутому лузі завжди можуть бути чужі вуха, яким не конче все чути. Ходімо, Тоні!

Кобила підкорилася, почала переступати своїми довгими ногами й незабаром уже була поряд із моїм мустангом. Мабуть, він їй сподобався, бо подивилась на нього зверхньо і з погордою відвернулася, демонструючи ту частину тіла, яку мореплавці називають кормою. Стара кобила явно належала до поширеної в прерії породи верхових тварин, яка слухається лише свого господаря, а до всіх інших ставиться з недовірою і підозрою.

— Дозвольте мені самому вирішувати, наскільки голосно я можу говорити, — відповів я. — Звідки й куди ви їдете?

— Це вас не стосується, — відповів він.

— Звідки ви знаєте, що мене стосується, а що ні? Ми не встигли обмінятися ще й десятком слів, а я вже бачу, що ви не надто ввічливий. Повинен зауважити, що я звик отримувати відповіді на свої запитання!

— Ви відразу здалися мені поважним джентльменом, — глузливо відгукнувся незнайомець, поглядаючи на мене з висоти своєї шкапи, — тому я готовий негайно дати вам детальні пояснення.

І він показав рукою спочатку назад, а потім уперед.

— Я прибув звідти, а їду туди.

Цей чоловік починав мені подобатися. Мабуть, він вирішив, що я випадковий шукач пригод, який заблукав у прерії. Справжній вестмен не надає жодного значення своїй зовнішності або просто нехтує чистим та охайним одягом, виставляючи напоказ своє засмальцьоване лахміття, наче візитну картку. Зовнішність тих, хто довгі роки живе на Дикому Заході, аж ніяк не надається до світських салонів, а натомість вестмен будь-яку пристойно вбрану людину вважає ні на що не здатним ґрінгорном. А я саме недавно придбав у форті Вілферс новий одяг, і зброя моя була бездоганно чистою. Саме ці дві обставини і ввели в оману незнайомця. Тому я не став брати близько до серця його відповідь, а показав рукою вперед, наслідуючи його, і незворушно вимовив:

— Тож спробуйте доїхати «туди», але будьте обережні, бо у вас з’явилися попутники, які мчать вашим слідом, а ви їх, здається, навіть не помітили: бачите тих чотирьох червоношкірих?

Незнайомець здивовано й водночас глузливо подивився на мене.

— Не помітив? Та це смішно! За мною їдуть четверо індіанців, а я їх не помітив! Таких, як ви, я ще не бачив. До вашого відома, ці джентльмени їдуть за мною з самого ранку і прагнуть познайомитися зі мною ближче, але мені не треба озиратися, я й так добре знаю їхні звички. Вони триматимуться оддалік, поки не стемніє і я не стану десь на нічліг, а тоді вже нападуть на мене. Але я випереджу їх і нападу на них іззаду. Просто досі я ще не знаходив підхожого місця. Лише тут, поміж горбами, це вже можна здійснити. Якщо хочете це побачити і чогось навчитися від справжнього вестмена, то зачекайте мене тут хвилин десять. Щоправда, люди вашого штибу не дуже люблять нюхати парфуми з індіанським запахом, тож ви, напевно, не захочете залишитися. Вперед, Тоні!

Він зник разом зі своєю шкапою серед зелених пагорбів, більше не звертаючи на мене уваги. Я знав, що він збирається зробити, бо й сам би чинив якось так, намагаючись зайти індіанцям у тил, поки вони не розгадали хитрості. Досягнути цього він міг, ясна річ, лише на горбистій місцевості, а найкраще було би зайняти таку позицію, щоб індіанці проїхали повз переслідуваного. Досі він постійно був у них перед очима, тож вони знали, на якій він відстані, і не могли й припустити, що жертва опиниться в них за спиною. Індіанців було четверо проти одного, тож цілком імовірно, що й мені доведеться скористатися зброєю. Я уважно оглянув свою зброю і чекав, що буде далі.

Тим часом червоношкірі наблизилися, вони просувалися ланцюжком, один за одним. Досі вони не мали чого турбуватися: вони не спускали з вестмена очей і були певні, що той досить далеко. Проте незабаром ватажок наблизився до місця, де мої сліди перетиналися зі слідами їхньої жертви, зупинився і озирнувся. Його таки занепокоїло те, що переслідуваний білий раптом зник з поля зору. Вони зібралися на коротку нараду. Зі своєї схованки я вже міг би дістати їх кулею, але не знадобилося, бо з-за пагорба пролунав постріл, потім ще один, і двоє червоношкірих мертвими звалилися з коней, а потім почувся голосний тріумфальний крик.

— Гей-го! — пронісся над пагорбами переможний індіанський клич.

Проте цього разу кричав не індіанець, а білий мисливець, який вигулькнув із ближньої долини. Він виконав свій план, спершу зникнувши з моїх очей, а тепер з’явившись. Зараз він пустив коня навскач — вдавав, що збирається тікати після перших двох пострілів. Шкапу його як підмінили. Вона мчала, вимахуючи довгими ногами так, що з-під копит летіли грудки землі, закинула голову назад і прищулила вуха; кожна жилка на її тілі напружилася, як струна, щомиті готова тріснути. Вершник і кінь наче злилися в одну істоту. Вестмен навіть відпустив віжки, заряджаючи на ходу рушницю. Він діяв управно, впевнено і безстрашно, з чого напрошувався висновок, що він не вперше опинився в такій ситуації. Услід йому прогриміли два постріли, але кулі просвистіли повз нього. Розлючені невдачею, індіанці закричали, вихопили томагавки й кинулися навздогін. Досі вестмен мчав не озираючись, але раптом розвернув коня, і той, наче прочитавши думки господаря, зупинився як укопаний і застиг так само непорушно, як стоять козли для пиляння дров. Знову прозвучали два постріли: обидва індіанці звалилися на землю. Кінь не здригнувся від жодного пострілу.

Досі я лежав напоготові з пальцем на курку, але моя допомога мисливцеві не знадобилася, і я зі штуцером у руках пішов йому назустріч. Він зістрибнув з коня біля тіл убитих червоношкірих і гордовито поглядав на мене.

— Тепер вам зрозуміло, як слід поводитися з дикунами в таких випадках? — запитав він.

— Спасибі за науку, сер. Тепер мені зрозуміло.

Моя усмішка, мабуть, здалася йому глузливою, він зиркнув на мене пильним поглядом і з підозрою в голосі запитав:

— Може, хочете сказати, що вам спала на думку така сама ідея?

— Тут можна було діяти простіше. На цій місцевості, де можна сховатися між пагорбами, досить спершу показатися ворогові на серйозній відстані, а потім просто повернутися по власних слідах і чекати за вершиною. Те, що зробили ви, більше підходить для рівнинної місцевості, де немає можливості сховатися.

— Ви тільки послухайте! Хто ж ви такий?

— Я пишу книги.

— Пишете книги? — здивовано повторив він, відступаючи від мене на крок. На його обличчі з’явився вираз чи то підозри, чи то співчуття. — Ви хворий, сер?

І він покрутив вказівним пальцем біля скроні, цей жест зрозумілий в усьому світі.

— Ні, — спокійно відповів я.

— Ні? То, може, вас ведмідь зрозуміє, але не я! Я стріляю в бізона, бо хочу їсти. А з якою метою можна писати книги?

— Щоб люди їх читали.

— Сер, можете ображатися на мене, але ви займаєтеся найбільшою з можливих дурниць. Це ж треба було таке придумати! Нехай той, що хоче читати книги, сам їх і пише! Це ж зрозуміло кожній дитині. Я, наприклад, мисливець, але дичину свою нікому не віддаю. То що ж ви робите тут? Навіщо завітали в прерії? Ви що, і тут збираєтесь писати книги?

— Спочатку я подорожую, зустрічаюся з різними людьми, а потім повертаюся додому і в книзі розповідаю про те, що зі мною трапилося, що довелося побачити, з ким звела мене доля. Тисячі людей читають мої книги, і їм зовсім не обов’язково вирушати в прерії, щоб дізнатися, яке тут життя.

— Ви й про мене напишете?

— Ну звичайно!

Незнайомець пильно подивився на мене, стиснув у правій руці руків’я ножа і підійшов до мене впритул. Він схопив мене за плече лівою рукою і з погрозою в голосі вимовив:

— Он там стоїть ваш кінь, сер. Зробіть ласку, сідайте в сідло і негайно забирайтеся геть, якщо не хочете, щоб десять дюймів холодної сталі полоскотали вам ребра! У вашій присутності не можна сказати ні слова, кроку не можна ступити, щоб потім весь світ про це не дізнався. Забирайтеся геть!

Він був невисокий і ледь діставав до мого плеча, проте погрози його звучали цілком поважно. Мені хотілося розреготатися, але я стримувався, щоб не розпалювати його злість ще більше.

— Повірте мені на слово, я напишу про вас тільки хороше, — промовив я.

— Забирайтеся! Буде так, як я сказав!

— Тоді обіцяю, що не напишу про вас ні слова!

— Я вам не вірю! Хіба можна вірити обіцянкам божевільного, який вирішив писати книги? Забирайтеся звідси, бо не обіцяю, що зможу стриматися від люті, а це буде неприємно!

— І що тоді зі мною може статися?

— Зараз побачите!

Зі спокійною усмішкою я глянув у його гнівні очі й подумав, що настав час припинити розігрувати комедію.

— Гаразд, показуйте! — сказав я.

— Дивіться! Як вам оце лезо?

— Прекрасний ніж! Зараз я доведу вам, що годен оцінити його як слід!

З цими словами я блискавично перехопив його руку, заламав її за спину і стиснув зап’ястя з такою силою, що він зіщулився від болю й випустив зброю. За мить обидві його руки вже були стягнуті ременем від мішечка з кулями, що висів у нього ж на поясі.

— Тисяча чортів! — вигукнув він, збитий з пантелику моїм раптовим нападом.

— Наступного разу, коли вам захочеться покричати, робіть це тихіше: на цьому Богом забутому лузі можуть бути чужі вуха, яким не конче все чути, — пожартував я.

Я підняв із землі його ніж і рушницю, які незнайомець сам відклав убік, поки оглядав мертвих індіанців, а тоді відніс зброю на безпечну відстань і повернувся до мого бранця. Мисливець зрозумів, що він у моїх руках, тож відчайдушно намагався звільнити руки, але ремінь не піддавався. Від зусилля кров йому прилила до обличчя, він звивався, проте марно.

— Заспокойтеся, сер, — порадив я йому. — Ви залишитеся зв’язаним, аж доки я сам не звільню вас. Просто хочу довести вам, що писака звик розмовляти з людьми так, як вони розмовляють із ним. Я не образив вас ні словом, ні ділом, а ви схопилися за ніж і погрожували мені, тому за законами прерії заслуговуєте на те покарання, яке я сам виберу для вас. Ніхто з вестменів не посміє дорікнути мені надмірною жорстокістю, якщо я запхну між ваші ребра десять дюймів сталі, як хотіли це зробити зі мною ви.

— Бийте! — відповів він похмуро, не намагаючись виправдовуватися або просити про порятунок. — Швидше вбийте мене, поки я не помер від сорому через те, що я, Святе Вухо, серед білого дня дозволив схопити себе, а сам навіть не зумів залишити супротивникові, одному-єдиному супротивникові, хоч кілька подряпин на пам’ять. Святе Вухо поводився, як хлопчисько, і заслуговує на смерть!

— Святе Вухо? Вас звати Святе Вухо?! — здивувався я.

Я багато, неймовірно багато чув про цього знаменитого вестмена, але мені жодного разу не траплялося зустрічати його. Він уникав товариства інших людей, вважаючи їх негідними своєї дружби. Він ніколи не полював у компанії, подорожував сам, про нього розповідали найнеймовірніші історії. Багато років тому індіанці племені навахо позбавили його вух, і відтоді всі забули його справжнє ім’я, натомість дали йому прізвисько, під яким він прославився. Він промовчав у відповідь на моє запитання, і аж коли я кілька разів повторив його, він відповів:

— Нехай вас не обходить моє ім’я. Якщо воно погане, то не варто його й згадувати, а якщо хороше, то не варт паплюжити його цією безнадійною ситуацією.

Я підійшов до нього і розв’язав руки.

— Ось ваша зброя, — сказав я, подаючи йому ніж і рушницю. — Ви можете йти звідси куди захочете.

— Ви жартуєте? Хіба я можу залишити тут свою поразку? Адже всі скажуть, що якийсь ґрінгорн переміг Святе Вухо. Ще якби це був хтось зі справжніх чоловіків, наприклад Віннету, Довгий Галлер чи мисливець старий Вогняна Рука, тоді інша річ, було б не соромно.

Мені стало шкода старого вестмена: мій удар вразив його в саме серце. Тепер слід було втішити його, тим більше, що його поважали й навіть побоювалися як білі, так і червоношкірі мешканці прерії.

— Невже ви справді думаєте, що ґрінгорнові вдалося б здолати вас?

— А хто ж ви, коли не ґрінгорн? Костюм у вас ніби щойно з магазину, зброя блищить, наче на маскарад зібралися! Але ви молодець, не даєте себе скривдити!

