home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


У Каліфорнії

Ми вирішили рухатися через Ріо-Колорадо, щасливо перетнули великі володіння індіанців пагутас і вже наближалися до східних частин гір Сьєрра-Невада. Там, на березі озера Моно[22], ми збиралися зупинитися й дати перепочити коням. За нашою спиною залишилися землі команчів, гірські хребти, пустельні солончаки і великі прерії, тож якими б витривалими ми не були, наслідки такої перевтоми давалися взнак'u.

Що ж змусило нас вирушити до Каліфорнії? По-перше, Бернард Маршалл сподівався знайти там свого брата, по-друге, ми вважали, що обидва Морґани, позбувшись на Пекос усієї своєї здобичі, кинуться в цю багату золотом країну, щоб швидко поліпшити своє матеріальне становище.

І мали серйозні підстави так вважати.

Коли ми покинули стійбище команчів, у нас було всього шість годин волі. Весь вечір і всю ніч ми мчали вперед і наступного дня вже побачили вдалині вершини Сьєрра-Гваделупе. Всі наші коні, включно зі старенькою Тоні, мчали щодуху, наче й не знали, що таке втома, і долали милю за милею, попри важку дорогу. Нам вдалося втекти від переслідування й успішно перебратися через Сьєрра-Гваделупе, а через кілька днів ми переправилися на другий берег Ріо-Ґранде, і це означало, що небезпека минула остаточно.

На захід від Ріо-Ґранде простягаються Кордильєри[23], і ми добралися туди без особливих пригод. Але коли розташувалися на місці, то з нами трапилося ось що. Якось опівдні ми відпочивали на перевалі. Віннету стояв на варті. Для спостереження він вибрав скелю, з якої було видно всі околиці як позаду, так і попереду нас.

— Уфф! — раптом вигукнув він, ліг на землю і через мить уже стояв перед нами.

Ми, ясна річ, відразу схопилися за зброю й підвелися.

— Що там? — запитав Маршалл.

— Індіанські воїни, — сказав Віннету.

— Скільки їх? — запитав я.

Віннету мовчки підняв розчепірену праву долоню і три пальці лівої руки.

— Вісім? Із якого племені?

— Віннету не знає, тому що вони познімали всі відзнаки.

— Вони вийшли на стежку війни?

— У них на обличчі немає фарби.

— Вони ще далеко звідси?

— На відстані четвертої частини того часу, який блідолиці називають годиною. Нехай мої брати розділяться. Віннету і Священне Вухо підуть уперед, а Бернард і чорношкірий чоловік стануть позаду, між скель. Мій брат Чарлі залишиться тут, щоб говорити з червоношкірими воїнами.

Віннету відвів наших коней за скелі, де їх не було видно зі стежки, і мої товариші зайняли свої місця. Я лишився сидіти на місці і повернувся туди, звідки мали з’явитися червоношкірі, моя рушниця лежала поряд напоготові.

Минуло чверть години, і я почув цокіт копит. Індіанці виїхали з-за повороту стежки, помітили мене й зупинилися, я ж спостерігав за ними з-під примружених повік і вдавав, що дрімаю. Вони теж помітили мене, обмінялися кількома фразами і під’їхали ближче. На кам’янистому ґрунті не видно слідів, тож вони не могли зауважити, що я тут не один.

Я повільно підвівся, стискаючи в руках рушницю, вони зупинилися за кроків десять від мене.

— Що блідолиций робить у цих горах? — запитав один з них.

— Білий чоловік відпочиває після довгої дороги, — спокійно відповів я.

— Звідки він прибув?

— З берегів Ріо-Ґранде.

— А куди прямує?

— Уфф! — несподівано вигукнув другий індіанець. — Воїни команчів бачили його біля Ріо-Пекос разом із Ма-Рамом! Білий чоловік стріляв у блідолицих, за якими ми гналися!

Отже, цей індіанець був одним із тих п’ятьох команчів, які переслідували Морґанів, і після моїх пострілів кинулися на мене, замість того щоб схопити втікачів. Я не впізнав його, бо тепер у нього на обличчі не було бойових кольорів. Та й бачив я їх тоді лише дуже коротко.


Віннету ІІІ

Маленька Рана, вождь із племені оґлала. Вашингтон, прибл. 1872 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.


— Куди потім вирушив блідолиций із Ма-Рамом? — продовжував розпитувати ватажок.

— До стійбища команчів.

— Коли й де білий чоловік зустрівся з сином вождя?

— Я взяв його в полон у тій долині, де сини команчів перед тим схопили Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього.

— Уфф! Він взяв у полон Ма-Рама? — закричали червоношкірі, хапаючись за зброю, але ватажок зупинив їх.

— Що зробив білий чоловік із воїнами, які були з сином вождя? Він убив їх?

— Я не заподіяв їм зла. Одного з них я зв’язав, а інших Великий Дух позбавив слуху і зору, щоб вони не чули і не бачили, як я веду за собою сина вождя.

— Але Ма-Рам не був зв’язаний, коли ми зустріли блідолицього на Ріо-Пекос! — раптом згадав той, хто брав участь у переслідуванні Морґанів.

— Він обіцяв мені їхати за мною, і я зняв із нього ремені.

— Уфф! Навіщо білий чоловік поїхав до стійбища команчів?

— Сини команчів схопили моїх друзів, тому я приїхав до них у стійбище, зв’язав чотирьох вождів та обміняв їх на бранців. Нам дозволили піти зі стійбища і дали свободу на чверть сонця.

— Віннету і Священне Вухо втекли від переслідування?

— Так.

Я отримував насолоду, спостерігаючи за їхніми розлюченими обличчями.

— Блідолиций пес повинен померти!

Із цими словами ватажок схопився за рушницю, єдину на них усіх, у решти червоношкірих були тільки луки і стріли.

— Зупиніться! Індіанські воїни загинуть раніше, ніж ти встигнеш підняти рушницю. Я не боюся восьми індіанців. До того ж я знаю, що воїни команчів не заподіють мені зла, якщо я скажу їм, де ще сьогодні вони зможуть побачити Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього, який утік зі стійбища.

— Уфф! Де?

— Он там стоять Віннету і Священне Вухо, — відповів я, вказуючи на озброєних вождя апачів і старого вестмена, які вийшли з-за скелі. — Ще один білий і негр у вас за спиною.

Мої товариші прицілилися, а я відскочив за величезну кам’яну брилу і скерував штуцер у груди ватажка команчів.

— Нехай червоношкірі воїни зійдуть із коней, — наказав я. — Тепер вони наші полонені.

Звичайно, їх було більше, але ми застали їх зненацька, до того ж їхні луки і стріли нічого не вартували проти наших п’яти рушниць. Тому не дивно, що ватажок повільно опустив свою рушницю й запитав:

— Хіба мій білий брат не бачить, що воїни команчів не ступили на стежку війни?

— І попри це, хотіли вбити мене! Але білий воїн не прагне крові червоношкірих братів, нехай вони зійдуть із коней і викурять з нами люльку миру.

Індіанці не зразу послухалися — у прерії часто обман вважається не зрадою, а доказом особливої хитрості, — тому команчі побоювалися підступу.

— Як звати мого білого брата?

— Вбивча Рука.

— Уфф! Ми віримо тобі. Нехай мої брати зійдуть із коней!

Індіанці сп'iшилися і сіли біля мене, ватажок дістав люльку. Мої товариші також сіли в коло. Дотримуючись ритуалу, люльку передавали з рук у руки. Бернард Маршалл, який не розумівся на тонкощах індіанської дипломатії, помилково простягнув люльку Віннету, але той відкинув її.

— Вождь апачів сидить поруч із команчами тільки тому, що мій брат Вбивча Рука хоче помиритися з ними, — промовив він, пояснюючи свою відмову. — Але апач не прийме люльку з їхніх рук. Поки команчі сидять з моїми білими друзями, вони в безпеці, але нехай стережуться зустрічі з Віннету, коли розсіється дим миру. Вождь апачів відправить їхні душі в Країну вічного полювання.

Бернард міг би передбачити таку відповідь. Команчі вдавали, що не почули слів Віннету. Я звернувся до ватажка:

— Мої червоношкірі брати переслідували двох блідолицих зрадників? — поцікавився я.

— Мій брат уже знає про це!

— Так. Але я не знаю, чи вдалося вам зловити їх.

— Злий дух допомагав їм: блідолиці собаки втекли за межі країни команчів і знайшли притулок у наших ворогів. Воїни команчів мусили повернутися ні з чим.

— Але як їм, пішим, вдалося втекти від погоні?

— Блідолиці злодії вкрали в команчів коней.

— Хіба у воїнів команчів немає очей, щоб бачити конокрада, і немає вух, щоб почути його кроки?

— Воїни команчів співали поминальні пісні на могилі вождя, а коли повернулися до коней, то знайшли вартових убитими, а два найкращі скакуни зникли.

Негідники були розумні й обрали єдиний можливий шлях до порятунку. З незвичайною зухвалістю вони вирушили в гори за загоном команчів і вкрали коней. Морґанам справді не бракувало сміливості. До таких супротивників не можна було ставитися зневажливо. Слід було зловити їх, навіть якби довелося задля цього ганятися за ними по всіх Сполучених Штатах, тому зустріч із команчами була дуже доречною.

Індіанці пробули біля нас зовсім недовго й незабаром зібралися в дорогу.

— Де мої червоношкірі брати востаннє бачили сліди блідолицих зрадників? — запитав я ватажка, перш ніж він скочив на коня.

— За два сонця шляху звідси. Мій брат переслідує їх?

— Коли ми наздоженемо їх, вони загинуть.

— Уфф! Білий чоловік ніби читає думки команчів. Нехай їде на захід, через одне сонце шляху він побачить велику долину. У її північній частині він знайде місце, де блідолиці зрадники розпалили багаття, звідти нехай іде через гори, до води, що тече на захід. І далі вздовж її берега. Дорогою він ще два рази знайде сліди багать білих людей. Там починаються землі навахо, і нам довелося повернутися.

— На якій відстані від зрадників були мої червоношкірі брати, коли мусили повернутися?

— Ми відставали від них на півсонця. Але на нашому шляху трапилися вігвами ворогів, у яких знайшли притулок блідолиці.

— Воїни команчів виконали свій обов’язок. Скажи То-Кей-Хунові, що Віннету, Священне Вухо й Вбивча Рука наздоженуть блідолицих брехунів та вбивць і покарають їх за всі злочини. Ще я прошу передати Ма-Рамові, що пам’ять про нього живе у серці Вбивчої Руки. Нехай і він не забуває блідолицього брата.

— Вождь апачів Віннету переслідуватиме команчів?

— Ні. Він ваш ворог, це правда, але сьогодні його брати викурили з команчами люльку миру, тому він дозволить їм піти.

Індіанці сіли на коней і поїхали своєю дорогою, ми теж рушили далі, тепер нам слід було їхати на захід. Вони повезли на схід звістку про те, що зустріли нас, а ми взяли з собою на захід упевненість у тому, що зловимо Морґанів.

Ми справді знайшли всі прикмети, які нам описали команчі. А оскільки апачі жили в мирі з навахо, Віннету міг поїхати разом з нами. Від навахо ми довідалися, що втікачі побували у них, але поїхали того ж дня, розпитавши про найкоротший шлях до озера Моно. Морґани значно випереджали нас, проте' ми сподівалися наздогнати їх.

На широкій рівнині, якою ми їхали до Сьєрра-Невади, всюди виднілися сліди стад бізонів. Уже багато днів ми харчувалися в’яленим м’ясом, і навіть мені, людині дуже невибагливій щодо їжі, дуже хотілося свіжого печеного м’яса.

Тож я відхилився від нашого маршруту праворуч, до буйної рослинності, де, мабуть, була вода. Я взяв із собою Бернарда, якому ще ніколи не доводилося полювати на бізона. Наближався полудень, у цей час бізони поспішають до водопою, щоб не тільки втамувати спрагу, але й скупатися, а потім влягтися на березі та пережовувати жуйку.

Я не помилився: вдалині справді повільно брело невелике стадо. На жаль, вітер дув від нас, і тварини вмить кинулися тікати. Ми пустили коней навскач, і тут я нарешті зміг сповна оцінити жеребця, подарованого мені Ма-Рамом. Він мчав уперед легко, немов летів, зовсім не відчуваючи моїх двохсот із гаком фунтів ваги. Бернард безнадійно відстав, а я тим часом вирішив скористатися не рушницею, а лас'o, щоб заодно перевірити, наскільки кінь об’їжджений і привчений до різних способів полювання.

Я наздогнав стадо неподалік чагарів. Це був бик із трьома коровами. Я вибрав наймолодшу — м’ясо з неї мало бути значно м’якшим і смачнішим, ніж з інших корів. Відбивши корову від стада, я накинув на неї лас'o. Мій кінь поводився зразково. Коли лас'o просвистіло в повітрі, він круто розвернувся на задніх ногах і вперся в землю копитами, всім тілом подаючись вперед. Петля затягнулася на шиї корови, від різкого поштовху мій скакун присів на задні ноги, але втримався на місці. Корова впала, я зістрибнув з коня і перерізав їй горло. Кінь стежив за кожним моїм рухом. Я підійшов до розумної тварини, погладив її по шиї, а кінь у відповідь вдячно потерся головою об моє плече.

Я витягнув ніж, щоб оббілувати здобич, і тільки тепер до мене під’їхав Бернард.

— Запізнився, — засмутився він. — Чарлі, може, я вб’ю ще одну?

— Нам вистачить і цієї. Краще допоможи мені.

Бернард зістрибнув з коня й допоміг мені перевернути корову на другий бік. На задній її нозі виразно виднілося випалене розпеченим залізом клеймо.

— Чарлі! — здивувався Бернард. — У твого бізона є господар?

— Уяви собі, є, — відповів я посміхаючись. — У цих краях іноді можна зустріти ранчеро, які розводять худобу.

— А ми мали право вбити цю корову?

— Так. У цих місцях нікому не спаде на думку розводити худобу задля м’яса: цінуються тільки шкури. Тому тут кожен подорожній може вбити одну тварину, але шкуру мусить повернути власникові.

— А де ми його знайдемо?

— Його зовсім не обов’язково шукати. Дорогою ми натрапимо на якесь ранчо і повідомимо, де залишили шкуру. Кожної осені господарі виїжджають у прерії забивати худобу і дуже часто під гарячу руку вбивають кілька чужих тварин. У таких випадках ранчеро теж розраховуються шкурами.

Корова лежала за кроків п’ять від заростів. Я говорив, орудуючи ножем, і надто пізно почув, як щось просвистіло в повітрі. Бернард скрикнув. Обернувшись, я побачив, що на нещасного Бернарда накинули лас'o і тягнуть його в кущі.

Схопивши рушницю, я кинувся навздогін за невідомим вершником у мексиканському костюмі, який галопом тікав і тягнув за собою бідного Бернарда.

Роздумувати було ніколи, людині, яку тягнуть по землі, загрожує жахлива смерть. Піднявши флінт, я прицілився в коня мексиканця і натиснув на курок. Тварина похитнулася, зробила ще кілька кроків і впала. Вона скинула з себе вершника, але той підвівся і, побачивши мене, кинувся тікати.

Я не міг наздоганяти його, бо спершу слід було допомогти Бернарду. Лас'o так сильно стягнуло йому руки, що він не здатен був поворухнутися. Я розв’язав його й побачив, що він не дуже постраждав. Щойно я попустив пута, як Бернард схопився на рівні ноги, видно було, що він цілий.

— Тисяча чортів! Ото була ковзанка! Чого він хотів від мене?

— Не знаю!

— Чому ти стріляв у коня, а не в нього?

— По-перше, тому що він — людина, до того ж він у нас не стріляв. По-друге, лас'o прив’язують до луки сідла, і якби я вбив вершника, переляканий кінь потягнув би тебе далі.

— Так, звичайно, я сам мав би здогадатися, — погодився зі мною Бернард, оглядаючи руки й ноги та дивуючись, що вони цілі.

— Ходімо назад до корови, — покликав я. — Час завершити підготовку туші і повертатися. Судячи з усього, тут не зовсім безпечно.

— А я думав, що тут нам нічого не загрожує, адже землі індіанців уже позаду.

— Дуже поширена помилка. Ці місця небезпечніші за інші. Замість індіанців, яких іспанці називають Індіанос Бравос, тут господарюють покидьки з мексиканських і американських штатів. Боюся, що скоро нам доведеться познайомитися з ними ближче.

Ми прив’язали до сідел найкращі частини коров’ячої туші і помчали слідом за нашим маленьким загоном, а вже незабаром наздогнали його. Наші товариші, чекаючи нас, рухалися неквапом, а потім взагалі спинилися перепочити. Коли Боб помітив шматки свіжого м’яса, то голосно закричав:

— Ах, маса Чарлі везти біфштекс! Зараз Боб принести гілки, розвести вогонь і спекти м’ясо.

Поки негр готував м’ясо, я розповів про нашу пригоду. Незабаром м’ясо зашипіло над вогнем, підсмажилося і стало з такою неймовірною швидкістю зникати в роті чорношкірого, що ми поквапилися приєднатися до нього. Всі були так зайняті обідом, що лише в останній момент помітили вершників, які наближалися до нас.

— Чарлі, — звернувся раптом до мене Сем, — коли доїси цей шматок, даси мені свою підзорну трубу, я хочу подивитися, хто до нас завітав.

— І хочеться тобі займатися такими дрібницями, коли ще не все м’ясо з’їли, — відповів я, але все ж негайно дістав трубу і притулив до ока.

— Вершники — три, п’ять, вісім. Так, вісім…

— Вони нас помітили? — запитав Бернард.

— Ну звичайно. Дим від багаття видно за кілька миль.

— Хто вони?

— Думаю, мексиканці. У них високі сідла й величезні сомбреро.

— Покиньте м’ясо й візьміть рушниці, — сказав я. — Можливо, непрохані гості вирішили потурбувати нас через того негідника, який намагався викрасти Бернарда.

Вершники наближалися, і тепер їх уже можна було роздивитися. Всі вони були в мексиканському одязі, а в одному з них я впізнав людину, коня якої мені сьогодні довелося підстрелити. За сотню кроків від нас вони розділилися на дві групи і під’їхали до нас із різних боків, немов намагалися оточити.

