home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Стерв'ятники Льяно-Естакадо[9]

Між Техасом, Нью-Мексико та індіанськими володіннями серед гір Озарк[10] у нижній і верхній Сьєрра-Гваделупе і на плато Ґвальпа лежить величезна і страшна частина країни, яку без перебільшення можна назвати Сахарою Сполучених Штатів. Високі пагорби відокремлюють її від верхів’я Пекос і витоків Ред-Рівер, Сабін, Тринідад, Бразос і Колорадо.

Пустельна одноманітність сухого розпеченого піску подекуди змінюється настільки ж розпеченими скелями. Після виснажливої денної спеки настає холодна ніч. Навіть зовсім невибаглива рослинність не може прижитися у цих проклятих Богом місцях. Тут немає ні оаз, ані кам’янистих ущелин із зеленню, по яких після дощу збігали б потоки води, а лише мертва одноманітність пустелі. Тут немає навіть переходу від укритих лісом гір до мертвої дикості пустелі, немає степу з чагарником і пожовклою травою, перед вами раптово з’являються позбавлені життя безкінечні піски. Всюди видно лише смерть у різних подобах, але однаково жахливу і нещадну. Тільки подекуди трапляється самотній мескитовий кущ[11] із поодинокими листками, немов вирізаними з твердої шкіри — як насмішка з людського ока, спраглого зелені. Але ще більше дивують народжені до життя невідомо якою силою сірі потворні кактуси, що десь вкривають величезні простори, а десь ростуть поодинці. Але ні мескитові кущі, ні кактуси не тішать око подорожнього. Ці рослини такі ж сіро-брунатні, як усе довкола, і такі ж потворні. Вони вкриті грубим шаром піску, і горе вершникові, чий кінь необережно залізе в ці зарості: тверді, як сталь, тонкі голки покалічать до крові ноги коня, переріжуть сухожилля, і нещасна тварина більше ніколи не зможе ходити. Господар буде змушений кинути тварину і добити, щоб вона не гинула повільною, болісною смертю.

Однак жахи пустелі не зупинили людину, і вона наважилася прийти сюди. Через пустелю пролягли дороги, що ведуть до Санта-Фе і до форту Юніон, вгору, до Пасо-дель-Норте, і донизу, до зелених прерій і багатих на воду лісів штату Техас. Але слово «дорога» має тут дещо інше значення, ніж у цивілізованих країнах. Тут іноді проїжджає самотній вершник, слідопит або розвідник, загін відчайдушних шукачів пригод або зграйка індіанців. Інколи в тиші чується скрип коліс: довгий караван фургонів, запряжених волами, повільно повзе вперед. Але дороги або залізниці, як у Люнебурґер-Гайде чи у Бранденбурзі[12], тут немає. Кожен тут поспішає своєю дорогою, поки впевнений, що рухається у правильному керунку. Вітер несе пісок, і вже через півгодини на землі не видно слідів копит і коліс. Люди, які зважилися заїхати в пустелю, самі вибирають шлях і тримаються потрібного напрямку за відомими лише їм прикметами. Що більше піску, то важче орієнтуватися, і незабаром уже навіть найдосвідченіше і гостре око не помічає навколо орієнтирів, тому дорогу позначають убитими в землю кілочками.

І хоч за розмірами ця пустеля не може зрівнятися ні з Сахарою, ні з Гобі, вона збирає криваві жнива значно частіше, ніж африканські та азіатські піски. Здається, що вона не може насититися, і що більше людських життів забирає, то більш жадібно і люто накидається на свої жертви. Висушені сонцем і вибілені піском покинуті розбиті фургони, сідла, скелети тварин і людей виникають на шляху й розповідають моторошні історії своєю нечутною для вуха, зате надто зрозумілою для ока мовою. У небі кружляють стерв’ятники, терпляче спостерігають за подорожнім. Вони знають, що не залишаться без здобичі.

Що ж це за пустеля? Їй дають різні імена англійською, французькою та іспанською мовами, проте всі вони походять від одного слова — кілок, дороговказ. Воно й не дивно: адже, як я вже сказав, всі дороги в пустелі позначені вбитими в землю кілками. Стейкед-Плейнз і Льяно-Естакадо — дві найвідоміші назви цього небезпечного місця.

Від гирла Ред-Рівер у напрямку до гір Сьєрра-Бланка їхали два вершники на смертельно втомлених конях. Нещасні тварини були вкрай виснажені, від них лишилися самі шкура та кості, а шерсть здибилася, немов пір’я у птаха, який ось-ось упаде мертвим. Спотикаючись на кожному кроці, коні повільно переставляли ноги, що раз у раз підгиналися, їхні копита потопали в піску. Їхні очі налилися кров’ю, сухі язики вивалювалися з рота, на них, попри спеку, не було ні краплі поту — в їхніх тілах не зосталося іншої рідини, крім загуслої від спеки крові.

Цими кіньми були стара Тоні та мій мустанг, а вершниками — я з Семом.

Уже п’ять днів ми їхали через Льяно-Естакадо, і за весь цей час жодного разу не побачили води. Дивлячись на змучених коней, я не раз думав про те, що варто було б завезти сюди африканських верблюдів. Мені пригадалися слова Людвіґа Улянда[13]:


Коні слабкі не могли вже везти,

Вершники мусили коней нести.


Але сказане у вірші годі було виконати, бо вершники були так само безнадійно виснажені, як і їхні тварини.

Маленький худорлявий Сем немов ще більше висох. Він висів на шиї свого коня з відкритим ротом і до всього байдужим поглядом, важко було збагнути, яка таємнича сила все ще тримає його у сідлі. Мої повіки мов налилися свинцем, а горло пересохло так, що навіть найтихіший звук, здавалося, роздере його на шматки. Кров у жилах повільно перетікала розплавленим залізом. Я вже не відчував, а знав напевно, що не мине й години, як ми зомліємо, попадаємо з коней на землю й помремо від спраги, так і не отямившись.

— Води, — простогнав Сем.

Я підняв голову й мовчав, не знаючи, що відповісти. Раптом мій кінь спіткнувся й зупинився. Я підганяв його, смикав за вуздечку, але він не рушив з місця. Стара Тоні наслідувала його. Мабуть, сили в коней вичерпалися, і вони не могли йти далі.

— Злазимо, — прохрипів я. Нестерпний біль різонув горло. Здавалося, що губи, рот, горло й легені подряпані до крові тисячами гострих голок.

Я взяв мустанга за вуздечку й побрів уперед. Звільнена від ноші тварина слухняно рушила за мною. Сем тягнув за собою свою Тоні, але він був більш виснажений і ступав похитуючись, немов от-от звалиться на землю. Ми пройшли не більше ніж милю, як раптом я почув позаду себе важке зітхання, озирнувся й побачив, що бідолаха Сем лежить на піску. Його очі були заплющені. Я підійшов до нього й мовчки сів поруч. Не варт було витрачати сили на слова, бо слова не могли нас врятувати.

Так-от яким має стати кінець мого життя, якою буде мета моїх мандрів! Я спробував пригадати батьків і близьких, які залишилися в далекій Німеччині, але марно. Я намагався молитися, але не зумів згадати жодного рядка. Здавалося, мій мозок розплавився і кипить. Ми потрапили в пастку, в якій до нас опинявся не один мандрівник. Ніхто ще не зумів знайти з неї виходу.

З Санта-Фе через Паса-дель-Норте часто повертаються на схід золотошукачі, яким доля посміхнулася на каліфорнійських копальнях. У них немає іншого шляху, окрім через Льяно-Естакадо. Коли я говорив про різні обличчя смерті, що чатує в пустелі, то мав на увазі не тільки спеку й величезні безводні простори. На кордоні Льяно-Естакадо збираються зграї тих, кому не пощастило і хто не хоче повертатися додому з порожніми кишенями, або тих, кому не подобається чесна праця.

Переважно це міцні й загартовані в сутичках люди, перестрітися з якими завжди небезпечно. Вони рідко нападають відкрито, воліючи діяти нишком, підло й жорстоко. Їм спала на думку ідея, жорстокішу за яку годі навіть уявити: вони витягують віхи, якими позначена дорога, й переставляють їх так, щоб привести подорожніх у глиб пустелі, де ті гинуть від спраги й голоду. Тоді грабіжники забирають у вмирущих усе цінне й кидають тих у розпечених пісках. По всій пустелі біліють на сонці кістки сотень нещасних жертв, а рідні марно сподіваються на їхнє повернення або хоч на звістку про їхню долю.

Ось так і ми довірилися вказівникам, і тільки ближче до полудня зауважили, що вони відводять нас убік від потрібного напрямку. Ми не знали, коли й де це сталося, і вже не могли повернутися назад, бо сил на зворотну дорогу в нас не лишилося. А тепер Сем лежав на піску й не міг рухатися далі, я сидів поруч і теж не пройшов би далі більше ніж милю. Ми були ще живі, але вже відчували себе мертвими, і врятувати нас могла тільки щаслива випадковість. І вона не забарилася.

Несподівано просто над моєю головою пролунав хрипкий і пронизливий клекіт. Я повільно підняв очі і побачив стерв’ятника, який, мабуть, щойно злетів у небо й тепер кружляв над нами. Він уже вважав нас своєю здобиччю. Значить, десь неподалік була ще одна жертва злочинців з Естакадо, і я озирнувся довкола, щоб пошукати якогось її сліду.

Проте хто сполохав стерв’ятника? Невже десь поруч сидів безкрилий побратим хижого птаха і, стискаючи рушницю, з нетерпінням чекав, коли ми сконаємо? Я знав, що повітряні та сухопутні стерв’ятники зазвичай з’являються разом, тому почав озиратися, щоб виявити сліди.

Через спеку, сліпуче сонце й гарячку кров прилила до моїх очей, вони боліли, і здавалося, що я от-от осліпну. Все-таки мені вдалося помітити на відстані приблизно тисячі кроків від нас кілька цяток, які не могли бути каменями або кактусами. Я взяв штуцер, сперся на нього і пошкандибав туди.

Я не пройшов ще й півдороги, як уже розрізнив трьох койотів і невелику зграю стерв’ятників на піску. Ці хижаки ніколи не нападають на живу здобич: безумовно, десь там лежав ще живий чоловік, інакше вже тривала б кривава учта.

Присутність койотів розбудила в моїй душі надію, дуже слабку і примарну, яка висновувалася з того, що ці тварини не можуть довго обходитися без води і не заходять далеко в безводні пустелі. Але все ж передусім слід було перевірити, на яку здобич вони чатували. І раптом мені дещо спало на думку.

Якщо ми от-от помремо від спраги і якщо поблизу немає води, то, може, нам напитися крові? Невже кров койота не поверне нам сили? Я скинув штуцер і прицілився, але руки мої тремтіли, і приціл танцював, як сухий листок у негоду. Довелося сісти на землю, сперти руки об коліна, і тільки тоді я зумів вистрілити.

Я випустив дві кулі, й обидва койоти впали на пісок. Забувши про слабкість, я побіг до них. Одному з них я прострелив голову, другому куля перебила передні лапи, і він вив від болю й качався по землі. Мені досі соромно за такий невдалий постріл, і єдиним виправданням для мене є те, що я майже помирав від спраги.

Діставши ніж, я розрізав убитому койоту вену на шиї і припав до неї. Від тварини смерділо дохлятиною, брудна шерсть набивалася мені в рот, але я жадібно ковтав кров, і вона здавалася мені божественним напоєм. Сили швидко поверталися до мене. Витягнувши з кишені шкіряну фляжку, я наповнив її кров’ю і підійшов до непритомної людини, що лежала поряд. Це був негр. Варто було мені глянути в його чорне, посіріле від близької смерті лице, як рука моя здригнулася, і я ледве втримав фляжку.