Я підняв з землі камінчик завбільшки з долар, жбурнув його вгору, а коли він завис у повітрі там, де сила кидання врівноважується земним тяжінням, я підняв штуцер і вистрілив. На землю посипалися уламки.

Сотні разів я вправлявся, щоб домогтися такої майстерності у стрільбі. Взагалі-то це було не так і складно. Але вестмен був вражений.

— Боже! Ось це постріл! Вам завжди так вдається?

— Дев’ятнадцять разів із двадцяти.

— Ви — найкращий стрілець у прерії! Як мені вас називати?

— Вбивча Рука.

— Не може бути! Старий Вбивча Рука, судячи з розповідей, значно старший за вас, інакше його не назвали б так.

— Ви забули, що слово «старий» не завжди свідчить про похилий вік.

— Звичайно, ваша правда, але… зрозумійте мене правильно, сер, Вбивча Рука якось потрапив у лапи ведмедеві ґрізлі, який здер йому шкіру на спині, і хоч потім той шматок м’яса таки вбили, але в мисливця… тобто у вас, сер, мали б лишитися шрами на спині і на боках…

Я розстебнув куртку, потім сорочку, а тоді сказав:

— Дивіться!

— Тисяча чортів! Він добряче вас шкрябонув! Либонь всі ребра світилися, як у скелета!

— Майже. Це сталося на березі Ред-Рівер[6]. Я провалявся два тижні з моторошною раною біля туші ведмедя і сподівався вже тільки на Бога, коли мене знайшов Віннету, вождь апачів. Ви щойно називали його ім’я.

— Ну тоді ви справді Вбивча Рука! Але це ще гірше! Тепер ви подумаєте, що Святе Вухо — цілковитий придурок!

— Ні, не подумаю. Вас збив на помилку мій костюм, і ви подумали, що я ґрінгорн. А від новачка ви не сподівалися такого прийому. По-іншому я не зміг би захопити вас зненацька.

— Не втішайте мене! Адже я був готовий до відсічі, просто небагато є людей, яких Бог наділив такою силою. Бути переможеним вами не соромно. Моє справжнє ім’я — Сем Гаверфілд. Називайте мене просто Сем.

— А мене друзі називають Чарлі. Ось вам моя рука.

— З радістю потисну її, сер. Старий Сем не простягає руку першому-ліпшому, але вам… Моя рука до ваших послуг. Тільки прошу, не розчавіть, вона мені ще знадобиться.

— Не бійтеся, Семе, я обережно. Сподіваюся, ваша рука ще не раз стане в пригоді мені, власне, як і моя — вам. Але дозвольте ще раз запитати: звідки та куди прямуєте?

— Я їду з Канади, де провів кілька місяців у товаристві лісорубів, а тепер прямую до Техасу, а звідти — до Мексики, де, як кажуть, розвелося так багато всякої наволочі, що просто серце радіє. Якщо люди не брешуть, там на кожному кроці можна напоротися на чийсь ніж або дістати кулю.

— Це мені по дорозі. Я зібрався в Техас, а звідти — до Каліфорнії. Але, оскільки мені байдуже, яким шляхом туди добиратися, можу зазирнути і в Мексику. Дозвольте скласти вам компанію?

— Таке питаєте, сер! Ну звичайно, ще й радий буду. Ви ж уже побували на Півдні, а саме такий супутник мені й потрібен. Але… вибачте, сер, за надмірну цікавість, ви й справді пишете книги?

— Так, пишу.

— Гм-м! Якщо сам Вбивча Рука взявся писати книги, отже, це не зовсім те, що я думав. Однак скажу відверто, я радше волів би потрапити до ведмедя в барліг, ніж узяти в руки перо і вмочити його в чорнильницю. За все своє життя я не зумів вивести на папері жодного слова. Але повернімося до наших справ: поясніть мені, звідки тут узялися індіанці. Я впізнав сіу-оґлала, а з ними треба бути дуже обережним.

Я розповів йому історію нашого маленького загону.

— Гм, — сказав на це Сем. — Затримуватися нам тут не варто. Вчора вдень я натрапив на сліди загону приблизно з шістдесяти коней. Стільки червоношкірих — це не жарт. Напевно, ці четверо були з їхньої компанії і виїхали на розвідку. Ви коли-небудь бували в цих місцях?

— Ні.

— Миль за тридцять звідси прерія переходить у суцільну рівнину, а ще через десять миль далі на захід можна знайти воду. Мені здається, індіанці поїдуть туди, щоб напоїти коней. Ми, звичайно ж, намагатимемося не перестрітися з ними, тому нам краще повернути на південь, хоч так ми лише завтра після обіду дістанемося до води. Та коли рушити в дорогу негайно, то до вечора можна дістатися до Західної залізниці. А якщо ми приїдемо вчасно, то зможемо навіть мати насолоду побачити потяг, який проїде повз нас.

— Я готовий їхати. Але що ми зробимо з трупами?

— Що ми з ними зробимо? Та нічого. Залишимо тут, але спершу я відріжу їм вуха, щоб червоношкірі знали, хто це зробив.

— Але залишивши їх тут, видамо, що ми тут були.

— Саме це я маю на меті.

Сем відтягнув усі чотири трупи на вершину пагорба і поклав їх рядком, потім повідрізав вуха і втиснув кожному в руки.

— Ось так, Чарлі. Вони їх побачать і зразу здогадаються, що тут побував Святе Вухо. Ви не повірите, як це моторошно, коли взимку страшенно хочеться, щоб у тебе замерзли вуха, а їх у тебе вже немає. Одного разу, тільки одного разу в житті, я схибив і потрапив у полон до червоношкірих. Я захищався з усіх сил, убив кількох, а одному відрізав томагавком вухо. Щоб принизити мене, вони, перш ніж поставити до стовпа тортур, відрізали мені вуха. Але вночі Сем Гаверфілд несподівано зник і тепер платить їм тією ж монетою. Гляньте-но сюди.

Він простягнув мені рушницю, і я побачив, що його прикл'aд був усіяний зарубками, кожна з яких означала вбитого червоношкірого. Роблячи нові, Сем показав пальцем:

— Це все вбиті мною індіанці. Сьогодні до них додадуться ще четверо. — Він зробив ще чотири зарубки, а потім продовжив: — А он ті вісім трохи вище — білі. Колись я розповім вам про них. До них неодмінно треба буде додати ще двох — батька і сина. Таких негідників світ не бачив. Коли я до них нарешті доберуся, можна і вмирати.

Його очі волого заблищали, а на обличчі з’явився вираз гіркоти, скорботи й любові. Я здогадався, що в серці старого мисливця живе біль і що він, можливо, пішов у ці пустельні місця, гнаний скорботою і жадобою помсти, адже справжній мисливець прерій не знає заповіді: «Люби ближнього свого!»

Тим часом Святе Вухо перезарядив рушницю. Вона належала до тих старезних, які доволі часто можна побачити в прерії. Дерев’яні частини давно втратили первісну форму, залізні — заіржавіли. Численні зарубки нагадували про смерть Семових ворогів. Ніхто, крім господаря, не зміг би влучити з цієї зброї навіть у бізона з відстані двох кроків, але Сем вивчав її довгі роки, знав усі її переваги й недоліки, тож у його досвідчених руках вона оберталася на небезпечну зброю.

— Тоні! — покликав вестмен.

Кінь, який пасся за футів сто від нас, перестав щипати травичку й підійшов до господаря, ставши так, що тому залишалося тільки підняти руку, спертися і застрибнути в сідло.

— Семе, у вас чудовий кінь, хоч на перший погляд за нього і долар віддати шкода. Але тепер я розумію, що ви не розлучитеся з ним і за тисячу.

— Звичайно! Навіть за мільйон! Що таке гроші! Я знаю у Скелястих горах такі місця, де золото можна гребти лопатою, і якщо колись зустріну людину, яку полюбить моє старе серце, я покажу їй дорогу туди. Ні, за гроші я мою Тоні не віддам. Я вам скажу одне, Чарлі: той, кого тепер називають Святим Вухом, колись був зовсім іншою людиною, щасливою і життєрадісною, як Божий день, сповнений світла, чи як море, повне води. Це був молодий фермер, і мав він дружину, за яку був готовий, не замислюючись, віддати тисячу життів, і сина, за якого він віддав би й десять тисяч життів. Дружину він привіз собі на кобилі на ім’я Тоні. А коли Тоні народила здорове, кмітливе і прудке лоша, то чом би було і його не назвати Тоні. Правда, Чарлі?

— Звичайно, — відповів я, глибоко зворушений тим, як раптово попередня різкість Сема змінилася на дитячу відвертість.

— Але потім з’явилися бандити, ті самі десятеро. Вони спалили мою ферму, вбили дружину й дитину, пристрелили кобилу, яка не носила в сідлі чужих. Уціліло тільки лоша, і то лише тому, що заблукало й випадково опинилося на пасовищі далеко від дому. Повернувшись додому з полювання, я знайшов попелище. І лише ця тварина залишилася свідком мого колишнього щастя. Що ще я можу вам розповісти? Вісьмох із цієї зграї я вбив з цієї рушниці, але двоє втекли, відтоді я ганяюся за ними по всій країні, і врешті я до них доберуся, бо ті, на чий слід одного разу напав Святе Вухо, можуть тікати аж до монголів, але ніколи й ніде не сховаються. Саме тому я їду до Мексики й Техасу. Ось так молодий життєрадісний фермер перетворився на старого волоцюгу, який вештається лісами та преріями і думає тільки про помсту, а лоша стало схоже на облізлу козу, а не на доброго коня. Але обидва, і кінь, і вершник, досі на ногах та сподіваються пережити ще не одну пригоду, поки не просвистить смертельна стріла чи куля або поки не впаде на одного з них останній удар томагавка. А той із двох, хто залишиться живий, — байдуже, людина чи тварина, — помре від туги й розпуки.

Святе Вухо відвернувся від мене, щоб приховати сльозу, яка блиснула в його оці, і вскочив у сідло.

— Ось такі старі історії, Чарлі. Ви перший, кому я про це розповідаю, хоч ми раніше ніколи не зустрічалися і ніщо нас не зв’язує. Напевно, ви будете й останнім. Думаю, ви чули про мене чимало, та й ваше ім’я повторюють біля кожного багаття у прерії, досить присісти біля нього хоч на п’ятнадцять хвилин, тому мені хотілося довести вам, що я не вважаю вас чужинцем. А тепер, будь ласка, забудьте про те, що вам вдалося застати сьогодні старого Гаверфілда зненацька. А я зі свого боку постараюся більше не ганьбити своє ім’я і зроблю все, що зможу, хоча сил у мене й не так багато, як у вас, сер.

Я розплутав ноги свого скакуна і теж сів у сідло. Хоч вестмен і говорив, що ми поїдемо на південь, але повернув коня на захід, та ще й прихопив із собою списи вбитих індіанців. Я ні про що не питав і мовчки їхав за ним, бо був упевнений, що вестмен все обміркував. Старий нагадував мені Сема Гоукенса, у них навіть імена були однакові.

Ми мовчки проїхали доволі значну відстань від пагорба, де розігралася недавня сутичка, а тоді вестмен зупинився і застромив спис у землю. Тепер я зрозумів його план, він хотів вказати можливим переслідувачам шлях до їхніх мерців, а також те, що Святе Вухо збільшив кількість своїх жертв ще на чотирьох. Потім він дістав із торби вісім шматків товстої тканини і чотири з них віддав мені.

— Чарлі, обмотайте копита вашого коня цим ганчір’ям, — сказав він. — Так на траві не лишиться слідів, і червоношкірі подумають, що в нас виросли крила і ми полетіли, ха-ха-ха! Тепер ви повернете на південь і поїдете до залізниці. Чекайте на мене там. Тим часом я встромлю решту списів і наздожену вас. Якщо раптом ми розминемося, вдень умовним знаком буде крик грифа, а вночі — виття койота.

Ми роз’їхалися, і через кілька хвилин я вже не бачив вестмена. Я їхав у вказаному напрямку, занурившись у власні думки. Ганчір’я на копитах заважало рухатися швидко. Тому проїхавши п’ять англійських миль, я «роззув» коня. Адже ця хитрість мала би приховати наші сліди лише поблизу увіткнутих у землю списів.

Тепер мустанг знову міг бігти швидше. Прерія ставала більш рівнинною, пагорби зникли, довкола вже траплялися кущі ліщини і глоду. Сонце хилилося до заходу, коли попереду я побачив пряму лінію, що перетинала рівнину зі сходу на захід.

Невже це і є залізниця, про яку говорив вестмен?

Я пришпорив коня і поскакав туди. І справді, незабаром я вже став розрізняти залізничний н'aсип, заввишки в людський зріст, і блискучі рейки. Мене опанувало дивне почуття: я не те щоб розчулився, але мені стало сумно. Вперше за кілька місяців я знову постав перед цивілізованим світом. Варто було дочекатися поїзда, махнути рукою, щоб зупинити його, сісти у вагон — і вже через добу я був би в місті де-небудь на Сході, серед людей, одягнених у пристойний одяг.


Віннету ІІІ

Лютер Єловстоун Келлі. Південна Дакота, прибл. 1870 рік. Автор невідомий.