— Здається, джентльмени збираються поговорити з нами, — розвеселився раптом Сем. Подібні зустрічі завжди веселили його. — Якщо ви мені дозволите, я сам поговорю з ними.

Вершники оточували нас усе тісніше. Їхній ватажок виїхав уперед і звернувся до нас поширеною тут сумішшю англійської та іспанської мов:

— Хто ви такі?

— Ми — місіонери з Великого Солоного Озера, — відповів за всіх Сем, — їдемо до Каліфорнії проповідувати слово Боже, а заодно й інші слова.

— Попереджаю вас, нічого хорошого вас там не чекає. Хто цей індіанець?

— Він не індіанець, він ескімос із Нової Голландії[24]. Ми будемо показувати його за гроші, якщо нам більше ніяк не вдасться заробити.

— А негр?

— О-о! Це не негр, це адвокат із Камчатки, він їде на суд у Сан-Франциско.

Здається, цей мексиканець мав про географію дуже туманне уявлення.

— От тобі й маєш! — вигукнув він. — Три місіонери і чорт знає який адвокат крадуть у мене корову, а на додачу ще й намагаються вбити мого пастуха! Ну нічого, я навчу вас ввічливості! Я беру вас у полон і везу на моє ранчо.

Сем хитро посміхнувся і повернувся до мене.

— Поїдемо, Чарлі? — запитав він, підморгуючи. — Можливо, там вдасться наїстися досхочу?

— Спробуємо, Семе. Якщо в цього ранчеро менше ніж сотня слуг, то він нам нічого не зробить.

— От і добре. Здамося в полон цьому сміливцю.

Звертаючись до мексиканця, Сем запитав:

— Чи варто було вам турбуватися через такі дрібниці, сеньйоре?

— Не смійте називати мене сеньйором. Я дворянин, і навіть ґранд. Мене звати дон Фернандо де Венанґо-і-Колона де Молінарес де Ґаяльпа-і-Ростредо. Запам’ятайте це!

— Он воно що! Напевно, ви дуже важливий пан. Ми змушені підкоритися і покладаємося тільки на вашу доброту.

Ми слухняно встали, погасили вогнище і сіли на коней. Боб весело сміявся:

— Як добре! Негр Боб стати адвокатом з… — він уже встиг забути звідки саме. — На ранчо багато смачної їжі і Боб їсти та пити.

Вершники оточили нас і погнали коней галопом, як це заведено в мексиканців. Дорогою у мене було достатньо часу, щоб детально роздивитися їхній одяг.

Мексиканський костюм дивовижно гарний і романтичний. Від сонця голову захищає чорний або брунатний капелюх, частіше фетровий, рідше — оксамитовий, низький, зате з величезними полями. Ці капелюхи іспанці називають сомбреро. Іноді капелюхи сплетені з соломи; у Європі їх називають панамами. У сеньйора, тобто господаря, який може бути ранчеро або ж просто розбійником, криси завжди загнуті, і їх прикрашає золота або мідна шпилька з дорогоцінними каменями або різнокольоровими скельцями, вона притримує поля і перо, вигляд якого демонструє заможність власника. Однак перо є завжди, незалежно від того, чи ходить людина в оксамиті чи в залатаному одязі.

Мексиканці носять блузи, розшиті на грудях, спині і рукавах вовняною або шовковою ниткою, а часом навіть золотом і сріблом. На шиї — незмінна чорна хустка, зав’язана великим вузлом. Кінці такої хустки могли б звисати до пояса, але звичай велить закидати їх за спину, від чого постать стає ще мальовничішою.

Штани слід описати окремо: вони дуже вузькі в стегнах, але донизу розширюються, немов дзвін. Штани теж прикрашені китицями і вишивкою, а в нижній частині широких штанин вшиті вставки з кольорового шовку.

Вишивка прикрашає й високі чоботи з м’якої лакованої шкіри. Вони мають шпори — зі срібла, сталі або просто бронзи, а іноді навіть із кісток. Їхні розміри вражають, вони навіть більші за ті, які носили середньовічні лицарі. Ці шпори бувають навіть десятидюймовими, з зубчастими коліщатками. Але якщо в європейців коліщатка бувають завбільшки з дрібну монетку, то в мексиканців вони перетворилися на дванадцятикутні зірки з променями. Одна така шпора важить не менш ніж два фунти і може легко зробити немалу дірку в шкурі нещасного коня.

У мексиканців завжди добре виїжджені, витривалі коні, а зі зброєю вони розлучаються тільки вночі. Особливо добре вони орудують довгоцівковими пістолетами, у яких прикл'aд приєднаний так, що стрілець може вмить перетворити пістолет на коротку рушницю. Різьба всередині цівки дозволяє пустити кулю в ціль із відстані ста п’ятдесяти метрів, пороху для такої рушниці потрібно дуже мало, вона зручна і в руках умілого стрільця обертається на грізну зброю.

Але ще небезпечнішим у руках мексиканця є лас'o з ремінців або з кінського волосся. За його допомогою можна зловити бика, зупинити пантеру під час стрибка, полонити людину. Навіть якщо його кидають на повному скаку коня, на десять тисяч кидків припадає не більш ніж один промах. Мистецтва кидати лас'o в Мексиці вчаться з раннього дитинства, тому воно немов приростає до руки мексиканця. Лас'o не просто слухається мексиканця, воно вгадує бажання й самостійно летить на ціль, незалежно від того, кинули його для забави чи у смертельному двобої.

Мексиканці не носять плащів, від дощу та холоду їх рятує пончо — ковдра з отвором для голови, що закриває і спину, і груди. Костюм вершника і збруя коня коштують доволі дорого. Сідло й вуздечку прикрашає срібло, а іноді й золото. Багаті люди навіть замовляють вуздечки з мундштуком із литого срібла, і такі вудила коштують до п’ятдесяти ескудо[25], а вуздечка з золотими бляшками — всі п’ятсот.

Ви не впадете з мексиканського коня, як би він не брикався і не ставав на диби, бо так зване «іспанське» сідло дуже високе і зручне. А якщо вершник ще й убраний із шиком, то чимала вага одягу і зброї й поготів не дасть коневі скинути вершника. Спину й боки коня прикриває величезна шкіряна попона, яка закінчується широкою сумкою під хвостом. Таку попону жартівливо називають «кола де пато», тобто «качиний хвіст». Сучасні мексиканські вершники, як правило, не одягають її на коня, але вона дуже зручна для далеких подорожей через те, що до неї пришито чимало кишень, перекидні торби й кобура.

Стремена висять не на шкіряних ременях, а на ланцюгах, часто срібних. Колись стремена виготовлялися у вигляді коротких дерев’яних чобіт, які оберігали ногу від ударів, тепер вони мають форму носка чобота, а гомілку вершника прикривають шматки шкіри, іноді закріплені металевою сіткою. Заможні мексиканці замовляють у майстерних ковалів стремена зі сталі. Такі напівчоботи-напівстремена схожі на старовинні рідкісні музейні експонати, що зберігаються у колекціях зброї. Мексиканські вершники намагаються захистити себе від усього, тож на коня часто чіпляють ще й козячі хутра, якими під час дощу накривають ноги. Ці хутра допомагають захистити ноги й тоді, коли доводиться їхати крізь колючі чагарі.

Десь приблизно через півгодини вдалині з’явився будинок. Ще через десять хвилин ми в’їхали на великий двір ранчо і сп'iшилися.

— Сеньйоро Еулаліє! Сеньйорито Альмо! Ідіть сюди й подивіться, кого я привів! — голосно покликав ранчеро, повернувшись до будинку.

На цей заклик у двір вибігли сеньйора й сеньйорита. Вони з’явилися так раптово, що я мимоволі згадав вірш Шіллера[26]:


І тут подвійні двері дому

Випльовують аж двох одразу дам.


Ці дами мали такий вигляд, що у порівнянні з ними будь-яка служниця зі стайні у Люнебурзі була би схожа на придворну даму. Обидві були босі, короткі спідниці ледве прикривали коліна, колись білі блузи посіріли й тепер надавалися хіба для чищення коминів. Я не можу точно сказати, чи те клоччя, яке вони мали на головах, можна було назвати волоссям. На ногах у них був такий товстий шар бруду, що здавалося, ніби це — чорні чобітки. Отже, вони вистрибнули з дому нам назустріч і пороззявляли роти з подиву, побачивши нас.

— Кого ви нам привели, доне Фернандо де Венанґо-і-Колона? — вигукнула старша жінка. — Ви уявляєте, скільки буде клопоту, коли п’ятеро гостей захочуть їсти, пити, курити, грати в карти і спати? Я цього не витримаю! Я втечу й покину вас наодинці з вашою бандою на вашому паршивому ранчо! Панькайтеся самі коло ваших гостей! Ах, як я тепер шкодую, що піддалася на вмовляння й покинула Сан-Хосе!

— Матусю, а вам не здається, що ось той дон дивно схожий на нашого дона Аллана? — перебила її молодша, показуючи пальцем на Маршалла.

— Ну і що? Схожий на дона Аллана, але ж не він! — відповіла старша, дратуючись ще більше від того, що її перервали. — Хто ці люди? Хіба я служниця? У мене й так голова йде обертом, роботи в господарстві стільки, що нік'oли не переробити. А тут ще відразу п’ятеро гостей звалюються на голову!

— Сеньйоро Еулаліє! Вони зовсім не гості, — зупинив потік її нарікань ранчеро.

— Не гості? А хто ж вони, доне Фернандо де Венанґо-і-Колона?

— Вони полонені, сеньйоро Еулаліє.

— Що ж вони зробили, доне Фернандо де Венанґо де Молінарес?

— Негідники убили нашу корову і трьох пастухів, дорогоцінна сеньйоро Еулаліє.

Нахабство, з яким він примножував наші злочини, збентежило нас.

— Корову і трьох пастухів! — сплеснула руками сеньйора так сильно, що аж наші коні злякано заворушили вухами. — Жахливо! Сподіваюся, ви зловили їх на гарячому? Правда ж, доне Фернандо-і-Колона де Ґаяльпа?

— Звичайно, на місці злочину, і навіть не з одним, а з усіма відразу. Але вони не тільки вбили нашу корову, вони її засмажили і з’їли. Ви уявляєте, сеньйоро Еулаліє?

Очі жінки стали вилазити з орбіт.

— Засмажили і з’їли? Корову і трьох пастухів?

— Та ні! Спочатку — корову…

— Спочатку? А потім? Що було потім, доне Фернандо де Ґаяльпа-і-Ростредо?

— Потім? Потім — нічого. Ми зловили їх і привели сюди, сеньйоро Еулаліє.

— О-о! Весь світ знає, який ви хоробрий, доне Фернандо де Молінарес-і-Колона! Так хто ж ці люди?

— Білі — місіонери, вони їдуть до Сан-Франциско, щоб навернути в істинну віру мешканців Каліфорнії і навчити їх якихось слів.

— Спаси і помилуй! Місіонери вбивають корів і поїдають пастухів! А решта хто, доне Фернандо-і-Ростредо де Венанґо?


Віннету ІІІ

Полювання на оленя поблизу Дедвуда. Південна Дакота, зима 1887–1888 років. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Чорний, схожий на негра, насправді не негр, він адвокат з… з… словом, він звідти, де живуть тубільці Вогняної Землі. Він теж їде до Сан-Франциско, щоб украсти там чиюсь спадщину.

— Ну тоді не дивно, що він украв у нас корову.

— А ось той, схожий на індіанського розбійника, — готтентот із… з Ґренландії[27]. Він буде показувати місіонерів за гроші.

— І що ви збираєтеся зробити з цими людьми, доне Фернандо де Молінарес де Ґаяльпа де Венанґо?

— Накажу їх повісити, а може, застрелити. Покличте сюди всіх моїх людей, сеньйоро Еулаліє!

— Але ж усі й так уже тут, окрім старої негритянки Бетті, а її і кликати не треба, тому що вона сама йде сюди. Стривайте, доне Фернандо-і-Ростредо де Колона, але якщо всі ваші люди тут, то як ці волоцюги могли вбити трьох пастухів? Це неможливо!

— У мене все можливо, сеньйоро Еулаліє. Зачиніть ворота, щоб полонені не втекли, поки я буду їх судити.

Ворота замкнули на засув, і тепер ми справді не могли втекти, але водночас і наймиліший дон Фернандо опинився в наших руках. Коней поставили біля плоту. Принесли три стільці, посередині сів дон Фернандо, а по боках від нього зайняли місця сеньйора Еулалія та сеньйорита Альма. Нас поставили перед лицем «високого суду», а навколо вишикувалися пастухи.

— Спершу я запитаю, які ваші імена. Як тебе звати? — звернувся ранчеро до негра.

— Боб, — відповів той.

— Відповідне ім’я для негідника. А тебе як звати?

— Віннету, — спокійно відповів мій червоношкірий брат, якого теж тішило те, що відбувається.

— Віннету? Ти вкрав це ім’я, адже так звуть знаменитого вождя апачів. А тебе?

— Маршалл.

— От бачиш, у нього таке саме прізвище, як у дона Аллана, — скоромовкою випалила сеньйорита.

— Нічого дивного, звичайне прізвище для янкі, — зауважив ранчеро. — До того ж вони змінюють імена мало не щодня. А тебе?

— Священне Вухо.

— Твоє ім’я теж крадене, так звуть відомого мисливця і вбивцю індіанців. А тебе?

— Вбивча Рука.

— Та ви не просто розбійники, а й нахабні брехуни! Ви привласнили собі чужі імена!

Я виступив на кілька кроків вперед і став поряд із тим пастухом, якому вранці спало на думку накинути лас'o на Бернарда. Без сумніву, він заслуговував покарання.

— Ми не брешемо. Якщо вам потрібні докази, я готовий їх надати.

— Де ж вони?

Тієї ж миті мій кулак упав на голову пастухові, і той звалився на землю, не видавши ні звуку.

— Оце і є знаменитий удар Вбивчої Руки!

— Тримайте мене, я вмираю, мені погано! — скрикнула сеньйора Еулалія, заломила руки і впала на груди найдобрішого дона Фернандо.

Той хотів скочити на ноги, але його найсолодша ноша міцно вчепилася за нього й не давала поворухнутися. Єдине, що йому залишалося, — викрикувати прокльони й погрози, і тут його підтримала сеньйорита Альма.

Мексиканці — чудові воїни, коли вони на коні, але в пішому бою — це нікудишні бійці. Пастухи не були винятками із цього загального правила. Розгубившись, вони дивилися на нас. Мої ж товариші після мого удару схопилися за рушниці, готові боротися.

— Не лякайтеся, сеньйори, — спробував я заспокоїти господарів, — ми не завдамо вам шкоди. Між нами виникло невелике непорозуміння, яке слід негайно виправити.

Я підійшов до їхніх стільців і вклонився.

— Донно Еулаліє, я завжди вважав себе прихильником краси й рідкісних жіночих приваб. Прошу вас, прокиньтеся й подаруйте мені ласкавий погляд.

Донна Еулалія манірно зітхнула, розплющила свої очі кольору базиліку і спробувала кокетливо посміхнутися, але на її пожовклому обличчі проступали радше розгубленість і тривога.

— Прекрасна донно, згадайте, як у стародавні часи дами судили лицарів, і ті корилися їхнім вирокам. У суперечці з нами дон Фернандо представляє потерпілу сторону, тому не зможе справедливо судити нас. Ми просимо його надати право вирішувати, хто правий і хто винен, вам, у ваші ніжні руки, і сподіваємося, що ви настільки ж добра, як і прекрасна, і засудите лише справжніх злочинців.

— Ви справді цього бажаєте, сеньйоре? — кокетливо спитала вона голосом, який звучав так, ніби її голосові зв’язки натирали щітками для підлоги.

— Так, ми звертаємося до вас цілком серйозно. Звичайно, наша зовнішність і близько не відповідає очікуванням такої вимогливої дами, як ви, але будьте поблажливі, бо ми вже багато місяців подорожуємо Диким Заходом. До того ж найкращою прикрасою жінки, як відомо, є доброта, тож ми сподіваємося на те, що ви почуєте нас.

— Ви справді ті, за кого себе видаєте?

— Справді!

— Ви чуєте, доне Фернандо де Венанґо де Ґаяльпа? Ці сеньйори просили мене судити їх. Ви знаєте, що я не стерплю ніякого опору. Ви нічого не маєте проти?

— Будь ласка, судіть, сеньйоро Еулаліє, — погодився ранчеро з доволі роздратованою міною, але відчувалося, що він не наважиться заперечити цій жінці, а крім того, він тішився, що йому випала можливість перевести подих. — Я впевнений, що ви засудите їх до шибениці.

— Якщо вони це заслужили, доне Фернандо-і-Колона де Молінарес! Я готова вислухати вас, — звернулася вона до мене.

Я скористався її прихильністю і почав:

— Уявіть, донно Еулаліє, що ви багато днів подорожуєте по прерії, смертельно втомилися й падаєте з ніг від голоду. І раптом бачите корову. Чи дозволяється вам убити цю тварину за умови, що шкуру залишите власникові?

— Звичайно, дозволяється, так велить звичай.

— Не завжди і не всюди… — спробував втрутитися ранчеро, але сеньйора обірвала його:

— Будьте тихо! Тепер тут наказую я, доне Фернандо! Ви будете говорити, коли я дозволю.

Мексиканець покірно замовк. Вираз на обличчях пастухів не залишав сумнівів, хто справжній господар на ранчо.

— От і весь наш злочин, прекрасна донно! — продовжив я. — І тут раптом з’являється пастух, той самий, який зараз лежить на землі, накидає лас'o на сеньйора Маршалла, який зараз стоїть перед вами, і тягне його за собою. Якби я не пристрелив його коня, цей юнак би загинув!

— Маршалл… — задумливо протягнула господиня. — Мені дуже дороге це ім’я. Один сеньйор на ім’я Аллан Маршалл знімав кімнату в моєї сестри в Сан-Франциско.

— Аллан Маршалл? — здивувався я. — Аллан Маршалл із Луїсвілла у Сполучених Штатах?

