home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Серед команчів

Там, де сходяться кордони Техасу, Нью-Мексико й Арізони, там, де притоки Ріо-Ґранде стікають із хребтів та відрогів гір Сьєрра-де-Лос-Орґанос, Гваделупе й Ріанка, розкинулася величезна дика країна. Безладні нагромадження скель, глибокі ущелини з прямовисними стінами, вкриті незайманими лісами долини зберігають первісну, незіпсовану цивілізацією красу.

Вітер підхоплює квітковий пилок та насіння й перекидає їх через гірські хребти та вершини, завдяки чому в долинах і на луках буяє рослинність. Чорні та бурі ведмеді блукають там, нагулюючи жир перед холодною зимою, яку проводять у затишних барлогах. Стада бізонів, які налічують кілька сотень голів, із тупотом протискаються крізь вузькі проходи і кочують у пошуках нових пасовищ. Тут же час від часу з’являються білі й постаті червоношкірих, такі ж дикі, як ті простори, і коли вони зникають, то ніхто не знає, що з ними сталося, бо скелі мовчать, мовчить і ліс, а людина досі не розуміє мови звірів.

Іноді сюди приїде відчайдушний мисливець, який покладається лише на себе самого й на свою рушницю, часом тут знаходить притулок утікач, який переховується від кари за свої злочини, крадеться індіанець, який вийшов на стежку війни проти всього світу, тому що весь світ — і білих, і червоношкірих — оголосив його поза законом. Тут із-за кущів може раптово з’явитися хутряна шапка білого мисливця, крислате сомбреро мексиканця або схожа на шолом, зав’язана вузлом на маківці чорна грива індіанця.

Чого треба тут кожному з них, що привело їх у ці недоступні місця? Відповідь завжди одна — ворожнеча з людьми і боротьба за існування. Однак вижити тут так важко, що іноді здається: життя не варте тих зусиль, яких доводиться докладати, щоб його зберегти.

Внизу по рівнині проходить межа між володіннями апачів і команчів, там вершаться справжні подвиги, про які мовчить історія. Часом після кровопролитного бою не один переможений, а цілі їхні загони змушені шукати порятунку в цих неприступних горах, де чекає на них новий бій не на життя, а на смерть, і тут уже — з силами природи, перемогти які значно важче, ніж супротивників із плоті і крові.

Ріо-Пекос починається в горах Сьєрра-Хуманес і спочатку тече на південний схід, а потім, пробившись через Сьєрра-Ріанка, повертає на південь. Оминувши гори, річка описує величезну дугу на захід; праворуч і ліворуч від неї височіють гори, але вздовж берегів тягнеться десь широка, а десь вужча смуга прерії, яка зникає в густому пралісі біля підніжжя гір.

Важко знайти небезпечніше місце. Гори стоять тут суцільною стіною, ущелина або каньйон трапляються вкрай рідко, тому той, хто не хоче зустрітися з ворогом, ніяк не може обійти таке місце стороною. Звичайно, можна кинути коня і, ризикуючи зламати собі шию, сховатися серед стрімких скель, але людину без коня чекає в цих краях неминуча смерть.

Отже, ми їхали долиною Пекос. Я бував там і раніше, але тоді я подорожував у більшій і досвідченішій компанії воїнів. Тепер же нас було всього четверо, та ще й доводилося постійно стежити за бранцем. Хоча він і поводився слухняно, довіряти йому однаково не можна було. Сем їхав попереду, ми з Бобом і бранцем — посередині, а Бернард Маршалл — останнім. Бернард показав себе під час цієї поїздки цілком добрим вершником.

Був ранок середини серпня, і сонце вже піднялося над гірськими вершинами. Але воно не надто сильно гріло і ховалося за горами відразу по полудні. Ночі були доволі холодними, а ранки — вологими і свіжими, тож ми мерзлякувато куталися в ковдри. Протягом дня Гоблін їхав між нами, а на ніч ми його зв’язували, він відповідав власним життям за правдивість своїх слів.

— Чи далеко ще до Скеттл-Пік і Хед-Пік? — запитав мене Маршалл.

— Ми могли б уже завтра бути там. Але Гоблін стверджує, що долина зі схованкою лежить правіше.

— А чи не краще було би спочатку поїхати в гори й відшукати там Фреда Морґана?

— Було би не дуже мудро перестрітися з ним віч-на-віч. Цей негідник досвідчений і може помітити нас. Сьогодні чотирнадцяте серпня, і думаю, що Патрік поїхав у долину, де на нього чекатиме батько. Ясна річ, Патрік може випереджати нас на кілька годин, і ми швидше наздоженемо його, ніж батька.

— Стійте! — вигукнув раптом Сем. — Бачите цю гілку на землі? Листя на ній ще зовсім зелене. Схоже, хтось проїхав тут і зовсім недавно зламав її.

Ми під’їхали ближче і сп'iшилися. Сем підняв гілку, покрутив її в руках і простягнув мені.

— Глянь на неї, Чарлі.

— Готовий заприсягтися, що її зламали не пізніше ніж годину тому.

— Я теж так думаю.

Я уважно оглянув землю.

— Тут пройшли двоє. Дивись.

У моїй кишені лежали дві палички такої самої довжини, як і сліди тих, кого ми переслідували. Я дістав їх і приклав до відбитків, які можна було роздивитися у траві.

— Це вони. Далі їхати не можна, Семе.

— Маєш рацію! Патрік не повинен зауважити, що хтось його переслідує. Але якщо вже негідники зійшли тут із коней — то зробили вони це з якоюсь метою. Бачиш: он там стояли їхні коні і копитами зґрасували пісок. А людські сліди ведуть далі в ліс. Підемо подивимося, чому Патріка потягнуло на лісові прогулянки.

Ми наказали іншим чекати нас на узліссі, а самі пішли по сліду. Ми йшли доволі довго, а потім Сем, який був попереду, раптом зупинився. Просто перед ним були сліди на землі і зрізані купки моху. Ми підняли їх.

— Кирка! — вигукнув Сем.

Під мохом виднівся чіткий відбиток інструмента.

— Справді! — здивовано погодився з ним я. — Тут лежала кирка.

— Вони забрали її з собою. Але звідки вона тут взялася?

— По-моєму, все дуже просто. Після того, як Капітан і Лейтенант зарили свій скарб у долині, вони сховали кирку тут, щоб вона не заважала їм у дорозі. Напевно, десь тут на деревах є позначки, за якими легко знайти цей сховок. А кирка знадобиться негідникам, коли вони повернуться по гроші.

Я поклав на місце мох і оглянув дерева — на двох стовбурах сосен справа і зліва справді були зарубки одна понад іншою. А крім того, на деревах були зламані по три нижні гілки.

— Що скажеш, Чарлі? — запитав мене Сем.

— Те саме, що й ти або хто завгодно інший. Тут не складно здогадатися. Патрік справді зібрався в долину.

— Ми повинні випередити його. Лишилося тільки з’ясувати: чи він відразу туди піде, чи буде чекати батька.

— Зараз ми все з’ясуємо.

Я повернувся до Гобліна:

— Чи далеко ще до місця, де дорога до долини відходить від річки?

— Ні, не більше ніж дві години, якщо я правильно все пригадую.

— Тоді їдьмо! Ми підемо по його сліду і все зрозуміємо. Якщо Патрік відразу поверне в долину, — значить, він поспішає добратися до скарбів; а якщо ж поїде прямо — то вирішив спочатку зустрітися з батьком. Зважаючи на його поведінку, будемо діяти і ми. Треба визнати, що вони провели тут трохи часу, бо він випереджає нас десь на годину. Через це, мабуть, краще трохи перепочити. Оскільки він не поспішає, то на це точно є причина. Якщо ми під’їдемо надто близько, він може нас зауважити.

— Ти все правильно кажеш, Чарлі, тож залишімося тут. Але не будемо такими ж необережними, як Патрік, і не залишимо коней пастися на відкритому місці. Сховаємо коней у заростях, а самі чимось підживимося. Особисто я ще від світанку нічого не їв.

Ми так і зробили. Але щойно ми сіли, як Гоблін раптом тихо скрикнув:

— Подивіться туди, у долину! Мені здалося, там щось блиснуло на сонці. Може, це наконечник списа.

— Це неможливо! — заперечив Сем. — Як можна з такої відстані помітити наконечник списа?

— Іноді можна, Семе, — втрутився я, — якщо око випадково гляне на потрібне місце, то цілком можна. Особливо якщо це команчі — у їхніх списів широкі залізні наконечники. А це означає…

І тут я замовк, бо теж помітив дивний відблиск над яром.

— Без сумніву, це індіанці. Слава Богу, ми встигли сховати коней. Якби ми поїхали далі, вони точно помітили б нас, адже сонце світило нам в очі.

Я дістав підзорну трубу і подивився на яр. Те, що я там побачив, викликало в мене тривогу.

— Подивися, Семе, — сказав я, простягаючи підзорну трубу Священному Вуху. — Їх там сотні півтори, не менше.

Сем глянув у підзорну трубу і передав її Бернардові.

— Подивіться й ви на цих червоношкірих, містере Маршалле. Ви колись мали справу з команчами?

— Ніколи. А ви впевнені, що це команчі?

— Так. Звичайно, в цих місцях можна зустріти й апачів, але в них зовсім інші зачіски. Зверніть також увагу на обличчя: вони розмальовані червоними і блакитними смугами. Це ознака того, що команчі відкопали сокиру війни. Тому вони до блиску відшліфували наконечники списів і набили сагайдаки отруйними стрілами, на які мені сьогодні зовсім не хочеться напоротися. Чарлі, — звернувся він до мене, — а якщо вони поїдуть у наш бік?

— Вони точно помітять нас.

— Якби тільки можна було зараз повернутися й забрати гілку, а також заховати всі наші сліди! Але це вже неможливо!

— Це не допоможе нам, Семе. Червоношкірі обов’язково побачать наші сліди біля річки, підуть за ними і знайдуть нас.

— Я знаю, але ми тим часом встигнемо втекти звідси.

— Твоя правда, так ми виграємо час. Спробуємо замести сліди коней на узліссі, не виходячи зі сховку.

Позаду мене стояла засохла тоненька ялинка. Я зрізав її під корінь і підтягнув за її допомогою зрізані гілки до себе, а потім потряс нею над відбитками кінських копит. Суха хвоя посипалася на землю і прикрила сліди. Тепер тільки дуже досвідчене око змогло би роздивитися їх.

— Хочеш перевірити, чи це спрацює, Чарлі? — вимовив Сем із лукавою посмішкою.

— Що маєте на увазі?

— А хіба на клені ростуть голки?

І справді, просто над слідами наших коней ріс клен. Але всю нашу увагу на той момент прикували до себе індіанці, які зупинилися в яру і вислали вперед розвідників.

— Слава Богу! Вони йдуть в інший бік! — радісно вигукнув Сем.

— Чому ви так вирішили? — здивувався Бернард.

— Поясни йому, Чарлі. Ти ж у нас учитель.

— Все дуже просто. Команчі вислали вперед трьох розвідників. Двоє з них підіймаються на пагорб, а третій їде вздовж річки, і це означає, що загін буде переправлятися вбрід, але не вгорі, а внизу річки, бо інакше вони б роздивлялися місцевість вище за течією. Ці двоє повинні оглянути територію і пересвідчитися, що немає небезпечних слідів, а третій повинен переконатися, що Ріо-Пекос у цьому місці можна переплисти.

Незабаром розвідники повернулися до загону і, здається, принесли добрі новини, бо команчі відразу рушили вздовж річки. Тепер ми могли бачити й перерахувати червоношкірих навіть без підзорної труби. З’ясувалося, що їх удвічі більше, ніж мені здалося спочатку. Молоді сильні воїни належали до двох гілок племені команчів, бо на чолі загону їхали два вожді.

— А ці двоє з орлиними пір’їнами у волоссі — це вожді? — запитав Бернард.

— Так.

— А мені хтось казав, що індіанські вожді завжди їздять на білих конях.

— На білих? Ха-ха-ха! — засміявся Сем.

— Тебе обдурили, Бернарде, — пояснив йому я. — Можливо, у своїх володіннях вождь іноді й може поїздити на улюбленому білому скакуні, але не тут. Червоношкірі воліють коней темної масті, бо білих видно здалеку, і навіть на полюванні до дичини неможливо наблизитися на світлому коні, а не те що укриватися в час війни. Тільки на Півночі, взимку, коли все вкрите снігом, індіанець сідає на такого коня і сам кутається в білу ковдру. Я сам одного разу спробував таке у Норд-Парк, і це дало непоганий результат.

Тим часом індіанці почали входити у воду і один за одним перебрідати річку. Попри бурхливу течію, вони виходили з річки всього на кілька кроків нижче від того місця, де входили.

Побачивши, що червоношкірі знову вислали вперед розвідників, а потім рушили вниз за течією, ми зітхнули з полегшенням.

Небезпека минула, Сем гладив по шиї свою Тоні і примовляв:

— Що ти про це все думаєш, моя старенька? Нічого страшного б не трапилося, правда? У всякому разі, червоношкірі не змогли б відрізати мені вуха, а тобі хвіст, бо це вже зроблено раніше. Але що буде з Патріком і його спільниками? Адже їхні сліди індіанці неодмінно помітять.

— Нічого з ними не буде, — відповів замість мене Гоблін.

— Чому ж?

— Бо вони давно знайомі. Це команчі з племені ракурро. Наш Капітан і Патрік викурили з ними люльку миру. Ми продавали їм здобич.

— Це дуже погано. Отже, червоношкірі стануть на його захист, — зажурився Сем.

— Ми повинні перечекати, Семе, — втішив я його. — Я впевнений, що Патрік не візьме команчів із собою в долину, де зариті скарби. Він обмежиться тим, що викурить з вождями люльку миру, посидить біля багаття, а потім поїде облаштовувати свої справи без непотрібних свідків.

Я підповз до узлісся і висунув голову з заростей, щоб простежити за індіанцями, які вже зникали за горбом біля повороту річки. Перш ніж поповзти назад, я машинально кинув погляд в інший бік — вгору за течією річки — і поквапився знову сховатися. Сем, помітивши, як я відсахнувся, тихо запитав:

— Що сталося, Чарлі? Знову індіанці?

— Так. Один індіанець стоїть біля виходу з яру.

Сем підніс до очей підзорну трубу.

— Боже, скільки їх тут! Але він тільки один, якщо, звичайно, за ним не йдуть інші. Чекай, чекай! Та це ж апач!

— Невже?

— Здається, це вождь. У нього довге волосся, і він спускається до річки.

— Дай-но мені підзорну трубу.

Але я нічого не побачив, бо індіанець уже в’їхав у воду і зник за прибережними пагорбами.

— Уявляєш, Чарлі, що тут зараз буде? Команчі вийшли в похід, але не підозрюють, що їх переслідують апачі. А цей вождь поїхав уперед, щоб розвідати ситуацію. Він усе робить правильно: пішов не по сліду, а вибрав дорогу вище — по горах. Тепер всі сховайтеся, бо червоношкірі від природи наділені гострим зором. Апач поїде повз нас, тому притримайте коней і прикрийте їм ніздрі, щоб вони не пирхали, відчувши його наближення. Коні часто так роблять. Тільки моя Тоні має трохи більше розуму. А тепер — тихо!

Ми не бачили його наближення, бо сховалися за пагорбом, що приховував від нас правий берег річки, але не минуло і п’яти хвилин від нашої останньої розмови, як ми почули стукіт копит його коня.

Мої товариші відповзли назад до коней, а я залишився лежати біля самої галявини. Індіанець їхав повільно, вдивляючись у землю. Може, він помітив сліди Патріка?

Мабуть, так воно й було, бо апач несподівано зупинив коня, кинув погляд на ялинкові голки, якими я намагався замести сліди, і вмить опинився на землі з томагавком у руці. Він щось запідозрив.

— Стріляй, Чарлі, — почувся голос Сема, і я помітив, що він скинув рушницю.

Індіанець помітив його і, перестрибуючи через кущі, кинувся на вестмена, але я схопився на ноги і стрибнув, випереджаючи їх обох, однією рукою відвів готову вистрілити рушницю, а іншою утримав занесену для удару руку апача.

— Віннету! Великий вождь апачів збирається вбити своїх друзів?

Червоношкірий застиг, потім повільно опустив руку, і його темні очі заблищали.

— Чарлі!

Він завжди був скупий на слова і зараз обмежився одним лише вигуком, але в його голосі чулася така радість, яку горді індіанці зазвичай соромляться висловлювати вголос. Він обійняв мене і притиснув до грудей.

— Що привело мого брата на Ріо-Пекос? — запитав я.

Він заткнув за пояс томагавк і відповів:

— Собаки команчі покинули свої стійбища, щоб віддати апачам свою кров. Великий Дух каже, що Віннету зніме з них скальпи. Але що робить у цій долині мій білий брат? Адже він говорив мені, що збирається переплисти Велику солону воду, щоб відвідати вігвам свого батька і сестер. Це мало тривати довго, не раз круглий місяць мав змінитися маленьким, а потім він збирався вирушити у величезну пустелю, яка страшніша за Мапімі і Льяно-Естакадо.

— Я вже відвідав вігвам батька і побував у Сахарі, але дух прерії кликав мене до себе і в світлі дня, і в темряві ночі. Я не міг не послухатися його.

— Мій брат вчинив правильно. У прерії велике серце, яке вміщує й життя, і смерть, а той, хто хоч раз відчув його биття, не може піти назавжди, він повинен повернутися. Хуґ!

Він узяв коня за вуздечку і разом зі мною зайшов під гілки дерев. Там він побачив інших моїх товаришів. Їхня присутність його зовсім не здивувала, і він поводився стримано, очікуючи, що я сам представлю їх йому. Дотягнувшись рукою до торби біля сідла, Віннету дістав звідти люльку й індіанський тютюн та незворушно всівся на землю.

— Віннету їздив далеко на північ, — промовив він, — і там біля Великого Озера взяв священну глину для люльки. Чарлі стане першим, хто її закурить разом з Віннету.

— Мої товариші також бажають викурити люльку миру разом з моїм червоношкірим братом.

— Віннету курить люльку тільки з мужніми воїнами, у чиїх серцях немає місця для брехні і на чиїх губах живе тільки правда. Але Віннету знає, що його білий брат уникає товариства поганих людей.

— Великий вождь апачів не міг не чути про сміливого мисливця Священне Вухо.

— Віннету чув про нього, але ніколи не бачив його обличчя. Він знає, що Священне Вухо мудрий, як змія, хитрий, як лисиця, і хоробрий, як ягуар. Він п’є кров червоношкірих мужів і відмічає їхню смерть на прикл'aді рушниці, але вони вбили його дружину й дитину, тож він мститься тільки тим, хто заподіяв йому зло. Нехай підійде й викурить із Віннету люльку миру і дружби.

Старий знаменитий вестмен зніяковів, як хлопчисько, від похвали великого воїна прерії, відомого своєю справедливістю й відвагою.

— Мій індіанський брат сказав правду, — скромно промовив він. — Я вбиваю лише поганих людей, а добрі завжди можуть сподіватися на мою допомогу.

— Нехай вождь апачів погляне й на цього блідолицього воїна, — сказав я, вказуючи на Бернарда. — Із ним сталося велике нещастя. Ще недавно він був багатий і щасливий, але через білих грабіжників і вбивць втратив батька й долари. Вбивця зараз перебуває тут, на Ріо-Пекос, але незабаром помре від його руки.