— Бобе! — покликав я.

Почувши мене, негр насилу підняв повіки.

— Води! — простогнав він.

Я опустився на коліна поруч із ним, підняв його голову і притулив фляжку до його губ.

— Пий!

Негр розтиснув зуби, але ковтати не міг, горло його звела судома, і мені довелося неабияк повозитися, поки не вдалося влити в нього жахливе, але цілюще питво. Він ковтнув і знову знепритомнів.

Тепер треба було подбати про Сема. Я знову націдив крові з убитого койота, а тоді підійшов до пораненого, і хоч тварина люто шкірила на мене зуби, я ще не вбивав її, а просто схопив за карк і поволік до Сема. І аж там я притиснув койота до землі так, що він не міг більше рухатися, і розрізав йому артерію.

— Пийте, Семе, — сказав я, простягаючи йому фляжку.

Він лежав на землі, геть заціпенівши, але стрепенувся, почувши про пиття.

— Пити? О!

Він випив усю фляжку одним залпом, потім я налив йому ще, і він знову випив.

— Кров! Колись я думав, що вона огидна на смак, а тепер бачу, що помилявся.

Тим часом повернувся третій койот і, хоч поряд вже отямився і сидів негр, накинувся на свого мертвого побратима. Довелося знову зарядити рушницю, підійти ближче і пристрелити його. Ця кров допомогла Бобу цілком отямитися, і він навіть зміг рухатися.

Якщо багато подорожуєш по світу, то часом переживаєш зустрічі, які можуть здатися неймовірними, і саме такою була моя зустріч із негром на ім’я Боб, якого я добре знав віддавна. Колись я кілька днів гостював у його господаря, ювеліра Маршалла з Луїсвілла, і привітний та вірний негр сподобався мені ще тоді. Сини ювеліра супроводжували мене під час подорожі на плато Кемберленд, а потім відпровадили до Міссісіпі. Мені подобалися ті двоє добре вихованих юнаків. Але яким чином старий посивілий слуга опинився у самому серці пустелі?

— Вам уже краще, Бобе?

— Краще. Зовсім краще, — відповів він, тільки тепер упізнавши мене. — Невже це ви, маса? Маса Чарлі, великий мисливець? Боб тепер щасливий, що зустріти маса Чарлі. Тепер ми піти й рятувати маса Берна.

— Бернард? Він теж тут? Де ж він?

— Маса Берн бути там, — невпевнено сказав Боб, показуючи на південь. — О ні, він бути там. Або там?

Негр крутився на місці, показуючи то на захід, то на північ, то на схід. Очевидно, він і сам не знав, де ж його молодий господар.

— Що привело Бернарда сюди, до Льяно-Естакадо?

— Боб не знає. Боб навіть не знає, де зараз маса Берн. Боб упав, а маса пішов з іншими.

— А хто ті люди, з якими він подорожує?

— Вони мисливці, купці. Боб їх зовсім не знає.

— А куди їде Бернард?

— У Каліфорнію, до молодого маса Аллена.

— Отже, Аллен у Каліфорнії?

— Так, так, маса, Аллен поїхав до Сан-Франциско й купив там багато золота для містера Маршалла. Але господареві золото більше не потрібне. Господар помер.

— Містер Маршалл помер? — здивувався я. Під час мого останнього візиту ювелір був веселий і бадьорий.

— Містер Маршалл помер не від хвороби, а від руки вбивці.

— Як? — вигукнув я. — Його вбили? Але хто?

— Боб не знати вбивць, їх ніхто не знати. Вони прийти вночі і встромити ніж у груди містера Маршалла, забрати всі камені й золото. Ні шериф, ні суд, ні маса Берн не знати, хто вбивця і куди він тікати.

— Коли це сталося?

— Давно. Багато давно. Багато тижнів. Маса Берн тепер дуже бідний, він написати листа маса Алленові до Каліфорнія. Але не отримати відповіді, і тому сам шукати маса Аллена.

Звістка про смерть старого добряка ювеліра страшенно засмутила мене. Вбивця і грабіжник одним помахом ножа зруйнував щастя сім’ї, позбавив життя батька і прирік синів на злидні. Дорогоцінні камені та золото зникли? Я мимоволі згадав про діаманти, знайдені в кобурі на сідлі Фреда Морґана. Невже вбивцею був Фред Морґан? Але як він опинився в прерії?

— Бобе, яким шляхом ви їхали? — запитав я.

— Ми виїхати з Мемфіса[14] і від форту Сміт іти через гори до Престона[15]. Боб їхати з усіма. Кінь дуже втомитися і хотіти пити. Боб теж хотіти пити, багато-багато вода, більше ніж у Міссісіпі. Потім я впасти, а кінь утекти. Боб уже майже помирати від спраги, коли прийти маса Чарлі і дати Бобу кров. Маса Чарлі, врятуйте маса Берна! Врятуйте його, і я буду любити вас і цілувати вам ноги! Врятуйте молодого маса!

Я сам не менше бажав того ж, про що просив мене негр, але, на жаль, надії майже не лишалося. Я довіряв слузі, але не хотів дарувати йому марні надії. Та все ж я далі розпитував Боба.

— Скільки вас було?

— Дуже багато, маса: дев’ять чоловік і Боб.

— Вони говорили про те, якою дорогою поїдуть?

— Цього Боб не знати. Він завжди їхати ззаду і нічого не чути.

— Я бачу, у тебе є ніж і шабля. Інші теж були озброєні?

— О так! У них були рушниці та револьвери.

— У вас був провідник?

— Так. Його звати Вільямс. Він говорити, що знати дороги через пустелю.

— Спробуй згадати, куди вони поїхали, коли ти впав із коня.

— Боб не знати. Він закрити очі й нічого не бачити. Можливо, туди, а може, ні.

— Коли це було: вчора чи сьогодні? Вранці чи ввечері?

— Це було ввечері. Сонце вже спускалося, і маса Берн їхав просто на сонце.

— Гаразд. Ти можеш іти?

— Так, тепер Боб побігти, як олень. Кров — дуже хороші ліки на спрага.

І справді, після кількох ковтків крові я теж почувався набагато краще, сили повернулися, і спека вже не так дошкуляла. Так само «ліки на спрагу» подіяли й на Сема: він уже стояв поруч із нами й уважно слухав, про що ми розмовляємо, а вигляд мав уже куди кращий, ніж кілька хвилин тому.

Супутники Бернарда Маршалла, мабуть, були так само виснажені спекою і спрагою, інакше цей юнак, чиє вроджене благородство я добре знав, ніколи б не кинув напризволяще свого слугу. Можливо, на нього напало звичайне в таких випадках заціпеніння, і тіло більше не корилося йому. Судячи зі слів Боба, їхній загін прямував на захід, туди ж, куди й ми. Але як ми могли допомогти Бернардові, якщо самі мали надію лише на Бога, а наші коні ледве трималися на ногах?

Як я не намагався щось придумати, мені не спадало на думку нічого путнього. Але для початку варто було бодай пошукати слідів групи.

— Залишайтеся тут із кіньми, — попросив я Сема. — Можливо, після відпочинку вони ще зможуть пройти кілька миль. Якщо через дві години я не повернуся, ідіть моїм слідом.

— Гаразд, Чарлі. Далеко ти не зайдеш, бо цілющої дії цього соку з койотів вистачить ненадовго.

Само собою зрозуміло, що ми давно перейшли на «ти», як це заведено у вестменів.

Озирнувшись, я спостеріг зі слідів, що Боб, упавши з коня, ще повз протягом певного часу, аж поки втома не змусила його зупинитися, а ніхто цього навіть не зауважив, можливо, на той момент він уже серйозно відстав від усіх. Я пішов по його слідах, що вели на північ, і натрапив на сліди всього загону. Тварини дуже втомилися і ледве переставляли ноги, часто спотикалися і навіть зупинялися, тому сліди були невиразні, а часто навіть засипані піском. Ці характерні відбитки копит полегшували пошук слідів, тож я доволі швидко просувався уперед. Я кажу «швидко», бо все справді відбулося доволі швидко, хоча я досі не розумію, звідки у мене взялися на це сили: чи тільки завдяки моторошному напоєві, чи також через сильне занепокоєння і страх за долю Бернарда Маршалла. Слід не вів у гущавину небезпечних чагарників, а обводив довкола, і я ішов за ним. Приблизно через півтори милі я сів відпочити біля пожовклих і висохлих на сонці кактусових заростей, які тягнулися аж до небосхилу. І тут, поки я сидів і розмірковував, що ж зробити, мені спало на думку дещо важливе, і це додало нових сил.

Коли на розпечених рівнинах Флориди спека так висушує землю, що всьому живому загрожує загибель від спраги, а повітря здається розплавленим свинцем, зневірені люди підпалюють траву й чагарник. І тоді починається дощ. Я сам двічі був свідком такого чуда, хоча, ясна річ, нічого надприродного в цьому немає, і будь-яка людина, ознайомлена з законами природи, зможе пояснити його без складних наукових тлумачень. Саме про це я й подумав у ту мить, а щойно подумав, як уже опинився біля одного з кактусів, щоб відрізати собі ножем необхідну для підпалу суху частинку. Через кілька секунд біля мене вже горіло веселеньке багаття, яке спершу повільно, а потім усе швидше поширювалося, аж поки я не опинився перед суцільною стіною вогню.

Я вже не раз бачив пожежу в прерії, але ще ніколи мені не випадало спостерігати, з яким страшним звуком тріскають велетенські кактуси, випускаючи в небо вихлопи газів, це скидалося на постріли чималенького зводу. Земля під моїми ногами тремтіла, як під час великої битви.

Це була найкраща і, мабуть, єдина допомога, яку я міг надати Бернардові Маршаллу та його супутникам. І я з легким серцем пішов назад, до Боба й Сема, не турбуючись про те, що після пожежі знайти сліди загону буде значно важче. Якщо мені вдасться викликати дощ, то їхнє життя більше не буде в небезпеці.

Десь приблизно через півгодини я здибався зі своїми товаришами, які йшли мені назустріч.

— Господи, Чарлі, поясни мені швидше, що там сталося? — запитав Сем. — Спочатку я подумав, що почався землетрус, але тепер бачу, що горить пісок! Якщо це так, то без диявола тут точно не обійшлося.

— Горить не пісок, а кактуси. Їх там ціле море, Семе.

— Але як вони могли загорітися? Тож не ти їх підпалив?

— У тому-то й річ, що я.

— Боже мій, навіщо?

— Щоб викликати дощ.

Сем пильно подивився на мене.

— Дощ? — здивувався він. — Ти мені вибач, Чарлі, але, здається, ти збожеволів.

— От і добре. Хіба ти не знаєш, що в деяких племен божевільні вважаються мудрецями?

— Я сподіваюся, ти не будеш і далі стверджувати, що зробив щось мудре. Тепер від вогню стало ще спекотніше, ніж раніше.

— Саме цього я й домагався. Стало спекотніше, і в повітрі з’явилося більше електрики.


Віннету ІІІ

Віз-сейф компанії «Велз Фарґо Експрес» з охороною перевозить злитки золота із Гоумстейкської копальні. Дедвуд, Південна Дакота, 1890 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Я знаю, Чарлі, що ти людина вчена, але я в ці вигадки не вірю. Що таке електрика? Я не можу її ні з’їсти, ні випити, значить, її не існує. Я не можу зрозуміти таких дивних речей.

— Скоро ти її побачиш і почуєш, коли почнеться гроза і загримить грім.

— Це ж треба, — пробурмотів він. — Чарлі, ти справді збожеволів.

Він дивився на мене стривоженим поглядом, було видно, що він не жартує.

— Ти бачиш цей туман? — запитав я замість відповіді, вказуючи рукою туди, де сиза пелена закривала сонце.