— Він. Ви з ним знайомі?

— Ну звичайно! Цей сеньйор називається Бернард Маршалл, він — ювелір і рідний брат Аллана.

— Санта Лауретта! Той теж був ювеліром і розповідав, що в нього є брат на ім’я Бернард! Альмо, твоє серце не підвело тебе. Дозвольте обійняти вас, сеньйоре Бернарде. Я рада вітати вас у нашому домі.

Не розуміючи, чим викликана така бурхлива радість сеньйори, Бернард ухилився від обіймів і обмежився тим, що поцілував їй руку.

— Я прибув сюди, — сказав він, — щоб знайти брата. Де він зараз, донно Еулаліє?

— Моя дочка Альма два місяці тому повернулася з Сан-Франциско. Сеньйор Аллан сказав їй, що збирається їхати на копальні. А це — ваші друзі, сеньйоре Бернарде?

— Так. Усі вони — мої друзі. Вони врятували мене від неминучої смерті. Цей сеньйор — Вбивча Рука — нещодавно звільнив мене з полону команчів, де я неминуче загинув би біля стовпа тортур.

Вона сплеснула руками.

— Невже можливо пережити такі пригоди? Але ви все нам розкажете детально! Але як же так сталося, що ви — місіонер, а ваш брат — ювелір?

— Мій друг Вбивча Рука пожартував, повірте, і то було без злого наміру.

Сеньйора повернулася до ранчеро.

— Ви чуєте, доне Фернандо де Венанґо де Ґаяльпа? Вони не місіонери і не розбійники! Я виправдовую їх, і вони можуть гостювати у нас скільки захочуть. Альмо, побіжи-но на кухню та принеси пляшку настоянки з базиліку. За таку зустріч не гріх і випити.

Останні слова доньї Еулалії змінили вираз обличчя ранчеро. Воно просвітліло. Здається, лише за дуже урочистих обставин йому дозволялося прикластися до базилікової настоянки. Таким чином, цей напій мав шанс скріпити нашу дружбу і згоду.

Сеньйорита Альма миттєво зникла, мені навіть здалося, що з її ніг обсипалося трохи бруду, а потім так само швидко повернулася з великою пляшкою й чималенькими склянками. Тутешні настоянки з базиліку — це, зазвичай, неймовірно огидне пійло, тож ми лише пригубили його, а Віннету навіть не подивився на «вогняну воду». Однак пані, судячи з усього, були звичні до цього смаку і з явним задоволенням потягували міцну рідину, а ранчеро все підливав у свою склянку, аж поки не втрутилася його дружина.

— Зупиніться, доне Фернандо де Венанґо-і-Ростредо-і-Колона! Ви ж знаєте, що в мене залишилося всього дві пляшки. Проведіть сеньйорів до будинку, а ми тим часом переодягнемося до обіду. Ходімо, Альмо! До зустрічі, сеньйори!

Дами зникли в дірі у стіні, за якою, імовірно, ховався їхній гардероб, або ж кухня, а можливо, і те, й те. Ранчеро провів нас до місця, яке донна Еулалія назвала «кімнатою», хоч насправді воно більше було схоже на стайню. Там стояв довгий стіл і лави, збиті з грубо обструганих дощок, там нам дозволили розміститися. Крізь відчинені двері я помітив, що пастухи швидко оточили наших коней, і згадав, що мексиканська приказка говорить: «Навіть найкращий пастух може виявитися злодюжкою». Тому я поспішив до них і, як виявилося, встиг вчасно — вони вже зазирали в наші сакви.

Довелося лишити біля коней Боба, щоб він наглядав, поки вони пасуться, бо трава росла не у дворі, а за ворітьми. Він не дуже втішився:

— Маса їсти багато смачне у кімната. Чому негр Боб залишатися біля коней?

— Бо ти сильніший і кмітливіший, ніж Віннету і Сем, і я можу довірити тобі наших коней.

— О, це правда! Боб — сильний і сміливий і старатися, щоб ніхто наші коні не вкрасти!

Він усміхнувся. Я повернувся у кімнату, де тривала нехитра розмова, аж поки не з’явилися дами. Вони цілковито змінилися. Причесані і вбрані, вони нічим не поступалися елегантним жінкам із центральної вулиці Мехіко.

Мексиканські жінки одягаються майже так, як європейки. Найбільш характерною деталлю їхнього гардеробу є так звана «ребосо», довга мереживна шаль, яка замінює їм і капелюшок, і очіпок, і вуаль. Вони зазвичай накривають нею плечі. Але якщо жінка виходить кудись, наприклад відвідати подругу після сієсти[28] чи просто прогулятися, то ребосо накидають на голову. Тоді зачіска ховається під тканиною, а обличчя лишається відкритим. Ребосо — дуже тонкі і майже прозорі, тож ними можна прикривати й обличчя, як вуаллю. Такі шалі плетуть індіанки, і нерідко робота над однією шаллю триває аж два роки, тому й коштують вони близько вісімдесяти піастрів, а то й більше. Саме в таких дорогих ребосо і з’явилися тепер наші господині. Вони помили обличчя та руки, на ноги вбрали панчохи і повзувалися. Якби я не бачив їх раніше у дранті, то мав би враження, що вони цілком привабливі, особливо молодша.

Сеньйори сіли за стіл і вели з нами милу бесіду, поки стара негритянка поралася біля плити й подавала обід. Я зауважив, що вони постійно згадували «сеньйора Аллана», мабуть, сеньйорита Альма мала на нього недвозначні плани і ще досі не забула про нього.

Їжу подавали типово мексиканську: яловичина з червоним від перцю рисом, тортільяс — спеціальні коржі зі щедро присмаченою часником м’ясною начинкою, овочі з цибулею, майже чорна від перцю баранина, курчата з цибулею і часником і наостанку — вирізка з солодким перцем. Не дивно, що під кінець обіду весь рот у мене аж горів від перцю, горло — від цибулі, а шлунок — від часнику.

Звичні до таких бенкетів дами з насолодою поглинали страви, запиваючи їх тією ж настоянкою. Після обіду викурили обов’язкові цигарки, а нашому Бобові один з пастухів відніс його порцію надвір, до почастунку додали і склянку настоянки.

Про продовження подорожі того ж дня не могло бути й мови. Сеньйорита Альма ні на крок не відходила від добродушного Бернарда, а я сповна розплачувався за свої необачні лестощі. Якщо раніше сеньйора Еулалія була схожа на фурію помсти, то тепер кожним своїм словом вона намагалася виявити до мене симпатію. Дізнавшись, що моє справжнє ім’я — Карл, вона спершу назвала мене «сеньйором Карлосом», а далі нагородила ще й титулом «дон Карлос», а коли Бернард розповів історію наших невдач, я відразу втратив усі свої титули і став просто «любим Карлосом». Коли ми вставали з-за столу, вона розпитувала «свого любого Карлоса», що він збирається привезти з подорожі додому, своїй нареченій. Я, звичайно ж, зрозумів, що за цими хитрощами криється намагання довідатися, чи я, бува, не одружений, тож чесно відповів їй, що нічого нікому не збираюся везти з подорожі, бо я чоловік самотній. Щоб не заважати їй виконувати численні домашні обов’язки, я сказав, що піду надвір, подивлюся, як там справується Боб біля наших коней.

Боб лежав на животі й безпорадно водив по землі руками і ногами, видаючи такі страшні звуки, ніби грав на якомусь екзотичному інструменті музику Ваґнера.

— Бобе! — покликав я, і він підняв голову.

— О маса, маса!

— Що з тобою?

— О, маса! Боб з’їсти все, і тепер вогонь у живіт. Боб — як пічка. Маса помогти Боб, бо Боб померти!

Це були наслідки надмірно перченого, приправленого цибулею й часником обіду. Боб випив усю настоянку, яку йому дали. Слід було допомогти йому чимшвидше, бо він мав такий вигляд, ніби от-от помре.

— Ти мусиш чогось такого випити, що полегшить твій біль, а як ні, то буде ще гірше, мій бідний Бобе! Що тобі здається кращим: молоко, вода чи базилікова настоянка?

Він подивився на мене вдячним поглядом.

— Маса, молоко і вода не допомогти. Хіба настоянка. О, бідний Боб!

— Тоді біжи до донни Еулалії і скажи їй, що ти помреш, якщо вона не дасть тобі ще настоянки!

Він помчав, куди було сказано, і справді через деякий час повернувся, тримаючи в руках півпляшки настоянки. Отже, йому віддали всі запаси. Це мене здивувало.

— Міс Еулалія не хотіти давати настоянка, але Боб сказав, що маса Чарлі його послав, тоді міс Еулалія дати вся настоянка!

— Ну то пий, це тобі допоможе!

Вечеряли знову в «кімнаті». Сеньйора сиділа біля мене. Під час розмови вона шепнула мені на вухо:

— Доне Карлосе, мені конче треба поговорити з вами віч-на-віч.

— Я до ваших послуг, сеньйоро.

— Я мушу розповісти вам одну таємницю.

— Яку?

— Тільки не тут. Після вечері приходьте до трьох платанів, які ростуть за огорожею.

Отже, мені призначили побачення! Звичайно, я міг би відмовитися під будь-яким слушним приводом, але з цікавості прийняв запрошення. І не пошкодував.

Під час вечері коней загнали у двір, і ворота були ще відчинені, коли я виходив. Я підійшов до платана і ліг на траву. Але незабаром мені довелося знову підвестися, бо з’явилася донна Еулалія.

— Дякую вам від усього серця, доне Карлосе, — почала вона, — за те, що ви погодилися приділити мені трохи уваги. Мені треба розповісти вам одну таємницю. Напевно, я могла б сказати про це й вашим товаришам, але обрала вас, тому що…

— Тому що вам легше відкритися саме мені. Чи не так? Ми сиділи поруч за столом, і ви відчули до мене довіру.

— Саме так. Сеньйор Бернард розповів про грабіжників, яких ви переслідуєте. Здається, вони були в нас на ранчо.

— Коли?

— Вони поїхали від нас позавчора вранці.

— А куди?

— За їхніми словами, до Сан-Франциско. Вони назвалися друзями сеньйора Аллана, і я пояснила їм, де його знайти.

Це було дуже цінне повідомлення, і я відразу збагнув, як усе відбувалося. Сеньйора з кожним говорить про Аллана, тож згадала про нього і в присутності Морґанів. Тоді вони вирішили, що для них це чудова нагода помститися Бернардові, а заодно пограбувати його брата.

— А ви не помиляєтеся, донно Еулаліє? Це справді були вони?

— Звичайно, вони назвалися вигаданими іменами, але описи збігаються.

— Вони дуже детально розпитували про вашу сестру і сеньйора Аллана?

— Так, я навіть дала їм із собою доказ, що вони побували тут.

— Який доказ?

— Лист, який написав мені колись чоловік моєї сестри у Сан-Хосе.

— Він ще живий?

— Так, він власник готелю у Вальядоліді на вулиці Суттер, його звати Енріке Ґонсалес.

— Як давно сеньйорита Альма втекла від нього?

— Три місяці тому.

— Опишіть мені обох якомога детальніше.

Все, що розповіла мені сеньйора, було для нас надзвичайно цінною інформацією. Тепер ми знали, де шукати Морґанів, але водночас довідалися, що над братом Бернарда нависла смертельна небезпека.

Вона описала, і я пересвідчився, що це справді були Морґани. Ясна річ, вона могла розповісти все це й за столом, але я розумів, що таким чином вона організувала собі невеличку приємність — прогулянку зі мною. Тож я щиро подякував їй і попрощався, бо ми саме повернулися назад, до воріт.

Коли я зайшов до кімнати, де ми збиралися ночувати, на мене вже чекали. Мої товариші вкладалися спати, і слід було розподілити нічні чергування. Ми не збиралися відмовлятися від цього навіть тут, на ранчо. І коли все було залагоджено, ми повлягалися.

Щоб зрозуміти, як виглядає ранчо, треба хоч раз побувати там. Зазвичай цю споруду лише умовно можна назвати будинком у тому розумінні, у якому це слово вживається в Європі. У такому будинку зазвичай буває щонайбільше дві кімнати. Одну з них сеньйора Еулалія власне й назвала «кімнатою», і там розмістилися ми. Там спали всі мешканці будинку, а також гості. Внизу було все, що належало до господарства: корови, коні, кози, свині, кури, пси і коти. Глиняну підлогу вкривав сухий мох і сіно, зверху накидали пончо, і постіль була готова. По підлозі повзали скорпіони, павуки та інша нечисть.

Дон Фернандо де Венанґо, сеньйорита Альма, стара негритянка, пастухи і ми учотирьох лежали у тісняві, одне біля одного, як у німецькій нічліжці, де за три пфеніґи[29] можна переночувати на соломі, прихилившись на спинку стільця. Я би з більшою радістю вмостився надворі, але не міг наважитися на таку зневагу господарської гостинності, бо це би точно образило власників ранчо.

Вранці нас провели в дорогу, і навіть похмурий пастух, якому напередодні дісталося від мого кулака, на вимогу донни Еулалії, пробурчав щось, що можна було зрозуміти як побажання доброго шляху. Донна Еулалія шмигнула носом, а розчулена сеньйорита Альма навіть заплакала.

Дон Фернандо де Венанґо відпроваджував нас верхи і розпрощався з нами аж опівдні. Судячи з усього, «місіонери» сподобалися йому, попри з’їдену корову й випиту настоянку. Завдяки тому, що розказала сеньйора Еулалія, ми могли змінити наш попередній план і того ж дня попрямували до озера Моно, але не спинялися там, а поспішили до перевалів Сьєрра-Невади. Ми не зупинилися на відпочинок і в Стоктоні: до Сан-Франциско було недалеко, і ми поспішали туди.

Місто це розташоване на краю довгого півострова. Із заходу його омиває океан, а зі сходу — прекрасна затока з глибоким і зручним портом. Гавань така велика, що могла б умістити весь флот світу. Порт живе своїм особливим життям, де повно законних і не дуже угод, торгівлі та контрабанди. Тут можна зустріти представників усіх рас і народів. Індіанці торгують з європейцями й отримують справедливу ціну за хутра та шкіри. Розкішно вбраний мексиканець сидить поруч зі скромно одягненим німцем. Флегматичний англієць розмовляє з темпераментним французом. Темношкірий індус скаржиться на життя бідному польському євреєві. Денді прогулюється поряд із неохайним вестменом. Тірольський торговець щось випитує в зарослого бородою золотошукача. Тут бувають монголи з азіатських пустель, перси з Малої Азії, індуси з берегів Гангу і китайці з берегів Янцзи.

Сини Піднебесної, тобто китайці, і становлять більшість іноземців у місті. Всі вони схожі між собою: з маленькими носами, косими очима, випнутими вилицями й однаковим жовтим кольором шкіри. У них один і той самий вираз обличчя, який можна було б назвати відсутністю виразу на тих лицях, якби всі вони не виражали одне і те ж — запопадливість. Старанні і працьовиті китайці беруться до роботи, яка вимагає великого терпіння і надзвичайної спритності. Вони чудові різьбярі по дереву, слоновій кістці, каменю і неперевершені ювеліри. Вони шиють, тчуть, малюють і плетуть витончені речі, на які завжди знайдеться покупець.

Слід додати, що вони дуже скромні та невибагливі й задовольняються наймізернішим прибутком. Спочатку можуть загнути дуже високу ціну, але зараз же готові знизити удвічі, а то й утричі. Цим користуються і платять їм зовсім небагато. На будівництві китайці отримують мало не в десять разів менше за білих робітників, але й ці нікчемні заробітки суттєво вищі за те, що вони мали в себе на батьківщині. А оскільки вони ощадливі, то живуть, принаймні на перший погляд, нітрохи не гірше за інших. Китайці захопили в місті всі дрібні ремісничі майстерні, і майже всюди можна побачити китаянок: служниць або покоївок.

Але не тільки китайці такі активні в цьому місті. Всі його мешканці прагнуть заробити якомога більше. Час — це гроші, кажуть вони, і той, хто затримує іншого, втрачає й сам, тож слід дати дорогу іншому, щоб він, своєю чергою, не затримував тебе. Дотримуючись цього золотого правила, всі крутяться, бігають, роблять свої справи, але без метушні, крику та лайки.

Так живуть люди в будинках і в палацах, і так само тече життя на площах, вулицях і в конторах. Бліда худенька американка, гордовита чорноока іспанка, огрядна світловолоса німкеня, елегантна француженка, чорношкірі кухарки і служниці-китаянки діловито снують по місту. Банкір у фраку і в циліндрі тримає в одній руці копчений свинячий окіст, а в другій — кошик з овочами. Ранчеро тягне на спині сітку з десятком великих рибин, які він придбав для сімейного свята. Офіцер воює з півнем, що намагається вирватися й утекти. Протестантський пастор загорнув у полу сюртука пару великих омарів. Усі ці люди спритно обходять один одного, ніхто нікому не заважає.

Ми без перешкод в’їхали в столицю «золотого» краю й відшукали на Саттер-стріт готель із вивіскою «Вальядолід». Це був типовий для Каліфорнії готель — довга вузька двоповерхова дерев’яна будівля. У Європі такий вигляд мають будки з пивом, які споруджують на центральних площах міст до святкових днів.

Ми передали своїх коней служникові, який відразу відвів їх до стайні, і пройшли в зал, де було так багато відвідувачів, що нам ледве вдалося відшукати вільний стіл. Ми зробили замовлення, офіціант поставив перед нами кухлі з пивом та їжу і збирався вже піти, але я затримав його.

— Сеньйор Енріке Ґонсалес удома?

— Удома. Ви хочете бачити його?

— Так.

Через деякий час до нашого столу наблизився високий насуплений іспанець і назвався сеньйором Енріке.

— Я хотів би дізнатися, чи проживає у вашому готелі сеньйор на ім’я Аллан Маршалл, — звернувся я до нього.

— На жаль, не можу сказати. Я не цікавлюся іменами пожильців. Реєстрацію веде моя дружина.

— Чи можу я поговорити з сеньйорою?

— Не знаю, треба запитати дівчат, — відрізав він, а потім повернувся й пішов геть.