— Віннету стане його братом і допоможе зловити вбивцю батька. Хуґ!

Віннету завжди дотримував свого слова, тому я втішився з його мови. Ні про що краще за допомогу Віннету не можна було й мріяти.

Тим часом апач набив люльку й закурив її. Він пустив дим три рази до неба, три рази до землі, а потім на всі чотири сторони світу, відтак простягнув люльку мені. Я повторив ритуал і передав люльку Семові, а той Бернардові Маршаллу. Після обряду люлька повернулася до Віннету.

— Мій індіанський брат веде багато воїнів? — запитав Сем апача.

— Уфф!

Цей індіанський вигук означає подив, і Сем, почувши у відповідь тільки вигук, подумав, що Віннету його не зрозумів. Тому повторив запитання:

— Я питав, чи багато воїнів веде мій брат-індіанець?

— Уфф! Нехай мій білий брат відповість мені, скільки потрібно ведмедів, щоб розправитися з кількома сотнями мурах?

— Досить одного.

— А скільки крокодилів треба, щоб проковтнути сотню жаб?

— Теж досить одного.

— А скільки вождів апачів треба, щоб убити сотню ракурро? Коли Віннету виступає на стежку війни, він не бере з собою воїнів, а йде один, тому що він вождь не одного племені, а всіх апачів. Варто йому простягнути руку, і де б він не був, до нього поспішать тисячі воїнів. У нього всюди очі й вуха, і він завжди знає, що роблять сини команчів, і в нього вистачить томагавків і ножів, щоб знищити всіх своїх ворогів.

Після цих слів Віннету звернувся до мене:

— Я знаю, що мій брат воліє говорити мовою зброї, але я прошу його розповісти мені, що привело його сюди і що він збирається робити.

Я коротко розповів йому все, що зі мною сталося від моменту нашої останньої зустрічі. Він уважно вислухав мене, а коли я закінчив, випустив останню хмарку диму з люльки, заховав її в мішечок і звівся на ноги.

— Нехай мої білі брати їдуть за мною!

Він вивів свого коня з чагарів і скочив у сідло. Ми зробили те саме і швидким темпом рушили в дорогу. Віннету їхав на давно мені знайомому ширококостому гнідому жеребці, схожому, на перший погляд, на заїжджену клячу. Тільки такий знавець коней, як Віннету, міг вибрати його для себе. Коли він біг галопом, його неможливо було наздогнати. Спокійна рись не втомлювала вершника, а до того ж кінь був надзвичайно витривалим і не задихався від довгого бігу. За розумом і відданістю він міг зрівнятися лише зі старенькою Тоні. Гострі та тверді, як сталь, копита розтрощили череп не одному вовкові й не раз змушували до втечі пуму. Коли Віннету сідав у сідло, здавалося, що вершник і кінь зливаються в одне тіло, єдину душу і єдину волю. Відважна й витривала тварина ніколи не підводила господаря.

Спустившись до річки, ми доїхали до місця переправи команчів. Схоже, що вони почувалися в цілковитій безпеці, бо навіть не спробували заховати сліди. Ми рухалися за ними, зупиняючись на кожному повороті й уважно вдивляючись уперед. Так тривало приблизно годину. Раптом на узліссі апач зупинив коня, подав нам знак мовчати й застиг. Я витягнув шию і напружив зір, намагаючись побачити щось крізь густе листя, але нічого не побачив.

Віннету м’яко, по-котячому, зістрибнув на землю, повісив рушницю на луку[20] сідла, вихопив із-за пояса ніж і без слова зник за деревами.

— Що з ним, Чарлі? — пошепки запитав мене Сем.

— Не знаю, Семе.

— Дивно! Він якийсь не зовсім нормальний. Хіба він не міг сказати нам, куди та навіщо йде?

— А хіба ти не чув його слова про те, що чоловік повинен говорити мовою зброї? Напевно, йому щось видалося підозрілим, і він пішов на розвідку. Невже тобі треба таке пояснювати?

— Але міг же він сказати, що його стривожило.

— Ми самі незабаром усе побачимо.

— Я не сумніваюся, що побачимо, але ми тепер не знаємо, як поводитися і що робити.

— Чому не знаємо? Ми повинні чекати тут, поки він повернеться або покличе нас.

— Маса Чарлі! Ви чули, маса? — несподівано подав голос Боб.

— Що?

— Там кричати чоловік!

— Де?

— Там, за поворотом.

Я запитально подивився на Сема й Бернарда, але вони теж нічого не чули. Однак Боб міг справді чути крик.

Раптом — тепер уже всі почули — пролунав різкий крик пересмішника. Навіть досвідчений мисливець або індіанець не зміг би відрізнити його від голосу справжнього птаха, але я знав, що це апач кличе мене. Ми давно домовилися подавати один одному знак криком пересмішника.

— І тут пересмішник! Куди тільки він не залітає!

— Цей пересмішник літає, де схоче. Це Віннету кличе нас.

Я взяв гнідого коня Віннету за вуздечку й пішов до узлісся, інші пішли за мною. Вождь апачів стояв за сотню кроків від лісу. Побачивши нас, він зник у чагарнику. Ми під’їхали й побачили, що в колючих заростях біля ніг апача лежить юнак, зв’язаний своїм власним ременем. Він тихо стогнав і з жахом дивився на Віннету.

— Боягуз! — гидливо вимовив апач і з презирством відвернувся від бранця.

Це був білий. Помітивши мене, він трохи заспокоївся, мабуть, колір моєї шкіри вселив йому надію на порятунок. А коли до нього підійшов Сем, бранець і тремтіти перестав, впевнений, що білі побратими не кинуть його в біді.

— Та це янкі! — вигукнув Сем. — Чому мій індіанський брат вирішив, що це ворог?

— Очі блідолицього брехливі, — коротко відповів Віннету.

Раптово позаду нас пролунав крик, а коли я обернувся, то побачив, що Бернард вдивляється в обличчя бранця.

— Гольферте?! Як ви тут опинилися?

— Містере Маршалле! — озвався бранець, який був явно знайомий з Бернардом. Однак, судячи з усього, ця несподівана зустріч була не дуже приємною для обох.

— Хто він такий? — запитав я.

— Його звати Гольферт, він народився у Ноксвіллі[21] й працював у батьковій майстерні.

Ми зустріли помічника ювеліра там, де намагалися зловити вбивцю старого Маршалла! Мені спала на думку одна річ.

— Він був ще у вас, коли сталося нещастя й довелося закрити справу? — запитав я.

— Так.

Я звернувся до бранця:

— Ми давно шукали вас, містере Гольферте! Не могли б ви повідомити нам, де зараз ваш приятель Фред Морґан?

Переляканий Гольферт втупився в мене й запитав:

— Ви детектив, сер?

— Свого часу ви дізнаєтеся, хто я такий. А тепер відповідайте на мої запитання, поки я не заговорив з вами по-іншому. Мені здається, ви вплуталися в негарну історію, тому будьте обережні й говоріть правду. Де Морґан?

— Розв’яжіть мене, я все розповім!

У Бернарда було таке обличчя, ніби він почув щось цілковито неймовірне.

— Розв’язувати вас ми не будемо, але трохи послабити ремені можна. Бобе, зроби це, будь ласка!

Боб підвівся з місця й нахилився, щоб виконати прохання.

— Боб теж тут? — вигукнув Гольферт.

— Там, де маса Бернард, там і його слуга Боб. Чому маса Гольферт не залишитися в Луїсвіллі, а піти у гори? Чому маса Гольферта зв’язали?

Негр послабив мотузки і посадив бранця. Я продовжив допит.

— Де Фред Морґан?

— На Хед-Пік.

— Скільки часу ви провели разом?

— Понад місяць.

— А де ви зустрілися?

— Він наказав мені приїхати в Остін.

— Отже, ви були знайомі раніше?

Гольферт не відповідав. Я дістав револьвер.

— Погляньте на цю штуку, містере Гольферте! Я чудово знаю, з ким маю діло, але хочу, щоб ви самі чимшвидше розповіли мені про всі обставини смерті вашого господаря і про те, куди зникли його гроші. І не намагайтеся викручуватися або грати в мовчанку, бо застрелю. Тут, на Дикому Заході, ми судимо грабіжників і вбивць набагато швидше, ніж це робиться в містах.

— Я не вбивця! — насилу вимовив переляканий Гольферт.

— Я вже сказав, що про вас думаю, і мені хочеться докопуватися, чи ви професійний злочинець, чи людина, яка розкаялася у скоєному злочині. Як давно ви знаєте Морґана?

— Ми з ним родичі. Хоча й дуже далекі.

— Він відвідував вас у Луїсвіллі?

— Так.

— Продовжуйте. Розповідайте все й позбавте мене від потреби ставити питання. Не забувайте про револьвер.

— Я все розповім, але нехай містер Маршалл піде.

— Нехай буде так, — погодився я з несподіваним проханням злочинця. Мабуть, у його душі прокинулося почуття каяття.

Я попросив Бернарда відійти, і він пішов без заперечень, але я побачив, що незабаром він з’явився з іншого боку і став під деревом за спиною у бранця. Я добре розумів його почуття.

— Слухаю вас!

— Фред Морґан часто відвідував мене і призвичаїв до картярства.

— Він приходив до вас додому?

— Так. Він ніколи не заходив до мене в майстерню містера Маршалла. Спочатку мені щастило у грі, і я захопився. Але потім я все частіше став програвати, поки не заборгував йому кілька тисяч доларів. І тут чорт смикнув мене розплатитися з ним векселями, на яких я підробив підпис господаря. Тоді Фред пригрозив мені, що донесе, якщо я не скажу йому, де ховають ключ від майстерні і від магазину. У мене не лишалося іншого виходу, сер.

— Ви знали, навіщо Морґанові знадобився ключ?

— Так, ми збиралися розділити гроші, а потім утекти до Мексики. Але до того нам слід було розділитися, щоб переслідувачі нас не знайшли, і він сказав мені, коли ми маємо зустрітися в Остіні.

— Це ви сказали йому, що ваш господар завжди носить при собі ключ?

— Так, але я не думав, що Морґан уб’є його. Інакше я нізащо б не погодився. Він говорив мені, що тільки оглушить господаря. Ми підстерегли його, але Морґан витягнув ніж і вдарив Маршалла в серце. Потім ми відчинили двері й внесли тіло, а знайдені коштовності тут же поділили.

— Він узяв алмази, а ви все інше?

— Так, я ж таки майстер і знаюся на цьому, тому мені нетяжко було обміняти свою частку на гроші, звичайно, з деякими втратами.

— Але зараз грошей у вас, звичайно, вже немає. Їх у вас забрав Морґан, так?

— Ви маєте рацію.

— Хіба можна покладатися на чесність убивці і грабіжника? Ви дуже довірливі і вчинили необачно. Неважко було здогадатися, що він заманив вас сюди з єдиною метою — заволодіти всім добром старого ювеліра. Як йому вдалося забрати у вас гроші?

— Учора ввечері він стояв на варті, а я заснув. Несподівано я відчув легкий дотик і прокинувся, на щастя, вчасно. Морґан потихеньку обеззброїв мене, витягнув з кишені всі гроші і вже збирався встромити мені ніж у серце. Смертельна загроза додала мені сил, я відштовхнув Морґана, скочив на ноги і кинувся бігти. Він погнався за мною, але мені вдалося сховатися у темряві, і я біг всю ніч не зупиняючись, бо знав: як тільки розвидниться, він вистежить мене за моїми слідами. Вдень я вирішив сховатися тут, щоб трохи подрімати, але мене злякав загін індіанців, і я вирішив бігти далі. І тут на мене несподівано напав ось цей індіанець.

Гольферт дуже втомився. Страх і виснаження змучили його, і, мабуть, тільки тому він зважився на зізнання, бо ні каяття, ні жалю в його голосі не чулося.

Я повернувся до Бернарда: 

— Він належить тобі. Ти можеш зробити з ним що хочеш.

Схвильований розповіддю про смерть батька, Бернард мовчав, не знаходячи слів. У його серці жага помсти боролася з жалем і співчуттям. Він поставив полоненому кілька питань, а потім, так і не наважившись на помсту, сказав нам:

— Негідник заслужив на страту, але ми відпустимо його, Бог йому суддя!

— Це набагато гірше, ніж якби ми його вбили, Бернарде. Без зброї, пішки й без досвідчених супутників він не зайде далеко, і перший стрічний індіанець зріже з нього скальп.

— Ну то візьмемо його з собою й відпустимо на свободу в безпечнішому місці.

— Він буде для нас тягарем, до того ж у нас уже є один полонений. Тим більше, що вони можуть змовитися.

— Однаково нас буде четверо проти двох, ми з ними впораємося.

— Тут не йдеться про те, що вони зможуть перемогти нас фізично, я радше думаю про інші можливості нашкодити нам, якщо їх буде двоє. Я також не хочу судити його. Ми можемо дати йому одного з наших в’ючних коней і рушницю, і нехай забирається під чотири вітри. А тепер запитаймо думку Віннету.

Вождь апачів стояв осторонь і з незворушним виглядом слухав усе, про що ми говорили. Він підійшов до Гольферта і зняв ремені, що стягували його руки.

— Встань! — наказав Віннету.

Бранець підвівся, і Віннету запитав, показуючи на нього рукою:

— Білий чоловік змив кров убитого зі своїх рук?

— Так, — пробурмотів у відповідь переляканий Гольферт.

— Кров не можна змити водою, її можна змити тільки кров’ю. Так говорить Маніту і того ж вимагає Великий Дух прерії. Чи бачить білий чоловік дерево на березі річки?

— Бачу.

— А бачиш нижню гілку? Іди туди і зламай її. Якщо тобі це вдасться, я подарую тобі життя, тому що гілка завжди була символом миру й милосердя.

Ми всі були здивовані умовою, яку поставив перед полоненим Віннету. Гольферт пішов до берега, до якого було не більше ніж чотириста кроків. Гілка висіла не над водою, а над сушею, і зірвати її не було складно, але коли бранець підійшов до дерева і простягнув до нього руку, Віннету раптом підняв свою срібну рушницю. Пролунав постріл, і Гольферт звалився з простреленою головою в воду.

Ми стояли як укопані, а Віннету спокійно перезарядив рушницю і вимовив:

— Білий чоловік не приніс гілку, тому він помер. Дух прерії справедливий і добрий, але його милосердя не веде до зіпсованості. Білий убивця, якого ви називали Гольфертом, був приречений на смерть: від рук команчів, білих розбійників або від зубів хижих звірів!

Після цього Віннету сів на свого коня й поїхав далі не озираючись. Ми мовчки рушили за ним.

Сліди команчів було чітко видно на траві. Фарби на їхніх обличчях недвозначно свідчили про те, що вони вирушили у військовий похід, але мета цього походу явно була далеко звідси, а то вони поводилися б обережніше. Безумовно, Віннету знав, куди й навіщо вони прямують, але він був надто мовчазним, тож не сказав про це ні слова, поки в тому не було потреби. Я вже зібрався під’їхати до нього ближче, аж раптом пролунав постріл, а за ним ще два.

Ми зупинилися, Віннету подав нам знак повернутися назад, а сам поїхав до найближчого повороту, заховав коня в заростях і обережно визирнув з кущів.

Незабаром він повернувся і знаками покликав нас до себе.

— Команчі і двоє блідолицих, — сказав він і знову пішов у кущі. Ми подалися за ним, а Боб лишився вартувати Гобліна й коней.

Перед нашими очима була велика долина, оточена зусібіч річкою. На ній стояв загін червоношкірих. Біля самої води сиділи вожді команчів, їхні списи були встромлені в землю. Вони курили люльку миру з двома білими. Їхні коні паслися поблизу. Інші воїни розважалися звичним для команчів способом: змагалися у верховій їзді й умінні орудувати зброєю.

Обличчя білих неможливо було роздивитися здалеку, тому я знову дістав підзорну трубу й подивився крізь неї.

— Семе, поглянь і скажи мені, хто це там сидить? — сказав я, простягаючи йому підзорну трубу.

Він подивився в окуляр і тихо присвиснув:

— Тисяча чортів! Це ж Фред Морґан із сином! Звідки вони взялися на галявині та чому сидять з вождями й курять люльку миру?

— Та нічого дивного. Патрік їхав перед нами, а Фред Морґан ішов слідом Гольферта, ось вони й зустрілися. А з команчами вони й раніше жили в дружбі, ти ж чув.

— Та все правильно, але мені це дуже не подобається.

— Чому?

— А як нам дістатися до обох білих? Поки вони з червоношкірими, у нас немає шансів схопити їх.

— Не думаю, що вони надовго затримаються серед команчів. Навряд чи їм захочеться ділитися з індіанцями захованими поблизу скарбами.

— Тоді нам краще залишитися тут і подивитися, що буде далі.

— Звичайно, ми залишимося тут. Здається, індіанці не збираються їхати назад.

— А хіба Фред Морґан не буде далі переслідувати Гольферта? — запитав Бернард.

— Він дізнається від сина й команчів, що дорогою вони нікого не зустріли, і вирішить, що Гольферт утік іншим шляхом, — пояснив я. — Думаю, нам варто заховати коней.

Віннету кивнув на знак згоди, і я пішов далі в ліс шукати відповідну галявину. Вибравши затишну, закриту з усіх боків прогалину, я відвів туди наших коней.

Побачивши галявину з індіанцями, Гоблін показав мені рукою праворуч:

— Дивіться, сер. Он там, праворуч, починається яр, через який можна потрапити в долину.

— Це погано, — сказав я.

— Чому, Чарлі? — втрутився Сем.

— Тому що нам не вдасться потрапити туди раніше за Морґанів. Я не сумніваюся, що розбійники рушать у долину, щойно індіанці підуть геть.

— Не хвилюйтеся, сер, — заспокоїв мене Гоблін. — Цей шлях відомий тільки Капітанові й мені, а Лейтенантові доведеться йти вздовж однієї з приток Ріо-Пекос.

— Це міняє справу. Тоді ми можемо спокійно дивитися на змагання індіанців.

Команчі розділились на дві групи і грали у війну або влаштовували поєдинки у менших групах, а потім — попарно, і все це з такою спритністю і швидкістю, що кожен європеєць був би захоплений. Більшість індіанських племен не використовують ні сідел, ні вуздечок. Широкий ремінь утримує на спині коня товсту вовняну або шкіряну попону, яка заміняє їм сідло. Другий ремінь охоплює шию коня. Вхопившись за нього руками та чіпляючись ногою за спину коня, червоношкірі воїни дуже вправно перекочуються з одного боку коня на другий і використовують коня як щит, примудряючись ще й пустити у ворога стрілу або кулю. У мистецтві верхової їзди вони неперевершені, немов усе життя виступали в цирку. Коні їхні рухаються так спокійно, без раптових ривків, що куля або стріла рідко не влучає в ціль. Навіть якщо під час руху ослабне ремінь і звалиться сідло, тобто попона, яка його замінює, вершникові не загрожує падіння. Його ноги в мокасинах з оленячої шкіри, вивернутої хутром назовні, міцно прилипають до кінської спини. Нашийник висить біля гриви коня так вільно, що в нього можна просунути руку до плеча, і тоді червоношкірі, перехилившись набік, можуть пустити стрілу з-під кінської шиї або навіть з-під черева. А що вправляються у стрільбі вони багато, то майже завжди влучають.