Я стриножив свого коня й пішов у найближчі кущі по хмиз для вогнища. Зовсім поряд біля насипу стояв засохлий кущ. Я нахилився, щоб зрізати гілку, але зі здивуванням побачив молоток, який лежав на землі. Він явно опинився тут геть недавно, бо був досить чистим, без жодної плями іржі, а це було б неможливо, якби молоток пролежав у кущах хоч кілька днів. Отже, сьогодні або вчора тут були люди.

Спершу я обстежив насип зі свого боку, але не знайшов нічого, що впадало б у вічі. Тоді я виліз на залізничні тори[7], але й там нічого не було. І лише по другий бік насипу я раптом побачив невеличкий кущик пахучої трави, яка доволі рідко траплялася у цих місцях. Не було жодних сумнівів, що на цьому кущику нещодавно стояла людська нога. Слід був ще досить свіжим, мав не більш ніж дві години. Стебла, які росли скраю і були не дуже прим’яті, вже встигли піднятися, але всередині куща ще було чітко видно відбиток ноги. Слід був від індіанського мокасина, бо від каблука залишився би глибший слід. Невже десь поблизу є індіанці? Але навіщо їм молоток? Зрештою, хіба білі не носять індіанських мокасинів, і чи не могла залишити цей слід нога залізничника, який робив обхід у цьому зручному взутті? Але інтуїтивно я відчував, що не можу заспокоювати себе такими припущеннями. Тут слід було впевнитися, а не обмежуватися сумнівами, не забуваючи, що подальший огляд місцевості був доволі небезпечний. З обох сторін насипу за кожним кущем міг причаїтися ворог, а на торах мене було дуже добре видно звідусіль. За інших обставин я не надто переймався би знайденим молотком і без вагань продовжив би пошуки, але зараз, коли я знав, що в околиці повно індіанців оґлала, розумів, що мушу бути особливо обачним. Я вхопився за револьвер і переходив від куща до куща, але так нічого нового і не знайшов. Повертаючись назад, я оглянув другий бік насипу, але й там не було нічого. Цей огляд привів мене на захід, до того місця, де я залишив пастися свого коня. Звідти я повернув на схід, але знову марно. Обережно зігнувшись, я переповз через тори. І тут раптом помітив незвичну вологість піску, а також почув шелест, із яким пісок осипався за моєю спиною. Скидалося на те, що хтось спеціально насипав його тут нещодавно. Я занурив руки глибше в пісок, а коли витягнув, то з жахом побачив, що мої пальці у крові. Пісок також був вологий і червоний. Я ліг на землю всім тілом і зрозумів, що піском засипали велику калюжу крові. Тут було скоєне вбивство. Навряд чи хтось так ретельно ховав би кров тварини. Ким був убитий і хто його вбив? Нагорі не було видно сліду, бо ґрунт був надто твердим. Але коли я уважніше придивився до трави по другий бік насипу, то побачив численні відбитки ніг, а також широку смугу, здається, хтось тягнув по землі тіло. Зоставатися тут було вкрай небезпечно. Кров ще не встигла всотатися в землю, а сліди виглядали ще зовсім свіжими, їх лишили не більш ніж годину тому, тож убивця міг досі перебувати десь поблизу. Я знову поповз догори й повернувся назад, ще раз перейшов через тори і попрямував на схід. Я ступав дуже повільно, бо мусив з максимальною уважністю розглядатися довкола, перш ніж переповзти від одного куща до іншого. Адже небезпека могла чаїтися зовсім близько. На щастя, кущі тут були розташовані густо один біля одного, тож переповзати по відкритому простору мені доводилося недалеко. І ось я опинився біля особливо густих заростів, від яких мене відділяла відстань приблизно вісім метрів. Хоч ті зарості не дозволяли мені роздивитися дуже багато, мені здалося, що в кущах лежить щось схоже на людське тіло. Можливо, це було накрите чимось тіло, яке виглядало ніби темна купа. Хто це був — убитий чи вбивця? Я мусив довідатися правду.

Навіщо я так ризикував? Невже не простіше було дочекатися Сема і спокійно продовжити подорож разом із ним. Але досвідчений вестмен повинен знати, яких ворогів він має перед собою, за собою чи біля себе. Тому він ретельно оглядає кожну дрібницю, бо це дасть йому інформацію про речі, які він мусить знати, щоб захиститися в разі небезпеки. Іноді такий вестмен поводиться прискіпливіше, ніж найбільш педантичний професор. Він звертає увагу навіть на найменші дрібниці, які нібито не мають нічого спільного між собою, і на підставі цих спостережень робить висновки, з яких інші можуть сміятися, але які, як правило, згодом виявляються цілковито слушними. І якщо одного дня він проїде на своєму мустангові сорок чи навіть п’ятдесят англійських миль, то наступного дня запросто може не просунутися навіть півмилі, бо мусить ретельно дослідити кожен клаптик, перш ніж ступити на нього. Бо навіть якщо йому самому не загрожує небезпека, такі дослідження можуть стати в пригоді іншим, бо вестмен попередить їх про небезпеку. Вже мовчу про те, що людська природа підступна, тож і про власну безпеку слід постійно дбати.

Я взяв з землі суху гілку, натягнув на неї свого капелюха і підняв над кущем, за яким сидів, — збоку це мало би виглядати так, ніби хтось намагається вибратися з заростів. Але навпроти ніщо не ворухнулося. Це означало, що або той, хто сидить навпроти мене, не має жодного ворога, або ж це надзвичайно хитрий і досвідчений чоловік, який не дасть себе обдурити такими простими штуками.

Я вирішив діяти активніше. Відповз убік, кинув жменю землі в найближчий кущ, аби на мить відвернути увагу супротивника, випростався і двома стрибками подолав відстань між кущами, тримаючи напоготові ніж.

Там, за зламаними гілками, лежав чоловік. Я відразу збагнув, що він мертвий. Перевернув мерця на спину й побачив спотворене передсмертною гримасою обличчя. Це був білий, з якого зняли скальп. З його грудей стирчала стріла з гострим зазубреним наконечником. Такі стріли індіанці беруть із собою лише тоді, коли виходять на стежку війни. Цікаво, чи вони вже пішли геть, чи досі десь тут? Мені треба було це знати. Їхні сліди звідси було видно дуже чітко, вони вели від місця, де був схований труп, до насипу й далі до прерії. Я дуже обережно пішов їхнім слідом, ховаючись по кущах і тримаючи напоготові ножа. Там пройшли четверо: двоє індіанців-чоловіків та двоє юнаків, це я побачив за величиною їхніх слідів. І якщо я поводився максимально обережно, то вони зовсім не намагалися приховати своїх слідів, а отже — почувалися у повній безпеці.

Вітер дув з південного сходу, але я не надто злякався, коли раптом почув кінське іржання, адже я рухався назустріч вітру, і коні не могли почути мого запаху. Я підповз ближче й нарешті міг побачити все, що мене цікавило, та знову відповзти назад. Переді мною на галявині стояло близько шістдесяти коней, на кожному, крім двох, була індіанська збруя. З коней зняли сідла, мабуть, щоб використовувати їх як підставки під голову або як сидіння у розташованому неподалік таборі. Коней охороняли двоє вартових. В одного з них, ще майже дитини, я побачив на ногах чоботи з телячої шкіри, я був переконаний, що раніше вони належали вбитому, який лежав у кущах цілковито оголений, а його одяг і всі речі розділили між собою убивці. Отже, хлопець належав до тих чотирьох, чий слід привів мене сюди.

Індіанці часто спілкуються з білими, не знаючи їхньої мови. Через це утворилося щось на зразок мови жестів, яку вони використовують. Кожен, хто збирається на Дикий Захід, повинен розуміти ці знаки. Червоношкірі часто послуговуються жестами, навіть коли спілкуються між собою, ніби підкріпляючи таким чином свої слова. Так само поводяться й емоційні білі. Обидва охоронці спілкувалися, і тема розмови, здається, дуже їх цікавила, тож вони енергійно жестикулювали і вигукували різні слова. Хоч я не почув жодного з них, жести були досить промовисті. Вони махали руками так, наче розбивали рейки, натягували луки, ніби пускали стріли, зображали жестами вогонь і коня, що могло означати лише паротяг, який індіанці називають вогняним конем. Я довідався все, що хотів, і вирушив назад, старанно приховуючи сліди.

Отже, поки я дістався до свого коня, минуло чимало часу. А в нього вже з’явилося товариство — поряд паслася кобила Сема. А сам Сем розташувався неподалік і жував в’ялене м’ясо.

— Скільки їх там, Чарлі? — запитав він.

— Кого?

— Індіанців.

— Звідки ви знаєте про індіанців?

— Невже ви вважаєте Святе Вухо ґрінгорном, як він вас раніше? Ви тут дечого не взяли до уваги.

Він сміявся доволі голосно, без остраху, що його почують. Це нагадало мені сміх Сема Гоукенса, коли той відчував свою перевагу.

— Що ж саме я не взяв до уваги, Семе?

— Невже я повинен щось пояснювати Вбивчій Руці? Скажіть-но мені, що б ви зробили, якби прибули сюди на зустріч із другом, а замість нього побачили біля коня молоток?

— Я ліг би на траву й чекав його повернення.

— Справді? Але я в це ніколи не повірю. Вас не було, коли я приїхав, і з вами могло щось трапитися, тож я пішов назирці.

— А якби ви перешкодили мені? А крім того, ви вже мали би збагнути, що я без потреби не наражаю себе на небезпеку. Як далеко ви дійшли слідом за мною?

— Аж до того місця, де ви знайшли того бідаку, якого вбили індіанці. Я знав, що ви неподалік, тому міг рухатися швидше. Я оглянув мерця і зрозумів, що ви пішли прошпигувати за індіанцями, тож повернувся сюди і чекав тут. Отже, скільки ви їх там нарахували?

— Приблизно шістдесят.

— Отже, це той самий загін, чиї сліди я бачив учора. Я правильно зрозумів: вони відкопали сокиру війни?

— Так.

— Вони надовго сюди?

— Щойно розсідлали коней.

— Чорт! То в них тут якісь плани. Ви зауважили щось підозріле?

— Мені здається, що вони збираються розібрати рейки, щоб потяг зійшов з колії, а потім пограбувати пасажирів.

— Ви здуріли, Чарлі? Це ж дуже небезпечно для пасажирів! Звідки ви це знаєте?

— Я підслухав їх.

— Ви розумієте мову оґлала?

— Розумію, але цього разу мені вона й не знадобилася. Вартові біля коней надто зрозуміло спілкувалися жестами.

— А ви не помилилися? Опишіть мені їхні жести.

Я виконав його прохання, і вестмен аж підстрибнув на місці від хвилювання, але швидко опанував себе і знову сів на землю.

— Так, ви все зрозуміли правильно. Тепер ми повинні допомогти пасажирам. Але квапитися не треба, спершу слід усе добре обміркувати. Ви кажете, їх шістдесят. Це прикро, бо в мене залишилося місце тільки для десяти зарубок, а що робити з рештою?

Попри всю поважність нашої ситуації, я ледь стримався від сміху. Замість хвилюватися через те, що нам удвох доведеться битися з шістдесятьма супротивниками, вестмен думав про місце для насічок.

— А скількох ви збираєтеся вбити? — запитав я.

— Ну, цього я ще сам не знаю, але думаю, що не більше ніж двох-трьох, бо індіанці втечуть, коли побачать перед собою двадцять або тридцять білих.

Я зрозумів, що Сем також сподівається на допомогу пасажирів потяга.

— Найважливіше, — зауважив я, — це правильно визначити потяг, на який вони збираються напасти. Тут ми не маємо права помилитися.

— Якщо вірити в те, що ви зрозуміли з їхньої пантоміми, то вони вирішили захопити потяг із Маунтін[8], який їхатиме з заходу, але це мене дивує, бо звідти зазвичай везуть самих пасажирів, а от поїзди зі сходу завжди везуть такі товари, від вигляду яких у кожного червоношкірого починають блищати очі. Доведеться нам, мабуть, розділитися й піти в різні боки вздовж залізничної колії.

— У нас не буде іншого виходу, але це якщо ми не зможемо довідатися, звідки й коли тут їздять потяги.

— Звідки я можу це знати? Я ще в житті не сидів у штуці, яку ви називаєте вагоном і в якій не знаєш, куди подіти ноги від страху, я живу у прерії, юначе, і пересуваюся верхи на своїй Тоні. А що роблять зараз індіанці, ви не бачили?

— Не знаю, я бачив тільки коней, але думаю, що вони точно знають, коли з’явиться потяг, і візьмуться до діла аж уночі, інакше ми б уже почули, як вони стукають по рейках. До сутінків залишилося не більше ніж півгодини. Щойно стемніє, ми їх знайдемо і про все довідаємося.

Отже, він, як і я, дійсно сподівався, що під час сутички ми зможемо покладатися на допомогу персоналу потяга й пасажирів.

— Окей. Так і зробимо.

— У такому разі один з нас мусить піти і пильнувати колію. Я переконаний, що червоношкірі почнуть розбирати рейки десь неподалік від коней, щоб у разі невдачі якомога швидше втекти.

— Не треба, Чарлі. Подивіться на Тоні! Я ніколи її не прив’язую і не стриножую, це надзвичайно розумна тварина, і я цілком можу покладатися на її чуття. Ви колись бачили коня, який не видає ні звуку, відчуваючи наближення ворога?