Віннету ІІІ

Ґорґонія, шаман апачів-мескалеро, зі шкурою ведмедя. Нью-Мексико, прибл. 1886 рік. Фото А. Френка Рандала з Гантінґтонської публічної бібліотеки.


Здається, його стосунки з дружиною були схожими на те, що ми бачили на ранчо між Фернандо де Венанґо і донною Еулалією, сестрою тутешньої господині. Тож я підвівся й рушив на пошуки, а точніше — на апетитний запах печені. Назустріч мені вибігла худенька чорнява дівчина з тарілкою в руках. Я загородив їй дорогу й запитав:

— Сеньйора на кухні, дитино?

— Осел! — розлючено кинула вона через плече французькою і вправно ухилилася від моїх рук.

«Ого!» — подумав я, здивовано проводжаючи її поглядом. Далі я зустрів ще одну дівчину в накрохмаленому фартусі.

— Мадемуазель, — звернувся я до неї якомога ввічливіше, — я хотів би бачити сеньйору.

— Я вам не мадемуазель! — обірвала вона мене й зникла між столиків.

Отже, я знову помилився. Мабуть, це була англійка або американка. Я подумав, що таким чином, перебираючи національність за національністю, я й до вечора не знайду сеньйори. Я стояв посеред залу, розгублено озирався по боках, а потім помітив дівчину, обличчя якої здалося мені знайомим. Її риси нагадали мені дитинство, рідне містечко, і я, сам не знаю чому, попрямував до неї, гарячково міркуючи, де ж я міг її вже бачити. Але не встиг я підійти ближче, як вона сама сплеснула руками, кидаючись до мене:

— Це ви, Карле? Ми ж були сусідами, а тепер вас не впізнати! З такою бородою!

— Господи! Ґусті! Невже це ви? Ґусті Еберсбах! Я теж вас ледь упізнав! Така доросла! Як ви потрапили з Німеччини до Каліфорнії?

— Мама померла незабаром після вашого від’їзду. Справи у батька йшли погано, і він піддався на вмовляння вербувальника, зібрав речі й переїхав сюди. Але й тут надії на заробітки не виправдалися, і він разом з моїми братами вирушив на копальні, кажуть, там, якщо напасти на жилу, можна швидко розбагатіти. А мене вони залишили тут. Я служу в готелі, дах над головою є, і на хліб грошей вистачає. Чекаю, коли вони повернуться.

— Ґусті, люба, у нас ще буде час поговорити, а зараз мені треба терміново знайти господиню. Я вже питав у двох твоїх колег, але вони обізвали мене ослом і нахабою.

— Ні в якому разі не називайте господиню сеньйорою. Тільки донною Ельвірою, і не інакше.

— Спасибі за пораду, Ґусті, але де мені її знайти?

— Я допоможу вам. Сідайте до столу, а я тим часом з’ясую, де вона. За яким ви столиком?

— Он там, за другим.

— Гаразд, ідіть до столу, я дамся знати, сусіде.

Це була ще одна з тих дивних і несподіваних зустрічей, яких чимало траплялося під час моїх подорожей по світу. Сімейство Еберсбахів жило по сусідству з нами. І ось тепер старий тесля з невеликого німецького містечка шукав щастя на золотих копальнях разом зі своїми синами, зі старшим з яких я бігав до школи, бавився на перервах, а іноді й бився. Коли Ґусті була ще малою, я часто носив її на руках, а вона радісно сміялася і ставила сторчма мою густу шевелюру, обіймала й цілувала мене. Хіба міг я припустити, що зустріну її, переступивши поріг першого-ліпшого готелю в Сан-Франциско?

Через кілька хвилин Ґусті повернулася й повідомила:

— Донья Ельвіра згодна прийняти вас, хоч зараз і не час для аудієнцій.

— Час для аудієнцій? — здивувався я. — У шинкарки?

Але Ґусті у відповідь тільки знизала плечима.

— Вона суворо дотримується годин прийому. Щодня з одинадцятої до дванадцятої вранці і з шостої до сьомої вечора. В інший час вона не приймає нікого, якщо тільки в людини немає хороших рекомендацій.

— Он воно як! Дуже дякую, Ґусті, — засміявся я. — Правду кажуть, що добрі сусіди — найближча родина.

— І не кажіть! Ну що ж, ходімо, я проведу вас.

Вся церемонія скидалася на візит до персони щонайменше державної ваги. Мене привели у крихітний передпокій, посадили й веліли чекати, поки за шторою не пролунає дзвіночок.

Після півгодинного очікування дзвіночок нарешті продзвенів, і я переступив поріг заставленої меблями кімнати. На стінах висіли картини в рамах, на столах, столиках і полицях лежали пошарпані віяла, чашки, кавники, сумочки, мереживні серветки, що мало означати пишність оздоблення кімнати донни Ельвіри. Господиня сиділа на канапі, спираючись рукою на підлокітник, з якого показово звисала якась карта. На її колінах лежала гітара, поряд — незакінчена вишивка. Перед нею, затуляючи світло з вікна, стояв мольберт із двома аркушами паперу, на одному з яких була зображена голова чи то жінки, чи то кішки, другий ескіз був явно на зоологічну тему, тільки зображену тварину я так і не зміг ідентифікувати.

Я низько вклонився. Однак мені здалося, що донна Ельвіра не помітила моєї появи в кімнаті. Вона замислено розглядала стелю, на якій я нічого гідного уваги не помітив, хоч і намагався. Раптом вона різко повернула голову до мене і запитала:

— Яка відстань від Землі до Місяця?

Я не дуже здивувався, бо очікував екстравагантної поведінки, тож відповів у тому ж стилі:

— П’ятдесят дві тисячі миль щопонеділка, а щосуботи всього п’ятдесят тисяч.

— Правильно, — відповіла вона.

Господиня знову втупилася у стелю, а тоді запитала:

— З чого роблять родзинки?

— З винограду.

— Знову правильно!

Ще один довгий погляд на стелю, а тоді нове питання:

— Що таке Poil de chivre[30]?

— Вовняна тканина по ескудо за п’ятнадцять ліктів, але зараз вона не в моді.

— Вітаю вас, сеньйоре, ви чудово впоралися з усіма завданнями. Авґуста рекомендувала мені вас як дуже вчену людину, яка просить про мою ласку. А оскільки я не розкидаюся своїми милостями, то спершу взяла на себе сміливість проекзаменувати вас. Я вибрала найскладніші запитання із різних галузей людського знання, і ви блискуче витримали випробування, хоч зовні ви більше схожий на ведмедя, ніж на вченого. Але Авґуста попередила, що ви вчилися в багатьох університетах і побували в багатьох країнах. Сідайте, сеньйоре.

— Дуже вдячний, донно Ельвіро, — відповів я, влаштовуючись на краєчку стільця, який заскрипів під моєю вагою.

— Ви виявили бажання зайняти апартаменти у нас?

— Саме так.

— Звичайно ж, я не проти. Я бачу, що ви ввічливий чоловік, а зовнішність не дуже важлива для чоловіка. Ви бували в Іспанії?

— Так.

— А це я намалювала карту моєї батьківщини — як вам?

Вона простягла мені не дуже ретельно скопійовану карту, накреслену олівцем на прозорому папері.

— Дуже детальна карта, донно Ельвіро де Ґонсалес!

Господиня сприйняла мою похвалу як щось само собою зрозуміле.

— Так, ми, жінки, зуміли нарешті зрівнятися у правах з чоловіками і не лише проникнути у таємниці науки, а й перевершити чоловіків у створенні мистецьких шедеврів. Подивіться уважно на ці два ескізи. Вони досконалі! Яка грандіозність зображення об’єкта, яка свобода ліній, правильне зображення світла і тіні! Я чула, що ви розумієтеся на мистецтві, тому дозвольте мені ще раз перевірити вас. Що тут зображено?

Тут я мусив би зазнати поразки, якби донна Ельвіра не дала мені підказки своїми словами про «грандіозність зображення об’єкта», тож я випалив:

— Морський змій!

— Правильно, сеньйоре. Зізнаюся, досі ще ніхто не зміг відповісти на це питання, бо ніхто ще не бачив морського змія, але якщо вчений може думкою міряти простір, то чому б художникові не проникнути у форму того, чого ніхто не бачив?

— А цей рисунок?

— Це горила.

— Правильно! Ви — найрозумніший чоловік з усіх, які приходили сюди, ще ніхто не впізнав так швидко морського змія й горилу. Ви можете здобути найвищий академічний ступінь!

Гордощі за себе після цих її слів справили на мене враження, як і переперчені, з надміром цибулі й часнику страви сеньйори Еулалії. Геніальна сестра Еулалії показала на стіл біля дверей і промовила:

— Я царюю у своєму будинку, хоча й не опускаюся до того, щоби вдаватися у грошові тонкощі ведення господарства. Ось там лежать перо, чорнило і книга. Впишіть своє ім’я туди.

Я зробив, як вона звеліла, але спершу запитав:

— Чи можу я вписати також моїх друзів?

— Хіба ви не один?

— Ні.

— А хто ваші друзі?

— Зі мною мій чорний слуга на ім’я Боб.

— Звичайно! Як же я сама не подумала, що людина, яка з першого погляду впізнає морського змія, не може подорожувати без лакея! Однак слуг зазвичай не вписують в книгу постояльців.

— Зі мною ще Віннету, вождь апачів.

Вона подивилася на мене здивовано.

— Той самий знаменитий Віннету?

— Той самий.

— Я мушу побачити його. Ви неодмінно познайомите нас. Записуйте його у книгу!

— Ще один вестмен на ім’я Священне Вухо…

— Той, кого називають приборкувачем індіанців? — перебила вона мене.

— Саме він, донно Ельвіро.

— Вписуйте і його. Я бачу, ви подорожуєте в чудовому товаристві.

— З нами ще містер Бернард Маршалл, ювелір із Луїсвілла, штат Кентуккі.

Донна Ельвіра мало не зірвалася з місця.

— Та невже ж таки? Ювелір Маршалл із Кентуккі?

— Його брат на ім’я Аллан мав щастя зупинятися у вашому готелі місяців два тому.

— Тож я правильно подумала! Записуйте і його негайно, сеньйоре! Звичайно, розкішних апартаментів у нас немає, але ви отримаєте найкращі кімнати і, сподіваюся, будете задоволені. Сьогодні запрошу вас усіх на вечерю до себе в салон!

— Дякую вам, донно Ельвіро. Запевняю, що дуже тішуся тим, як тепло ви нас зустріли. Свої подорожні нотатки я друкую в газетах, і можете не сумніватися, що всі читачі дізнаються, яке чудове місце — готель «Вальядолід».

— Буду вам дуже вдячна, хоча й не уявляю вас за письмовим столом. Якщо маєте ще якесь бажання, скажіть мені, і я намагатимуся виконати його.

— Спасибі, донно Ельвіро, я не маю більше прохань. Але дозвольте поставити вам кілька запитань.

— Питайте, — погодилася вона.

— Аллан Маршалл уже поїхав?

— Так, майже два місяці тому.

— А куди?

— На копальні в околицях Сакраменто.

— Він вам писав звідти?

— Тільки один раз. Повідомив, куди надсилати листи, які прийдуть на його ім’я.

— Ви ще пам’ятаєте адресу?

— Звичайно. Він дав адресу мого знайомого, містера Гофлі з Єллов-Вотер-Ґраунд. Він возить золотошукачам усе потрібне.

— Алланові приходили листи після його від’їзду?

— Кілька, і я відсилала їх йому при першій же нагоді. А зовсім нещодавно до мене зазирнули його знайомі, з якими він веде торговельні справи. Вони хотіли поговорити з ним, і я пояснила їм, де шукати містера Маршалла.

— Коли виїхали ці двоє знайомих?

— Стривайте… Тільки вчора вранці.

— Один з них молодий, а другий — трохи старший, але зовні вони дуже схожі між собою?

— Так, здається, батько і син. Мені рекомендувала їх моя сестра.

Я кивнув і сказав:

— Ви маєте на увазі донну Еулалію з ранчо дона Фернандо де Венанґо?

— Ви з ними знайомі?

— Ми мали честь відвідати їх. Однак я не зважився просити вашу сестру рекомендувати нас вам, донно Ельвіро.

— Як це неймовірно! Розкажіть же мені все щонайдетальніше!

Я розповів їй історію нашого знайомства з донною Еулалією, проте все ж дозволив собі пропустити деякі деталі. Господиня уважно вислухала мене, а коли я закінчив, сказала:

— Дякую вам, сеньйоре. Маю зізнатися, що ви — перший німець, який уміє поводитися у присутності іспанської донни. Буду рада бачити вас і ваших товаришів увечері. Я заздалегідь повідомлю вас про час вечері. До побачення.

Я зігнувся в шанобливому поклоні, який міг видатися кумедним, зважаючи на мій вигляд, і вийшов за портьєру. Коли я повернувся в зал, слуги позирали на мене значно ввічливіше, ніж доти, а Ґусті Еберсбах тут же підбігла:

— Сусіде, вам таки щастить, бо ви зуміли зачарувати господиню. Ще ніхто не затримувався в неї більш ніж п’ять хвилин. Напевно, ви їй дуже сподобалися!

— Навпаки, — посміхнувся я, — донна Ельвіра дозволила мені залишитися тільки за умови, що я виправлюся, і заявила, що я схожий на ведмедя.

— Тут вона трохи має рацію. Ходімо до мене в кімнату, я дам вам бритву і ножиці. Вам справді треба трохи причепуритися.

— Це зайве, Ґусті, — заперечив я. — Нам зараз дадуть кімнати.

— Не вірте, сусіде. Гостей влаштовують у кімнати тільки після восьмої години і ні на секунду раніше, саме тоді мені дають розпорядження, кого й куди селити.

— Ми маємо отримати найкращі кімнати, сказала донна. Де це?

— Під самим дахом. Там найсвіжіше повітря.

Раптом пролунав гучний дзвінок.

— Це вона кличе мене, сусіде. Я мушу бігти, бо якщо вона дзвонить у такий незвичний час, то щось серйозне.

Ґусті побігла до господині, а я підсів до моїх друзів. Всі відвідувачі зацікавлено поглядали на нас, що й не дивно: Віннету завжди привертав до себе увагу, а відсутність вух у маленького Сема свідчила про те, що ця людина пережила не одну пригоду.

— Що ти з’ясував? — запитав мене Бернард.

— Аллан виїхав два місяці тому і лише раз надіслав повідомлення з Єллов-Вотер-Ґраунд. Твої листи переправили йому туди.

— А де цей Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Наскільки я пам’ятаю, це вузька долина поблизу Сакраменто. Там знайшли багате родовище золота, але потім жила вичерпалася, і золотошукачі подалися до верхів’я річки. Але найголовніше — Морґани пішли слідом Аллана.

— Може, Аллан щось тут залишив?

— Я про це не питав.

— А треба запитати.

— Для цього незабаром буде нагода. Вона збирається запросити нас усіх на вечерю.

— О, це дуже мило! До того ж у мене буде час відвідати банк, з яким ми вели справи, і спробувати там довідатися хоча б щось про Аллана.

Нашу бесіду перервала Ґусті, яка повернулася від господині.

— Мене покликали через вас, сусіде, — сказала вона. — Вечеря буде о дев’ятій, а вам уже зараз можна заселитися в найкращі кімнати, в яких зазвичай зупиняються тільки родичі господарів.

— Кімнати? Я думав, тут такого немає.

— Тут і справді немає, але позаду є ще добудова з кількома приміщеннями.

— Це в них жила сеньйорита Альма?

— Здається, так, принаймні мені розповідали про це, але сама я тоді ще не працювала тут.

— А чи не розповідали тобі, що приблизно тоді ж тут зупинявся такий собі містер Аллан Маршалл?

— Так, звичайно. Всі слуги досі про це пліткують. Кажуть, що сеньйорита Альма просто переслідувала його і мало не вішалася на шию, але юнак витримав облогу. Ходімо, я покажу вам ваші кімнати.

Ми підвелися й пішли слідом за нею. Обидві кімнати, які ми отримали, виглядали справді набагато краще, ніж усі інші в цьому «готелі». Одну з них отримали Віннету і Сем, а другу — я з Бернардом. Боб мав окрему кімнату.

Ґусті принесла нам бритви, ножиці, гребінці, щітки та все необхідне, щоб ми хоч трохи опорядили себе та не скидалися на голодранців. Незабаром ми вже могли вийти на вулицю, не побоюючись, що на нас показуватимуть пальцями роззяви.

Віннету вирішив залишитися в готелі, гордість не дозволяла йому виставляти себе на привселюдне оглядання. Сем теж відмовився виходити на вулицю і розлігся на ліжку в своєму брудному одязі.

— Навіщо мені йти з вами? — бурчав старий. — Ходити я навчився давно, і не мушу більше вправлятися. А людських натовпів та кам’яних будинків я побачив на своєму віку теж доволі! Ви покваптеся, щоб ми швидше вибралися звідси назад до прерії, а то в мене ще вуха виростуть від нудьги, і тоді кінець Священному Вухові!

Маленький вестмен пробув у готелі хіба зо дві години, а вже тужив за просторами прерії. Як жетоді почуваються індіанці, коли потрапляють до міста, де охоронці порядку за найменшу провину кидають їх до в’язниці? Що вони почувають, коли їх заганяють у резервації?

Ми з Бернардом вирушили до його банкіра, але дізналися лише те, що Аллан продав усі цінні папери й поїхав на копальні з великою сумою готівки, щоб на місці скуповувати золото.

Потім ми прогулялися містом і Бернард затягнув мене в магазин, де висів одяг на всякий смак — від розшитих мексиканських костюмів до простих полотняних блуз. Кожен костюм висів на окремому вішаку. Намір Бернарда був зрозумілим. Наші костюми, хоч і пошиті з дуже якісної тканини, були вже сильно обшарпані далекою дорогою і виглядали жахливо. Ми поголилися і постриглися, тож тепер слід було і вбратися по-людськи. Під час закупів я зауважив, що Бернард має хороший смак. Він вибрав для себе зручний і доладно пошитий мисливський одяг, який йому дуже личив. Тільки от ціни тут були такі ж, як у Сан-Франциско.