Ми захопилися спогляданням військових забав червоношкірих, і я лише раз випадково кинув погляд назад — на щастя, дуже вчасно. Двоє вершників повільно спускалися до берега на узліссі й дуже уважно розглядали сліди команчів.

— Джентльмени! До нас їдуть гості! — застеріг я товаришів.

Всі подивилися назад, а Гоблін вигукнув:

— Та це Капітан із Кончесом!

— Точно! Всі бігом у ліс і ховайте сліди!

За мить усі наші супутники вже сховалися в густих заростях, а ми з Віннету зосталися неподалік узлісся, щоб непомітно стежити за розбійниками, які наближалися. Вони вже порівнялися з нами і, найпевніше, проїхали б далі, але в ту мить команчі видали свій бойовий клич, страхітливий і лютий, більше схожий на виття диких звірів. Обидва вершники завмерли на місці, обережно визирнули з-за повороту стежки, а потім відступили назад і зупинилися там, де раніше ховалися ми. Ми з Віннету встигли відповзти до наших супутників, але тут мені спала на думку одна ідея, яку я вирішив негайно здійснити.

Там, де стояли Капітан і його спільник, ріс величезний старий клен, а навколо нього були густі зарості. Мені вдалося непомітно наблизитися до розбійників і підслухати їхню розмову.

— Це команчі, — сказав Капітан. — Їх ми можемо не боятися, але треба з’ясувати, хто ті білі, з якими сидять їхні вожді.

— На такій відстані неможливо роздивитися їхні обличчя, — відповів той, кого Гоблін назвав Кончесом.

— Ми впізнаємо їх з одягу. Одного з них я бачу вперше, а другого затуляє вождь.

— Капітане, гляньте на коня, який стоїть біля коней вождів. Що ви про нього скажете?

— Чорт! Та це ж кінь нашого Лейтенанта!

— І я так думаю. Отже, один із білих — наш Лейтенант.

— Точно. Дивися, он він визирнув із-за спини вождя, я впізнаю його картату сорочку. Що будемо робити, Кончесе?

— Якби я знав ваші наміри щодо них, то міг би щось думати.

— Ну що ж, тепер настав час сказати тобі все. Я знав, що серед нас є кілька людей, яким не можна довіряти, тому не хотів тримати найкоштовніші скарби в таборі. Тому я заховав їх у місці, про яке знають тільки двоє — я і Лейтенант. Він хотів зустрітися з батьком, але призначив йому зустріч не в нашому таборі, а на Ріо-Пекос. Мені це здалося підозрілим, а коли він після нашої останньої поїздки на Льяно-Естакадо поїхав просто сюди, навіть не заїжджаючи в табір, я переконався, що він збирається заволодіти нашими скарбами. Індіанців він зустрів випадково — це поза всякими сумнівами, але що тепер робити? Під’їхати до них прямо зараз і відразу пристрелити за зраду чи поспостерігати за ним і схопити на гарячому?

— Остання думка мені більше до душі, Капітане. Якщо ми підійдемо до нього просто зараз і звинуватимо в крадіжці і зраді, він заперечить і скаже, що приїхав сюди тільки для зустрічі з батьком. А потім стане ще обережнішим, і ми не зможемо нічого довести. Нас двоє, їх теж двоє. А індіанцям довіряти не варто, тож невідомо, чия візьме.

Я прекрасно зрозумів задум Кончеса: він намагався відмовити Капітана від думки розправитися з Патріком на місці, щоб самому дізнатися, де заховані скарби.

— Правду кажеш. Ракурро ступили на стежку війни і стоятимуть тут недовго. Потім вони поїдуть своєю дорогою, а Патрік кинеться до схованки, але ми не дозволимо йому взяти те, що належить нам, якщо тільки скарби досі там.

— Що маєте на увазі? Хто може забрати скарби, якщо лише ви двоє знаєте, де схованка?

— Священне Вухо й Вбивча Рука обдурили нас.

— Але звідки вони дізнаються про схованку?

— Дуже просто. Я послав слідом за Лейтенантом Гобліна, тож мусив звірити йому таємницю. А тепер Вільямс убитий, а Гоблін безслідно зник, тому я підозрюю, що він приєднався до вестменів, щоб врятувати власну шкуру.

— Капітане, а чи не краще у такому разі нам…

— Що?

— Чи не краще нам звернутися по допомогу до команчів?

— І зрадити їм нашу таємницю, щоб вони зняли з нас скальпи й захопили наші скарби? Ліпше не поспішати, ще маємо час подумати. Дивись, індіанці сіли перекусити. Давай сюди в’ялене м’ясо, я теж зголоднів.

Тепер Кончес міг побачити мене, встаючи по їжу, тож я буквально в останню мить встиг відповзти назад, зникнувши з його поля зору.

Приєднавшись до товаришів, я переказав їм усе, що зумів почути.

— А де ж ті троє, що поїхали з Лейтенантом грабувати купців? — запитав Сем. — Як я пам’ятаю, один з них мав би лишитися з Патріком.

— Про це вони не сказали ні слова. Можливо, Патрік розправився зі своїм спільником, щоб розв’язати собі руки. Але що нам тепер робити з Капітаном і Кончесом?

— Дамо їм спокій, Чарлі, хай їдуть далі.

Віннету заперечно похитав головою.

— Нехай мої білі брати подумають про те, що в кожного з них є тільки один скальп!

— А хто збирається в нас його забрати? — поцікавився Сем.

— Ракурро.

— Ну, їм це не вдасться. Вони вирушили в похід і скоро заберуться звідси.

— Мій білий брат — відважний воїн, але йому невідомі шляхи команчів. Вони йдуть на могилу свого вождя, якого звали Темний Дим. Ракурро щороку відвідують могилу в день загибелі вождя. Він загинув від руки вождя апачів Віннету.

Тепер я зрозумів, чому Віннету стежив за цим загоном.

— Це не має значення, — сказав Сем. — Якщо в них такі важливі справи, то тим паче навіщо їм втручатися в чужі сварки?

— Мені теж не хочеться намарне проливати кров, — висловився я.

— Мої білі брати вчинять так, як вважатимуть за потрібне, — відповів апач, — але нехай пам’ятають, що той, хто шкодує ворога і вбивцю, платить за це власного кров’ю. Я все сказав!

Мені було незручно через те, що я не погодився з думкою Віннету, хоча в глибині душі й розумів, що він має рацію. Але того дня уже пролилася кров, і я не міг погодитися, щоб без крайньої потреби й небезпеки для себе знову позбавляти когось життя, нехай навіть це буде життя убивць і негідників.

Я все ще розмірковував про це все, коли в таборі команчів почулися крики, що свідчило про те, що там сталося щось несподіване і незвичайне. Ми побачили, що Капітан і Кончес також стривожилися і помчали до повороту стежки. Я дуже обережно поповз до узлісся й визирнув. Команчі зібралися на березі річки і, штовхаючи одне одного, розглядали щось у річці. Тоді вони кинули те, що розглядали, назад у воду і обступили вождів та обох білих, а потім раптово схопилися на коней і рушили в дорогу.

— Що там сталося? — запитав Бернард, коли я повернувся.

— Вони щось розглядали в річці. Здається, до них течією принесло труп Гольферта.

Віннету уважно слухав, розуміючи, що нашу присутність викрито, якщо я правильно вгадав причину переполоху в таборі команчів.

— Мій білий брат впевнений, що тіло мертвої людини може проплисти так далеко? — запитав він.

— Думаю, що так. Ріка тут глибока, течія швидка.

Не зронивши ні слова, апач встав і зник між деревами. Напевно, він вирішив вийти до річки вище за течією, щоб команчі не могли його помітити, а потім поплисти під водою навздогін за тим предметом, який так схвилював червоношкірих.

Це було дуже небезпечно. І хоч він був прекрасним плавцем, йому таки довелося б час од часу виринати над водою, щоб вдихнути повітря. Крім того, його могли побачити Капітан і Кончес, яким теж могло спасти на думку піти до річки й перевірити, що схвилювало команчів. Ну і, зрештою, не можна було виключати, що команчі тільки вдали, що поїхали, а самі сховалися в лісі й вислали до річки розвідників: там, де з’являється труп із вогнепальною раною, має з’явитися й той, хто її завдав. Як під час війни не можна залишати в себе в тилу не завойовану чи бодай не взяту в облогу фортецю, так і на Дикому Заході небезпечно дозволяти, щоб озброєна людина розгулювала за твоєю спиною, особливо якщо ти не знаєш її намірів.

Вождеві апачів належало проплисти близько півмилі, на що йому було потрібно не більше ніж тридцять хвилин. До цього слід було додати десять хвилин пішки до річки. Але не минуло й чверті години, як Капітан із Кончесом теж рушили в дорогу, а ми ніяк не могли їм завадити.

Погані передчуття не обманули мене: розбійники під’їхали до того місця, де раніше табором стояли ракурро, сп'iшилися й підійшли до води. Напевно, у Віннету зі зброї був із собою тільки ніж. Треба було захистити Віннету, ясна річ, так, щоб мене ніхто не побачив.

— Залишайтеся тут! — наказав я супутникам, а сам погнав крізь густі зарості вздовж узлісся, шукаючи місця, звідки можна було б влучити у розбійників на березі. Однак не встиг я вибратися з лісу, як Капітан скинув рушницю і вистрілив у воду. Тільки незвичайна спритність врятувала Віннету. Він пірнув, і за мить з’явився на поверхні біля самого берега, вистрибнув із води і кинувся на Капітана. Тієї ж миті Кончес підняв рушницю. У мене не було вибору — треба було стріляти. Але з такої відстані, коли супротивники зчепляться врукопаш, занадто легко потрапити не туди, куди плануєш. Тим часом Віннету одним стрибком опинився біля Кончеса і вибив рушницю з його рук у той момент, коли розбійник спустив курок. Пролунав постріл у небо. Озброєні ножами Капітан і Кончес насідали на Віннету з двох сторін, а він спритно відбивався від них прикл'aдом рушниці, яку перехопив на льоту. Він не вперше бився з двома, а то й з більшою кількістю ворогів, тому я був спокійний за результат сутички, але раптом пролунало виття команчів. Почувши постріли, вони шугнули назад.

Як тільки апач помітив нову небезпеку, він сильно вдарив у плече Капітана, змусивши його кинути зброю, на щастя, вже розряджену, а сам кинувся вгору за течією величезними стрибками, як мчить пантера, за якою женеться зграя вовків. Я знав, що він може обігнати хоч кого. Колись Віннету вчив мене так бігати, навіть не бігати, а викидати тіло в повітря, приземляючись на напівзігнуту ногу, яка в ту ж мить, немов потужна пружина, повинна розпрямитися і знову випустити тіло в політ. Бігти так дуже важко, не всі червоношкірі витримують більш ніж п’ять хвилин. Віннету ж починав здавати тільки після десяти, але цього часу йому мало вистачити, щоб дістатися до свого одягу, сховатися в лісі, заплутати сліди й повернутися до нашого сховку.

Я кинувся до своїх.

— На коней! — наказав я. — Мусимо тікати!

— Тисяча чортів і одна відьма! Куди це ти зібрався? — здивувався Сем.

— З хвилини на хвилину тут з’являться команчі, а з ними й обидва Морґани. Але шукати вони будуть не нас, а Віннету, тому відведіть коней на узлісся і, як тільки вони проїдуть повз нас, їдьте за ними, щоб ваші і їхні сліди перемішалися. А я залишуся тут чекати Віннету.

— Я залишуся з тобою, — заявив Сем. Він не хотів кидати мене в небезпечну хвилину, але я не міг відпустити недосвідченого Бернарда і Боба з Гобліном.

— Я прошу тебе поїхати з нашими товаришами і допомогти їм. Вони можуть розгубитися і наробити дурниць, — відповів я, кидаючи багатозначний погляд на нашого бранця.

— Добре, їду. Вперед, джентльмени! Вони вже проїхали повз нас!

Між нами і команчами росли дерева, тож вони нас не помітили. Після того як Сем та інші мої супутники поїхали, я ретельно заховав сліди. Не встиг я завершити цю непросту справу, як пролунав шелест і переді мною з’явився Віннету з одягом у руках.

— Уфф! Собаки ракурро винюхують слід апача. Де товариші мого білого брата?

— Вони поїхали вперед.

— Мій брат вчинив мудро, як завжди. Блідолицим не доведеться нас довго чекати.

Він швидко одягнувся і, взявши свого жеребця за вуздечку, підійшов до узлісся. Його погляд уперед дав мені зрозуміти, що ми наразі в безпеці від команчів. Перш ніж ми скочили в сідла, я запитав:

— Що мій брат знайшов у річці?

— Тіло блідолицього. Віннету сьогодні двічі вчинив, як хлопчисько, але він не боїться команчів. Сподіваюся, білі брати вибачать мені.

Нікому, крім мене, гордий апач не міг би зізнатися у власній помилці. Я розумів, якого зусилля це йому коштувало, тому промовчав, тим паче, що ми вже мчали щодуху і мій мустанг ледве встигав за його непоказним жеребцем.

Наші супутники зупинилися там, де дорога повертала праворуч, на вершину пагорба, а сліди команчів вели в ліс. Сем сп'iшився і позакутував кінські копита шматками ковдр. Не ризикуючи йти дорогою, ми спустилися в яр. Віннету йшов пішки позаду загону, замітаючи наші ледь помітні сліди.

Як тільки ми сховалися за поворотом, я зупинив загін.

— Бернарде, потримай мого коня, — сказав я. — Я скоро повернусь.

— Що ти збираєшся робити, Чарлі? — здивовано запитав Сем.

— Хочу подивитися, що роблять червоношкірі.

— Добре, так ми дізнаємося, чи вони натрапили на наш слід.

Загін рушив далі, а я залишився лежати в заростях. Минуло зовсім небагато часу, і почувся цокіт копит. Команчі поверталися, але не всі. З ними їхали лише обидва Морґани, Капітана й Кончеса не було. Червоношкірі просувалися вперед повільно, уважно розглядаючи землю. Там, де ми стояли й обмотували коням копита, вони раптом зупинилися. Один з вождів зістрибнув з коня, підняв щось із трави. Я не зміг здалеку роздивитися, що ж вони знайшли. Він показав знайдене, вони порадились, а тоді обидва білих та один з вождів попрямували до яру. Вони наближалися, дуже уважно розглядаючи все довкола. На щастя, наші сліди були надійно замасковані, і команчі нічого не помітили. Коли вони проходили повз мою схованку, я помітив у руці вождя довгу нитку від ковдри, яку хтось із нас випадково кинув на землю. Холодок пробіг у мене по спині: наше життя висіло на тій нитці.

Розвідники, не натрапивши ні на що підозріле, повернулися назад, повіривши, що ніхто не проїздив по яру. Мабуть, саме тому вони без побоювання розмовляли між собою.

— Тут нікого не було, — долинув до мене голос Фреда Морґана. — А ті сліди, що ми знайшли, лишили наші коні.

— Але хто такий той індіанець і ті двоє білих, що як крізь землю провалилися? — запитав Морґан-молодший.

— Незабаром усе довідаємося. Вони від нас нікуди не подінуться. Червоношкірий був без одягу, тому ми навіть не знаємо, з якого він племені.

— Він дуже допоміг нам, якщо по річці і справді плив труп того Гольферта, про якого ти мені розповідав.

— Без сумніву, це був він. Мене турбує інше: як індіанець опинився там, де ми так довго стояли? Він був там раніше за нас чи прийшов згодом? Я думаю…

Морґани віддалилися від мене, і голоси їхні затихли. Мені вистачило й того, що я почув, щоб зрозуміти: небезпека наразі минула. Капітан із Кончесом не наважилися зустрітися з команчами і дуже спритно сховалися — тільки так вони могли зловити Лейтенанта на гарячому. Хоча я дуже сумнівався, що йому із Кончесом вдасться заховатися від уважних очей команчів.

Вождь і Морґани, що ходили на розвідку, повернулися до загону й сіли на коней. За мить команчі зникли за деревами, а я помчав наздоганяти товаришів, що випередили мене на добрих півгодини.

— Ось і чудово! — зрадів Сем, почувши мою розповідь. — Нехай тепер шукають вітра в полі.

— Сини команчів, — відгукнувся апач, теж втішений моїм повідомленням, — мають очі, але не бачать, а їхні вуха не чують кроків ворога. Нехай тепер мої брати знімуть із коней мокасини.

Ніхто не заперечував, і ми охоче послухали ради Віннету. Ганчір’я на копитах заважало коням, і вони насилу пересувалися дном яру, де було повно каміння і стовбурів дерев, що впали від старості або були з коренем вивернуті бурею. З кожною пройденою милею бурелом траплявся дедалі частіше, а місцина ставала все дикіша. Під вечір ми дісталися до підніжжя гірського хребта, що простягався з півночі на південь, заледве подолали його і вже в повній темряві зупинилися на нічліг.

Ніч минула спокійно, а на світанку ми з Віннету виїхали на розвідку й переконалися, що нам вдалося уникнути переслідування.

Далі нам довелося їхати пустелею, схожою на Колорадо. Замість річок і струмків нам щораз частіше траплялися висохлі русла, а лісів ставало все менше.

У сезон дощів бурхливі потоки води, що мчать із гір, вимивають у землі глибокі ущелини, які сходяться, розходяться, перетинаються, немов справжній лабіринт. На його стрімких стінах видно шари глини, чорнозему, піску, наче гігантський ніж розрізав листковий пиріг. Подорожній, що їде такою ущелиною, повинен бути обережним — іноді біля його ніг раптом відкривається прірва завглибшки кілька десятків метрів, і тоді, якщо в стіні немає стежки, що веде нагору, йому доводиться повертатися й шукати обхідні шляхи.

Якщо уважніше придивитися до таких ущелин, то видно, що після злив у горах вони наповнюються водою мало не на всю глибину, бо з обох боків на каменях видно рівень, до якого підіймається вода. Камені ті дуже мальовничі, аж хочеться взятися за пензель і намалювати їх: вітер і вода виточили з них піраміди, шестигранники, колони й арки, химерні фігури. Часом важко повірити, що це не творіння рук людських.

У хитросплетінні промитих водою ущелин легко знайти основне русло, яке і служить мандрівникам дорогою, бо по обидва боки можна видертися з ущелини вгору, якщо маєш добрі навички. Ця дорога є досить безпечною хоча б тому, що тільки той, хто стоїть біля самого краю ущелини, може помітити людину, яка їде внизу. А от подорожній не може здалеку побачити ворога і часто зненацька стикається з ним ніс у ніс.

Наш загін теж їхав уздовж такої ущелини, і що далі на захід ми просувалися, то нижчими і пологішими ставали її боки, і нарешті ми вийшли до відрогів хребта Сьєрра-Ріанка.

Там народжуються численні притоки річки Пекос, а серед них і та, де, за словами Гобліна, розбійники закопали свої скарби.

Ми в’їхали в цю долину ще до сутінків. Вона була невеликою — милі півтори завширшки і близько півмилі завдовжки. Смарагдова зелень по берегах безіменного потоку тішила око, але пустити там пастися коней не можна було: вищипана ними трава відразу видала б нашу присутність.