— Ні.

— А моя Тоні — саме така. Мабуть, це єдиний такий кінь у всьому світі. Коли коні видають звуки, відчуваючи наближення ворога, це попереджає їхніх власників, але водночас і ворогів, які знають, що ви попереджені про небезпеку. Тому я відучив від цього свою Тоні, і вона, розумниця, все чудово засвоїла. Я завжди відпускаю її пастися на волю, а вона, коли чує чужого, мовчки підходить і тицяється у мене носом.

— А якщо вона раптом нічого не відчує?

— Чорт! Вітер дме якраз із боку червоношкірих, і якщо Тоні не відчує їх на відстані тисячі кроків, я дозволю вам застрелити себе на місці. Крім того, майте на увазі, що індіанці бачать не гірше за орлів, тож можуть зауважити вас іздалеку, навіть якщо ви вилізете на насип. Тому краще сидіть собі спокійно тут!

— Правду кажете, довірюся вашій Тоні, як і ви. Я ще не дуже довго її знаю, але вже встиг пересвідчитися, що на неї можна покластися.

Тож я знову витягнув свою «самокрутку» й закурив. Сем спершу широко розплющив очі, а потім так само широко роззявив рота, його ніздрі жадібно вдихнули запах тютюну, а на обличчі аж розгладилися зморшки від задоволення. Вестмен нечасто має нагоду покуштувати гарного тютюну, але вже коли курить, то зі справжньою пристрастю.

— Чудово! Чарлі, невже ви маєте сигари?

— Звичайно, щонайменше десяток. Пригостити вас?

— Буду неймовірно вдячний! Ви — просто скарб. Відтепер я поважатиму вас ще більше.

Він закурив за індіанським звичаєм, не втягуючи дим у легені, а ковтаючи, а потім тоненькою цівкою випускаючи його із живота. На його обличчі відбивалася неземна насолода.

— Забудьте про всі турботи! Треба поринути в це блаженство цілком! Я навіть можу вгадати, що це за марка сигари.

— Спробуйте. Ви знаєтеся на цьому?

— Сподіваюся.

— Ну і яка?

— Ґусфут із Вірджинії або Меріленду!

— Ні!

— Справді? Тоді я вперше в житті помилився. Цей смак ні з чим не сплутаєш, як і цей аромат.

— Але це не він.

— Тоді це бразильська Леґіттімо!

— Також ні.

— Кюрасао з Байї?

— Ні.

— То що ж це таке?

— Подивіться уважніше на сигару!

Я дістав ще одну сигару і почав акуратно розгортати її листок за листком.

— Ви збожеволіли, Чарлі! Навіщо ви псуєте таку чудову сигару? Кожен трапер віддасть вам за неї не менше ніж п’ять або навіть вісім бобрових шкір, якщо він довго не курив.

— Через два або три дні я отримаю нові сигари.

— Через три дні? Нові? Звідки?

— Зі своєї фабрики.

— У вас є фабрика?

— Так.

— Де?

— Там, — відповів я і показав на свого мустанга.

— Чарлі, прошу вас, не знущайтеся з мене.

— Це чистісінька правда.

— Якби ви не були Вбивчою Рукою, я подумав би, що ви здуріли.

— Ви просто подивіться на тютюн!

Він уважно роздивлявся листя.

— Я такого ніколи не бачив, але це дуже добрий тютюн.

— Показати вам свою фабрику?

Я підійшов до мустанга, послабив попругу під сідлом і витягнув звідти невеличку подушку. Потім відкрив її та показав Семові.

— Візьміть собі трохи.

Він витягнув жменю листя.

— Чарлі! Не вважайте мене за дурня. Це ж листя дикої вишні та мастики.

— Так і є. Додайте до цього трохи сушеної дикої коноплі й загорніть у листок воловика лікарського. Ось тут і поміщається вся моя тютюнова фабрика. Я збираю потрібні мені сорти листя, запихаю їх у подушку і кладу під сидіння. Від тепла і тертя листя сохне, так я отримую сировину для своїх сигар.

— Неймовірно!

— Але правда! Ясна річ, така сигара — це лише сурогат, і кожен справжній поціновувач викине її після першої ж затяжки, навіть якщо він звик до не надто вишуканого курива. Але той, хто кілька років побігає по прерії без справжнього тютюну, а потім закурить це, подумає, що в його руках ґусфут із Вірджинії або Меріленду. Ви самі це підтвердили.

— Чарлі, я поважаю вас усе більше!

— Але не розповідайте про це в товаристві людей, які ніколи не бували на Дикому Заході, бо вони вважатимуть вас тунгусом, киргизом чи якимось іншим дикуном, у якого смакові та нюхові рецептори намазані смолою або втратили чутливість із якихось інших причин.

— Навіщо мені їхні киргизи, якщо сигара смакує, а до того ж я не знаю, де шукати таких людей.

Поки я ділився з Семом своєю таємницею, він насолоджувався сигарою, аж поки від неї не залишився такий крихітний недокурок, що його заледве можна було втримати у роті.

Тим часом сутеніло і незабаром вже було так темно, що настав час діяти.

— Ну що, починаємо? — запитав Сем.

— Так.

— Як?

— Ходімо разом до коней червоношкірих, там розділимося, підслухаємо з різних боків їхні плани, а тоді знову зустрінемося.

— Гаразд. Але якщо трапиться щось несподіване і комусь із нас доведеться тікати, або ми загубимося, то зустрічаємося на південь звідси, біля води. Там ліс ніби стікає із гір у прерію, а за милю або дві від північної галявини прерія утворює щось на зразок зеленої затоки, де легко знайти одне одного.

— Окей. Тоді рушаймо!

Я не думав, що справді може статися щось несподіване, але про всяк випадок ліпше поводитися якомога обережніше. Ми вирушили в дорогу.

Надворі вже було так темно, що ми могли, не ховаючись, у повний зріст перейти через тори. Потім повернули ліворуч і, тримаючи напоготові ножі у разі ворожого нападу, пішли вздовж насипу. У прерії очі дуже швидко звикають до темряви, і ми на відстані кількох кроків могли б розпізнати індіанців, якби вони наблизилися до нас. Ми пройшли повз тіло вбитого білого й опинилися на місці, де раніше паслися коні. Вони все ще стояли там.

— Заходьте справа, а я — зліва! — прошепотів Сем і зник.

Я обійшов табун і опинився на відкритій місцевості, де не було кущів, там я побачив індіанців, які порозлягалися на землі. Вони не розпалювали вогнища і поводилися так тихо, що чути було шелестіння комах у листі. Збоку від них я побачив три постаті, які тихо перемовлялися між собою. Я підповз до них так обережно, як тільки міг.

Опинившись на відстані кількох кроків за їхніми спинами, я зі здивуванням зауважив, що один з трьох — білий. Що в нього спільного з індіанцями? Він точно не був їхнім полоненим, це було очевидно. Мабуть, він належав до тих, хто без особливої мети тиняється по савані і приєднується то до червоношкірих, то до білих, залежно від їхніх і своїх розбійницьких планів. Або ж це один з білих мисливців, які, потрапивши в полон, рятують своє життя, одружуючись з індіанкою. Після цього такі полонені стають повноправними членами племені. Але тоді його одяг, який, попри темряву, я добре бачив, мав би виглядати більш по-індіанськи.

Двоє його співрозмовників були вождями, про що свідчило пір’я, яке прикрашало зав’язане вузлом волосся. Отже, біля залізниці зібралися воїни з різних племен або поселень. Я підповз до куща, за яким вони сиділи, старанно ховаючись і прикриваючи долонею очі, щоб їх блиск мене не видав. Я був так близько від них, що міг би дотягнутися до кожного витягнутою рукою. У розмові якраз настала пауза. Вона тривала кілька хвилин, а потім один з вождів запитав мисливця, використовуючи суміш індіанських та англійських слів, якою послуговуються зазвичай у таких випадках:

— Мій білий брат точно знає, що на вогняному коні будуть везти багато золота?

— Точно, — відповів білий.

— А хто сказав білому брату про золото?

— Один з чоловіків, який живе у вогняному коні.

— Золото привезуть із країни вайкурів?

Я знав, що країною вайкурів індіанці називають Каліфорнію.

— Так.

— І це золото віддадуть Великому Білому Батькові з Вашингтона, щоб він зробив з нього долари?

— Так.

— Великий Білий Батько із Вашингтона не повинен отримати золота, навіть на півдолара! Багато воїнів охоронятимуть вогняного коня?

— Цього я не знаю, але навіть якщо їх буде дуже багато, я переконаний, що мій червоношкірий брат разом зі своїми мужніми воїнами всіх переможе.

— Воїни оґлала принесуть додому багато скальпів, і їхні дружини та доньки танцюватимуть від радощів. Скажи мені, чи вершники на вогняному коні матимуть з собою багато речей, потрібних червоношкірим? Ми хочемо забрати в них якомога більше одягу, зброї та вогняної води.

— У них буде з собою все це і ще багато іншого. Але чи віддадуть червоношкірі воїни своєму білому братові те, що він хотів?

— Мій білий брат отримає все золото і срібло, яке везуть на вогняному коні. Нам воно не потрібне, бо в наших горах стільки золотих злитків, як зірок на небі. Ка-Во-Мієн, вождь оґлала, — тут він тицьнув пальцем себе в груди, — одного разу зустрів мудрого й відважного блідолицього, який сказав йому, що золото — це лише смертоносна пилюка, не варта уваги. Її висипав на землю Злий Дух землі, який хотів перетворити людей на грабіжників та вбивць.

— Цей твій блідолиций був великим дурнем. Як його звали?

— Він не був дурнем, а, навпаки, — мудрим і відважним воїном. Одного разу сини оґлала викопали сокиру війни і пішли до берегів Броуд-Фок, щоб зняти скальпи з білих мисливців, які ловили бобрів у індіанських володіннях. Серед тих, хто ставив пастки на бобрів, був один воїн, якого вони всі вважали божевільним, бо він приїхав у прерію лише для того, щоб побачити її, роздивитися рослини і тварин. Але в його голові жила мудрість, а рукам ніколи не бракувало сили, його рушниця завжди була напоготові, а ніж не боявся навіть ведмедя ґрізлі. Цей білий хотів дати мудрість своїм братам, щоб вони могли уникнути помсти червоношкірих, але ніхто не послухав його, всі лише сміялися. Тому їх усіх убили, а їхні скальпи досі прикрашають вігвами оґлала. Мудрий воїн не захотів залишити своїх побратимів у біді і мужньо боровся, але синів оґлала було надто багато, вони збили його з ніг і зв’язали, хоч він стояв непорушно, а вже коли падав, то як дуб у лісі, який ховає під собою все, звалившись від сокири дроворуба. Його взяли в полон і привели в селище оґлала. Вони не вбили його, бо він був мужнім воїном, і багато дівчат із племені захотіли стати його скво і піти з ним у його вігвам. Верховний вождь оґлала Ма-Ті-Ру пропонував йому вігвам своєї доньки або смерть, але блідолиций не захотів любові квітки прерії, він украв коня вождя, зброю й утік. За ним гналися воїни, він багатьох із них відправив у Країну вічного полювання і зумів вирватися.

— Коли це трапилося?

— Відтоді сонце перемогло чотири зими.

— А як його звали?

— Його кулак міцніший за камінь, він може голими руками розтрощити черепи багатьох червоношкірих і навіть білих, тому ми назвали його Вбивчою Рукою.


Віннету ІІІ

Малий (у центрі), один із підбурювачів повстання в резервації Пайн Рідж. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


Вождь справді розповів про одну з моїх колишніх пригод. Тепер я впізнав його й Ма-Ті-Ру, який сидів поряд, а тоді взяв мене в полон. Оповідач казав правду, але мені здалося, що в його розповіді було вже аж надто багато компліментів мені.

— Вбивча Рука! Звичайно, я знаю його! — вигукнув білий мисливець. — Коли я напав на нього, щоб забрати боброві шкури, він якраз надійно сховався і зірвав усі мої плани. Тоді майже всі мої люди загинули, вдалося врятуватися лише мені і ще двом. Але нічого, я ще поквитаюся з Вбивчою Рукою.

Тепер і я впізнав його. Це був розбійник з банди грабіжників, яка напала на нас на півдні Саскачевана, але дістала таку відсіч, що лише трьом вдалося втекти. На відстані витягнутої руки від мене сидів один з тих негідників, яких слід боятися більше, ніж сотні найбільш диких індіанців, бо в них поєднуються найгірші риси обох рас.

Ма-Ті-Ру, який досі мовчав, підняв руку:

— Якщо Вбивча Рука ще раз потрапить у полон до індіанців оґлала, він помре біля стовпа тортур! А Ма-Ті-Ру власноручно повитягує з нього жили і повідрізає усі м’язи. Він убив багатьох наших воїнів, украв найкращого коня і знехтував коханням найвродливішої доньки прерії. За це він помре.

Якби вони тільки знали, що той, про кого вони говорять і кому погрожують страшною смертю, лежить за кілька кроків!

— Червоношкірі воїни вже ніколи не побачать Вбивчу Руку, — раптом сказав Ка-Во-Мієн. — Кажуть, він поїхав геть, за Велику Солону Воду, у країну, де нещадно палить сонце, де піску більше, ніж трави у прерії, де бігають леви й де чоловікам можна мати по кілька жінок.