— Чарлі, тобі теж потрібен новий костюм, — сказав він мені. — Я допоможу тобі вибрати.

Він мав рацію, мені аж ніяк не завадило би вбратися в нове. Проте ціни були занадто високі як на мої можливості. Я не належу до тих нещасних, що на кожному кроці спотикаються об мішки з золотом або коштовностями. Навпаки, вважаю себе щасливою людиною, яка може собі дозволити заробити сьогодні рівно стільки, скільки потрібно на завтра. Тож я показав байдужість, коли Бернард заговорив про «вибір».

Бернард вибрав мені замшеву сорочку з червоною індіанською вишивкою, штани з оленячої шкіри з китицями, міцну і красиву куртку зі шкіри бізона, виробленої так, що в порівнянні з нею навіть біляча шкурка здалася б цупкою, чоботи з високими халявами зі шкіри ведмедя й підошвами з хвоста крокодила, а також боброву шапочку з підкладкою зі шкіри гримучої змії. Бернард наполіг, щоб я відразу переодягнувся, і коли я вийшов із приміряльні в обнові, він уже заплатив за все. Я спробував образитися на нього, але, правду кажучи, не зміг.

— Перестань, Чарлі, — заперечив він, коли я хотів витягти з кишені гаманець і повернути йому гроші. — Я твій вічний боржник. Дозволь і мені щось зробити для тебе.

Він хотів купити ще щось і для Сема, але я відрадив його від цього, бо знав, що маленький вестмен нізащо не відмовиться від свого одягу. Крім того, у Сема була дуже нетипова фігура, тож підібрати йому речі було б нелегко.

Найбільше зрадів з мого перевтілення Боб, коли ми повернулися до готелю.

— Маса Чарлі красивий у новій куртці, красивий, як Боб. Боб теж дістати нова куртка і шапка!

Сема в кімнаті не було. Йому, мабуть, стало нудно, і він чекав на нас у залі, потягуючи пиво. Я підсів до нього.

— Послухай, — шепнув він мені, — за сусіднім столиком говорять про дуже цікаві речі.

— Про що ж? — так само тихо запитав я.

— Ми ж їдемо на копальні, а там зараз неспокійно, з’явилося багато негідників, але не червоношкірих, а білих. Вони полюють на золотошукачів, які повертаються додому. Послухай, що розповідає чоловік, якому пощастило залишитися живим.

Я озирнувся й побачив за сусіднім столом людей, чия зовнішність свідчила про те, що вони побували в неприємних і небезпечних ситуаціях. Один з них щось розповідав, решта слухали й хитали головами. Я прислухався.

— Ви знаєте, що я прибув сюди з берегів Огайо, а це означає, що я встиг дещо пережити і на воді, і на суші. Я бував у прерії, мав справу з річковими піратами на Міссісіпі й бився з розбійниками у Вудленд. Але я навіть уявити не міг, щоб таке творилося на дорозі, та ще й серед білого дня! Просто в голові не вкладається!

— Щось тут не так, — перебив його один зі слухачів. — Вас було п’ятнадцять чоловік, а грабіжників усього вісім. Якщо все справді було так, як ви кажете, то це сором і ганьба!

— Легко бути хоробрим за столом. Спробуйте спершу самі, а вже потім судіть інших. Так, нас справді було п’ятнадцять: шестеро погоничів мулів і дев’ятеро золотошукачів. Але, по-перше, погоничі змовилися з грабіжниками, а по-друге, троє з нас знемагали від лихоманки. їх так трясло, що вони ледь сиділи в сідлі і не те що револьвер, просту палицю не змогли б утримати в руках. То самі порахуйте, скільки нас було насправді.

— Ну тоді все міняється. Але ж дорогою їздить купа людей, хіба ви не зустріли нікого, хто би вам допоміг?

— Розбійники теж не дурні і вибирають таке місце і час, щоб поблизу нікого не було.

— Якась дуже заплутана справа. Розкажіть-но все за порядком.

— Добре, якщо хочете, розкажу все спочатку. Отже, ми довго шукали на околиці озера Пірамід[31], поки не натрапили на золоту жилу. Нас було четверо, і за вісім тижнів кожен з нас намив багато золотого піску й самородків. Але потім золото закінчилося, до того ж двоє з нас підхопили страшний ревматизм. Це ж дуже шкідливо — стояти цілий день у крижаній воді і трясти важенний лоток. Довелося повертатися в Єллов-Вотер-Ґраунд, а там ми без проблем продали все золото одному янкі, який заплатив справжню ціну, не те що ці бродячі купці, які намагаються втулити вам за унцію золотого піску фунт червивого борошна і ще гіршої махорки. Того чоловіка звали Маршалл, він приїхав на Сакраменто десь із Кентуккі.

Почувши ім’я брата, Бернард швидко повернувся до оповідача і запитав:

— Він ще там?

— Не знаю і знати не хочу! Відчепіться й не заважайте розповідати. Отже, цей Маршалл купив у нас все. Якби ми були мудріші, то негайно втекли би звідти. Але ми затрималися. По-перше, нам треба було відпочити після важкої праці. По-друге, хворим слід було підлікуватися. По-третє, не знайшлося доброго транспорту, щоб відразу ж виїхати. До того ж їхати вчотирьох ми побоювалися, бо багато чули про грабіжників, нам навіть називали імена людей, які виїхали і зникли без сліду.

— Справді? — запитав хтось за сусіднім столом.

— Зараз усе почуєте! Так ми сиділи і чекали кілька тижнів. Гроші потихеньку танули, життя там дуже дороге, а ми не торгувалися, тож біля нас не бракувало різних шахраїв. Незабаром наші товариші почувалися ліпше, до нас приєдналися ще п’ятеро золотошукачів, яким набридло тинятися містом без діла. От ми спільно й найняли шістьох погоничів, озброїлися до зубів, завантажили наші пожитки й рушили в дорогу, переконані, що зможемо вистояти і проти десятьох. Спочатку все було добре, але потім почалися дощі, дорога розгасла так, що ми за день проїжджали не більше ніж вісім миль, а вночі від вологості не рятували навіть намети. Троє попутників захворіли на лихоманку, і нам доводилося прив’язувати їх до сідел, щоб вони не попадали з коней.

— Це жахливо, — втрутився хтось зі слухачів. — Я сам перехворів і знаю, як почувається людина в такому стані.

— Одного вечора, — провадив далі оповідач, — коли за спиною лишилося приблизно три чверті шляху, ми зупинилися на ніч, розвели багаття й почали ставити намети. Я був за запоною і прив’язував розтяжку до кілочка, коли пролунали перші постріли. Обережно визирнувши з намету, я побачив, що наші погоничі тікають верхи на мулах, а бандити, що засіли в кущах, стріляють у моїх товаришів. Я подумав спершу вхопитися за рушницю, але придивився уважніше й передумав. Негідники цілилися так влучно, що не встиг я оком моргнути, як переді мною вже лежало вісім трупів. Живим зостався тільки я. Що б ви робили на моєму місці?

— Прокляття! Я б кинувся на грабіжників і відповів би ударом на удар! — вигукнув один зі слухачів.

— Навіщо лізти під кулі? — заперечив другий. — Я б заліг за наметом і почав відстрілюватися.

— Чудовий план! — відповів оповідач. — Ви так тільки говорите, а на моєму місці ви зробили б те саме, що і я. Адже тільки божевільний може кинутися сам-один на сімох озброєних бандитів. Якби я почав стріляти, мене б теж убили, як і всіх інших, якщо не відразу, то наздогнали би згодом. Адже зрозуміло, що свідків таких нападів живими не залишають.

— І що ж ви зробили?

— Гроші та папери лежали в моїй кишені, мій мул стояв біля намету разом з іншими тваринами. Я прокрався до нього й відв’язав. Раптом один з грабіжників свиснув, пролунав тупіт копит, і на галявину в’їхали… Ні, вгадайте, хто в’їхав на галявину!

— Погоничі!

— Так! Погоничі. Вони змовилися з грабіжниками й повернулися по свою частку. Поки вони нишпорили в наметі, я вибрав хвилину, скочив на мула й помчав геть. Слава Богу, він був жвавим і слухняним, як це часто буває з мулами. Мене помітили, але вже стемніло, й негідники збилися зі сліду, хоча й гналися за мною дуже довго. Ось так мені і вдалося уникнути неминучої смерті.

— А потім?

— Потім я добрався до Сан-Франциско й ось тепер тішуся, що сиджу тут живий і п’ю пиво.

— Ви бачили обличчя бандитів?

— Вони були в чорних масках. Лише один з них, перш ніж свиснути й покликати погоничів, відкрив обличчя. Я впізн'aю його й через десять років. Це був мулат зі шрамом від ножа на щоці.

— А погоничі?

— Я чудово пам’ятаю їх усіх, але ніз'aщо не повернуся туди, щоб помститися їм. Сам сатана придумав золото, щоб вабити й губити навіки людські душі.

— А як звали погоничів?

— Їхній ватажок називав себе Санчесом, але я думаю, що насправді всі їхні імена змінюються частіше, ніж погода восени. Зараз поліція Сан-Франциско взялася до міських розбійників, псів, як їх тут називають, ось вони й тікають цілими зграями на копальні, де їх ще ніхто не чіпає. Оце й уся історія.

— Дозвольте поставити вам ще одне питання, — звернувся до нього Бернард. — Річ у тому, що містер Маршалл, про якого ви згадали, — мій брат.

— Ваш брат? Справді, ви схожі. Ну то що хочете дізнатися?

— Все, що вам про нього відомо. Коли ви його бачили востаннє?

— П’ять тижнів тому.

— Як ви думаєте, він досі сидить у Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Не знаю. На копальнях, якщо хочеш заробити, не можна сидіти на одному місці.

— Я просто не розумію, чому він жодного разу не написав мені, адже він отримав мої листи.

— А ось цього вам ніхто точно не скаже. Може, і не отримав. Подумайте над тим, що я розповідав. Ви зупиняєтеся в таверні, а господар вночі відчиняє двері і впускає до вас убивць. Ви заходите в магазин, а продавець напускає на ваш слід грабіжників. Ви сідаєте грати в карти, а ваші партнери — бандити. Ви працюєте з кимось на пару, а він зламає вам шию в глухому місці й забере все ваше золото. Там всюди бандити, вони запросто можуть бути й на пошті. Бувають дуже цікаві листи, на яких можна без особливих зусиль розбагатіти, іноді можна заробити й на листах, які не доходять до адресата. Ви їдете до брата?

— Так.

— Тоді дозвольте дати вам пораду. Звідси на копальні ведуть дві дороги: одна на південь, через перевал Нью-Альмаден[32], а друга — на північ. Вона потім повертає до Сакраменто[33]. Ви знаєте, де саме Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Мені лише відомо, що це вузька долина в околицях Сакраменто.

— Дорога туди пролягає уздовж затоки, а потім через Ріо-Сан-Хоакін до долини Сакраменто. Там кожен вам скаже, де шукати копальню. Без багажу ви за п’ять днів доберетеся туди. Але не раджу вам їхати цією дорогою.

— Чому?

— По-перше, тому, що це, хоч і зручна, але далеко не найкоротша дорога. По-друге, і найважливіше — вона небезпечна, бо там повно грабіжників. Щоправда, вони частіше нападають на тих, хто повертається з копалень, а не на тих, хто тільки їде туди, але буває по-різному. По-третє, ця дорога вимощена доларами, добутими з кишень подорожніх. У кнайпі вас обслужать як слід і навіть дадуть рахунок на папері, але його легше прочитати, ніж оплатити. А буває й так: з вас вимагають долар за кімнату, а спати кладуть на сіннику в дворі, беруть долар за свічку, а світить вам місяць, ще долар за послуги, а все доводиться робити самому, долар за миску з гарячою водою, а миєтеся ви в річці, долар за рушник, а витиратися доведеться рукавом сорочки. І навіть за те, що вам виписують рахунок, з вас вимагають долар. Але тут уже без обману — рахунок ви отримаєте, ха-ха-ха! Як вам таке, містере Маршалле?

— Непогано.

— От і я так думаю. Тому раджу інший шлях, і якщо у вас добрі коні, то потрапите в Єллов-Вотер-Ґраунд через чотири дні. Переправтеся через затоку на паромі, а звідти їдьте на Сент-Джон. Там повертайте на схід і, коли дістанетеся до Сакраменто, вважайте, що вже на місці. Водойм при дорозі чимало.

— Дуже дякую, сер. Я так і зроблю.

— Немає за що. А якщо зустрінете там мулата зі шрамом від ножа, то почастуйте його кулею або ударом ножа. Запевняю, ви зробите добре діло.

Тим часом до нас підійшла Ґусті й нагадала, що наближається час вечері. Вона провела нас в окрему кімнату, де на нас чекав стіл, накритий так, немов у готель завітали іспанські ґранди. Донна Ельвіра вже була за столом, але сама, без чоловіка. Вона прийняла нас із величним та гордовитим виразом на обличчі. Здавалося, коронована особа приймає своїх підданих.

Їй дуже хотілося вразити нас своєю вченістю, тому спочатку розмова велася тільки про науки і високе мистецтво. Однак незабаром їй здалося, що вона вже досить сказала розумних слів і справила на нас належне враження, тому почала розпитувати про життя у прерії. Після вечері донна Ельвіра заявила:

— Сподіваюся, сеньйори, ви вже зрозуміли, що я вирізняю вас з-поміж інших гостей. Смію думати, що ви оціните моє до вас ставлення і залишитеся під моїм дахом хоча б на кілька днів.

— Донно Ельвіро, ми дуже вдячні вам за доброту, — відповів я. — Ми охоче пробули б у вашому гостинному домі якомога довше, але не зараз, бо нам треба вже завтра вранці їхати далі.

— Куди, сеньйоре?

— До Сакраменто, щоб знайти Аллана, якого ми привеземо сюди.

— Гаразд, сеньйори. Якщо вам щось знадобиться в дорогу, зверніться до Авґусти. Розрахуємося ми з вами згодом. Сподіваюся, ви попрощаєтеся зі мною, перш ніж покинути мій дім.

І вона пішла, а її шовкові спідниці тихо зашаруділи.

Наступного ранку ми вже пливли на паромі через затоку. Ми зробили так, як радив випадковий знайомий з готелю, і до вечора третього дня подорожі дісталися до Сент-Джона, а до полудня четвертого дня вже їхали долиною Сакраменто, де на кожному кроці траплялися сліди пошуків золотого піску, який задурманює голови людям.

Про згубність цієї людської пристрасті вже написано дуже багато, однак мушу визнати, що золота лихоманка охоплює навіть найбільш раціональних людей, варто їм лише потрапити в ці місця й опинитися в товаристві виснажених золотошукачів з запалими щоками, які жертвують здоров’ям задля швидкого збагачення, а якщо їм щастить, вони розтринькують багатство так само швидко, як і набули його. Місяцями вони працюють понад людські сили і в нелюдських умовах, та ще й без результату. Над ними висить прокляття, тож урешті їх охоплює відчай, і вони вже готові кинути марні пошуки. Але раптом до них доходить звістка про чийсь успіх, і тоді вони знову, як одержимі, хапаються за лоток для промивання золота, опановані прагненням наживи. Вони безнадійні.

Увечері ми прибули до Єллов-Вотер-Ґраунд. Довга вузька долина, вздовж якої тече струмок, що впадає в Сакраменто, була вся перекопана. Тонни породи були вивернуті з землі і перемиті в пошуках золота. Безрадісну картину трохи оживляли намети й хати, але одного погляду було достатньо, аби зрозуміти, що час розквіту копальні минув.

Посеред долини стояла низька, збита з дощок будова, схожа на сарай, а на ній була вивіска «Магазин і трактир у Єллов-Вотер-Ґраунд». Мабуть, щонайліпше було розпитати про все саме господаря цього закладу, в якому мешканці долини можуть переночувати, а також придбати товари, їжу та напої. Тож ми сп'iшилися, залишили коней на Боба й увійшли всередину.

За брудними столами сиділи обшарпані відвідувачі зі скривленими від гніву обличчями. Вони зацікавлено витріщилися на нас.

— Нові золотошукачі! — засміявся один. — Може, вони знайдуть більше, ніж ми. Йди-но сюди, червонопикий, і випий зі мною!

Віннету вдав, ніби не почув. Тоді пияк підвівся зі свого місця, взяв чарку з горілкою і з хамовитою впертістю пішов просто на Віннету.

— Придурку, ти не знаєш, що для золотошукача то найбільша образа, коли з ним відмовляються випити? Я ще раз питаю, чи ти вип’єш зі мною і чи поставиш потім мені чарку?

— Червоношкірий воїн не п’є вогняної води і нікого не збирався ображати!

— Тоді йди до чорта!

Золотошукач пожбурив чарку разом зі вмістом в лице Віннету, вихопив ножа і скочив, щоб вцілити індіанцю просто в серце. Але тут же захитався, голосно скрикнув, захрипів і повалився на підлогу. В апача також був ніж, і він ще тримав його у руці. Клинок був чистий, він лише на долю секунди занурився у тіло нападника, але той уже лежав на підлозі з проколотим серцем.

Миттю підвелися інші. У кулаках зблиснули ножі. Але й наші рушниці моментально націлилися у відповідь, і навіть Боб, який випадково зазирнув до шинку, вже стояв з рушницею напоготові біля нас.

— Зупиніться! — вигукнув шинкар. — Посідайте на місця, люди. Вас усіх це не стосується, це була справа Джима та індіанця, і вона вирішена. Нелле, забери звідси мерця!

Золотошукачі повсідалися на свої місця, наші загрозливі пози, здається, справили на них не менше враження, ніж слова шинкаря. З-за шинквасу вийшов бармен, взяв мерця попід пахви і витягнув надвір, там він скинув його в яму і притрусив землею. Цей Джим також прийшов сюди, щоб знайти золото, а знайшов смерть, та ще й з власної провини. Доки ж повторюватиметься така доля золотоловів?

Ми сіли за столи трохи збоку від інших.

— Що панове бажають пити? — запитав нас шинкар.

— Пиво, — відповів Бернард.

— Портер чи ель?

— А що краще?