— Тисяча чортів! Чарлі, я потроху визнаю, що ти не настільки здурів, як я спершу подумав!

— Незабаром з туману утвориться хмара, а з неї поллється дощ.

— Якщо так і буде, то я — старий осел, а ти — найрозумніша людина в Сполучених Штатах і навіть у цілому світі.

— Ти перебільшуєш мої заслуги, Семе. Я бачив раніше таку пожежу у Флориді, а тепер намагаюся повторити це тут. Мені здається, маленька злива нам не зашкодить. Дивися, он уже видно хмару! Коли кактуси догорять, почнеться дощ. А якщо ти не віриш мені, то подивися на Тоні, як вона крутить хвостом і принюхується! Мій мустанг теж чує дощ, хоча дощ, на жаль, пройде лише там, де була пожежа. Тож ходімо вперед, щоб він і нас трохи намочив!

Ми поквапилися на попелище пішки, хоч могли їхати й верхи, бо наші коні самі бадьоро побігли вперед, чуттям угадуючи, де їх чекає порятунок.

Мої передбачення справдилися. Через півгодини хмаринка збільшилася до таких розмірів, що заступила чорною пеленою півнеба, аж до лінії горизонту. А потім почався дощ, але не так, як зазвичай, поступово, а зовсім без перших обережних крапель, одразу, немов із небес перекинули додолу величезну балію з водою. Здавалося, двадцять кулаків водночас товчуться по наших спинах. Минула заледве хвилина, а ми вже промокли наскрізь, мов щойно подолали вплав річку. Якийсь час коні поводилися спокійно, насолоджуючись купанням, а потім почали стрибати й бавитися, як лошата. Було очевидно, що до них цілковито повернулися сили. Ми теж відчули неймовірне полегшення, підставили свої ковдри, щоб назбирати коштовної вологи, і все, що не могли випити, збирали у свої фляги.

Найбільше тішився Боб, він стрибав і перекидався від радості, показував смішні гримаси і щиро веселився. Його чорна фізіономія виглядала страшенно кумедно.

— Ах, маса Чарлі! Вода! Чудова вода! Тепер Боб знову міцний і сильний, тепер він зможе йти і бігти. Тепер він добратися до Каліфорнії і знайти маса Аллена. Скажіть, маса Чарлі, а маса Берн теж отримати від вас ця вода?

— Думаю, що отримав. Навряд чи вони встигли від’їхати далеко звідси. Пий, Бобе, пий досхочу, поки не скінчився дощ.

Негр зірвав з голови крислатий капелюх, підставив його під потоки води, які лилися з неба, і, коли капелюх наповнився, широко, від вуха до вуха, розтулив свій величезний рот і жадібно, кількома ковтками, випив усю вологу.

— Як добре! Боб буде пити ще і ще! Багато-багато води! — і він знову підставив капелюх під дощ, але раптом розчаровано протягнув: — Вода скінчитися, маса Чарлі!

Справді, після останнього гуркотіння грому дощ припинився так само раптово, як і почався. Та нас це зовсім не засмутило, бо ми не тільки встигли напитися досхочу, але й набрати води про запас, наповнивши всі фляги і шкіряні міхи.

— Тепер трохи перекусимо, — запропонував я, — а потім помчимо вперед, щоб наздогнати Маршалла!

Наша трапеза тривала не більше як кілька хвилин, бо складалася лише з кількох шматочків в’яленого м’яса бізонів, потім ми сіли в сідла і рушили вперед. Боб, попри свій вік, виявився прекрасним бігуном і вправно встигав за нами.

Дощ знищив усі сліди, але тепер, коли я знав, куди прямує загін, вони мені й не були потрібні. Незабаром я побачив на землі загублену порожню шкіряну флягу.

Територія, заросла кактусами, мабуть, була немалою, бо ми вже довгенько їхали зі сходу на захід уздовж згарища, але здавалося, що воно ніколи не закінчиться. Та це мене тішило, бо означало, що люди, яких ми шукаємо, таки потрапили під цілющу зливу. А коли згарище нарешті залишилося позаду, я помітив удалині чорну цятку, чітко помітну на білому піску пустелі. Подивившись у підзорну трубу, я нарахував дев’ятеро людей і десять коней. Восьмеро сиділи на землі, а один раптом сів у сідло й помчав до нас. Здається, він нас помітив. Я придивився уважніше і впізнав Бернарда Маршалла. Неважко було здогадатися, що він збирається зробити. Досі він, як і його супутники, був у стані заціпеніння та безсилля. Байдужий до всього, що відбувалося навколо, він, можливо, і не помітив відсутності слуги. Однак після дощу він, як і ми, ожив, і здатність мислити та діяти повернулася до нього, тож тепер Бернард мчав назад, щоб відшукати Боба. Він навіть вів за собою ще одного коня. Мені не сподобалося, що ніхто з його супутників не пішов за ним. Я міг би побитися об заклад, що всі решта там були зарозумілими янкі, для яких життя негра, та ще й слуги, не варте було нічого. Маршалл уважно подивився на нашу групу, а потім крикнув щось своїм супутникам, і вже за мить усі вони сиділи на своїх конях, тримаючи в руках зброю.

— Уперед, Бобе! Скажи їм, хто ми! — наказав я негрові.

Той побіг, а ми повільно поїхали за ним. Щойно Бернард Маршалл упізнав свого вірного слугу, як кинувся йому назустріч із радісною усмішкою, а решта компанії сп'iшилися й очікували нас, не виявляючи більше ознак занепокоєння. Ще через сотню кроків ми почули, як Боб кричить:

— Не стріляти, маса Берн! Це дуже хороші люди! Це ж маса Чарлі, який вбивати тільки негідники і допомагати джентльмени і негри!

— Чарлі? Невже справді? — вигукнув здивований нашою зустріччю Маршалл, уважно вдивляючись у мене і, мабуть, ще не зовсім вірячи своїм очам.

Упізнати мене було нелегко. Я ніколи не був модником, навіть коли жив у місті, але завжди намагався одягатися пристойно і дбав про свою зовнішність. Тепер же перед Бернардом стояв зарослий густою бородою волоцюга в пошарпаному траперському одязі. Він ніколи раніше не бачив мене таким, тож не дивно, що не одразу впізнав. Тим більше здалеку. Тільки коли я підійшов до нього на відстань приблизно тридцяти кінських крупів[16], він нарешті переконався, що Боб каже правду. Він миттю зістрибнув з коня і простягнув мені руку.

— Чарлі?! Справді ви! Але як ви опинилися тут, на півдні? Адже збиралися їхати з форту Бентон у Снігові гори!

— Там було дуже холодно, Бернарде, — жартома відповів я, — тому мені заманулося спуститися погрітися на Льяно-Естакадо. Ти познайомиш мене зі своїми супутниками?

— Ну звичайно, Чарлі! Боже, який щасливий випадок! Повірте, навіть тисячі доларів не втішили б мене більше, ніж зустріч із вами. Підійдіть ближче!

Він познайомив мене зі своїми супутниками, а потім засипав тисячами запитань, на які я намагався відповісти. Це були п’ятеро чоловіків із зовнішністю типових янкі, вони назвалися представниками компанії, яка скуповує хутра. Ще троє походили явно з півдня, бо так пообвішувалися зброєю, що навряд чи могли бути справжніми вестменами. Вони більше нагадували купців або ж просто людей, які подалися на Захід у пошуках збагачення чесним чи не дуже чесним способом. Очолював загін такий собі Вільямс, який на перший погляд видався мені доволі приємною людиною. Він не звернув жодної уваги на Сема, геть непоказного, і почав розпитувати мене, як тільки Бернард завершив ставити свої численні запитання:

— Ми вже знаємо, звідки ви прибули, сер, а тепер скажіть нам, куди прямуєте?

— Можливо, в Пасо-дель-Норте, а може, у зовсім інше місце. Все залежить від того, хто нам зустрінеться дорогою і що нам доведеться робити.

Я не вважав за потрібне розповідати більше, ніж йому варто було знати.

— А ви що тут робите?

— Мандруємо.

— З такою роботою людина ніколи не нудиться. Та й не перепрацьовує. Мабуть, ви людина заможна, якщо можете дозволити собі нічого не робити. Навіть ваша зброя коштує купу грошей.

Тут він помилявся. Зброя в мене справді була хороша, але, крім неї, я майже нічого не мав, хіба що кілька залишених вдома дрібниць. Однак його питання мені не сподобалися, ще більше мене насторожив хитрий чіпкий погляд. Цей чоловік повівся необережно, і, попри свою приємну зовнішність, не викликав у мене довіри, тож я вирішив уважніше придивитися до нього, а на його питання відповідати якомога ухильніше.

— Мені здавалося, що на Льяно-Естакадо всім байдуже, багатий ти чи бідний.

— У цьому ви маєте цілковиту рацію, сер, тут найдорожче — це життя, всього півгодини тому ми вже стояли однією ногою в могилі і врятувалися лише завдяки справжньому чудові. Такого тут ще не траплялося.

— Про що ви говорите, сер?

— Ну звичайно ж, про дощ. А вас він не захопив?

— Так, у нас теж пройшов дощ, ми самі його викликали.

— Викликали дощ? Ви? Що маєте на увазі?

— Ми так само, як і ви, теж стояли однією ногою в могилі і зрозуміли, що немає іншого виходу, як викликати хмару й грім.

— Ну ви вмієте розповідати байки! Але не думайте, що ми такі легковірні. Ви, мабуть, колись побували в штаті Юта, на Великому Солоному озері[17], і належите до Святих останнього дня[18]. Вони теж люблять розповідати щось таке, як оце ви зараз.

— Так, я й там побував, але до останнього дня не маю ніякого стосунку, бо живу днем нинішнім. Ви дозволите нам приєднатися до вашого загону?

— Звичайно. Тим більше, що ви знайомі з містером Маршаллом. Як ви зважилися удвох вирушити в подорож по Льяно-Естакадо?

Недовіра, яку я почував до Вільямса, спонукала мене прикинутися легковажним і недосвідченим.

— Для такої подорожі не потрібна особлива відвага. Дорога розмічена, тож перетнути пустелю не дуже складно.

— О, який ви герой! А вам ніколи не доводилося чути про стерв’ятників із Льяно-Естакадо?

— Хто це?

— Ну от бачите. Але краще про них зараз не говорити, щоб не накликати біди. Повинен вам сказати, що я б не здивувався, зустрівши в пустелі Вогняну Руку або Вбивчу Руку. Або ж когось такого спритного, як Священне Вухо, але ви?! Ви щось чули про цих людей?

— Можливо. Але не пригадую. А скільки нам ще доведеться їхати, поки ми не виберемося з Льяно-Естакадо?

— Днів два.

— І ми на правильному шляху?

— А на якому ж?

— Мені здалося, що віхи раптово повернули на південний схід замість південного заходу.

— Запевняю, це вам тільки здалося. Мене важко обманути, я знаю Льяно-Естакадо як свої п’ять пальців.

Мої підозри ставали сильнішими з кожною хвилиною. Якщо він і справді був настільки досвідченим, як говорив, то вже давно помітив би, що збився зі шляху. Тому я вирішив і далі прикидатися простаком.

— Чому ваша компанія посилає вас так далеко на південь? Я завжди думав, що на півночі хутра більше.

— Це ви дуже правильно зауважили! Але нас цікавлять не тільки хутра, а й шкури. Тутешні індіанці заготовляють на запас м’ясо бізонів, і в них можна за безцінь скупити тисячі дублених шкур.

— Он воно як. А я думав, що задля бізонових шкур не треба їхати аж так далеко. У резерваціях поблизу індіанських поселень їх можна купити скільки завгодно і теж недорого. До того ж купці, як мені казали, можуть не боятися індіанців. Це правда, що лист у конверті або будь-який папір із печаткою захищають від жорстокості індіанців?