Мушу визнати, що біля кількох вогнищ у прерії я розповідав про свої наміри поїхати до Сахари. Зрештою, я вже побував там і встиг повернутися. І ось тепер, під час свого візиту до прерії, я дізнаюся, що новини про мою подорож сягнули аж до індіанців. Здається, мені вдалося стати тут відомішим за допомогою свого ножа, ніж у себе на батьківщині за допомогою пера.

— Він повернеться, — впевнено вимовив Ма-Ті-Ру. — Хто хоч раз вдихнув повітря прерії, уже не зможе обходитися без нього до кінця своїх днів!

Тут він мав рацію. Це схоже на те, як страждає людина з гір, якщо надовго спускається в долину, страждає так, що може й захворіти, так моряк, опинившись на суші, мріє про солоні вітри, так і той, хто потрапив в обійми безкрайньої прерії, не може залишити її надовго, його завжди буде тягнути назад. Саме тому я завжди повертався зі своїх подорожей у простори Північної Америки.

Після цього Ка-Во-Мієн показав рукою на зорі.

— Нехай мій білий брат подивиться на небо! Нам час іти до вогняного коня. Скажи мені, чи залізні руки, що їх мої воїни забрали в білого слуги вогняного коня, досить сильні, щоб зруйнувати дорогу?

Це питання пояснило мені, ким був убитий: працівником залізниці, який обходив і перевіряв свою ділянку з інструментом, що його вождь називав «залізними руками».

— Вони сильніші за руки двадцятьох воїнів, — відповів білий.

— А чи вміє мій брат користуватися ними?

— Так. Нехай червоношкірі воїни ідуть за мною! Через годину приїде потяг. Але нехай мої брати не забувають, що золото і срібло належить мені!

— Ма-Ті-Ру ніколи не бреше! — гордо запевнив вождь, підводячись на ноги. — Золото — твоє, а все інше разом зі скальпами блідолицих належить хоробрим воїнам оґлала.

— Але ви дасте мені ще мулів і людей, щоб перевезти золото на Канейдіан.

— Воїни оґлала будуть супроводжувати тебе до кордону з Ацтланом, або, по-вашому, Мексикою. Але якщо вогняний кінь привезе багато речей, які сподобаються Ка-Во-Мієнові й Ма-Ті-Ру, то ми відпровадимо тебе ще далі, до того міста, де, як ти кажеш, на тебе чекає син.

Після цих слів вождь голосно крикнув, і всі індіанці миттю підвелися. Я відповз назад. Неподалік від місця, де я лежав, почувся легенький шурхіт, так ніби вітерець торкнувся трави.

— Семе! — це слово я радше видихнув, ніж прошепотів, але про всяк випадок приготував ніж. І тут за кілька кроків від себе побачив свого товариша.

— Чарлі!

Я підповз до нього.

— Що ви бачили? — запитав я його.

— Та нічого особливого. Червоношкірих. Те саме, що й ви.

— А що ви чули?

— Нічого. Жодного слова. А ви?

— Дуже багато. Але ходімо! Вони рушають на захід, а ми ще мусимо дістатися до наших коней.

Ми відповзли на безпечну відстань, потім підвелися на ноги й побігли. Зупинилися аж по той бік колії.

— Семе, ідіть до коней. Проїдьте півмилі вперед уздовж насипу і зачекайте мене там, а я тим часом ще простежу за червоношкірими. Я не хочу втрачати їх із поля зору, поки не буду мати певності щодо їхніх планів.

— Краще зробімо навпаки, Чарлі. Ви досі вже так багато всього вивідали, що мені соромно, адже я ще нічого не зробив.

— Це неможливо, Семе. Мій мустанг вас послухається, а ваша Тоні за мною не піде.

— Правду кажете! Доведеться послухатися вас.

І він поквапився до коней, не переймаючись тим, щоб сховати сліди. Щойно він зник з мого поля зору, як з’явилися індіанці.

Я тихенько крався слідом за ними. Неподалік від куща, під яким лежав молоток, вони зупинилися, зібралися гуртом і вилізли на рейки. Незабаром почулися удари молотка. Білий негідник явно орудував забраними у вбитого залізничника інструментами.

Настав час діяти й нам. Я вибрався з майбутнього поля бою і поквапився уперед. Через п’ять хвилин я наздогнав Сема.

— Вони вже взялися до колії? — запитав Сем.

— Так.

— Я почув це. Якщо прикласти вухо до рейки, чутно кожен удар.

— Ходімо, Семе! Через сорок п’ять хвилин потяг буде тут, а нам треба встигнути попередити людей до того, як індіанці зауважать вогні поїзда.

— Чарлі, я не піду з вами.

— Чому?

— Якщо ми зараз обоє звідси підемо, нам потім доведеться витратити багато часу на те, щоб знову провести розвідку. Буде краще, якщо я підкрадуся до індіанців і придивлюся до них, а коли ви повернетеся, я все вам розповім.

— Маєте рацію, Семе. А ваша Тоні?

— Я залишу її тут. Вона не зрушиться з місця, поки я не повернуся.

— Гаразд! Я знаю, що на вас можна покластися. Повертайтеся, Чарлі. Ви знайдете мене тут.

Я скочив на свого мустанга й помчав назустріч потягу так швидко, як тільки міг у темряві без ризику покалічити себе й коня. Треба було наздогнати потяг на такій відстані звідси, щоб індіанці не зауважили, що він зупинився. А тим часом ніч ставала світлішою, на небі з’явилися зорі й освітили прерію м’яким сяйвом. Тепер я міг їхати швидше, мені вже нічого не заважало. Приблизно через три милі від того місця, де червоношкірі готували пастку, я зістрибнув із коня, зв’язав йому передні ноги і в мерехтливому світлі зірок зібрав хмиз, суху траву і зробив смолоскип, а сам розстелив свою ковдру й ліг біля залізничного полотна, щоб почути наближення потяга.

Приблизно через десять хвилин я почув далекий стукіт коліс. На горизонті з’явилася маленька світла цятка, ніби ще одна зірка сходила в небі. Цятка швидко наближалася і збільшувалася.

Незабаром вона розпалася на дві. Час було діяти. Я підніс сірник до сухої трави, трава спалахнула, затріскотів хмиз, і вгору піднялося полум’я, яке мали би зауважити з потяга. А потяг тим часом наближався, я вже чітко бачив перед собою два ліхтарі, які прорізали темряву попереду паротяга. Приблизно через хвилину потяг буде біля мене.

Я встромив смолоскип у полум’я, зачекав, поки спалахне, і, розмахуючи вогнем над головою, рушив назустріч потягу. Машиніст збагнув, чого мені треба. Пролунали три оглушливі свистки, гальма зі скреготом втиснулися в колеса, повітря завібрувало, і паротяг зупинився поряд із вогнищем. Машиніст визирнув з віконця і крикнув:

— Що там у вас? Ви хотіли сісти на потяг?

— Ні, я хотів, щоб ви вийшли з нього.

— Про це не може бути й мови.

— Але вам таки доведеться, бо попереду індіанці розібрали рейки.

— Індіанці? От чорт! Це правда?

— А чого ж би я брехав вам?

— Що трапилося? — втрутився в розмову кондуктор.

— Кажуть, попереду червоношкірі, — відповів йому машиніст.

— Справді? Ви їх бачили?

— Бачив і чув. Індіанці оґлала.

— Це найгірші з усіх. Скільки їх?

— Приблизно шістдесят.

— Чорт! Вони вже втретє за останній рік влаштовують нам засідку. Але нічого, ми дамо їм відсіч. Я давно хотів з ними поквитатися. Як далеко звідси вони зачаїлися?

— Приблизно через три милі.

— Машиністе, затуліть ліхтарі ковдрами. У цих негідників дуже добрий зір. Ви трапер, правда ж?

— Правда, зі мною є ще один, він стежить за червоношкірими й чекає на нас.

— Ви вчинили дуже мудро, завдяки вам нам тепер не загрожує небезпека, а можливо, ми ще й потішимося, взявши участь у незвичній пригоді.

Люди з найближчого вагона відчинили вікна і прислухалися до нашої розмови, почали відчинятися двері, поодинці та групами виходили люди й приєднувалися до нас. Розпитували, штовхалися, перебивали одне одного і затихли лише після того, як кондуктор попросив усіх замовкнути.

— У вашому потязі є золото і срібло? — запитав я.

— Хто вам сказав? — здивувався він.

— Індіанці. Ними верховодить білий волоцюга, який отримає золото, а ваші скальпи та майно він пообіцяв індіанцям.

— Он воно як. Але звідки він знає, що ми веземо?

— Здається, йому сказав якийсь працівник залізниці, але як саме це трапилося, я не знаю.

— Про це ми довідаємося, якщо він живцем потрапить нам до рук. Але пробачте, сер, ви не могли би назватися, щоб ми знали, як до вас звертатися?

— Мого товариша звати Священне Вухо, а мене…

— Священне Вухо? — перебив він мене. — Чорт, оце нам пощастило! Він один вартий більше, ніж десяток воїнів. А ви?

— Мене у прерії називають Вбивчою Рукою.

— Вбивча Рука? Той самий, за ким три місяці тому в Монтані гналася сотня індіанців сіу? Той, хто за три дні пробіг на лижах від Сьєрра-Невади до форту Юніон?

— Так і є.

— Сер, я так багато про вас чув і страшенно тішуся, що ми зустрілися! Але як дивно! Скажіть, хіба не ви нещодавно врятували потяг, який збирався знищити Парранох, білий вождь індіанців понка?

— Так. Тоді зі мною був відомий вождь апачів Віннету, ім’я якого відоме всім мешканцям прерії. Але час братися до діла. Індіанці знають, коли має з’явитися потяг, тому не можна зволікати, щоб вони нічого не запідозрили.

— Це правда! Насамперед розкажіть, де саме вони влаштували засідку й виставили вартових. Той, хто збирається напасти на ворога, повинен знати, до чого треба бути готовим.

— Ви міркуєте, як стратег, сер. Але, на жаль, я не маю про це інформації. Я не міг чекати, поки вони закінчать усі приготування, бо тоді не встиг би попередити вас. Ми дізнаємося про все від мого товариша! Я просто хотів запитати вас, чи збираєтеся ви битися з червоношкірими, чи радше воліли б ухилитися від бою?

— Звичайно, ми нападемо на них, — поквапився відповісти кондуктор. — їх треба добре провчити, раз і назавжди, щоб у них зник апетит до нашого майна. Як я зрозумів, вас лише двоє, а цього явно замало проти шістдесятьох індіанців, тому ви не можете…

— Даруйте, сер, — перебив я його, — але дозвольте нам самостійно вирішувати, що ми можемо, а що ні. Сьогодні Священне Вухо сам за кілька хвилин убив чотирьох червоношкірих, тож запевняю вас, що ми й удвох відправили б до Країни вічного полювання кілька десятків оґлала. Річ не в кількості, а в тому, що люди мають у головах і в руках. Якщо я в темряві можу вистрілити сам двадцять п’ять разів і мені не треба буде заряджати зброю, звідки вони знатимуть, скільки нас — двоє чи двадцять? Ваші люди озброєні?

Це було зайве питання, бо я й так знав, що всі пасажири зазвичай носили на поясі револьвери, але кондуктор і справді збирався очолити все сам, а цього не варто було допускати. Щоб повести людей вночі проти індіанців, треба знати і вміти трохи більше, ніж переважно вміє залізничний кондуктор, навіть якщо він людина смілива та ініціативна. І почув одностайне: «Так», а кондуктор додав із посмішкою: «Серед пасажирів їдуть шістнадцять наших працівників. Вони добре стріляють і орудують ножами. Ще є двадцять солдатів, які повністю озброєні і прямують до форту Палві. Думаю, що серед нас знайдеться ще кілька людей, яким сподобається ідея зустрітися з червоношкірими. Хто піде з нами?»

Усі без винятку були готові взяти участь у нічній пригоді, хоч, можливо, багато хто й боявся, але соромився зізнатися. Хоча з таких людей нам буде небагато користі, тому краще б вони залишилися, тож я сказав:

— Слухайте мене уважно, джентльмени. Ви всі — хоробрі люди, але не слід залишати потяг без охорони. У вагонах точно є дами, і вони потребують захисту. Навіть якщо ми переможемо, то кілька індіанців можуть втекти й напасти на потяг, тому частина відважних чоловіків повинна залишитися тут. Прошу вийти вперед тих, хто готовий взяти на себе охорону потяга і дам.

І справді знайшлося восьмеро чоловіків, готових ризикувати життям, захищаючи потяг. Це були чоловіки трьох дам, які їхали в потязі, і ще п’ятеро пасажирів, більше схожі на тих, що краще знаються на цінах заліза, вина чи сигар, ніж на тому, як правильно тримати в руках ножа. Я не дорікав цим людям навіть подумки, бо їхнім завданням насамперед були обов’язки перед дамами.

— Ми не можемо залишити потяг зовсім без персоналу. Хто хоче залишитися? — запитав я кондуктора.

— Машиніст і кочегар, — прозвучало у відповідь. — Вони візьмуть на себе командування загоном, який залишається тут, а я поведу всіх на сутичку з індіанцями.