— Пропоную ель. Справжній ель із Бартона в Стаффордширі[34].

Я мовчки здивувався. Бартон у Стаффордширі прославився на весь світ саме своїм елем. Але яким чином цей чудовий напій привезли аж з Англії на береги Сакраменто? Поки я дивувався, господар приніс п’ять пляшок без наклейок. Я відніс одну з них Бобу, який знемагав від спраги, і той одним махом спорожнив її. Але щойно негр відірвався від пляшки, його очі полізли з орбіт, рот відкрився, нижня щелепа затремтіла, і він дико закричав. Бідолаха був схожий на людину, яка тоне й востаннє намагається ковтнути повітря.

— Що з тобою? — занепокоївся я, бо подумав, що він порізався об край пляшки.

— Маса Чарлі! Боб помирати! Навіщо маса принести Боб отрута?

— Отрута? Це справжній англійський ель!

— Ель? Ні, не ель, Боб пити ель, Боб знати смак ель. Тепер у шлунок Боб вовча ягода і полин.

Старий добряк негр не був особливо вибагливим до їжі й питва. Яке ж враження мав би справити «ель» на справжнього гурмана?

Коли я повернувся до шинку, господар стояв біля нашого столу.

— Ви можете заплатити за пиво, панове? — запитав він у Бернарда.

Бернард, який звик завжди платити за рахунками, засунув руку в кишеню по гаманець, але Сем зупинив його.

— Стривайте, дозвольте цього разу розщедритися мені. Скільки коштує ваше пиво, господарю?

— Три долари за пляшку, разом — п’ятнадцять.

— Це не так уже й дорого, шановний, особливо, якщо пляшку можна забрати з собою. Можна?

— Так.

— Але ми залишимо пляшки тут. Бо люди, які займаються золотом, можуть собі дозволити не дбати про якийсь шматок скла. Принесіть вагу.

— Будете платити золотом?

— Так.

Сем відкрив патронташ і дістав звідти кілька великих самородків завбільшки з голубине яйце.

— Чорт! — здивовано вигукнув господар. — Де ви їх знайшли?

— Десь в Америці, — глузливо відповів Сем.

— А де саме?

— Вибачте, старий, але я не дуже добре знаю географію, та й пам’ять у мене дірява. Зазвичай згадую про такі місця лише тоді, коли мені конче потрібні гроші.

Господар замовк, але очі його горіли жадібним вогнем, поки він зважував самородки і давав решту в доларах. Він купив золото за найнижчою ціною, а про його вагу краще промовчати. Однак Священне Вухо запхав гроші в кишеню з таким виглядом, ніби йому не розходиться на кількох унціях золота. Навіть я, хоча й провів стільки часу разом із ним, не здогадувався, що він возить у патронташі стільки золота. Аж тепер я згадав його слова про те, що він бере в горах стільки золота, скільки йому потрібно, і завжди готовий допомогти другові заробити капітал.

Ми спробували пиво. Якби ми прибули сюди просто з прерії, можливо, воно й здалося б нам божественним напоєм, але ми встигли погостювати в донни Ельвіри. Кажуть, до хорошого швидко звикаєш. Нам вистачило одного дня, щоб звикнути до густого, з запахом солоду пива в готелі «Вальядолід», і тепер ми не могли зробити більш ніж ковток. Нам було цілком очевидно, що господар виготовляє своє вариво самотужки, з якихось складників і приправ, а продає по три долари за пляшку. Це один з багатьох прикладів того, що в копальнях золото знаходять не лише золотошукачі.

Господар ніяк не хотів задовольнитися відповіддю Сема, тож підсів до нашого столу й розпитував далі.

— А як далеко звідси те місце, де ви знайшли золото, сер?

— Яке? У мене їх чотири чи п’ять.

— Чотири чи п’ять? Тоді навіщо ж ви приїхали на нашу зубожілу копальню, де вже давно нічого не знаходять? Щось мені не віриться, що ви кажете правду.

— Послухайте, чоловіче, мені здається, що вірити чи не вірити — це ваше діло, а мені до цього байдуже.

— І ви справді берете звідти стільки золота, скільки вам потрібно?

— Так.

— Боже! Яка легковажність! А якщо хтось інший знайде ваші скарби і привласнить їх?

— Такого не станеться, пане продуценте елю, — потішався маленький вестмен.

— А якщо я куплю у вас одну з ваших копалень?

— У вас не вистачить грошей. Скільки доларів можете дати за п’ятдесят чи шістдесят центнерів золота?

— Чорт! Так багато? Я знайду компаньйонів. Ех, знайти б зараз Аллана Маршалла, з ним можна було б працювати на пару. Він приїхав сюди з кількома тисячами в кишені, а вивіз цілий маєток! Ось хто вмів залагоджувати справи!

— Як це?

— У Маршалла був помічник, але він покинув його тут, бо той був злодійкуватий. Так-от, цей помічник розповів нам, що Маршалл обміняв золотий пісок у Сакраменто на готівку, а самородки заховав у наметі. А потім він зник, і ніхто не знає, куди подався.

— У нього були тварини?

— Тільки один кінь. До речі, позавчора про нього питали.

— Справді? І хто ж його шукав?

— Двоє білих і один мулат. Їх раніше тут не бачили. Але мені здається, що містер Маршалл цікавить і вас.

— Ми з ним трохи знайомі, хотіли побачитися. А ті троє вже виїхали?

— Вони довго щось шукали на тому місці, де стояв намет містера Маршалла, а потім повернулися сюди з якимись паперами. Я зазирнув у них і побачив, що це була карта або план.

— А потім?

— Потім вони запитали мене, як проїхати в долину Шорт-Рівулет, і того ж дня вирушили туди.

— Ви знаєте, де вона?

— Одного разу мені довелося побувати там.

— А ви могли б показати нам, де стояв намет містера Маршалла?

— Он там на схилі, де починаються кущі терну. Якщо підете туди, то відразу помітите слід від багаття.

— Як звати колишнього помічника містера Маршалла?

— Фред Баллер. Він тепер працює на промивці.

Я непомітно подав знак Бернардові, і ми вийшли з корчми, залишивши Сема розмовляти з балакучим господарем. Вище біля струмка двоє людей з похмурим і безнадійним виглядом занурювали у воду промивні лотки.

— Добридень, джентльмени, — звернувся до них я. — Хто з вас містер Баллер?

— Ну, я містер Баллер. У чому справа? — непривітно озвався один із них.

— Чи маєте хвилинку, щоб відповісти на кілька запитань?

— Мій час коштує грошей. Якщо ви готові заплатити, то чом би й ні.

— Скільки хочете за десять хвилин?

— Три долари.

— Тримайте, — простягнув йому гроші Бернард.

— Дякую, сер. Відразу видно щедрого пана.

— Так, ми люди не скупі й готові заплатити ще більше, якщо нам відповідатимуть правдиво.

— Питайте, сер, я розповім вам усе, що знаю.

Його маленькі оченята неспокійно бігали, що свідчило про підлість характеру. Такі люди рідко говорять правду, і щоб викликати його на відвертість, я вирішив зіграти роль такого ж негідника, яким був він сам.

— Чи не краще буде, якщо ми прогуляємося разом і дорогою поговоримо?

— З радістю, сер, — погодився він, вилазячи зі струмка. — О, яка у вас добряча зброя!

— Зброя — для ворогів, і гроші — для друзів. До вас позавчора приходили троє людей? Двоє білих і мулат?

— Так. А чому питаєте?

— Білі були син і батько?

— Так. А мулат був їхнім знайомим, але і я його знав.

Не знаю, чому мені це спало на думку, але я раптом випалив:

— Я теж їх усіх знаю. А в мулата був шрам від ножа на правій щоці?

— То ви знайомі з кап… з містером Шеллі?

— Так, у нас раніше були спільні справи, тому я хотів би знати, де його можна знайти.

— Не можу вам сказати, сер.

Було видно, що негідник не брехав.

— Що ж вони хотіли від вас? — розпитував я далі.

— Сер, здається, десять хвилин уже минуло!

— Ще ні! Але я сам скажу вам, про що вас питали ці люди. Їх цікавив ваш колишній господар — містер Маршалл. Стійте, отримаєте ще п’ять доларів, якщо продовжите розмову з нами.

Побачивши, що Бернард справді дістає з кишені гроші, Фред Баллер зупинився.

— Дякую, сер. Ви щедрі панове, не те що ці скнари Морґани і Шеллі. Тому я скажу вам більше, ніж їм. Якщо ви мали справи з Шеллі, то знаєте, що він швидше вдавиться, ніж розщедриться на кілька монет. У нього колись був компаньйон Сід…

Він раптом замовк, немов злякався слова, яке вирвалося мимоволі.

— Сідні-Ковес, не бійтеся, говоріть! Я його теж знаю.

— І з ними ви знайомі? Тоді, мабуть, розумієте, наскільки важливими іноді бувають маленькі послуги. Я не знаю, куди поїхали ці троє, але вони довго чогось шукали на місці, де стояв намет, і знайшли один документ. Якби сер Шеллі якось інакше розмовляв зі мною, він отримав би й решту документів.

— А як мені поговорити з вами, щоб отримати ці папери?

Він хитро примружився і відповів:

— Так само, як і досі.

— Отже, розмова за долари. Що це за папери?

— Листи.

— Від кого й кому?

— Сер, я боюся, що ми не домовимося.

— Назвіть ціну!

— Сто доларів.

— Чи не занадто багато, шановний? Ви крадете листи господаря, намагаєтеся їх продати капітанові розбійників, але не сходитеся з ним у ціні. А тепер думаєте, що я дам сто доларів за те, від чого відмовився Капітан? П’ятдесят, і ні на цент більше!

Я знову відгадав. Йшлося справді про листи Аллана Маршалла, і Баллер відразу пристав на мою ціну.

— Тепер бачу, сер, що у вас дійсно були спільні справи з Капітаном. З таким джентльменом, як ви, я не можу сперечатися. Згоден на п’ятдесят.

— Де папери?

— Ходімо в наш намет.

Ми повернулися до струмка й побачили «намет», тобто курінь, прикритий старою повстяною попоною. У кожному з чотирьох кутів була яма, яку, здається, використовували як сховок. Баллер розкопав землю в кутку куреня й витягнув подерту кольорову хустку, розгорнув її і простягнув мені два листи. Я хотів узяти їх, але він спритно відсмикнув руку.

— Вибачте, сер, але спершу гроші.

— Дайте мені хоча б спочатку прочитати адресу, щоб переконатися, що це саме те, що мені треба.

— Згоден. Я покажу вам конверти, але не торкайтеся до них руками.

Він тримав листи перед нами, поки ми читали. Листи були адресовані батькові Бернарда, бо Аллан не знав, що батько вже мертвий.

— Добре, — сказав я, — Бернарде, дай йому гроші.

Той послухався, хоч і не міг зрозуміти, чому він повинен викладати п’ятдесят доларів за крадені листи. Задоволений Баллер взявся загортати банкноти в ту ж хустку, як раптом щось блискуче вивалилося через дірку і впало на землю; Бернард швидко нахилився і, випередивши Баллера, схопив масивний золотий годинник.

— Навіщо вам мій годинник? — обурився Баллер. — Поверніть мені його!

— Стривайте, — відповів Бернард. — Я хочу дізнатися, котра година.

— Годинник зупинився! — Баллер намагався силою вирвати годинник з рук Бернарда. — Він зламаний!

— От і добре! — зупинив його я, з силою стискаючи йому плече. — Тоді ми дізнаємося, о котрій годині він зламався.

— Це годинник Аллана! — схвильовано скрикнув Бернард.

— Он як? Як же він до вас потрапив? Відповідайте і не викручуйтеся! — гримнув я на Баллера.

— Це вас не стосується! — грубо відрізав той.

— Ви помиляєтесь, якраз стосується. Дозвольте вам представити Бернарда Маршалла, брата містера Аллана Маршалла і сина того джентльмена, якому адресовані листи, вкрадені вами. Отже, звідки у вас годинник?

— Годинник мені подарували, — витиснув із себе Баллер.

— Брехня! — вигукнув Бернард. — Золотий годинник з рубінами за триста доларів не дарують малознайомим пройдисвітам.

— Це правда. Я притримаю джентльмена, щоб він не наробив дурниць, а ти гарненько обшукай намет.

Я міцно тримав Баллера обома руками. Він намагався вирватися, але марно.

— Хто ви такі і що ви собі дозволяєте? — кричав Баллер. — Я покличу товаришів, і вас лінчують!

— Не жартуйте так, шановний, щоб часом суддя Лінч замість нас не взявся до вас. І навіть не думайте кликати на допомогу. Щойно ви крикнете, я ще сильніше стисну вам горло, — з цими словами я так стиснув пальцями його шию, що в негідника підкосилися ноги.

— Більше нічого немає, — розчаровано вимовив Бернард, обнишпоривши всі закутки намета.

— Відпустіть мене й поверніть годинник, — зажадав Баллер.

— Не поспішайте. Дозвольте, я притримаю вас ще на кілька хвилин, поки ми не вирішимо, що з вами робити. Що ти думаєш з цього приводу, Бернарде?

— Він вкрав годинник, — відповів Бернард.

— Це очевидно!

— Тож він повинен його повернути.

— Само собою!

— А покарання?

— Ми будемо милостиві до нього. Лінчування ніяк нам не допоможе. Краще нехай поверне нам і годинник, і листи безплатно.

— Безплатно? Як це?

— Дуже просто. Крім годинника й листів, він поверне нам ще й п’ятдесят вісім доларів. Ми не звірі й обмежимося цим легким покаранням. Виверни йому кишені. Сміливіше, я його тримаю!

Хоч Баллер і пручався, ми відібрали в нього гроші, які він виманив у нас, а тоді я відпустив шахрая. Відчувши себе вільним, він прожогом вискочив з куреня і помчав до кнайпи.

Ми пішли за ним і ще здалеку почули крики і лайку. Довелося прискорити крок. Наші коні стояли біля конов’язі, але Боба ніде не було видно. Переступивши поріг, ми опинилися в гущі бою. У кутку стояв Віннету, однією рукою він стискав горло Баллера, а другою, в якій виблискувала сріблом його знаменита рушниця, утримував на чималій відстані інших золотошукачів, які насідали на нього. Поруч із ним бився Сем. Важче за всіх було Бобу: в сутичці він кинув на підлогу рушницю і тепер люто розмахував кулаками і ножем. Як з’ясувалося згодом, Баллер наказав золотошукачам взяти в полон нас із Бернардом, а Сем виступив проти цього плану. А оскільки золотолови були злі ще й за Джима, а господар зрозумів, що з Семом йому не вдасться зробити спільний бізнес, то на трьох наших друзів напали і могли би вбити, якби ми вчасно не наспіли. Віннету і Сем ще трималися, насамперед треба було допомогти Бобу.

— Не стріляй, Бернарде! Бий прикл'aдом! — наказав я й кинувся в саму гущу.

Через хвилину негр знову тримав у руках свою рушницю і, як випущений з клітки тигр, кинувся на ворогів. На щастя, вони не мали вогнепальної зброї.

— Чарлі! — вигукнув Сем. — Не стріляй! Бий їх томагавком!

Я послухався поради досвідченого вестмена. У повітрі блиснули наші страшні бойові сокири, кілька супротивників повільно осіли на підлогу, інші вибігли за двері. Відколи я прийшов, минуло заледве дві хвилини. У приміщенні, крім нас, залишився лише господар і Баллер.

— Ти справді вкрав у цього чоловіка годинник і гроші, Чарлі? — запитав Сем.

— Ага, — відповів я. — Це він вкрав у Бернардового брата годинник і листи, а я забрав їх у нього.


Віннету ІІІ

Вожді племен сіу. Монтана, прибл. 1905 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.


— І після цього ти відпустив його на волю? Зрештою, це не моє діло, зате мене дуже турбує те, що він нацькував на нас тутешніх розбійників. Доведеться його покарати.

— Невже ти його вб’єш, Семе?

— Він не гідний смерті від моєї руки. Віннету, тримай його.

Апач схопив Баллера так міцно, що той не міг поворухнутися, а Сем витягнув ножа і прицілився. Потім метнув ножем, і Баллер страшенно закричав, йому відрізало кінчик носа.

— Ось так, дитино! Дуже негарно погрожувати чесним і досвідченим вестменам. Ти пхав свого носа не у свої справи, тож довелося тобі цього носа вкоротити. А де ж наш шановний господар? Ось він! Підійдіть-но ближче, ми хотіли б подивитися на вас.

Господарю явно не надто подобалося запрошення вестмена, але він послухався.

— Сподіваюся, що ви — джентльмени, — улесливо посміхнувся він, — і не відплатите невдячністю за мою гостинність.

— Гостинність? Я чогось не дочув? Ви називаєте гостинністю ціну по три долари за пляшку якоїсь гидоти?

— Я негайно поверну вам гроші!

— Залиште їх собі й перестаньте тремтіти. Хто ж буде в цій долині труїти елем золотошукачів, якщо ми вас скалічимо? Нам час іти, поки на нас знову не напали.

— Маса Сем хоче піти й не покарати господар? — раптом втрутився зазвичай сумирний негр. Мабуть, він не міг пробачити шинкареві муки, які йому заподіяв ель. — Тоді Боб сам знати, що зробити. Зараз ти будеш пити.

Він схопив одну з пляшок і простягнув її господареві.

— Пити скоро пляшка! Пити, бо Боб стріляти!

Господар був змушений випити вміст пляшки. Але щойно він допив, Боб простягнув йому наступну.

— Ще пити пляшка!

Господар випив і цю.

— Ще пляшка!

Нещасний, не приховуючи огиди, ковтав зілля власного виготовлення, але негр зглянувся над ним лише після п’ятої пляшки.

— Ха-ха-ха! — радів Боб, дивлячись на блідого господаря, якого схопила гикавка. — Тепер він носити в живіт п’ятнадцять долар отрута!

Ніщо більше не затримувало нас у долині. Віннету відпустив Баллера, який досі не міг видати ні звуку, так міцно у нього була стиснута досі горлянка, і злодій завив з усіх сил. А ми скочили на коней і поїхали геть. Біля воріт уже стояло кілька людей із рушницями, однак вони не зважилися затримати нас силою.