— Ви певні, що це саме та долина, яку ми шукаємо? — запитав я Гобліна. Дорогою ми проїхали багато місць, схожих на те, куди він нас привів, тому сумніви не покидали мене.

— Я впізнаю її, сер, — відповів він. — Он під тим дубом ми з Капітаном заночували, коли я вперше був тут.

— Непогано було би провести коней в сусідню долину й залишити їх там пастися під наглядом вартового — тоді вони нас не видадуть. А ми почувалися б вільніше і швидше би впоралися.

— Можливо, й так, — відповів мені Сем, — але що буде, коли раптом доведеться тікати? Ні, я свою Тоні краще триматиму поблизу.

— Морґани не приведуть за собою команчів, — заперечив я. — Їм зовсім не хочеться розповідати червоношкірим про свою таємницю. Але гаразд, пошукаємо галявину в лісі. Я з Бобом піду в один бік, Віннету — в другий, а всі решта чекатимуть на нас тут.

Я взяв рушницю й попрямував до лісу. Боб ішов за мною. Ми досить довго блукали серед повалених бурею дерев і порослих мохом валунів, але не натрапили на жодну галявину, куди можна було б привести коней.


Віннету ІІІ

Полковник Елріх розмовляє з Лосем-Що-Стоїть, Кабаном-Що-Біжить і Малим Вовком. Монтана, 1887–1893 роки. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


Раптом негр, який ішов ззаду, закричав:

— Маса Чарлі! Допоможіть!

Я повернувся до нього і побачив, як Боб прожогом кинувся до товстого бука, підстрибнув, схопився за нижній сук і миттю видерся на дерево.

— Що сталося, Бобе? Що тебе так налякало?

— Маса! Ідіть сюди швидше! Врятувати бідного негра Боба! Кличте сюди всіх людей і вбити чудовисько!

Мені не довелося довго розпитувати, що за чудовисько він мав на увазі, — раптом затріщали гілки і з густого лісу вийшла велетенська тварина. Це був ведмідь породи ґрізлі.

Я не раз чув страшний рик лева, якого араби називають «радом», що їхньою мовою означає «грім»; я чув гарчання бенгальського тигра, і хоча моє серце мимоволі завмирало, я не почував страху. Але від глухого лютого реву сірого ведмедя навіть відчайдушного сміливця охоплює тремтіння, тіло відмовляється слухатися, а зуби цокотять. Марно шукати порятунку втечею або на дереві — лютий хижак, попри величезні розміри, рухається стрімко й дуже вправно вилазить на дерева.

Приблизно за вісім кроків від мене стояв на задніх лапах ґрізлі з роззявленою пащею. Він або я — хтось один із нас має загинути. Я прицілився і послав першу кулю йому в око, другу — в серце, потім відкинув непотрібну вже рушницю і вихопив ніж. Сірий велетень навіть не здригнувся, немов обидві кулі потурбували його не більше, ніж кілька надокучливих бджіл. Він далі сунув на мене, зробив два, три, п’ять, шість кроків і вже підняв лапи, щоб одним ударом зім’яти і знищити того, хто посмів стати на його шляху. Але раптом він хрипко заревів, похитнувся і впав, мало не придушивши мене. Я не промахнувся: перша куля влучила йому в мозок, а друга — у серце. Одного такого пострілу цілком вистачило б, щоб пантера або ягуар одразу впали на землю мертвими, а ґрізлі зумів зробити шість кроків! Ще два такі кроки — і мені настав би кінець!

— Як чудово все зробити маса Чарлі! — закричав із дерева Боб. — Ведмідь точно мертвий?

— Злазь! — наказав я йому.

— Маса Чарлі вбити його назавжди? Він не з’їсти Боба?

— Не бійся, Бобе, він мертвий.

Негр спустився з дерева так само швидко, як і виліз на нього. Однак, опинившись на землі, він не відразу наважився підійти до мертвої тварини. Тоді я, щоб остаточно заспокоїти Боба, нахилився над тушею і встромив ножа між другим і третім ребром.

— Який великий ведмідь, він навіть більше за Боба! Але він не з’їсти Боба, і тепер Боб з’їсти ведмедя.

— Так, цього м’яса нам вистачить надовго. Але особливо смачні ведмежі лапи й окіст.

— Маса Чарлі дати Бобу ведмежі лапи за сміливість?

— Ну звичайно. Почекай мене тут, поки я піду по інших.

— Не залишати мене тут самого! Боб сміливий, але він боятися звіра! А якщо ведмідь ожити?

— Тоді ти знову вилізеш на дерево.

— Коли маса піти, Боб знову вилізти на дерево!

І справді, за мить він знову сидів на гілці. Боб не був боягузом і довів це під час наших сутичок із бандитами в пустелі, але зустріч із ґрізлі може налякати кого завгодно, тож його поведінку цілком можна було зрозуміти.

Перш ніж піти, я оглянув околиці, щоб переконатися, що поблизу не бродить ведмедиця. Не знайшовши ніяких слідів, я подумки подякував Богові за те, що вбитий ведмідь не мав пари. Боб недовго лишався сам. Наші, звичайно ж, почули постріли і прибігли на звук.

Усі погодилися, що це найбільший з досі бачених ведмедів, а Віннету нахилився над тушею й намочив у ведмежу кров свій талісман — мішечок із «ліками».

— Душа ведмедя подякує моєму білому братові. Кулі мого брата швидко і без страждань звільнили його душу від пут тіла, і тепер вона вже в дорозі до Країни вічного полювання його предків.

Індіанці вірять у переселення душ, за їхніми уявленнями, у тілі величезного ведмедя може жити тільки душа славного воїна й мисливця, якого помістив туди Маніту за гріхи.

Ми швидко зняли шкіру з ведмедя, відрізали від туші найбільш ласі шматки, а решту м’яса прикрили гіллям і камінням, щоб до нього не добралися стерв’ятники і дрібні хижаки, які видали б нас.

Поки я бився з ведмедем, Віннету підшукав у лісі по той бік долини відповідну схованку для коней. Ми відвели їх туди, а оскільки ще був білий день, то могли не боятися й розвести вогонь, щоб спекти делікатесні ведмежі лапи. Це був чудовий обід.

Коли стемніло, ми домовилися про порядок вартування, закуталися в ковдри й полягали спати. Ніч минула спокійно. Ні звірі, ні люди нас не турбували. Так само минув і ранок. Ближче до полудня на варту став Сем. Незабаром він повернувся до нас і сказав:

— Вони їдуть.

— Хто? — запитав я.

— Цього я наразі не знаю, бо вони ще дуже далеко.

— Скільки їх?

— Двоє. На конях.

— Дай-но мені поглянути на них.

Я поквапився з Семом до місця його варти й подивився у підзорну трубу. Сумнівів бути не могло: до нас наближалися обидва Морґани. Ще хвилин п’ятнадцять, і вони будуть у долині. Треба було готуватися до зустрічі. Всі сліди нашого перебування ми старанно знищили, крім того, нас було більше, тож можна було не боятися.

Раптом у кущах пролунав тріск, і я схопився за рушницю з думкою, що до нас таки забрела подруга вчорашнього ведмедя. Уважно прислухавшись, я зрозумів, що звуки видавали двоє істот, які спускалися в долину.

— Чорт забирай, Чарлі, хто там ще? — тихо вилаявся Сем.

— Зараз побачимо, — пошепки відповів я.

Ми нерухомо лежали у густому чагарнику і чекали. Через кілька хвилин ми вже розуміли, що маємо справу не з тваринами, а з людьми. Це було двоє чоловіків, які вели за собою коней. І ці двоє були Капітан і Кончес. Утомлений вигляд їхніх коней свідчив про те, що в дорозі їм було нелегко. Вони зупинилися за кілька кроків від кущів, де лежали ми з Семом.

— Ну слава Богу! — полегшено зітхнув Капітан. — Не хотілося б мені коли-небудь повторити наш шлях. Схоже, ми встигли вчасно, до нас тут ще не побував ніхто.

— Чому ви в цьому так упевнені? — запитав його Кончес.

— До моєї схованки ніхто не влазив. Морґани могли в’їхати в долину тільки з цього боку, але я не бачу їхніх слідів. А хто ще, крім них, може сюди дістатися?

— Мабуть, так воно і є. А про цих Священне Вухо й Вбивчу Руку ви не думали?

— Їх поки що не варто брати до уваги. Якщо вони і зважилися вирушити навздогін за Патріком та його батьком, то неодмінно зустрілися з команчами й відмовилися від свого наміру.

— Але ким тоді був той білий мрець, що сплив на Ріо-Пекос, а також індіанець у воді, який втік від нас?

— Це нас не має турбувати. Нам ніхто не може зашкодити, бо за нами йдуть команчі, і кожен, хто спробує вистежити нас, натрапить спочатку на них.

— А якщо індіанці не пішли за нами?

— Пішли, в цьому немає ніяких сумнівів. Подумай сам: у них за спиною з’являються двоє білих та індіанець, найпевніше апач, хоч я й не думаю, що він попхається аж сюди. Що в такому разі мали б зробити команчі? Спочатку вбити апача, а потім кинутися навздогін за білими. А ми так поспішали, що лишили слідів не менше, ніж стадо бізонів.

— І що буде, коли вони наздоженуть нас?

— Нам немає чого боятися, я курив з ними люльку миру. Вони здивуються, що ми не дали про себе чути, і мені доведеться дещо розповісти їм про Лейтенанта. Чорт! А ось і він.

— Точно! Це Патрік із батьком.

— Нарешті ми його впіймали. Тепер йому час довідатися, чим загрожує зрада друзів!

— Вони приїхали самі, і це справді доводить, що команчі йдуть нашим слідом. Капітане, а ви справді хочете забрати скарби сьогодні ж і при мені?

— Так.

— І чиїми вони будуть?

— Нашими, звичайно.

— Що маєте на увазі під «нашими»? Всю нашу компанію чи лише нас двох?

— А як би ти хотів?

— Думати — це одне, а вимовити вголос — зовсім інше. Але якщо згадаєте, що сталося в нашому таборі, Капітане, то, напевно, погодитеся зі мною, що нам туди краще не повертатися. Після довгих поневірянь хочеться пожити спокійно. Тих грошей, які лежать у схованці, вам вистачить, щоб мати все, що потрібно, а дещо перепаде й мені.

— Ти говориш, як книжка пише, і я мушу визнати, що багато в чому маєш слушність. Але насамперед треба провчити цих двох негідників. Ходімо подалі в долину, я знаю там одне гарне місце для засідки, звідти схованку видно як на долоні.

Невже Капітан мав на увазі те місце, де ми стали табором? Вони йшли просто в наші руки, не ховаючись, упевнені, що в долині нікого, крім них, немає — навіть не звернули уваги на ледве помітні сліди в траві, залишені мною і Семом. Щоправда, побачити їх могло тільки досвідчене око жителя прерії.

Наші товариші почули кроки розбійників та дожидалися їх зі зброєю в руках. Досі не можу забути обличчя цих джентльменів, коли вони вийшли з-за кущів і несподівано опинилися віч-на-віч з тим самим індіанцем, на якого безуспішно полювали. Я ледь стримався від реготу.

— Гобліне! — вигукнув розгублений Кончес, побачивши свого побратима.

— Гоблін? — здивовано вигукнув Капітан, все ще не розуміючи, де він опинився. — Як тобі вдалося дістатися сюди, і хто ці люди?

Я підійшов до нього ззаду і по-дружньому поплескав по плечу.

— Ми всі чудово знаємо один одного, Капітане. Сідайте, будьте як удома.

— А ви хто такий, сер? — запитав він, розгублено обертаючись до мене.

— Не поспішайте, я зараз представлю вам усіх по черзі, а себе — аж на останку. Цей чорношкірий пан називається Боб, він був найкращим другом добре вам знайомого містера Вільямса. Цей білий джентльмен — містер Маршалл Вільямс із Луїсвілла, у нього є невідкладна справа до Морґанів, які збираються викрасти з гнізда ваші яйця і втекти. Цього червоношкірого джентльмена звати Віннету. Вам, напевно, не раз доводилося чути його ім’я, тому звільніть мене від обов’язку пояснювати, що воно означає. Дозвольте також представити Сема Гаверфілда, якого вся прерія знає під іменем Священне Вухо. І нарешті ваш покірний слуга — Вбивча Рука.

Жах охопив Капітана. Затинаючись, він пробелькотів:

— Невже… Чи ж можливо…

— Чому ж ні? Влаштовуйтеся зручніше. Нам є про що поговорити. До речі, як ви обійшлися без пістолета, який я дозволив взяти собі на пам’ять? Того вечора я з насолодою слухав вас. Не менше мені сподобалися ваші промови позавчора, коли ви спостерігали за команчами. Бобе, візьми у джентльменів зброю і зв’яжи їм руки й ноги.

— Сер! — обурився Капітан.

— Спокійно! Ми будемо говорити з вами так, як ви того заслуговуєте. І не витрачайте намарне сили, бо ще до того, як Морґани в’їдуть у долину, ваші роти будуть заткані кляпами, або ж ви можете й не дожити до цього моменту.

Усе це трапилося так швидко й несподівано для розбійників, що вони навіть не думали опиратися.

— Пане Капітане, де саме та схованка, до якої прямують Морґани? — запитав я.

— Все, що там лежить, — моє! — заверещав ватажок зграї.

— Вам так тільки здається. Я ж вважаю, що ви не маєте жодного права на закопані там скарби — хоча б тому, що кат не повинен успадковувати майно своїх жертв. Але можете не відповідати. До схованки нас виведуть Морґани. До речі, що сталося з трьома купцями, за якими пішов ваш Лейтенант з трьома спільниками, що переховувалися під виглядом скупників хутра?

— З купцями? Гм, чесно кажучи, я не знаю…

— Гаразд! Я здогадуюся. А де тепер ваші псевдо-скупники хутра?

— Двоє з них, мабуть, уже в таборі. А третього дорогою вбив Лейтенант. Ми знайшли його тіло.

— Так я й думав! А тепер дозвольте мені ще раз попередити вас про потребу поводитися розумно. Бобе, перевір вузли і запхай їм у роти кляпи. Даруйте, панове, але ми не хочемо, щоб ви випадково видали нас Морґанам.

Щойно ми закінчили з ними, як біля входу в долину з’явилися негідник-батько та його нічим не кращий син. Вони поводилися так само необачно, як Капітан із Кончесом: зупинилися на мить, оглянули околиці, пришпорили коней і поскакали вперед. З їхньої поведінки можна було зробити висновок, що в долині вони надовго затримуватися не збираються.

За кроків двадцять від нашого сховку росло кілька густих кущів ожини. Туди й попрямували обидва вершники.

— Це тут, батьку, — сказав Патрік.

— Тут? Ніколи б не подумав, що тут можуть бути заховані скарби.

— У нас мало часу, слід поквапитися. Ми так і не дізналися, хто ті двоє білих і чи вдалося команчам схопити їх.

Вони зістрибнули з коней, пустили їх до води, і, поки стомлені дорогою тварини тамували спрагу, грабіжники відклали зброю й почали ножами викорчовувати колючі кущі.

— Є! — урочисто промовив нарешті Патрік, витягуючи з ями згорток із дубленої бізонячої шкури.

— І це все? — здивувався Морґан-старший.

— Все, але цього достатньо. Тут банкноти і цінні папери. Швидше зариваємо яму й негайно в дорогу.

— А я раджу вам почекати з від’їздом!

Ці слова вимовив Сем. Я тим часом став між розбійниками і їхньою зброєю, а Віннету і Боб взяли їх на приціл. Сем стояв перед ними, як тигр, який збирається захистити свою здобич за всяку ціну. Спершу вони були вражені, але швидко отямилися й навіть спробували кинутися до рушниць. Однак на їхньому шляху стояв я з двома зведеними револьверами.

— Залишайтеся на місці, бо кожен крок може коштувати вам життя.

— Хто ви такі? — запитав Фред Морґан.

— Вам усе пояснить ваш син Патрік, він же містер Двожильний, він же Лейтенант.

— Хто дав вам право затримувати нас?

— Ми самі. Так само, як ви самі дозволили собі вбити містера Маршалла в Луїсвіллі, напасти на поїзд, спалити ферму Сема Гаверфілда й убити його дружину й дитину. Будьте ласкаві — ляжте на землю долілиць.

— Ви ще пошкодуєте!

— Навряд. Перед вами вождь апачів Віннету, Священне Вухо, якого раніше звали Семом Гаверфілдом, а мене ви, напевно, знаєте з розповідей вашого сина. Я рахую до трьох, той, хто на слові «три» залишиться на ногах, дістане кулю. Один, два…

Скрипнувши зубами і стиснувши кулаки від безсилої люті, Морґани підкорилися.

— Бобе, зв’яжи їх!

— Боб зробити красиві вузли, міцні, — бурмотів негр, спритно стягуючи грабіжникам руки й ноги.

Бернард побачив, що негідники схоплені, і підійшов до нас. Коли Морґан, повернувши голову, впізнав сина вбитого ним ювеліра, очі його наповнилися жахом, наче він побачив привида.

— Маршалл!

Бернард не вимовив ні слова. В очах його читалася рішучість відімстити вбивці. Кров за кров.

— Бобе, приведи сюди інших, — наказав Сем. — Не варто відкладати суд. Нам теж не слід тут затримуватися, тому негайно почнемо й назавжди вирішимо долю негідників.

Негр привів Кончеса й Капітана, з ними прийшов і Гоблін, який намагався не заважати нам і поводився краще, ніж можна було сподіватися від стейкмена.

— Хто буде говорити першим? — запитав Бернард.

— Чарлі, — відповів Сем.

— Ні, — відмовився я. — Ми всі зазнали горя від цих негідників, за винятком Віннету. Він вождь прерії, нехай він і каже перший.

Ніхто не перечив. Апач теж кивнув на знак згоди.

— Вождь апачів чує голос Духа прерії і буде справедливим суддею блідолицих. Нехай мої брати візьмуть до рук зброю, бо тільки воїни мають право судити.

Ми підкорилися, бо таким був індіанський звичай.

— Як звати цього білого? — почав Віннету.

— Гоблін, — відповів Сем.

— Що він зробив?

— Грабував подорожніх у пустелі.

— Чи мої брати бачили, щоб убив він когось із друзів моїх білих братів?

— Ні.

— Чи він добровільно зізнавався у вбивствах?

— Ні.

— Кому він допомагав досі — розбійникам чи моїм братам?

— Нам.

— У такому разі нехай мої брати вирішують серцем, а не зброєю. Віннету повернув би свободу цій людині, але якщо він повернеться до стерв’ятників пустелі, його чекає смерть.

Всі без вагань погодилися з рішенням Віннету. Я взяв рушницю і ніж Фреда Морґана і простягнув їх Гобліну зі словами:

— Візьміть цю зброю. Ви — вільний.

— Дякую вам, сер! — вигукнув щасливий Гоблін. — Я не розчарую вас.

Вираз його обличчя свідчив, що він щиро збирається дотримати свого слова.

— Хто цей блідолиций? — продовжував Віннету.

— Він був ватажком зграї грабіжників.

— Він помре. Білі брати згодні з моїм рішенням?

Ніхто не заперечив. Таким чином вирок було підтверджено.

— А як його звати?