— Так. Ми не тільки не боїмося дикунів, але навіть сподіваємося на їхню допомогу.

— Напевно, маєте з собою такі листи?

— Звичайно. Варто мені показати папір з печаткою, і будь-який індіанець допоможе мені.

— Це дуже цікаво, сер. Покажіть мені, будь ласка, такий папір.

Вільямс зніяковів, але тут же спробував приховати це.

— Ви колись чули про таємницю листування? Я можу показувати ці папери тільки індіанцям.

— Я й не збирався читати їх. Та тільки мені здається, що вам ніколи не доводилося підтверджувати свою особу перед білими.

— Для цього мені достатньо моєї рушниці. Зарубайте це собі на носі!

Я зобразив на обличчі переляк і зніяковіло замовк. Сем хитро посміхнувся і підморгнув не мені, що могло би видати його, а своїй Тоні. Я відійшов до Бернарда Маршалла.

— Боб розповів мені, куди та з якою метою ви прямуєте, — звернувся я до нього. — Скажіть, поліція напала на слід убивці?

— Ні, жодних слідів не знайшли. Але мені здається, що вбивця був не один.

— А де тепер Аллен?

— У Сан-Франциско, принаймні звідти він прислав нам останні листи.

— Гаразд, отже, вам нескладно буде там його знайти. Ви надумали заночувати тут?

— Так, тут.

— Тоді я теж подбаю про свого коня.

Я розсідлав мустанга, насипав йому кукурудзи та стриножив. Сем зробив те саме для своєї старенької Тоні. Ми не перекинулися з ним ані словом: двоє мисливців, які прожили разом кілька тижнів, чудово обходяться без слів і по очах розуміють думки один одного. З Маршаллом ми також більше не розмовляли. Так минув день і почало смеркати.

— Чи не час розставити вартових, сер? — запитав я Вільямса. — День видався важкий, ми втомилися і хочемо спати.

Той негайно призначив вартових, але, що дивно, не довірив охороняти табір ні мені, ні Семові, ні Бернардові.

— Лягай коло них, щоб вони не могли перемовлятися, — шепнув я Бернардові.

Він здивовано подивився на мене, але послухався. Сем зрозумів мене й теж влаштувався поруч з іншими, тож розмовляти вони могли тільки коли стояли на варті.

Коні теж вляглися, бо для них не було пасовиська. Я ліг біля мустанга, примостивши голову йому на живіт, а замість подушки взяв сідло, зробив я це не просто так — розумна тварина попередила б мене про наближення людини.

Зійшли зорі, але після дощу між небом і землею висіла густа пелена туману, і світили вони не так яскраво, як зазвичай. Спочатку на варті стояли два купці — мешканці Півдня, а потім їх змінили Вільямс і наймолодший зі скупників хутра. Вони обходили табір кожен зі свого боку і, зустрічаючись, зупинялися на кілька хвилин. Імовірно, саме в цей час вони встигали перекинутися кількома словами. Я не бачив, чи справді чоловіки розмовляють між собою, але досвід життя у прерії настільки загострив мій слух, що мені й не треба було бачити. Слух підводив мене украй рідко, і я би дуже здивувався, якби цього разу раптом помилився. Дуже обережно я підповз до них. На щастя, поряд з ними стояв кінь Боба. Навряд чи негрові дали доброго коня, навченого попереджати господаря про небезпеку. І справді, спокійна тварина жодним звуком не видала мене.

Вільямс знову підійшов до іншого вартового, і я чітко почув:

— Я — його, а ти — негра!

Потім вони розійшлися, а я залишився чекати. Почутого було мало, щоб розгадати їхній план. Через кілька хвилин вони знову повернулися, і до моїх вух долетів тихий шепіт:

— Звичайно, їх теж!

Мабуть, ішлося про мене й Сема. Коли вони зійшлися знову, я почув:

— Не хвилюйся, один — слабосилий дідок, а другий — дурень.

Отже, вони вирішили вбити нас, хоч я й не знав за що. Коли вони знову зійшлися, почулося:

— Усіх трьох!

Тепер мова була про долю купців із Півдня. Фальшиві скупники хутра збиралися напасти на своїх супутників уві сні, і хоча нас було семеро проти п’ятьох, вони могли б убити нас, не діставши самі й подряпини.

— Ні на хвилину раніше, — шепотів далі Вільямс.

Цікава розмова завершилася, і я міг зробити висновок, що останні слова стосувалися моменту, коли саме планують скоїти вбивство. Але коли ж це буде? Ясна річ, поки жертви спатимуть! Цієї ночі чи завтра? У всякому разі слід було поквапитися.

Я зібрався діяти. Під час наступної своєї зустрічі вони вже не розмовляли: кожен з них знав, що йому робити, слова були зайві. Настала моя черга втрутитися в події, і як тільки Вільямс пройшов повз мене, я стрибнув йому на спину. Не встиг він пискнути, як я лівою рукою стиснув йому горло, а правою вдарив у скроню. Він обм’як і непорушно застиг на землі.

Взявши його рушницю, я пішов назустріч молодому розбійникові, який у темряві не помітив підміни. З ним я розправився таким же нехитрим способом і залишив його лежати на піску. Я знав, що після мого удару негідники ще довго не отямляться, і попрямував до решти. Тільки двоє з них ще не спали: Сем, який уже здогадався, що планується, і Бернард, який не міг заснути, стривожений моєю поведінкою.

Я зняв з пояса лас'o. Сем миттю зробив те саме.

— Тільки тих трьох скупників хутра, — шепнув я йому на вухо, побоюючись, аби він зопалу не взявся в’язати всіх підряд, а потім голосно крикнув:

— Гей, люди! Піднімайтеся!

Всі миттю схопилися на ноги, але тієї ж миті петлі наших лас'o затягнулися на шиях двох розбійників, притиснувши їхні руки до тулуба так, що вони не могли вихопити зброю. Тим часом Бернард Маршалл, інтуїтивно відчувши, що слід робити, накинувся на третього розбійника і тримав його, поки Боб не стягнув руки негідника ременями. Все відбулося так швидко, що купці з Півдня не встигли отямитися, і тільки коли з розбійниками було покінчено, один з них ухопився за рушницю:

— Зрада, до зброї!

Сем розреготався у відповідь:

— Дай спокій своїй іграшці, мій хлопчику. Феєрверку сьогодні не буде. Свято скасовано.

Поки я підслуховував вартових, хитрий Сем завбачливо розрядив рушниці, а оскільки не знав, кого саме я підозрюю, то про всяк випадок вийняв заряди з усіх.

— Не лякайтеся, джентльмени, з вами нічого поганого не трапиться, — заспокійливо промовив я. — Ці люди збиралися вбити нас уві сні, тому мені довелося подбати про нашу безпеку.

Попри темряву, я зауважив, якою несподіванкою стали мої слова для купців. Боб теж перелякався і підбіг до мене, немов шукаючи захисту.

— Маса Чарлі, вони хотіли вбити і Боба?

— Так, і тебе теж!

— Тоді ми повісити їх, правда, маса Чарлі? Ми повісити їх високо-високо на стовпі.

Захоплені зненацька розбійники мовчали, мабуть, сподіваючись, що вартові прийдуть їм на допомогу.

— Бобе, там за кіньми лежать Вільямс і його товариш. Принеси їх сюди, — наказав я негрові.

— Вони вже мертві? — запитав він.

— Не зовсім. Я оглушив їх.

— Зараз Боб їх принести. Боб не боятися їх.

Через хвилину негр, що відзначався неймовірною силою, уже тягнув на спині одного з грабіжників. Поки він пішов по другого, а Сем в’язав їх, я пояснив купцям з Півдня, чому я так вчинив із їхніми супутниками. Розлючені тим, що їх так легко обдурили й мало не вбили, торговці стали вимагати негайно стратити розбійників.

— Прерія живе за своїми законами, — заперечив їм я. — Якби вони підняли проти нас зброю, тоді ми могли б пристрелити їх на місці. Оскільки ж їхні наміри так і зосталися намірами, то ми не маємо права вбивати. Принаймні зараз. Спочатку треба їх судити.

— О, судити! — зрадів негр, смакуючи видовище. — А потім Боб повісити п’ять розбійники!

— До чого такий поспіх, — охолодив я його запал. — Зараз ніч і темно — доведеться чекати світанку. Нас семеро, отже, п’ятеро можуть спокійно спати, а двоє будуть на варті. Не хвилюйтеся, до сходу сонця ув’язнені не втечуть.

Хоч купці й наполягали на негайному суді та лінчуванні, та, зрештою, поступилися. З одним із них я став на варту, а решта знову вляглися спати. Через дві години нас змінив Сем, готовий вартувати сам. Ніч уже наближалася до кінця, й однієї пари досвідчених очей було цілком досить.

Зв’язані розбійники мовчали і навіть не намагалися перекинутися хоч словом, щоб заздалегідь змовитися, що відповідати на суді. Вранці, коли ми прокинулися, Вільямс і його напарник уже отямилися. Після сніданку ми нагодували коней, а потім почали суд. Сем показав на мене і сказав:

— Це наш суддя. Він почне засідання.

— Ні, Семе. Засідання будеш вести ти!

— Сем Гаверфілд — суддя? Чого це тобі заманулося сміятися зі старого? Я людина проста, невчена, а ти книги пишеш, тобі сам Бог велів бути суддею.

— Я не громадянин Сполучених Штатів, до того ж ти набагато довше живеш у прерії. Але якщо ти відмовляєшся, судитиме Боб.

— Боб? Чорношкірий суддя? Це була би найбільша дурниця з нашого боку. Гаразд. Судити буду я!

Він сів на пісок і спробував надати своєму обличчю поважного й урочистого виразу, що, правду кажучи, не дуже йому вдавалося. Своєю поведінкою він немов намагався переконати всіх, що вирок буде найсправедливішим у світі, хоч суд відбувається в безлюдній пустелі.

— Джентльмени, прошу всіх сісти в коло, — почав він виконувати свої обов’язки. — Ви будете присяжними. А ти, Бобе, ставай поряд зі звинувачуваними та охороняй їх. Ти — наш констебль!

Боб тугіше затягнув ремінь, на якому висіла шабля, і став біля полонених.

— Констебль, ми — вільні громадяни вільної країни, тому розв’яжіть звинувачених. Нехай убивці стануть перед Божим судом без пут на руках, тим більше, що незабаром ці шнурівки знадобляться нам для іншого — ми накинемо їх їм на шию, ги-ги-ги.

— Але містере Семе, — розгублено заперечив негр, — вони ж можуть утекти…

— Роби, що сказано, — перебив його Сем. — Втекти їм однаково не вдасться. Без зброї та коней вони далеко не втечуть. Наші кулі наздоженуть їх швидше, ніж вони зроблять десять кроків.

Злочинців розв’язали, і вони підвелися. Навіть без попередження Сема вони чудово розуміли, що втекти неможливо. Кожен із нас тримав по рушниці.

— Ти називаєш себе Вільямсом, — почав Сем. — Це твоє справжнє ім’я?

— Я не буду відповідати на ваші запитання, — з перекошеним обличчям уперто відповів грабіжник. — Злочинці не ми, а ви. Це ви на нас напали, тож судити слід вас.

— Роби що хочеш, хлопчику, це твоє право. Але я скажу тобі, що за законами прерії мовчання вважається знаком згоди. Отже, ти справді купець?

— Так.

— Доведи це. Де твої листи?

— У мене їх немає.

— Як хочеш, мій хлопчику, роби як знаєш. Але ти ж розкажеш мені, про що ви змовлялися цієї ночі, поки стояли на варті, правда?