— Звичайно, сер! Мабуть, ви не раз билися з індіанцями?

— Я й без цього добре знаю їхню натуру. Червоношкірі вміють лише нападати з засідки, а у відкритому бою, зустрівши справжніх чоловіків, відразу тікають. Тож наше завдання не таке вже й складне.

— Я не згоден з вами, сер. Нам доведеться мати справу з індіанцями оґлала, які вважаються найбільш жорстокими серед племен сіу. До того ж їх привели сюди надзвичайно винахідливі й нещадні вожді Ка-Во-Мієн і Ма-Ті-Ру.

— Чи не хочете ви натякнути, що їх слід боятися? Нас тут понад сорок відважних чоловіків. Зараз ми знімемо ковдри з ліхтарів, ви сядете в потяг і покажете машиністові те місце, де індіанці розібрали рейки. Там ми зупинимося, зіскочимо на насип і так провчимо цих негідників, що ніхто з них не втече живим. Потім нам доведеться лише відремонтувати рейки і надолужити час.

— Мушу визнати, сер, що у вас є всі здібності стати полковником кавалерії, який не знає кращої розваги, ніж розтоптати ворога копитами своїх коней. Але тут зовсім інша ситуація. Якщо вчините так, як сказали, то поведете всіх своїх сорок чоловіків на неминучу смерть, а я нізащо не братиму участі в такій операції.

— Що? Ви не збираєтеся допомагати нам? Може, Вам страшно? Або річ у тім, що я збираюся очолити загін, а не ви?

— Чорт! Ви говорите про страх? Якщо після всього, що ви про мене чули, вам досі таке спадає на думку, то це величезна необачність, бо я можу захотіти підтвердити те, що мене недаремно називають Вбивчою Рукою, і продемонструвати силу свого кулака на чиємусь черепі. Мені геть байдуже, що трапиться далі з вашими скальпами і потягом: стануть вони власністю індіанців чи вціліють, але мій власний скальп належить лише мені, і я маю на нього виключне право, а до того ж хочу зберегти його якомога довше. На добраніч, панове!

Я повернувся і збирався піти. Кондуктор схопив мене за рукав:

— Зачекайте, сер! Так діло не піде! Я взяв на себе командування загоном, і тепер всі повинні слухатися мене. Я не можу залишити потяг тут, а сам піти так далеко, бо я особисто відповідаю за все, що є в потязі. Мій план залишається незмінним: ви поїдете з нами й покажете нам місце засідки. Ми не вийдемо з вагонів, поки не побачимо індіанців. Справжній полководець має брати до уваги все, навіть можливість поразки. У такому разі ми заховаємося у вагонах і будемо відстрілюватися, поки надійде допомога з наступного потяга. Джентльмени, ви згодні зі мною?

Усі погодилися з ним. Серед них не було жодного вестмена, тож для них його план звучав доволі переконливо. Кондуктор був дуже задоволений тим, що його так одностайно підтримали, і сказав мені:

— Отже, сер, їдьмо!

— Гаразд, якщо ви наказуєте, я послухаюся. Їду!

Одним стрибком я опинився на спині свого мустанга, ноги якого розплутав ще під час розмови.

— Та ж ні, сер! Я маю на увазі потяг!

— А я — коня, отже, наші погляди відрізняються.

— Наказую вам зійти з коня! — крикнув він.

Я під’їхав до нього впритул, нахилився і відповів:

— Здається, ви ще ніколи не мали справи з вестменом, коли дозволяєте собі говорити таким тоном. Зробіть ласку і займіть своє місце в локомотиві!

Я скерував мустанга просто на нього, схопив його правою рукою за комір і підняв догори. Потім наблизився до локомотива й кинув великого залізничного стратега на місце машиніста, а потім помчав у прерію.

Зорі світили яскраво, й ніщо не заважало їхати швидко, тож через п’ятнадцять хвилин я вже був біля Сема.

— Ну і? — запитав він. — Я сподівався, ви приїдете з підмогою.

Я розповів йому, чому це не вдалося.

— Ви все зробили правильно, Чарлі! Ці залізничники вважають себе кращими за нас тільки тому, що ми не ходимо до перукаря тричі на день. Нехай тепер діють за своїм планом, результат їх здивує, ги-ги-ги, — і він показав жестом, як знімають скальп, а потім запитав:

— Але ви так і не розповіли мені, що почули від індіанців!

— Червоношкірих привели сюди Ка-Во-Мієн і Ма-Ті-Ру.

— О! Тоді нас чекає цікавий бій.

— А підмовив їх білий, який дізнався, що в потязі везуть золото і срібло.

— І він хоче забрати золото і срібло, а червоношкірим залишить скальпи?

— Атож.

— Так я й думав. Напевно, це хтось з відомих розбійників!

— Я вже зустрічався з ним. Колись його банда напала на Вогняну Руку, але мусила втекти.

— Як його звати?

— Не знаю, та мене це і не цікавить. Такі люди змінюють імена мало не щодня. Що ви розвідали?

— Червоношкірі сховалися по обидва боки залізничного насипу. Їхніх коней стережуть всього два воїни. Що ми будемо робити, Чарлі? Допоможемо пасажирам із потяга чи їдемо геть?

— Ми зобов’язані допомогти їм, сер. Це наш обов’язок. Невже ви думаєте по-іншому?

— Ясна річ, що ні. Ви, Чарлі, цілковито маєте рацію, що це наш обов’язок. Крім того, не забувайте про мої вуха, за них ще не заплачено повністю. Можу побитися об заклад, що завтра вранці на насипі буде лежати кілька індіанців без вух. Але що нам зараз робити, Чарлі?

— Ми розділимося і станемо між індіанцями та їхніми кіньми.

— Слухайте! Мені спала на думку одна річ. А якщо нам влаштувати втечу коней?

— Ідея непогана. Але тут треба діяти обережно. Я б навіть утримався від такого кроку. Навряд чи наші войовничі друзі з потяга здобудуть перемогу, а ми удвох теж зможемо максимум стримати індіанців до наступного поїзда або ж налякати їх і змусити втекти. Та коли ми відженемо їхніх коней, то втекти вони вже не зможуть, а залишаться тут і битимуться до кінця. Вам ніколи не доводилося чути про золоте правило, що іноді варто вибудувати ворогові золотий міст порятунку?

— Досі я чув лише про дерев’яні, кам’яні та залізні мости. Я поважаю вашу думку, Чарлі, думаю, що таки маєте рацію, але так приємно уявляти собі, як червоношкірі метушаться й намагаються втекти, а довкола — жодного коня. У мене аж руки чухаються, як подумаю про це. До того ж ми можемо добряче налякати їх, якщо поженемо на них їхніх власних коней.

— Це точно! Але краще почекати й подивитися, як розвиватиметься ситуація.

— Гаразд. Але одне маєте мені дозволити вже зараз.

— Що саме?

— Негайно вбити он тих двох вартових.

— Я не прихильник кровопролиття, але зараз ви маєте слушність: хоч як сумно, а нам доведеться вбити їх, адже це необхідний захист. Без вартових ми зможемо зробити з цими кіньми все, що завгодно. Але спершу відведімо у якесь безпечне місце наших власних коней.

Ми від’їхали убік, де я прив’язав свого мустанга до дерева так, щоб він міг відійти не далі, ніж на три кроки, а Сем учинив так само зі своєю Тоні. Зазвичай він їй цілковито довіряв, але тут вона могла потрапити під вплив збожеволілого від страху натовпу індіанських коней і помчати за ними в паніці.

Ми повернулися на попереднє місце, зробивши обхід, тож тепер опинилися за спинами індіанців. Вогнів поїзда все ще не було видно. Тож або пасажири таки чинили опір плану кондуктора, або так і не наважилися рушити в бій без мого керівництва.

Ми наблизилися до коней і побачили силуети обох вартових, які не стояли на місці, а ходили довкола коней. Коли один з них наблизився до куща, за яким ми ховалися, зблиснуло лезо Семового ножа і вразило жертву просто в серце, ще до того, як вона встигла видобути з себе бодай звук. Другий вартовий загинув так само. Людина, яка не знає прерії, не може уявити собі ту запеклість, з якою обидві раси знищують одна одну, переступаючи крок за кроком, по коліна в крові, ворога.

Я відвернувся, щоб не дивитися на смерть другої жертви, і тут помітив поблизу коня зі зручним іспанським сідлом і величезними стременами у вигляді носка чобота, якими зазвичай користуються вершники в Центральній і Південній Америці. Невже це був кінь білого? Я підійшов до тварини, запхав руку в кобуру на сідлі і виявив там замість револьвера два тугих гаманці й папери. Я не мав часу роздивлятися знахідку, тож просто засунув усе собі в кишеню й повернувся до Сема.

— Що робимо тепер? — запитав він мене.

— Розділимося — ви поїдете ліворуч, а я — праворуч. Але стійте! Дивіться, здається, наближається поїзд.

— Справді. Влаштуймося тут і подивимося, як червоношкірі провчать пасажирів.

Здається, план кондуктора таки втілили в життя. Яскравий потік світла від обох ліхтарів потяга дуже повільно наближався до засідки. Незабаром ми почули скрегіт гальм, і потяг зупинився за кілька кроків від зруйнованих рейок.

Я уявив собі лють вождів індіанців, коли вони зрозуміли, що хтось попередив пасажирів і машиніста, позбавивши їх головної умови перемоги — несподіванки. У цій ситуації пасажирам слід було сидіти всередині вагонів, наче у фортеці, і відбивати усякі спроби червоношкірих захопити потяг. Я вже почав сподіватися, що так вони і зроблять, але раптом, на мій подив, двері відчинилися, і люди почали зістрибувати на землю і кинулися в наступ. Мабуть, у цей момент вони зразу й усвідомили всю легковажність свого вчинку, опинившись у яскравому світлі вогнів і ставши ідеальною мішенню для індіанців. Ті навіть мріяти про таке не могли. Прогримів один постріл, другий, а потім почувся страшний крик.

З незарядженими рушницями червоношкірі кинулися вперед, розмахуючи томагавками й ножами, але знайшли на землі лише вбитих і поранених. Усі, хто міг рухатися, миттю втекли назад у вагони й заховалися всередині. Деякі індіанці нахилилися над тілами, які лежали в смузі світла, і тільки постріли з вікон завадили їм добити свої жертви і зняти з них скальпи.

Тепер найрозумніше було б відвести поїзд назад, проте він залишався на місці. Можливо, машиніст і кочегар сиділи у вагоні разом із пасажирами.

— Ось зараз почнеться справжня облога, — прошепотів коло мене Сем.

— Навряд. Червоношкірі знають, що в них лишилося небагато часу до наступного поїзда. Вони підуть на штурм, хоч зазвичай воліють цього не робити.

— А що зробимо ми? Тут доволі складно знайти правильне рішення.

— Правильним буде те рішення, на яке ми зважимося якомога швидше і яке так само миттєво виконаємо. Найкращою стратегією нападу я вважаю вогонь. Об’їдемо коней і підпалимо прерію півкільцем через кожні п’ятдесят кроків. Таким чином ми позбавимо індіанців можливості швидко втекти, і це буде найкращою тактикою.

— Чорт, не заздрю червоношкірим! А вам не здається, що від вогню спалахнуть і вагони?

— Не дай Боже! Я не знаю, чи в потязі везуть вибухонебезпечні речовини, якісь оливи чи смолу, а самі вагони зроблені з твердих порід дерева і не мали б спалахнути від трави. Але треба подумати і про ту єдину можливість, яка залишається індіанцям, щоб не згоріти заживо. Я на їхньому місці запалив би зустрічний вогонь, а сам сховався б під вагонами.


Віннету ІІІ

Шаман Жовте Перо. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Як думаєте, скільки часу нам знадобиться, щоб потихеньку підпалити траву? Ми ж не можемо запалити смолоскипи, щоб не видати себе завчасу?

— Хороший вестмен має бути готовий до всього. На такий випадок я маю сірники. Ось, візьміть!

— Браво, Чарлі! Тож підпалюємо траву — і до наших коней!

— Стривайте хвилинку, Семе! Який же я дурень. Нам не треба мчати до наших коней. Тут досить інших. Я візьму собі ось цього гнідого.

— А я — його рудого сусіда. Ходімо, переріжемо пута!

Швидко перебігаючи від одного коня до другого, ми розрізали пута, якими ті були стриножені. Потім ми підпалили траву і застрибнули в сідла. Спочатку спалахнула суха трава, потім зайнялися кущі. Індіанці ще нічого не помітили.

— Де зустрічаємося? — запитав Сем.

— Біля насипу. За стіною вогню. Зрозуміло?

— Так. Уперед!

Коні були збуджені ще коли ми почали перерізати пута, а тепер, відчувши вогонь, вони стурбовано збивалися разом, стригли вухами, готові щомиті зірватися з місця. Я подався праворуч, у глибину прерії, і, проскакавши галопом півколом завдовжки близько милі, запалив траву ще в кількох місцях. І тільки там мені спало на думку, що ми зробили фатальну помилку: поспішаючи влаштувати втечу чужих коней, ми геть забули про власних.