— А як добратися до Шорт-Рівулет? — запитав Бернард.

— Спершу ми поїдемо вгору за течією, — відповів Сем.

Незабаром ми вже були біля берегів Сакраменто, де можна було більше не боятися переслідування золотошукачів.

— Зупинімося на десять хвилин, — запропонував Бернард. — Я досі не мав часу прочитати листи Аллана.

Ми сп'iшилися й сіли на траву. Бернард розкрив конверти і швидко пробіг очима листа.

— Це два останніх, — сказав він. — Аллан скаржиться, що ми йому не відповідаємо, і пише, що збирається їхати. Послухайте: «…Мої справи йдуть краще, ніж я очікував. Золотий пісок і дрібні самородки я відіслав із довіреними особами в Сакраменто й Сан-Франциско, де отримав за них набагато більше, ніж заплатив сам. Таким чином я подвоїв суму, яку привіз із собою. Однак днями я збираюся покинути Єллов-Вотер-Ґраунд, тому що тут не залишилося й четвертої частини того, що видобувалося раніше, до того ж дорога стала настільки небезпечною, що я більше не наважуюся висилати золото з кур’єрами. Мої спостереження спонукають мене побоюватися, що грабіжники мають намір несподівано відвідати мене, тому я хочу зникнути звідси раптово, щоб вони не зуміли вистежити мене. Я візьму з собою усі гроші, тобто більше ніж сто фунтів золота, і поїду в долину Шорт-Рівулет, де, як кажуть, відкрили нове родовище золота. Якщо все буде так, як я планую, то там я за місяць зароблю більше, ніж тут за чотири. Звідти подамся через Лінн до Гумбольдтгафен, там я точно знайду корабель, який привезе мене назад до Сан-Франциско».

— Отже, Аллан справді вирушив до Шорт-Рівулет, — зауважив Сем. — Цікаво, як Морґани довідалися про це?

— Мабуть, у паперах, які вони знайшли у наметі Аллана, теж було щось про це.

— Можливо, але стривайте, — зупинив його Бернард. — Тут є ще кілька слів, може, вони нам щось пояснять: «…я цілком можу впоратися навіть без провідника, бо маю найновіші карти і детальний план подорожі».

— Неймовірно! — здивувався я. — Невже він настільки безтурботний і необачний, що викинув або загубив чернетку плану?

— Ще й не таке трапляється, — незворушно зауважив Сем. — Аллан — не вестмен і не знає, що часто найменша помилка може коштувати життя. І якщо навіть йому вдалося дістатися живим до мети, то ще не відомо, чи зуміє він порозумітися з тамтешніми індіанцями, чиї мисливські угіддя починаються там і простягаються до півдня Леві-Форк.

— Вони такі ж нещадні, як і команчі? — стривожився Бернард.

— Всі червоношкірі однакові — благородні з друзями та нещадні до ворогів. Але ми можемо їхати спокійно, я довго жив серед них, і кожен із них знає, хто такий Священне Вухо.

— Вождь апачів знає шошонів, — втрутився в розмову Віннету. — Вони — його брати. Сини шошонів мужні, войовничі і чесні. Вони зрадіють, коли їхні очі побачать Віннету, який не раз курив із ними люльку миру.

Отже, наше завдання трохи полегшувалося. Віннету і Сем дружили з індіанцями, в чиї володіння ми збиралися, до того ж обидва вони знали, де нам слід шукати долину Шорт-Рівулет.

Ми виїхали з негостинної копальні на річці Сакраменто й попрямували до хребта Сент-Джозеф. Ми обрали нелегку, зате найкоротшу дорогу, тож сподівалися випередити Морґанів і мулата Шеллі. Розбійники мали два дні фори, але, ймовірно, пішли простішим шляхом, інакше б ми помітили їхні сліди.

Від гір Сент-Джозеф наш загін повернув на північний схід, і через тиждень після того, як ми виїхали з Єллов-Вотер-Ґраунд, перед нашими очима постала гора, яка виступами піднімалася над іншими. Її підніжжя і схили вкривав густий ліс. На одному з гігантських виступів лежало озеро з дивною нерухомою водою, через що йому дали похмуру назву Чорне Око. Пологим схилом у нього стікає з гори струмок Шорт-Рівулет.

Звідки там взялося золото? Невеликий струмок не міг вимити його зі скель, тому, мабуть, воно має «плутонічне» походження. Коли під час чергового тектонічного зсуву ламалася кора землі і утворилася ця гора, сили землі викинули на поверхню скарби бога Плутона, володаря підземного світу. Ось чому тут замість розсипів золотого піску цілком можна було сподіватися знайти великі жили, які за багатством переважають знамениті родовища Сакраменто.

Ми піднялися по схилу і заглибилися в незайманий ліс. Навряд чи там колись ступала нога людини, і ми, допомагаючи собі сокирами та прокльонами, насилу пробиралися крізь хащі. Але що вище ми піднімалися, то рідшими ставали зарості, і врешті гущавина поступилася місцем невеликому майданчику, розташованому на гігантському виступі. До вечора ми вийшли до берегів Чорного Ока. Його глибоке й нерухоме плесо похмуро мерехтіло загадковим, як таємниця, блиском. Здавалося, ми потрапили в оселю древніх духів.

Сонце вже сідало, наставали сутінки, і ми ледь встигли оглянути берег.

— Їдемо далі? — Бернардові хотілося якнайшвидше побачитись з Алланом.

— Мої брати зупиняться тут, — коротко наказав Віннету.

— Ти слушно кажеш, — підтримав його Сем. — Тут такий м’який мох! Я вже передчуваю, як розляжуся на ньому. А для коней достатньо трави і води. Час розводити багаття й готувати вечерю. Ми можемо спекти індика, якого сьогодні підстрелив Боб. Невідомо, чи потім ще буде для цього нагода.

Того дня Боб і справді підстрелив індика, і тепер безмежна гордість розпирала його: він нарешті почувався корисним членом нашої випадкової спільноти. Нам довелося трохи пошукати, поки знайшли таке місце, яке цілком задовольнило би Сема, і врешті таки стали табором.

Через кілька хвилин уже палахкотів вогонь, а Боб скубав індика. Тим часом настала справжня ніч, у мерехтливому світлі полум’я колихалися дивні тіні, дерева простягали до нас криві гілки. Ми з’їли вишукану вечерю з печеного індика і спокійно проспали до ранку.

На світанку ми рушили вздовж берега і незабаром знайшли те місце, де в озеро впадає Шорт-Рівулет. Потічок і справді був не дуже довгий, на що вказувала його назва: Шорт-Рівулет означає в перекладі «коротка річечка». Лише нечисленні гірські рівчаки впадали в нього, тож улітку Шорт-Рівулет, мабуть, пересихав зовсім. Ми побачили вириті в землі ями, пошматовані ножами намети, на березі валялися кирки і промивні лотки. Складалося враження, що табір золотошукачів став полем запеклої битви. Однак тіла вбитих зникли.

Ми довго шукали, поки не побачили віддалік великий намет. Він теж був повністю розгромлений. Ми не знайшли жодного сліду, жодного предмета, навіть дрібнички, яка би вказала на те, кому він міг належати. Бернард був страшенно розчарований, бо сподівався знайти свого брата!

— Тут жив Аллан! — стверджував він.

Він був переконаний у цьому. Можливо, так воно й було. Ми об’їхали долину, оточену пралісом, та уважно роздивилися всі сліди.

— Аллан хотів їхати звідси до Гумбольдтсгафена[35]. Мабуть, розбійники погналися за ним, — сказав Бернард.

— Безумовно, за умови, що йому вдалося втекти, — відповів я. — Та обставина, що ми не бачимо ніяких трупів, ще не свідчить про те, що жертвам нападу вдалося втекти. Я думаю, що тіла кинули в озеро.

Глибоко під водою в озері Чорне Око лежали тепер чоловіки, які колись мріяли знайти тут щастя, багатство й насолоду. Темний демон, на ім’я золото, витягнув їх із їхніх мрій і прирік на смерть!

— І хто були ці вбивці? — похмуро запитав Маршалл.

— Мулат і обидва Морґани, яким уже стільки разів вдалося від нас утекти, — грізно вимовив Сем. — Але незабаром Сем Гаверфілд поквитається з ними.

— Вперед! За ними!

На узліссі густого лісу ми виявили сліди, що вели вниз по схилу в західному напрямку. Сліди були дуже нечіткими. Без сумніву, це були сліди розбійників, проте було неможливо визначити, переслідували вони Аллана чи поспішали просто піти з місця злочину.

— Тут пройшли шістнадцять коней і чотири нав’ючених мули, — пояснював я Бернардові. — Подивися, вони несли на собі важкий вантаж, тому їхні копита лишили чіткіші сліди. Ти запитаєш, чому я вирішив, що це мули? Зверни увагу он на ті вибоїни. Там мули вперлися і не хотіли йти вперед. Жоден кінь не поводиться так. Через них грабіжники не зможуть рухатися швидко, і в нас є надія, що ми наздоженемо їх перш, ніж вони зуміють розправитися з Алланом.

Після полудня ми виявили місце першої ночівлі грабіжників. Оглянувши його, ми відразу знову рушили в дорогу і мчали, не шкодуючи коней, поки сутінки не згустилися так, що вже не можна було бачити слідів. Щойно почало світати, як ми продовжили переслідування. Сонце ще не досягло зеніту, коли ми знайшли місце другої ночівлі, а це означало, що між нами залишилося не більш ніж день шляху.

Сліди вели до верхів’я Сакраменто, що стікає з гори Шаста, і ми мали надію на те, що наздоженемо Морґанів наступного дня. Однак там, де Сакраменто повертає і змінює напрямок, сліди розділилися. Шість коней і четвірка мулів повернули за течією річки, інші ж рухалися на захід.

— Тисяча чортів! От невдача! — вилаявся Сем. — Як це розуміти? Вони хитрують, чи в них щось сталося?

— Ні те, ні це, — відповів я.

— Але чому ж вони розділилися? — дивувався Бернард.

— Нічого загадкового тут немає, — пояснив я йому. — Мули, нав’ючені награбованим біля Чорного Ока золотом, заважають грабіжникам рухатися швидше. Тому вони відправили скарби під охороною туди, де в якомусь затишному місці розташований їхній постійний табір, а самі помчали за Алланом.

— Нехай мули з золотом ідуть під три чорти! — вигукнув Сем. — Моя розумниця Тоні вже давно лиха на мене за те, що ми повземо, як слимаки!

— Ну зі слимаками ти трохи перебільшуєш. Але тут варто поміркувати про ще дещо. Скажи мені: котрого з Морґанів ти хочеш побачити завтра, а котрого — згодом?

— Ти ще питаєш, Чарлі? Я хочу бачити їх обох одночасно!

— От, на жаль, не вдасться!

— Чому?

— Мули нав’ючені золотом. Кому Фред Морґан може довірити скарби?

— І кому?

— Зрозуміло, що нікому, крім власного сина.

— Тут ти знову маєш рацію. І що ж нам тепер робити?

— Тож котрого ти хочеш бачити першим?

— Старого!

— Гаразд, тоді їдьмо прямо!

Ми переправилися через Сакраменто, там поставили табір і заночували, а на світанку знову рушили слідом ворога. До полудня грабіжники випереджували нас лише на п’ять-шість миль. Ми ще більше пришпорили коней. Слід було так близько під’їхати до тих, кого ми переслідували, щоб ми могли прокрастися до їхнього табору вночі. Нас усіх лихоманило, бо вбивці, яких ми так довго переслідували, були вже зовсім близько від нас.

Мій кінь ніс мене на чолі нашого маленького загону, від нього не відставав мустанг Віннету. Раптом у вузькій долині ми побачили на траві безліч слідів. Траву топтали копита не менше ніж сотні коней. Всюди було видно сліди боротьби, а на листках одного куща я виявив краплі крові.

Ми уважно роздивилися сліди. Троє коней поїхали ліворуч, на рівнину, а великий натовп рушив прямо. Не було жодного сумніву, що тут побували індіанці. Якщо Аллан потрапить до них у руки, то життя його буде у ще більшій небезпеці. Тому ми, недовго думаючи, рушили слідами численного загону.

Проїхавши милі півтори, ми побачили стійбище індіанців.

— Шошони! — вигукнув Віннету.

— Так, це вони! — підтвердив Сем, прямуючи просто до стійбища.

Серед вігвамів стояло не менше ніж сотня індіанців довкола свого вождя. Побачивши нас, вони схопилися за рушниці та томагавки, проте розступилися перед Віннету і Семом.

— Ко-Ту-Хо! — голосно покликав Віннету й різко зупинив мустанга перед вождем, ще крок, і він міг розтоптати того копитами скакуна.

Жоден м’яз не здригнувся на лиці вождя, він підняв угору руку й привітав гостя:

— Віннету, великий вождь апачів! Сини шошонів раді тобі, і серце їхнього вождя радіє разом з ними, бо очі Ко-Ту-Хо давно хотіли бачити славного воїна.

— А мене — ні? — запитав Сем. — Невже вождь шошонів забув свого друга Священне Вухо?

— Ко-Ту-Хо пам’ятає всіх своїх друзів і братів. Він вітає вас у вігвамах своїх воїнів!

Несподівано звичайний ритуал обміну привітаннями перервав страшний крик. Озирнувшись, я побачив Бернарда, який стояв на колінах над кимось, хто лежав на землі. Я підбіг до нього і побачив, що людина на землі мертва. На сорочці розпливлася величезна кривава пляма. Це був білий, як дві краплі води схожий на Бернарда. Ми запізнилися!

Наші товариші підійшли ближче, але ніхто не вимовив ні слова. Схилений над тілом брата Бернард цілував його в губи, обнімав, стискав йому руки. Коли страшна правда відкрилася йому, він підвівся і запитав:

— Хто його вбив?

— Ко-Ту-Хо послав воїнів повправлятися у верховій їзді, — відповів вождь. — У долині вони побачили трьох блідолицих, за якими гналися чотирнадцять осіб. Мої воїни знають, що чотирнадцять, які нападають на трьох, не можуть бути хоробрими воїнами, це завжди злі й боягузливі люди. Тому мої воїни кинулись на допомогу тим трьом. Але раптом заговорили рушниці блідолицих, і одна з куль вбила ось цього чоловіка. Індіанські воїни взяли в полон одинадцять з тих чотирнадцяти, але трьом вдалося втекти. Супутники вбитого блідолицього зараз відпочивають у вігвамі.

— Я повинен негайно поговорити з ними! Убитий — мій брат, він син мого батька, — поправився Бернард, згадавши, що в індіанців слово «брат» має інше значення, ніж у білих.

— Мій білий брат приїхав до шошонів разом з Віннету і Священним Вухом, тому Ко-Ту-Хо виконає його бажання. Іди за мною!

Спочатку вождь провів нас у просторий вігвам, де лежали зі зв’язаними руками й ногами бранці. Серед них був і мулат зі шрамом на щоці, але Фреда Морґана, як я й думав, ми не побачили.

— Що мої брати хочуть зробити з цими блідолицими? — запитав я вождя.

— Мій білий брат знає їх?

— Це злодії і вбивці. Вони вбили багато людей.

— У такому разі хай брати судять їх.

Я обмінявся з товаришами одним лише поглядом, і ми зрозуміли один одного.

— Вони заслужили смерть, — відповів я вождю, — але ми не маємо часу їх судити. Ми віддаємо їх у руки наших червоношкірих братів.

— Мій брат чинить мудро!

— Де двоє білих, які були біля мертвого?

— Нехай мої білі брати ідуть за мною!

Нас провели до іншого вігвама, в якому спали двоє білих, судячи з їхнього одягу, це були погоничі мулів. Ми розбудили їх і з’ясували, що Аллан найняв їх тільки на один перехід. Допомогти нам вони нічим не могли, і ми повернулися до вбитого.

За останні місяці Бернард пройшов через безліч випробувань, зміцнів у поневіряннях і важких подорожах, але не занепав духом навіть після смерті батька. І ось тепер руки його тремтіли, коли він витягнув всі речі з кишень убитого, а потім довго й уважно розглядав добре знайомі предмети. Він розгорнув блокнот і прочитав записки брата, а потім притиснув до губ папір і розридався. Я стояв коло нього і теж не зміг стримати сліз.

На обличчях шошонів, які стояли поблизу, пробігла тінь презирства, але Віннету став на наш захист:

— Нехай вождь шошонів не думає, що мої засмучені брати слабкі духом, як старі скво. Син батька убитого — мужній воїн, він хоробро бився з ворогами. А про другого блідолицього досить сказати, що червоношкірі називають його Вбивча Рука.

Натовп шошонів здивовано загудів, а їхній вождь підійшов до нас, урочисто підняв руку і сказав:

— Цей день стане святом у всіх вігвамах шошонів. Ми раді, що такі славні воїни прибули до нас. Нехай мої блідолиці брати живуть у наших вігвамах, їдять наше м’ясо, курять із нами люльку миру і дивляться на ігри наших воїнів.

— Спасибі тобі, Ко-Ту-Хо, білі мужі з радістю погостюють у вігвамах шошонів, але не сьогодні. Зараз вони повинні негайно їхати навздогін за вбивцями, щоб помститися за смерть убитого.

— Так, — підтвердив Бернард, — я залишу тут тіло брата і піду слідами вбивць. Хто їде зі мною?

— Ми всі, ясна річ, — сказав я.

Віннету і Сем мовчки підійшли до своїх коней. Вождь шошонів віддав наказ своїм воїнам, і йому підвели чудового жеребця.

— Вбивство сталося на землі шошонів, тому вождь Ко-Ту-Хо їде з блідолицими. Всі речі, що належали вбитому, будуть зберігатися у вігвамі вождя, а жінки будуть оплакувати його смерть.

Отже, наш загін поповнився. Переслідування тривало. Втікачі випереджали нас на зо дві години, але наші коні, немов розуміючи почуття, які охоплювали нас, мчали кам’янистою рівниною, аж іскри снопами сипалися з-під копит. Гнідий Боба втомився більше за інших коней, але негр безперестанку підганяв його й не відставав.