— Ми не сказали один одному жодного слова.

— А ось цей чесний чоловік підкрався до вас і все чув. Відразу видно, що ви не вестмени, справжні досвідчені мисливці поводилися б обачніше.

— Це ми не вестмени? Тисяча чортів! Поверніть нам нашу зброю, і ми вам швидко покажемо, хто кого має боятися. Хто ви такі? Ґрінгорни, які напали на нас поночі, щоб убити й пограбувати!

— Не варто так дратуватися, сину! Зараз ти дізнаєшся, які ґрінгорни напали на вас і вирішили не вбивати відразу, тільки після суду. Ось цей чоловік спершу підслухав вас, а потім сам-один вклав на землю одним ударом кулака, та ще й так тихо, що ніхто цього не зауважив, навіть ви самі. Того, хто вміє робити такі речі, звати Вбивча Рука. А тепер уважно подивися на мене! Тільки той, кому індіанці з племені навахо відрізали вуха, має право називати себе Святим Вухом. Ми і є ті двоє, що наважилися без супроводу поїхати до Льяно-Естакадо. Правда й те, що ми викликали вчорашній дощ, бо хто ще міг би таке зробити? Невже ти колись чув, щоб тут ні з того ні з сього трапилася злива?

Як не дивно, але наші імена не справили на негідника сподіваного враження. Мабуть, Вільямс вирішив, що йому не слід нас боятися.

— Якщо ви справді ті, за кого себе видаєте, — сказав він, — то ми чекаємо від вас справедливості. Скажу вам правду. Колись я мав інше ім’я. Але ж і вас насправді звати не Вбивча Рука і не Святе Вухо. Міняти ім’я чи ні — це особиста справа кожного, злочину в цьому немає.

— Та тебе ніхто й не звинувачує в тому, що ти змінив ім’я.

— Тоді в чому ви нас звинувачуєте? Цієї ночі ми справді перекинулися кількома фразами про те, що декого слід убити, але хіба ми говорили, що вб’ємо саме вас? Хіба ми назвали ваші імена?


Віннету ІІІ

Спостереження за стадом. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Так, імен ви не назвали, але ми однаково здогадалися про ваші наміри.

— Ваші здогади не є ні доказами, ні фактами. Суд посеред прерії — це гарна річ, але навіть такий суд може покладатися лише на факти, а не на припущення. Ми гостинно зустріли Святе Вухо й Вбивчу Руку, а вони замість подяки напали на нас і вирішили вбити. Якщо про це дізнаються, то всі мисливці від Великих Озер до Міссісіпі, від Мексиканської затоки до Каліфорнії скажуть, що ви не вестмени, а вбивці та грабіжники.

У глибині душі я мусив визнати, що негідник обрав правильну лінію захисту. Його слова настільки вивели з рівноваги Сема, що той схопився з місця.

— Ще тільки бракувало, щоб нас звинувачували в убивстві. Такого не буде, бо ми не засудимо вас до смерті! Ви вільні й можете вирушати на всі чотири сторони! Що скажете, панове присяжні?

— Вони не винні, — погодилися з вироком Сема троє купців, які, мабуть, і до того сумнівалися у провині Вільямса та його спільників.

— Я теж не можу звинуватити їх ні в чому, — підтримав їх Бернард Маршалл. — Мені геть байдуже, хто вони такі і як їх звати, а наше звинувачення ґрунтується лише на припущеннях, а не на доказах.

Боб буквально остовпів, коли нарешті до нього дійшло, що йому не судилося власноруч накинути петлю на шиї грабіжників. Що стосується мене, то такий поворот справи мене повністю влаштовував, я навіть передбачав його, і тому наполіг на тому, щоб суд відбувся вранці, сподіваючись, що за ніч пристрасті вляжуться. З тієї ж причини я ухилився від ролі судді та призначив на цю роль Сема. Старий і досвідчений вестмен був дуже спритний і хитрий на полюванні та в сутичках із червоношкірими, але до того, щоб випитати зізнання у вбивці, він явно не мав хисту.

У прерії життя людини постійно перебуває у смертельній небезпеці, тому навіщо вбивати п’ятьох людей, якщо вони — не важливо, з якої причини — ще не скоїли злочину. У такому разі довелося би вбивати всіх підряд тільки через найменшу підозру. Я не хотів убивати Вільямса та його спільників, але слід було подбати про власну безпеку в майбутньому. Тож мені стало трохи прикро, що Сем не зумів викрити злочинців і так легко погодився звільнити їх. Тож коли він звернувся до мене з питанням, що я про це все думаю, я сказав:

— Семе, ти знаєш, в чому найбільша цінність твоєї Тоні?

— У чому ж?

— Вона дуже розумна.

— А в тебе неймовірна пам’ять. Справді, я говорив тобі про це. Але я не винен, не гнівайся на мене. Я вестмен, а не суддівський крутій. Напевно, ти краще провів би суд і зумів би витиснути з них зізнання, але ти ж сам не захотів стати суддею. А тепер уже пізно.

— Так, тепер моя думка вже нічого не змінить, і ми не можемо судити їх за намір убити нас. Але це не єдине, в чому їх можна звинуватити. Містере Вільямсе, я хочу поставити вам кілька запитань і попереджаю, що від ваших відповідей буде залежати ваша подальша доля. Як можна найшвидше дістатися до Ріо-Пекос?

— Слід їхати прямо на захід.

— Як довго доведеться їхати?

— Два дні.

— Я впевнений, що ви — стейкмени, грабіжники, які скеровують подорожніх хибним шляхом і вбивають їх. Вчора ви самі застерігали нас. Я послухав вас, а тому не збираюся вам довіряти. Ви залишитеся з нами і протягом двох днів будете нашими полоненими. Якщо ми через два дні не доберемося до Ріо-Пекос, я власноруч вистрелю вам у голови і, повірте, не схиблю. Я попередив вас. Джентльмени, прив’яжіть цих людей до сідел — їдемо!

— Чудово! — радісно засміявся негр. — Якщо ми вчасно не дійдемо до річки, Боб повісить їх на дереві.

Через п’ятнадцять хвилин наш загін уже був у дорозі. Прив’язані до коней полонені їхали в середині загону, а поряд із ними був Боб: йому дуже хотілося якомога довше побути констеблем, а тому він стеріг розбійників як зіницю ока.

Ми з Бернардом Маршаллом їхали на чолі загону. Мій товариш кілька разів намагався почати розмову про події минулої ночі, але мені не дуже хотілося про це говорити, і врешті-решт він замовк.

— Це правда, що ви викликали дощ?

— Так.

— Я не можу в це повірити, хоча знаю, що ви завжди говорите правду.

— Я справді викликав дощ, щоб урятувати і себе, і вас.

Я пояснив йому, що скористався дуже простим способом. Шамани багатьох диких племен, що живуть у посушливих районах, вдаються до нього й завойовують славу чарівників.

— Ви врятували нам життя. Якби не ви, ми загинули б від спраги.

— Не від спраги, а від рук убивць. Ви не повірили мені. Придивіться до цих коней: під ними приховані пласкі бурдюки з водою. Я би пристрелив розбійників власноруч, але я не люблю проливати кров. Як звати того молодого негідника, що вночі стояв на варті разом із Вільямсом?

— Меркрофт.

— Ім’я точно вигадане. Попри молодість, він здався мені найдосвідченішим з усієї зграї. Не можу позбутися відчуття, що здибався з ним раніше. Я не позаздрю їм, якщо через два дні ми не вийдемо до Ріо-Пекос. Але даймо наразі їм спокій. Краще розкажи мені, як убили вашого батька.

— Чесно кажучи, ніхто нічого не знає. Аллена не було вдома, він поїхав до Сан-Франциско скуповувати золото, а ми залишилися учотирьох: батько, Боб, наша економка і я. Майстри та їхні помічники живуть окремо. Якось батько вийшов на свою вечірню прогулянку, а вранці ми знайшли його в передпокої у калюжі крові. Майстерня й магазин були відчинені, і все, що вартувало хоча б долар, безслідно зникло. На жаль, батько завжди носив із собою ключ, який підходив до всіх наших замків. Убивця забрав ключ і пограбував нас.

— Ви нікого не підозрювали?

— Тільки один майстер знав про ці ключі, проте поліція нічого від нього не довідалася. Пропали також коштовності, які люди віддали нам на зберігання. І коли ми розрахувалися за них, то грошей зовсім не залишилося. Я ледь нашкріб півсотні доларів, щоб дістатися до Каліфорнії та вирушити на пошуки брата. Я тривожуся за Аллена: минув уже місяць, як від нього немає звісток.

— Наскільки я зрозумів, ти вже не сподіваєшся зловити вбивцю й повернути собі хоча б частину вкраденого?

— Я втратив надію. Грабіжники, напевно, давно виїхали за кордон, і хоч я й дав оголошення про крадіжку коштовностей у найбільших газетах Америки та Європи, та боюся, що це нічого не дасть. Досвідчений негідник знайде спосіб продати їх.

— Я б хотів побачити це оголошення!

— Та хоч би й уже. Я завжди ношу з собою примірник газети «Монінґ Ґеральд» з оголошенням.

Він дістав із нагрудної кишені газету і простягнув її мені. Поки я читав оголошення, у мене в голові крутилися думки про неймовірні збіги обставин, які люди зазвичай називають випадковостями. Повертаючи газету, я замислено запитав, не дивлячись на Маршалла:

— А якщо я детально опишу вам одного з убивць?

— Що ти маєш на увазі, Чарлі? — швидко сказав Бернард.

— А може й поверну частину зниклих коштовностей.

— Не жартуйте так, Чарлі! Коли трапилося це нещастя, ви були далеко в прерії. Як ви можете зробити те, чого не змогли ні поліція, ні родичі, адже вони були поруч?

— Бернарде, я простий чоловік, але я зберіг ще з дитинства глибоку віру в Бога й переконаний, що існує всевидяче око, яке за всіма нами стежить, а також Божа рука, яка захищає нас від усього злого. І для цього ока та цієї руки Луїсвілл та прерія — поряд. Погляньте на це!

Я простягнув йому гаманець, знайдений у Фреда Морґана. Бернард схопив його тремтячими від збудження руками, розв’язав неслухняними пальцями шнурок і зазирнув досередини.

— Боже! Наші коштовності! Це вони, я впізнав їх! Але звідки? Де ти їх знайшов?

— Тихіше! Тримай себе в руках, Бернарде, — зупинив я потік його вигуків. — Не варто втаємничувати всіх у ці справи. Якщо це справді ваші камені, а я в цьому переконаний, то залиш їх у себе, а щоб ти не вважав мене негідником, я розповім тобі, як вони потрапили до мене.

— Чарлі, як ви могли подумати, що я здатний звинуватити вас у…

— Тихіше! Вас чути навіть в Австралії.

Але Бернард перебував у ейфорії, і його можна було зрозуміти. Я радів зі щастя свого друга і шкодував, що не можу разом з камінням повернути йому й батька.

— Розповідай же, Чарлі! — попросив мене Бернард. — Як коштовності опинилися в тебе?

— Убивцю я теж мало не зловив. Він був так близько від мене, що я ось цієї ногою зіштовхнув його на землю зі сходинки локомотива. Сем намагався наздогнати його, але марно. Сподіваюся, незабаром мені вдасться схопити його. Як мені відомо, вбивця попрямував на той берег Ріо-Пекос. Його там чекають спільники й наступна брудна справа. Але ми знайдемо їх, зловимо й будемо судити.

— Прошу тебе, Чарлі, розкажи мені все за порядком.

Я розповів про напад на поїзд індіанців оґлала і про все інше, що трапилося там. Наостанку я показав Бернардові лист Патріка до Фреда Морґана, він уважно прочитав його і сказав:

— Ми його зловимо, Чарлі, й обов’язково довідаємося, куди він сховав решту коштовностей!