— Кончес.

— Таке ім’я зазвичай беруть собі розбійники з Півдня. Ким він був?

— Він — стейкмен із Льяно-Естакадо.

— Що його привело сюди?

— Він хотів пограбувати своїх же спільників. У нього дві душі і дві мови.

— Нехай він теж помре!

І цього разу ніхто не став на захист звинуваченого. Віннету продовжував:

— Але вони не загинуть від руки чесного воїна, — продовжував Віннету. — Їх уб’є людина, така ж, як і вони. Як звати молодого блідолицього?

— Патрік.

— Зніміть із нього ремені, і нехай він кине засуджених у воду, щоб вони втопилися, — ніяка зброя не повинна торкнутися їхніх тіл, вони мають померти ганебною смертю.

Боб розв’язав Патріка, і той виконав наказ з готовністю пропащого негідника. Він знав, що йому не жити, і тому, мабуть, догідливо, з якоюсь злорадною улесливістю розправився з колишніми своїми товаришами. Я відвернувся, щоб не бачити страти цих двох, хоч вони й дістали по заслузі. Пролунало два глухих сплески, і Капітан та Кончес, міцно зв’язані по руках і ногах, пішли на дно.

Виконавши вирок, Патрік покірно дозволив знову себе зв’язати. У нього, зрештою, не було іншого виходу.

— Хто ці двоє блідолицих? — запитав Віннету.

— Батько та син.

— У чому їх звинувачують мої білі брати?

— Я звинувачую їх у вбивстві моєї дружини і сина, — першим відгукнувся Сем.

— Я звинувачую старшого з них у вбивстві мого батька, — вимовив Бернард.

— Я звинувачую старшого в нападі на поїзд і вбивстві залізничника, а молодшого — у спробі вбити мене та інших моїх товаришів у пустелі Льяно-Естакадо, — додав я. — Цього достатньо, ми можемо не перераховувати всі їхні злочини.

— Мій білий брат слушно каже: досить того, що ми знаємо. Вони повинні померти. Нехай чорний чоловік уб’є їх!

— Стоп! — вигукнув Сем. — Я не згоден! Я стільки років шукав їх. Вони завдали мені більше зла, ніж іншим, і їхні життя належать мені. На прикл'aді моєї рушниці не вистачає двох позначок! Коли вони нарешті заплатять за свій злочин, Священне Вухо заспокоїться й разом зі своєю Тоні знайде останній притулок в одній із гірських ущелин або на просторах прерії, де біліють кістки тисяч мисливців.

— Мій білий брат справедливий, він вимагає того, що належить йому по праву. Нехай Священне Вухо візьме убивць собі — він має право вчинити з ними все, що схоче.

— Семе, — вимовив я тихо, нахиляючись до старого вестмена, щоб ніхто інший не почув моїх слів, — не заплямовуйте себе кров’ю вбивць. Така помста не достойна християнина і є гріхом. Віддайте їх негрові.

Мисливець затято дивився в землю й мовчав. Поки він роздумував, я разом із Бернардом відійшов до коня Фреда Морґана і зазирнув до кобури на сідлі. Там лежало лише кілька перлин, які Бернард відразу ж упізнав. Потім ми обшукали вбивцю ювеліра і знайшли за підкладкою його шкіряної куртки пакунок із грошима. Сумнівів не було — то були гроші, що їх він відібрав у Гольферта. Бернард забрав гроші собі.

І тут раптом долинуло ледь чутне тривожне пирхання з того місця, де стояли наші коні. Мені здалося, що це був мій мустанг. Я підійшов до нього й побачив, що в нього розширені з переляку очі, а сам він гризе вудила й намагається розірвати пута, що стягують його передні ноги. Це означало, що поблизу нишпорив дикий звір або, ще гірше, індіанці. Я зараз же голосно крикнув, намагаючись попередити друзів, але вони не почули мене — повітря здригнулося від дикого пронизливого виття.

Я визирнув із-за густих гілок і побачив страшну картину: долину заполонив велетенський натовп індіанців. Троє команчів притискали до землі Сема, а четвертий в’язав його. Кілька лас'o затягнулися на тілі Віннету, і вороги вже волокли його по землі. Гоблін лежав з розтрощеним черепом, а Бернарда взагалі не було видно за стіною червоношкірих. Боба я теж не побачив.

Отже, команчі-ракурро справді йшли слідами Капітана та Кончеса й зуміли застати нас зненацька. Що я міг зробити? Кинутися на допомогу друзям? Це було б чистим божевіллям. Мені залишалося тільки спробувати втекти. Я міг би вбити десяток або й два червоношкірих, але інші оточили б мене і взяли в полон.

Крім Гобліна, не вбили наразі нікого, а знаючи звичаї команчів, я був упевнений, що вони поведуть бранців у свої стійбища, щоб поставити біля стовпів тортур і насолодитися їхніми муками. Тож я повернувся до свого коня, відв’язав його, взяв за вуздечку і став дертися вгору крутою стежкою, що веде в гори. Часу було обмаль, адже червоношкірі точно бачили, як я пішов у кущі під час розмови, тож за кілька хвилин вони кинуться за мною навздогін. Я мусив за всяку ціну зберегти власне життя і свободу, щоб спробувати згодом якось виручити товаришів.

Через кілька годин шаленої гонитви я під’їхав до річки з кам’янистим руслом і скерував мустанга у воду. На каменях, що омиваються гірським потоком, не залишається слідів, тому я довго їхав вгору за течією, потім вибрався на берег, обмотав копита мустанга ганчір’ям і в обхід повернувся до долини, звідки й почав свою втечу.

Сонце уже зайшло, коли я побачив гірське пасмо, за яким лежала проклята долина. Далі мені не слід було їхати, тож я знайшов у лісі вкриту мохом галявину, і там влаштував собі нічліг. Мій кінь був настільки втомлений після бігу з замотаними копитами, що навіть не хотів пастися, а просто ліг біля мене.

Як миттєво все змінилося! Однак на роздуми і смуток часу не було, треба було діяти. І насамперед добре виспатися. Я подумки віддав себе на захист Богові, заплющив очі й розплющив їх аж тоді, коли сонце вже вийшло на небо. Проспав я довгенько. А коли прокинувся, то насамперед пішов шукати місце, де мій кінь міг би трохи попастися. Там я прив’язав коня й пішки попрямував до місця вчорашнього бою. Я усвідомлював, що мій задум був небезпечним, але іншого виходу в мене не було, оскільки я хотів допомогти друзям. Крок за кроком я пробирався до вершини хребта і робив це так обережно, що мені знадобилося години дві на дорогу, яку піший мандрівник подолав би за десять хвилин. У долину я спускався ще обережніше й повільніше. Коли ж зупинився під старим величезним дубом, щоб відпочити й роздивитися довкола, то раптом почув чийсь тихий свист.

Я озирнувся і нікого не побачив.

Свист повторився.

Цього разу мені здалося, що звук долинає зверху. Я підняв голову, але як не напружував зір, не помітив у гілках нікого.

— Маса Чарлі! — почув я свистячий шепіт.

Он воно що! Вгорі, під самою кроною, було дупло, з якого визирало чорне обличчя Боба.

— Почекайте, маса, Боб зараз спуститься до вас!

З тихим шелестом розсунулися кущі ліщини, які росли довкола дуба, і я побачив перед собою негра.

— Заходьте, маса Чарлі. Жоден індіанець не знайде тут розумного Боба й маса.

Тут я почув звук, схожий на шурхіт сажотруса в димарі: мабуть, саме такий звук чує людина, коли сидить у кімнаті. Внизу, біля коріння, дуб тріснув, і через ту тріщину ми залізли до зогнилої середини стовбура.


Віннету ІІІ

Риболовля. Міннесота, 1908 рік. Фото Роланда Ріда.


— Як ти знайшов цю чудову схованку? — здивовано запитав я.

— Боб бігти і побачити звір. Звір залізти в дерево і виглянути звідти. Боб розумний, він зробити так само.

— А що це був за звір?

— Боб не знати. Не дуже великий, хвіст і два очі.

З цього детального і красномовного опису я зробив висновок, що негра до дупла привів єнот.

— А коли ти знайшов дупло?

— Як тільки індіанці прийти — Боб побігти і сховатися тут.

— Ти сидиш тут з учорашнього дня? Тоді розповідай негайно, що тобі вдалося побачити й почути.

— Багато-багато червоношкірі.

— І більше нічого?

— Хіба маса Чарлі цього мало?

— Вони проходили тут?

— Проходили, але не помітили Боб. Потім було темно, вони розпалити вогонь і смажити ведмідь, який убив маса Чарлі. Вони з’їсти наш ведмідь, маса!

Обурення простодушного негра було цілком справедливим і зрозумілим, але не міняло доконаного факту. Та й мене в ту мить більше хвилювала доля наших товаришів, а не ведмежої туші.

— Що було потім, Бобе?

— Потім був ранок, індіанці пішли.

— Куди?

— Боб не знати, бо не йти за індіанці. Але бачити через віконце, як вони йти і вести маса Віннету, маса Сем і маса Бернард. У них на руки і ноги багато-багато мотузки.

— Розповідай усе, Бобе, не тягни.

— А потім індіанці бігати по ліс і шукати Боб, але він розумний і хитрий, тому вони не знайти Боб.

— Скільки червоношкірих залишилося в долині?

— Боб не знати скільки, але знати де. Там, біля ведмідь. Боб бачити їх через віконце.

Я подивився вгору. Дійсно, можна було пробратися ще вище всередині дерева. Боб це довів. Упираючись руками і ногами в стінки порожнього стовбура, я видерся до дупла, яке Боб називав віконцем, і визирнув. Звідти, з перспективи пташиного лету, було видно протилежний схил долини. І справді, під буком, на якому рятувався від ведмедя Боб, сидів навпочіпки індіанець. Мабуть, команчі, перш ніж піти, поставили в долині вартових, щоб зловити нас із Бобом, якби ми вирішили повернутися. Що мені залишалося? Я знову спустився до негра.

— Бобе, я побачив там тільки одного червоношкірого.

— В інше місце є ще один і ще один, але Боб не знати де.

— Чекай мене тут, поки я не повернуся.

— Маса Чарлі хоче піти? Ні, ні, залишатися з Бобом!

— Не бійся, Бобе. Я повинен піти, щоб урятувати наших друзів.

— Врятувати маса Бернард? Врятувати маса Віннету і маса Сем! — зрадів Боб.

— Тоді сиди тихо, щоб тебе не помітили червоношкірі.

Я покинув нашу схованку в дереві. Все складалося не так уже й погано: я був не один, Боб міг знадобитися для виконання мого непростого плану. У глибині душі я віддавав належне хитрощам індіанців, які лишили засідку біля ведмежої туші, — вимушений ховатися втікач не має можливості полювати і, щоб не померти з голоду, спробує повернутися до м’яса на свою загибель.

Через годину я вже був в іншому кінці долини за декілька кроків від індіанця, якого бачив із «віконця».

Червоношкірий сидів непорушно як пам’ятник. Він не рухав жодним м’язом, окрім двох пальців на правій руці, якими бавився свистком з обпаленої глини, що висів на його шиї. За допомогою таких свистків команчі наслідують крик грифа. Він був дуже молодий — мав років вісімнадцять, можливо, вперше брав участь у військовому поході. Охайний, розшитий дрібним бісером одяг і хороша зброя видавали в ньому сина вождя. У мене не піднімалася рука вбити його, обірвати це молоде, повне надій життя. Ні.

Я тихенько прокрався вперед, схопив лівою його за шию, а правою обережно вдарив його. Такий удар не знешкодив би дорослого, загартованого в боях воїна, але юнак миттю знепритомнів. Я зв’язав молодому команчу руки й ноги, тицьнув йому до рота кляп, зняв з його шиї свисток і подув у нього.

Пролунав різкий, протяжний звук, і тут же, немов у відповідь, щось зашаруділо в кущах і звідти вийшов старий індіанець. Він навіть не встиг здивуватися — я оглушив його ударом прикл'aда, зв’язав і поклав коло юнака. Я не збирався їх убивати, хотів лише знешкодити.

Безумовно, команчі залишили в долині більше ніж двох воїнів. Але кликати їх тим же свистком було небезпечно, тому я вирішив знайти місце, де індіанці сховали своїх коней. Просуваючись обережно вздовж узлісся, я тихенько заіржав, наслідуючи голос мустанга, і тут же мені пощастило: з лісу долинуло іржання у відповідь. На одній з галявин стояли стриножені індіанські коні. Їх було шестеро, отже, ще четверо команчів сиділи в засідках у різних кінцях долини й чекали на мою появу. Але вони, очевидно, зачаїлися десь далі звідси, тож у мене було достатньо часу підготуватися до зустрічі.

Я підняв на плече молодого індіанця і поніс його до дуба, де чекав на мене Боб. Він раз у раз визирав у «віконце» і, побачивши мене, вистрибнув назустріч.

— Ах, маса Чарлі зловити індіанець! Маса вбити індіанець?

— Ні, Бобе. Він живий. Я просто хотів взяти його в полон. Ти повинен допомогти мені врятувати містера Бернарда.

— Як це зробити?

— Ти візьмеш цього індіанця і потягнеш його вгору по схилу, а потім донизу — поки не дійдеш до великого клена. Там чекай на мене.

— Боб усе зробити, маса!

— Але ні в якому разі не розв’язуй червоношкірого — інакше він тебе вб’є.

— Ні, маса, Боб не хоче, щоб його вбити!

— Роби, як я тобі сказав.

Величезний негр легко взяв на спину хлопця і поніс його до перевалу геть із долини, а я повернувся до індіанських коней. Переді мною було важке завдання — вкрасти відразу всіх шістьох коней. Але самому мені це зробити було легше, ніж із допомогою негра, бо індіанські коні чомусь страшенно не люблять негрів і не слухаються їх. А не можна було допустити, щоб команчі, помітивши зникнення свого товариша, рушили навздогін.

Я зауважив ще раніше, що скарби, які ми захопили в таборі грабіжників, зникли. І вкотре переконався, що золото цілком справедливо називають «смертоносним пилом». Із сотні людей, які вирушають на пошуки золота на Дикому Заході, живими залишаються хіба десятеро, не більше. Блиск і брязкання спокусливого диявольського металу будить злих демонів, і тільки під заступництвом сильного закону зло, заховане в золоті, перетворюється на благо.

Я зняв з коней попруги і прив’язав голову одного коня до хвоста іншого, а тоді схопив першого за вуздечку і повів за собою. Тварини впиралися, невдоволено пирхали, але я, хоч і не без зусиль, зумів перетягнути їх через перевал і провести донизу. Тепер індіанці лишилися без коней і не могли поїхати по підмогу. Таким чином їхня місія зловити нас із Бобом була приречена на поразку.

Негр сидів під старим кленом, не зводячи очей із бранця. Він явно відчував себе ніяково сам на сам із червоношкірим, хоча в того були зв’язані руки й ноги. Побачивши мене, Боб полегшено зітхнув і радісно усміхнувся.

— Як добре, що маса Чарлі повернутися! Індіанець робити страшні очі, страшні, як сам диявол. Він бурчати і хропіти, як тварина, і чорний Боб вдарити його по щоці, щоб він замовкнути.

— Ти не повинен був його бити, Бобе. Той, хто вдарив індіанця по обличчю, стає його смертельним ворогом. Тепер, якщо колись він опиниться на волі й зустріне тебе, тобі кінець.

— Чорний Боб кінець? Тоді краще відразу вбити індіанця, щоб він не вбити Боба.

З цими словами негр дістав ніж і приставив його до грудей бранця.

— Зупинись, Бобе! Якщо ми збережемо йому життя, він допоможе нам звільнити містера Бернарда.

Я вийняв кляп із рота індіанця.

— Нехай мій червоношкірий брат дихає вільно, але говорити він буде тільки з мого дозволу.

— Ма-Рам буде говорити коли захоче, — відповів індіанець. — Навіть якщо я буду мовчати, блідолиций все одно вб’є мене й візьме мій скальп.

— Мій червоношкірий брат помиляється, — заперечив я. — Ма-Рам буде жити і збереже свій скальп, бо Вбивча Рука вбиває ворога тільки в чесному бою.

— Блідолицього звати Вбивча Рука? Уфф!

— Я кажу правду. Ма-Рам не є моїм ворогом, а навпаки — братом. Він проведе Вбивчу Руку до вігвама батька.

— Батько Ма-Рама — вождь ракурро То-Кей-Хун, Рогатий Бик. Він уб’є мене, якщо довідається, що я потрапив у полон до блідолицього.

— Мій брат хоче, щоб я повернув йому свободу?

Юнак здивовано подивився на мене.

— Хіба Вбивча Рука може звільнити воїна, чий скальп і життя належать йому?

— Якщо мій червоношкірий брат дасть мені слово, що не спробує втекти і піде зі мною до вігвама свого батька, то я зніму з нього пута і дам коня та зброю.

— Уфф! У Вбивчої Руки міцний кулак і велике серце. Він не схожий на інших блідолицих. Чи можу я бути впевненим, що він говорить те, що думає?

— Я ніколи не обманюю. Чи буде мій червоношкірий брат коритися мені, поки ми не опинимося віч-на-віч із То-Кей-Хуном?

— Ма-Рам підкориться волі Вбивчої Руки!

— Тоді нехай Ма-Рам прийме з моїх рук дим миру і нехай його душа перетвориться на дим, а тіло — на попіл, якщо він порушить своє слово.

Я вивів зі схованки мого мустанга і дістав із сумки дві сигари. Це були тонкі гаванські сигари, які я прихопив у таборі розбійників. Звільнивши бранця, я посадив його поруч із собою, і ми закурили, дотримуючись ритуалу викурювання люльки миру.

— Хіба у блідолицих немає Великого Духа, який би дав святу глину для того, щоб зробити люльку миру? — запитав Ма-Рам після того, як були вимовлені звичайні в таких випадках слова.

— Великий Дух блідолицих могутніший і сильніший за всіх інших духів, і він дав багато глини для трубок. Але блідолиці курять люльки тільки у своїх вігвамах, а в прерії п’ють дим світу з сигар, які займають набагато менше місця.

— Уфф! Сікарр! Великий Дух блідолицих дуже мудрий. Сікарр зручніше, ніж люлька! — здивувався простодушний хлопець, безбожно перекручуючи нове слово.

Боб, який усе ще боявся, що індіанець не пробачив йому ляпаса, зауважив, що ми мирно сидимо і куримо, тож вирішив приєднатися до нас, щоб уникнути помсти.

— Маса Чарлі, можна і Боб покурити дим миру з індіанець! — попросив він.

— Ось і тобі сигара, але кури її в дорозі. Нам уже час рушати, — відповів я.

Команч узяв з приведених мною коней свого і стрибнув йому на спину. Боб сів на другого коня, а інших я повів за своїм мустангом.

Я встиг уже добре вивчити звичаї індіанців. Тепер у мене не було жодних причин боятися, що він втече від мене. Поміж долиною, у якій ми перебували, і тим місцем, де було взято в полон наших друзів, тягнулася горбиста місцевість. Ми обігнули гірський хребет, що відокремлював нас від тієї долини, і виїхали на рівнину. Нас не могли не помітити. Індіанці, яких залишили охороняти вхід у долину, побачивши нас, підняли жахливе виття, але ми не боялися їхніх криків: без коней вони не могли кинутися навздогін. Ма-Рам, попри свій юний вік, так добре володів собою, що його обличчя навіть не здригнулося. Він мовчки й не озираючись їхав поруч зі мною.