Я миттю повернув свого коня і помчав назад, до місця, де ми покинули своїх коней. Вогненне кільце розширювалося й висвітлювало кожен кущ, по прерії лунав тупіт кінських копит, а від насипу мені назустріч чути було виття, на яке здатні тільки червоношкірі. Під колесами вагонів замерехтіли маленькі вогники. Я не помилився, припускаючи, що індіанці розпалять зустрічний вогонь, а самі сховаються під потягом. Тим часом я вже бачив мого мустанга, поруч із ним стояла довгонога Тоні, а з правого боку до них мчав Сем. Його кінь біг так швидко, що мало не торкався землі черевом. Мабуть, він теж згадав про нашу фатальну помилку.

Але наших коней уже помітили індіанці, і близько десятка розфарбованих фігур з усіх ніг кинулися до них. Двоє з них бігли швидше за інших і були вже за кілька кроків від мого мустанга. Я закинув рушницю за спину і підвівся на стременах, вихоплюючи томагавк. Я впізнав індіанців: це були вожді. Однак перш ніж я встиг до свого коня, один із них уже скочив йому на спину.

— Геть, Ма-Ті-Ру! Це мій кінь!

Почувши своє ім’я, індіанець повернув до мене голову, і очі його спалахнули ненавистю:

— Вбивча Рука! Смерть блідолицьому псові!

Він вихопив з-за пояса ніж, але тут же впав із коня під ударом мого томагавка. Тієї ж миті другий вождь одним стрибком зайняв його місце в сідлі і спробував пустити коня галопом, не помітивши, що той прив’язаний.

— Ка-Во-Мієн, ти хотів зустрітися зі мною! Чого ж намагаєшся втекти?

Вождь зрозумів, що йому не минути загибелі на прив’язаному коні, і зістрибнув на землю, збираючись сховатися в кущах, але я махнув томагавком, і важка бойова сокира впала йому на голову, зминаючи орлине пір’я, він теж упав додолу. Я зістрибнув з коня і з рушниці убив ще трьох червоношкірих, які намагалися заволодіти нашими кіньми, часу для продовження бійки не було. Вогонь насувався. Не гаючись, я розрізав прив’язь і стрибнув у сідло. Гнідий кінь давно втік геть.

— Чарлі! Їдьмо туди, де ще є можливість проскочити крізь вогонь! — крикнув Сем.

Він на скаку перестрибнув з індіанського коня на свою Тоні і, сидячи в сідлі, зігнувся, як кішка, щоб розрізати ножем ремені, які стягували ноги тварини. Ми помчали до місця, де ще можна було вистрибнути поза стіну вогню.

Нам пощастило проскочити, потім ми повернули ліворуч і зупинили коней. Довкола було страшенно спекотно. Землю вкривав товстий шар попелу, який ще не встиг охолонути. Обабіч від нас вирувало море вогню, яке, здавалося, поглинало з повітря весь кисень. Дихати було неможливо.

Вогонь ішов далі у прерію, повітря ставало прохолоднішим, і через півгодини лише на горизонті виднілися відблиски пожежі. Навколо лежала почорніла земля, а дим над нею заступав зірки.

— О Боже! Давно мені не було так душно! — відсапуючись, промовив Сем. — Не здивуюся, якщо виявиться, що вагони палають, як солома.

— Не думаю. Поїзди часто їздять через палаючі ліси або прерії, тож вони пристосовані до вогню.

— Що збираєтеся робити тепер, Чарлі? Індіанці бачили нас і будуть поводитися обережно.

— Ми зараз опинилися на видному місці, між індіанцями та лінією горизонту. Нам треба прикинутися, ніби тікаємо. Можливо, вони вирішать, що ми належимо до групи мисливців і що зараз захочемо поїхати по підмогу. Ми поїдемо на північ, далі — на схід, а тоді повернемося на місце, тільки вже з іншого боку, звідки вони нас не чекають.

— Слушно кажете, Чарлі. Я думаю точно так само і переконаний, що врешті-решт це коштуватиме деяким червоношкірим їхніх вух. До того ж ваш томагавк сьогодні вже непогано попрацював.

— Але я не вбив їх, — відповів я.

— Не вбили? Що ви маєте на увазі?

— Я тільки оглушив їх.

— Ви збожеволіли, Чарлі! Як можна тільки оглушити індіанця, який потім буде ганятися за вами по всій прерії, щоб помститися!

— У мене є серйозні причини не вбивати їх. І принаймні одну з них ви здатні зрозуміти.

— Не існує жодної причини, Чарлі! Я ж знаю, що це були вожді. Вони менше за всіх заслуговують на поблажливість.

— Колись вони взяли мене в полон і могли поставити до стовпа тортур, але не зробили цього. Мені довелося на їхню доброту відповісти невдячністю: я утік від них, вкравши у вождя його коня. Тому сьогодні мій томагавк не розколов їхні голови, я кинув його лише упівсили.

— Не ображайтеся на мене, Чарлі, але, здається, ви зробили дурницю. Адже вони ніколи вам не подякують. У найкращому разі вони всюди розповідатимуть, що Вбивча Рука вже не має колишньої сили і не здатен розбити череп червоношкірому. Сподіваюся, що вогонь виправив вашу помилку і підсмажив вождів, поки вони лежали непритомні.

Протягом цієї розмови ми мчали по прерії. Стара кобила Сема кумедно викидала вперед свої довжелезні ноги, але, як не дивно, легко встигала за моїм мустангом. Незабаром ми знову опинилися біля залізничного полотна, милі за півтори східніше від того місця, де тепер стояв поїзд. Стриножені коні залишилися в темряві, а ми крадькома пішли вздовж насипу.

Різкий запах згарища і дрібні частинки попелу, що літали в повітрі, ускладнювали дихання. У горлі дерло, і ми насилу стримувалися, щоб не закашлятися, адже це би нас видало. Ми чітко бачили перед собою вогні потяга, але червоношкірих не було видно ні з одного, ні з другого боку насипу. Ми підкралися ближче, придивилися й побачили те, на що і сподівалися: червоношкірі сховалися під вагонами, де ні вогонь, ні кулі білих не могли їх дістати. Раптом мені спала на думку одна річ. Втілити її в життя було складно, але якби вдалося, то результат був би вартий зусиль.

— Семе, поверніться до коней і приведіть їх сюди, бо індіанці, які тікатимуть, випадково наскочать на них і заберуть, — сказав я.

— Про що ви, Чарлі? Червоношкірі неймовірно щасливі, що знайшли такий безпечний сховок. Навіщо їм тікати?

— Я змушу їх до цього.

— Але як? Пострілами?

— Ні.

Я пояснив йому, що зібрався зробити, і він аж крякнув від утіхи.

— Так, Чарлі, це чудова думка. Але будьте обережні, щоб червоношкірі вас не зловили, а я в потрібний момент буду поряд з вами і приведу коней. Ми нападемо на них, як бізон на койотів, ги-ги-ги!

Він поповз назад, а я з ножем у правій руці розпластався на землі й почав підкрадатися до поїзда, щоб кожної миті бути готовим дати відсіч у разі нападу. Я успішно й непомітно дістався до того місця на насипі, де стояв локомотив. Величезні колеса паровоза не давали мені зазирнути під нього. Я раптово випростався на насипі, двома величезними стрибками подолав відстань до паротяга і зник у будці машиніста раніше, ніж хтось з індіанців встиг прицілитися.

Знизу пролунало виття, але було вже пізно: паротяг зрушив із місця, і мені вдалося проїхати трохи назад. Крики болю та жаху залунали у прерії. Важкі сталеві колеса тиснули, місили, різали живу плоть. Від’їхавши на сотню кроків, я зупинив потяг і знову повів його вперед.

— Собака! — пролунав поряд зі мною лютий крик, і у дверях з’явився чоловік з ножем у руці.

Це був білий. Ударом ноги в груди я скинув його на насип.

— Чарлі, до мене! — почувся голос Сема. — Швидше!

Ліворуч від мене скакав Святе Вухо. Його кінь, вгадуючи бажання господаря, то зупинявся, то вставав дибки, то крутився на місці. Це було дивовижне видовище, бо вестмен керував конем лише колінами, тримаючи в одній руці вуздечку мого мустанга, а другою відбиваючись від двох індіанців, які насідали на нього. Решта червоношкірих мчали туди, де раніше стояли їхні коні, марно сподіваючись, що тварини не розбіглися.

Я відразу спинив потяг і поспішив на поміч Семові, але обидва індіанці, побачивши мене, кинулися навтьоки. Я застрибнув у сідло, і ми помчали їм навздогін, тож незабаром опинилися в самій гущі червоношкірих, які кинулись урозтіч, наче дикі тварини, що побачили мисливця. Несподівано я почув гучний крик Сема:

— Тисяча чортів! Та це ж Фред Морґан! Іди в пекло, сатано!

Я озирнувся на крик, у відблисках далекої пожежі побачив, як Сем підвівся на стременах, заносячи руку для нищівного удару. Його обличчя горіло ненавистю. Однак білий, той самий, що сидів з вождями, а потім намагався вбити мене в будці машиніста, не став чекати, коли томагавк вестмена впаде на його голову, а кинувся на землю, покотився, спритно скочив на ноги і зник у натовпі червоношкірих.

Сем пришпорив Тоні, і вона зробила величезний стрибок, щоб знову опинитися у вирі червоношкірих. Однак мені не вдалося побачити, чим закінчилася сутичка Сема з його смертельним ворогом, бо троє червоношкірих напали на мене, щоб відібрати коня, і мені довелося взятися до них.

Я не переслідував індіанців. І так занадто багато крові було пролито того дня, до того ж я був певен, що після жорстокого уроку їм не спаде на думку повернутися назад. Слід було придержати Сема, щоб він відмовився від погоні, яка могла погано закінчитися для нього, тому я голосно, на повну силу, завив койотом і повернув коня назад до поїзда.

Всі пасажири висипали на полотно. Машиніст і кочегар шукали вбитих і поранених, а кондуктор стояв поруч і сипав прокльонами. Побачивши мене, він закричав:

— Хто вам дозволив зрушити з місця потяг і дати втекти червоношкірим? Вони вже були в наших руках!

— Тіштеся, що вони втекли, бо радше ви би опинилися у їхніх руках, а не навпаки. Ви й так наробили чимало дурниць!

— Хто підпалив прерію?

— Я.

— Та ви здуріли! Ви підняли на мене руку! Ви знаєте, що я маю право заарештувати вас і віддати під суд!

— Ні, цього я не знаю, але дозволяю вам спробувати скинути Вбивчу Руку з коня, зв’язати його, закрити у вагоні і віддати правосуддю. Мені кортить подивитися, як ви це зробите.

Кондуктор злякався і заговорив шанобливіше:

— Я не це мав на увазі, сер! Хоч ви й наробили дурниць, я пробачаю вам.

— Вельми вдячний, сер! Мене завжди зворушує до сліз, коли зверхники світу сьог'o мають співчуття до нас, грішних. І що ж ви зробите тепер?

— Що я можу зробити, хіба полагодити рейки і продовжити подорож. Як ви вважаєте, нам не загрожує новий напад червоношкірих?

— Не думаю. Ваша атака була проведена так продумано й бездоганно, що в них точно пропало бажання повертатися.

— Сподіваюся, ви не знущаєтеся з мене, сер! Це я би хотів вам суворо заборонити. Мене ніяк не можна звинувачувати в тому, що їх було занадто багато і що вони так добре приготувалися до нападу!

— Я попереджав вас про це. Оґлала чудово орудують вогнепальною зброєю. З ваших шістнадцятьох робітників і двадцятьох солдатів загинуло дев’ятеро осіб. Це ви, а не я, послали їх під кулі, їхня кров на вашому сумлінні. А ще подумайте про те, що ми з моїм товаришем удвох змусили червоношкірих утекти, а якби ви послухали мене, то всі ваші люди були б живі та здорові.

Він намагався зі мною посперечатися, але підійшли пасажири, які підтримали мене, і йому не лишилося нічого іншого, як скромно запитати:

— Сподіваюся, ви побудете з нами, поки ми не виїдемо?

— Зрозуміло. Справжній вестмен ніколи не кидає справу, не довівши її до кінця. Беріться до роботи. Зберіть хмизу, запаліть багаття, щоб бачити в темряві. Про всяк випадок поставте кілька вартових: а раптом червоношкірим заманеться повернутися.

— А не могли б ви взяти це на себе?

— Що?

— Стати на варті.

— Дякую, ні! Після всього, що я для вас зробив, ви ще намагаєтеся влаштуватися зручніше за моєю спиною? Я не сумніваюся, що ваші стратегічні здібності підкажуть вам, де поставити вартових.

— Але наші очі не настільки пильні та уважні, як ваші.

— Напружте зір, і все побачите. От зараз і переконаєтеся. Тихо! Ви щось чуєте?

— Це тупіт коня. Напевно, до нас мчить якийсь індіанець.

— Невже ви думаєте, що індіанець отак голосно гупав би? Це мій товариш, і раджу поводитися з ним якомога ввічливіше. Священне Вухо не любить жартів.

Це й справді був Сем. Він під’їхав до нас і зістрибнув з коня з таким виразом на лиці, наче був ображений на весь світ.

— Ви чули мій поклик? — запитав я.

Він відповів мені кивком і звернувся до кондуктора:

— Це ви придумали такий «чудовий» план?