— Бернарде, прошу вас, говоріть тихіше! Хоч ми їдемо далеко попереду купців, але тут, у прерії, треба бути дуже обережним навіть у дрібницях, — знову застеріг я необачного юнака.

— І ви справді віддаєте мені коштовності без жодних вагань?

— Звичайно, адже вони ваші.

— Чарлі, ви… я хотів би запропонувати… — він витягнув із гаманця найбільший камінь і простягнув його мені. — Прошу вас, візьміть цей камінь на знак подяки!

— Ні в якому разі, Бернарде! Камені належать не тільки вам, але й вашому братові, тому не маєте права розпоряджатися ними на свій розсуд.

— Я впевнений, що Аллен схвалить мій вчинок.

— Можливо, але не забувайте, що ви втратили набагато більше, і зараз не варто робити такі дорогі подарунки. Тому залиште камінь у себе, колись подаруєте мені на пам’ять щось інше. А тепер їдьте далі, а я почекаю Сема.

Я лишив його на самоті з несподіваним щастям і зупинив мустанга, чекаючи на Сема, який їхав позаду загону.

— Що ви там робили? — запитав він мене. — Ви з цим хлопчиськом так розмахували руками, немов збиралися злетіти в повітря разом із кіньми. Здалеку це виглядало, наче балет верхи на конях.

— Семе, знаєш, хто вбив батька Бернарда?

— І хто? Тільки не кажи, що ти вже про все довідався.

— Саме так. Я знаю все.

— Неймовірно! Тобі щастить. Інші роками намагаються знайти хоч найменший слід, а тобі все вдається миттєво і без жодних зусиль. Сподіваюся, ти не помилився? То хто ж це?

— Фред Морґан.

— Фред Морґан? Чарлі, я повірю кожному твоєму слову, але це вже занадто. Морґан — відомий злочинець, але він орудує на заході, серед вестменів, а не на сході.

— Я не збираюся з тобою сперечатися. Але коштовності, які я забрав у Морґана, належать Маршаллові, і я їх йому повернув.

— Гм! Напевно, ти таки маєш рацію. Бідний хлопчисько, мабуть, радіє. Тепер у нас є ще одна причина шукати зустрічі з Морґаном. Я не заспокоюся, поки не зроблю засічку на прикл'aді своєї рушниці на честь його смерті.

— А що ти будеш робити після того, як уб’єш його?

— Що буду робити? Не знаю. Я ж тільки задля зустрічі з ним подався на Південь і готовий їхати його слідом до Мексики, Бразилії і навіть на Вогняну Землю[19]. Але якщо наздожену його тут, то мені потім буде байдуже, куди йти. Можливо, подамся до Каліфорнії. Кажуть, там зараз весело.

— Тоді я поїду з тобою. У мене ще є кілька місяців часу, але я би не хотів відпускати Бернарда самого в цю небезпечну подорож.

— Згоден. Ось тобі моя рука. Але спочатку виведи нас із цих пісків. Наше товариство подобається мені все менше. Особливо он той хлопець, у якого обличчя створене ніби спеціально для ляпасів. Ніяк не можу пригадати, де я раніше зустрічав його, але те, що таки зустрічав і що за таких обставин, котрі не свідчили на його користь, це точно.

— У мене таке ж відчуття. Але, може, ми ще згадаємо, де його бачили.

День минув швидко, а коли настав вечір, ми зупинилися на нічліг, погодували коней, самі поїли твердого, як підошва, в’яленого м’яса і полягали спати. Полонених на ніч зв’язали і виставили вартових, а вранці знову рушили в дорогу. Ближче до полудня одноманітна пустеля стала мінятися, тепер нам уже траплялися соковиті зелені кактуси, а подекуди з-під піску пробивалися пучки жовтої трави, яку наші коні радісно з’їдали. Незабаром трава стала зеленою, а острівці зелені все більшими і нарешті злилися в одне суцільне зелене море. Пустеля вже була позаду, почалася прерія. Ми сп'iшилися й пустили коней пастися. Зголоднілі тварини жадібно накинулися на траву, ми не заважали їм, а лише пильнували, щоб вони не відходили далі, ніж на довжину лас'o. Упевнені в тому, що незабаром знайдемо воду, ми вже не берегли мізерних запасів, що залишилися в нас після дощу в пустелі. І ось тепер, коли ми так тішилися, що пустеля нарешті позаду, до мене підійшов Вільямс.

— Сер, тепер ви вірите, що я говорив вам правду? — запитав він, дивлячись мені в очі.

— Вірю, — відповів я.

— Тоді поверніть нам зброю та коней і відпустіть нас. Ми не зробили вам нічого поганого, і тепер, коли ваші підозри не підтвердилися, ви повинні звільнити нас.

— Може, і так. Але я не можу один вирішувати за всіх. Спочатку я повинен порадитися з друзями.

Я запросив інших на раду, і коли вони сіли в коло, сказав:

— Джентльмени! Пустеля, на щастя, вже позаду. Тепер нам слід вирішити, чи будемо ми далі триматися разом, чи роз’їдемося? Куди ви прямуєте? — запитав я купців із півдня.

— В Пасо-дель-Норте, — відповіли вони.

— Ну що ж, це означає, що наші шляхи розходяться, бо ми прямуємо до Санта-Фе. Дайте відповідь мені ще на одне питання: як ми вчинимо з бранцями?

Це важливе питання розв’язали доволі швидко: полонених постановили відпустити на волю, і то не наступного дня, а негайно. Це відповідало й моєму планові, тому я не заперечував. Ми розв’язали розбійників, повернули їм коней і зброю, і вони зараз-таки стали збиратися в дорогу. На моє запитання, куди вони поїдуть, Вільямс, який далі прикидався скупником шкур і хутра, відповів, що вони поїдуть уздовж берега Ріо-Пекос до Ріо-Ґранде, щоб там полювати на бізонів. Через півгодини вони поїхали геть. Незабаром вирушили й купці. Залишившись самі, ми довго сиділи мовчки, поки Сем не звернувся до мене:

— Як ти думаєш, Чарлі, вони справді поїдуть на Ріо-Ґранде?

— Ні, вони будуть підстерігати нас поблизу Санта-Фе.

— І я так думаю. Ти добре зробив, що сказав їм неправду. Ми заночуємо тут чи відразу рушимо далі?

— Я почекав би тут. Нам не слід їхати просто за ними, бо саме цього вони й чекають. Дорога перед нами далека, а наші коні втомилися й охляли. Нехай досхочу попасуться і відпочинуть до завтра.

— А якщо вони повернуться вночі і нападуть на нас? — запитав Бернард Маршалл.

— Ну що ж, тоді ми поговоримо з ними так, як вони заслуговують. Їм не вдасться захопити нас зненацька: мій мустанг витриваліший за інших коней, тому я зараз поїду в розвідку. А ви залишайтеся тут, поки я не повернуся, навіть якщо це протриває до пізнього вечора.

Я сів у сідло і рушив слідом за негідниками. Вони спершу їхали повільніше, а потім швидше, тож я нагнав їх аж через півгодини. Я знав, що в них немає підзорної труби, тому не боявся, що вони помітять мене, і продовжував стеження.

На мій подив, один з вершників раптово покинув загін і поскакав просто на захід, де було видно зарості густого чагарнику, там же, мабуть, були й водойми. Що я мав робити? За ким стежити? За чотирма чи за одним? Чуття підказувало мені, що самотній вершник небезпечніший, у нього явно був план, який стосувався нас: ті четверо віддалялися від нас, тож мені не конче було знати, куди вони поїдуть далі. Натомість про плани самотнього вершника явно варто було довідатися. І я поїхав за ним.

Приблизно через сорок п’ять хвилин самотній вершник зник у густих заростях. Я пришпорив мустанга і поскакав за ним, але зробив таке коло, щоб не потрапити бандитові на очі, якщо йому раптом заманеться повернути назад і перевірити, чи не йде хтось його слідом. Я заглибився у хащі неподалік від того місця, де він зник. Якийсь час я їхав верхи, але врешті довелося сп'iшитися і продиратися крізь гілки. Незабаром я вибрався на невелику галявину з прохолодним чистим джерелом. Прив’язавши мустанга так, щоб він міг пастися й пити воду, втамував спрагу і сам. Потім я знову сів на коня й попрямував туди, де сподівався натрапити на слід вершника.

Незабаром я таки натрапив на сліди, а точніше — на безліч слідів. Між колючих кущів була наїжджена стежка, якою зовсім недавно проскакали кілька вершників. Виходити на стежку було небезпечно: десь неподалік міг сидіти вартовий, тому, щоб не підставлятися під кулю, я повільно поповз далі, пересуваючись від куща до куща.

Пробираючись уздовж стежки, я раптом почув голосне пирхання. Я спершу поповз на звук, але зразу ж застиг, немов закам’янілий: просто переді мною з-за куща стирчали дві ноги у високих кавалерійських чоботях. Це був вартовий, який спостерігав за стежкою. Помітити його раніше я ніяк не міг, але й він мене точно не зауважив. Я ступив кілька кроків назад, щоб відійти від нього, і вже через п’ять хвилин добре орієнтувався на місцевості.

Стежка вела мене до великої галявини, посеред якої росли густі кущі, оточені заростями хмелю, крізь гілки нічого не було видно. З кущів почулося пирхання коней. Обійшовши вартового, я знову попрямував уздовж стежки, впевнений, що вона виведе мене до табору. Так воно і сталося. Переді мною піднімалася суцільна стіна густого чагарнику, переплетеного гілками хмелю, крізь який до мене долинали людські голоси і кінське пирхання. Мабуть, там була велика галявина, де розбійники почувалися в безпеці. Однак скільки я не повзав довкола, так і не зумів знайти навіть вузької щілини, щоб хоч краєм ока подивитися, що там робиться. Ризикувати чи ні? Продиратися навпростець було небезпечно, але я таки наважився спробувати. Я зробив кілька великих стрибків і перетнув галявину, а на другому боці заховався там, де мене не міг бачити вартовий, бо між нами були кущі. Це було доволі безпечно, бо крізь кущі не було видно нічогісінько, і я ледь знайшов одне місце, де міг сам продертися. Потім я акуратно зрізав гілку і дуже повільно прибрав її; точно так само я зрізав другу, третю, четверту, і тепер внизу, при самій землі, утворилася щілина, крізь яку я міг не тільки бачити, що відбувається, але й просунути руку в разі потреби.

На галявині завширшки приблизно шістдесят футів стояло не менше ніж вісімнадцять коней, трохи далі височіла купа якихось речей, накрита шкурами бізонів; а на відстані витягнутої руки від мене сиділи й лежали на землі сімнадцять чоловік. Це була криївка бандитів, де вони зберігали крадене. Один з чоловіків якраз промовляв до решти, це був Вільямс, отже, це він відокремився від групи наших колишніх полонених.

Я чув кожне його слово:

— Напевно, це один з них, він підслухав нас. Він так ударив мене по голові, що я знепритомнів.

— Вас підслухали? — грізно перепитав інший чоловік у мексиканському костюмі, який свідчив про його високий ранг. — Ти придурок, Вільямсе. З тобою не можна мати діла. Тільки останній ідіот дозволить підслухати себе посеред Льяно-Естакадо, де навіть сховатися н'iде.

— Не поспішай робити висновки, Капітане, — захищався Вільямс. — Коли ти довідаєшся, хто нас підслухав, то визнаєш, що перед ним і ти б не встояв.

— Я? Ти хочеш, щоб я пустив тобі кулю в голову? Мало того, що ти дозволив себе підслухати, ти ще й підставив голову під кулак. Тебе просто збили з ніг, як якусь дитину чи боягуза!