Під вечір ми вже дісталися до Ріо-Пекос і зупинилися на нічліг. У саквах індіанця був солідний запас в’яленого м’яса, тому ми могли не гаяти часу на полювання. Відстань між нами й команчами, яких я обвів круг пальця в долині, нікому не вдалося б подолати пішки за ніч, тож можна було нічого не боятися. Ні жестом, ні словом Ма-Рам не видав своїх тривог і відразу ліг спати. Ми з Бобом по черзі стояли на варті. На світанку я зняв збрую з чотирьох непотрібних нам уже коней і загнав їх у воду. Тварини перепливли річку і зникли в лісі на протилежному березі. Ма-Рам мовчки спостерігав за моїми діями.

Сліди, за якими ми йшли, чітко виднілися на траві, а це свідчило про те, що команчі не сподівалися переслідування. Їхній загін тримався правого берега річки і рухався вниз за течією до того місця, де Ріо-Пекос впадає у глибокий каньйон у Сьєрра-Гваделупе. Там сліди розходилися, і я довго сушив собі голову, не розуміючи, навіщо індіанці розділилися. Чимало з них повернулося в гори, а решта продовжила попередній шлях.

Я зістрибнув з коня й уважно оглянув сліди. Добре відомі мені відбитки копит старої Тоні вели вздовж річки. Незадовго перед тим ми натрапили на сліди їхньої ночівлі.

— Сини команчів вирушили на могилу великого вождя? — запитав я Ма-Рама.

— Мій брат сказав правду.

— А ті, — вказав я на слід загону, який пішов уздовж річки, — повели бранців до вігвамів команчів?

— Так наказали вожді ракурро.

— Сини ракурро взяли з собою скарби блідолицих?

— Вони залишили їх у себе, оскільки не знають, кому з блідолицих належить золото.

— Де стоять їхні вігвами?

— У прерії, на березі річки, яку білі люди називають Ріо-Пекос.

— Ти хочеш сказати, у прерії між тими двома гірськими хребтами?

— Так.

— У такому разі ми не підемо по сліду, а повернемо на південь.

— Мій білий брат — мудрий воїн, але зараз він помиляється. У горах на південь звідси немає води ні для нас, ні для коней.

Я уважно подивився йому в очі.

— Чи бачив колись мій брат-команч гори біля великої річки, де би не було води? Струмки течуть у долину з кожної гори.

— Мій блідолиций брат скоро сам переконається, чия правда!

— Я здогадуюся, чому Ма-Рам не хоче йти в гори.

— Тоді нехай мій брат скаже мені про це.

— Сини ракурро їдуть із бранцями вздовж річки. Якщо я подамся на південь, то наздожену їх ще до того, як вони доберуться до своїх вігвамів.

Зрозумівши, що я розгадав його хитрість, індіанець замовк.

Уздовж річки вели сліди шістнадцяти коней, а це означало, що Віннету, Сема і Бернарда охороняють тринадцять воїнів. Моїх друзів точно добре зв’язали, тож мені доводилося покладатися радше на хитрість, ніж на перемогу силою.

Саме тому я повернув на південь. Місцевість була мені незнайома, а Ма-Рам відповідав на всі мої запитання ухильно, і годі було вивідати щось від нього. Та, попри безліч перешкод, ми перевалили через гірський хребет, і перед нами розкинулася прерія, уздовж якої зміїлася під сонцем Пекос, її береги поросли густим лісом. Ми просувалися дуже повільно.

Ми спускалися з гір, а разом з нами спускався й ліс, він супроводжував нас ще трохи дорогою вздовж річки, яка впадає у Ріо-Пекос, поки біля однієї з численних приток ми не вийшли знову на сліди команчів, які пройшли там напередодні. А неподалік виявилося й місце, де червоношкірі явно відпочивали, чекаючи, поки спаде полуденна спека.

Я теж вирішив зупинитися тут на перепочинок, але не біля самої води, а в найближчих хащах, щоб нас не помітили сторонні очі. І незабаром переконався, що ці заходи безпеки зовсім не були зайвими. Не встигли ми з Ма-Рамом влаштуватися на траві, як до нас прибіг Боб, який водив коней на водопій.

— Маса Чарлі, — злякано вигукнув захеканий негр. — Сюди скакати вершники! Один, два, п’ять, шість! Маса! Нам треба вбити бранця і тікати.

Я миттю вибіг на узлісся. Уздовж річки, вгору за течією, щодуху мчали шестеро коней, але вершників насправді було тільки двоє. Інші четверо коней ледь пересувалися, знемагаючи під важкими мішками. Отож, нам доведеться мати діло лише з двома ворогами, за умови, що вони взагалі вороги нам, адже здалеку я зміг роздивитися, що це були не індіанці, а білі.

Але за ними їхали ще п’ятеро. Це були червоношкірі. Не мине і п’яти хвилин, як індіанці наздоженуть білих. Це могло бути тільки переслідування. Тож я підніс до очей підзорну трубу і не зміг стримати вигуку здивування:

— Господи! Фред і Патрік Морґани!

Що мені тепер зробити? Вбити негідників чи взяти їх живими? Врешті я вирішив не бруднити рук кров’ю убивць, нехай команчі самі все зроблять. Я чекав зі штуцером у руках. Втікачі наближалися до нас, а індіанці скакали за півмилі позаду. Я вже чув сопіння їхніх коней. Тієї миті, коли Морґани порівнялися з нашою схованкою, я двічі натиснув на курок, цілячись у голови коней. Коні повалилися на землю, вершники покотилися додолу, а навантажені тварини заметушилися, намагаючись розірвати ремені й звільнитися. Я збирався напасти на вершників, але тут під’їхали індіанці з бойовими вигуками, до яких долучився й Ма-Рам. Замість того щоб схопити бандитів, які все ще лежали на землі, червоношкірі обступили мене. Над моєю головою нависли три томагавки і два ножі. Але тут подав голос Ма-Рам, він простягнув руку на мій захист і сказав:

— Цей блідолиций — друг Ма-Рама!

Індіанці відступили від мене на крок і почали озиратися, шукаючи очима тих, за ким гналися, проте наслідки їхньої помилки вже неможливо було виправити: Морґани встигли сховатися в кущах. Коні, перелякані стріляниною і виттям індіанців, скочили на диби, розірвали ремені, які їх зв’язували, кинулися в річку і каменем пішли на дно під тягарем своєї ноші. Це було четверо наших коней, навантажених золотом.

Четверо індіанців метнулися навздогін за втікачами, а одного я зупинив, схопивши за руку.

— Нехай мій червоношкірий брат скаже мені, чому команчі переслідують своїх білих друзів.

— У блідолицих зміїні роти й роздвоєні язики. Вночі вони вбили вартового і втекли зі скарбами.

— Із золотом?

— Вони захопили не тільки самородки, але й чарівні листочки, зашиті в шкіру.

З цими словами команч відвернувся від нас і помчав допомагати своїм товаришам. Тепер усе стало ясно: негідники Морґани, не довіряючи команчам, вирішили втекти вночі, прихопивши з собою скарби. «Чарівні листочки» були цінними паперами зі схованки Капітана. На жаль, Пекос глибока і швидка, а там, де нав’ючені коні стрибнули у воду, крутив небезпечний вир. Не зоставалося жодної надії на те, що нам вдасться дістати з річки хоч дещицю «смертоносного пилу».

Що слід було робити тепер? Тривога за долю друзів була набагато сильнішою, ніж жага помсти. За Морґанами гналося п’ятеро досвідчених воїнів, і можна було не сумніватися, що вони не відступлять, поки не схоплять убивць.

— Чому мій білий брат стріляв у коня, а не у вершника? — запитав Ма-Рам. — Хіба Вбивча Рука не навчився правильно цілитися?

— А чому Вбивча Рука не забрав життя Ма-Рама, над чиїм серцем він уже заніс ніж для удару? Я вбив коней, щоб зупинити вершників і поговорити з ними.

— Якщо Вбивча Рука хоче поговорити з ними, то повинен тепер рушити навздогін разом зі своїми червоношкірими братами.

Я ледве стримав посмішку. Юнак намагався відмовити мене від пошуку бранців.

— Воїни ракурро розумні й мужні. Їм не потрібна допомога Вбивчої Руки. Вони самі зловлять блідолицих і приведуть їх у свої вігвами. Нехай Ма-Рам сідає на коня і їде за мною.

Ця подія відбила у мене охоту відпочивати. А до того ж я зробив важливе відкриття: досі наші друзі їхали під охороною тринадцяти воїнів, тепер від цього числа слід було відняти Морґанів, команчів, які гналися за Морґанами, і вбитого вартового, а це означало, що бранців супроводжує тільки п’ятеро індіанців. З’явилася надія, що мені вдасться звільнити їх.

Ми пустили коней галопом і помчали вперед. До сутінків ми встигли подолати великий шматок дороги, і я, ретельно обстеживши сліди, зробив висновок, що загін із бранцями був тут опівдні. Втеча Морґанів, убивство вартового і переконаність, що за ними ніхто не женеться, сповільнили їхній темп. Вже сутеніло, а ми все ще йшли по сліду. Ма-Рам видивлявся місце для ночівлі та через кожну пройдену милю пропонував нам зупинитися на відпочинок. Однак я вперто підганяв свого мустанга і дозволив усім сп'iшитися та лягти спати, лише коли стало вже зовсім темно.

На світанку ми продовжили переслідування. Тепер нам допомагали витоптані стадами бізонів стежки, де коням було легше рухатися. Сліди свідчили про те, що команчі випереджають нас лише на кілька годин. Я сподівався наздогнати їх до полудня, але доля розпорядилася інакше. На одній з галявин ми побачили, що трава була затоптана копитами безлічі коней, і далі маленький загін із бранцями рушив разом зі зграєю червоношкірих, яка незрозуміло звідки з’явилася і в якій налічувалося щонайменше сорок осіб.

— Уфф! — вигукнув Ма-Рам.

Він більше нічого не додав, але в очах блиснула радість. Я прекрасно його розумів. Його родичам тепер не слід було боятися мене.

— Як далеко звідси до табору команчів? — запитав я юнака.

— Ракурро не мають табору, вони живуть у великому селищі, більшому, ніж міста блідолицих, і тільки на час полювання ставлять табори. Якщо мій брат поїде швидко, то буде там ще до того, як сонце сховається за травами прерії.

В обід ми зробили невеличку перерву, і справді ближче до вечора вдалині з’явилося кілька темних смуг, у яких я, подивившись у підзорну трубу, впізнав довгі ряди вігвамів. Це був тимчасовий табір — тільки на сезон полювання на бізонів. Мабуть, зайняті бранцями команчі забули навіть виставити вартових, бо ми зуміли безперешкодно під’їхати до крайніх вігвамів. Однак я вирішив не заїжджати далі.

— Це вігвами команчів? — запитав я Ма-Рама, зупиняючи коня.

— Так, — відповів він.

— Ми зустрінемо тут великого вождя То-Кей-Хуна?

— Батько Ма-Рама ніколи не покидає своїх воїнів.

— Нехай мій червоношкірий брат сповістить великого вождя, що Вбивча Рука хоче відвідати його.

Юнак здивовано глянув на мене.

— Хіба Вбивча Рука не боїться опинитися серед ворогів? Він може ударом кулака убити бізона й вийти з ножем проти ведмедя, але йому ніколи не впоратися з команчами, яких більше, ніж дерев у лісі.

— Вбивча Рука полює на тварин, а не на своїх червоношкірих братів. Він не боїться ні сіу, ні кайова, ні апачів, ні команчів, тому що він друг усіх мужніх воїнів. Його куля наздоганяє лише зрадників і негідників. Вбивча Рука зачекає тут. Мій брат може йти.

— Але ж Ма-Рам — бранець Вбивчої Руки!

— Ма-Рам більше не мій бранець. Ми курили з тобою люльку миру. Ти — вільний.

— Уфф!

Молодий індіанець стиснув колінами боки коня, підняв його на диби й галопом помчав геть. Ми з Бобом сп'iшилися і посідали на землю відпочити. Добродушний негр стурбовано запитав:

— Маса Чарлі, що зробити індіанець з чорним Бобом, якщо Боб піти разом із маса?

— Поживемо — побачимо, — ухильно відповів я, сам не знаючи, чим усе закінчиться.

— А якщо не поживемо? А якщо індіанець підсмажити Боба біля стовпа?

— Може, все буде не так страшно, як ти кажеш. У всякому разі ми повинні піти до команчів, якщо хочемо врятувати твого маса Бернарда.

— Нехай індіанець зварити і з’їсти Боб і відпустити маса Бернард.

Говорячи це, він мав таке обличчя, яке, без сумніву, відбило б у червоношкірих бажання їсти його. А щоб хоч якось насолодитися життям перед тим, як помре мученицькою смертю, він дістав шматок в’яленого м’яса й почав жувати його.

Нам не довелося довго чекати. З диким виттям зі стійбища вилетів загін вершників. Вони кружляли навколо нас, постійно стискаючи кільце, немов хотіли затоптати нас копитами. За ними прискакали четверо червоношкірих із відзнаками вождів і змусили своїх коней перелетіти через нас. Боб упав на траву, а я далі спокійно сидів, знаючи, що наразі нам нічого не загрожує.

— Індіанець розтоптати Боба на смерть! — застогнав негр, а тоді обережно підняв голову й озирнувся на всі боки, мабуть, він не вірив сам собі, що лишився живий.

— Заспокойся, Бобе, — звернувся я до нього. — Індіанці просто перевіряють, наскільки ми відважні.

— Індіанці перевіряють?! Тоді нехай ідуть сюди, і Боб бути дуже сміливий і відважний!

І він сів поруч зі мною. Тим часом вожді зіскочили з коней і попрямували до нас.

Старший із них заговорив першим:

— Чому білий чоловік не встає, коли до нього наближаються вожді команчів?


Віннету ІІІ

Тасунка (в центрі), який застрелив лейтенанта Едварда Кейсі. Форт Мід, Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Я вітаю вас як гостей, — спокійно відповів я. — І запрошую моїх червоношкірих братів сісти поруч зі мною.

— Вожді команчів сідають тільки поруч із вождями. Хіба блідолиций — вождь? Де його вігвами і де його воїни?

Я стиснув томагавк у руці.

— Тільки сильний і відважний воїн може стати вождем. Якщо червоношкірі воїни не вірять, що я — вождь, нехай хтось вийде на поєдинок зі мною.

— Як звати блідолицього?

— Індіанці й білі воїни називають мене Вбивчою Рукою.

— Неправда, білий чоловік сам взяв собі таке ім’я!

— Вожді команчів можуть вийти на поєдинок зі мною з томагавками і ножами, а я боротимуся голими руками. Хуґ!

— Блідолиций каже горді слова. Але він ще матиме нагоду довести свою відвагу. Нехай він сідає на свого коня і їде слідом за воїнами ракурро.

— Чи воїни ракурро викурять зі мною люльку миру?

— Спочатку вони повинні порадитися, чи можуть вони зробити це.

— Упевнений, що можуть, тому що я прибув до них із миром.

Я скочив у сідло, Боб теж видерся на спину свого коня. Ракурро зовсім не звертали на Боба уваги, індіанці ставляться до чорних зі ще більшою зневагою, ніж білі. Вожді обступили мене, і ми помчали шаленим галопом між рядами вігвамів, а потім зупинилися біля найбільшого з них. Там індіанці сп'iшилися, я теж.

Боба я не бачив, з усіх боків мене оточували м’язисті бронзові фігури воїнів. Вождь, який розмовляв зі мною, владно простягнув руку до мого штуцера.

— Нехай блідолиций віддасть нам свою зброю.

— Я прибув до вас не як полонений, а як гість, тому зброя залишиться зі мною, — твердо відповів я.

— І все ж білий чоловік повинен віддати нам свою зброю, поки ми не дізнаємося, навіщо він до нас завітав.

— Невже червоношкірі мужі боягузливі, як старі скво? Тільки той, хто боїться, може просити мене віддати зброю.

Мої слова явно зачепили вождя за живе, і він запитально обвів очима одноплемінників, які живою стіною оточили нас. Напевно, він прочитав на їхніх обличчях щось заспокійливе, бо перестав наполягати на своєму, й промовив:

— Воїни ракурро ніколи не почувають тривоги і страху. Білий чоловік може не віддавати нам своєї зброї.

— Як звати мого червоношкірого брата?

— Вбивча Рука говорить із То-Кей-Хуном, вороги тремтять від самого звуку мого імені.

— Я прошу мого брата То-Кей-Хуна показати мені вігвам, де я зможу зачекати, поки воїни ракурро захочуть розмовляти зі мною.

— Блідолиций каже правильно. Він залишиться у вігвамі доти, доки старійшини не вирішать, викурити з ним люльку миру чи ні.

Він подав знак рукою і рушив уперед. А я взяв мустанга за вуздечку й пішов за ним. Ми пройшли коридором, який утворили воїни, і я помітив, що то тут, то там із-за чиєїсь спини визирали старі й молоді жіночі обличчя, на яких, на відміну від позбавлених виразу, немов кам’яних фізіономій чоловіків, читалися цікавість і захоплення. Вони вперше бачили блідолицього, який наважився добровільно увійти у лігво дикого звіра. На щастя, це було не те плем’я індіанців, із яким Віннету бився біля ріки Мапімі.

Стійбища індіанців цього племені були дуже схожі на ті, які я бачив у північних племен: вігвами стоять рядами, й будують їх самі жінки, бо чоловіки не можуть принижувати себе іншою роботою, крім війни, рибальства та полювання. Решту турбот по господарству чоловіки перекладають на плечі іншої статі, яку в нас вважають слабкою.

Жінки виробляють шкури, якими накривають вігвам, розстеляють їх на землі й вугіллям малюють на них «викрійку», за якою потім ріжуть шкури на шматки і зшивають тонкими ремінцями. Далі вони викопують неглибоку канаву, за розміром майбутнього житла, і встановлюють посередині основну опору — високу палицю, до якої прив’язують довгі бічні жердини. Це нелегка робота. Жінки підіймаються високо на стовп і, чіпляючись за нього тільки ногами, руками утримують у потрібному положенні товсті важкі жердини, закріплюючи їх. Після цього доводиться робити ще важчу роботу — накрити майбутній вігвам шкурами. Ряд коротших жердин підпирає довгі, щоб вони не зламалися під вагою шкур або під натиском вітру. Якщо вігвам великий, то його власник може натягнути між опорами шкури або полотно, отримавши таким чином кілька приміщень. У даху залишають отвір, через який виходить дим від багаття.

Вігвам, у якому мене поселили, був маленьким і ще не обжитим. Я прив’язав мустанга біля входу й увійшов усередину, навіть не озирнувшись на вождя. Він не супроводжував мене.

Але довго побути одному мені не вдалося: хвилин через п’ять у вігвам прослизнула стара індіанка. Вона скинула з плечей велику в’язанку хмизу, вийшла, але тут же повернулася із повним горщиком м’яса, розпалила багаття й поставила горщик на вогонь.