— Так, — відповів той так простодушно, що я не стримав посмішки.

— Співчуваю. Моя старенька Тоні неймовірно розумна у порівнянні з вами. Однак у вас ще не все втрачено. Колись і з вас будуть люди. Тільки, заради Бога, не дайте вибрати себе президентом. Тоні, стій тут, я зараз повернуся!

Кондукторові аж мову відняло, від подиву він тільки мовчки плямкав ротом. Втім, якби він навіть спромігся щось сказати, його б ніхто не слухав, бо Сем уже зник у нічній пітьмі. Що ж могло так розізлити Сема? Відповідь могла бути тільки одна: зустріч із Фредом Морґаном, білим розбійником, якого я стусаном викинув з паротяга.

Я здогадувався, куди поїхав Сем, і сам вчинив би так само, але досі не мав на це часу. Сидячи на насипі, я спостерігав, як робітники метушаться на полотні та ремонтують його. Через кілька хвилин маленький вестмен повернувся і сів поруч зі мною. Тепер його обличчя було не просто похмурим і заклопотаним, воно стало похмурим, як грозова хмара.

— Ну і як? — запитав я.

— Що як? — прошипів він у відповідь.

— Вони мертві?

— Мертві? Ви жартуєте? Ви їх погладили томагавком по потилиці і хочете, щоб вони були мертві? Таким ударом і муху не вб’єш! Ви чули, що я сказав кондукторові?

— Що саме?

— Що моя старенька Тоні розумніша за нього.

— Ну і що?

— Здогадайтеся самі. Навіть моя Тоні збагнула б, що Ка-Во-Мієна і Ма-Ті-Ру треба було вбити. Вони отямилися і втекли.

— От і чудово!

— Краще не буває! Два негідники розгулюють по прерії, хоч їхні скальпи могли опинитися в наших руках.

— Ви вже знаєте, що я думаю з цього приводу, Семе, тому припиніть сваритися. Краще скажіть, що вас так роздратувало.

— Від такого розізлиться і святий! Як думаєте, кого я оце зустрів?

— Фреда Морґана.

— Справді! Як ви дізналися?

— Ви назвали його на ім’я доволі голосно.

— Так? Я був дуже лютий. Вгадайте, хто він такий?

І тут мені на думку спала відповідь на це запитання.

— Невже вбивця вашої дружини й дитини?

— Так. А хто ж іще?

Я схопився на ноги.

— Неймовірний збіг обставин! Вам вдалося його наздогнати?

— Ні, негідник зник. Я б відірвав собі вуха, якби вони в мене були!

— Я ж бачив, як ви метнулися за ним навздогін.

— Та й марно. Зовсім марно. Я більше його не бачив. Може, він припав до землі, а я й не помітив, проїхавши повз нього. Але я обов’язково знайду його, хоч із-під землі дістану! Вони без коней, і ми легко їх наздоженемо.

— Наздогнати їх нескладно. Відрізнити сліди білого від слідів індіанців теж легко, але якщо він не дурень, то піде клишоногою ходою червоношкірих, і тоді нам не вдасться вистежити його. А крім того, вишукуватиме територію, на якій не видно слідів.

— Так воно і є, Чарлі, але що ж тоді нам робити?

Я запхав руку в кишеню і витягнув гаманці й папери, які виявив на сідлі коня Фреда Морґана.

— Можливо, тут ми знайдемо підказку, де нам його шукати?

Я відкрив один гаманець, потім другий. Світло від багаття освітило їх, і я з подивом вигукнув:

— Дивіться, Семе! Це самоцвіти, справжні самоцвіти! Алмази! У наших руках неймовірне багатство. От тільки звідки вони тут? Як могли коштовності потрапити в гаманець ватажка розбійницької зграї? Точно, що не могло це відбутися законно, тож ми просто зобов’язані повернути коштовності справжньому власникові.

— Справжні діаманти? — перепитав Сем майже байдуже. — Ще ніколи в житті мені не випадало тримати в руках такі дорогі уламки земної кори.

Я простягнув один із гаманців Семові.

— Це бразильські алмази. Подивіться, як вони виблискують навіть при світлі багаття.

— Гм! Які дивні істоти люди. Адже це звичайне каміння, навіть не шматок пристойного міцного металу. Правда, Чарлі?

— Це вугілля, Семе, не більше ніж вугілля!

— Та мені байдуже, вугілля це чи кокс. Навіть мою стару рушницю я не віддам за жменю цих камінчиків. Що ви збираєтеся робити з ними?

— Поверну власникові.

— І хто це?

— Ще не знаю, але незабаром з’ясую. Таке багатство не може зникнути безслідно й без галасу. Про це, напевно, давно написали всі газети.

— Маєте рацію, Чарлі, з завтрашнього дня підписуємося на всі газети Сполучених Штатів.

— Може, і не доведеться. Огляньмо ще ці папери.

Сем кивнув, і я розгорнув пакет. Усередині були карти території Сполучених Штатів, Мексики, Канади і лист, де було написано:

«Галвестон…

Дорогий батьку!

Твоя присутність тут дуже потрібна. Приїжджай щонайшвидше незалежно від того, чи вдалося тобі обкрутити справу з коштовностями. Є можливість зірвати куш. У середині серпня я приїду на Сьєрра-Бланка, туди, де Пекос протікає між Скеттл-Пік і Хед-Пік. Подробиці під час зустрічі.

Твій Патрік».

Дата, зазначена після назви міста, була відірвана, тому ми могли тільки здогадуватися, коли був написаний лист. Я прочитав його Семові уголос.

— Тисяча чортів! — вигукнув Сем. — Все сходиться, його сина звати Патрік. Саме цих двох і не вистачає мені, щоб зробити дві останні зарубки. Я вже багато років ганяюся за ними. Повторіть, будь ласка, назву тих двох гір.

— Скеттл-Пік і Хед-Пік.

— Ви знаєте, де це?

— Приблизно. Мені якось довелося їхати з Санта-Фе на плато Орган, а оскільки я поспішав і не хотів зіткнутися з сірим ґрізлі в Сьєрра-Бланка, то повернув саме туди.

— То ви бували на Ріо-Пекос?

— Ну, звичайно.

— Чудово. Отже, ви — саме та людина, яка мені потрібна. Хоч ми мали їхати в Техас і Мексику, та тепер доведеться взяти трохи правіше. Я збирався туди лише тому, що сподівався відшукати там цих людей, але тепер, коли вони самі призначають мені побачення, я був би дурнем, якби не полетів до них на крилах «любові». Уявляю, як вони зрадіють, коли побачать Сема верхи на старенькій Тоні. Ви поїдете зі мною шукати слід Фреда Морґана?

— Звичайно. Я мушу з ним поговорити, адже тільки він один знає, кому належать коштовності.

— Тоді сховайте їх надійно і ходімо подивимося, що там поробляють люди з потяга.

Кондуктор виставив вартових, як я йому й радив. Робочі снували по шпалах, відновлюючи шлях. Частина пасажирів бездіяльно сиділа на насипі та спостерігала за роботою. Решта перев’язувала поранених і ховала вбитих. З усіх боків за нами спостерігали, не наважуючись перервати нашу розмову, а коли ми піднялися на насип, нас оточили, дякували за допомогу і запитували, чи можуть нам чимось допомогти. Вони явно розуміли ситуацію краще за кондуктора. Я попросив їх продати нам трохи свинцю, пороху, тютюну, хліба й сірників. Кожен миттю приніс щось із власних запасів, ніхто і слухати не хотів про гроші, які я їм пропонував.

Час ремонтних робіт був недовгим, і незабаром робітники вже збирали інструменти, а до нас підійшов кондуктор і запитав:

— Ви поїдете з нами, джентльмени? Я радо відвезу вас, куди накажете.

— Дякуємо, сер, але ми залишимося тут, — відповів я.

— Як собі хочете, я не наполягаю. Ви, звичайно ж, розумієте, що мені доведеться доповісти про те, що трапилося, і я неодмінно розповім і про вашу допомогу, тож можете сподіватися на винагороду.

— Дякуємо, але нам це ні до чого, бо ми збираємося виїхати з країни.

— А кому належать сьогоднішні трофеї? — запитав кондуктор.

— За законом прерії вся власність переможеного переходить до переможця.

— Переможці — це ми, тому маємо право забрати в індіанців усе. Ходіть сюди, джентльмени, всі трофеї наші. Кожен з нас має отримати щось на згадку про сьогоднішню битву.

Сем підвівся, підійшов до кондуктора впритул і вимовив:

— Сер, покажіть мені червоношкірого, якого ви вбили!

У кондуктора забігали оченята.

— Як мені вас розуміти?

— А так і розумійте! — заревів розлючений Сем. — Усі речі убитих особисто вами індіанців належать вам, але всього решти краще не торкайтеся!

— Семе, не псуйте їм насолоди, — шепнув я йому. — Нам же все це не потрібне.

— Якщо так кажете, то чорт із ними, нехай грабують трупи, — поступився Сем і, повернувшись до кондуктора, додав: — Але не смійте доторкнутися до скальпів, їх ви не заслужили!

— Он там, у чагарнику, — втрутився я, — лежить тіло вбитого залізничника, заберіть його й поховайте. Це ваш обов’язок.

Вони, ясна річ, виконали мою вказівку. У мертвих індіанців забрали все цінне. Білих покійників завантажили в потяг, і після короткого прощання поїзд рушив, набрав швидкості й незабаром зник у темряві. Через кілька хвилин ми вже не чули навіть перестуку коліс. Ми з Семом залишилися самі у величезній тихій прерії.


Віннету ІІІ

У таборі. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Що тепер, Чарлі? — запитав Сем.

— Спати, — відповів я.

— Ви думаєте, індіанці не повернуться сюди після того, як наші сміливі друзі поїхали геть?

— Думаю, ні.

— Шкода! Але я би здивувався, якби Фред Морґан не зробив принаймні спроби відшукати свого коня й дорогоцінних камінчиків.

— Сумніваюся. Хіба можна знайти коня, який утік у прерію від пожежі? Крім того, він уже знає, що тут, окрім героїв залізниці, є люди, з якими впоратися не так легко й від яких слід триматися подалі.

— Але ж він упізнав мене так само, як я його, тож і йому неодмінно захочеться подарувати мені кулю або застромити ніж під лопатку.

— Побачимо. Але принаймні до ранку нам нічого не загрожує. Для певності ми можемо трохи від’їхати вбік від полотна, щоб нас точно ніхто не потурбував уві сні.

— Гаразд, тоді вперед!

Ми сіли на коней, від’їхали приблизно милю від залізниці на північ, загорнулися в наші ковдри і лягли спати.

Я дуже втомився і заснув майже відразу. Крізь сон мені здалося, що я чув стукіт коліс поїзда, але так і не прокинувся.

Коли я розплющив очі, вже починало світати. Сем сидів поруч, його обличчям розпливлася широка задоволена усмішка: він курив одну із сигар, подарованих уночі кимось із пасажирів.

— Доброго ранку, Чарлі! Сьогодні я справді відчуваю різницю між справжнім тютюном і тим зіллям, яке ви готуєте під сідлом. Закуріть і ви сигару, а потім поїдемо далі. Від сніданку наразі доведеться відмовитися, поки ми не знайдемо води.

— Мусимо знайти, бо й наших коней треба напоїти. Але поки я буду насолоджуватися сигарою, то хай і мій кінь трохи радощів зазнає.

Я зняв пута з коня і сів коло Сема, щоб із не меншою, ніж у нього, приємністю закурити справжню сигару.

— Як поїдемо? — запитав Сем.

— Повернімося до місця засідки, а вже звідти рушимо колами, щоб напасти хоч на якийсь слід.

— Але ж ми розділимося?

— Звичайно. У дорогу!

Однак усі наші пошуки були марні. Ранковий вітер розвіяв попіл, і як ми не старалися, не знайшли жодного відбитка.

— Ви бачили хоч щось, Чарлі? — запитав мене Сем, коли ми знову зустрілися.

— Ні.

— І я нічого не бачив. Чортів вітер, віє якраз тоді, коли цього не треба! Якби не той лист, я взагалі не знаю, з чого ми мали б починати.

— Час їхати на Ріо-Пекос!

— Гаразд, але спочатку я повинен повідомити червоношкірим, кому вони завдячують учорашніми «радощами».

І поки я відпочивав, розлігшись на насипі, він спритно орудував ножем, переходячи від мерця до мерця й залишаючи на кожному з них своє тавро. Він відрізав їм вуха і запихав у мертві долоні.

— Поїхали! — вигукнув Сем, покінчивши зі своєю жахливою справою. — До води далеко. Цікаво, хто легше витримує спрагу, моя Тоні чи ваш мустанг?

— Думаю, ваша Тоні. Я важчий за вас.

— Безумовно, Чарлі, ви важчий за мене, зате в моєї Тоні більше мізків, а це теж важливо. У тому, що Фредові Морґану вдалося втекти, немає моєї провини. Але в тому, що обидва вожді уникли смерті, винні ви, тільки ви. Тож не буде вам мого прощення, поки не допоможете мені зловити обох Морґанів.


Карл Май Віннету III | Віннету ІІІ | Стерв\ятники Льяно-Естакадо [9]