Обличчя Вільямса налилося кров’ю, на лобі напнулися жили.

— Ти знаєш, Капітане, що я не боягуз. Той, хто побив мене, впорався б і з тобою одним ударом.

Капітан голосно засміявся у відповідь.

— Розповідай далі!

— Навіть Патрік, а про його силу ти сам знаєш, недаремно його кличуть Двожильним, звалився без жодного звуку від цього удару!

— Патрік? Та в нього череп твердіший, ніж у бізона! Як же це сталося?

Вільямс докладно розповів усе, що з ним сталося, від зустрічі з нами і до нинішнього дня, коли ми їх звільнили.

— Придурку, я пристрелю тебе, як собаку! Я дав тобі чотирьох моїх найкращих людей, а ти не зміг упоратися з якимись волоцюгами! Ідіот! Ти повівся, як зеленоротий пацан, у якого ще немає сили у м’язах і який ще ховається під спідницею матері!

— Тисяча чортів, Капітане! Ти хоч знаєш, хто такі ці двоє, які назвалися Чарлі і Семом? Якби вони зараз з’явилися перед нами зі зброєю в руках, я думаю, що мало хто з нас зважився б захищатися. Це були Вбивча Рука і Святе Вухо.

Капітан схопився на ноги і закричав:

— Ти хочеш викрутитися і тому брешеш!

— Можеш розрізати мене на шматки, Капітане, але я кажу правду. Візьми свій ніж і вдар ним мене, ти знаєш, що я й бровою не поворухну.

— То ти кажеш правду?

— Так.

— Якщо це справді так, — замислено промовив Капітан, — то обидва вони повинні якомога швидше загинути. Ця парочка не заспокоїться, поки не знайде і не приріже нас.

— Вони нічого нам не зроблять, бо казали, що їдуть у Санта-Фе.

— Помовч, Вільямсе. Ти в сто разів дурніший за них, і то не сказав би їм, куди їдеш насправді. Я дуже добре знаю мисливців прерії та їхні звичаї. Якщо вони захочуть знайти наші сліди, вони знайдуть їх, навіть якщо ми літатимемо в повітрі. Нам слід бути готовими до нападу в будь-який момент. Запросто може бути, що й зараз хтось із них сидить десь поряд у кущах і підслуховує нас.

Коли я почув це, у мене по спині забігали мурашки. Але, на щастя, Капітан провадив далі:

— Я дуже добре знаю всі їхні штучки, бо цілий рік провів у товаристві знаменитого Флорімона, якого індіанці називають Ас-Ко-Лах, тобто Ведмеже Серце, від нього я наслухався, до яких витончених хитрощів вдаються мисливці. Запевняю вас, джентльмени, ці люди не збираються їхати в Санта-Фе і точно залишаться у своєму таборі до завтрашнього ранку. Вони чудово знають, що ваші сліди буде видно й завтра, а їхні коні мають відпочити перед далекою дорогою. На світанку вони підуть нашим слідом, сповнені нових сил та ідей, і хоча врешті-решт ми їх таки вб’ємо, вони теж встигнуть відправити на той світ з десяток наших. Кажуть, у Вбивчої Руки є рушниця, з якої можна стріляти тиждень, не перезаряджаючи її. Сам чорт змайстрував цю рушницю, а Вбивча Рука продав за неї душу. Нам треба напасти на них ще сьогодні ввечері, як тільки стемніє і вони ляжуть спати. Слава Богу, їх усього четверо, і більше ніж одного вартового вони не виставлять. Ти добре знаєш ту місцевість?

— Так, — відповів Вільямс.

— Готуйтеся, до півночі ми повинні бути там. Добиратися будемо пішки. Ми підкрадемося непомітно і нападемо зненацька, вони навіть не встигнуть подумати про оборону.

Ватажок розбійницької зграї знав нас не настільки добре, як йому здавалось, бо йому слід було віддати зовсім інший наказ. У прерії, як і в містах, люди схильні до перебільшень і охоче роблять, як то кажуть, з мухи слона. Варто комусь із вестменів гідно дати відсіч ворогові, проявити хоч трохи винахідливості, як чутка про нього розноситься від табору до табору, від багаття до багаття, його подвиги обростають все новими й новими неправдоподібними деталями, його вже називають непереможним, зачарованим, стверджують, що він продав душу дияволові, і врешті саме його ім’я діє на ворога з такою ж силою, як і його зброя. Саме таким чином мені дісталася рушниця від диявола, яка стріляє цілий тиждень без перезаряджання, хоч насправді я мав звичайнісінький двадцятип’ятизарядний штуцер від майстра Генрі.

— Де Патрік і всі решта? — запитав Капітан у Вільямса.

— Він поїхав до Хед-Пік, щоб зустрітися там із батьком, здається, він казав тобі про це. А дорогою він ще обскубає тих трьох купців — у них хороша зброя і трохи золота з собою.

— А трофеї він надішле мені?

— Передасть сюди з двома хлопцями, а третій поїде з ним.

— Найкращі рушниці точно мають ці два вестмени! Мені розповідали, що рушниця Святого Вуха влучає навіть із відстані тисячі двохсот кроків!

Раптом поблизу пролунав гавкіт дикого собаки. Це був невдало вибраний умовний знак, бо кожен знає, що у тих місцях дикі собаки не водяться.


Віннету ІІІ

Орієнтування. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Антоніо повернувся, — зауважив Капітан. — Притяг фальшиві кілки із Льяно-Естакадо. Скажіть, нехай несе їх сюди, не залишає на видноті. Якщо Вбивча Рука і Святе Вухо тиняються десь поблизу, ми повинні діяти якомога обережніше.

Його слова остаточно переконали мене в тому, що ми маємо справу з добре організованою зграєю стейкменів, стерв’ятників пустелі, нещадних і вправних у своєму кривавому ремеслі, а під бізонячими шкурами лежала купа добра, яке забрали у жертв разом із життям.

Тієї ж миті на іншому кінці галявини, навпроти мене, з’явилася щілина у заростях. Я зрозумів, що це були зрубані біля кореня і зв’язані мотузками кущі, з яких зробили щось на зразок завіси, яка відділяла стежку від галявини. У ці майстерно облаштовані, непомітні для стороннього ока ворота в’їхали троє вершників. За їхніми кіньми тягнулися по землі причеплені на індіанський манір шкіряними ременями до сідла оберемки довгих палиць.

Прибульці привернули до себе всю увагу присутніх, і тепер я міг спокійно й непомітно відповзти. Але я вирішив прихопити дещо на згадку. Ще раніше, під час розмови, Капітан, що сидів на землі, розстебнув пояс, на якому висіли ніж і дві кобури з прикрашеними сріблом пістолетами. Простягнувши руку у прорізану мною раніше вузьку щілину, я тихенько витягнув один із них, запхав собі в кишеню й поповз назад, ретельно ховаючи всі сліди мого перебування як поблизу табору злочинців, так і трохи далі, на галявині, яку знову перестрибнув одним махом, повертаючись назад, на стежку, якою приповз сюди. Я пересувався задом наперед, спираючись на пальці рук і ніг, саме так я міг поховати власні сліди. На безпечній відстані від галявини я випростався й побіг до коня. Відв’язав його, сів верхи й помчав до своїх, не забувши зробити добрячий гак, аби ще більше заплутати стейкменів.

Уже сутеніло, коли я повернувся до своїх товаришів. На їхніх обличчях була тривога за мене, вони явно чекали мого повернення з нетерпінням.

— Маса Чарлі знову тут! — вигукнув Боб голосом, у якому звучала радість. Відчувалося, що він за ці дні пройнявся до мене ще більшою симпатією. — Боб дуже боятися, що маса Чарлі не повернутися.

Сем і Бернард не поспішали висловлювати свої почуття, хоча в їхніх очах читалося нетерпіння. Коли ми сіли, Сем запитав:

— І що ж ти дізнався?

— Купців уб’ють.

— Так я й думав. Ці псевдоскупники хутра поміняють свій курс і нападуть на трьох наших колишніх попутників уночі, або й серед білого дня.

— Відгадай, хто такий Двожильний.

— Я вже не раз тобі казав, що мені більше подобається поборотися з ведмедем, ніж відгадувати те, що мені можуть і так сказати!

— У нього зовсім інше ім’я.

— Не вважай мене повним ідіотом, Чарлі. Звичайно, я не повірив, що воно справжнє!

— Насправді його звати Патрік Морґан! — сказав я, але Сем не дав мені договорити.

— Патрік Морґан? — вигукнув Сем, і вперше за весь час нашого знайомства я побачив на його обличчі справжнє здивування. — Патрік Морґан? Невже ж таки? О, Семе Гаверфілде, ти старий осел! Ти був суддею й сам випустив убивцю своєї родини на свободу! Чарлі, ти точно знаєш, що це був він?

— Точніше не буває.

— Тепер я розумію, чому його обличчя здалося мені знайомим. Він — точна копія свого батька. О, Боже! Тепер усе сходиться! Куди ж він подався? Не можна, щоб він утік від нас!

— Спочатку він підкрадеться до тих трьох купців, пограбує їх і відправить трофеї в табір, а сам у супроводі ще одного негідника поїде на Хед-Пік, щоб зустрітися там із батьком.

— Негайно їдьмо за ним! Ми повинні наздогнати їх!

— Стривай, Семе, — зупинив я вестмена. — Уже стемніло, і ми не зможемо знайти його слідів. До того ж нам час готуватися до прийому почесних гостей.

— Почесних гостей? Хто ж зібрався нас відвідати?

— Цей Патрік входить до складу зграї грабіжників, у них тут поблизу табір. Їхній ватажок — мексиканець, якого вони називають Капітаном, він пройшов непогану школу у старого Флорімона. Я підслухав їх, коли Вільямс прийшов у табір і розповідав, хто та як зірвав їхні задуми. Тепер вони хочуть напасти на нас опівночі.

— Отже, вони думають, що ми заночуємо тут?

— Вони думають правильно.

— Гаразд, тоді я готовий затриматися тут, щоб не розчарувати їхніх сподівань. Скільки їх?

— Двадцять один.

— Трохи забагато на чотирьох, що кажете, Чарлі? Але ми розкладемо багаття і згорнемо наші куртки й ковдри так, щоб негідники подумали, що це ми. А самі влаштуємося неподалік і зачекаємо, коли вся зграя опиниться між нами й вогнем. Тоді ми отримаємо перед собою чудову мішень.

— Гарний план, — схвалив його пропозицію Бернард. — І на мою думку, це єдине, що ми можемо зробити в цій ситуації.

— Чудово! Тоді ходімо, поки ще не зовсім стемніло, наберемо хмизу для багаття, — сказав Сем, підвівшись зі свого місця.

— Не квапся, — втрутився я. — Ти справді думаєш, що ми таким чином зможемо впоратися з усіма бандитами?

— А чому б і ні? Упевнений, вони кинуться тікати після перших же пострілів, бо не знатимуть, звідки стріляють!

— А якщо їхній Капітан достатньо хитрий і розгадає наш обман? Тоді нам доведеться несолодко. І скільки б ми не відстрілювалися, втекти живими нам не вдасться.

— Справжній вестмен завжди повинен бути готовий до смерті, — заявив Сем.

— Але тоді ти не зможеш помститися Морґанам.

— Це чудовий привід, щоб тихенько втекти і не зв’язуватися з грабіжниками! Але цього ми не можемо дозволити собі бодай задля світлої пам’яті усіх тих, кого вони вбили в пустелі.

— Ти мене не зрозумів, Семе. Я придумав кращий план.

— Який?

— Треба напасти на їхній табір. Поки вони шукатимуть нас тут, ми заберемо їхніх коней і запаси їжі.