Я мовчки спостерігав за нею, розлігшись на підлозі, бо за індіанським звичаєм воїнові не годиться першим заговорювати з жінкою, до того ж крізь щілини між шкурами за мною уважно спостерігала не одна пара цікавих очей.

Вода в горщику вирувала, у повітрі поширювався запах вареного м’яса. Через годину стара поставила горщик переді мною й пішла. Я тут же взявся до їжі й маю визнати, що з насолодою проковтнув великий шматок м’яса бізона і випив увесь бульйон, хоча в ньому не було ні крихти солі, а чистота горщика збентежила б найневибагливішого відвідувача портових кнайп.

Та, по правді кажучи, приймали мене шанобливо й гостинно. Я й сьогодні міг би заприсягтися, що той закопчений горщик був єдиним у всьому стійбищі.

Після обіду я простягнувся на долівці біля багаття, поклав голову на згорнуту ковдру й поринув у роздуми, які не дуже сприяли засинанню. Я почув, що й мого коня погодували, а також що мій намет охороняють двоє вартових, які пересуваються майже безшумно. Вогонь помаленьку догорав, і я врешті заснув.

Я стояв, а точніше — лежав, лицем в лице з важким завданням, та хоч як сушив собі мозок, не міг нічого придумати. Я зумів проникнути в стійбище команчів, але як звільнити друзів, якщо й за мною, і за ними стежила не одна сотня пильних очей?

Аж уранці мене розбудив шурхіт. Розплющивши очі, я побачив учорашню стару індіанку. Вона вже розпалила багаття і ставила на вогонь знайомий мені горщик.

Стара собі поралася, навіть не дивлячись у мій бік, і це цілком відповідало звичаям індіанців. Я поснідав із не меншим апетитом, ніж учора повечеряв, а потім вирішив вийти з вігвама, але не встиг висунути голову назовні, як до мене підскочив один із вартових і скерував у мене свій спис, немов збираючись проштрикнути мене, як шинкар проштрикує вертелом курча.

Звичайно, я не міг стерпіти такого нахабства, якщо не хотів раз і назавжди позбутися честі й поваги в очах господарів стійбища. Покарати його було справою однієї хвилини: я перехопив спис біля самого наконечника, різко відштовхнув, а потім ще різкіше потягнув на себе. Втративши рівновагу, індіанець випустив списа з рук і розпластався на землі біля моїх ніг.

— Уфф! — заревів він, скочив на ноги і вихопив із-за пояса ніж.

— Уфф! — передражнив я його, закинув спис у вігвам і теж дістав ніж.

— Нехай блідолиций поверне мені спис!

— Нехай мій червоношкірий брат сам візьме його, — відповів я.

Його обличчя змінилося: мабуть, моя пропозиція не сподобалася йому. Тим часом на допомогу йому прийшов другий вартовий, який з’явився з-за вігвама.

— Блідолицьому братові не дозволено виходити з вігвама! Нехай він повернеться всередину! — безцеремонно наказав він, також погрожуючи мені списом.

Я прекрасно розумів, що бавлюся з вогнем, але відступати було нікуди. Я повторив свій експеримент, і ось уже другий стражник лежав біля моїх ніг, а його спис полетів усередину вігвама. Від люті вони вдвох зарепетували так, що підняли на ноги все стійбище.

Поряд стояв вігвам, який був більшим, ніж усі інші, з притуленими біля входу трьома щитами. На крик вартових шкури біля входу до нього розсунулися, і звідти визирнула чорнява дівоча голова — напевно, дівчина захотіла дізнатися причину галасу. На мить на мені зупинився погляд темних блискучих очей, у яких зблиснула цікавість і захоплення, і відразу ж видіння зникло, щоб поступитися місцем То-Кей-Хунові та іншим трьом вождям. Після знаку вождя вартові слухняно відступили.

— Чому блідолиций покинув вігвам? — суворо запитав мене вождь.

— Чи добре я чую? Мій червоношкірий брат, напевно, хотів запитати, що ці воїни роблять біля мого вігвама?

— Я наказав цим воїнам охороняти блідолицього, щоб із ним не трапилося нічого поганого, тому буде краще, якщо він залишиться у своєму вігвамі і не виходитиме без дозволу.

— Хіба воїни То-Кей-Хуна не виконують наказу вождя? Хіба ракурро можуть заподіяти зло гостеві? Вбивча Рука не потребує охорони, його рука достатньо сильна, щоб розтрощити череп кожному, хто задумає погане. Мої червоношкірі брати можуть не перейматися. Нехай розходяться у свої вігвами: я піду оглянути стійбище, а потім повернуся говорити з ними.

Я зайшов у вігвам, щоб взяти зброю, однак, коли вийшов, мене зустрів ліс гострих списів. Отже, ракурро вважали мене своїм бранцем! Що було робити — боронитися чи підкоритися? Недовго думаючи, я кинувся до задньої стінки вігвама, розпоров шкури томагавком і вибрався тудою назовні, там саме нікого не було. Коли остовпілі від подиву червоношкірі отямилися, то завили так, що їхні голоси заглушили б рев тисячі диких ведмедів. Вожді, які вже повернулися у свій вігвам, тепер знову вистрибнули з поспіхом, який був явно не відповідний до їхнього статусу, вони кинулися за мною на чолі натовпу воїнів.

Боронитися за допомогою зброї не було сенсу, так я лише підписав би смертний вирок і собі, і своїм друзям. Отже, треба було залякати команчів іншим способом. Я витягнув із кишені підзорну трубу і скерував блискучий окуляр на вождів.

— Зупиніться, або загинуть всі сини ракурро! — грізно вигукнув я.

Індіанці справді відступили назад. Вони, очевидно, ще ніколи не бачили такого інструмента, тож не могли знати, чи він справді містить якісь небезпеки.

— Що збирається зробити блідолиций? — запитав То-Кей-Хун. — Чому він не залишився у своєму вігвамі?

— Вбивча Рука завжди чинить так, як йому хочеться. Він відомий чаклун і може вбити душі всіх команчів цього стійбища.

Я запхав підзорну трубу назад, на своє місце, і взяв у руки штуцер.

— Нехай червоношкірі воїни подивляться на он той стовп біля вігвама.

Я показав на довгу жердину, яка стояла біля крайнього вігвама у стійбищі. Тоді я скинув штуцер і вистрілив: куля пробила верхню частину жердини, а навколо пролунав схвальний шепіт. Відомо, що дикі народи вміють цінувати відвагу і спритність навіть у ворога. Друга куля потрапила на дюйм нижче за першу, третя — рівно настільки ж нижче за попередню. Тепер шепіт втих, бо червоношкірі ще не бачили двадцятип’ятизарядної рушниці роботи майстра Генрі, тож забули про мою майстерність влучного стрільця і дивувалися зі зброї, яка здалася їм чаклунською. Після четвертого пострілу натовп завмер нерухомо, а після сьомого здивування переросло у смертельний переляк. Тим часом я випустив двадцять куль, спокійно повісив штуцер на плече і промовив:

— Хто з червоношкірих воїнів ще сумнівається в тому, що Вбивча Рука великий чаклун? Кожного, хто посміє напасти на нього, чекає смерть. Хуґ!

Натовп розступився переді мною, ніхто не намагався стримати мене. Біля входу в вігвам стояли жінки й дівчата і дивилися на мене так, немов я був не живою людиною, а богом. Правду кажучи, саме таке враження я й хотів справити своїм невеличким шахрайством.

Біля одного з вігвамів я помітив двох воїнів зі списами. Це означало, що там помістили бранця. Але кого саме? Поки я розмірковував, чи варто мені запитати про це вартового, зсередини долинув знайомий голос:

— Маса Чарлі, випустити Боб! Бо індіанець засмажити і з’їсти Боб!

Я підійшов до вігвама, відкинув шкури біля входу й випустив бранця. Стражники так заціпеніли від страху, що навіть не намагалися чинити опір. Індіанці, які юрбою сунули за мною, теж мовчали.

— Тебе посадили сюди, як тільки ми приїхали? — запитав я Боба.

— Так, маса, індіанці зняти Боб з коня й відвести в дім зі шкір, де Боб сидіти, поки маса Чарлі його не випустити.

— Ти не чув, де вони тримають містера Бернарда?

— Боб нічого не чути і не знати про маса Бернард.

— Іди за мною й не відставай.

Не встигли ми пройти повз наступний вігвам, як нам назустріч вийшло четверо вождів, яких супроводжувала велика кількість озброєних воїнів. Мабуть, вони поквапилися обігнати нас, щоб не дати мені оглянути все стійбище. Я стиснув рукою прикл'aд штуцера, але То-Кей-Хун подав знак, що не має щодо мене ворожих намірів. Я зупинився і став чекати на нього.

— Куди зібрався мій білий брат? Нехай піде з нами до вождів команчів, які будуть говорити з ним!

Досі він називав мене «білим чоловіком» або «блідолицим», а тепер я раптом став «білим братом», отже, повага до мене явно зросла.

— Мої червоношкірі брати викурять зі мною люльку миру?

— Спочатку вони вислухають тебе, і, якщо твої слова будуть правдиві, ти станеш одним із синів команчів.

— Я згоден. Нехай червоношкірі брати проведуть Вбивчу Руку до вождів команчів!

Ми повернули назад. Коли ми проходили повз мій вігвам, я помітив неподалік довгоногу Тоні Сема, а поряд — коней Віннету й Бернарда, прив’язаних до кілків. Однак біля жодного з вігвамів не було вартових, отже, не було там і бранців.

Врешті ми прийшли до місця, де посеред стійбища була невелика і майже кругла площа, вільна від вігвамів. З усіх боків її заповнили індіанці. Мабуть, це й було місце наради вождів.

Вожді вийшли на середину й сіли. Десятеро червоношкірих, судячи з сивини і рубців від ран — старійшин, сіли півколом навпроти них. Не чекаючи запрошення, я теж опустився на траву й подав Бобу знак стати за моєю спиною. Мабуть, запрошувати мене сісти ніхто не збирався, бо То-Кей-Хун гостро подивився на мене й запитав:

— Чому білий чоловік сідає? Ми привели його на суд, і він повинен стояти.

Я відповів йому зневажливим жестом і вимовив:

— Тоді чому червоношкірі воїни сидять перед Вбивчою Рукою, якщо він теж має право судити їх?

Їхні обличчя залишалися незворушними, як маски, але я помітив, що мої слова стали для них повною несподіванкою.

— Білий чоловік жартує. Але ми дозволяємо йому сидіти. Нехай скаже, чому він звільнив людину з чорного шкірою і привів її сюди? Хіба білий чоловік не знає, що негр не може бути на раді червоношкірих воїнів, а тим більше сидіти у присутності червоношкірих?

— Чорношкірий — мій слуга, він робить те, що я велю йому, і буде сидіти, якщо я так накажу, навіть якщо тисяча червоношкірих вождів стоятиме поряд. Однак досить сперечатися. Час починати раду.

Я розумів, що тільки з такою тактикою маю шанси на успіх. Я мав поводитися нахабно, ясна річ, не ображаючи їх відверто, і лише цим міг викликати повагу індіанців, а от пасивність і слухняність гарантовано призвели б до загибелі.

То-Кей-Хун закурив люльку і вручив її вождеві поруч, той передав далі по колу, проте мене обійшли, відчувалося, що мене справді привели не на раду, а на суд. Коли церемонію завершили, вождь підвівся й почав говорити. Зазвичай індіанці мовчазні, але іноді на радах, перед аудиторією, у них пробуджується красномовство, і вони говорять не гірше, ніж європейські державні мужі на своїх засіданнях. Серед червоношкірих є вожді, чиє ораторське мистецтво відоме і в інших племенах, усі вони послуговуються однаковими риторичними фігурами, а їхня барвиста й пересипана епітетами мова нагадує промови орієнтальних владців. То-Кей-Хун почав зі звичайного в таких випадках вступу, тобто з обвинувачення білих людей у всіх смертних гріхах.

— Нехай білий чоловік слухає, що йому скаже вождь команчів То-Кей-Хун. Багато сонць минуло відтоді, як червоношкірі мужі жили одні на землях між Великими Солоними Водами. Вони будували селища, садили дерева й полювали на бізонів, їм належав блиск сонця і дощ, річки й озера, ліси й пустелі, гори і прерії. У них були дружини і дочки, брати і сини, і всі вони були щасливі. Але потім з’явилися блідолиці, у яких шкіра біла, як сніг, а серце чорне, як попіл. Спочатку прийшли лише кілька людей, і червоношкірі воїни прийняли їх як гостей у своїх вігвамах. Блідолиці привезли з собою вогняну зброю і вогняну воду, своїх богів і своїх чаклунів, принесли зраду, хвороби і смерть. Потім їх ставало щораз більше. У них були брехливі язики і гострі ножі, вони обдурили червоношкірих воїнів. Блідолиці прогнали червоношкірих із країни предків, де зосталися могили батьків, прогнали з вігвамів і мисливських угідь, а коли ті стали захищатися, безжально їх убивали. Блідолиці сіють чвари серед племен індіанців і труять нас, як звірів, вони не залишають нам місця на наших же землях. Нехай прокляття ляже на їхні голови!

Численні схвальні вигуки багато в чому справедливої промови послужили нагородою вождю.

— Один з цих блідолицих, — продовжував То-Кей-Хун, — прибув до нашого стійбища. У нього шкіра брехунів і мова зрадників. Але червоношкірі воїни вислухають його слова й судитимуть його по правді. Нехай тепер говорить він! Хуґ!

То-Кей-Хун сів на своє місце. Після нього по черзі підводилися й інші вожді та вимовляли подібні за змістом промови, які зводилися до звинувачень проти білих і до вимоги, щоб я довів свою невинність. Поки вони говорили, я дістав папір та олівець, а потім намалював вождів, які сиділи навпроти мене, та воїнів, які вишикувалися за ними, і далі — ряди вігвамів.

Коли четверта й остання промова теж завершилася тривалими оплесками, То-Кей-Хун звернувся до мене:

— Що робить білий чоловік? Він повинен слухати наші промови й відповідати нам.

Я простягнув йому листок з малюнком.

— Нехай вождь ракурро сам подивиться, що я роблю!

— Уфф! — вигукнув вождь, подивившись на малюнок.

— Уфф! Уфф! Уфф! — пролунало ще тричі, коли інші вожді теж подивилися на малюнок.

— Це — чаклунство! — сказав То-Кей-Хун. — Білий чоловік зловив душі команчів і поклав їх на білий аркуш. Я бачу тут То-Кей-Хуна, а поруч з ним трьох його братів. За ними стоять воїни і вігвами. Що блідолиций збирається зробити з цим?

— Червоношкірий чоловік зараз сам побачить.

Я взяв листок, згорнув його трубочкою і засунув у стовбур штуцера.

— То-Кей-Хун бачив, що я зловив душі команчів, зачарував їх, і тепер вони у стволі моєї рушниці. Якщо я вистрелю, вітри розвіють їх по прерії, і вони ніколи не потраплять до Країни вічного полювання.

Мої слова справили на вождів ще більше враження, ніж я сподівався, вожді схопилися на ноги і з острахом дивились на мене. Але я став заспокоювати їх:

— Нехай червоношкірі мужі сядуть і викурять зі мною люльку миру. Як тільки ми станемо братами, я поверну команчам їхні душі!

Вони миттю знову посідали, і То-Кей-Хун вхопився за люльку. І тут мені на думку спала кумедна ідея, яка допоможе мені зробити індіанців ще більш покірними. В одного з вождів на одязі мисливця вирізнялися два великих мідних ґудзики. Мабуть, як особлива відзнака. Я підійшов до нього ближче.

— Нехай мій червоношкірий брат позичить мені ці прикраси. Він миттю отримає їх назад!

Він ще не встиг мені заперечити, як я вже відкрутив ґудзики і відступив на кілька кроків назад, не звертаючи уваги на його подив.

— Мої червоношкірі брати бачать між моїми пальцями ці ґудзики, по одному в кожній руці, а тепер нехай вони уважно дивляться, що буде далі!

Я підкинув ґудзики вгору й показав їм порожні руки.

— Нехай мої брати подивляться сюди. Де ґудзики?

— Зникли! — гнівно вигукнув власник ґудзиків.

— Так, вони зникли, полетіли просто до сонця. Нехай мій червоношкірий брат вистрелить, щоб збити їх звідти й отримати назад!

— Такого не може жоден у світі червоношкірий, білий, і навіть чарівник!

— Але я можу це зробити! Нехай мої червоношкірі брати уважно дивляться, що буде далі!

Я взяв не свою рушницю, бо у її дулі стирчав листок із малюнком, а стару заряджену дубельтівку То-Кей-Хуна, поставив її вертикально і натиснув на курок. Через кілька хвилин щось тверде впало біля нас на землю. Власник коштовних ґудзиків випорпав один з них ножем із землі.

— Уфф! Ось він!

Поки вони розглядали перший ґудзик, я поклав другий у дуло рушниці і простягнув її поперед себе і вгору. Пролунав постріл, і всі глянули в небо. І тут голосно скрикнув Боб, підстрибнув із землі і тер плече, підстрибуючи на одній нозі.

— О! А! Маса влучити Боб, влучити плече негр!

Ґудзик справді впав йому на плече і лежав коло нього на землі. Вождь підняв його й рішуче запхав обидва цінні предмети у свою кишеню, щоб вони знову не полетіли в небо. Цей невеличкий фокус справив на індіанців неймовірне враження. Я підкинув до сонця і збив знову донизу два ґудзики, вони справді побували у небі, інакше не змогли би — один так глибоко вгрузнути в землю, а другий — так боляче вдарити негра у плече. Боб досі сидів із перекошеним від болю обличчям. Вожді мовчки сиділи на землі, не знаючи, як їм тепер поводитися, а всі інші зацікавлено спостерігали за подіями. Я спробував трохи розрядити ситуацію, хоч і розумів, що мій задум доволі ризикований. На траві лежала люлька миру То-Кей-Хуна і вишита торбинка з кіннікінніком — сумішшю тютюну з листям коноплі, яку зазвичай курили індіанці. Ніхто не сміє доторкнутися до люльки вождя, проте я пішов на відчайдушний крок: повільно взяв люльку, набив її під поглядами завмерлих індіанців тютюном і став із таким гордим виразом обличчя, який тільки міг зобразити.