— Го-го-го! — кричав він. — Біжи, лети, Боб зловити вбивць маса Аллан!

Сонце вже хилилося на захід, а нам дуже треба було наздогнати негідників до сутінків. Ми їхали вже понад три години. Потім я зійшов з коня, щоб уважніше роздивитися сліди. Відбитки були зовсім свіжі — жодна з прим’ятих травинок не встигла випростатися, а це означало, що відстань між нами скоротилася до милі. Витягнувши підзорну трубу, я вдивлявся в далечінь.

— Ось вони! — вигукнув я, показуючи товаришам на три ледве помітні цятки.

— За ними! — нетерпляче скрикнув Бернард, але я стримав його.

— Не поспішай. Ми повинні оточити їх, щоб цього разу вони не втекли. Кінь вождя шошонів і мій втомилися менше за інших. Я поїду правіше, Ко-Ту-Хо — лівіше, і через двадцять хвилин ми вже будемо попереду бандитів. Після цього ви нападете на них ззаду.

— Уфф! — схвально відгукнувся вождь шошонів і помчав ліворуч, наче випущена з лука стріла.

Я щодуху погнав праворуч і через десять хвилин уже не бачив товаришів. Попри виснажливий багатоденний шлях, мій жеребець, подарунок Ма-Рама, біг напр'oчуд легко. На ньому не те що не виступила піна, він навіть не спітнів і мчав уперед величезними стрибками. Здавалося, що його натягнуте, як струна, тіло складається не з плоті й кісток, а з твердої сталі і пружної ґуми.

Ще через п’ятнадцять хвилин я повернув ліворуч, зупинився і знову подивився в підзорну трубу: бандити вже були позаду, а праворуч напереріз їм мчав вождь шошонів.

Помітивши мене і Ко-Ту-Хо, Морґан і його спільники зупинили коней. Побачивши, що ззаду теж наближається загін, вони спробували прорватися, вихопили зброю і кинулися на вождя шошонів, який перекривав їм шлях.

— Покажи, на що ти здатний! — крикнув я жеребцеві і пронизливо свиснув, таким свистом індіанці підганяють своїх коней, потім підвівся на стременах, щоб кінь легше дихав.

Так мчить вершник, коли в нього за спиною вирує пожежа.

Раптом один з бандитів, у якому я впізнав Фреда Морґана, осадив коня і підняв рушницю. Одночасно з пострілом вождь шошонів упав на землю разом із конем, немов убитий ударом блискавки. Я подумав, що куля влучила або у вождя, або в коня, і з криком кинувся йому на допомогу. На щастя, я помилився. Вже за мить Ко-Ту-Хо знову сидів на спині свого скакуна і мчав на бандитів із занесеним для удару томагавком. Я вперше став свідком чудового бойового прийому, якого індіанці роками навчають своїх коней. Жеребець вождя пройшов чудову школу і за командою господаря миттю впав на землю, так що куля пролетіла повз, не заподіявши нікому шкоди.

Вождь шошонів уже вбив одного з бандитів, коли я кинувся на Фреда Морґана, який цілився у мене. Я хотів взяти його живим і вирішив не користуватися зброєю; мене врятувало тільки те, що його кінь спіткнувся — куля пробила рукав моєї куртки.

— Це я — Вбивча Рука! — вигукнув я, кидаючи лас'o.

Петля просвистіла в повітрі, мій кінь розвернувся і помчав назад. Відчувши сильний ривок, я зупинився. Вирваний із сідла Морґан лежав на землі непритомний. Тут я побачив, що Сем приєднався до бійки. Третій бандит, мабуть, вирішив дорого продати життя і цілився в Бернарда, однак, щойно він спустив курок, Сем і вождь одночасно вистрелили в негідника, і той упав мертвий.

Я зіскочив з коня. Нарешті Фред Морґан був у наших руках! Поки він не отямився після падіння, я зняв з нього моє лас'o і міцно зв’язав розбійника. Тим часом до нас під’їхали інші. Боб з ножем у руці кинувся до Морґана.

— Боб зараз зарізати вбивця! Ні! Боб різати на шматочки, довго і боляче!

— Не смій! — зупинив його Сем. — Він — мій!

— А що з тими двома? — запитав я.

— Мертві, — відповів зблідлий Бернард, намагаючись зупинити кров із рани у плечі.

— Ти поранений?

— Дурниці! Подряпина!

— Це погано. Нам ще далеко їхати. Ми повинні наздогнати Морґана-молодшого, який везе золото. Що будемо робити з ним? — запитав я, показуючи на батька.

— Він мій! — уперто повторив Сем. — Я буду його судити. Бернард поранений, до того ж йому треба справити похорон брата. Тому нехай він разом з Бобом відвезе мерзотника до вігвама шошонів, і його будуть стерегти там, поки ми не повернемося. А ми і вчотирьох упораємося з шістьма розбійниками на мулах.

— Хороший план! До діла!

Морґана посадили в сідло і прив’язали до коня. Бернард і Боб стали по обидва боки від бандита і вирушили до стійбища шошонів, а ми зробили короткий привал перед тим, як продовжити переслідування, слід було дати перепочити й попастися коням.


Віннету ІІІ

Джеронімо, військовий лідер апачів. Пенсильванія, 1905 рік. Фото Едварда Киртіса з бібліотеки Північно-Західного Університету.


— Ми не можемо затримуватися тут надовго, — сказав я. — Слід використати день, щоб проїхати вперед.

— Куди збираються мої брати? — запитав Ко-Ту-Хо.

— У долину Сакраменто, поміж горами Сент-Джон і Сент-Джозеф, — відповів Сем.

— Мої брати можуть не поспішати. Нехай коні пасуться до темряви. Вождь шошонів знає все на шляху до вод Сакраменто, тому ми зможемо їхати й поночі.

— Даремно ми так поспішно відправили цього Морґана! — зауважив Сем.

— Чому?

— Варто було б допитати його.

— Навіщо? Навіть того, що ми про нього знаємо, цілком достатньо, щоб засудити його до найбільш болісної смерті.

— Та я не про те! Ми могли вивідати в нього, де він призначив зустріч із сином.

— Семе, невже ти думаєш, що він видасть нам власного сина й награбовані скарби? Він упевнений, що його чекає смерть і ніякі визнання не врятують його, а тому мовчав би.

— Можливо, — погодився Сем.

— Мій брат Чарлі має рацію, — підтримав мене Віннету. — Наші очі досить зіркі, щоб знайти сліди мулів.

Це була правда, як і те, що ми могли б заощадити час, якби точно знали місце зустрічі.

— Кого шукають мої брати? — запитав вождь шошонів, порушивши звичай червоношкірих ніколи не виказувати цікавості перед сторонніми. Проте цього разу він опинився серед людей, яких вважав рівними собі, тому таке питання не принижувало його гідності.

— Товаришів тих убивць, яких уже схопили воїни шошонів, — відповів я.

— Скільки їх?

— Шестеро.

— Клянуся, ми знайдемо їх і приведемо у вігвами шошонів, — урочисто проголосив Ко-Ту-Хо.

Ще до сутінків наші коні відпочили, і ми рушили в дорогу. Ми й раніше ніколи не втрачали надії наздогнати негідників і розплатитися з ними сповна, але тепер, коли з нами був вождь шошонів, у нас з’явилася впевненість, що вони від нас не втечуть. Ми правильно вчинили, довірившись Ко-Ту-Хо, який, попри цілковиту темряву, вів нас уперед. Його слова про те, що він навпомацки знайде дорогу, бо знає кожен крок шляху, виявилися правдою.

Ми минули прерії і просувалися гірською стежкою, яка зміїлася між скель, а під ранок в’їхали в поросле лісом передгір’я. Під ранок ми дали коням короткий перепочинок і продовжили шлях. А коли сонце стояло вже високо, опинилися біля роздоріжжя. Там приліпився до скелі збитий із дощок та обмазаний глиною будинок. Наді входом була вивіска «Готель». Чуття не підвело господаря закладу: місце було дуже вдале, що підтверджували верхові коні біля конов’язі, мули в загоні і цілий караван фургонів. У такому людному місці заклад обертається на справжню золоту жилу. Відвідувачів було так багато, що деякі сиділи не всередині, а за столами у дворі під дашком.

— Зазирнемо туди? Може, щось вивідаємо, — запропонував Сем.

— А в тебе ще лишилися золоті злитки, щоб заплатити за справжній ель із Бартона в Стаффордширі? — пожартував я.

— Запаси ще не розійшлися, — сміючись, відповів старий вестмен.

— Тоді ходімо.

— Тільки прошу тебе, сядьмо на свіжому повітрі. Я можу звикнути до чого завгодно, але тільки не до задушливої клітки.

Прив’язавши коней, ми сіли під дашком, над яким була вивіска з гордою назвою «Тераса».

— Що бажаєте пити, панове? — запитав слуга, який ніби з-під землі виріс.

— Пиво. Скільки воно у вас коштує? — завбачливо запитав цього разу Сем.

— І портер, і ель — півдолара.

— Принесіть портер.

Слуга приніс нам чотири пляшки й пішов. Сем спершу хотів затримати його й розпитати, але раптом застиг, уважно втупившись в отвір у стіні, що заміняв вікно. Я теж глянув туди й побачив, що по кам’янистій стежці до роздоріжжя наближаються шестеро вершників, які ведуть за собою чотирьох мулів. Попереду їхав… Патрік Морґан!

Розбійники зупинилися біля корчми, прив’язали тварин і влаштувалися за столом, що стояв по другий бік тієї стіни, біля якої сиділи ми.

Але чому на мулах більше не було вантажу? Невже негідники встигли сховати золото і прибули на зустріч зі спільниками без золота?

Бандити замовили бренді. Кожне їхнє слово було нам виразно чути.

— Як думаєте, Капітан і ваш батько скоро прибудуть? — запитав один із них у Патріка.

— Сподіваюся, — відповів той. — Можливо, вони вже на місці й чекають нас. Впоратися з Маршаллом, як мені здається, було не дуже важко. З ним було всього два погоничі.

— Легковажний чоловік. Я б не наважився возити стільки грошей і золота сам.

— То краще для нас. Якби він був обережнішим і розумнішим, ніз'aщо не викинув би в Єллов-Вотер-Ґраунд план подорожі. Агов, стійте! А це що таке?

— Що?

— Подивіться на тих коней!

— Так, три прекрасних жеребці, але кобила схожа на опудало! Треба бути повним дебілом, щоб їздити на такій шкапі, ха-ха-ха!

— Я вам покажу шкапу! Я з вас душу вийму, дайте тільки до вас дістатися! — шипів тихенько Сем, стискаючи кулаки.

— Це справді унікальний кінь. Попри свій дивний вигляд, це один із найвідоміших коней на всьому Дикому Заході! — різко обірвав своїх супутників Патрік. — Ви знаєте, чий він?

— Чий?

— Священного Вуха!

— Тисяча чортів! Я справді якось чув, що він їздить на такому опудалі!

— Невже ви ще не зрозуміли? Якщо шкапа стоїть тут, значить, і господар тиняється десь поблизу. Допивайте і ноги на плечі! Ми колись посварилися через дрібниці, і тепер мені зовсім не хочеться з ним перестрітися.

— Хочеться чи ні, але зустрічі зі мною тобі не уникнути, — шепотів з люттю Сем.

Розбійники квапливо підійшли до конов’язі, скочили на коней і покинули двір готелю.

— Це ті люди, яких ми шукаємо, — пояснив я вождю шошонів. — Нехай мої червоношкірі брати обженуть їх, а ми з Семом підкрадемося ззаду.

— Уфф! — відповів Ко-Ту-Хо і попрямував до свого жеребця. Віннету пішов за ним.

Сем заплатив за пиво, яке виявилося дуже непоганим, і ми, не поспішаючи, рушили стежкою слідом за розбійниками, дотримуючись такої відстані, щоб нас не помітили завчасу.

Що більше ми віддалялися від готелю, то більш дикою і пустельною ставала місцевість. Врешті ми виїхали на відкритий простір, де не було кущів і каміння, за якими можна було б сховатися, і тоді пустили коней навскач, тож незабаром побачили негідників, які так і не помітили, що ми переслідуємо їх. Назустріч їм повільно рухалися Віннету і Ко-Ту-Хо.

— Доброго дня, містере Меркрофте! — привітався Священне Вухо. — Ви все ще подорожуєте на тих конях, яких вкрали в команчів?

— Чорт! — вилаявся Патрік і вихопив рушницю, але не встиг він її підняти, як лас'o Віннету зі свистом обхопило його шию, і він із хрипом упав на землю.

Решта п’ятеро миттю кинулися врозтіч. Священне Вухо й вождь шошонів вистрілили одночасно, а потім вихопили томагавки і помчали навздогін.

— Стійте, нехай тікають! — закричав я. — Морґан у наших руках! Поверніться!

Але вони в запалі сутички не звертали уваги на мій заклик і зупинилися тільки тоді, коли останній з утікачів упав з розтрощеним черепом.

— Що ж ви наробили? — докоряв я Семові. — У них ми могли би дізнатися, де шукати місце, у якому вони сховали золото!

— Не біда, Морґан покаже нам дорогу туди!

— Він не покаже.

Незабаром ми переконалися, що правда була за мною: попри погрози, Патрік мовчав і не відповів на жодне запитання, а тільки люто посміхався. Золото, через яке стільки людей втратили життя, пропало безслідно.

Ми прив’язали Патріка до коня, як перед тим його батька, і рушили назад у гори, переправилися через річку Сакраменто, яка тут було глибоченькою, об’їхали стороною «Готель» і досягнули мети, так нікого й не зустрівши.

Протягом усього шляху наш бранець не вимовив ні слова, і тільки коли у стійбищі шошонів побачив Бернарда, який вийшов нам назустріч, у нього вирвалося прокляття. Я повів негідника у вігвам, де лежали зв’язані бандити, серед яких був і Морґан-старший.

— Я привів до вас вашого сина, містере Морґане, — сказав я йому. — Гадаю, ви дуже нудьгували без нього.

Старий зміряв мене гострим поглядом, але не промовив жодного звуку. Суд над розбійниками довелося відкласти до наступного ранку, бо вже стемніло. Після вечері у вігвамі вождя, який прийняв нас як довгоочікуваних гостей, ми викурили з ним люльку миру, а потім розійшлися по різних вігвамах на ночівлю.

Втомившись від важкої багатоденної подорожі, я враз заснув і спав дуже міцно, що можна дозволити собі лише тут, у таборі. У прерії ж людина спить дуже чутливо, завжди готова схопитися від найменшого шереху й гідно зустріти несподіваний напад. Однак уві сні я опинився в оточенні грабіжників і вбивць, які нападали на мене з усіх боків. Я розкидав їх, завдавав їм удар за ударом, але все нові нападники виростали переді мною, як із-під землі. Піт струменів по моєму лиці, руки наливалися свинцевою втомою, і я відчував, що ще трохи — і вороги мене здолають. Вперше в житті я відчував страх перед смертю.

Я здригнувся і прокинувся. За стінами вігвама чулися крики. Одягаючись на ходу, я вискочив назовні зі зброєю в руках. Полонені якось зуміли звільнитися від пут і спробували втекти. На щастя, вартові шошонів помітили втікачів.

З вігвамів вибігали напівголі індіанці — хто з томагавком, хто з рушницею, а хто й просто з ножем. Поруч зі мною зупинився Віннету.

— Воїни! — закричав він, перекрикуючи гамір. — Оточуйте стійбище!

Всі зараз же заспокоїлися і почали діяти організовано: шістдесят або й вісімдесят червоношкірих зникли серед вігвамів, щоб узяти в кільце стійбище, з якого тепер навіть миші було б важко вислизнути.

Судячи з усього, я міг не брати участі у цьому. Бранці не мали зброї, до того ж індіанців було набагато більше. А коли я почув голос Сема, який віддавав накази шошонам, то остаточно заспокоївся і став чекати розв’язки. Через кілька хвилин то тут, то там почали лунати передсмертні крики білих, а в світлі пригаслого багаття я побачив, як маленький Сем метнувся до Фреда Морґана і встромив йому ножа в серце.

Священне Вухо підвівся на ноги, уважно подивився в обличчя смертельного ворога, яке блідло на очах, і повільно побрів до мене.

— Чарлі! Чому тебе з нами не було? — запитав він.

— Мені здалося, що вас і без мене достатньо, — відповів я.

— Так воно й було. Уявляєш, Чарлі, якби я не ліг вартувати їх біля задньої стінки вігвама, негідникам вдалося б утекти. Я почув шурхіт і встиг попередити вартових, щоб були пильними.

— Ніхто не втік?

— Ніхто. Я перерахував тіла. Але я зовсім по-іншому уявляв собі помсту Морґанам.

Сем замовк і почав вирізати на прикл'aді рушниці дві зарубки. На лезі його ножа все ще виднілися сліди крові Морґанів.

— От і все, — промовив Сем, поставивши крапку в довгій історії страждань і помсти. — Я помстився за тих, кого любив, і тепер готовий зустріти смерть хоч завтра чи навіть сьогодні.

— Нехай Бог буде милостивий до вбивць!

— Чорт забирай, Чарлі, ти знову правий! Після смерті я вже не можу їх ненавидіти.

Він повільно повернувся й побрів у відведений йому вігвам. Я довго дивився йому вслід, поки він не зник за пологом, прикривши вхід.

Наступного дня відбулося сумне прощання з Алланом Маршаллом. Тіло загорнули в кілька дублених бізонових шкур і поклали в збудовану шошонами кам’яну могилу. Зверху ми поставили дерев’яний хрест. На прохання Бернарда я прочитав поминальну молитву і сказав коротку промову про покійного. Всі ми були глибоко зворушені смертю Аллана, і навіть індіанці, які оточували нас безмовним кільцем, склали руки, як до молитви.

Після похорону наші гостинні господарі зробили все, щоб не дати Бернардові поринути в сум. Увесь тиждень ми полювали, втішалися військовими іграми та іншими розвагами. Однак затримуватися довше не можна було, і ми, попрощавшись із червоношкірими друзями, вирушили назад до Сан-Франциско.


Серед команчів | Віннету ІІІ | Пограбування потяга