— Справді чудова ідея! Але коли вже ти говориш про коней, то чи не означає це, що вони зібралися нападати на нас пішки?

— Так. І їм доведеться вийти зі свого табору години за дві до півночі, оскільки йти сюди пішки треба довгенько.

— Ти впевнений, Чарлі?

— Звичайно, Семе! Чекаючи їх тут, ми ризикуємо життям, а позбавивши розбійників їжі та коней, ми на певний час позбавимо їх змоги діяти. Причому зробимо це без жодного пострілу.

— Але вони залишать вартового!

— Я знаю, де він ховається.

— Вони кинуться за нами навздогін.

— Пішки? А от якщо ми залишимося тут і встрянемо в перестрілку, тоді нам справді доведеться тікати.

— Ну що ж, переконав. Коли вирушаємо?

— Через п’ятнадцять хвилин, коли зовсім стемніє.

— Це бути гарно! — зрадів негр. — Боб їхати разом з усіма й забирати у розбійників всі речі. Це бути краще, ніж залишатися тут, Боб не хотіти, щоб його стріляти до смерті.

Тим часом темрява густішала, і незабаром ніч опустилася на прерію, і вже за кроків десять попереду не було видно нічого. Ми рушили, і я повів наш маленький загін до розбійницького лігва, вишикувавши вершників один за одним, як це зазвичай роблять індіанці. Ясна річ, я повів загін не прямою дорогою, а в обхід. Ми зробили гак приблизно милю завдовжки. Потім прив’язали коней біля краю густих чагарів і пішки рушили до вже знайомої мені галявини. І хоча ні Бернард Маршалл, ні Боб були не надто вправними в мистецтві підкрадання, нам вдалося непомітно підповзти до галявини, де мав би ховатися вартовий. Там я наказав моїм товаришам залягти в кущах, а сам знайшов те місце, де лежав удень і підслуховував розмову Вільямса з Капітаном. На галявині палахкотів вогонь — якщо не багаття, то щонайменше смолоскип. Я припав до вирізаної щілини, побачив, що грабіжники готуються в дорогу, і почув голос Капітана:

— Якби ми знайшли хоч найменший слід, я припустив би, що один із них підслухав нас, — говорив Капітан. — Але слідів немає. Куди ж тоді, чорт забирай, подівся мій пістолет? Невже я загубив його вранці дорогою і не помітив цього, коли знімав пояс? Гоблін, ти справді бачив усіх чотирьох?

— Як зараз бачу вас, Капітане. Троє білих і негр, а поруч паслися коні. Один кінь більше схожий на безрогу козу.

— Це стара шкапа Святого Вуха. Вона не менш відома, ніж її господар. Сподіваюся, вони тебе не помітили?

— Ні. Ми з Вільямсом під’їхали до них на безпечну відстань, а потім я підповз ближче і все роздивився.

Учень Флорімона виявився розумним і обережним, не забув науки старого вестмена і вислав розвідку до нашого табору. На щастя, на той момент я вже повернувся.

— Тоді все має бути тут! Вільямс утомився, тому нехай залишиться в таборі, а ти, Гобліне, станеш на варті біля стежки. Всі решта вперед!

У тьмяних відблисках багаття я побачив, як піднялася завіса, відкриваючи прохід, і дев’ятнадцять озброєних до зубів розбійників вийшли зі сховку, залишивши на місці лише двох. Вони ще навіть не пройшли по стежці, коли я вже лежав біля Сема.

— Що там, Чарлі? Мені здалося, що вони пішли?

— Так. Залишилися тільки вартовий біля стежки і Вільямс. У Вільямса немає зброї, а у вартового — рушниця в руці. Нам краще трохи зачекати — раптом хтось щось забуде й повернеться. Але готуймося до нападу! Бернарде, Бобе, залишайтеся тут, поки ми з Семом не повернемося по вас.

Ми з Семом залягли в кущах біля стежки, терпляче вичікуючи. Минуло хвилин десять — розбійники не поверталися. Не підозрюючи про небезпеку, по стежці повільно йшов вартовий. Коли він підійшов до нас, Сем скочив на ноги і схопив його за горло, а я стягнув з бідолахи куртку, відірвав рукав і заштовхав його розбійникові в рот. За мить він лежав у колючих кущах зі зв’язаними руками й ногами.

— Уперед! — скомандував я.

Не криючись, ми пішли стежкою, розсунули завісу зі зрізаних гілок хмелю й вийшли на галявину. Вільямс сидів біля багаття спиною до нас і тримав над вогнем шматок м’яса. Я підійшов до нього впритул, але він мене не зауважив.

— Тримайте м’ясо вище, містере Вільямсе, щоб не пригоріло, — сказав я.

Від несподіванки він здригнувся, повернувся на звук голосу і завмер на місці.

— Добрий вечір! Я мало не забув привітатися, а з джентльменом вашого рівня завжди слід поводитися якомога ввічливіше.

— Вби… Вбивча Рука, — насилу витиснув із себе він. — Чого вам тут треба?

— Чого мені треба, Вільямсе? Хотів повернути Капітанові пістолет, який позичив у нього, поки ви розповідали про зустріч із нами.

Вільямс повільно підтягнув до себе ноги, немов готуючись до стрибка і перевіряючи, чи зможе дотягнутися до рушниці, але та лежала надто далеко, поруч був лише ніж.

— Сидіть спокійно, Вільямсе, за кожен зайвий рух ви можете заплатити життям. По-перше, пістолет вашого Капітана заряджений, а по-друге, якщо озирнетеся, то побачите, що я тут не один.

Вільямс повернув голову й побачив просто перед собою дуло Семової рушниці.

— Чорт! Мені кінець!

— Можливо, ще не кінець, якщо будете поводитися чесно і зробите все, що я скажу. Бернарде, Бобе, ідіть сюди! — голосно покликав я.

За мить поряд зі мною стояли негр і молодий ювелір.

— Бобе, там, на сідлі, висить лас'o, принеси його і зв’яжи цього чоловіка.

— Тисяча чортів! Живим ви мене не візьмете ще раз! — скрикнув Вільямс, вихопив ніж і встромив його собі в груди.

— Боже, прости йому всі гріхи, — сказав я.

— На його сумлінні понад сто життів, — похмуро вимовив Сем. — Ще ніколи удар ножем не був таким доречним.

— Він сам себе засудив, і сам виконав вирок. Слава Богу, нам тепер не доведеться цього робити.

Ми послали Боба по вартового, залишеного в кущах біля стежки, і незабаром Гоблін уже лежав біля наших ніг. Я вийняв кляп з його рота, він глибоко зітхнув, сів і злякано втупився в мертве тіло Вільямса.

— Те саме буде і з тобою, якщо не розповіси нам усе, що знаєш.

— Я все скажу! — пообіцяв переляканий бранець.

— Тоді за порядком. Де заховане золото?

— Воно закопане за мішками з борошном.

Боб легко порозкидав важкі мішки, немов це були невеличкі торбинки з тютюном. Бернард знайшов мотику, лопату і взявся до роботи. Незабаром ми стали власниками такої кількості золотого піску і злитків, що один кінь заледве вивіз би все це на собі.

Я здригнувся, уявивши, скільки нещасних шукачів смертоносного металу загинуло в пустелі від рук грабіжників, щоб тут зібралося таке багатство, цей смертоносний пил, як правильно називають іноді золотий пісок. Золотошукачі, які повертаються додому, несуть із собою зовсім небагато здобутого золота, бо вважають за безпечніше міняти його просто на копальнях на цінні папери. Усі ці папери теж мають бути десь тут.

— Де гроші й папери, які ви забрали у ваших жертв? — запитав я Гобліна.

— Вони заховані далеко звідси. Капітан не хотів зберігати їх тут, бо серед нас були люди, яким він не довіряв.

— Хто знає, де заховані папери?

— Тільки він і Лейтенант.

— Лейтенант?

— Так ми називаємо Патріка Морґана.

Тепер мені стало ясно, що означала Патрікова фраза в листі до батька: «Є можливість зірвати куш». Невже він надумав зрадити своїх спільників і втекти з грошима й паперами?

— Як далеко звідси та схованка?

— Я не знаю цього. Здається, Капітан не довіряє навіть Лейтенантові. Сьогодні Лейтенант у супроводі одного товариша виїхав на Хед-Пік, а я мав завтра піти їхнім слідом і стежити за ними.

— Он як! Але тоді Капітан мав би тобі сказати, де чекати Лейтенанта та його спільника.

Бранець замовк.

— Кажи правду! Ти заслужив на смерть, але ми відпустимо тебе, якщо ти нічого не приховаєш.

— Ви правильно здогадалися, сер. Мені справді наказали вбити Лейтенанта, якщо він поїде до схованки. Це в невеликій долині, я бував там раніше, але вам за описом не вдасться знайти це місце.

— Він просто описав тобі долину чи назвав точне місце?

— Капітан не сказав мені точного місця. Він велів мені сховатися й застрелити Лейтенанта, якщо той з’явиться в долині.

— Я обіцяв дати тобі свободу і дотримаю слова, але тільки після того, як ти проведеш нас до цієї долини.

— Я зроблю все, що накажете.

— І запам’ятай: твоє життя висить на волосині. Якщо ти спробуєш обманути нас — тобі кінець. Ти поїдеш з нами як полонений.

— Нам час іти, — втрутився Сем. — Тепер знаємо все, що нам потрібно.

— Візьмемо з собою золото й те, що нам знадобиться в дорозі: зброю, порох, кулі, тютюн та їжу, — сказав я. — Захопимо також дещо на подарунки для індіанців, якщо ми з ними зустрінемося: ковдри, намисто, ножі. Відбирайте товар, а я тим часом подивлюся на коней.

Мені з першого погляду сподобалися чотири невеличких конячки мічиганської породи, немов створені, щоб носити важкі тягарі. Крім них, я відібрав трьох мустангів, щоб замінити втомлених і змучених шкап Бернарда й Боба; третій кінь був для зв’язаного Гобліна.

Тут же знайшлися і в’ючні торби. Запакувавши все, що ми збиралися взяти з собою, ми навантажили коней і були готові рушити в дорогу. Загалом у нас вийшло вісім торб, тобто кожен кінь мав би нести дві. Усе, що ми залишали на місці, ми склали у купу, на дні якої розмістили порох, який не змогли взяти з собою, ближче до пороху поклали легкозаймисті речі.

— Що будемо робити з рештою коней? — запитав Сем.

— Боб розв’яже їх і відпустить у прерію. Звичайно, розбійники потім можуть зловити кількох із них, але я не хотів би вбивати тварин! Ви їдьте, а я залишуся і підпалю цю купу.

— А чому не зробити це вже зараз? — запитав Бернард.

— Вогонь видно здалеку, і стейкмени відразу поквапляться назад, тому краще буде, якщо ви від’їдете подалі. Я наздожену вас.

— Все правильно, Чарлі. Вперед, хлопці! — вигукнув Сем і скочив на свою Тоні. За ним потягнулися навантажені коні, а позаду їхали Бернард і Боб, ведучи між собою коня, на якому сидів зв’язаний Гоблін. Зачекавши хвилин п’ятнадцять, поки не затихне цокіт копит, я почав розсипати порох зверху на награбоване добро. Ми розрізали одну з ковдр на довгі смуги і облили їх мастилом, цей ґніт завдовжки десь із двадцять метрів простягнувся від моїх ніг до пороху. Підпаливши кінець, я взяв мустанга за вуздечку і пішов стежкою. Дійшовши до останніх кущів, стрибнув у сідло, і тієї ж миті позаду прогримів вибух: це розривалися загорнуті у ковдри патрони. За моєю спиною палахкотіли чагарі, вогонь безжально пожирав награбоване у нещасних мандрівників.


На західній залізниці | Віннету ІІІ | Серед команчів