— Мої червоношкірі брати, — почав я свою промову, — вірять у Великого Духа. Він — владика неба й землі, батько всіх племен, і він хоче, щоб усі люди жили в мирі та злагоді. Ваш Маніту — і мій Маніту, і якщо з його волі червоношкірих воїнів стільки ж, скільки стеблинок трави між цими вігвамами, то блідолицих стільки, скільки трави у всій прерії. Білі прибули сюди з-за Великої Солоної Води й вигнали червоношкірих із мисливських угідь. Вони вчинили несправедливо і заслуговують на покарання, але червоношкірі мужі зненавиділи всіх блідолицих, а не тільки тих, хто винен у їхніх нещастях. Хіба команчі не знають, що на землі живе не один народ блідолицих людей і що лише представники трьох із них заподіяли кривду червоношкірим? Хіба закон каже команчам звинувачувати невинних? Вбивча Рука належить до сильного й мудрого німецького народу, хіба цей народ колись заподіяв кривду червоношкірим воїнам? Великі вожді германців розізлилися на вождів тих трьох народів, які чинили кривду червоношкірим, отже, германці — друзі індіанців. Нехай червоношкірі воїни розплющать очі й подивляться на Вбивчу Руку, який стоїть перед ними! Хіба на його поясі висить хоч один індіанський скальп? Хіба його одяг прикрашає волосся ваших братів? Хто назве ім’я родича, чию кров пролив Вбивча Рука? Він лежав у лісі разом зі своїми друзями і дивився, як воїни ракурро курили люльку миру з його блідолицими ворогами, але не помстився. Він зловив Ма-Рама, сина великого вождя То-Кей-Хуна, але не вбив його, а повернув зброю і привів до вігвама батька. У гірській долині шестеро синів ракурро чекали на Вбивчу Руку в засідці, щоб схопити його і позбавити життя. Він мав право вбити їх, але не зробив цього, а лише зв’язав одного з них, щоб побратими могли знайти і розв’язати його. Хіба Вбивча Рука не міг піти за воїнами, які пішли в гори, вбити багатьох із них і осквернити могилу великого вождя? Хіба він не допоміг команчам, які гналися за блідолицими, що вбили вартового і вкрали золото? Тепер Вбивча Рука зібрав душі команчів на білому аркуші і може їх знищити, розсіяти по прерії, так що жодна з них не увійде в Країну вічного полювання. Але він не зробить цього, як і не підкине до сонця усі інші коштовності ракурро, щоб вони ніколи більше не повернулися на землю. Ні, Вбивча Рука бажає викурити люльку миру і стати братом ракурро, чиї вожді відважні, мудрі і справедливі і чиї воїни не знають страху перед ворогом. На знак своєї дружби він готовий пити дим миру.


Віннету ІІІ

Воїни кайова. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


Я закурив люльку, пустив струмінь диму до неба, до землі, потім на всі чотири сторони світу і простягнув її То-Кей-Хуну. На щастя, мені вдалося якщо не переконати вождя в дружніх намірах, то принаймні приголомшити його настільки, що він прийняв люльку з моїх рук, повторив ритуал і передав її далі. Останній з вождів повернув її мені, і я знову сів, цього разу поруч із вождями.

— Тепер наш білий брат поверне нам наші душі?

«Вкрадені душі» були моїм головним козирем у складній і небезпечній грі, тому слід було потягнути час.

— Хіба я вже син команчів?

— Вбивча Рука став нашим братом. Він отримає вігвам і зможе робити все, що йому заманеться.

— Який вігвам стане моїм?

— Вбивча Рука — великий воїн і буде жити у вігвамі, який обере сам.

— Тоді нехай мої червоношкірі брати йдуть за мною, щоб я разом із ними міг поглянути на житло.

Вожді виконали моє прохання. Я ішов уздовж вігвамів, поки не зупинився біля того, де стояли четверо вартових. Приклавши долоню до губ, я завив койотом, і тієї ж миті мені зсередини відповіли таким же виттям. Одним стрибком я опинився біля входу і вигукнув:

— Вбивча Рука житиме тут!

Вожді дивилися один на одного здивовано, вони не припускали, що я можу вказати саме на той вігвам, в якому перебувають бранці.

— Нехай мій брат вибере собі інший вігвам. Цей уже зайнятий.

— Чому? Ким він зайнятий?

— Ми віддали його ворогам команчів.

— Хто вони?

— Двоє білих і один червоношкірий.

— Як звати цих ворогів?

— Віннету, вождь апачів, білий убивця індіанців на ім’я Священне Вухо і молодий блідолиций воїн.

Відповідь вождів здивувала мене. Виявляється, команчі не знали, що я подорожував разом з полоненими. Звичайно, я не говорив про це Ма-Рамові, але ж Патрік і Фред Морґани мали б розповісти їм про мене!

— Вбивча Рука бажає бачити цих людей! — зажадав я й увійшов до вігвама.

Вожді негайно пішли за мною.

Мої друзі лежали на землі зі зв’язаними руками й ногами. Крім того, їхні тіла були міцно припнуті товстими шнурами до стовпів всередині вігвама. Вони впізнали мене, але не вимовили ні слова і не проявили радості, бо не могли зрозуміти, що ж відбувається.

— У чому винні ці люди?

— Вони вбили наших воїнів.

— Мій червоношкірий брат бачив це на власні очі?

— Це бачили сини ракурро.

— Синам ракурро ще доведеться довести це! Відтепер вігвам належить мені, і ці люди — мої гості.

Я дістав ніж, щоб розрізати ремені, які стягують бранців, але один із вождів втримав мою руку.

— Вони повинні померти, тому мій білий брат не може вважати їх своїми гостями.

— Хто мені це заборонить?

— Четверо вождів ракурро!

— Нехай тільки спробують!

Я став між ними і полоненими. Негр був у мене за спиною.

— Бобе, розріж… спочатку на Віннету, — сказав я, кидаючи йому ніж.

Негр спершу кинувся до свого господаря, але потім підкорився мені, розуміючи, що в нашому становищі від Віннету буде більше користі, ніж від Бернарда.

— Нехай чорна людина зупиниться і кине ніж! — вигукнув вождь.

Але він запізнився: Віннету був уже вільний.

— Уфф! — вигукнув розлючений вождь, наказом якого знехтували, і хотів кинутися на Боба, який схилився над Семом.

Я перегородив йому шлях, і він, забувши дим миру, вихопив ніж і вдарив мене. Червоношкірий цілився мені в груди, але мені вдалося ухилитися, і ніж вколов плече. Не встиг він вирвати ножа з рани, як уже лежав біля моїх ніг, оглушений кулаком. За ним настала черга другого вождя. Третього я схопив за горло і стиснув, заважаючи йому покликати на допомогу. Попри онімілі від ременів руки і ноги, Віннету вже сидів верхи на поваленому То-Кей-Хуні.

Коротка, як спалах блискавки, сутичка відбувалася в глибокій тиші. Єдиним звуком, який могли почути вартові біля входу в вігвам, було сповнене подиву й обурення «Уфф!». Вожді лежали на землі, надійно зв’язані, і кожен з кляпом у роті. Однак, хоч ми стали господарями житла, господарями становища залишалися команчі.

— Господи! — пробурмотів стиха Сем. — Ми вже ні на що не сподівалися. — Він розтирав онімілі кінцівки. — Побий мене грім, не розумію, як тобі вдалося пробратися сюди.

— Залишимо розповіді на потім, а поки озбройтеся. У цих чотирьох зброї вистачить на цілу роту.

Про всяк випадок я зарядив штуцер і пояснив товаришам, що в разі нападу команчів слід прикритися вождями, але не вбивати їх, і вийшов. З поваги до вождів вартові відійшли на кілька кроків від входу. А навколо вігвама стояла юрба червоношкірих роззяв, які очікували подальшого розвитку подій. Я спершу підійшов до вартових.

— Чи знають мої брати, що я став сином команчів? — звернувся я до них.

Індіанці не кивають головою на знак згоди, а опускають очі, і вартові мовчки втупилися в землю.

— Тоді нехай червоношкірі воїни стережуть вігвам і не дозволяють нікому увійти, поки самі вожді не змінять наказу.

Потім я звернувся до команчів, що обступили вігвам:

— Нехай мої брати покличуть все плем’я до місця ради.

Команчі розійшлися, без подиву і не вимагаючи пояснень. Людина, яка не знає звичаїв індіанців, могла б подумати, що я вже перебрав міру і поводжуся необачно, але насправді це було не так. Індіанці зовсім не такі дикуни, якими їх вважають. Вони підкоряються старовинним і непорушним правилам і законам, і той, хто вміє використовувати ці правила й закони, може сподіватися на успіх. А крім того, на карту й так було поставлене наше життя, тож втрачати було нічого.

Рана у плечі кровоточила, і мені довелося дорогою стягнути плече хусткою, щоб рану не помітили. Через десять хвилин місце ради заповнилося воїнами, в коло увійшли старійшини і сіли навпроти мене. Зазвичай таке зібрання відбувається під гучні вигуки, однак цього разу всі мовчали. Серйозні й зосереджені червоношкірі воїни стояли навколо нас, як статуї, напружено чекаючи того, що мало трапитися. Я вибрав з натовпу кількох і покликав їх жестом до себе.

— Вбивча Рука став братом команчів. Чи відомо моїм братам про це?

— Так, — відповів за всіх один зі старійшин, посивілий, але ще могутній воїн з двома страшними рубцями на обличчі.

— Вбивчій Руці обіцяли вігвам, який він сам вибере. Він обрав вігвам із полоненими. Скажіть, чи належить йому цей вігвам?

— Так, належить, — погодився зі мною той же старійшина.

— Вбивча Рука вибрав для себе вігвам із бранцями, але вожді заборонили йому скористатися своїм правом. Бранці попросили захисту у Вбивчої Руки, хіба міг він відмовити їм, не втративши честі?

— Ні, не міг.

— Тому Вбивча Рука сказав, що вони його гості, і взяв їх під свій захист. Мав він право вчинити так?

— Він був зобов’язаний вчинити так, якщо він чесний воїн. Але коли настане день суду, Вбивча Рука не зможе перешкодити судити їх. Однак він може говорити слова на їхній захист і померти разом із ними.

— Чи має право Вбивча Рука зняти ремені з бранців під власну відповідальність?

— Так.

— Як бачать мої брати, Вбивча Рука дотримувався права і звичаю, але один із вождів команчів хотів його вбити, і навіть поранив у плече. Що робить воїн ракурро, якщо інша людина робить замах на його життя в його ж домі?

— Він може вбити таку людину.

— А тих, хто допомагає вбивці?

— Їх теж.

— Мої брати мудрі і справедливі. Четверо вождів ракурро хотіли вбити мене, але я зберіг їм життя. Тепер вони лежать пов’язані в моєму вігвамі, а мої гості охороняють їх. Смерть за смерть, життя за життя! Я міняю свободу моїх гостей на свободу тих, хто зрадницьки напав на мене. Нехай мої брати радяться, я почекаю їхнього рішення. Але пам’ятайте, що мої гості вб’ють вождів, якщо хтось інший, а не Вбивча Рука, переступить поріг вігвама!

Жоден м’яз не здригнувся на закам’янілих обличчях індіанців, жодним зітханням, жодним порухом не видали вони свого хвилювання. Я встав і вийшов з кола, щоб не чути, як ракурро радитимуться. Це була нелегка справа, адже йшлося про долю їхніх вождів, вони не могли віддати їх на смерть, бо покрили б себе ганьбою. Рішення ухвалювала рада з вибраних воїнів. Вони радилися дуже довго. Я відійшов якомога далі, сів і приготувався терпляче чекати. Нарешті троє старійшин наблизилися до мене і сіли навпроти.

— Наш білий брат тримає вождів ракурро в’язнями у своєму вігвамі?

— Саме так.

— Вожді команчів порушили закон, і Вбивча Рука має право вбити їх. Але він не забере у них життя. Він віддасть їх воїнам ракурро, і ті будуть судити їх.

— Мої брати забули, що воїни можуть судити вождів тільки за боягузтво в бою. Тому право судити їх належить Вбивчій Руці.

— Що він збирається вчинити з ними?

— Я їх уб’ю, якщо мої гості не отримають свободу.

— Вбивча Рука знайомий з людьми, яких вважає своїми гостями?

— Так.

— Це Священне Вухо, відомий як убивця індіанців.

— Чи бачили мої брати тіло хоча б одного вбитого ним воїна ракурро?

— Ні. Але там і Віннету, вождь апачів. Його плем’я давно ворогує з команчами. Сотні воїнів відправив він до Країни вічного полювання.

— Назви мені хоч одне ім’я сина ракурро, полеглого від його руки. Апачі не воювали з ракурро.

— Це правда, не воювали, — мусив визнати старійшина. — Ім’я третього бранця нам невідоме.

— Воно відоме мені. Це людина з Півночі, яка ніколи не зазіхнула на життя чи власність синів червоношкірих скво.

— Все це правда, але ми ж не можемо дати свободу полоненим. Але, якщо Вбивча Рука вб’є вождів, він загине біля стовпа тортур разом із тими, кого він назвав своїми гостями.

— Мої брати жартують, — відповів я. — Хіба хтось із вас захоче напасти на Вбивчу Руку? Хіба ви забули, що в його рушниці заховані душі всіх ракурро?

Індіанці розгубилися. Однак на їхніх обличчях не було ненависті або злості. За індіанськими поняттями про честь я поводився мужньо, тому для них не було ганьби в тому, що вони вели зі мною переговори.

— Нехай наш блідолиций брат почекає, поки ми не повернемося, — сказали вони і знову пішли радитися.

Цього разу вони радилися не більше ніж півгодини. Ті ж троє старійшин, наблизившись до мене, сказали:

— Ми даємо свободу Вбивчій Руці і його гостям на одну четверту частину сонця!

Отже, ракурро згадали про старий індіанський звичай і вирішили відпустити бранців на свободу на шість годин, а потім влаштувати на них полювання, в якому візьмуть участь всі воїни племені. Вчинивши так, вони рятували своїх вождів, у нас же часу було занадто мало, щоб утекти далеко. Войовничих команчів чекала весела розвага, і вони, напевно, вже передчували солодкі миті майбутнього переслідування. Однак ми мали право поїхати з їхнього стійбища ще увечері і скакати всю ніч, поки переслідувачі нишпоритимуть у темряві навмання. Було б нерозумно не погодитися на такі умови, але я таки вирішив поторгуватися.

— Вбивча Рука згоден, але з умовою, що його гостям повернуть зброю.

— Вони її отримають.

— А також усе, що в них забрали.

Мені йшлося насамперед про цінності, які мав з собою Бернард, адже я не знав, чи їх у нього забрали.

— Усе!

— Моїх білих гостей схопили, хоч вони не зробили нічого поганого. Вожді ж повинні отримати свободу, а вони намагалися вбити мене. Такий обмін несправедливий.

— Чого ще вимагає наш білий брат?

— За удар ножем вожді дадуть нам трьох коней, яких я сам виберу з табуна. Їм же я залишу трьох наших.

— Мій брат хитрий, як лисиця. Він знає, що його коні втомилися, але хай буде так, як він того хоче. Коли Вбивча Рука звільнить вождів?

— Вони будуть вільні тієї ж миті, коли ми покинемо стійбище червоношкірих братів.

— Чи поверне він нам душі, зачаровані на білому листку і заховані у рушниці?

— Вбивча Рука дає слово, що не вистрілить їх у повітря.

— Нехай Вбивча Рука їде куди хоче. Він великий воїн і такий же хитрий, як і сильний. Напевно, розум вождів застилав туман, коли вони погодилися викурити з ним люльку миру. Хуґ!

Тепер торги завершилися, і я міг піти. Я повільно йшов крізь стрій червоношкірих до вігвама, де на мене чекали друзі. Щойно я переступив поріг, вони відразу зрозуміли, що я домігся свого, однак мовчки дивилися на мене.

— І що? — не витримавши, запита впершим Бернард.

— У вас забрали коштовні камені й цінні папери?

— Ні. А що?

— Бо тоді вам би їх повернули. Нам дали свободу на шість годин!

— Свобода! — Боб застрибав на одній нозі, як хлопчисько, але за мить його радість як рукою зняло. — Тільки на шість годин? А потім індіанці знову схоплять маса Бернард і Боб?

— Так, — сказав Сем. — Це більше, ніж те, на що ми могли сподіватися. Адже ми добряче влипли! За шість годин далеко не підеш, особливо пішки. А що з моєю Тоні?

— Ти отримаєш її і все, що тобі належить, так само, як і Віннету. Решта коней дуже втомилися, і хоч не хочеться залишати їм мого мустанга, я домовився, що сам виберу трьох коней з табуна.

— Чарлі, який же ти розумний! — засміявся Сем. — Цілих шість годин часу і п’ять свіжих коней! Цього цілком вистачить, щоб утекти від червоношкірих. Сподіваюся, ти не вибереш на радощах старих козлів замість коней.

Тепер мені довелося коротко розповісти про все, що відбувалося в останні години. Я ще не встиг завершити, коли зовні почулося невиразне бурмотіння. Я визирнув із вігвама й побачив стару, яка готувала для мене їжу.

— Нехай блідолиций іде за мною, — покликала вона.

— Куди?

— Я проведу його до Ма-Рама.

Це була дивна пропозиція. Я попередив своїх друзів і пішов за старою. У вігвамі, де жили вожді, на мене чекав верхи на коні Ма-Рам. Поруч стояв мій мустанг.

— Нехай мій білий брат їде за мною, щоб вибрати собі коней!

Так-от у чому річ! Я скочив у сідло й поїхав за Ма-Рамом до прерії, де індіанці пасли невеликий табун коней. Юнак спритно накинув лас'o на темного жеребця і підвів його до мене.

— У прерії немає кращого коня, ніж цей. Ма-Рам отримав його від батька і дарує його Вбивчій Руці за те, що він не забрав у нього скальп.

Такий справді королівський подарунок був для мене несподіванкою. На такому жеребці мене ніхто не наздожене! Я подякував юнакові й вибрав коней для Бернарда і Боба. Віннету і Сем, наскільки я їх знав, нізащо не погодилися б віддати своїх коней.

На зворотному шляху Ма-Рам зупинився біля свого вігвама й запросив мене увійти. Я прийняв його запрошення і пройшов усередину, де мене пригостили прісним хлібом, який чудово вміють пекти індіанці і який вважається у них ласощами. Уже прощаючись, я побачив темнооку дівчину, ту саму, що вранці визирала з вігвама, коли я зіткнувся зі своїми вартовими. Зараз вона чіпляла до мого сідла торбу з їжею. Зауваживши мене, дівчина зашарілася.

— Хто ти, чарівна дочко ракурро?

— Я — Чисте Джерело, дочка вождя. Прошу тебе прийняти мій дар на знак вдячності за те, що ти зберіг життя моєму братові Ма-Раму.

Я простягнув руку дівчині.

— Нехай великий Маніту подарує тобі багато щастя і багато сонць, прекрасна квітко прерії. Твої очі ясні, а чоло чисте, нехай же й життя твоє буде ясним і чистим.

Коли я повернувся до друзів, усі були захоплені жеребцем.

— Чарлі! — вигукував Сем. — Він може навіть зрівнятися з моєю Тоні, тільки хвіст у неї коротший, а вуха довші. Тепер у нас є все, індіанці принесли. Нам час у дорогу, а там подивимося, чия візьме. Старий Сем ще покаже червоношкірим, на що він здатний.

Коли все було готове до від’їзду, ми зняли пута з наших бранців.

— Маса, швидше! — квапив нас Боб. — Їдемо звідси, щоб індіанець не зловити нас усіх знову. Боб не хотіти, щоб його засмажити і з’їсти.

Вожді ракурро навіть не ворухнулися, поки ми не вийшли з вігвама. Ми сіли на коней і помчали по стійбищу, яке, здавалося, вимерло. На очі нам не потрапив жоден індіанець, хоча, без сумніву, все плем’я спостерігало за нами. Мені здалося, що з-за шкури, яка закривала вхід до вігвама Рогатого Бика, визирають дві пари темних очей. Не менше ніж сотня сердець нетерпляче стукали, чекаючи, коли буде дозволено кинутися за нами навздогін, але два серця бажали нам щастя й успіху!


Стерв\ятники Льяно-Естакадо [9] | Віннету ІІІ | У Каліфорнії